З матір'ю на самоті

У селі, де Удай повносило

Береги прорізав, як багнет,

Вперше світ побачив ти, Василю,

Непоправний мрійник і поет.

А земля не тільки слала квіти,

Не була безхмарною блакить,

Про твоє дитинство незігріте

По-своєму можу я судить.

Ще не вбравшись в пір’я, жовтороті,

У орлині рвалися світи…

Краплю невигойної скорботи

Залишив у мене в серці ти.

Не тому, що розійшлись дороги,

Запетлявши в гамірній юрбі.

Хай вже ті, що підставляли ноги,

Нині в друзі мостяться тобі.

Хваляться, що успіхам раділи,

Чарку за поезію пили.

А мені болить — не догляділи.

А мені болить — не вберегли.

Посивіла до світанку ненька,

Нагло так ударила зима…

Гляньмо ж в очі віршам Симоненка,

Тим, що є, і тим, яких нема!..