Заборонена кімната

1

Десь через дві години я нарешті второпав, про що нагадувала мені антена на даху будівлі поблизу міської автостради. В думках я знову побачив маленький автобус, що зупинився біля заправочної станції; водій схиляється над панеллю, повертає важілець, спалахує червона лампочка. «Покупців немає, — говорить у мікрофон. — Які пропозиції?»

Я підхопився з тахти і подзвонив у «Едем». На щастя, Карл ще був там.

— Маєте новини? — спитав він.

— Ще ні. Я в іншій справі. Чи важко вмонтувати в автомобіль радіотелефон?

— Ні. Щоправда, треба гроші, та коли вони є…

— Хвилинку! Отже, я можу вмонтувати в своє авто радіотелефон?

— Будь ласка, — весело відповів Карл. — Але багато з цього ви не матимете.

— Чому?

— Тому що потрібна ще центральна станція. З ким же ви будете інакше підтримувати зв'язок?

— Чи важко спорудити таку станцію?

— Насамперед потрібен передавач. Потім підсилювач, батареї, антена. Все це коштує добрячу купу грошей.

— І все?

— Ні. Ще потрібен час: за день таку штуку не склеїш. Зрештою, потрібний ще дозвіл. І чи дістанете ви його…

Я поволі підбирався до того, що хотів знати. Тепер вирішальне запитання!

— Скажіть, а варто споруджувати таку установку задля того, щоб використати її лише один раз — ну, скажімо, на одну-дві години?

Карл важко дихав у трубку.

— Дурниці, — промовив він нарешті. — В такому разі можна зарадити справі іншим способом.

— А саме?

— Найпростіше використати якусь уже діючу станцію.

— А де такі є?

— У поліції. В бундесвері. Можливо, в деяких інших державних установах.

— Більш ніде?

— Чому ж? У великих таксомоторних парках, наприклад.

Цього мені було досить.

— Карл, — сказав я, — ви золота голова!

Поклав трубку і схопив телефонну книгу.

У місті було два таксопарки з радіотелефонним зв'язком. Один з них належав акціонерному товариству «Таксі за викликом», яке мало в своєму розпорядженні понад півсотні машин середнього класу. Це було підприємство з амбіцією. Десь півроку тому воно ввело цілий ряд пільг для пасажирів, що дало значну перевагу у боротьбі з головним конкурентом — компанією «Хуке і Шпетверт», заснованою після 1945 року. Компанія мала близько сотні таксомоторів і, крім того, давала машини напрокат. Вона займалася також транзитним перевезенням пасажирів і вантажів.

«Хуке і Шпетверт» тоді подали через наше бюро позов до суду на своїх конкурентів з приводу «нечесної гри». Процес вів молодий шеф. У першій інстанції ми виграли, рішення другої ще треба чекати.

Я подивився в телефонній книзі адресу. Те, що я прочитав, не дуже здивувало мене: «Хуке і Шпетверт» розташувалися на Готенштрасе. Наскільки я пам'ятаю план міста, ця вулиця пролягала саме поблизу автостради. Отже, напевно в тій будівлі, на башті якої я сьогодні бачив антену.

Наступного ранку я поїхав до транспортної поліції — провідати старого Дьоргентіна, який добре мене знав і завжди допомагав — швидко і без тяганини.

— Ну, — підморгнув він мені, — що у вас до мене?

Я подав йому аркушик з номерами автобуса і «ситроєна».

— Хотів би знати, хто власники цих машин.

Дьоргентін пробіг очима записку, кивнув.

— Зараз?

— Якщо вам не важко…

— Важко, — сказав він і застебнув кітель. — Та для вас я зроблю, якщо ви потім дасте мені маленьку юридичну довідку.

Я пообіцяв.

І старий Дьоргентін прикипів до телефону. Дзвонив довго, розмовляв з одним, другим, зрештою, зітхнувши, поклав трубку.

— Отже, ДІБ-625 належить компанії «Хуке і Шпетверт»: це прокатна машина. Ви ж знаєте «Хуке і Шпетверт»?

Я кивнув.

— А інша?

Він віддав мені папірець.

— Невідомо. Такого номера в нас не видавали. Ви певні, що він точний?

— Звичайно, — відповів я. — Сам бачив.

— Гм, — дещо безпорадно хмикнув він, — тоді, мабуть, це фальшивий номер… Може, у вас є ще якісь дані?

— Ні.

Дьоргентін потер свого м'ясистого носа.

— Хто вас, адвокатів, розбере… Маєте хвилин п'ять часу?

Він витяг з портмоне пожовклий папірець, обережно розгорнув його і поклав перед собою.

Я слухав неуважно. Клопоти старого Дьоргентіна мене не обходили. Мене цікавили автомобілі. Я питав сам себе, чому не замінили обидва номери. Було б доцільно: обмежувався риск.

Довго розмірковував над цією проблемою і з усіх можливих пояснень зупинився на одному: посібники Хайнке-Штудера передбачили поліцейську перевірку. А це свідчило про те, що подорож мала бути тривалою — можливо і за кордон.

Я зітхнув.

— Дурна справа, га? — спитав старий Дьоргентін, маючи на увазі свій документ.

— Страшенно заплутана історія, — озвався я, думаючи про дівчину з карими очима.

За півгодини я вже їхав на Готенштрасе.

Я не дивився на план міста, орієнтувався по башті з антеною. Та мене чекало розчарування: велика будівля не мала нічого спільного з «Хуке і Шпетверт». Вона знаходилася на Вікінгштрасе, там була фабрика електроприладів.

Щоб попасти на Готенштрасе, довелося проїхати далі. Це була маленька вуличка поблизу автостради, що закінчувалася комплексом широких, приземкуватих споруд. Контора, майстерні, гаражі. Все це належало «Хуке і Шпетверт».

Стоянка перед конторою була забита вщерть, і я залишив машину в завулку. Саме у цей момент з вузьких воріт гаража виповзала вантажна машина з двома причепами — автопоїзд для далеких перевезень. Людина у форменому кашкеті стояла посеред вулиці і диригувала виїздом цього чудовиська.

Я вмить оцінив ситуацію: в прохідній нікого не було. І коли останній причеп викотився з воріт, прослизнув у двір. Тут стояли вантажні машини. Люди в синіх комбінезонах ходили навколо, брязкали інструментами, перегукувалися. Ніхто не звертав на мене уваги.

За першим подвір'ям я побачив друге. Тут на помостах стояли таксомотори. Струмені води били по кузовах, розлітаючись бризками. Навкруги шипіло й тріщало. По асфальту стікали брудні струмки. Я влетів у мазутну калюжу, відскочив убік і наштовхнувся на якусь перепону.

— Обережно! — гримнув фельдфебельський голос і примирливо додав: — Ідіот!

— Тердонк! — відповів я. — Дужо приємно.

Перешкода виявилася чоловіком з бичачою шиєю і червоною пикою. Він потирав гомілку, люто дивився на мене і сопів.

— Чого вам тут треба?

— Хочу взяти напрокат авто.

— Так це ж не тут! — ревонув він. — Прокат оформлюють у конторі. Кімната сім.

— Звідти один чоловік послав мене сюди, — наполягав я.

— Котрий?

— В окулярах. Я хочу спочатку вибрати машину.

При цьому я дивився на червонопикого віддано і щиро, сподіваючись, що в сьомій кімнаті знайдеться-таки чоловік в окулярах. Фізіономія грубаня пом'якшала.

— Ось я розповім усе Пайкусу, — пробурмотів він. — Ось я скажу… Вони там, у конторі, гадають, що все так просто! А коли ви впадете у яму або забрудните свій костюмчик, то винний буду я. Ну, гаразд. Ідіть у третій двір, я зараз туди прийду.

Він ще раз потер гомілку, кинув на мене лютий погляд і, накульгуючи, зник за дверима гаража. Я ж протиснувся поміж двома «рено», переступив через шланг, перестрибнув калюжу і опинився у третьому дворі.

Він був менший за перші два і здавався тихим і порожнім. Лише вздовж проїзду стояла низка «фольксвагенів». Світло відбивалося від їхніх лакованих кузовів. Два слюсарі прокотили до оглядової ями «мерседес»: вони були тут єдиними живими істотами. На протилежному боці двору тяглася довга шеренга гаражів. Деякі двері були відчинені, і звідти дивилися погаслими очима фар автомобілі. Ніхто не помічав мене.

Я швидко попрямував до гаражів і почав заглядати в кожен з них. Всередині панували прохолодні сутінки. Перегородок не було, замість них — білі смуги на асфальті. Тхнуло бензином і гумою. Одразу ж я побачив сірий «ситроєн» з чорним дахом, хоча він стояв у далекому кутку, майже зовсім затулений «оппель-капітаном»: виглядав лише плескатий, потворний радіатор.

Крім мене, в гаражі нікого не було. Обидва слюсарі поралися біля «мерседеса» і зовсім не дивилися у мій бік. Очевидно, вони взагалі мене не помітили.

За мить я вже стояв біля «ситроєна». Від нього йшов слабкий запах гуми. Я прочитав номер: ДІБ-625.

Тепер можна було б і піти. Але я не пішов. Такого шансу я не матиму ніколи. Потягнув за ручку, вона легко піддалася, і дверцята із скрипом відчинилися. Миттю прослизнув усередину і почав обшукувати салон.

Біля задньої шибки лежала згорнута французька газета. Квапливо переглянув її — нічого цікавого. Роздратовано жбурнув назад. У відділенні для інструментів знайшов замаслені ганчірки, свічки запалювання, гайковий ключ і кілька автомобільних карт. Передивився їх одну по одній: всі вони були старі, потерті, лише остання з них — карта шляхів Франції — здалася мені новішою. Друкованими літерами на ній було дбайливо виведено прізвище власника: «К. Наеглі».

Якусь секунду я нерішуче тримав її в руках, потім розгорнув. Деякі квадрати карти були бруднішими за інші: очевидно, цікавили власника частіше. Особливо північне узбережжя Франції. Під одною з назв виднілася риска, прокреслена нігтем. Наблизивши карту до самих очей, я розібрав дрібний напис: «Дом». Згідно з поясненнями до карти це було невелике містечко, яке налічувало не більше двох тисяч жителів. Прочитав назву ще раз. Вона мені нічого не говорила.

Раптом почувся голос червонопикого. Він стояв посеред двору, щось гукав до слюсарів, нервово озираючись навколо.

У мене не лишалось часу згортати карту. Я вислизнув з «ситроєна», пробрався до найближчого проходу. Там стояв ящик з написом: «Пісок». Я підняв ляду, зібгав карту і сунув її всередину.

На дверях гаража в червоній рамочці висів аркуш паперу. Пожовклий, подертий, брудний. Там докладно описувалося, яким має бути зразковий гараж. Я заглибився в текст, та довго читати не довелося: за спиною почулися важкі кроки, на двері впала тінь.

— А хай вам чорт! — заревів червонопикий. — Де ви ховаєтесь?

— «… заборонено. Порушення карається штрафом», — прочитав я, провів пальцем по паперу і докірливо сунув його під ніс чоловікові. — Німецька пристрасть до заборон — і така пилюка! Вибачте, що ви сказали?

Це збило його з пантелику. Він дивився то на мій палець, то на інструкцію, то на мене. Все це йому явно не подобалося.

— Яку машину ви вибрали? — спитав він презирливо, не звертаючи уваги на мій палець. — Та й чи потрібна вона вам взагалі?

Я глянув довкола. Які в них є тут машини: «фольксвагени», «оппель», «мерседес», «ситроєн», «рено»… І зажадав «форд-таунус».

Це його вгамувало.

— Зараз немає жодного. Візьміть краще «фольксваген».

Я прикинувся обуреним. Тоді він запропонував «рено».

Я похитав толовою. Коли ж він назвав «оппель-капітан», я лише всміхнувся. Тут він став вихваляти переваги «мерседеса».

— Облиште ваш «мерседес». Я не генеральний директор. Може, ви маєте «ситроєн»?

— Жодного.

— А той, он там?

Червонопикий помітно спохмурнів.

— Уже замовлений.

Я зважився на риск.

— Наприкінці минулого тижня він теж уже був замовлений. Дивно! Постійний клієнт?

Він здвигнув плечима.

— Можливо.

— Шкода, — сказав я і запропонував йому сигарету. — Просто цікаво, хто це весь час забирає в мене з-під носа машину. Схоже, що навмисне.

Червонопикий взяв сигарету і застромив собі за вухо.

— Випадок. Буває…

— А ви не знаєте…

У його очах майнуло щось таке, що мені не сподобалося: якийсь дивний блиск.

— Нічого не знаю, — чітко відрізав він. — Абсолютно нічого. Я лише готую машини. Решта — справа Пайкуса і бухгалтерії. Так що це мене не обходить. Ясно?

Я зрозумів, що від червонопикого нічого не вивідаєш.

— Пробачте. Я просто так. Не ображайтеся.

Торкнув капелюха, повернувся на закаблуках і подався до виходу. Та відійшов недалеко.

— Хвилиночку! — гаркнув він мені навздогін. — То як із «ситроєном»?

— Тобто?

— Можливо, замовник відмовиться. Тоді мати вас на увазі? — І витяг з кишені засмальцьований блокнот. — Яке прізвище записати?

Пропозиція була мені не до смаку, проте я не завагався ні на мить.

— Фосс, — пробурмотів я. — Арчібальд Фосс.

— Телефон?

Я назвав номер телефону «Едему»: нічого кращого на думку не спало. Хай пошукає мене там. Якщо хто й не буває ніколи в «Едемі», так це капітан Фосс.

Червонопикий закрив блокнот, сунув його в кишеню і визивно глянув на мене. Я слухняно поплентався за ним до воріт. Лише там він повернув назад і швидко пішов на третій двір. Дивлячись йому навздогін, я добре відчував, що саме потягло його туди. Хотілося б побачити його пику, коли він знайде карту в ящику з піском.

Деякий час я стояв на вулиці, розмірковуючи, як діяти далі.

Згадав: червонопикий говорив про бухгалтерію. А там не тільки лічать прибутки, але й виписують рахунки, причому рахунки ті — іменні. Отже, «Хуке і Шпетверт» мали виписати рахунок і на «ситроєн», тим більше, якщо з ним робили якісь махінації. У такому випадку рахунок потрібний, як алібі.

За кілька хвилин я стояв у кімнаті номер сім. Це було типове конторське приміщення. Окрасою кімнати були дві молодички приємної зовнішності. Одна білява, в чорному светрі, друга чорнява — в жовтому.

— Я одержав від вас, — звернувся я, люб'язно всміхаючись до обох, — рахунок. За ДІБ-625. Брав машину наприкінці минулого тижня. Гадаю, що ви помилилися: нарахували на тридцять марок більше.

Обидві збентежено глянули на мене.

— Рахунок у вас при собі? — спитала золотоволоса.

— На жаль, ні.

Чорнява підвелася і витягла шухляду. Настав вирішальний момент. Якщо вони пишуть на рахунках прізвище, вона зараз спитає моє. І викриє обман.

З удаваною байдужістю я почав роздивлятися картинки, розвішані на стінах. То були краєвиди різних країн світу з висловами, що вихваляли економічну могутність «Хуке і Шпетверт». Скоса я спостерігав за жовтим светром. Та ось, здається, щастя всміхнулося мені. Чорнява витягла з шухляди картку, наморщивши лоба, і почала розглядати її.

— Ви маєте на увазі «ситроєн»?

— Еге.

— Але ж рахунок уже сплачено…

Чорт забирай, на це я не розраховував. Проте анітрохи не схвилювався.

— Звичайно, я його сплатив. А помилку помітив уже потім.

— Яку помилку?

— Дозвольте-но мені глянути?

Вона подала мені картку, і я швидко пробіг її очима. «Ситроєн» брали з суботи до вівторка включно. Рахунок був виписаний на ім'я Куно Наеглі, що мешкав в «Едемі». На картці стояла помітка: сплачено.

— М-м… Ось, — показав я. — Якщо ви ще раз підрахуєте, то переконаєтеся… О, пробачте! Я весь час думав, що це не п'ятірка, а вісімка. Тоді, звичайно, все гаразд. Прошу вибачити мене.

Прикинувшись збентеженим і засоромленим, я повернув рахунок.

— Нічого, пане Наеглі, — сказала білява. — Найголовніше, що все правильно. А то я вже була перелякалася.

Відчиняючи двері, я знову наштовхнувся на перешкоду. Це був червонопикий.

— Будьте обережніші! — пробурмотів він і лише після цього впізнав мене. Вибалушив очі.

— Ах, ці випадковості! — промовив я, похитуючи головою. — Я не забив вас?

Він нічого не відповів, лише стояв нерухомо, дивлячись то на мене, то на двері бухгалтерії.

Та видно було, що в його голові потроху світає. Тому я насунув капелюха на лоба і подався геть. Червонопикий дивився мені в спину, поки двері не виплюнули мене на вулицю.

2

Я сказав Полетті, що знаю зброю, яку тримає нейтральна людина. Якщо я не помилився, саме такою людиною був Мебіус.

Він довго служив у кримінальній поліції, та одного чудового дня його виставили за двері. Про це мені розповідав Баум; звичайно, знав він не все, але й те, про що повідомив мене, було відповідно підфарбоване. Та якщо я правильно його зрозумів, справа полягала ось у чому.

Свідкам, що приїхали до нас з другої Німеччини на процес есесівської зграї злочинців — обслуги одного з концтаборів, — треба було будь-що затулити рота. Не знаю, хто насправді керував цим, але їхню мовчанку мала забезпечити саме кримінальна поліція. Та Мебіус відмовився щось робити і виклав власну думку щодо цього. До того ж зробив вія це прилюдно, висловлювався відверто, по соромлячись. Зрештою, як розповідав Баум, затопив у вухо якомусь високому поліцейському чинові. Наступного дня змушений був залишити службу: згодом відкрив приватну детективну контору.

Взагалі-то я не дуже довіряв таким установам, вони здавалися мені підозрілими, бо збивають на манівці людей, які вірять, ніби йдуть прямим шляхом. Та відтоді, як познайомився з Мебіусом, трохи змінив свою думку. І не тільки тому, що з ним можна було дійти згоди; більше того, він був мені симпатичний. Людина, яка говорить завжди те, що думає, і для якої гроші — зовсім не найвища цінність.

Я познайомився з ним, коли став працювати на «Саллівен, Фассбендер і Саллівен», хоча він був не на нашому боці. А шкода! Агентство «Аргус», мабуть, солідніше за Мебіусове, та має погану славу. Агентів Сметса всі знають, як надзвичайно дорогих, безцеремонних та пихатих людей. У Мебіуса зовсім по-іншому.

— Хелло! — вигукнув він, коли я увійшов, підводячись мені назустріч з простягнутою рукою. — Я вже гадав, що моя секретарка жартує. Є справи? Чи порвали з «Аргусом»?

Він підсунув мені крісло, сам сів у гойдалку.

— Чим пригощати? Кавою? Сигаретою?

Я подякував і відмовився.

— Мій шеф не знає, що я тут. В мене своя справа. «Аргуса» ж я терпіти не можу.

— Чом це? Ретельні люди.

— Надто ретельні. І дуже пихаті.

— Чоловіче! — вигукнув він весело. — Ви ще не знаєте, якої високої думки я про себе!

Якби не добра слава, якої Мебіус, безперечно, зажив як детектив, то, глянувши на нього, можна було б розчаруватися. Нічого спільного з Шерлоком Холмсом. Низенький на зріст жвавий дядечко років п'ятдесяти п'яти, з добрими спокійними очима. І саме тому він приваблював до себе людей: вони одразу ж довіряли йому.

— Так де горить?

Я виклав йому все, що мав на серці. Щоправда, обмежився основними фактами: втеча Хайнке-Штудера, арешт Удена, телефонний дзвінок директора тюрми, свідчення його гостей. Більше нічого. Було б нерозумно перевантажувати його подробицями.

Мебіус задумливо похитав головою.

— Погана історія. Ну, і як ви гадаєте, що саме я можу для вас зробити?

— Гадаю, що ви або ваші співробітники погодилися б оглянути будинок директора. Крім того, ще оці два лікарі й архітектор. Я певен, що директор телефонував. Але в мене немає доказів. Навіть побічних.

Він ледь помітно всміхнувся.

— Побічних? Що таке врешті-решт побічні докази? Фікція, створена адвокатами. Вам потрібні прямі докази.

Мебіус підвівся з гойдалки, підійшов до вікна. Подивився на вулицю. Коли повернувся, обличчя його було надзвичайно серйозне.

— Я охоче допоміг би вам. Але не можу. Не хочу мати нічого спільного з цією справою. Розумієте?

Я збентежився. Про те, що Мебіус може відмовитися і не подумав.

— Роботи ж зовсім небагато, — благально сказав я. — А з грошима ми теж уладнаємо.

Він похитав головою.

— Гроші? Ось ви кажете — гроші. З ними можна зробити, дуже багато, правда? За них можна навіть людей купувати. Адвокатів, суддів, жінок… Ні, я справді не можу вам допомогти. Хотів би, але не можу.

Мебіус відірвався од вікна, підтягнув до себе крісло-гойдалку і сів на бильце. Його обличчя наблизилося впритул до мого.

— Послухайте-но. Я міг би поставитися до цієї справи легко. Міг сказати, що беруся за неї, потім прислав би вам добрячий рахунок. І все. Користі ж для вас ніякої: адже я працюю без гарантованого успіху. — Він зітхнув. — Я не ділок і, мабуть, ніколи ним не стану. Я надто чесний для цього. Тому і кажу вам відверто: ні. Це все, що я можу для вас зробити.

— Ви боїтеся?

— Мене вже одного разу виперли за двері, і я не хочу, щоб мені зовсім заборонили працювати. В мене сім'я.

— Але ж ви тепер самостійна людина.

Мебіус сердито пирхнув носом.

— Ви знаєте, від чого залежить існування приватного детектива? Від ліцензії. А ліцензія залежить від поліції. І юстиції. І адвокатів. Мене не полюбляють, але терплять. Ви ж напевно уявляєте собі, кого зважилися узяти за горло?

— Гадаю, що так.

— Ну от. Тоді мусите також знати, хто сидить у нашій поліції. І в судах. І серед адвокатів. Ну?

У принципі він мав рацію. Вони можуть, якщо забажають, скрутити йому в'язи. Привід завжди знайдеться. Скаржитися ні до чого. Закон, як дишло, куди повернеш, туди й вийшло. Навіть проти самого закону.

— Шкода! — сказав я. — Я справді розраховував на вас. А «Аргус»…

— Тільки не вони! — перебив він мене. — Ні в якому разі не звертайтеся до «Аргусу». Не робіть собі нещастя, чоловіче!

Він обійшов письмовий стіл, дістав термос і дві чайних склянки, налив і простягнув одну мені.

— Хіба ви не знаєте, де був Сметс до 1945 року?

— Ні.

— В СД. Економічний спецвідділ при шостому управлінні. Таємне з найтаємнішого. Будьмо!

— Ви думаєте, що… — невпевнено почав я.

— Що я думаю, — грубо обірвав він мене, — то вже інша справа… Я хочу лише порадити: якщо вам потрібна допомога, йдіть до друзів. Не звертайтесь до тих, кого добре не знаєте. Обережно! Ви ризикуєте більше, ніж гадаєте.

— Справи не такі вже й погані, як воно здається на перший погляд. Звичайно, доведеться повоювати…

— Не робіть собі ілюзій, чоловіче. Чули про Евальда Петерса? Він помер у тюремній камері при загадкових обставинах. А Хайде-Заваде? Також знайшли мертвим у камері. А його приятель Тільман, який нібито впав з вікна? Або Едо Остерльох, який, мовляв, утопився?

— На жаль, — сказав я, — самогубства в нас не винятковість.

— То правда, — глузливо промовив він, — особливо серед колишніх нацистів та есесівців, людей з чутливими сентиментальними душами. Вони десятками роблять собі харакірі, коли хтось зазіха на їхню репутацію. А може, — він нахилився і втупився в мене очима, — а може, хтось побоюється, що вони можуть дещо розповісти, вибовкати таємниці й прочинити двері до тієї кімнати, вхід у яку суворо заборонений для нас, смертних?

— Ви перебільшуєте, — заперечив я. — Часи змінилися.

— Вибачте! Цього я не знав. Гадав, що нацистська «Тиха допомога» ще існує. Виходить, розпуск «ОДЕССИ»[4] залишився поза моєю увагою.

— А що воно таке?

— «ОДЕССА»? «Організація колишніх членів СС». Хіба не чули про таку?

— Ніколи.

— Тоді добре. Займайтеся-но вашою справою. І швидко познайомитеся з цими панами. Навіть маючи впливового дядька.

Мебіус ходив по кімнаті з кутка в куток, роздратовано хитаючи головою.

— На вашому місці я б усе це облишив. Хай іде само по собі. Все одно нічого не зміните, лише накличете нещастя на себе та інших. Навіщо? Послухайте мене — потім дякуватимете.

Я похитав головою.

— Певний, що ви бажаєте мені добра. Але так не годиться. Я пообіцяв дівчині допомогти.

Він налив знову.

— Pacta servanda sunt[5], — промурмотів. — Вже чимало людей загинуло, виконуючи це правило. Забудьте свою обіцянку.

— Не можу.

— Розумію. Закохалися.

— Ні.

Він глузливо всміхнувся.

— Ви й брехати вмієте. Одразу помітно: школа Фассбендера. Здається, з вас вийде непоганий юрист. Будьмо!

— Отже…

— Зачекайте, — промовив він задумливо. — А чому б вам не піти з цією справою до Цахойса?

— До кого?

— Що? — недовірливо запитав він. — Ви не знаєте Цахойса?

— Ніколи не чув про такого.

Мебіус впав у крісло-гойдалку, відштовхнувся ногами від столу і захитався туди-сюди.

— Цахойс — одна з найсвітліших голів, яких я знаю серед нашого брата. Дивак. Спритний, потайний, хитрий як лис. Ніхто не знає, як звуть його насправді. Відомо лише, що колись він працював у Канаріса, потім попав у немилість в управлінні безпеки, зник за кордоном і лише після сорок п'ятого виринув знову, вже в американській уніформі. Чим він тоді займався — невідомо. Можливо, був у Гелена, може й ні. Виринав то тут, то там, врешті став приватним детективом. Та, очевидно, справи пішли не так, як гадалося. Офіційно його контора ще існує, фактично її вже продано. Зараз Цахойс працює у відомому електротехнічному концерні. В охороні.

— Зовсім опустився…

— Навпаки. Злетів.

— Хвилиночку, — сказав я. — Поясніть.

— Дуже просто. Він відає контршпіонажем.

Тепер я зрозумів. Останнім часом різні індустріальні трести почали створювати маленькі приватні армії, Офіційно це називалося охороною підприємства, але тільки частина цих людей справді займалася охороною. Більшість виконувала функції цивільної таємної поліції: наглядала за персоналом та профспілками. Найменше ж було відомо про третє відділення цієї охорони: так званий контршпіонаж. Вірніше, за цією назвою ховався витончений промисловий шпіонаж. І хоч формально повноваження «охорони» були більш обмеженими, ніж державних таємних служб, але за прийомами роботи вони майже не відрізнялись од них.

Все, що розповів Мебіус, було, безперечно, цікаво, але я не бачив, яку матиму з цього користь.

— Якщо він сидить там, то навряд чи візьметься за мою справу. Навіть якби і захотів…

— Помиляєтеся, — заперечив Мебіус. — Цахойс має підстави допомогти вам. Можливо, зробить це лише заради грошей. Він ніколи не був перебірливий, а тепер, коли йому перепадають лише крихти від солодкого пирога, то й поготів! Його шеф, звичайно, хапає добрячі шматки, але Цахойс — невелика персона для сторонніх. Тому він береться за такі справи, на які б я ніколи не наважився. В нього могутні покровителі, що врятують, коли треба. Може, вам пощастить.

— Де його знайти?

— В Дюссельдорфі. У нього там маленька контора. Якщо хочете, я йому зателефоную.

— Буду дуже вдячний.

Мебіус набрав восьмизначний номер, двічі викликав міжміську і нарешті його з'єднали з Цахойсом. Той погодився зустрітися зі мною в себе за годину.

Я подякував Мебіусу і розпрощався. Він міцно потис мені руку.

— Ще одна порада, — сказав він. — Якщо Цахойс відмовиться, облиште цю справу. Ніякої самодіяльності. Я не люблю ходити на похорони. Особливо коли ховають самогубців.

Я розсміявся.

3

Я сів у машину і рушив до Дюссельдорфа.

Навколо поволі пропливав плоский ландшафт. На обрії вставали силуети заводів, над ними розливалася заграва мартенів. Червоно-бурі і жовто-сірчасті хмари тягнулися аж до мостів через Рейн.

Біля хмарочоса Тіссена я повернув на Кенігсалеє. Звідси їхати було не більше п'яти хвилин. Я глянув на годинник: до умовного терміну залишалось ще понад чверть години. Тоді зупинився біля поштамту, зайшов туди й зателефонував у «Едем». Відповіла реєстратура: я впізнав голос Елен.

— Це я, Лекс. Слухай, я взнав прізвище людини, котра брала напрокат «ситроєн». Його звуть Куно Наеглі, повинен мешкати у вас. Чи це так, я, звичайно, не знаю. Може, хитрий хід.

— Хвилинку, я перевірю. Як його?

— Наеглі.

— Зачекай.

Я притиснув плечем трубку до вуха, сперся на полицю і задивився на вулицю.

Кенігсалеє. Банки, палаци страхових компаній. Знову банки. Білий бетон мінився на сонці. Крізь темно-зелене листя виблискували вітрини розкішних магазинів. Далі, поблизу «Бранденбахер хоф», височів «Парк-готель». Номер на двох там коштує 160 марок за ніч. За ці гроші ви матимете телефон навіть у ванній.

У бічному крилі «Парк-готелю» розташований Клуб промисловців. Увесь цей бучний архітектурний комплекс — його власність. Члени клубу — п'ятсот найбагатших дюссельдорфців. Список членів тримають у таємниці. Щоправда, дядечко Магнус називав мені деякі прізвища. В цьому клубі 27 січня 1932 року виступав Гітлер, людина, яка за походженням, освітою та маєтком ніколи не змогла б стати його членом.

Голос Елен повернув мене до дійсності.

— Твої відомості правильні. Наеглі жив у нас. Швейцарець. Адреса, яку він назвав: Аскона, вілла Боргезе. Це тобі допоможе?

Я переклав трубку в ліву руку, правою ж притримав двері, за які смикав якийсь чоловік.

— Трошки. Аскона. Це, здасться, в кантоні Тессін, на Лаго-Маджоре. Це все?

— Ні. Ти звідки?..

— Люба, я слухаю тебе навстоячки. Що далі?

— Наеглі сьогодні знову приїхав. Оселився в триста п'ятому номері.

— Що! — заревів я. — Той самий?

Чекав я чого завгодно, тільки не цього. За моїми розрахунками Наеглі вже давно мав бути за горами, за долами. А він спокійнісінько зупинився в тому ж готелі. Щось тут не так.

— Я зараз подивлюся обидві квитанції, — запропонувала Елен. — Зачекаєш?

— Ні. Скажеш завтра ввечері. Я теж повинен тобі дещо… Хвилинку!

Я поклав трубку на поличку і розчинив двері, на ручці яких повиснув, мов розлючений бульдог, якийсь товстун.

— Збожеволіли? — гримнув на нього. — Не бачите, що я розмовляю?

— Я буду скаржитися! — заверещав він. Пика в нього була червоно-синя. Здавалось, його ось-ось грець поб'є. Попіл з сигари сипався на пальто.

— Кримінальна поліція! — ревонув я. — Службова розмова!

Хряпнув дверима, аж шибки забряжчали, схопив трубку.

— Елен? Пробач. Треба було вгамувати одного розлюченого громадянина. Якщо хтось подзвонить і питатиме Арчібальда Фосса…

— Вже питали.

— Коли?

— З півгодини тому.

Я важко зітхнув.

— І що ти відповіла?

— Дала правильний помер.

Ніби хто вилив на мене відро крижаної води.

— Елен, — простогнав я. — Ти йому назвала…

— Звичайно, — відповіла вона. — Питали дуже ввічливо і…

— Гаразд, — зітхнув я. — Що ж ти могла іншого зробити. Це я винний.

— Що трапилось?

— Розповім завтра ввечері. Зараз мушу йти. Велике спасибі. Цілую.

Розгублений, я вибрався з будки. Годину тому я сміявся над пересторогами Мебіуса. Але зараз мені було не до сміху. Зрозумів, що торкнувся осиного гнізда. Перші оси вже дзижчали навколо мене…

Хтось поплескав мене по спині. Я рвучко обернувся, готовий умить відсахнутися. Переді мною стояв товстун. Від розлюченого бульдога не лишилось і сліду. Втілення привітності й доброзичливості.

— Пробачте, — почав він, — я не думав…

— Якщо ви ще раз поплескаєте мене по спині, — вибухнув я, — щось скоїться!

Він зник.

А на вулиці сяяло сонце. Дівчата, сміючись, перебігли вулицю, і поліцай посварився на них пальцем. Я озирнувся навколо. Ніхто не звертав на мене уваги.

Одразу ж за Кенігсалеє починалося Старе місто.

За кілька хвилин я знайшов потрібний будинок. Парадне було темне і затхле. Піднявся вузькими стоптаними сходами. На першому поверсі пахло перукарнею, на третьому тхнуло сиром. Тут я і виявив на дверях табличку: «Цахойс. Комерційні поради». Що ж, можна назвати і так. Натиснув ґудзик дзвоника.

Нічого не сталося. Я навіть не почув, подзвонило чи ні. Натиснув ще раз. Нічого. Та коли знову поцілив пальцем, почув, як щось клацнуло. Двері розчинилися. Зазирнув у напівтемний передпокій. Він був порожній.

— Прямо! — пролунав голос.

Я озирнувся і знову нікого не побачив. «Гучномовець, — майнуло в мене, — жарти для простачків». Зайшов, зачинив за собою двері і попрямував довгим коридором. Мостини скрипіли. Коридор закінчився дверима. Я постукав.

— Заходьте! — промовив хтось.

Здивований, я завмер на порозі. Гадав побачити скромну контору, але потрапив просто до генерального штабу.

Поперек кімнати попід вікном стояв величезний письмовий стіл. За ним сидів гном. Грива густого сивого волосся спадала йому на плечі. На носі стирчали окуляри, ліве скельце зафарбоване натемно. В правому ж обідку було звичайне віконне скло. Повіка за ним обвисла і нервово посмикувалась. Гном був зайнятий: розв'язував кросворд у журналі.

— Відомий політик, — мурмотів він. — Починається на «л». Шість літер.

— Не знаю, — озвався я. — Взагалі не цікавлюся політикою.

— Погано, — схлипнув гном. — Політикою завжди треба цікавитися, а не тільки тоді, коли син досяг призовного віку. Хвилиночку, я згадав…

Я тупо дивився, як він вписує літери у клітинки.

— З яких це пір, — спитав я, — люди почали розбиратися в політиці?

Гном підвів голову і глянув на мене. Власне, я тільки гадав, що він дивиться, бо очей не бачив. За віконним склом тремтіла повіка; в темному скельці відбивалося світло.

— Непогано, — констатував він. — Цинік другого ступеня. Меткий. Стілець стоїть он там.

Біля вікна стояв предмет, який лише при великому бажанні можна було вважати стільцем. Він був скоріше модерний, ніж практичний. Я притягнув його і поставив біля столу. Гном спостерігав усе це з цікавістю.

— Так що вам від мене треба?

— Пан Мебіус уже…

— Не знаю такого.

— Він телефонував вам годину тому.

— Можливо.

Я помітив, що темне скельце спрямоване просто на мене. Це збентежило мене. Поки я шукав відповіді, виявилося, що гном знову втратив до мене інтерес і водив олівцем по кросворду.

— Пристрасть. П'ять літер.

— Любов, — мовив я сердито.

Він уже дряпав олівцем.

Це мене почало вже дратувати. Уявляв собі цю розмову трохи інакше. Обстановка пригнічувала мене, поведінка господаря збивала з пантелику. З вулиці долинав гамір.

— Ви справді вірите, — сказав він, виводячи каракулі, — що Удена можна звільнити?

Минуло кілька секунд, перш ніж я спромігся на відповідь.

— Уден невинний. Ми тільки не можемо цього довести. У нього немає свідків. Щоправда, їх вистачає, але вони проти нього.

Гном стрепенувся, ніби просипаючись.

— Свідок, — пробурмотів він. — О, це вже щось… Юридичний термін. Шість літер.

Ще б трохи, і я перегнувся б через стіл, щоб трусонути карлика. Але не зробив цього. Бо хотів чогось від нього домогтися, і він це знав. Тому й грався зі мною, як кіт з мишею.

— Ну?

— Не знаю, — відрізав я.

— Але ж ви юрист.

— Так. І саме тому… — Я затнувся. Мебіус, розмовляючи з ним по телефону, жодного разу не згадав, що я юрист.

— Ви хотіли щось сказати? — промурмотів він.

— Звідки ви знаєте, що я юрист?

— Ге-ге-ге! Це видно по вашому носі.

Темне скельце знову наблизилося.

— А чи знає мій друг Фассбендер, що ви тут?

— Ні!

— Гм! Дев'ять літер. Не знаю. Чого ви прийшли?

— Я сподівався…

— Ні, — сказав він. — Апеляція теж не пасує. Однієї літери не вистачає. Ось так. Нічого не можу для вас зробити. Я давно не займаюся такими справами.

— Я сподівався, що ви все ж таки могли б мені допомогти.

— Хто це казав?

— Мебіус.

— Мебіус може говорити, що йому заманеться. Занадто багато говорить. Це нічого не дає. Нічого не можу зробити. Справді нічого.

— Тоді, — сказав я, — прошу вибачити.

З мене було досить. Принижуватися я не бажав. Все має свої межі. Підвівся і попрямував до дверей. Та не знайшов ручки і не зміг відчинити.

Сердито озирнувся. І знову побачив, що окуляри спрямовані на мене.

— Чим же ця історія привабила вас? — спитав Цахойс, зручніше вмощуючись у кріслі.

— Випустіть мене! — вибухнув я. — Досить комедії!

Він хихикнув.

— Ідіть. Треба лише штовхнути двері. Я не можу позбавити вас свободи. Я вже не в Гелена. Тепер я просто маленький чиновник. Мушу шанувати закони.

Я копнув двері ногою. Вони відчинилися і знову вернулися на місце. Я залишився на порозі.

— Тисяча?

Він знову хихикнув.

— Дві?

— Дрібниці. Не хочу втручатися із своїми людьми в цю справу. Закрутиться така лемішка, що ноги не витягнеш.

— Три тисячі, — промовив я невпевнено. В мене не було ні трьох, ані двох. Навіть тисячі. Щонайбільше міг би нашкребти п'ятсот.

— Протест, — сказав гном. — Нарешті знайшов. — І знову почав дряпати олівцем. — Взагалі це вам може обійтися дешевше.

Я повернувся і знову сів.

— Чого ви хочете від мене?

Цахойс здався здивованим.

— Я? Коли вже тут хтось чогось хоче, то це ви. Хіба ні?

— Пропоную поговорити нарешті розумно. Не люблю манівців. І театр ваш мені вже набрид. Я — за відкриті карти.

Він засовався на кріслі, протер темне скельце.

— Відкриті карти, — схлипнув. — Красиві слова…

Кинув уламок олівця, зібгав журнал і жбурнув його в кошик на сміття.

— Гаразд. Поговоримо розумно.

Голос у нього ледь змінився, але тепер він говорив таким тоном, що відчувалося: гном — усе що завгодно, тільки не дурень. Переді мною сиділа людина з ясним тверезим інтелектом. Я знав таких типів. Кожен з них може бути небезпечніший, ніж десяток бандитів.

— Моя контора вже фікція. Чим я тепер займаюся, вам, мабуть, Мебіус розповів. Нормальним шляхом допомогти я вам це можу. Та хотів би, бо ви мені сподобалися. Ви кмітлива людина. Метка. На жаль, трохи мрійливий. Мені здається, що зараз захоплені одною маленькою дівчиною. Так?

— Чи має це відношення до справи?

— Тато Цахойс повинен знати, з ким мас справу. Я не терплю базік. І авантюристів.

Я спробував хоч щось розгледіти за темним скельцем. Та марно. Воно було надто темним.

— Значить, ви маєте мене за авантюриста? Приємно.

— Ні, — відповів він серйозно. — Ви не авантюрист. Та й взагалі — де починається авантюра і до вона закінчується? Знаєте, на що йдете? Гадаю, що так.

Повіка затремтіла. Мені здалося, що Цахойс посміхнувся.

— Ні, не знаєте. Навіть не уявляєте. Хоча ви, з вашого дозволу, не дурень. Щодо політики, вона мені байдужа. Допоможу вам, але незадарма. Задарма в нас нічого не робиться. П'ять тисяч — і я все організую. Або інша умова.

— Яка?

— Фассбендер збирається укласти маленьку угоду.

— Фассбендер захищає інтереси принаймні десяти фірм.

— Франція, — прошепотів він. — Метр Ноель. Це вам щось говорить?

— Ні.

Цахойс нахилився вперед, уперся грудьми в стіл.

— Цю угоду, — промимрив він, — я б охоче проглянув.

— Тоді краще п'ять тисяч.

Він хихикнув.

— Ще не вмієте облагодити дільце. Молодий, благородний, грандіозні плани в голові. Так, так… За цю угоду я навіть дещо додав би.

— Ні! — навідріз відмовився я.

Мені здалося, що його око весело підморгнуло.

— Подумайте.

Взяв папірець, надряпав на ньому щось і простягнув мені.

— Це мій телефон. Дзвоніть.

Я взяв папірець, сховав.

— Ще одне, — сказав Цахойс. — Номер дійсний лише на тиждень. Потім він зміниться. До того часу ви мусите зважитися на щось. Після цього, — він махнув рукою, — поїзд рушить, і ви спізнитеся.

4

Суботнього ранку я мав аудієнцію у Фассбендера-молодшого.

Шеф стояв біля вікна, неохайний, без піджака, застромивши руки в кишені штанів, і вивчав будинок контори по той бік вулиці. У відчиненому вікні виднілися дівочі голівки — чорняві, біляві, руді, що схилилися над друкарськими машинками. Видовище приємне, шефа воно цікавило більше, ніж моя доповідь.

Я розповів про своє відкриття у «Хуке і Шпетверт». Звичайно, виклав йому лише те, що вважав за потрібне. Бесіди з Мебіусом і Цахойсом залишив при собі. Це були приватні речі, які його не стосувалися. Тому я повідомив докладно лише про ДІБ-625, Куно Наеглі та про карту з рисками, тобто про те, що і досі лишалося невідомим для прокуратури і кримінальної поліції. Сподівався на щиру подяку. Та й на склянку портвейну.

— Дом? — перепитав Фассбендер. — Ви щойно згадали Дом?

Здивований, він обернувся, обличчя в нього було трохи розгублене. Я підтвердив, що говорив саме про Дом. Він глибоко зітхнув і зачинив вікно. Жалюзі безшумно ковзнули вниз.

Несподівано стривожившись і спохмурнівши, він кілька разів пробіг з кутка в куток. Щось йому не сподобалося в моїй доповіді, тому я зрозумів, що марно розраховував і на подяку, і на портвейн. Нарешті він упав на стілець за письмовим столом, не виймаючи руки з кишень, засунув ногою шухляду і закусив нижню губу.

— «Хуке і Шпетверт» — наші клієнти. Ви це знаєте?

Я знав.

— Ми не повинні зіштовхувати двох наших клієнтів, що б там не було. Крім того, я ще не розумію, якою мірою факти, наведені вами, можуть допомогти Удену.

— Адже тепер ми маємо можливість, — відповів я, — швидко встановити, хто насправді витягнув Хайнке-Штудера з в'язниці.

— Навіщо? Щоб зробити очну ставку з Уденом?

Його тон розсердив мене.

— Уден не має нічого спільного з цією історією, — запально заперечив я. — Переконаний в цьому. Він лише…

— … узяв п'ять тисяч, — глузливо закінчив шеф. — П'ять тисяч готівкою. Маленька помилка з його боку.

— Навіть велика, — погодився я, думаючи про те, що недавно доводив мені Франк. — Якщо Уден справді співучасник, є сто інших можливостей передати йому гроші, щоб нічого й не підозрювали. Замість цього гроші відкрито й нахабно переказують на його рахунок, та ще й пишуть, від кого. Чом би тоді відразу не надіслати копію переказу до прокуратури?

Фассбендер зацікавлено дивився на мене.

— Ви розумна голова, Тердонк. Одне тільки питаннячко, — він позіхнув. — Чи так само міркує прокуратура? Удена вони мають і знають, хто переказав гроші: Габріела Хайнке-Штудер, дружина втікача. Любляча, дбайлива, ніжна. Жертвує п'ять тисяч марок, щоб вирвати милого з в'язниці. Розумієте?

— Ще ні.

Він подався уперед і не криючись глузливо усміхнувся.

— Дружина, Тердонк! Це вона підкупила Удена, а не якась там таємна нацистська організація! Ясно стоїть чорним по білому у переказі. Тут діяла любов. Звичайно, протизаконно, але хто осудить бідну жіночку? Ось так! За кордоном можуть заспокоїтися: нацистів у нас більше немає. Крапка. Тепер ви зрозуміли?

Я зрозумів усе. Тому-то і переказали гроші на рахунок Удена, тому-то і поставили прізвище того, хто це зробив.

— Бачите! — тріумфував шеф. — А ви хотіли роздмухати справу, в якій було б замішано з півдесятка отих клятих нацистів. І саме тепер, коли так багато клопоту з переглядом питання про давність їхніх злочинів. У такий спосіб ми анічогісінько не доб'ємося. Навпаки. Отже, — він помахав рукою, — ваша старанність заслуговує на найвищу похвалу, але вона нам не допомагає. Удену ще менше. Ось так.

Задзижчав телефон на столі, крайній праворуч. Шеф підняв трубку, сказав: «Слухаю?» — і швидко натиснув на кнопку. Я знав навіщо. В одній з шухляд увімкнувся магнітофон, записуючи розмову. У моєму столі теж був такий апарат. Він вартий був грошей, витрачених на нього. Бо по телефону можна висловитися не так обережно, як на папері. Декому така необережність вже далася взнаки.

— Ні, — говорив Фассбендер, — справа йде своїм ходом. Прокуратура не може відпустити тепер цю людину, навіть якби вони хотіли. Цей хід відпадає.

Скрипучий, неприємний голос щось заперечив, я не зрозумів, що саме. Шеф позіхнув і почав малювати чоловічків у настільному календарі.

— Все це даремно, — нарешті пробурмотів він. — Ми не чаклуни. Мій старий уже казав вам це. Ви ж знаєте… Що?

Скрипучий голос знову став доводити своє, але Фассбендер обірвав його.

— Дурниці. Ми проти. Це, зрештою, ваша справа. Сметс давно в курсі справи. Якщо ж ви не рахуєтеся з нами, робіть, що заманеться.

Він кинув трубку на важільці й сердито сказав: «Ідіот!» Схопився, пробігся туди-сюди по кімнаті й схилився над селектором.

— Кріс? Телефонуй Сметсу. Скажи йому, що мені сьогодні вкрай потрібно говорити з ним. Ні, не по телефону, а тут, у бюро. Не знаю. Шукай, де хочеш.

Незадоволений, він знову упав на стілець, записав щось у календарі й люто відштовхнув його від себе.

— Ну, а що з іншим мотлохом, який ви повинні були роздобути для мене? Свідчення сусідів, сімейні стосунки Уденів, його минуле? Ви про щось довідалися?

Я пояснив, що до цього ще не дійшов. Він сердито глянув на мене.

— Ви краще б виконували мої вказівки замість того, щоб швендяти по гаражах, де ми нічого не забули. Я гадав, що ви порадитеся зі мною або Сметсом, перш ніж зважитися на самостійні дії.

— Пробачте, але я думав…

— Мене не цікавить, що ви там думали. Здається, мої вказівки були ясними? Чи ні?

Я підтвердив: були ясними.

— До понеділка, — додав я, — мені треба займатися іншими справами. Але я ще сьогодні, можливо, побачу панну Уден і тоді зможу…

Він заперечливо махнув рукою.

— Гаразд. Я беру свої вказівки назад. Зроблю це сам. А вас звільняю від цієї справи.

Ото був ляпас! Я здивовано витріщився на нього, хотів щось сказати, але він заткнув мені рота.

— Можете не вибачатися. Очевидно, це моя помилка. Ви ж фахівець з цивільного права, отже я не повинен був доручати вам цю справу. Крапка. Ви щось маєте до мене?

Чого ж іще? Я поволі підвівся і поплентався до дверей. Був лютий на шефа, на себе. Щось я зробив не так, це напевно, але не міг дотямити, де була помилка.

— Ще хвилиночку, — зненацька обізвався шеф і підморгнув. Це мало означати перемир'я. — Чи ви бачили Полетту? Яка вона з себе? Гарненька?

— Панна Уден, — розлючено відповів я, — по всьому подарує вам своє фото, на якому запише розмір талії і сердечну посвяту. Цього досить?

— Непогана думка, — засміявся він. — До речі, вам треба щось робити із своєю жовчю, Тердонк. Ваша дратівливість мені не до вподоби. Вона мені ні до чого. Тепер можете йти.

Кріс розмовляла по телефону через мій апарат; трубка її телефону також лежала на моєму столі. Кріс перервала розмову й іронічно прошепотіла:

— Твоя клієнтка.

Певна річ, це була Поллі. Хотіла знати, чи залишається в силі наша угода щодо сьогоднішнього вечора.

Її голос примирив мене з усім. Я забув про Фассбендера і Кріс, про свої справи, навіть про «Хуке і Шпетверт». Тільки зараз помітив, що на вулиці сяє сонце. І пір'ясті хмаринки пливуть по небу. На підвіконні сидів горобець і, схиливши голівку, заглядав у кімнату. Горобець був товстий і куций, але для того, хто зриває блакитну квітку романтики, навіть старий чобіт видається прекрасним.

Мені захотілося сказати Поллі щось приємне, миле. Та почав затинатися. Вона розсміялася.

— Лексе, лірика з вас не вийде.

І повісила трубку.

Розлючений, я жбурнув трубку на свій телефон. Витяг сигарету, запалив. Тут Кріс помітила, що її розмову перебили. Вона поклала трубку на свій апарат, знову підняла, але телефон мовчав.

Наступні півгодини наші телефони ніби хтось зачарував. Вони дзвонили, ми хапали трубки, але розмови не виходило. Нарешті Кріс замислено подивилась на мене, пирхнула й поміняла трубки.

— Лексе, як її кличуть?

— Полетта.

— І вона тебе не цікавить?

— Ні, — відповів я сердито, — аніскілечки.