Заборонена кімната

1

Субота, пів на восьму вечора.

Час великого перепочинку. День уже закінчився, ніч іще не починалася.

Вулиці стихли. Лише іноді проїде автомобіль. На кухні дані Гнайзенек бряжчать тарілки. Пахне м'ятою і весною. У вікнах палає вечірня зоря. На фіолетовому небесному тлі жовтіє світлова реклама.

— Коли вже ти скінчиш одягатися? — питає Франк. Він допиває рештки мого мартіні, розпатякуючи з насолодою.

— Тільки не запевняй мене, що ти розмовлятимеш з нею про Цахойса. Та ще в смокінгу! Ти маєш вигляд шлюбного афериста. Або шляхетного негідника.

— А ти в своєму фраці зовсім не схожий на дипломата.

Франк зітхає.

— От уже й грубіяниш. — Він виливає з пляшки останні краплини мартіні. — Здається, цього разу ти міцно засів на гачку.

Я стою перед дзеркалом і натираю підборіддя туалетною водою. На етикетці зображено засмагле обличчя. Чоловік усміхається, спрямувавши твердий погляд у безмежні далі. Я пробую скопіювати погляд. Не виходить. Тоді усмішку. Це вже трохи краще.

— Тобі недобре? — непокоїться Франк.

Розчаровано ставлю пляшку на місце. Полетті Уден доведеться задовольнитися таким, яким я є. Без сталевого погляду.

— А тепер геть звідси! — гукаю Франкові.

Франк ліниво вилазить з крісла.

— «У юних і щасливих не стійте на шляху…» Висадиш мене біля «Едему»?

— Залюбки, ти, жалюгідна подобо Паганіні.

— Паганіні, — зауважив він похмуро, — був скрипалем.

— Ось маєш! — кажу. — Ще один, хто не вмів грати на роялі.

Франк зсовує окуляри на лоба і роздивляється мене як рідкісну комаху. Мовчки бере пальто. Я ж стромляю в кишеню пуделька, подарованого Карпом.

На головному вокзалі після запеклої суперечки на тему, які квіти слід дарувати дівчині, купую букет троянд. Біля «Едему» висаджую Франка, нагадавши, щоб він чекав нас близько десятої, бо я маю намір десь перед тим попоїсти з Полеттою. Франк хитрувато всміхається.

Поллі Уден мешкає в будинку, зведеному ще в тридцяті роки. Східці стоптані, із стін обсипається штукатурка. У дворі галасує дітвора. Крокую сходами, розмірковуючи, як маленький їжачок поставиться до квітів.

«Людина з квітами — це вже не чиновник», — самовдоволено думаю я і натискаю на дзвоник. Двері відчиняються. Переді мною хлопчина в розстебнутій сорочці із закатаними рукавами.

— Вам кого? — питає непривітно.

Так само непривітно відповідаю, що хотів би бачити панну Уден.

— Її немає, — бурчить він, витріщаючись на мене. Йому не завадило б поголитися.

— Коли ж вона повернеться?

Хлопчина, випнувши підборіддя, стояв непорушно.

— Не маю найменшого уявлення.

— Давно пішла?

— Гм!

Я подивився на букет: він видався мені зовсім зайвим. Парубійко теж, здається, поділяв цю думку. Я зробив останню спробу.

— Вона нічого не переказувала?

— Ні.

— Дивно…

Я розгорнув папір на трояндах, надумавши хоч квіти лишити тут. Парубійко мовчки дивився на мене.

— Гадаю, — раптом промовив він, — що вона домовилася з іншим.

Я насторожився.

— Це вона казала?

Хлопець щось пробурмотів. Я знову загорнув квіти.

— Гаразд. Тоді не заважатиму.

Він стоїть на дверях і дивиться мені вслід, поки я не зникаю за поворотом сходів. На третьому поверсі назустріч мені суне товста дама.

— Ось! — кажу, тицьнувши їй букет у руки. — Поздоровлення від міністра в справах сім'ї і побуту.

Та, спустившись на кілька східців, подумав, що краще подарувати троянди Елен. Повернувся. Товстуля встигла доповзти лише до наступного повороту. Притиснула до себе мої троянди, дивиться на мене риб'ячими очима.

— Пробачте, — кажу, — маленька помилка. Чи не міг би я забрати назад половину букета.

Вона ще міцніше притискує квіти до грудей.

— Тільки половину, матусенько. Не весь.

Мовчить. Дивиться.

— Послухайте-но. Букет…

— Густаве! — раптом верещить вона. — Густаве, іди сюди швидше!

— Тоді тримай свій віник, — просичав я. — Стара відьма!

Лаючись, збіг сходами. Вечір був зіпсований.

Що робити, коли тебе підвела дівчина? Мені ще ніколи не доводилося ставити собі такі запитання, тому я не міг на нього відповісти.

В «Едем» ще рано. Відвіз машину додому, поблукав по міському парку і нарешті з розпачу пішов у кіно. Потрапив на бойовик з купою трупів у фіналі. Вціліли лише герой і його білява дівчина. Це настроїло мене меланхолійно. Я сів у таксі і поїхав у «Едем».

Буллі, як завжди, стояв біля дверей, копирсаючись у зубах. Поглянув на мене здивовано.

— Сам?

— Ні, — роздратовано відповів я, — дама у шапці-невидимці.

— Ага. Значить замовлений столик не потрібний?

— Буллі, колись ви були більш тямущий.

Франк сидів за роялем, дивився на двері. Він одразу помітив мене, взяв кілька гучних акордів і заграв вихідний марш з «Тангейзера». Я зневажливо повернувся до нього спиною.

У Фелікса біля стойки знайшовся вільний стілець, і я видряпався на нього. Фелікс допитливо глянув на мене, мовчки підсунув подвійне віскі. Без содової. Фелікс знає людей.

Урочистий марш з «Тангейзера» враз обірвався: Франк нарешті дотумкав, у чому справа. Але зреагував по-своєму — залунав жалібний марш Мендельсона-Бартольді. Я відгукнувся на це новою порцією віскі.

— Феліксе, — спитав, — як кінчають з піаністами? Отрута? Пістолет?

Він посміхнувся темними сумними очима.

— Хочете зробити неприємність Елен?

Світло пригасло, стало жовтим, тьмяним і, мов сутінки, попливло по блідих обличчях. Над нами щось засичало, спалахнув промінь прожектора, впав на поміст. Там уже стоїть Клер. Чорнява, струнка. Світло стерло тіні під її очима, пом'якшило жорсткі лінії рота. Вона має чудовий вигляд.

Заспівала хрипким прокуреним голосом пісню про кохання, яке невідомо коли почалося і невідомо коли скінчиться. Слова слабенькі, оплески ріденькі.

Світло стало фіолетовим.

— «Ніч літнього сонцестояння», — оголосила Клер.

Після перших акордів я насторожився. Це була вона, ота мінорна мелодія. Тепер були й слова. Не про чорні човни і туманний ліс. Тільки про піч літнього сонцестояння. Слів малувато, але вони подобаються. Мелодія теж. Клер кинула побіжний погляд у мій бік.

У бар опустився Буллі, торкнув мене за плече і з таємничим виглядом сунув записку.

— Від Елен, — прошепотів.

Я скептично глянув на папірець; записки рідко приносять радість. Розгорнув, прочитав і… ляснув Буллі по плечу, та він, на жаль, уже зник. Кругленький панок поруч зі мною розплескав коньяк, допив рештки і ображено витріщився на мене. Хотілося дати йому прочитати записку, та, певно, вона його не цікавила. Там стояло: «Щойно дзвонила Поллі. Ти не повинен сердитися на неї. Щось їй стало на заваді. Зараз вона приїде в «Едем». Е».

Я обережно сховав дорогоцінну записку в бумажник.

— Феліксе, що п'ють у ніч літнього сонцестояння?

— Покращало?

— Усе гаразд.

— Тоді треба випити мартіні.

— Феліксе, — сказав я схвально, — з таким знанням людей вам треба бути юристом. Ми б з вами впоралися за всю кримінальну поліцію.

Він підсунув мені склянку. Глянув трохи іронічно.

— Іноді я помиляюсь. Моя дружина…

— Є відомості про неї?

Фелікс кивнув.

— З тим американцем нічого не вигоріло. Дотягнув її лише до Лаго-Маджоре. Тепер вона засіла в Локарно і не знає, що робити далі.

Я поставив склянку.

— Лаго-Маджоре? Ви дещо мені нагадали? Зараз повернуся.

Я сповз із табурета, прочвалав у фіолетовому сяйві, штовхнув Буллі, який зазирав крізь двері в зал, і опинився в холі.

Тут панувала звичайна ділова метушня. До під'їзду раз у раз підкочували автомобілі, приватні і таксі Хряпали дверцята: сито і глухо у великих авто, тонко, брязкотливо — в дешевих. Обертові двері вихлюпували на вулицю готельну обслугу і знову всмоктували її. Росли гори пакунків, валізок, чемоданів. Усім диригував поважний портьє, який не забував при цьому поблажливо приймати чайові.

В реєстратурі було повно роботи. Я проштовхався до віконечка Елен, надряпав на бланку замовлення: «Наеглі» і простягнув їй. Вона зиркнула на дошку з ключами від номерів, потім на адміністратора і голосно сказала:

— Дама чекатиме вас у зимовому саду. Хвилин через десять.

Я вибрався з гомінкої, схвильованої юрби і піднявся сходами. Червоний плюш на мармурі. Шовкові шпалери. Двері оббиті шкірою. «Едем» — другий за багатством готель у місті; в ньому поєднувалися зручність з майже музейними розкошами, що завжди нагадувало мені виставку старовини.

В саду куняла на лаві якась леді. Цокав годинник. Рослини стомлено похилились. Я кинувся в крісло, простягнув ноги і став чекати. Рівно за десять хвилин прийшла Елен.

— Ти взяв собі за звичку відривати мене від роботи саме тоді, коли в мене обмаль часу. Давай швидше. За десять хвилин я мушу знову бути внизу. Ти одержав мою записку?

— Бог тобі заплатить за це. Що чути про Наеглі?

— Це той самий, що зупинився у нас минулого тижня. Звичайний чоловік, трохи скидається на страхового агента.

— Де він зараз?

— У себе в номері. Навіщо він тобі?

— Охоче б подивився на нього.

— Тоді поспішай: завтра вранці він їде.

— Справді?

— Щойно зажадав рахунок. Хоче одержати його неодмінно сьогодні.

Літня леді підвела повіки, стомлено глянула на нас і знову заснула. З ресторану долинали приглушені звуки скрипок і віолончелі.

— Дивно, — сказав я, розмірковуючи, чому це Наеглі знову оселився в «Едемі». Звичка? Сумнівно, адже «Едем» дорогуватий. Значить, були інші причини, вони-бо й цікавили мене. Заради Поллі.

— Занеси йому нагору рахунок, — запропонувала Елен, — і побачиш.

Я оглянув себе.

— Хіба у вас розносять рахунки в смокінгах?

— Шкода, що ти сьогодні не у фраці.

У мене сяйнула думка.

— За чверть години у Франка перерва. Ти можеш за цей час підготувати рахунок?

— Лексе! — попередила вона. — Не підведи мене… Та гаразд, адже я сама це придумала.

— Я буду найкращим з оберкельнерів, що будь-коли подавали у «Едемі» рахунок, — запевнив я.

Та Елен поставилася до цієї заяви скептично.

Через п'ятнадцять хвилин ми з Франком замкнулися у душовій.

— Ти завжди був трохи божевільний, — бурчав Франк. — Але те, що вигадав зараз…

Франк на півголови вищий за мене. Штани були великі. Так не годиться: оберкельнер в «Едемі» не повинен наступати на свої холоші. Я відімкнув двері і вистромив голову. В коридорі патрулювала Елен.

— Англійські шпильки! — прошепотів я. Вона кивнула і зникла.

Сорочка пасувала, галстук-метелик теж. Але піджак знов-таки був завеликий.

— Нічого не вийде, — заявив Франк, стоячи в трусах і критично спостерігаючи мене. — Ти скидаєшся на опудало.

Я подивився у дзеркало. Так, я нагадував підлітка, що примірює батечків фрак. Франк потягнувся за піджаком.

— Віддай. То дурниці.

Постукали.

— Можна? — прошепотіла за дверима Елен.

— Хвилиночку! — озвався я, заштовхуючи Франка в кабіну. В трусах він виглядав надзвичайно нефотогенічно.

Елен принесла повну жменю шпильок. Заходилася припасовувати штани та піджак, промовляючи щось про незграбність чоловіків. За якихось дві хвилини я був готовий. Елен повернула мене туди-сюди і залишилась задоволеною.

— Але не дуже смикайся: шпильки не витримають.

Франк висунувся з кабіни.

— Не барися! — захнюпав він. — Я ж не можу грати в трусах. Лексе, якщо ти мені друг…

— Замовкни! — наказав я. — Елен, де рахунок?

Вона подала мені папірець, і я помахав ним. Але чогось бракувало: це помітили всі.

— Фелікс, — сказав я Елен.

Вона зрозуміла: за хвилину принесла срібну тацю та серветку.

— Ой, коли б не зурочити! — стиха зойкнула вона. Франк заплющив очі, охкаючи, сховався у кабіні. Я швидко вийшов.

У холі тривала та ж сама метушня.

Адміністратор упадав біля якогось подружжя, що вкупі важило не менше двох центнерів, і не помітив мене. Я прослизнув повз нього і помчав сходами нагору.

Номер 305 був на четвертому поверсі. В коридорі — нікого. Я зупинився під дверима, прислухався. Почув, ніби в кімнаті розмовляють. Постукав.

— Що там? — сердито гукнув хтось.

— Рахунок для пана Наеглі! — крикнув я у відповідь. Почулися кроки, ключ повернувся у замку. Двері відчинилися.

— Давайте сюди! — наказав чоловік.

Він стояв на порозі розчепірою, масивний, справжня жива колона. Який там страховий агент! Різник! Пикатий, дужий, купа м'яса і м'язів.

— Сплати зараз, Хайнер, — сказав хтось у кімнаті. — Я все одно більше не повернуся.

— Можеш зробити це сам, — пробурмотів чоловік. Він розгорнув папірець і глянув на підсумок. — От бісові діти! Ну й деруть тут!

Пішов у кімнату. Я заглянув туди і відсахнувся. Там було ще четверо. Один схилився над столом, на якому лежав план міста, двоє сиділи на канапі, четвертий стояв біля вікна і, відсунувши гардину, дивився на вулицю. Двох з них я упізнав: один був той самий червонопикий товстун з «Хуке і Шпетверт», з іншим я мав приємність познайомитися тиждень тому на Другій Північній.

— Друга Північна на цей раз відпадає, — сказав той, що стояв біля столу.

— Заткни пельку! — вигукнув мій різник. Він повернувся до дверей і відлічив мені гроші. — Правильно?

— Щиро дякую, — промимрив я, намагаючись не потрапити в поле зору тих, що сиділи в кімнаті.

— Що ще?

— Нічого.

Двері зачинились. Я відступив на кілька кроків, сперся на стіну і ледь перевів дух. Хай йому чорт, моя витівка могла скінчитися погано! Я не мав права викликати й тіні підозри. Не заради себе: Елен мала б великі неприємності. Оті обидва… Що вони, до холери, тут забули?

Озирнувся довкола. Коридор пустий. Безшумно підкрався до дверей, приклав вухо до шпарини. В кімнаті знову точилася розмова, але я розбирав лише окремі слова. Ось зарипіли мостини і хтось сказав біля самих дверей:

— Гаразд, отже о пів на першу у нас. Авто буде напоготові.

Це був голос червонопикого з «Хуке і Шпетверт».

У той самий момент, коли я випростався, клацнули двері ліфта і в кінці коридора з'явилась жіноча постать. Срібляста вечірня сукня, черевички на високих підборах, яскраво-червоні нігті. Здивовано глянула на мене, я на неї. Це була Клер.

— Що це? Карнавал? — спитала.

— Ні, лише заклад, — відчайдушно збрехав я. Нічого ліпшого, на жаль, не придумав.

Клер оглянула мене з ніг до голови. Потім зиркнула на номер на дверях, біля яких я стояв. Примружила очі.

— На що ж ви закладалися?

— На жаль, це виключно для чоловіків. Занадто грубо для жіночого вуха.

Вона розтягнула рот у посмішці.

— Я не соромлива.

— Зате я! — промурмотів.

Голоси за дверима наблизилися. Треба було зникати;

— Мушу негайно вниз, — пояснив я. — Бо інакше Франк мене обдурить.

Кинувши серветку професійним рухом через руку, вклонився і подався геть, метляючи фалдами. Спиною відчував — Клер дивиться вслід.

На розі коридора озирнувся. Співачка все ще стояла перед дверима, перед триста п'ятим. Вони саме відчинилися.

— Нарешті! — рикнув чийсь голос. Клер ступила за поріг, двері знову зачинилися.

Мені раптом стало трохи моторошно. Одне знав тепер напевно: осине гніздо, яке я почав ворушити, було більшим, ніж я собі уявляв.

2

За цей час Буллі встиг завести товариство.

Молодичка з шоколадною гривкою стояла поруч з ним, помахувала сумочкою і щось весело теревенила. Одна нога в неї вислизнула з черевичка — гостроносого, із страшенно високими закаблуками, і Буллі реготався, аж хапався за живіт, та підморгував їй. Можна було подумати, що вони давні друзі. Спантеличений, я зупинився.

Полетта Уден озирнулася. Всміхалася чарівно і — я навіть не йняв ліри своїм очам, — трохи кокетливо. Це була новина.

Свята треба святкувати, коли вони випадають. Та я по-дурному злопам'ятний.

— Ви мене сьогодні гарненько обдурили, — дорікнув я.

Поправила чубик.

— Пробачте. Я попереджала Ганнібала. Але він віслюк. Я вже намилила йому шию.

— Ганнібал — це парубійко із слонячим підборіддям?

Вона знову взула черевичок і тепер мала солідний вигляд.

— Він вирішив, що ви з газети. Вони гірші за стерв'ятників. Двох ми турнули, але третій приперся під маркою газового техніка. Неодмінно хотів фотографувати.

— Але ж репортери не приходять з трояндами.

— Скажіть про це Ганнібалові. Він гадав, що це новий трюк.

Буллі шкірив зуби. Я наступив йому на ногу, і більше він не посміхався. Має мозолі.

— З Ганнібалом я ще побалакаю по-німецькому.

— Спробуйте. Він вивчає германську філологію.

На все в неї була готова відповідь. Я склав зброю.

— Пробачте, але я мушу позбавитися цього фрака. Франк мене повісить. За три хвилини повернуся. Тим часом, Буллі, забезпечте нам найзатишніший столик у цьому бомбосховищі. Ясно?

Буллі скривився, ніби проковтнув скорпіона.

— Столика я віддав. За ним уже чверть години сидить компанія з театру. Немає навіть вільного стільця.

— Це мене не обходить, — незворушно промовив я.

Він лайнувся.

— Саме сьогодні, в суботу… Гаразд, пошукаю. Може, щось надибаю.

Полетта і Буллі пішли в бар, я ж поплентався до душової. Винувато постукав умовним сигналом. Був відсутній двадцять хвилин. Франк, звичайно, ошаленів.

Та він лише мовчки глянув на годинника, а це ще гірше.

— Пробач, — пробелькотів я, — забув стежити за часом. — Якщо адміністратор нічого не помітив, воно не страшно.

— Він стояв у холі…

— … І прислухався, чи я граю. Так-так.

Я ладен був надавати собі ляпасів. У Франка вже було кілька сутичок з цією гладкою свинею через усякі дрібниці, які той намагався роздмухати, приписати єврейській розхлябаності. З того часу я ігнорував його. А він мене ні. Вітався завжди з ввічливістю справжнього підлабузника. Хто знає, що він думав при цьому.

Поки ми мінялися вбранням, я поспіхом розповів про свої пригоди. Франк розгублено дивився на мене, тримаючи костюм у руках. Поли фрака волочилися по підлозі, та він не помічав.

— Лексе, — зрештою промовив перелякано, — кепські справи. Вона не повірить у заклад… Клер не обдуриш. Ти справді помітив, що вона увійшла до тієї кімнати?

— Ще не розучився рахувати. П'ята від ліфта.

Франк мовчки вліз у штани. В бляклому сяйві неонових ламп його обличчя було бліде як крейда. В трубах сумно сюрчала вода. Сичала пара. Сірі бетонні стіни сльозилися.

— Найкраще було б, — промовив він зненацька, — якби ви з Поллі пішли сьогодні у якесь інше місце. Гарних ресторанів чимало.

— Я не боягуз…

— У тім-то й річ. Та не треба зайвий раз випробовувати свою мужність. Бачить бог, ти їх зовсім не знаєш. Їхня жорстокість, ненависть, їхнє безмежне презирство до людей…

Він замовк. Стало зовсім темно. Світло відбивалося у Франкових окулярах. З крана капала вода.

— Я не можу зараз зупинитися, — відповів я, закручуючи кран. — Що я скажу Поллі, коли вона дізнається, що я бачив Наеглі і не поцікавився, звідки він узявся і куди подівся? Що я сховався, фліртував з нею в той час, як Наеглі…

Франк схопив фрак, натягнув на себе.

— Коли вони домовлялись зустрітися?

— О пів на першу.

— Я побалакаю з Буллі. Якщо він піде з нами, це вже троє. Воно буде легше.

— Облиш. Це не ваша справа.

Франк підійшов до дзеркала зачесатися. Наші погляди зустрілися у дзеркалі.

— Ми вже один раз заплатили за такі міркування. Це ж не мене чіпають, сусіду… Ну то й що, байдуже, хто він, навіщо він мені? Ти це маєш на увазі?

— Не будь несправедливим. Ти чудово розумієш, про що я думаю. Якщо вони нас спіймають, тобі доведеться найгірше.

— Якщо це станеться, вони не шукатимуть різниці. Та я був дещо іншої думки.

— Я ж маю дядечка. При нагоді він мене виручить. А в тебе немає нікого.

Франк поклав мені руку на плече, підштовхнув до дверей.

— В мене є Елен і ти. А це вже багато.

Ми разом залишили душову. Франк повернувся до рояля, я ж почав виглядати Поллі.

Вона сиділа у Фелікса і дудлила щось різнобарвне. Тим часом «у глибині залу дещо відбувалося. Буллі притяг стола, оберкельнер Макс застелив його скатертиною. Молодший кельнер приніс стільці. Буллі знову зник і повернувся з вазою гарних гвоздик, мабуть, поцупив їх у холі. Оберкельнер спробував заперечувати, та з тим самим успіхом він міг би спробувати зупинити голіруч паровоза.

— І це все заради мене? — спитала Поллі.

— Ні, — відповів я машинально. — Буллі просто так вихований.

Буллі критично оглянув стіл і лишився задоволений своєю роботою.

— Сподіваюсь, дамі подобається, — пробурмотів він, прихильно дивлячись на Поллі.

— Мені? Хіба це не заради пана доктора?

— Е! — знову промурмотів Буллі. — Доктору все одно. Він здебільшого сидить біля стойки і роздивляється жінок…

Я захлинувся, закахикав. Буллі поплескав мене по спині.

— Бачите, — пояснив він, — це тому, що доктор завжди поспішає пити.

Я скоса зиркнув на дівчину. Вона ледь стримувалася, щоб не розреготатися.

— Дякую, Буллі. Я не залишуся в боргу.

Вона дивилась йому вслід, погойдуючи черевичок на кінчиках пальців, усміхалася.

— Буллі дуже милий. Я бачу, у вас чудові друзі.

— Точно, — буркнув я. — Лише я виняток.

Поллі схилила набік голівку і спитала:

— Не в гуморі?

— Щось голова болить, — збрехав я.

З головою було все гаразд: просто я почував себе поганенько. Весь час бринів Франків голос: «Ти зовсім їх не знаєш, Лексе… Самому з ними не впоратися… Їхня жорстокість, ненависть, їхнє безмежне презирство до людей…»

Жінки інстинктивно орієнтуються в таких випадках. І Поллі швидко зметикувала, що мені треба допомогти.

Але ж ви маєте мені дещо розповісти. Пригадуєте: нейтральна зброя.

— Зброя, — з гіркотою відгукнувся я, — затримується з дорозі.

І безрадісно повідомив їй, чого домагався у Мебіуса. Вірніше, чого не домігся. Розповів і про візит до Цахойса. Не згадав лише про суму винагороди. А питання грошей непокоїло мене найбільше. Жалюгідні п'ять тисяч! Проте я їх не мав. Звичайно, можна було спробувати випросити їх в дядечка або Кріс. Та це майже безнадійна справа.

— Чого ж він вимагає? — поцікавилася вона.

— Майже нічого. Так, дрібниці.

— Не брешіть. Хто ж робить за «так»?

— Елен, наприклад.

— Вона виняток.

— А Франк?

— Теж.

— Або ж я?

— Ви — зовсім окремий випадок.

— Тобто?

Вона не відповіла. Ми ще трохи побалакали про те, про се. Нарешті я змушений був сказати правду.

— П'ять тисяч! — збентежилася дівчина. — Ціла купа грошей.

— І, певна річ, без гарантії успіху.

— А чи не можна сплачувати частинами? По тисячі на місяць?

— Та в мене немає і таких грошей.

— У мене будуть. Точно. Від сьогодні я багата жінка.

Я очманіло дивився на неї, і це розвеселило її. Відкрила сумочку, витягла продовгуватий папірець і простягнула його мені. Це був чек на тисячу марок, підписаний… Фассбендером-молодшим.

— Звідки це у вас?

— Була сьогодні у доктора Фассбендера. Він прислав по мене кур'єра.

— Могли б і до мене завітати, — обурився я. — До обіду я не виходив з контори.

— Я була там увечері. Тому ви і не застали мене вдома.

— Сьогодні, в суботу?

— Він передав, що хоче розмовляти зі мною наодинці. Спочатку я трохи здивувалася, але… Взагалі у вас дуже приємний шеф. Чемний, собою показний. Казав, щоб я не турбувалася про батька. І потім дав мені чек.

Я похитав недовірливо головою. Обидва Фассбендери зовсім не грішили щедрістю.

— Він усе пояснив, — вела далі Поллі, — мовляв, існує фонд допомоги чиновникам. Звідти й гроші. Кожного місяця я одержуватиму чек.

— Фонд допомоги? Не чув про такий. Може, для Хайнке-Штудерів, але для простих службовців… І одразу — тисяча марок! Дивно.

Вона поклала чек в сумочку. Була вже не така весела.

— Гадаєте, — сумно спитала, — що він збрехав?

— Не знаю.

Я і справді не знав. Чомусь знову пригадав свої бесіди з шефом. І телефонну розмову, записану на плівку.

Блимнуло світло. По стінах поповзли фіолетові плями. Клер вийшла на естраду, всміхнулася у бік Фелікса.

— За численними проханнями, — оголосила вона, — ще раз проспіваю «Ніч літнього сонцестояння».

Франк узяв перші акорди. Клер заспівала. Хрипкий голос змагався з фіолетовим світлом, що ковзало по обличчях, деренчало у склянках. Рубіново виблискувало вино в келихах. Тихо дзижчав вентилятор. З вестибюля долинав гамір.

… Ніч літнього сонцестояння.

Поллі зіщулилась, ніби їй стало холодно.

— Іноді, — промовила тихо, — мені стає страшно від власної сміливості.

Принесли вино. Оберкельнер Макс любовно витяг шишку з кошика і подав нам. На запиленій етикетці стояла дата, яка примусила мене шанобливо схилити голову. Поллі здивувалася, потягла до себе картку вин.

— Лексе, — прошепотіла вона, — скільки ж воно коштує?

Та я міцно тримав картку.

— Набагато дешевше, ніж цей вечір для мене.

— Ви нерозважливий.

— Зайва розважливість надокучає, — розсміявся я.

Макс відкоркував пляшку так обережно, ніби це було не вино, а нітрогліцерин. Похитуючи головою, Поллі дивилась на вкриту пилюкою пляшку, потім понюхала вино в келиху і задумливо наморщила лоба.

— За що ж ми вип'ємо?

Я думав недовго.

— За наш успіх.

— Ви вірите в це?

— Ми мусимо вірити.

Келихи дзенькнули. Франк, який помітив, що ми цокаємося, виконав коротенький туш.

— В усякому разі, — схвально промовила Поллі, ставлячи келих, — на винах ви трохи розумієтесь.

— Дуже мало, — зітхнув я. — Я взагалі неосвічена людина. Немузикальний. Про спортивні автомобілі не маю найменшого уявлення. Наше судочинство для мене — книга за сімома печатями. Зрештою, зовсім не розбираюся в жінках.

Поллі схилила голову набік, в її очах затанцювали веселі чортики.

— А мені здавалось, що саме на жінках ви добре розумієтесь.

Це мені припало до смаку; адже майже кожен чоловік охоче почув би від гарненької дівчини, що він ловелас. Тому я протестував дуже мляво. Поллі всміхнулася.

— До того ж ви брехунець. Елен і Франк присягаються, що ви непоганий юрист.

— Якби це залежало від мене, я б ніколи не став юристом.

— А ким?

— Паровозним машиністом, продавцем морозива, водієм таксі, капітаном… Дитячі мрії. Та дядечко зажадав іншого.

— Ваш дядько?

— Мій батько помер, коли мені було дев'ять років. Від тифу. Мати загинула під час повітряного нальоту у 1944 році. Тому моєю домівкою стали притулки та інтернати, сім'єю — чужі люди. За все платив дядечко, зараз він надто часто нагадує мені про це. Він і вирішив, що найкраща професія для мене — юрист. І я став ним. Ваше здоров'я!

Поллі більше не всміхалася.

— А ваш батько? Він був…

— Ні. Мій батько не був кимось особливим, а з точки зору дядька — взагалі людиною непрактичною. Тому що був чесним і хотів таким залишитися. Більше нічого. Вони всі йому казали: якщо не нацист — в люди не вийдеш. Та й хворий він був. Але вони послали його 1944 року під Познань будувати дзоти. Більше його не бачили. З того часу я самотній. І ось що з цього вийшло. Мій дядечко має мене за паршиву вівцю у своїй отарі.

— Я теж росла одна, — сказала Поллі. — Тато не мав змоги турбуватися про мене. Мимоволі відчуваєш себе ображеною життям.

Уже деякий час я відчував, що хтось уперто дивиться на мене. Поволі підвів голову. В дверях стояла Клер і не зводила з нас очей. Біля неї — двоє чоловіків: червонопикий з гаража і мій знайомець з автобуса — «фольксвагена» з Другої Північної. На якусь мить паші погляди схрестилися, і та мить здалася мені вічністю. Потім чоловіки хутко повернулися і вийшли, Клер за ними.

3

За чверть до дванадцятої ми залишили бар. Поллі трохи сп'яніла, захотіла випити десь іще чашку кави. Я прикидався байдужим, але серце обливалося кров'ю. За півгодини я мушу знову бути в готелі — сам: Поллі не повинна знати про наші наміри.

Та, на жаль, усе пішло не так, як гадалося. На вулиці не було жодного таксі.

— Краще викликати телефоном, — порадив портьє. — Цієї години з таксі завжди скрутно.

Ми повернулися до реєстратури. Елен дзвонила по телефону. Біля неї стояв чоловік. Спершися ліктями на бар'єр і затиснувши між ногами чемодан, він нервово барабанив пальцями по склу. Я одразу впізнав його: це була людина, що тієї ночі прибула на Другу Північну «ситроєном». Елен поклала трубку.

— Зараз буде таксі, пане Наеглі. Портьє вас попередить.

Помітивши мене, здивувалася.

— Елен, — швидко промовив я, — мені теж потрібне таксі. Негайно.

Вона непомітно хитнула головою в бік Наеглі. Я кивнув. Елен знову взяла трубку, набрала номер. Зайнято. Ще раз. Марно. На вулиці просигналило авто. Наеглі стрепенувся. Та це була інша машина, в яку залізли три блондинки. Наеглі нетерпляче поглянув на годинника. Очевидно, дуже поспішав.

Це міняло справу. Міняло все. Наеглі не повинен утекти від мене. Тому я вже і не думаю про те, що тільки-но хотів позбутися Поллі.

— Елен, — сказав квапливо, — можна взяти твоє авто?

— Дихни.

Дихнув. Вона відступила на крок.

— Виключено.

— Не будь такою!

— Лексе, не верзи дурниць.

Наеглі взяв чемодан і відійшов до віконця з поштовими листівками. Звідти крізь вікно дивився на вулицю. Елен примружилася.

— Я відвезу тебе, — сказала. — Вже скінчила роботу.

— Ні. Ти залишишся.

— Що трапилося? — спитала Поллі. Вона дивилась то на мене, то на Елен, не розуміючи мого збудження.

— Пане Наеглі! — проголосив на дверях портьє. — Машину подано!

Наеглі підхопив чемодан і бігцем подався до виходу.

— Гайда! — скомандував я. — Де стоїть твоя машина?

— Напроти універмагу, в підземному гаражі.

Немов щось оглушило мене. Я сперся на стіну. Все пропало!

Елен зітхнула.

— Хіба ж я знала…

Таксі вже від'їхало від під'їзду і за секунду зникло у виблискуючому нескінченному потоці машин. Усе! Мені кортіло міцно вилаятися.

— Що ж тепер?

— Попередь Франка. Хай поспішає.

Елен зникла.

— Було б дуже мило з вашого боку, якби я теж довідалася, що сталось, — сказала Поллі.

Тепер, коли все одно було вже запізно, міг їй сказати. Дав волю своєму гніву. Її очі розширювалися все більше і більше.

— І ви мені нічого не сказали?

— Навіщо?

— Тому що я неодмінно пішла б з вами.

— Саме тому і не сказав.

Тут і їжачок розлютувався.

— Не дуже-то вихваляйтеся своєю мужністю!

І зміряла мене з ніг до голови крижаним поглядом.

Сходами вже бігли Елен, Буллі та Франк. Буллі скинув свою пишну адміральську уніформу, перевдягнувся в цивільне. Біле шовкове кашне, парасолька під пахвою, капелюх. Він скидався тепер на генерального директора акціонерного товариства «Готель «Едем».

Франк сердито зиркнув на мене.

— Якщо ти ще колись нагримаєш на Елен…

— Наеглі вислизнув нам з рук!

Він знизав плечима.

— Не розумію, навіщо панікувати. Адже ми знаємо, де і коли вони зустрічаються.

— Тоді чому Наеглі виїхав на півгодини раніше?

Франк вирячився на мене.

— Прокляття! — заволав він. — Котра година?

— Десять на першу, — сказав Буллі. — Організувати таксі?

Та це б нічого не допомогло. Елен наполягала, щоб ми їхали її машиною. Я був проти, Поллі — за, Франк вагався. Буллі спокійно визнав пропозицію Елен доцільнішою. Дійсно, справа може затягтися, а з власним автомобілем ми будемо незалежними.

— До того ж, — задумливо додав Франк, — нас троє.

Він забув про Поллі.

— Помиляєшся, — зауважив я. — Четверо.

— Ні, — підхопила Елен. — П'ятеро.

Ми сперечалися далі. Та марно: Поллі наполягала на своєму, Елен теж. А мені це вкрай не подобалось. Уп'ятьох ми анічогісінько не зробимо, і вся справа перетвориться на розвагу. Та вони нічого й нікого не хотіли слухати. Зрештою, здвигнувши плечима, я поступився. Застерігав їх, але більшого зробити не міг.

Елен прикотила свій автомобіль: древній «ситроєн», що був більше схожий на собаку, який щось винюхує на вулиці, ніж на машину. Ми напхалися всередину. Я хотів сам довести машину до Готенштрасе, але Елен відмовила. Мені лишалося сісти поруч і вказувати дорогу.

Позаду в морі світла зник під'їзд «Едему».

Вулиці були порожніми. Ліхтарі заливали асфальт рівним світлом. На перехресті розплющувалися і заплющувались очі світлофорів. Зелене. Жовте. Червоне. Ми зупинилися.

— Якщо так піде далі, ми запізнимося, — обізвався Франк. Він сидів у кутку, світло мінилося в його окулярах. Голова Буллі виднілася овальною розпливчастою плямою. Поруч вузьке личко Поллі.

Зелене. Мотор заревів. Та за п'ятсот метрів знову червоне око. А перехрестя порожнє.

— Давай уперед! — кажу.

Елен хитає головою. Вона найсуворіше дотримується правил вуличного руху. Тому до Готенштрасе ми повземо десять хвилин. Мені б вистачило половини цього часу.

Перед будинком контори «Хуке і Шпетверт» поодинокий ліхтар кидає світло на вулицю і на фасад. Елен натискає на гальма.

— Станемо тут?

— Тільки не тут! — кажу сердито. — Давай у провулок, об'їдемо квартал.

Вона завертає праворуч мимо воріт, з яких учора виїздив автопоїзд. Тепер ворота зачинені. У прохідній горить лампочка, світло лежить прямокутником на тротуарі.

— Далі!

Спускаємося до рогу і знову завертаємо праворуч. На цю вулицю виходить двір прокатних машин. Ворота відчинені, звідти падає світло. Елен минає їх на першій швидкості, і мені вдається зазирнути у двір. Двері гаражів зачинені. Червонопикого та його компаньйонів ані сліду. Цього я і побоювався: ми запізнилися.

— Що тепер? — питає Елен.

— Повільно далі. Потім праворуч і назад до контори. Придивляйтесь до воріт і бічних вулиць.

Тільки-но повернули, як бач! — під бровкою стоїть машина з увімкненим стоп-сигналом. Пустий автобус «фольксваген».

— Стоп! — наказую. — Це дуже цікаво.

Елен гальмує.

Виходжу, йду до автобуса, роздивляюсь номер. От тобі маєш! Той самий, не зареєстрований в поліції. Тобто машина, завдяки якій я пережив нічну пригоду.

Озираюся навколо.

Над високим муром стирчать ліхтарі, лампи хитаються під вітром. Десь далеко свистить паровоз. Це єдиний звук: ніде жодного руху.

Беруся за ручку. Дверцята піддаються. Блискавично повторюю те, що робив учора в «ситроєні». Заглядаю туди, сюди. Та марно. В машині пусто, наче підмели.

Вислизаю з автобуса. Розмірковую. Вони повинні бути десь тут, бо залишили дверцята незамкнені та й стоп-сигнали горять. Десь вони ховаються. Але де? Вулиця порожня, двері теж. У гаражі? Здається, тільки там.

Перетинаю вулицю, повертаюся до рогу і обережно підступаю до освітленого в'їзду у двір. Стаю за муром, виймаю кишенькове дзеркальце і швидко оглядаю подвір'я. Нікого… Дві лампи гойдаються під вітром, перед гаражами й досі стоять «фольксвагени».

Ховаю дзеркальце, швидко і тихо перетинаю двір. Двері всіх гаражів замкнені. Іду до проїзду у другий двір. Він також яскраво освітлений. Стоять таксі, водії перегукуються один з одним. Нічний настрій. Людей, яких я шукаю, ніде не видно.

Раптом на вулиці загув мотор. Швидко озираюсь, та, на, жаль, запізно: бачу лише червоні задні світла. Але міг заприсягатися, що то був сірий «ситроєн».

Прислухався.

От десь запрацював ще один мотор, але не «ситроєна», скоріше «фольксвагена». Все ближче і ближче. За мить ворота проминув автобус. Все.

Вилаявшись про себе, прожогом кидаюся до воріт. Може, пощастить. Може… Та хоч автобус рухався повільно, все ж мав перевагу переді мною.

Завертаючи за ріг, наштовхуюсь на когось. Від удару обидва поточуємося до муру.

— Ідіот! — реве незнайомець. І ми відразу пізнаємо один одного.

Червонопикий примружує очі. Мимоволі я відступаю на кілька кроків. Далі нікуди: мур.

— Диви! — уїдливо сичить він. — Мій любий приятель Фосс.

Придивляюся до здорованя. В нього типове черево пиворіза, низьке чоло. Тут дипломатія безсила, можна взяти лише горлом, нахабством.

— Геть з дороги! Поліція!

Він презирливо чмихає носом, замахується. Пригинаюся, і удар приходиться у мур. Здоровань зойкає. Поки відводить руку, переходжу в наступ. Та він відбиває мій кулак, б'є в плече. Відступаю до муру і тут бачу Буллі, що виринає з темряви і пре вперед, немов локомотив. На жаль, мені не вдається додивитися цієї цікавої картини: відчуваю, ніби хтось жбурнув мені у підборіддя всю компанію «Хуке і Шпетверт». Гострий біль пронизує мозок. Поринаю в темряву…

Опритомнівши, побачив над собою стривожене, заклопотане обличчя Франка. Потім Буллі.

— Гаразд, — каже він. — Очуняв.

— Що трапилось? — белькочу, та язик не слухається. Підборіддя — суцільний біль. Мацаю пальцями, відчуваю липке. Злякано відсмикую руку, на ній кров.

— Швидше! — наказує Буллі. — Треба забиратися геть. Можуть повернутися інші.

Вони підіймають мене. Хитаю головою, стогну. Ноги, мов ватяні, в голові гудуть дзвони.

Біля воріт хтось сидить на землі. Це червонопикий. Заплющив очі, сперся спиною на мур. Має дуже мирний вигляд, відзначаю я з великим задоволенням.

Франк і Буллі хочуть мене підтримати, але я видираюся. Звичайно, якби в машині не сиділа Поллі…

— Вже нічого собі, — кажу неслухняним язиком. Справді, трохи попустило. Зараз набагато краще, ніж було спершу.

Поллі скрикнула, побачивши мене.

— Він у крові!

— Сам винний, — незворушно заявляє Буллі, заправляючи своє шовкове кашне в пальто. — Витріщився на мене, як на чудо, і підставив підборіддя.

Поллі витягла хустинку і хотіла витерти кров, але Буллі м'яким рухом зупинив її.

— Потім. Спершу подамося звідси. Не полюбляю групових бійок.

Елен увімкнула мотор. Ми рушили.

— Куди? — спитав Франк.

— Спочатку до мене, — відповіла вона.

Дома в Елен мене почали лікувати. Поллі — справжній лікар.

— Тампон! Пінцеті Тепер йод! — командувала вона.

Я щулився.

— Боляче…

Буллі глузливо посміхався, поки Поллі не кинула на нього холодний погляд.

— Вашу руку я теж маю оглянути…

Він одразу посерйознішав.

За годину я вже був знову більш-менш у формі. Лише череп гудів, як контрабас. Буллі розглядав перев'язану руку і щось бурмотів під ніс, але голосно протестувати не насмілювався.

— А тепер, — сказала Елен, — забирайтеся геть! Ви знаєте, котра година?

Було близько двох.

— Нічого, — промовив Франк, — поснідаємо в тебе.

Та снідати не довелося, бо вперта Елен таки виперла нас на свіже повітря. Я ще тримався на ногах не зовсім твердо, тому на першому ж перехресті зупинив таксі.

— Штубнергасе…

— Не грайтеся у кавалера, — суворо зауважила Поллі. — Я сама доберуся додому.

— Боїтеся, що Ганнібал сприйме мого появу за новий трюк?

Вона скоса зиркнула на мене.

— Прибережіть свій цинізм до ліпшої нагоди.

Знову мені перепало. І по заслузі.

Через п'ять хвилин машина завернула в Штубнергасе — довгу і гидку вулицю з мізерним освітленням.

— Он там, — сказала Поллі водієві. — Де стоїть машина.

Біля будинку справді стояло авто. Темний «мерседес».

Ліхтарі пригашені, але мотор стиха працює. І раптом моє серце закалатало: згадав, що мені казав Мебіус, потім побачив на даху «мерседеса» прожектор і антену. Поліція! Може, пастка?

— Зупиніться і почекайте хвилинку! — наказав я водієві, вийшов з таксі й попрямував через вулицю. Нічого не трапилося. Оглянув «мерседес». Справді поліцейська машина. Чорти їх знають, чого вони тут шукають. Махнув Поллі, що вона може йти.

Коли ми вже проминули «мерседес», дверцята розчинилися. Спочатку виліз поліцай, за ним якийсь поважний пан. Я навмисне пишу так, тому що Баум мав дуже урочистий і елегантний вигляд. Чорне пальто, чорний капелюх, чорні рукавички. Заступили нам дорогу.

— Ти? — розгублено запитав я. — Що тут поробляєш?

Він ніби не дочув: уся його увага — на Поллі.

— Вибачте, — сказав він, піднімаючи капелюха. — Панна Уден?

Поллі кивнула.

Баум насадив капелюха на місце, вклонився і простягнув руку. На долоні виблискував службовий знак.

— Інспектор кримінальної поліції Баум, — промовив м'яким голосом, у якому бринів легкий сум. — Мені надзвичайно неприємно…

Поллі злякано здригнулася.

— Боже мій! — прошепотіла вона. — Що трапилось?

— Гюнтер! — заревів я. — Якщо ти негайно…

Баум кахикнув і потер руки.

— На жаль, я змушений оглянути вашу квартиру, панно Уден. Тільки прошу…

— Просити ти можеш! — запально промовив я. — Мабуть, маєш ордер на обшук?

Баум байдуже глянув на мене.

— Ордера нема. Мені здається, що він не потрібний.

— Що тобі здається, — відрізав я, — то твоя справа. Дуже співчуваю. На добраніч!

Я узяв Поллі під руку, щоб відвести додому. Та Баум зробив своєму супутникові майже непомітний знак, і той схопив мене за руку.

— Облиште! — швидко сказав я. — Бо не відповідатиму за себе!

Баум кахикнув. Він дуже задоволений: це видно навіть у темряві. Фізіономія виблискує, наче надута повітряна кулька.

— Мушу тобі нагадати, пане доктор, що в певних випадках обшук дозволений і без ордера.

— Ану покажи кримінальний кодекс, — пробурчав я. — Невже ти хочеш сказати, що збираєшся шукати в квартирі панни Уден злочинця, який втік?

— Саме так.

— Ти збожеволів! — вигукнув я.

Баум торжествував.

— Годину тому обвинувачений Уден утік із слідчої в'язниці. Ми гадаємо, що він переховується у власній квартирі.

— Ні, — промовила Поллі тихо, — ні, ні, ні…

Це був голос переляканої дитини. Я підвів голову і глянув на вікна. Темно.

— Я протестую! — вигукнула Поллі. — Вам не можна в квартиру…

Баум подивився на мене нудним вичікуючим поглядом.

— Марно, — сказав я Поллі. — Ми не повинні пручатися. Баум має право і знає про це.

Раптом звідкись виринув водій таксі, запитливо подивився на мене.

— Можете їхати…

Він попрощався і пішов до машини. Баум, саркастично стиснувши губи, дивився йому навздогін.

— Ходімо і ми, — сказав він. — Дозвольте, я піду першим.

Я відчув, як Поллі тремтить.

— А коли він там? — шепнула мені на вухо.

— Та ні, — прошепотів я у відповідь. — Помітив би поліцейську машину.

Поллі відімкнула двері, намагаючись наробити якнайбільше галасу. Баум не протестував. Дівчина негайно ввімкнула світло, глянула навколо, — все, здавалося, на місці. Вона швидко підійшла до кімнатних дверей, постукала кулаком.

— Ганнібале! Поліція! Відчини, будь ласка!

Баум, самовдоволено всміхаючись, дозволяв їй робити все, що заманеться. Його супутник теж поводився мирно.

У замку повернувся ключ — і на порозі з'явився заспаний парубійко у нічній сорочці. Він сердито випнув уперед підборіддя і промовив кілька теплих слів на адресу поліції. Те, що він сказав, відповідало моментові, але роздратувало поліцейських. Баум став уїдливим, його поплічник зажадав парубійкових документів. І я мав нагоду довідатися, що парубійка кличуть Ганнібал Максиміліан Цезар Шульце, що він студент філологічного факультету і вже три роки Уденів квартирант. Супутник Баума все це ретельно занотував, потім наказав Поллі показати інші кімнати. Дівчина йшла попереду — такий собі нашорошений їжачок. Та не видно було нічого, що свідчило б про перебування старого Удена.

Баум і його напарник провели обшук абияк: не відчинили жодної шафи, балкон теж їх не зацікавив. І я збагнув, що до чого.

— Відомо вже, хто його викрав? — спитав я Баума.

— Зовсім ні. Бачили лише автобус «фольксваген». Та чи має він якесь відношення до справи… — здвигнув він плечима.

— «Фольксваген!» — здригнувся я. — О котрій годині?

— Десь близько першої. В ньому було двоє.

Жахливе припущення переросло в упевненість. Я враз зрозумів усе. Уден не втік, його вкрали. А це означає… Перелякано глянув на Поллі. Побачив, що вона теж зрозуміла, бо смертельно зблідла.

— Тато! — скрикнула. І замовкла.

Баум прикидався байдужим.

— Гм, — пробурмотів він, — не можу збагнути, як чиновник…

— Що ти годен зрозуміти? — гнівно вигукнув я.

І розповів усю історію, що почалася минулої суботи на Другій Північній і закінчилася червонопиким, котрий нокаутував мене ударом у підборіддя. Баум кілька разів намагався мене перервати, та зрештою облишив ті спроби. Його супутник тримав у руках маленький блокнотик, бавився ним і ввічливо слухав. Іноді поглядав на Поллі. Обличчя в неї трохи порожевіло, але вигляд вона мала жалюгідний.

— Так, багато ти тут набалакав, — сказав Баум, коли я скінчив. Здавалось, він анітрохи не здивувався. — Ліпше було б, якби прийшов до нас раніше. Після того, коли все скоїться, завжди доводиться вислуховувати всякі дивні історії. — Він зітхнув. — Але ми все одно перевіримо, і ти ще почуєш про нас.

Поліцейський сховав блокнота. Попрощалися. Я провів їх до дверей, Поллі залишилась у кімнаті.

— Я б тобі порадив, — сказав мені Баум, — тримати язика за зубами. «Хуке і Шпетверт» — мільйонери. Якщо вони доведуть своє алібі, вскочиш у халепу. Наклеп і таке інше…

Він відвернувся і почав уважно роздивлятися шпалери. Його супутник прошепотів мені на вухо:

— Старий Шпетверт на «ти» з половиною правління християнсько-демократичної партії. — І голосно: — Ну, бувайте!

Баум втратив цікавість до шпалерів, вони пішли. Я замкнув двері.

Поллі сперлася на підвіконня, вчепилася пальцем у гардину. Я погасив світло, теж підійшов до вікна і подивився униз, на вулицю. За мить з під'їзду вийшли Баум з супутником. Сміялися. Сміючись, посідали в «мерседес». Загув мотор. Я дивився вслід машині доти, доки стоп-сигнали не зникли в темряві.

Поллі притисла лоб до шибки. Очі її мерехтіли. То була вода, а не лід.

— Лексе, — прошепотіла вона. — Що вони зроблять з татом?

Я і сам запитував себе про це. Та знаходив тільки одну відповідь.

— Твій батько, мабуть, знає дещо, небезпечне для них. Вони й украли його, щоб мовчав. Бояться.

Дівчина повернулася обличчям до мене.

— І вони примусять його мовчати?

Я похитав головою.

— Якби вони тільки цього бажали, зробили б простіше. Адже чимало людей померли у слідчій в'язниці. Це дешевше для таких, як Наеглі. Зрештою, не привертає такої уваги, як втеча.

— Ти справді маєш іще надію?

— Так.

— І що робитимеш?

— До ранку неодмінно щось придумаю. Може і Баум про щось дізнається.

Я витяг з кишені пуделька і простягнув їй.

— Подобається?

Несподівано ми перейшли на «ти». Це сталося якось само по собі. Поллі глянула на іграшку, спробувала всміхнутися.

— Ох, Лексе, чим усе це закінчиться?

Я раптом згадав простеньку мелодію. «Ніч літнього сонцестояння»… Взяв Поллі за плечі, притягнув її до себе. Крізь сукню відчував її тіло.

— Ні, — сказала вона. — Будь розсудливим, Лексе…

У вікно великими чорними очима зазирала ніч.

Коли я за чверть години повернувся додому, побачив на столі пакуночок. Недовірливо оглянув його. Великими друкованими літерами було написано: «Через посильного» і «Особисто для доктора Тердонка». Зворотня адреса не зазначена.

Підніс пакунок до вуха, потрусив. Всередині щось калаталося. Трохи повагавшись, розрізав мотузку, обережно розгорнув папір. Випала вузенька картонна коробочка. Відкрив її. В ній лежав малесенький фотоапарат. Дорогий, зовсім новий. Похитав головою і поклав його на стіл. Дивно…

Потім уважно оглянув коробочку. На дні знайшов згорнутий аркуш паперу: сторінка, видерта з якогось ілюстрованого журналу. Розгорнув її, з неї випав на килим інший папірець.

Проглянув журнальну сторінку. Там був великий кросворд. Почав потроху здогадуватися.

Нахилився, узяв інший папірець. Цей був з якоїсь книги. Дивний текст. Йшлося про заборонену кімнату, про золотий ключик і дівчину, що у відсутність короля увійшла до цієї кімнати. І побачила щось жахливе… На цьому текст обривався.

Заборонена кімната?!

Десь кілька днів тому я вже чув таке. Натяки, перестороги… Мебіус? Так, то він казав про неї. Тепер я пригадав, але це нічого не давало. © http://kompas.co.ua

Може, хтось глузує з мене?

У склі книжкової шафи тьмяно відбивалося світло. В кутках кімнати причаїлися тіні. Три мавпочки на письмовому столі сиділи, зіщулившись, затуливши лапками очі, вуха, роти. Не бачать нічого. Не чують нічого. Не говорять…

Я визирнув на вулицю.

Різноколірні блискавки спалахували і згасали. Безшумно бігли по фасадах і фронтонах написи, стікали з дахів і застигали на тлі нічного неба.