Заборонена кімната

1

У другій половині дня зателефонував Франк:

— Здоров був! Ти закінчуєш сьогодні вчасно?

— Хто вчасно починає, той вчасно і кінчає. Що в тебе?

— Мартіні. В холодильнику.

— І що ти хочеш за нього?

Він засміявся.

— На цей раз нічого. Щойно одержав зарплату. За мартіні дякуй Елен. Це вона мене підбила.

Та все має свої межі.

— Якщо це з приводу недільної події, — сказав я роздратовано, — то хай вона сама п'є той мартіні. Мені вже остогидла ця історія.

— Зачекай, не гарячкуй. Ти маєш лише познайомитися з молодою жінкою. Мені здається, вона в твоєму стилі.

— Чорнява?

— Як вороняче крило. Карі очі. Тричі розлучена. До того ж має мільйонну спадщину.

— Гаразд. Тоді я прийду, — сказав я і поклав трубку.

Я прибув у Північну вчасно.

Над каналом кричали чайки. Віконні шибки блищали в промінні призахідного сонця. Пахло сіллю і смолою.

З відчиненого вікна лунала пісня. Каштан Фосс співав про загибель «Мері Енн». Під цей супровід він чистив свій мундир. Співав поганувато, шкода ставало «Мері Енн». Арчі підвивав йому. Він завжди підвиває, коли капітан співа. Інтелігентна тварина.

Всі були на місці. Чекаючи мене, почали вже мартіні. Жінка, з якою я мав познайомитися, сиділа посередині. Франків опис анітрохи не справдився. Та я і не сподівався на це.

Незнайомка не була красунею, але виглядала пікантно. Дуже молода. Легка хлоп'яча зачіска, напівфранцузькі, напівяпонські риси вузького обличчя, блідого і світлого, трохи зухвалий і гордовитий розріз губ. Я уявив собі, як було б приємно стерти цю гордовитість поцілунком.

Докірливо зиркнувши на Франка, я привітався з дівчиною.

Вона подала мені руку.

— Полетта Уден.

— Дуже приємно, — промимрив я, бо чомусь почував себе незручно, що трапляється зі мною рідко. І це дратувало мене.

— Пробач, Лексе, — надміру коректно звернулася до мене Елсн. Від цього мені стало що гірше. — Це я запросила панночку Уден. Вона потребує твоєї поради.

Я, мабуть, трохи розгубився, бо панночка Уден посміхнулась. І одразу де поділась її гордовитість. Лише тепер я помітив, що в неї великі карі очі. Такого ж кольору, як і волосся.

— Я ще зранку дзвонила до вашої контори, — сказала вона. — Та вас не було.

Дівчина завагалася. Видно було, що їй важко почати розповідь про свою справу. Франк виручив її.

— Батько панни Уден, — сказав він, — працює наглядачем у міській в'язниці попереднього ув'язнення. Саме під час його чергування і змився Хайнке-Штудер. Ти ж читав у газеті?

— Сили небесні! — вигукнув я. — Так ваш батько…

Вона кивнула.

— Мені стало страшно, коли я довідалась про це від пана Матуша. Він теж наглядач. І він не може цього збагнути. А я добре знаю, що батько тут ні при чому. Їм просто потрібний винуватець.

Вона вимовила це з таким переконанням, що важко було щось заперечити. Я навіть розчулився. Поставало питання, чи батько її настільки не винуватий, як вона вважала. Та щоб з'ясувати це, потрібні були факти.

— Неприємна історія, — заявив я. — Найкраще було б, якби ви потурбувалися про адвоката для вашого батька. Якщо бажаєте, я дам вам кілька адрес. Доктор Берніке напевне візьметься за цю справу. Можна ще звернутися до Лютгенса або доктора Даммерова…

— А ти? — втрутилася Елен.

— Не та адреса, — відмахнувся я. — Адже я службовець. Ходжу під Фассбендером.

— Адвокат, — сказав Франк, — коштує грошей. А надто добрий адвокат. Панна Уден таких грошей не має. Вона вчиться. І працює, щоб платити за навчання.

— Так, — протягнув я, не знаючи, що сказати, — тоді…

Я чудово розумів, чого вони хочуть. Та я був лише співробітником адвокатської контори «Саллівен, Фассбендер і Саллівен». Власними зусиллями взагалі нічого не міг зробити. Кримінальних справ ще ніколи не вів, спеціалізувався на цивільному праві. Часто намагався розтлумачити цю різницю Франкові, але він розумівся на цьому, мабуть, так само, як я на його гамах.

— Звичайно, я міг би поговорити зі своїм шефом. Та наперед знаю, що це марна справа. Фассбендер нічого дурно не робить.

— А це дорого?

— Все залежить від угоди. Проте Фассбендер дуже дорогий. Надзвичайно дорогий. Я, наприклад, не зміг би йому заплатити.

— Розумію, — промовила дівчина, і в голосі її забринів відчай. — Пробачте, будь ласка. Я не хотіла завдавати вам клопоту.

Вона підвелася, взяла свою, сумочку, яка лежала поруч на стільці. Це була маленька простенька сумочка, яка знала кращі часи. Видно, вже давно служила своїй власниці. Напевно, дівчина не мала грошей, щоб придбати нову.

Іноді дрібниці розчулюють більше, аніж великі трагедії. Пташеня з перебитим крильцем здатне зупинити вуличний рух, звістка ж про те, що десь голодують люди, викликає лише гримасу співчуття. І я не становив винятку. Той факт, що засадили в тюрму людину, може й безвинну, залишив мене байдужим. Ота ж маленька жалюгідна сумочка зворушила мене.

— Стривайте! — сказав я. — Пішовши звідси, ви нічого не зміните. У всякому разі вашому батькові краще не стане.

— Звичайно, ні, — вона уважно подивилась на мене.

— Мій шеф для вас занадто дорогий. Але інший адвокат…

— Я хочу найкращого адвоката. Щодо грошей… Чи можна оплачувати частинами?

— Та киньте ви про ці кляті гроші! З ними можна багато чого зробити, та інколи можна обійтися і без них. До Фассбендера ви все ж таки могли б звернутися.

Я все більше розпалювався, переконував, доводив. На превеликий мій подив, Франк усміхався, Елен теж: вони досягали того, чого хотіли.

— Але той, хто допомагатиме вам, мусить знати правду. Навіть найнеприємнішу, найстрашнішу правду. Чому вашого батька заарештували?

Дівчина глянула на мене своїми великими очима і знову сіла.

— Тому, що всі повірили, ніби він випустив Хайнке-Штудера.

— Він це зробив?

— Я добре знаю батька. Він уже дванадцять років служить наглядачем. І ніколи нічого не траплялося. За дванадцять років жодного разу не запізнився на роботу.

— Ви мене не зрозуміли. Якщо в'язень утік, значить, наглядач йому не заважав. Газети пишуть, що ваш батько сприяв утікачеві. Тут щось є. Ви не знаєте, що саме?

— Тієї години батько не робив звичайного обходу, а сидів у караульному приміщенні. Отоді все й сталося. Коли батько помітив, одразу підняв тривогу. Та було вже пізно: Хайнке-Штудер утік.

— А ви не знаєте, чому батько не пішов на черговий обхід?

— Бо йому заборонив директор.

— Що?!

— Директор подзвонив уночі й наказав, щоб тато нікуди не виходив з вартівні, а чекав розпорядження. Звичайно, батько послухався.

— А ще що сказав директор?

— Не знаю.

— Звідки ж ви довідалися про цей нічний дзвінок?

— Від пана Матуша. А звідки йому відомо, не знаю. У всякому разі такі розмови велися поміж наглядачами.

Я зітхнув. Погана історія. Не вірив у цю телефонну розмову. Бо якби директор справді віддав таке розпорядження, Удена не посадили б за грати.

— Спробую поговорити з прокурором, — сказав я. — Але нічого не можу обіцяти. Я не родич, не адвокат вашого батька, отже прокурор не зобов'язаний мені звітувати. А якщо йдеться про службову таємницю, то він взагалі мусить мовчати.

— Може, мені піти разом з вами?

Я похитав головою.

— Залиште це мені. Ми вчилися разом з прокурором. Може, це відіграє якусь роль.

— А якщо не допоможе?

— Придумаємо щось інше.

— Спасибі.

Сиділа отут, дивилась на мене своїми великими очима. І дякувала. Одне лише слово. Але мені так рідко доводилося чути «спасибі», в якому було б стільки справжньої вдячності. Коли таке трапляється, мені стає страшенно ніяково.

— Лекс усе зробить, — запевнив Франк.

Дівчина підвелася. Знову впала мені в очі ця злиденна сумочка, яку вона притискувала до себе, але зараз чомусь легше було, дивитися на неї. Так, так. Саме сумочка завинила в тому, що я встряв у цю історію, про яку вчора й чути не хотів.

Дівчина мешкала в іншому кінці міста. Франк запропонував підвезти її до «Едему». Та я не погодився. Як робити справу, то вже до кінця.

— Я можу відвезти вас додому, — сказав я, сподіваючись почути ще одне миле «спасибі». Та цього разу вона лише посміхнулася, трохи іронічно, трохи розгублено. Вона була диявольськи неприступна, але це їй дуже пасувало.

В машині вона тихенько сиділа біля мене, склавши руки на колінах, тримала свою сумочку.

Вечір розкинув червоно-золотаві крила над містом. Повітря було м'яке й тепле. Світні реклами бігли сталевими каркасами. Над дахами сходив місяць. Він був жовтий і круглий, ніби на поганій декорації.

2

Ми висадили Елен біля «Едему», підкинули Полетту Уден додому й поїхали до мене. Франк був сьогодні вільний.

Ще здалеку я побачив, що всі вікна парадних кімнат пані Гнайзенек яскраво освітлені. Таку щедрість моя господиня дозволяла собі лише в урочисті години. Наприклад, під час вечірок, на які ось уже тридцять років збиралось одне й те саме товариство: високопоставлені військові, поважні чиновники, директори, від яких тхнуло одеколоном, та їхні дружини, молоді й літні.

Я перевірив, чи вільний шлях, і ми прослизнули в коридор. Пані фон Гнайзенек була настільки демократичною, що іноді запрошувала й мене на ці вечори. Першого разу, на жаль, я дозволив себе умовити. Мене демонстрували, як дресированого песика, хоч це порівняння і не на мою користь. Собака міг принаймні кусатися. Я ж, як добре вихований бюргер, мусив усміхатися і плести різні дурниці.

У передпокої висіли пальта. На щастя, їх було лише три. Ми тихенько прослизнули повз них і вже були біля сходів, коли двері в кухню відчинилися і з'явилася пані фон Гнайзенек. Побачивши мене, вона страшенно зраділа.

— Любий докторе! Нарешті! Я вже цілу годину виглядаю вас.

Щоки її пашіли рум'янцем, очі блищали. Видно, вдова трохи хильнула.

— Щось сталося? — невдоволено спитав я.

Вона показала пальцем на світлицю і просичала:

— Там Віммінгер!

— Хто?

— Людина від Шнайдера. Ми хочемо сьогодні підписати угоду.

— Сьогодні? — Я з сумнівом глянув на пальта, потім у кухню, де поралася матуся Геберт. — Хіба у вас немає гостей?

— Тільки полковник Вейєргофен з дружиною. І Баум. Я покликала його тому, що не було вас.

Ясно: ідеться про угоду, отож вона вирішила мобілізувати всі сили. Щодо Вейєргофена, то зрозуміло — він давній друг сім'ї. Але Баум? Він же нічогісінько не тямить у цивільних справах.

— Годі вам шкірити зуби! — наказала пані фон Гнайзенек. — Краще допоможіть мені.

— Яким чином?

— Зайдіть до мене й побалакайте з Віммінгером про ваші параграфи. Ви їх так добре знаєте!

Я глянув на Франка, Франк на мене. Ніхто й ніщо не заважало мені побажати їй доброго вечора, піти до своєї кімнати і замкнути за собою двері. Та пані фон Гнайзенек ніколи б мені цього не дарувала. Захоче — і зіпсує мені життя. Я капітулював.

— Гаразд. Але тільки на чверть години.

— Я піду пройдуся, — сказав Франк. Та я затримав його.

— Залишайся. Разом прийшли, разом попалися…

— … разом повісять, — докінчила пані фон Гнайзенек прислів'я. — Так воно буде краще. Тим часом пан Франк вип'є коньячку. А потім трохи попоїмо. Отже, вперед!

В салоні сидить Віммінгер і смакує справжній угорський токай. Він належить до того типу ділків, яких я терпіти не можу. Надто слизький, самовпевнений, надто цинічний.

— Ага, — каже він, — прибула важка артилерія. Пані фон Гнайзенек весь вечір про вас торочить. Адвокати — це справжнє благословення боже. Без них ми б ніколи не довідалися, яке все окладне й заплутане на цьому світі.

На задньому плані урочисто сидить полковник Вейєргофен; худорлявий, тримається рівно і, як завжди, в поганому гуморі. Його дружина боязко і невпевнено притулилася поруч. Вейєргофен поділяє погляди Віммінгера на юристів. Тому про сердечне привітання годі й балакати. Я кивнув Бауму і попросив текст угоди. Господиня дбайливо поставила біля мене келих вина, печиво, поклала сигарети. Франк забився у куточок канапи.

Угода була та сама, що я її читав позавчора. Мої зауваження, а вони були незначні, Віммінгер врахував. Але умови сплати мені не сподобалися: орендна платня протягом десяти років мала залишатися незмінною.

— Здається, — зауважив я, — варто поговорити про фінансовий бік справи.

Почалися переговори. Головним чином виступала пані фон Гнайзенек. Вона знову прикидалася нещасною удовою. Віммінгер почав викручуватися. Казав, що його фірма не може заплатити більше трьохсот марок на місяць. Я заперечував, доводив своє.

Пані фон Гнайзенек від хвилювання випила мій келих вина.

— Триста марок? Але ж…

— Коли йдеться про суспільне добро, — зарипів полковник Вейєргофен, — треба йти на будь-які жертви. А що робимо ми? Витрачаємо гроші на допомогу негритянським країнам, замість того, щоб зміцнюватися самим. Ми шарпаємо один одного. Панькаємося з рекрутами і віддаємо досвідчених вихователів під суд…

Сердито дивився на мене. Череп його стирчав з комірця сорочки, як голова отруйного гада. Він хотів ще щось додати, та, певне, втратив хід думки.

Віммінгер нарешті поступився і погодився підвищити орендну платню до чотирьохсот марок. Пані фон Гнайзенек у захваті штовхнула мене ногою під столом. Всміхнулася до Віммінгера.

— Ви не відмовитесь від скромної вечері?

Той кивнув. Господиня попливла в кухню, щоб підігнати матусю Геберт. Я взяв келих і вийшов на балкон.

Ніч м'яким оксамитом уже лягла на дахи будинків. Високо в небі гув літак. Я бачив намистинки ілюмінаторів і спалахи навігаційних вогників. Тільки зараз помітив, як тихо: вітер зовсім стих.

— Красненько дякую, — промовив хтось поруч. — Я побоювався, що ви висунете безліч контрумов.

Я обернувся. То був Віммінгер. Він сперся на стійку, теж тримав у руці келих; блищали запонки.

— Я не крутій, — невдоволено зауважив я. — І менш за все зацікавлений у таких справах.

Він поклав мені на плече руку. Обличчя його наблизилось до мене. Драглисте сало, в якому плавають очиці.

— Треба більше цікавитися такими справами. Можу закластися, що стара купила землю і будівлі за безцінь. А одержить золоті гори.

— Ви теж на цьому не прогадаєте, — непривітно відповів я.

У дверях з'явився Франк.

— Лексе, я пішов.

— Хвилинку. Я теж.

Та зайшли ми недалеко: пані фон Гнайзенек спіймала нас у вітальні.

— Що це таке? — щиро образилася вона. — Ви вже йдете? А я сподівалася, що пан Франк трохи нам пограє…

— Зараз?

— Звичайно. Таке приємне товариство.

— Музика… — зарипів полковник. — Ким би ми, німці, були без музики? Німці люблять пісні, сентиментальність. Завдяки нашій музиці ми досягли величі — Вагнер, Ліст, Бетховен…

— … І звалилися в прірву разом з Гермсом Нілем[2], — докінчив я.

Старий вояк побагровів, очі мало не вилізли на лоба. Я думав, що його грець поб'є.

— Більшовик! — вигукнув він.

— Дагоберте, благаю тебе! — Господиня знову образилася. — Доктор Тердонк пожартував. — Вона торкнулася Франкового плеча, сяйнули діаманти. — Будь ласка, зробіть мені приємність.

Франк безпорадно глянув на неї і погодився.

— Гаразд, якщо це вам приємно…

Господиня чарівно всміхнулася.

— Я знаю, у вас справи. Не затримаю довго. Лише на чверть годинки.

Чверть годинки можуть бути короткими, а можуть розтягнутися на цілу вічність. Мені раптом остогидло тут. Цей ситий затишок, ця пиха, несосвітенне тупе свинство… Пані фон Гнайзенек розляглася в кріслі, заплющивши в екстазі очі. Полковник Вейєргофен сидить, випроставшись і застигши, кінці комірця врізалися йому в підборіддя, час від часу він доброзичливо покахикує, і лише тоді, коли його погляд падає на мене, очі стають маленькими та злими.

Матуся Геберт нечутно снує біля столу, розставляючи страви. Курячий холодець, паштет з гусячої печінки, сьомга.

Франк кінчив грати.

— Гадаю, — сказав він, — нам тепер справді час іти.

Пані фон Гнайзенек запротестувала. Віммінгер пожирав очима сьомгу, Баум беззвучно аплодував. Полковник Вейєргофен підняв келих.

— Дуже вдячний! Я навіть розчулився. Але соромлюсь цього. Музика завжди робить нас, німців, сентиментальними. Така вже у нас вдача.

Франк не зводив з нього очей і мовчав, а Вейєргофен стояв з повним келихом у руці. Раптом Франк знову нахилився над клавішами, залунали негармонійні, фальшиві звуки. Пісня про верес. «На лужку цвіте маленька квітка…»

Віммінгер насторожився. Господиня застигла з напіврозтуленим ротом; вигляд у неї був дурнуватий. Вейєргофен закам'янів.

— Ця пісенька, — повільно промовив Франк, — гриміла з гучномовців, коли моїх батьків вели до газової камери. Бо вони були євреями і, певно, не соромилися бути сентиментальними. А ви й досі соромитесь лише своєї сентиментальності, пане полковник?

Коли ми виходили, в кімнаті стояла мертва тиша.

3

Я все сушив собі голову над тією справою.

Певна річ, моя розмова з прокурором не залишиться таємницею для обох Фассбендерів. Вони були на «ти» майже з усіма працівниками прокуратури, принаймні раз на тиждень гомоніли з ними в «юридичному шиночку» за чаркою вина. Доктор Бендер, якому було доручено справу Удена, одразу ж розповість про мій візит до нього. Саме цього мені дуже не хотілося.

І тут я згадав про Олафсона. Він закінчив курс на рік раніше мене і працює зараз у прокуратурі. Я іноді зустрічав його в суді й знав, що доктор Бендер — його шеф. Цього більше ніж досить. Олафсон розповість мені все, що я захочу знати.

Зателефонував йому і запропонував зійтися у «юридичному шиночку» на кілька слів. На бесіду він погодився, але шинок відкинув.

— Гидка нора, — заявив він. — Приходь до мене. Маю що випити.

Це мене зацікавило; я негайно погодився.

Олафсон мешкав у мансарді, захаращеній книжками, переважно юридичними.

— Сідай, — привітав він мене. — Тут трохи затісно, але я задоволений. На різдво переїду. Трикімнатна квартира. Вісім тисяч марок. Половину платить тесть, половину я.

— Вітаю! Кого ж це ти ощасливив?

— Паросток старого Кемпфа. Не дуже гарненька, зато єдина. Дістане в спадщину геть усе. А татусь довго не протягне. Рак шлунка. Але він не знає. Багато п'є і курить. Чого бажаєш: пива, коньячку? Чи краще «філософії у склянках»?

— Я полюбляю мартіні.

— На жаль, немає. А як щодо віскі?

— Гаразд. Тільки без содової. До речі, я мав учора розмову з твоїм тестем.

— Знаю. Казав. Справа Феттіх. Нею старий задоволений. Ти все ще у Фассбендерів?

— Еге ж.

Олафсон посміхнувся і поставив на стіл пузату пляшку.

— У них є чого повчитися. Молодший — падлюка, старший — комедіант. Їхні трюки дуже нагадують махінації підпільних адвокатів. Та вони мають за це грошики. Мета виправдовує засоби.

Він налив по повній.

— Як ти взагалі потрапив до них?

— Типовий приклад сімейщини, — відповів я. — Мій дядечко наносився зробити з мене видатну людину. І от одного чудового дня я одержав листа, де чорним по білому стояло, що «Саллівен, Фассбендер і Саллівен» були б украй щасливі, якби я запропонував їм свої послуги.

— Он як! А я забув про твого дядька. Адже він неабияка персона? Комерційний радник чи директор банку?

— Банкірський дім «Деврієнт і компанія». Директор.

— Ерго бібамус![3] — проголосив Олафсон. — За здоров'я директора банку. Мені допомагав лише прокурор. Третього класу. До речі, як справи з дисертацією?

— Уже захистив. На матеріалах фірми Гольдінг. Правове й економічне становище концерна. Це завжди було моїм уподобанням.

— Хай йому грець! — відмахнувся Олафсон і налив собі ще. — Не маю ніякого уявлення. Ніколи не тямив у цивільному праві. А купує у Б корову. Хто з них має рацію? Твоє здоров'ячко!

— Будьмо! Отже, з фірмою Гольдінг справи стоять так…

— Облиш! — вигукнув він. — А то почну розповідати про власні справи. Гадаю, тобі цього не хочеться.

— Чому б ні? Зараз я особливо цікавлюся кримінальним правом.

Олафсон поставив пляшку, яку був узяв, і недовірливо втупився в мене. Він був веснянкуватий, з білявими патлами, яким навіть бріолін не міг зарадити. Тому завжди був схожий на одуда. Мав би вигляд хлопчака, якби не жорсткуваті зморшки на обличчі, які я помічав у багатьох працівників прокуратури.

— Не бреши, друже, — сказав він. — Що трапилось?

Я випив віскі, потім спокійно відповів:

— Нічого особливого. В одної дівчини горе. Посадили батька.

— Буває, — байдуже промовив він. — Ти її добре знаєш?

— Від учора.

Олафсон єхидно всміхнувся.

— Хочеш сподобатися? Облиш! Не бажаю заради тебе псувати кар'єру.

— Ця людина ніби невинна.

— Вона каже?

— Так.

— Усі це кажуть. Якби так було, сиділи б лише невинуваті. Хто він?

— Уден.

Від несподіванки Олафсон похлинувся. Я постукав його по спині.

— Чоловіче! — охнув він, передихнувши. — Цього ще не вистачало! Але ж тут ясна справа. Абсолютно. Яснішої не може й бути!

— А як щодо телефону від директора в'язниці? — поцікавився я.

Олафсон уважно глянув на мене.

— Бачу, що ти добре проінформований. Та, на жаль, це неправда. Директор має «залізних» свідків, які одностайно твердять, що саме в той час він нікуди не дзвонив. Архітектор і два лікарі. З тебе досить?

— Але ж телефонували десь близько третьої години ночі!

— Нікому не забороняється запросити в суботу гостей і засидітися з ними допізна. Зібралися, побалакали, випили. Ні, Лексе, оцим телефонним дзвінком Уден сам викопав собі яму. Грубо зроблено. Треба йому було спочатку порадитися з тобою.

Останнє зауваження я ніби не дочув, хоч воно було нетактовним. Коли виступаєш у ролі прохача, доводиться дещо й недочувати.

— А що коли дзвонив хтось інший, видаючи себе за директора? Хіба такого не могло бути?

— Звичайно. Точнісінько таке ми підказували Удену. Адже ми теж люди. Крім того, в цю справу чомусь втрутився твій шеф і…

— Стій! — перепинив я. — Мій шеф?

— Еге ж. Старший Фассбендер взяв на себе захист. Годину тому був у мене і зажадав обвинувального висновку. Хіба ти цього не знав?

— Ні, — відповів я дещо збентежено, — цього я не знав.

— Тепер знаєш. Як я щойно казав, ми кілька разів давали Удену зрозуміти, що дзвонив хтось інший і видав себе за директора. Та Уден чи то неповороткий, чи то просто дурний. Наполягає на тому, що не міг сплутати, бо чудово знає голос свого начальника. Ну й що тут удієш?

— Хлюпни мені ще віскі, — попросив я. — Ви забули одне: Уден — чиновник. І зовсім не в його інтересах дати втекти цьому Хайнке-Штудеру. Не один ти хочеш зробити кар'єру. Уден теж.

Олафсон підвівся і відчинив вікно. У темряві ночі спалахнула яскраво-червона реклама, кинула відблиск на його обличчя.

— Уден, — сказав він, — до 1945 року служив у таємній військовій поліції. Колишній член націонал-соціалістської партії. Я навіть можу назвати номер його партійного квитка. Цифра надзвичайно маленька.

— Це ще нічого не значить, — удавано байдуже промовив я, хоча був вражений до глибини душі.

Олафсон кивнув.

— Гаразд. А якщо Удену заплатили?

— Не думаю.

— Дарма. Ти можеш тримати язика за зубами?

— Іноді.

— Чудово. Отже, зроби це цього разу задля мене. Уден має рахунок у банку. До речі, останнім часом він був досить мізерний.

— Його донька вчиться, — зауважив я.

— От бачиш. Зарплата в нього невелика. І ось десь два тижні тому на його рахунок перевели п'ять тисяч марок.

— Від кого?

— Від Габріели Хайнке-Штудер, дружини втікача. На жаль, після цього вона теж здиміла.

У Олафсона було не лише віскі: ще коньяки і справжня горілка. Я пішов тільки тоді, коли ми роздушили пляшку тієї справжньої.

4

— Кріс, — сказав я наступного ранку. — Якби ти знала, як мені потрібний черепочок кави…

— Як тобі не соромно! Невже ти не можеш краще проводити свої вечори?

— На жаль, від кращого нас змусили відвикнути. Бо горілка дешевша. Недорогий стимул нашої духовної вищості. — Я позіхнув. — Зате життя і дечиї характери стають з кожним днем дорожчими, банкірська донечко…

— Іноді ти буваєш просто гидким! Ти відчуваєш це?

Я зітхнув. Знову все збіглося докупи: Кріс, що дорікає мені за мої гріхи, ранкове похмілля, Олафсон, що спекулює становищем свого тестя. І дівчина з карими очима, чий батько взяв п'ять тисяч марок за те, що допоміг втекти есесівцю.

Над дверима кабінету Фасебендера-старшого спалахнула червона лампочка. Це мені не сподобалося: старий у конторі. З'являвся він не часто, але коли вже був тут, то завжди знаходив для мене роботу, здебільшого не дуже приємну.

Я спитався у Кріс про настрій старого. Вона знизала плечима.

— Я не бачила його сьогодні. У нього Сметс.

— А син?

— Теж там.

— Щось буде, — зловісно промовив я.

— Займайся краще своїми справами, — порадила Кріс. — Іноді ти стаєш занадто балакучим.

За півгодини вогняне зле око над дверима погасло. Я полегшено зітхнув.

Та тішився я недовго — з селектора раптом пролунав голос Фассбендера-молодшого: «Доктор Тердонк, зайдіть до мене». Кріс єхидно посміхнулася.

Молодий шеф сидів за величезним столом, перебираючи папери. Під рукою в нього стояв келих портвейну.

Йому було трохи за тридцять, і він мав такий вигляд, як кінематографічні прокурорські синки. Крім того, він був власником яскраво-червоного «порше». Якби вивести потрібну формулу, неважко було б встановити, скільки він має коханок: скажімо, марку автомобіля помножити на потужність мотора та батьківський маєток і розділити на вік майбутнього спадкоємця. Та я не математик. До того ж добре знав і без формули: у нього було три коханки.

— Вип'єте келих вина?

Що ж, на похмілля немає кращих ліків, як хмільне. Шеф власноручно налив мені. І підсунув пляшку до мене. Я налив собі ще. Похмілля кінчалося, почував я себе пречудово.

— Ви володієте французькою? — запитав шеф, замріяно дивлячись на мою склянку, яку я наповнив уже втретє.

— Для хатнього вжитку вистачить, — відповів я, — але для виступу у французькому суді, звичайно, ні.

— Воно й не потрібно. Про це потурбується метр Ноель, наш тамтешній адвокат. Стара школа, найкращі зв'язки. На жаль, досить дорогий.

— Отже, «Саллівен, Фасобендер і Саллівен» на Сені?

Він задоволено всміхнувся і натиснув кнопку. На вікнах опустилися штори і перетворили незвично теплий квітневий день на приємні сутінки. Задзижчала установка штучного клімату.

— Хочете кави глясе?

— Не відмовлюсь.

Фассбендер розпорядився. Потроху мені ставало не по собі. Портвейн міг ще бути примхою, так би мовити, жестом співіснування наймача і найманця, бальзамом соціального партнерства. Те, що пляшка стояла в мене під рукою, було вже само по собі підозріло. Ще більш підозріла кава глясе. Якщо він ще й сигаретою почастує…

Шеф підсунув коробку сигарет мені майже під ніс.

— Куріть, будь ласка. Чи не хотіли б ви поїхати зі мною до Парижа?

— Хоч сьогодні, — відгукнувся я. — Я ще не одружений.

Він ледь усміхнувся, відкинувся на стільці і з-під примружених повік уважно подивився на мене.

— Ви часом не фахівець з фірмового права?

— Трохи займався цим. Так би мовити, хобі.

— І французьким фірмовим кодексом?

— Так.

— Добре. Я недавно перечитав вашу дисертацію. Добре.

Він розкрив папку, що лежала біля нього, витяг звідти кілька аркушів і простягнув мені.

— Подивіться-но цю угоду. Здається, метр Ноель дуже хоче обкрутити нас круг пальця.

— Як так? Адже він наш представник…

Шеф зітхнув.

— У цій справі, на жаль, ні. Фірма, про яку тут ідеться, повинна розширитися. Теперішні акціонери — німецькі й швейцарські підприємства. Шкода, але вони змушені прийняти в компаньйони французький капітал, який і представлятиме Ноель. Всі пройдисвіти та негідники, і Ноель ненабагато кращий від них. Я відразу відчув, що вони готують нам якесь свинство. Та не помітив, у чому тут заковика. Мабуть, у тексті угоди.

— Гаразд, — сказав я, підводячись і згортаючи папери. — Я прогляну її.

— Стоп! — зупинив мене шеф, раптом випроставшись у кріслі. — Угода залишиться тут. Прогляньте її при мені. Це дуже делікатна історія. Нікому жодного слова про неї. Зрозуміло?

Двері, що вели до кабінету батька, беззвучно відчинилися, і на порозі з'явився Оскар Сметс.

— Я не заважаю?

— Ні. Маєш щось до мене?

— Ось…

Сметс наблизився і подав шефові якісь папери. При цьому дивився на мене глузливим поглядом. Мені кортіло показати йому язика. Та передумав, бо згадав, що вже дорослий.

Оскар Сметс був білявий зарозумілий чолов'яга з вузьким черепом, тонкими губами, холодними сірими очима і незворушним обличчям аскета. Ми терпіти не могли один одного і гиркалися при кожній зустрічі. На щастя, я майже не здибувався з ним по роботі: він був шефом детективної контори «Аргус», послугами якої користувалися Фассбендери.

Молодий Фассбендер проглянув напери, зморщив лоба.

— Це все?

— Найважливіше.

— Чого бракує?

— Деяких деталей. Пропозицій щодо технічного персоналу, розрахунків площі тощо.

— Працюєте над цим далі?

— Звичайно.

Повертаючи папери Сметсові, шеф наказав:

— З кожного по дві копії. По одній в «Райнфінанц», інші залишаться у нас. Покладіть у сейф: обережність перш за все.

Сметс затиснув папери під пахвою.

— О'кей. Ще що?

— Добудьте мені всі відомості та коментарі про Хайнке-Штудера і того, іншого — не пригадаю зараз прізвища — наглядача…

— Удеиа, — докинув я.

Шеф здивовано глянув на мене. Сметс звів брови. Я чекав запитань, але шеф залишив поза увагою моє втручання.

— … Про обох разом. Я хотів би мати матеріали у себе на столі рано-вранці.

Я слухав з інтересом. Отже, Олафсон поінформований правильно. А втім, я й не сумнівався у цьому.

— Скільки примірників? — спитав Сметс.

— Три. В оригіналі. Два для нас, один для вас.

Сметс запевнив, що виконає наказ, і подався геть. Двері зачинилися. Шеф знову зосередив увагу на мені. Я вже знав, про що йтиметься далі.

— Звідки ви знаєте про Удена?

— Вчора в мене була його донька. — Тут я розповів про нашу розмову, за винятком, певна річ, деяких подробиць. Наприклад, про те, що я пропонував спочатку знайти дешевого адвоката, та й про мої відвідини Олафсона жодним словом не обмовився. Цим я не порушував довір'я Полетти: вона ж сама бажала, щоб захист взяв на себе Фассбендер. Навпаки, це навіть мало свої переваги, коли він почує справу ще раз від мене.

— Та що там, — буркнув шеф. — Ніхто не вірить у цей телефонний дзвінок. Навіть бульварна преса.

— То ви гадаєте, що він винуватий?

— Звичайно. А ви?

— Його донька…

— … присягається у його невинності. Що ж залишається бідній дитині? Визнати батька запроданцем? — Він співчутливо глянув на мене і посміхнувся. — Звичайно, ми спробуємо зачепитися за цей дзвінок, але навряд чи щось путнє з цього вийде. Я добре знаю свого друга Бендера.

— Хто несе витрати в цій справі?

Шеф на мить затнувся, але швидко отямився.

— Ну, ну! А ви чули колись про адвокатську таємницю?

— Пардон, я…

— Гаразд, гаразд. Уявіть собі, наприклад, що кілька його колег зібрали гроші на захист. Цього досить?

— Дякую, — сказав я. — Зовсім не хотів бути настирливо цікавим.

Він знову мав задоволений вигляд. Я ж розважав над тим, чи сказав він мені правду. Можливо, що й так. З іншого боку кожний адвокат навчений різним обмовкам. А обидва Фассбендери були визнаними майстрами свого фаху.

— Ви побачите ще панну Уден? — раптом спитав шеф.

— Сподіваюсь. А що?

— Гадаю, нам потрібні будуть додаткові факти. Сімейні обставини, фінансове становище, свідчення знайомих тощо. Крім того, треба ще раз обміркувати справу з отим телефонним дзвінком. Може, щось і пощастить викрутити з нього. Ви не хотіли б узятися за цю справу? Тоді б звільнили мене від цілої купи роботи.

— Та міг би, — завагався я. — Але ж ми їдемо до Парижа…

— Не раніше наступного тижня. А вам вистачить цього часу для дівчинки. — Він підморгнув мені. — Взагалі Поллі, кажуть, гарненька лялечка. Маленька породиста конячка… Дивіться не закохайтеся!

— Не думаю, — відрізав я. — На мій погляд вона не така вже й гарненька.

— Ну, ну, вам, видно, треба придбати окуляри, Тердонк.

— Поки що не скаржуся на зір, — роздратовано зауважив я.

Це розвеселило його.

— Дивак! Ви досі не дотямили, чого могли б мати від Кріс. Її ви теж вважаєте не вартої уваги?

— Я попросив би…

— Не розумію вас, Тердонк. Справді, не розумію. Така жінка, як Кріс… — Він прицмокнув.

Я підвівся з місця.

— Я можу йти?

Він також підвівся.

— Не ображайтеся. Я хотів лише дати вам хорошу пораду. Як не хочете, то будь ласка.

— Кріс, — сказав я, — зовсім байдужа до мене.

— Це ви напевне знаєте?

— Безумовно.

Він співчутливо подивився на мене.

— Я ж і кажу: окуляри, Тердонк, окуляри… Ну, годі про це. Я сам подивлюся на Полетту. І горе вам, якщо ви з мене глузуєте!

5

За півгодини я зателефонував Франкові. Трубку взяв капітан Фосс.

— Франк пішов….

— Куди це?

— Ніби до свого ґешефту. Маскувальний маневр. Замішано спідницю.

— Коли повернеться?

— Уявлення не маю.

Шефові я поки що не потрібний. Тому, попередивши Кріс, я сів у машину і подався до «Едему».

В холі панувала глуха післяобідня тиша. Портьє, позіхаючи, читав газету. Ліфтер куняв на своєму стільчику. Маленькі пальми в маленьких діжках теж, здавалось, дрімали. На кухні брязкотіли начинням. Адміністратора взагалі не було видно.

Я спустився до бару. Двері були прочинені. Франк сидів за роялем і грав, весь час повторюючи ті ж самі пасажі. Обірвав, похитав головою, почав знову.

Я зупинився у дверях.

В залі було напівтемно. Лише над помостом, де стояв рояль, світилась настінна лампа. Пахло тютюном, алкоголем і мастикою. Стільці стояли на столах. Вони нагадували курей, що лежали на спині, задерши лапи догори. В сусідній кімнаті дзижчав підлогонатирач. Було прохолодно.

— Не виходить? — почувся чийсь голос. Приємне контральто, трохи хрипкувате.

— Вийде, — відповів Франк. — Кляті тріолі!

Контральто засміялося і стиха щось промовило; я не зрозумів, що саме. Франк теж розсміявся і почав знову.

Я відірвався од дверей і попрямував через маленький танцювальний майданчик. Франк схилився над клавішами і не помічав мене. Зате я побачив жінку. Вона сиділа, закрита до половини роялем, і курила. У сутінках вона здалася мені надзвичайно стрункою і чарівною.

— Привіт трудареві-ремісникові, — промовив я. Франк злякався і знову збився. — Чи не практичніше було б придбати електричний рояль?

Франк глибоко зітхнув, схопив пляшку і налив собі віскі.

— Це Лекс, — промовив він байдужим голосом до жінки. — Найгірше, що може здибатися музикантові. Першого квітня я послав його по скрипичний ключ, і він покірненько пішов до слюсаря.

— Більше такого не станеться! — роздратовано зауважив я, коли жінка засміялася. — Наступного разу я піду до музичного магазину.

Франк випив і знову налив склянку. Підсунув її мені, але я відмахнувся.

— Я вже випив три, а цього досить до обіду. Ви ще довго тут будете?

— Охоче зробимо перерву, — сказала жінка, підводячись із стільця. Вона була висока, струнка і мала фантастичну фігуру. На око я дав би їй років сорок. Обличчя було дуже підфарбоване.

— Це Клер, — пояснив Франк. — Естрадні пісні. Від сьогодні вона виступатиме у нас.

— Чудово! Співаєте і його речі? — спитав я, показуючи на Франка.

Мій приятель обурився.

— Замовкни, ти…

— Як? — зацікавилася жінка. — Ви пишете музику?

— Це єдині музичні твори, які, на мою думку, взагалі чогось варті, — запевнив я. — Послухайте лишень його останню річ. Не знаю, що він має проти неї. Коли слухаєш її, ввижається річка, чорні човни на ній, густий туман, що повиває луки, і… Ох, чому ти лізеш на ногу?

— Вибачте, — повернувся Франк до співачки. — Він ганьбить мене всюди і як тільки може.

Клер засміялася.

— Я скоро повернуся. Піду нагору. Чи вистачить вам чверть години, щоб полаятися?

Ми мовчки дивилися, як жінка йшла залом. Тільки-но за нею зачинилися двері, Франк хутко повернувся на кріслі і вхопив мене за рукав.

— Послухай…

— З Уденом справи кепські, — швиденько промовив я.

— Чому? — розгубився він.

Тут я розповів йому все, що почув від Олафсона і Фассбендера. Франк слухав з недовірою. Коли ж я згадав про п'ять тисяч марок, він похитав головою.

— Дурниці! Така людина, як Уден, не ризикуватиме своєю кар'єрою заради п'яти тисяч. Мабуть, за п'ятдесят, якщо він у скрутному становищі, але не за бутерброд.

— П'ять тисяч, — зауважив я, — то ціла купа грошей. Спробуй-но їх заробити за один раз. А якби все обійшлося…

— Ні, так не могло бути, — знову заперечив Франк. — Коли з в'язниці зникає людина, подібна до Хайнке-Штудера, цього не вдасться замазати. Все одно справу треба розслідувати. І ось неминуче виявляється, що Уден тієї ночі не робив обходу. Доганою тут не обійдешся. Побічні докази — безсумнівні.

— Браво, — іронічно зауважив я. — Навіть прокурор не міг би краще аргументувати.

— Ти мене не зрозумів. Поміркуй лишень, юристе. Чому п'ять тисяч марок переказані саме на рахунок Удена? Якби він був тут замішаний, то хіба не має сотні інших можливостей одержати свої грошенята не розголошуючи на весь світ? До того ж хто переказав гроші? Габріела Хайнке-Штудер! Навіщо ж таке нахабство? Коли ти робиш переказ, ніхто не вимагає в тебе посвідчення особи. Зрештою, вона могла назватися як завгодно. Ні, Лексе, вір мені: тут щось не так.

— Можливо, — відказав я. — Та в усякому разі досі все свідчить проти Удеиа.

— А якщо пощастить довести, що директор в'язниці все ж таки телефонував?

— Однак ти не здатний цього довести.

Франк підвівся.

— Ходімо до Карла. Це наш електрик.

Ми піднялися ліфтом на шостий поверх, під самісінький дах. Тут була Карлова майстерня. Малесенька кімнатка, що наскрізь просякла запахом ізоляційної стрічки, машинного мастила та пластмаси. Вікна виходили на південь, і кімнатка страшенно нагрівалася під сонцем.

Карл вилискував від поту, хоч мав на собі лише сорочку та штани. Його голова нагадувала трикутник, поставлений на вершину. Мав розумні, уважні очі.

— Заходьте, — запросив він. — Та залиште двері відчиненими, бо позадихаємося тут.

Я вже хапав повітря ротом. Це була не майстерня, а справжня духовка. Глянув на термометр: 28 градусів!

— Влітку, — спокійно зауважив Карл, — тут ще трохи тепліше. Хочете холодного чаю?

— Охоче! — озвався я.

Карл натиснув на важілець. За ширмою дзенькнуло, звідти виїхав іграшковий електропоїзд, простукотів по рейках і зупинився біля Франка. На тендері стояла чашка чаю.

— Чудово! — вигукнув Франк. — Минулого разу ти мені цього не показував.

Карл аж сяяв від задоволення. Франк видудлив чай і поставив чашку на тендер. Карл натиснув на інший важілець, і поїзд хутко поїхав за ширму. Там щось стиха клацнуло, і зразу по цьому поїзд виїхав знову, але тепер зупинився біля мене, пропонуючи чай.

— Оцю штуку, — пожартував я, — мені б у бюро. Можна прихопити залізницю з собою?

— Карл мріяв стати інженером, — пояснив Франк. — Закінчив два семестри, але з батьком сталося нещастя. Старий перейшов на пенсію, і тепер Карл мусить годувати сім'ю. Про навчання, звичайно, годі й думати. З того часу він і працює в «Едемі».

— А страхування?

— Страхові гроші, — сказав Франк, зиркнувши на мене, — замотали ваші брати-адвокати. Процес тривав би й досі, якби Карлів батько не поступився.

— Облиш ти ці давні історії, — буркнув Карл. Він сумно глянув на маленький стіл, на якому купою лежали старі телефонні апарати, конденсатори, запобіжники, лампові патрони. Навіщось узяв шматок кабеля, знову поклав його.

— Можливо, з навчанням ще якось пощастить. Дві тисячі марок я вже назбирав… Ну, гаразд. З чим прийшли?

— Слухай уважно! — попередив Франк. — Майєр телефонує до Шульца. Дуже важлива розмова. За три дні Майєр запевняє, що взагалі не дзвонив до нього. Свідків немає. Чи можна якимось чином довести, що Майєр телефонував? Нас цікавить не зміст розмови, а самий факт виклику.

— Еге, — протягнув Карл. — Важкувато… Розмова була хоч міжміська?

— Місцева.

— Пряме з'єднання чи через комутатор?

— Хто знає.

— Якщо через комутатор, то масте деякі шанси: той, хто з'єднував, може пригадати, що така розмова справді відбулася. Та не дуже сподівайтесь, бо на комутаторі за добу буває дуже багато викликів. Візьміть хоча б наш, готельний. Виклики надходять безперервно. Взагалі його можуть запам'ятати в тому випадку, коли він був чимось незвичайний.

— Це було вночі, між третьою і четвертою годинами.

— Тоді можливо. Або ж навпаки. Все залежить від обставин.

— Дуже вірогідно, — втрутився я, — що це все ж таки була не місцева розмова. Адже ми не знаємо, де мешкає ця людина; може, в місцевості, що не підключена до міської мережі.

Франк кивнув; він мав досить безпорадний вигляд. Карл теж не міг дати ради. Сказав, що треба знати хоч якісь факти. Була це місцева розмова чи ні? Якщо міжміська, то через станцію чи безпосередньо? Через комутатор чи автоматично? Зрештою, якщо через комутатор, то який — службовий чи приватний?

Було ще безліч речей, які він хотів би знати, але я вже не прислухався. В техніці я не тямив, а Карл так і сипав різними термінами, що їх я чув уперше.

— Розумію, — поважно сказав Франк, удаючи, ніби він і справді щось зрозумів. — А якщо ми все це дізнаємось…

— … тоді приходьте до мене. Я подивлюся, що можна зробити для вас. В мене чимало знайомих на пошті і в телефонному центрі. В них, у свою чергу, теж є знайомі. Якщо це взагалі можливо, я все зроблю для вас. Та напевно обіцяти не буду. Техніка — чудова річ, але і вона має свої недоліки.

— Які ж наші шанси? — спитав Франк. — Один до десяти?

Карл хитнув головою.

— Скоріше — один до п'ятдесяти. Та й то, якщо матимете щастя.

Франк підвівся і витер піт з обличчя. У мене сорочка теж прилипла до спини.

— Хвилинку! — затримав нас Карл і знову натиснув на важіль. Поїзд проторохтів по стрілках і зупинився біля Франка. Цього разу він привіз ляльку: чорного пуделька, майстерно сплетеного з телефонного дроту, з білими оченятами-гудзиками і задирливо висунутим червоним язичком.

— Сувенір для дорогих гостей! — урочисто виголосив Карл. Він послав поїзд назад і той повернувся з таким самим вантажем для мене. — Може, згодиться як талісман.

— На щастя? — пожартував я.

— Саме так, — усміхнувся Карл.

Франк теж усміхнувся.

— В такому разі для мене ти мусиш змайструвати слона, — сказав він, ховаючи пуделька в кишеню.

6

По обіді зателефонувала моя нова клієнтка. Полетта Уден зажадала знати, що я встиг зробити. Відповісти їй відверто в мене не повертався язик. Крім того, заважала Кріс.

— Ми повинні десь зустрітися, — запропонував я. — Згода?

— Коли?

— Я закінчую о п'ятій.

— А я, на жаль, лише о сьомій. Зручно вам о дев'ятій?

Це мені не підходило. Ми трохи поторгувались і нарешті домовилися: Полетта відлучиться на півгодинки, щоб зустрітися зі мною. Я пообіцяв бути точним.

— Хто це був? — поцікавилася Кріс, коли я поклав трубку.

— Клієнтка. Посадили батька.

— Бідолашна! Хоч гарненька?

— Нічого собі.

— Молода?

— Так.

Кріс підморгнула.

— Щасливого полювання!

— Підморгування, — розсердився я, — залиш при собі. Дівча мені байдуже.

Кріс мовчки посміхнулась.

Хвилину по п'ятій я зачинив за собою облямована алюмінієм двері адвокатської контори «Саллівен, Фассбендер і Саллівен».

У дві хвилини по п'ятій ліфт спустив мене в прохолодні напівсутінки вестибюля.

В три хвилини по п'ятій я проминув швейцара. Безшумно відчинилися великі скляні двері, що відокремлювали вестибюль від зовнішнього світу, як стінка велетенського акваріума. За нею скаженіла вулиця. Залита світлом, наскрізь просмерділа бензином, вона кричала, верещала, ревла. Я блискавкою вилетів з дверей, які тихо зачинилися за мною.

Полетта Уден стояла біля вітрини, розглядаючи товари. Час від часу нахиляла голову, читаючи ціни. Я став біля неї, вона не помічала. Сьогодні вона була в літній сукні, легкій і дешевенькій, яка більше відкривала, ніж прикривала. На ногах мала щось схоже на сандалети: самі ремінці та підошва. Вони мені здалися визивними і пікантними, як і вся вона.

Я кахикнув.

Дівчина швидко озирнулася, сердито поглянула, аж ось упізнала мене.

— Ви сьогодні виглядаєте трохи інакше…

— Уніформа, — пояснив я. — Обов'язкові темний костюм, сріблястий галстук, вишукані манери. «Саллівен, Фассбендер і Саллівен» надають великої ваги зовнішності своїх працівників.

Полетта Уден усміхнулася. Це дещо зменшило дистанцію, що розділяла нас, але все ж таки вона залишалася досить значною. Втілена холодність! Їй би пасувало продавати холодильники.

— Можна запросити вас до кав'ярні?

Вона подивилась на годинник.

— Не пізніше, ніж о пів на шосту, я мушу піти. Сказала, що йду до зубного лікаря.

— Дантисти, — зауважив я, — працюють не відрядно. Можете сміливо додати чверть години. Куди вам треба потім?

— На Південну сторону.

Південна — багатий квартал. Двадцять років тому тут був пустир, а тепер повиростали розкішні вілли, що потопали у великих садах з басейнами, альтанками і тенісними кортами. Там не стрінеш «фольксвагена». Вилизаними алеями безшумно пролітають восьмициліндрові авто, а на аеродромі поблизу Південної стоять приватні літаки.

— Ви переселилися? — пожартував я.

— Працюю там.

— Нянькою? — Це теж мав бути жарт.

— Так, — відповіла дівчина. — Нянькою.

— Не можете підшукати чогось кращого?

Вона спохмурніла.

— За краще треба боротися. Мені пропонував один позувати для фото. Могла б заробити купу грошей. Він не міг зрозуміти, чому я віддала перевагу чужим дітям. Не зрозумів, чому я хочу стати дитячим лікарем.

— Скільки семестрів ви закінчили?

— Чотири.

Я швиденько підрахував. Навчання медицині — тривала і коштовна річ.

— Ви мужня людина. Знаєте, скільки дітей ще доведеться вам виняньчити, щоб закінчити навчання?

Раптом лід став танути.

— Тато і я підрахували. Я досягну свого. Правда, тепер буде важче.

— Отже, підете до фотографа?

— Ні!

Ми стояли посеред тротуару, і нас обминав вечірній потік перехожих. Згодом змушені були відступити до вітрини, але і там заважали всім.

— Ходімо вип'ємо кави, — запропонував я. — А потім я одвезу вас. Згода?

— Буду вам дуже вдячна.

Я знав маленьку кав'ярню на сусідній вулиці, і ми попрямували туди.

У вітринах відбивалося сонце. З широко відчинених вікон якоїсь крамниці долинав запах підсмаженої кави. По іншому боці вулиці їхала радіомашина, антена коливалася.

— Мабуть, через мій дзвінок ви мали неприємності. Я назвалася графинею.

Мені враз стало весело.

— Не біда. Відтепер мене будуть поважати.

— А кого поважаєте ви?

— Нікого.

— Для цього ви надто гордовитий?

— Я вважаю, що це жахливо, — відповів я. — Але чим же зарадити? Хто хоче йти вперед, мусить не зупинятися ні перед чим. Мій друг Олафсон нещодавно прочитав мені цілу лекцію на цю тему. На його думку, найбільше шансів мають циніки. Або люди із зв'язками. Або такі, що ще до сорок п'ятого були в силі. Шкода, тоді я був ще малий. Отже, міністром уже не можу стати.

— Мій батько теж був наці, — спокійно заявила вона.

— Який?

— Просто попутник. Спочатку офіціант, потім польовий жандарм.

— Шкода, — сказав я. — Він мав би бути генералом. Обер-штурмбанфюрером теж непогано. Тоді зараз він був би директором якогось пристойного концерну, мешкав у Південній, грав з іншими директорами в гольф, а по суботах літав би у власному літаку до Швейцарії.

Вона різким жестом обірвала мене. Я зупинився.

— Ви глузуєте?

Дивилася на мене великими серйозними очима.

— Ні. З цього приводу ліпше плакати. Та ми вже звикли до цього. Сльози зараз непопулярні. Бо вони не розкіш, і це їх знецінює.

Кафе було майже порожнє. Лише дві літніх дами сиділи за столиком, зів'ялі й сивоволосі, застебнуті аж до підборіддя. Легковажне вбрання Полетти напевне їм не сподобалося.

Я провів дівчину до свого улюбленого місця — в оповиту плющем нішу. На скатертині і шпалерах розпліскувалося світло настільної лампи.

— Що ви будете пити?

— Я хотіла б кави з молоком. Але прошу вас — платитиму сама.

— Про це потім, — сказав я.

Підійшла офіціантка. Я замовив каву з молоком, а для себе мокко і коньяк. Дами витріщилися на нас, я ж демонстративно повернувся до них спиною. Мені було чути, як вони засичали.

— Чого ж ви домоглися? — нетерпляче спитала дівчина.

Вона сиділа дуже близько, коли нахилялася, я бачив дещо більше, ніж її плечі. Плечі в неї були вкриті рівним загаром, нижче оксамитова шкіра була сніжно-білою. На жаль, я задивився трохи довше, ніж належало. Дівчина помітила це і підтягнула сукню, нагородивши мене глузливим поглядом.

— Ви більше б цікавилися моїм батьком…

— Якщо це залишиться поміж нами…

Полетта сердито відкинула голову назад. Світло лампи ковзало на її волоссі, виграваючи в ньому маленькими зайчиками.

— Ви розмовляли з прокурором?

Я подумав, що дівчину треба трохи підготувати.

— Не чекайте чудес, — почав я, — бо прокурори завжди песимісти. Їм і платять за те, щоб вони думали про всіх погано. І вони стараються.

Принесли каву. Коньяк теж. Я підсунув чарку до дівчини.

— Хочете?

— Ви замовили й для мене?

— Можна збрехати?

Не доторкнулася до чарки. Сиділа дуже спокійно. Зайчики більше не стрибали в її волоссі.

— Кажіть мені правду.

На жаль, інакше я і не міг зробити. Милосердна брехня не допомогла б ні їй, ані батькові. І не я винний, що ця правда була гіркою.

Коротко і обережно я розповів про те, що дізнався від Олафсона. Виклав його думку і думку Франка. Про Фассбендера-молодшого я поки що змовчав: цинізмом не допоможеш жодному клієнтові.

Полетта вислухала все мужньо, мужніше, ніж я чекав.

— Отже, справи кепські, — сказала вона. — Я так і думала.

Це мені дуже сподобалося. Я побоювався сцени. Сліз. Відчаю. Юристам це добре знайоме. Щоправда, дівчина все ж трохи розхвилювалася. Це було видно хоча б з того, що вона перестала звертати увагу на свою сукню. Хитала ногою, закусивши нижню губу і зморщивши лоба.

— Хто, — раптом спитала вона, — залучив до справи Фассбендера?

— Співробітники вашого батька.

Полетта здивовано глянула на мене.

— Ні!

Я бачив, що вона розгубилася.

— Ви не вірите в це?

— Але ж Матуш мені нічого не казав.

— Може, він просто не хотів вашої вдячності?

Дівчина похитала головою.

— Вони зовсім не такі чутливі.

Повз нас зачовгали кроки: дами прямували до туалету, скоса зиркаючи на нас. Розвідники в дозорі. Я зморщив лоба.

— Облиште їх, — попросила Полетта. — Вони ж нам не заважають.

— Ви бачили, як вони критично оглядали вашу сукню?

Вона знову підтягнула її.

— Коли старішають, то й погляди суворішають.

Вона здавалася мені дуже розважливою. Не за віком. Але ж оці сто шістдесят сантиметрів, прикрашені каштановим волоссям та пікантною мордочкою, були принаймні на вісім років молодші од мене. Вона б могла більше шанувати мене і мої погляди.

Я звернув на інше:

— Так що ж ми тепер робитимемо?

— Йдеться не про мене: я сама проб'юся. Найважливіше, щоб ви допомогли батькові.

— Фассбендер… — почав я, але вона мене перебила.

— Якщо справи стоять так, то і від Фассбендера марно чекати чуда. Хай він хоч тричі геній.

Байдуже вона сьорбала свою каву. Коньяку і не торкнулася.

— Батька вважають винуватим, бо їм потрібна людина, на яку можна все зіпхнути. Адже все так просто: наглядач узяв гроші… Хто після цього не повірить, що він злочинець?

— Дурниці, — заперечив я. — Фассбендер врятовував і не таких.

— А яких?

— Нацистів. Офіцерів бундесверу. Лікарів. Генеральних директорів.

— Так, — промовила вона зневажливо. — Звичайно.

Я роздратовано зібгав паперову обгортку з цукру і кинув її у попільничку.

— Я не зовсім упевнений в тому, що ваш батько розібрав, хто саме телефонував.

— Розібрав, напевне розібрав. Та директорові вірять більше.

Сонячні промені вимальовували на чашках візерунки. На вулиці сигналили автомобілі. В туалетній загурчала вода: дами поверталися назад. Вони оцінили ситуацію з першого погляду.

— Тепер вони лаються, — сказала одна з них.

Дівчина заперечливо похитала головою і всміхнулася до неї. Усміхалася вона дуже мило, коли хотіла. Дами по-материнському кивнули їй, на мене ж сердито зиркнули.

Я мовчав. Мовчала і Полетта. Дзижчала і пирхала кавоварка. Я глянув на годинник: було дванадцять хвилин на шосту.

Якщо я мовчатиму і далі, то за півгодини ми розлучимося назавжди. Загальні ввічливі фрази, прощання — і все! Ніхто не зможе змусити мене допомагати її батькові. Це — чужа доля. Фассбендер не образиться на мене, якщо я відмовлюся від цієї справи: він досить ясно дав мені зрозуміти, наскільки байдужий для нього Уден.

Мій погляд знову впав на ці нахабні вогняно-червоні сандалети. Дешевина, звичайно, але раптом я уявив собі ситуацію, в якій оце дівча скидатиме їх, недбало, трохи поспішаючи…

— Киньте свою кляту впертість, — сказав. — Так ми далеко не зайдемо. Фассбендер дуже хоче допомогти вам. Гадаєте, я розважаюсь, сперечаючись отут з вами?

Вона похилила голову. В її волоссі знову затанцювали зайчики. Але не сказала нічого. Вичікувала.

— Фассбендер, — вів я далі, — може допомогти вам лише в тому разі, якщо ви дасте йому якнайбільше фактів. Чи знаєте ви, який телефонний зв'язок у тюрмі? І в директоровому будинку?

Полетта завагалася.

— Я можу спитати в Матуша. Але тільки про в'язницю. У директора вдома він, звичайно, не бував.

Я розмірковував. Шеф у загальних рисах змалював, що ми можемо зробити в цій справі. Але цього було замало.

— Нам потрібен хтось такий, — пояснив я, — хто міг би оглянути квартиру директора. Крім того, я не йму віри отим трьом свідкам. Ми повинні їх викрити. Хто вони, що вони, хто їм платить? Дурні або шахраї? Може, вдасться пришити їм лжесвідчення. Отут Фассбендер пальці оближе. — Я допив каву. — Якщо ми хочемо домогтися успіху, треба здобути сильну зброю.

— Ця зброя, — жалісно промовила Полетта, — в руках ворогів. Геть уся.

Я похитав головою.

— Не вся. Є і така, що перебуває в нейтральних руках, її я маю на увазі.

— Гаразд, — сказала вона. — Я роздобуду для вас ці відомості.

Тепер вона вихилила коньяк, дуже хвацько, поспіхом і невдало. Їй забило дух, на очах з'явились сльози.

— Спокійніше, — зауважив я. — Ніколи не робіть так. Не забувайте, з чим маєте справу.

Я попросив в офіціантки рахунок. Вона прийшла з порожніми руками.

— Вже сплачено, пане доктор.

Я здивувався.

— Що таке? Ваш шеф зненацька розбагатів?

— Заплатили оті дві дами. — Вона зібрала чашки і всміхнулася. — Хотіли зробити приємне для панночки. Хай, мовляв, вона краще купить собі весільні черевички…

Я глянув на Полетту, вона на мене. Озирнувся: за столом, де сиділи дами, нікого не було: вони вже дріботіли пліч-о-пліч вулицею.

— Отже, весільні черевички! — всміхнувся я. — Дати вам гроші зараз?

Вона відсунула стілець.

— Поки що я вільніше почуваю себе в сандалетах.

Ми проїхали Герцогською алеєю, розвернулися біля головного вокзалу і примостилися в хвості автоколони, що нескінченним лискучим черв'яком тягнулася до Рейнського мосту. З висоти автостради я дивився на центр міста. Магазини, установи, ущелини вулиць. Гігантський мурашник головного вокзалу. Масивна, огидна будівля управління поліції. Поруч земельне управління юстиції, земельний суд. І трохи далі — тюрма попереднього ув'язнення.

Десь там стояв автобус «фольксваген», на якому утік Хайнке-Штудер. У добрий бінокль звідси можна було б спостерігати, чи все йде за планом. Мимоволі я глянув у протилежний бік. Там стирчала висока будівля з баштою на даху. В небо вп'ялася тонка срібляста антена. Може, радіостанція?

Ця антена про щось настирливо нагадувала. Але про що? Здавалось, ось-ось пригадаю, та марно. Бракувало головної ланки.

— Цікаво, — озвалася дівчина. — Чому ви все це для мене робите?

Я не відривав погляду від дороги. Назустріч мчали автомобілі, ззаду нас обганяли, попереду весь час спалахували червоні гальмові вогники. І я мусив гальмувати, сигналити, зупинятися, знову рушати вперед.

— Треба відповідати на це запитання?

— Так.

— Чому?

— Тому що я не хочу жалості. Я ненавиджу це почуття. Тепер ніхто нічого не робить дурно, за спасибі. І ви, пане докторе Тердонк, теж не…

— Правильно, — перебив я. — Я теж роблю не так просто. Але я надзвичайно дорогий. Дорожчий за Фассбендера.

— Скільки ж ви зажадаєте?

— Не гроші…

— Щось інше?

Вона запитала холодно, діловито, але я відчув у її голосі зневагу.

— Набагато більше. По-перше, облиште величати мене паном доктором. Я не формаліст. Можливо, я ледачий, нахабний, наївний, дурний, гидкий, — будь ласка, що завгодно, але я не титулована вченим ступенем машина для обробки документів, яку крутять як хочуть. Оцініть мою індивідуальність. Називайте мене просто Лекс. Я не дуже знахабнів?

Відчув, що Полетта здивовано дивиться на мене. Звичайно, вона чекала чогось іншого, і я збив її з пантелику. Мені враз стало весело. Мало не забув про дорогу. Раптом заскреготіли гальма, ревнула сирена і хтось вилаявся.

— Якщо ви не будете уважнішим, — глузливо промовила дівчина, — то я взагалі не матиму змоги називати вас Лексом.

— Згода, — пообіцяв я. — Відтепер я їздитиму, як молодий бог. Оскільки ж ми заговорили про імена, Поллі…

— Стоп! Про Поллі мови не було.

— Все ж таки, — задоволено заперечив я. — Майже.

Вулиці ставали ширшими, будинки нижчими. Вони відсунулися один від одного, поміж ними з'явилась зелень палісадників і газонів. Від дерев надали тіні. Ми були вже на Південній.

— Лексе, — промовила дівчина, — я боюся, що в мене з вами буде чимало клопоту.

— То правда. Але що я можу вдіяти, коли Поллі мені більше до смаку, ніж Полетта. Сподіваюсь, що ми зупинимося на Поллі. Добре?

— Ні.

— А мій гонорар?

Вона похитала головою.

— Тільки не це…

— Чому?

— Подумайте самі. І зрозумієте. — Вона взяла сумочку. — Взагалі можете зупинитись. Ми вже приїхали.

Я завернув праворуч і загальмував. Будинку я не побачив. Липи схилялися над вулицею, вони стояли суцільною стіною, сплітаючи віти у тінисте склепіння. Вздовж тротуару тяглася огорожа вище зросту людини. Пахло травою і водою.

Полетта Уден вилізла не одразу. Прошепотіла:

— Сердитесь?

— Розчарувався.

Вона всміхнулась.

— Якщо будете розумненьким, то ми ще побалакаємо про це. Домовились?

— Я не можу вас силувати.

— Не можете, — підтвердила вона. — І не варто.

Ми домовилися на суботу; я одержав милостивий дозвіл зайти до неї додому.

Полетта вилізла з машини, я дивився їй услід. Пройшла тротуаром, відчинила хвіртку, яку майже не видно було в зелені. Ще раз махнула мені рукою, я відповів. Усміхнувся.

Ні, Полетта Уден виявилась набагато привабливішою, ніж уявляла собі Кріс. Такий милий їжачок. Кожна річ має свою ціну. І я готовий був платити.