З матір'ю на самоті

Розгнуздані коні пророчо іржуть,

Бо чують крізь мерзлу підківну іржу

Далеку дорогу,

Червону тривогу,

А може, й останню на світі межу.

Вже вітер над ними заносить нагай…

Так де ж отой вершник — без страху й вагань,

Щоб прямо — галопом,

Потоп — так потопом,

Щоб чортові в зуби — пропав, а чи пан?!

Чи мо’ вже й не знайдеш зі свічкою вдень?

Та ні, подивіться: аж он він іде —

Красивий, мов сокіл,

І духом високий,

І сяє опукло чоло молоде.

Аж це його вітер єхидно спиня:

— Чи знаєш ти, хлопче, якого коня

Тобі серед поля

Вготовила доля?

Ударить копитами — в душу стерня!

А він, посміхнувшись, виходить на луг,

І кида себе у сідло, як стрілу.

І прямо — галопом,

Потоп — так потопом,

І вигнувся кінь у стрибку, наче лук!

Ой, матінко-мамо, не клич його в сни,

Бо вже ж того вершника не зупинить

Ні яром горбатим,

Ні затишком хати,

Ні Богом, ні чортом, ні віком труни.

О, як він летів в бурелом напролом,

Аж сонце, захекавшись, потом зійшло.

І біла сорочка

Здіймалась пророчо

У хрестик вишиваним білим крилом,

І повнилось серце його молоде

Такою любов’ю до чистих людей,

Що стало затісно

Йому у затінку —

І вибухло піснею з горна грудей!

Калинова крапля скотилась з грудей

На ниви, на роси, на визрілий день.

І впала та крапля

На праведний прапор,

Чистіший і вищий за сонце руде.

Заквакали жаби: «Догрався, дивак!»

Вужі пред’явили на тіло права.

Копали могилу…

І раптом спинились:

Кого ж хоронити, як пісня жива?!