Заборонена кімната

1

Надвечір я знову був у Парижі.

Вестибюль готелю. Острівці столиків, гудіння вентиляторів. Безшумні двері ліфтів. Гомін голосів.

Протиснувся до портьє.

— Кімната п'ятсот тридцять.

Лакейська пика простягнула мені два конверти. Один з тисненою золотом емблемою готелю: тут рахунок. На іншому примітка: «Докторові Тердонку, особисто. Терміново».

Розірвав конверт, випала записка. Кілька рядків, надряпаних поспіхом: «Якщо хочете, можете від мене взнати правду. Та не спізніться! Ввечері їду геть. Кімната 812. Клер».

Зібгав записку, хотів викинути в найближчий кошик для сміття — і знову розправив. Звичайно, це може бути пастка. А з іншого боку — невже я злякався жінки?

— Мадемуазель Клер у себе?

Лакейська пика кидає погляд на дошку з ключами.

— Так.

— Сама?

Вузькі губи розтягнулися у посмішку.

— Сподіваюсь, мосьє.

— Добре. Забронюйте мені місце у найближчому літаку до Дюссельдорфа. I покличте мене, коли дістанете згоду. Буду або в себе, або у вісімсот дванадцятому. Якщо мене і там не знайдете… — Тут я затнувся.

— Пробачте?

— Ні, нічого. Вибачайте.

I прямую до ліфта. Кімната 812.

Білі лаковані двері. За ними чути кроки. Стукаю.

За дверима стає тихо. Стукаю ще. Гучніше.

— Хто там?

Голос Клер, але звучить він інакше, ніж звичайно. Немає в ньому самовпевненості, немає глузування. Натомість чути переляк.

— Тердонк.

— Ах, це ви!

Ключ повертається, двері прочиняються на вузеньку шпарину. Обличчя Клер — недовірливе, перекошене. Потім вона відчиняє двері ширше.

— Заходьте.

Лишаюсь на місці: Клер затиснула в руці маленький гарненький пістолет. Помітивши мій погляд, зніяковіло всміхнулася, кинула його на стіл.

— Це не на вас. — І, оскільки я ще вагався, додала: — Невже розмовлятимемо отак, на порозі?

Увійшов. Клер зачинила двері, замкнула на ключ і засув. У кімнаті повний хаос. Відкриті чемодани, понакидано суконь, взуття… Клер лаштується в дорогу. Поглянув на неї.

— Що маєте мені сказати?

Пройшла кімнатою, зірвала сукню з плечиків.

— Чи можна мені водночас пакуватися?

— Будь ласка.

Сукні полетіли в чемодан.

— Цахойс зрадив нас обох. Можливо, він зробив це не навмисно, проте все ж таки зробив. Сьогодні зранку вони порозумілися з «Аргусом». Тепер вони друзі. Це може коштувати мені голови. Вам, мабуть, також.

— Хвилиночку, — промовив я, відчуваючи потребу сісти. — Цахойс? Що він міг продати?

— Господи, — сказала Клер, — який ви нетямущий! Я хотіла влаштувати невеличкий побічний бізнес, і Цахойс запевнив мене, що це залишиться поміж нами двома. Та бізнес для нього важливіший, і він продав усе, що знав, «СОКОНОРу». Ось так. А про вас він розповів, що ви разом з ним мали здійснити одну таємну справу, спрямовану проти «Райнфінанц». І що ви гасаєте за своїм Уденом, як диявол за душами. І ще багато чого. — Вона зле засміялася. — Висновки робіть самі.

Звичайно, це я міг зробити. І зрозумів, що Клер буде погано. Дуже погано. А мені? Дядечко Магнус довідається, зрештою, про те, що я цікавлюся Уденом. Лишається ще моя змова з Цахойсом. Та нічого, витримаю.

— Звідки ви все це знаєте?

— То вже моя справа, докторе. Якщо Цахойс продає джерела своєї інформації, то я зовсім не хочу цього робити. — Вона звільнила останню полицю у шафі і зачинила дверцята. — В усякому разі я ушиваюся. Не хочу потрапити у воду або випасти з вікна. — Квапливий погляд у мій бік. — І вам раджу якнайшвидше зібратися і щезнути. Покиньте оте дівча! Подбайте про власну шкуру. Рятуйся, хто може!

Зрадити Поллі? Я посміхнувся.

— Поки що не так уже й погано.

— Буде ще гірше, — пообіцяла вона. — Ви коли-небудь чули про Тільмана, Остерльоха та Хайле-Заваде?

— Трохи.

— Тоді нема чого й пояснювати. — Клер ніяк не могла зачинити кришку чемодана. — Допоможіть-но, докторе.

Я натиснув на кришку коліном і замкнув чемодан.

— Не могли б ви висловитися ясніше?

— Гадаю, ви були в Домі?

— Так, — сказав я. — Дом. Що то за ящики звідти вивозять?

Її очі звузилися.

— Таємний архів блаженної пам'яті третього рейху. Ви потрапили у добрячу клоаку!

— Кажіть це Цахойсу, не мені.

— З Цахойсом я ще розрахуюся. Брудна стара свинюка! — Клер розходилася все більше. Витягла пляшку коньяку «курвуазьє», трохи налила собі в скляночку для полоскання зубів. — І ви хочете?

Я похитав головою.

— У монастирі, — сказала Клер, — під час війни була наша таємна радіостанція. Звідти і ще з інших місць ми вели передачі на Англію. Розкладали тил ворога. Радіостанція «Конкордія» — чудова штука! Половину монастиря займали СС та СД. — Вона знизала плечима. — Я поїхала звідти раніше. Коли союзники висадилися, есесівці не встигли забрати звідти весь отой паперовий мотлох. Підвал у північній частині монастиря був просто забитий ним. Тоді вони замурували його, а вхід підірвали. І до цього часу ніхто навіть не здогадувався про оті ящики.

— Чому ж зараз згадали?

— Тому що французи так і шастають довкола. Спершу Сметс хотів просто викинути ящики у море, але Фассбендер був проти. Можливо, згадав про історію з Тепліц-зее[9]. Тепер ящики везуть до Німеччини.

— Хіба вони такі небезпечні?

Клер походжала у своїх високих кремових чобітках по кімнаті, наповнювала другий чемодан.

— Там є папери, не гірші за вибухівку. Якщо вони колись з'являться на світ божий, «Райнфінанц» полетить шкереберть. Гуртом і вроздріб.

Я сидів приголомшений. Раптом збагнув. Останні шматочки, яких бракувало для розв'язання моєї мозаїки-головоломки, стали на місця, і я побачив загальну картину — чітку, ясну.

— Значить, «Райнфінанц»…

— Невже ви це знали цього? — глузливо сказала Клер. — Із самісінького початку «Райнфінанц» — спадкоємець економічних організацій СС. Тепер вона має більш цивільний вигляд, проте від цього не менш прибуткова. Ви чули щось про таємну конференцію у Страсбургу та про хранителів вкладів?

— Ні.

— Ваша наївність гідна подиву. Невже ви гадаєте, що ми дозволили б опинитися німецьким коштовностям у чужих руках, га?

Я мовчав.

— При шостому управлінні СД, — вела вона далі, — свого часу було створено особливий економічний відділ. Там було чимало радників з питань фінансів та економіки. І цілими днями вони тільки те й робили, що переводили за кордон і розміщували там у золоті та цінних паперах мільйони. А коли все скінчилося, ті мільйони почали знову прибирати до рук. — Клер цинічно всміхнулася. — Тільки в Швейцарії з сорок четвертого і до сорок сьомого ми заснували або придбали двісті чотирнадцять фірм. В Іспанії — близько ста десяти, в Португалії — п'ятдесят вісім, у Центральній та Південній Америці — понад триста тридцять. І все це справа шостого управління. Непогано, га?

— Ви дуже добре обізнані, — зауважив я.

Вона посміхнулася.

— Я працювала у шостому управлінні. Секретаркою. А Сметс, до речі, був моїм шефом. А знаєте, хто був його шефом?

— Хто?

— Ваш дядечко, докторчику.

Задзвонив телефон.

Клер узяла трубку, послухала, передала мені.

— Це портьє.

Підлесливий голос аж танув від люб'язності: готель «Каталан» заніс пана доктора Тердонка до списку пасажирів «Ер Франс». Відправлення з аеропорту Орлі о дев'ятнадцятій нуль п'ять.

— Мерсі, — сказав я і поклав трубку.

Клер затрусила головою.

— Ви збожеволіли, докторе. Не робіть дурниць, летіть пізніше. Зламаєте собі шию!

Я всміхнувся.

— От побачите. Згадаєте мене, коли щось скоїться. Я вас попередила.

— Докори совісті?

— Ні, докторчику. Сентименти я давно вже облишила. — Вона торкнулася пальцем моєї краватки. — Я просто мстива. Два десятки років я тягала каштани з вогню для своїх шефів. А де подяка? Два чемодани з мотлохом і велике полювання за маленькою Клер! Хто наступного разу одержить місця у атомних бомбосховищах? Ваш дядько, його донечка, Фассбендер, мабуть, ще Сметс — і все! А ми маємо підставляти голову і ще слухати проповіді про німецьку вірність! Дякую. Я дуже рада, що залишаю цю лавочку. — Підштовхнула мене до дверей. — Тепер зникайте, я поспішаю.

Вона взяла чемодани і поставила їх у куток. Останнє, що я встиг помітити, була струнка нога Клер у високому кремовому чобітку. Двері зачинилися.

В мене залишалася ще майже година часу. А зараз це було найдорожче. І я замовив термінову розмову з Німеччиною.

Мене з'єднали через десять хвилин. Біля апарата був сам Мебіус.

— Радий, що ви ще живий, докторе.

— Як поживає Поллі?

— Все гаразд, — озвався він. — Та, здається, тут заварюється каша. Я все розповім вам, коли будете тут. — Він вилаявся. — Так, добрячу кашу ви заварили.

— Дуже прикро.

— Не кривіть душею, докторе. Ви ж пишаєтеся з того, що вам вдалося-таки зрештою втягти мене у свій запряг. — Почулося, як він зітхнув. — Коли повернетесь?

Я попросив його передати Поллі, що прилечу близько восьмої. Це йому не сподобалося.

— Іншого разу, — ревонув він у трубку, — шукатимете собі когось іншого на посаду посланця любові, докторе. Чули про безробіття?

— Мебіус, — сказав я. — Мені зараз не до жартів.

— Мені також, — відгукнувся він.

Клацнуло: поклав трубку.

Я вийшов з ліфта: в одній руці чемодан, в іншій пальто. Пошукав хлопчика-розсильного. Але хол був порожній — лише пальми сумно схилялися над острівцями столиків. Гості та обслуга геть усі скупчилися біля входу. Автомобілів не було видно, чулися сирени й гомін голосів. З натовпу вибрався портьє. Його похитувало — бліде, навіть зелене обличчя, хустинка притиснута до рота. Виблював раніш, ніж дістався до рятівного туалету.

Я протовпився до виходу, схопив за плече хлопчика-розсильного.

— Що сталося?

Налякане, засмучене дитяче личко.

— Жінка, — белькоче він, — жінка, боже мій!..

— Вона викинулася з вікна, — каже хтось у білому фартусі. — З восьмого поверху. Лежить там. Ох…

Натовп посувається назад і раптом переді мною відкривається просвіток. Бачу на тротуарі скатертину, а під нею щось скоцюрблене, мале, — те, що недавно було людиною. Поруч лежить чобіток. Високий кремовий чобіток, вузький, елегантний.

— П'ять хвилин тому, — каже той, у білому фартуху, — вона ще замовляла таксі.

Закушую губу. Відчуваю у роті смак крові. Гарячково хапаю чемодан, квапливо видираюся з натовпу зівак.

Кінець Клер.

2

До кордону погода була гарною, але потім зіпсувалася. Над Рейнландом купчилися громаддя хмар. Ще кілька хвилин польоту, і машина почала знижуватися. Спалахнули світлові табло: «Застебнути ремені!», «Не палити!»

Лахміття хмар, потім суцільне «молоко». У віконечка лупить дощ. Літак пірнає у повітряну яму, вибирається з неї. Машину трусить, немов на бруківці. Склянка падає на підлогу, котиться по килиму.

Ревуть турбіни. Позаду хтось змагається з нудотою. У дощі пливуть ліхтарі, червоні попереджувальні сигнали. Останній зойк турбін, і «каравела» сідає. У гучномовці хрипить голос.

Дюссельдорф-Лохаузен.

Поллі стоїть біля виходу, засунувши руки у кишені пальта; в каптурі вона скидається на гнома.

— Дощ, — каже вона, але її очі з-під мокрих кучериків говорять щось більш миле. Мені хочеться стиснути її в обіймах, довести найвиразніше, який радий бачити її, та вчасно пригадую, як при такій самій спробі вже дістав відсіч. Тому стою тихо, лише дивлюся на неї.

— Старий їжачина, — раптом каже їжачок, стає навшпиньки і цілує мене — отак просто, при всіх, нібито вона, а не я, часто-густо спостерігала таке в Парижі.

Я б охоче продовжив цю поцілуйну церемонію, проте Поллі згадує основні принципи моралі і трясе головою.

— Потім, — каже вона.

Реве гучномовець. Блимають ліхтарики. Пахне тютюном, тхне бензином. Павучі лапки електричних годинників вказують десять на дев'яту.

Я кличу таксі.

Їдемо до мене.

В кімнаті стоять квіти, її прибрали дбайливі жіночі руки, і від цього вона несподівано здається затишною. Повсюди помітні зміни: кудись зникла брудна сорочка і стара картонка, на столі виблискують чашки. Зупиняюсь, вражений, на порозі.

— Я тут трохи поприбирала, — каже Поллі і знімає пальто. На ній — найсміливіша сукня з її гардеробу — з великим декольте. Поглянув і швиденько відвів очі. — Ви, чоловіки, завжди робите таке жахливе безладдя.

Вона походжає по кімнаті у своїх маленьких сандалетах, із зухвалою гривкою на лобі так упевнено, ніби вже десятки разів готувала парубоцькі апартаменти до повернення Одіссея. Втім, їжачок навіть цілуватися не вміє як слід.

Бере конверт зі столу, подає мені.

— Щойно принесли.

Глянсовий папір, водяні знаки, золоті тиснені літери. «Банкірський дім Девріент і К°». Враз зникає хороший настрій.

Розірвав конверт. Маленьке запрошення: «… матимемо за честь бачити Вас у стінах нашого банку…» Косий розчерк у нижньому кутку належить моєму дядькові. Недбало кидаю запрошення на стіл.

— Щось неприємне?

— Запрошення, — кажу.

— На коли?

— На зараз.

По її обличчю промайнула тінь. Але вона вже знову всміхається.

— Підеш?

— Звичайно, ні, — кажу. Відчиняю чемодан, витягаю з нього пакунок і подаю їй. — Маленький сувенір з Парижа, — бурмочу з награною байдужістю.

Поллі хоче щось сказати, можливо, вилаяти мене, але не каже нічого і розриває папір. З'являється маленька біла сумочка. Аж три продавщиці допомагали мені вибирати, але я і досі не був певний, чи сумочка сподобається їжачку. Кріс якось зауважила, що в мене смаку, як у корови. А з сумочками справа складна. Навіть коли вони коштують половину твого достатку.

Поллі мовчить, лише дивиться на сумочку. Я сідаю навпочіпки біля чемодана і копирсаюся в ньому. Раптом хтось присідає поруч.

— Лексе, — стиха озивається Поллі.

Внизу вулицею їдуть автомобілі. Чутно гудки. Сюрчить електрична піч. Навіть десяток реактивних літаків не вирве мене звідси до «Банкірського дому Девріент і К°». Сукня Поллі трохи сповзає з плечей — не без моєї допомоги. Але Поллі затримує її.

— Що ти довідався? — питає. І від того, як раптово змінюється її голос, я розумію: Мебіус вже попередив її, що я не привезу добрих вістей.

Мені дуже важко завдавати їй болю, проте іншого шляху немає. Нехай дійсність жорстока — брехня ще жорстокіша.

І я розповідаю Поллі про все, що бачив і про що довідався у Франції. Найгірше було говорити їй про батька. Вона гарячково чіпляється за мою руку, ладна протестувати, обурюватися, хоч добре знає, що те обурення безглузде так само, як і все, що ми зробили і хотіли зробити для її батька.

Вона притискає лоб до колін, її плечі стають ще вужчими — майже дитячими.

— Я не відала цього, Лексе, правду кажу. Ми ніколи не говорили про минуле.

Мене душить гнів, і я вимовляю різке слово. Поллі підіймає голову.

— Не будь до нього несправедливим. — В очах бринять сльози. — Він — мій батько. Він так багато зробив для мене…

— Напевне, — кидаю зле. — Гіммлер теж був добрим батьком.

Вона здригається. Кладе руку на моє плече.

— Мені дуже шкода, Лексе. Шкода тебе.

— Мене нема чого жаліти.

Тиша.

Сидимо поруч біля чемодана, відчужено мовчимо. За вікном — німий танок вогнів. Вони балансують по дахах, спадають по фасадах будинків, розбризкуються тисячами крапель, знову повзуть уверх і зазирають блакитними, жовтими, червоними, зеленими цікавими оченятами крізь шибки.

Поллі підводиться.

— Тепер в мене залишився тільки ти, — каже вона глухим голосом.

Ставлю чемодан на шафу.

— Небагато.

Тоді вона підходить ближче. Каштанові очі, кучерики, губи, що втратили звичайну гордовитість. Розтоплена гордість. Ноги в маленьких сандалетах стають навшпиньки, руки дбайливо чепурять моє волосся.

. — Ти забувся спитати, — каже вона зовсім тихо, — чи хочу я сьогодні залишитися у тебе.

Ніч. Вогні.

— Дай мені чогось випити, — прохає вона.

Перетинаю кімнату і лізу у ящик, який ще стоїть за письмовим столом. Три пляшки мартіні. Беру одну з них, усміхаюся.

— Франк казав, що це твій подарунок.

Поллі стає навколішки, відкидає гривку з лоба.

— Так воно і є.

— Гадав, що він бреше, — розпачливо кажу я.

— Але ж Франк не юрист, — докірливо заперечує Поллі. У склянках мерехтить мартіні, на шибках — дощові краплини. Маленькі сандалети стоять біля софи.

— Бачу, ти не високої думки про юристів.

— Авжеж.

— Про всіх без винятку?

За телефонним дзвінком її відповіді не чутно. Дзвонить знову і знову. Беру трубку.

— Лекс?

Голос Кріс. Бурмочу щось у відповідь.

— Ми чекаємо на тебе.

— Чекання привчає до терпіння, — кажу.

Кріс сміється, і мені не подобається її сміх.

— Лексе, — туркоче вона, — в тебе є знайома з ім'ям Елен?

— Так, — кажу, відчуваючи, що за цим ховається щось зле.

— Цю даму сьогодні звільнили з роботи. Розтринькала казенні гроші. Шкода, га? — І сміється глузливо. — А твого горілчаного братика попередили, що його робота у барі наближається до кінця. Кажуть, багато скарг на нього. В усякому разі контракту з ним не продовжать.

— Свині!

— «Добрий — ти мені до серця, грубий — ні», — цитує. Кріс Брехта. — Чуєш, ти не хотів би познайомитися з батечком твоєї ластівки?

Я затнувся.

— З Уденом? Він там, у вас?

— У нас тут чимало милих людей, — хихикає вона. — Ну, то як? Прийдеш?

Кидаю трубку. Поллі запитливо дивиться на мене.

— От і почалося! — кажу. — Атака з усіх боків. Про Елен та Франка вони також не забули.

— Питали про мене?

Я вагаюсь. Потім кажу:

— Здається, твій батько теж там.

Відблиски вогнів рвуться у кімнату, витанцьовують свій дикунський танок по стінах, по софі, по шибках книжкової шафи. Зникають, залишаючи темряву, в якій білою плямкою плаває личко Поллі.

— Підеш?

Киваю. Вибору немає. Не можу кинути друзів у біді.

— Зачекай, — кажу. — За годину повернуся.

Вона відкидає ковдру, нагинається за сукнею, що лежить поруч з сандалетами.

— Я з тобою.

— Ні! — протестую злякано. — Ні! Ти не підеш. Це зовсім не жіноча справа.

Глянула на мене сухо, холодно. Переді мною знову їжачок. І водночас — ні, не він. В її очах стільки серйозності, що це бентежить мене.

— Ти забув, — каже вона стиха, — що іноді жінкам доводиться захищати більше, ніж чоловікам.

— Більше? — всміхаюсь. — Що ж саме?

— Вас, — каже вона.

Дощ припустив ще дужче.

По асфальту лопотять важкі краплини. Калюжі киплять безліччю фонтанчиків. По ринвах плине темна каламутна вода.

До дерева притулений мотоцикл. Біля нього походжає чоловік, підняв комір пальта, руки засунув у кишені. Його волосся зовсім мокре. Я зупиняюсь. Це Мебіус.

— Прикрутіть трохи цей клятий дощ, докторе, — бурчить він. — Я мокрий до рубця.

Мотоцикл, напівтемна вулиця, Поллі. Мебіус дружньо підморгує їй. Він скидається на великого облізлого сенбернара, якому доручили охороняти кошеня.

— З якого часу, — питаю, — ви особисто займаєтесь такими справами?

Він витирає мокрий лоб.

— Гадаєте, я міг доручити це своїй дружині?

— Адже у вас багато людей.

— Якби так!

Поллі стоїть поруч, насунувши на лоба каптур, анічогісінько не розуміє з нашої розмови. Я дуже з цього радий.

— Щось трапилось? — питаю.

— Поки що нічого. Але, можливо, трапиться. Бо сьогодні ввечері — свято у вашому домі. Здається, вони там щось вигадають.

— Саме туди ми і йдемо.

Мебіус витягає руки з кишень.

— Це ви серйозно?

— Там мій батько, — відповідає за мене Поллі.

Мебіус хитає головою.

— Ви з'їхали з глузду. Обоє. І в першу чергу ви, докторе.

— Інакше не можна, — кажу. — Справді, не можна.

Він дивиться на мотоцикл.

— Як довго ви будете там?

— Найбільше — годину.

— Гаразд, — каже він. — Якщо годину…

Міський парк. За ним — пихаті сірі будівлі. Бастілія двадцятого сторіччя. Стіни завтовшки у метр, залізні грати на вікнах. Біля входу — солідна бронзова дошка: «Банкірський дім Девріент і К°». Другий поверх яскраво освітлений. Біля під'їзду — низка автомашин.

Величезні сталеві грати біля входу трохи відсунуті убік, за ними — швейцар у лівреї. Вклонившись, бере моє запрошення, уважно вивчає його. Він — втілення ввічливості, але і втілення суворості.

— Будь ласка, дозвольте запрошення вашої дами?

— Даму я запросив особисто.

Ввічлива посмішка.

— Зрозуміло, пане доктор, зрозуміло. Але мені наказано пускати лише тих, кого запросила дирекція. Чи можете ви зачекати хвилинку?

Чекаємо. Швейцар іде до свого закутку, крутить диск телефону і нерозбірливо бурмотить у трубку. Вклоняється, кладе її.

— Ще хвилиночку, пане доктор. Зараз прийдуть.

Притуляюся до сталевих ґрат і нетерпляче запалюю сигарету. Поллі стоїть поруч, вона бліда. За спиною шумить дощ. З банку долинає сміх, голоси, музика. Потім гуде ліфт, у вестибюлі клацають підбори.

Кріс.

Бальні відкриті черевики, вечірня сукня з великим декольте, палантин, діаманти. Підходить, роздивляється своїми красивими очима сарни Поллі та мене.

— Проходьте! — каже. Швейцар вклоняється.

Яскраво освітлений вестибюль. Мармур, скляні двері, сталеві грати. Луна наших кроків губиться десь у високих склепіннях. Статуї древньогрецьких богів дивляться нам услід сліпими гіпсовими очима. З темного операційного залу віє прохолодою.

Цього разу Кріс відмовляється від ліфта» і веде нас сходами. Червона килимова доріжка, дерев'яні панелі, різьблені» дубові двері. «Європейська дирекція», «Американська дирекція», «Дирекція Близького Сходу, Африки та Східної Азії», «Юрисконсульт», «Генеральний директор», «Президент».

З рипінням прочиняються двері. Кріс відкидає портьєру, пропускає нас уперед.

Злива світла з десятків люстр. М'які килими, у яких ноги потопають по кісточки, на вікнах важкі гардини. Фраки, смокінги, уніформи, вечірні сукні, що залишають спини майже голими. Глухий гомін голосів, зрідка жіночий сміх. Дзенькіт келихів. Офіціанти в білих куртках снують поміж гостей, пропонують шампанське.

В центрі залу стоїть мій дядечко у колі людей в чорних фраках. Коло гойдається, нагадуючи купу пінгвінів на вечірній прогулянці. Якийсь карлик піднімає келих, щось промовляє, пінгвіни шанобливо хитають головами. Десь у глибині залу виблискують окуляри, ліве скельце яких темне: Цахойс, нудьгуючи, оглядає громаду, загадково всміхається, потираючи пальці. Позіхає.

Ось дядечко помітив нас. Підходить до мене, несхвально оглядає мій простий вечірній костюм та зухвале вбрання Поллі, декольте якого, мабуть, він вважає найнепристойнішим серед наявних у залі.

— Ти обміркував мою пропозицію?

— Так, — кажу.

Жестом запрошує нас до кола пінгвінів. Воно розступається перед нами і знову змикається за нашими спинами. Більшість з них незнайомі, декого знаю з газет. Є тут і такі, що почувають себе ніякового у цьому квітнику видатних осіб, наприклад, мій університетський колега Олафсен, що стоїть біля прокурора Бендера і не знає, куди подіти свої руки. Або кривоногий Сметс, якому краще пасують військові чоботи, ніж лаковані туфлі.

Карлик розглядає мене з голови до п'ят у монокль.

— Мій племінник, — каже йому дядечко, немов пропонуючи увазі якесь цікаве. дресироване звірятко. — Ще молодий, норовливий, але дуже здібний. Фахівець з фірмового права. Ми маємо на увазі зробити його членом правління «СОКОНОР». Для політичної рівноваги: він знає французьку мову.

— Ага, — мурмоче карлик, цікавлячись більше Поллі, ніж моєю персоною. — Дуже гарно, дуже мило…

У глибині залу прочиняються двері: входить Уден у супроводі обох Фассбендерів. Його смокінг має такий вигляд, ніби він щойно витяг його з театрального мотлоху і вдяг, поспішаючи на маскарад. Уден дивиться на сліпуче світло люстр, моргає. Старий Фассбендер щось шепоче йому на вухо, вказуючи на мого дядечка. Уден киває. Вони повільно сунуть поміж всіх отих масок, зайнятих балачками. Карлик усе ще роздивляється Поллі, доброзичливо, як знавець витончених речей, естет.

Очі Поллі враз стають великими: вона помічає батька. Мовчки дивляться одне на одного. Карлик починає хвилюватися, відчувши, що довкола щось коїться. Дядечко супить брови. Зграя пінгвінів завмирає, западає мертва тиша.

— Тату, — каже Поллі. І більш нічого. Але каже так, що й цього годі. Уден підіймає руки і знову безпорадно опускає їх. Фассбендер кашляє.

— Люба панно Уден… — єлейно промовляє дядечко, та вона не звертає на це уваги.

— Чому ти втік, тату? — тихо питає.

Уден обмінюється швидкими поглядами із Сметсом і пробує приндитися.

— Розумієш, Полетто, є речі, вищі за дім та родину. Німеччина…

В Поллі незворушне обличчя.

— І де ж то вона, твоя Німеччина? — питає.

Уден викочує очі.

— Це ми всі, — каже він зрештою, вказуючи широким жестом на коло пінгвінів.

Поллі обертається і повільно роздивляється фраки, елегантні смокінги, уніформи, вечірні сукні з великими декольте. Я ніколи ще не бачив, щоб вона була такою серйозною. Так само повільно її погляд знову повертається до Удена.

— Цей смокінг не пасує тобі, — зневажливо каже вона.

Хтось хихикає. Уден червоніє.

— Щоб ви правильно зрозуміли, змушений дещо пояснити, — звертаюся я до карлика. — Це — пан Норберт Уден. Зараз перебуває під слідством за те, що допоміг втекти з в'язниці старому нацистові, членові «ОДЕССИ». Знаєте, що таке «ОДЕССА»?

Карлик вражений.

— Всі витрати, — кидаю я знову в цілковиту тишу, — сплачуються з колишніх фондів СС. Шосте управління СД. Фахівець у банківській справі Магнус Тердонк добре подбав про збереження цих скарбів Нібелунгів. Гадаю, що за цей час вони збільшилися вдесятеро.

Чийсь келих дзенькає об стіл. Обличчя дядька — суцільна гримаса, я дивлюся на нього з огидою.

— Ти питався, чи я обміркував. Так, обміркував. Відмовляюсь від посади. Не хочу лигатися з нацистами!

— Краще мати справу з євреями? — в'їдливо шипить за спиною Кріс.

Обертаюсь до неї.

— Якби у вас збереглася хоч краплина порядності, то ви облишили б моїх друзів. Вони досить терпіли від вас та подібних до вас. Але ви знову цькуєте їх, бо це розважає і так легко робиться. Не вперше ж, чорт забирай!

Молодий Фассбендер регоче:

— Здається, Магнусе, в нашому гнізді знайшлося добряче зозулине яйце.

— За це гніздо вам уже подякував мій батько. — Я вже починаю кричати. — І він знав, чому це зробив. Я, докторе Фассбендер, теж знаю, чому я не з вами. Тому що ви знову за кермом. Для чого? Щоб завтра знову «тремтять старі кістки»[10], а післязавтра…

— Годі! — реве дядько. — Я забороняю тобі…

— Ти більше взагалі нічого не може мені заборонити! — вибухаю я.

Кров кидається йому в обличчя, жирні щоки тремтять.

— І це дяка за те, що я… — Його голос зривається. — Я тебе витяг з багна, вивчив на свої гроші, боже мій, чого для тебе не робив, а тепер…

— Облиште бога, — кажу. — Вам усім нічого на нього посилатися.

Дядько Тердонк остаточно втрачає рівновагу.

— Як тобі не соромно називатися моїм племінником!

— А мені соромно мати такого дядька.

Карлик уже загубився в натовпі. Довкола чути сміх, знову дзенькають келихи. «Напився», — каже хтось. Знизую плечима.

— Ходімо, — кажу Поллі.

Очі Поллі темнішають.

— Ракові пухлини, батьку, — спокійно говорить вона, — не лікують мазями. Їх треба вирізувати, хоч воно і боляче.

Уден дивиться на неї застиглими очима. Ми йдемо геть.

3

Швейцар сидить у своєму закутку спиною до нас і розмовляє по телефону. Нас не бачить. Сталеві грати вже замкнені, зате відчинені двері у двір. Я тягну Поллі крізь них.

Надворі темно. Сіє дощ. Ніби дрібною сріблястою сіткою затягнув освітлене підворіття, що веде на вулицю. Праворуч доріжки ведуть до гаражів. Тут неонове світло, чорним лаком виблискують автомобілі. Серед них — вантажна машина. Брезент над кузовом піднято, у кузові — купа оббитих бляхою ящиків. Чітко бачу великі червоні літери: «Конкордія-1». І поряд цифри.

— Це вони, — кажу презирливо.

Поллі стежить за моїм поглядом.

— Це ті самі?

Киваю і хочу йти. Але Поллі все стоїть і дивиться на вантажну машину.

— Зажди хвильку, — раптом каже вона, висмикує спою руку з моєї і раніш, ніж я встигаю перешкодити, біжить до гаража. Це безглуздя: адже гараж яскраво освітлений, кожної хвилини може хтось зайти і побачити нас. А потім?

— Поллі! — стиха кличу я.

Вона не чує. Відчиняє дверцята, зазирає у кабіну. Чую її схвильований голос:

— Тут стирчить ключ!

— Облиш той клятий ключ! — сичу я. — Нам треба якнайшвидше геть!

Труби парового опалення, купи автопокришок, запах бензину. На прочинених навстіж дверях гаража висить облямований червоною рамкою напис: «Входити стороннім суворо заборонено!» По асфальтовій доріжці тече струмок дощової води.

— Гадаю, що ти вже зробив вибір? — питає Поллі. Її голос відбивається від побілених стін гаража, через це, мабуть, такий холодний.

— Тільки не це. До того ж, навіщо нам оті ящики?

— Тоді їм нічого не вдасться приховати, — каже вона, трохи відкидаючи голову назад. — Станеться великий скандал…

— Але ж твій батько?

— Мабуть, тоді він зрозуміє…

Якусь секунду я вагався, та наступної збагнув, що все це безглуздя. Однаково далеко ми не втечемо. Клер загинула за меншу провину, ніж ці ящики: через дрібну зраду. Що ж воно буде з нами?

— Облиш! — кажу, зачиняю дверцята машини і йду з гаража.

Поллі нерішуче ступає за мною.

Двір. Підворіття.

На вулиці стоїть машина, шибки у її вікнах опущені, і хтось махає мені рукою. Пізнаю череп Мебіуса, кирпатий ніс Буллі. Франк відчиняє дверцята.

— Нарешті! — гукає він полегшено. — А Мебіус наробив стільки галасу…

— Через нас?

— Він страшенно розхвилювався.

Дощ. Обличчя моїх друзів. Раптом мене починає душити сміх.

— Здається, Мебіус, виконуючи мої доручення, ви іноді перегинаєте палицю?

— Якщо тут хтось і перегинає палицю, так це ви, докторе, — бурмоче він.

Поллі роздивляється свою ногу.

— Сідай у машину, — каже вона мені. — В мене панчоха відстебнулася…

Гаразд. Ми — джентльмени. Мебіус та Буллі сідають попереду, я протискаюся до Франка. На вітровій шибці шарудять «двірники», зеленуватим світлом світяться прилади. В машині тепло.

— Сигарету? — питає Мебіус.

Запалюю. Буллі крутить ручку приймача. Танцювальна музика, скоромовка останніх вістей, такти якоїсь симфонії. Хтось пройшов повз машину, потім десь поблизу заревів автомобільний мотор. Мебіус кривиться.

— Заводити мотор — це не злочин, — ущипливо коментую я.

Франк протирає запотілу шибку.

— Щось Поллі довго порається із своєю панчохою!

Сміюся, хочу й собі пожартувати, але за мить мені стає не до сміху: у дворі банку спалахують автомобільні фари. Виє мотор.

Поллі! Вона збожеволіла!

Рвучко вистрибую з машини, заточуюсь, — і в цю мить двір заливає яскраве світло. На сходах з'являються тіні — Уден, потім Сметс. Хтось горлає. Бачу, як Уден порається в кишені.

— Ні! — верещу. — Не стріляйте, Уден! Ваша дочка…

Вантажна машина прямує до підворіття. У кузові грюкають ящики. Потім лунає постріл. За ним ще. Втретє, вчетверте, вп'яте. Дзвенить скло. Колеса машини виляють наліво, радіатор врізується у стіну. Тріск. Скрегіт металу. Ще раз зревів мотор — і замовк.

Тиша.

Тіні наближаються. Попереду Уден. Біля мене вже Франк, Мебіус, Буллі. Зупиняються перехожі. Нагорі відчиняються вікна, з'являються голови.

Смикаю заплішені дверцята машини, відчиняю їх навстіж. Поллі навалилася на кермо якось неприродно, обличчя бліде.

Обережно виношу її. Хтось простилає на землю свою куртку. Кладу на неї їжачка, обережно-обережно, а навколо — мертва тиша. Уден хапає себе за горло, хитається. Пістолет з брязкотом падає на бруківку. Вікна нагорі зачиняються.

А дощ не вщухає. Він падає на її обличчя, змиває щось червоне з її сумочки.

— Сто чортів, хтось же мусить зателефонувати! — реве Мебіус.

Поллі розплющує очі, поглядом шукає мене. Хоче щось вимовити.

— Боже мій, я не можу такого бачити! — лементує жіночий голос.

Раптом Сметс зривається з місця. За ним зникають інші. Ми залишаємося самі.

— Лексе, — шепоче Поллі.

І все.

Все?