Заборонена кімната

1

Париж.

Контора метра Ноеля розташована на Єлісейських полях. Вона набагато менша за нашу, але заснована значно раніше. Приміщення обставлено старовинними і коштовними меблями. Конференц-зал опоряджений темним палісандровим деревом, червоні оксамитові портьєри на вікнах, товстий килим поглинає кроки.

— Гаразд, — каже метр Ноель, який, заклавши великого пальця за жилет, дріботить туди й сюди перед вікнами. — Отже резюмую: фірми, інтереси яких ми зараз репрезентуємо, воліють заснувати «Північну комерційну спілку», яку ми скорочено іменуватимемо «СОКОНОР»; вона виконуватиме рекламні замовлення. Ви згодні з таким визначенням, колего?

Француз зупиняється перед Фассбендером, іронічно звівши брови. Ноель — маленька рухлива людинка, яка аж двигтить від надміру енергії. Тисячі зморщок поорали його личко; він майже безперервно всміхається, лукаво і невинно, проте я відчуваю, що за цією машкарою старечої благодушності ховається спритний і по-лисячому хитрий адвокат.

— Згоден, — каже мій шеф.

— Чудово, — говорить метр Ноель, він смакує це слово. І знову починає дріботіти. — Партнер з німецького боку — рекламне агентство «Шнайдер», компанія з обмеженою відповідальністю…

Фассбендер киває.

— … з швейцарського боку — «Імбаг», фірма, що здійснює операції з нерухомим майном та цінними паперами…

Фассбендер знову киває.

— … та з французького — компанія, назва якої повинна лишитися невідомою. Ми називатимемо її «анонім».

Фассбендер киває втретє і востаннє. Я слухаю з цікавістю. Коли шеф минулого тижня знайомив мене з проектом угоди, замість назв фірм там стояли лише числа. Тепер таємницю розкрито. Отже, «Шнайдер»…

— Чудово! — вигукує метр Ноель, видираючись на крісло головуючого. — Як я бачу, заперечень немає. Тому — до суті справи.

Він добре розмовляє по-німецьки, майже без акценту, і це мене дивує. Звичайно, він давно вже помітив моє здивування і відверто тішиться з цього.

За столом присутня ще одна людина — мосьє Друа, представник французьких інтересів, тобто тієї самої анонімної фірми, за якою може ховатися хто і що завгодно; я підозрюю, що це якась відома фірма. Мосьє Друа скидається на прикажчика з похоронної контори: він завжди похмурий. Я не бачив, щоб він хоч раз усміхнувся.

— До суті справи, — повторює метр Ноель, киваючи та всміхаючись. — Якщо я правильно зрозумів, пан доктор Фассбендер бажає, щоб в «СОКОНОРІ» голоси були поділені рівномірно поміж його засновниками, тобто третину матиме агентство «Шнайдер», третину — «Імбаг» та ще Третину — анонімне товариство.

— Для того, щоб ані французи, ані німці не мали переваг, — говорить Фассбендер і крадькома штовхає мене ліктем.

Метр Ноель зручніше влаштовується у кріслі; мосьє Друа має вигляд людини, що ось-ось розплачеться.

— Але представника «Імбагу» сьогодні немає, — каже Ноель.

— В мене є повноваження представляти цю фірму, — парирує Фассбендер.

— Дозвольте ознайомитися?

Шеф дозволяє. Папірець мандрує через стіл на протилежний його бік, де Ноель та Друа починають його ретельно вивчати. Ноель навіть озброюється лупою. Фассбендер осміхається.

— Чудово, — каже метр Ноель, сунувши руку під стіл. Тієї ж миті, немов за помахом чарівної палички, розчиняються двері. До кімнати безшумно прослизає дівчина, яку я спостерігаю з великим задоволенням. Здається, у Ноеля є смак.

— Фотокопію! — наказує він, передаючи дівчині папірець, і кидає люб'язний погляд на Фаесбендера. — Сподіваюсь, ви дозволите?

Той все ще посміхається.

— «Імбаг», — зауважує Ноель, моргаючи і відхиляючись на спинку крісла; схрещує руки на череві, — наскільки я знаю — швейцарська фірма?

— Ліхтенштейнська, — виправляє його Фассбендер. — Правління у Вадуці.

Ноель неуважно киває.

— Однак вона не перебуває під німецьким впливом?

— Ні.

— Чудово! Кому ж належить «Імбаг»?

— На превеликий жаль, — зауважує Фассбендер, — акціонери нам невідомі.

Ноель посміхається.

— Звичайно. Акціонерів ніхто ніколи не знає.

Він благодушно поглядає на Фассбендера, Друа похмуро дивиться у вікно.

— А як стоять справи із земельною ділянкою?

— Ділянку надає «Імбаг», — квапливо каже Фассбендер.

— Керівництво в курсі справи?

— Звичайно.

— Я маю на увазі керівництво «Імбагу»?

— Слухайте-но! — вибухає Фассбендер, але Ноель зачаровує його найпрекраснішою з посмішок, яку здатний відтворити на своєму посіченому зморшками пергаментному обличчі.

— Пробачте. Я лише хотів… Ви, часом, не знайомі з керуючим «Імбагу»?

Я відразу ж відчуваю пастку. Про це свідчать як дружелюбність метра Ноеля, так і сповнений смутку погляд Друа. Але на цьому вони шефа не спіймають, і шеф наперед смакує свій тріумф.

— Звичайно, — каже він. — Ми навіть листуємося з ним.

Раптом я щось запідозрив.

— А де розташована та ділянка? — питаю безвинно.

Ноель швидко підводить голову, Фассбендер стрімко наступає мені на ногу.

— При листуванні, — говорить він, — йшлося виключно про питання складських приміщень. Ми також дійшли згоди, що певна частина перевезень здійснюватиметься за допомогою вертольотів…

Ноель махає рукою, він стійко зносить свою поразку. Фассбендер торжествує, але не на словах: про це свідчить весь його вигляд. Він невимушено тягнеться через стіл, висмикує з пачки сигарету і чекає, поки я дам йому припалити.

— Є ще запитання?

Ноель виглядає засмученим, вираз його обличчя зараз нагадує вираз обличчя мосьє Друа. Чарівна лялечка впурхує знову, повертає Ноелю доручення Фаесбендера і ще якісь папери. Ноель зітхає.

— Хіба, — питає він, і на його обличчі я бачу готовність капітулювати, — рекламне агентство «Шнайдер» не є дочірньою фірмою «Райнфінанц»?

— Так, — люб'язно стверджує Фассбендер.

Ноель ховає папери в папку, зав'язує її і кладе поруч.

— Але ж «Райнфінанц», — воркує він, — це ж те саме, що «Імбаг»?

Мій шеф ціпеніє.

— Пробачте? — зрештою видушує з себе.

— Так чи ні? — наполягає Ноель.

— Звичайно ні! — обурено каже Фассбендер. Сигарета так само спокійно стирчить у його руці, але мені здається, ніби в кімнаті тріскотять електричні заряди.

— Тоді як пояснити те, що поміж «Райнфінанц» та «Імбаг» існує настільки тісне співробітництво, що вони навіть користуються однаковими банківськими рахунками?

Западає тиша. Обличчя Фассбендера одразу стає сірим.

— Сподіваюсь, ви розумієте те, що стверджуєте?

Ноель стукає пальцями по папці.

— Отут докази. Питання про розподіл голосів здається мені таким важливим, що нам зовсім не досить обмежитися вашими, дорогий докторе Фассбендер, запевненнями. Дозвольте висловити вам щире співчуття.

Фассбендер пхає сигарету у попільничку. Ноель засмучено дивиться на нього. Мосьє Друа всміхається.

2

Засутеніло.

По стінах поповзли фіолетові тіні, повітря тепле й м'яке. Спалахують тисячі вогнів — на площі Згоди, на берегах Сени, на Ейфелевій башті, вздовж Єлісейських полів і далі, на Монмартрі. Вогні Парижа підморгують мені; вони — начебто очі красивої жінки, яка жадає, щоб нею милувалися, щоб її кохали. Та мені сьогодні не до цього. Почуваю себе тут чужим. Самотнім. Мені бракує їжачка.

Стою біля вікна в номері готелю «Каталан» і байдуже дивлюся вниз на вулицю Лябрюєр. Низки автомашин витягуються у безперервні сірі рядки Літер, які знущаються з мене: «… є в цьому замку кімната, до якої ти не повинен заходити. Кімната, яку відмикають оцим золотим ключиком. Але не думай ним скористуватися, бо той, хто відчинить ті двері…»

Альтернатива жахів. Спокій обивателя або постріл у потилицю. Економічне диво та розуміння високої місії німця за рубежами Німеччини. Вони знову марширують, цього разу у білих сорочках. І Тердонк марширує разом з ними.

Притискаю долоні до підвіконня, ніби цей мертвий шматок деревини може стати мені підтримкою — враз завмираю: пальці торкаються якогось дрота. Обмацую його і наштовхуюсь на невеличкий, плаский та довгастий предмет. Метал. Мембрана. Ясна річ.

Хтось стукає у двері.

— Хто?

— Можна до вас?

Голос шефа. Навіщо я відгукнувся?

— Будь ласка, — буркаю невдоволено.

За спиною спалахує світло. Я опускаю гардину і обертаюся: світло засліплює мене.

— Знову заощаджуєте електроенергію? — жартує шеф.

Похмуро дивлюся на нього.

— Не в гуморі?

— Щось голова болить, — брешу я.

Розгулює по кімнаті, крутить ручку радіоприймача, роздивляється картини, піднімає і знову ставить на місце телефон, висуває шухляди письмового столу, відчиняє двері ванної, винюхує і там.

— Ви щось шукаєте? — питаю роздратовано.

— Нам потрібно ще поговорити відносно цієї угоди, — кидає він через плече. — Поразки, що її сьогодні завдав нам Ноель, вибачити не можна. Він в мене ще пожалкує! Вам нічого не спало на думку? Як будемо діяти?

— Є ідея. Однак…

— Хвилинку! — наказує він. Витягує складаний ніж і перерізує дріт. — Ось так! — задоволено констатує, — тепер це нас не дратуватиме.

— Що саме?

— Ось! — Він кидає мені маленький, плаский та довгастий предмет. Мікрофон. — У моїй кімнаті, — додає, — вони сховали цю штуку в лампі.

Я зважую мікрофон на долоні.

— Чудова робота! — кажу схвально. — Такого я не чекав від «Каталану».

Він пирхає.

— Я теж. Але від Ноеля можна чекати чого завгодно. Якщо він сам замовив для нас номери, то зробив це не тільки заради ввічливості. Знаєте, хто мешкав до нас у цих кімнатах? Мосьє Друа!

Шеф сідає на письмовий стіл, підтягує коліна і спирається на них підборіддям.

— Іноді, Тердонк, мене просто нудить від усього. Повірте. Краще б побувати десь удвох, розважитися. А може і разом з Ноелем… Та годі! Давайте, що воно там за ідея, яка допоможе покласти наших побратимів на обидві лопатки?

— Одначе не задурно.

Він вражений. Потім криво всміхається.

— Хіба прогулянки до Парижа не досить?

— Ні.

— Чого ж іще?

— Є одна дівчина, — кажу, — про яку ми вже чимало розмовляли.

Тепер Фассбендер збагнув.

— Ви мені набридли з вашою Поллі, Тердонк, — бурчить він.

Притискаю долоні до підвіконня.

— По-перше, — кажу, — я для вас поки що «пан доктор Тердонк». По-друге, не люблю, коли мені брешуть. Поллі ніколи вам не казала, що не хоче більше мене бачити.

— В усякому разі я так її зрозумів, — не моргнувши й оком, заявляє він. — Але це не міняє справи. Панна Уден більше вас не цікавить.

— Цікавить. Навіть більше, ніж ви гадаєте. Принаймні більше, ніж ваша угода.

— Ага! — каже він, злізає зі столу і стає переді мною. — Отже, невеличкий шантаж?

Мовчки дивимося один на одного.

— Гаразд! — зрештою гарчить він. — Кажіть ваші умови.

— По-перше, — відповідаю, — фірма «Саллівен, Фассбендер і Саллівен» негайно та найсерйознішим чином візьметься за справу Удена. Без зайвих красивих слів, Поллі вони не допоможуть.

— Згода, — нудно протягує шеф. — А по-друге?

— По-друге, доктор Фассбендер-молодший дасть Поллі спокій.

Він вагається. Раптом зле всміхається.

— Теж згодний. Іще щось?

— Цього досить.

Шеф оглядає мене з голови до ніг.

— Ви змінюєте свої погляди, Тердонк! Цікаво, хто вас навчив? У всякому разі не ми.

Витягує з кишені угоду і кидає її на стіл. Дивиться на мене ущипливо.

— Що вас там, приклеїли?

— Та ні, — кажу миролюбно, знімаючи руки з підвіконня та з мікрофона.

— То йдіть сюди! — наказує він. — Врешті-решт я хочу вислухати вашу ідею.

Підходжу до столу, тицяю пальцем в один параграф, потім в інший. Шеф здивовано дивиться на мене.

— Тут усе гаразд.

— Не все, — кажу. — Угода підлягає дії ліхтенштейнських законів. Вони ж…

Тепер він відразу збагнув. Щоправда, трюк, який я йому підказую, бруднуватий, проте фірма «Саллівен, Фассбендер і Саллівен» ніколи не відзначалася прихильністю до охайності. А Ноель, якщо його не попередити, неодмінно потрапить у цю пастку.

— А ви пройда, докторе, — схвально каже Фассбендер.

Він плескає мене по плечу ї зникає. Грюкають двері. Я замикаю їх, потім розшукую свій складаний ніж і перерізаю дріт від другого мікрофона, схованого лід підвіконням

3

Минає півгодини.

Перекинувши через руку легке нейлонове пальто, опускаюся ліфтом до вестибюля. Стою біля бюро адміністратора, нерішуче гортаю програми та проспекти. Кіно, ревю, нічна прогулянка Монмартром… Ніщо не приваблює.

Атмосфера в усіх готельних вестибюлях світу однакова. Безперервно кружляють обертові двері. Запаковані у фраки сноби та стрункі ангелочки. Зелень, серед неї острівки столиків з кріслами. Посильні. В бюро адміністратора — підлесливі, прилизані лакейські пики. «Ваш паспорт, мосьє… Який бажаєте номер?.. З'єдную з Ліллем… Реєстраційна картка для вас, метре…»

Проходячи вестибюлем до виходу, бачу окуляри. Одне скельце темне, під іншим неспокійно тіпається повіка. Павучі пальці нервово граються авторучкою. Перед Цахойсом розгорнута газета, але він не читає її; щось говорить з-за краєчка, не розумію жодного слова, до того ж заважають шарварок і гармидер у вестибюлі.

Дама, що сидить поруч з Цахойсом, розуміє його. Вона хитає головою. Теж гортає газету, і я бачу нігті, пофарбовані у криваво-червоний колір, срібні браслети на руках, вкритих матовим загаром, — і швиденько ховаюся за пальмою. Клер і Цахойс? Дуже цікаво!

Беру в посильного вечірню газету, розгортаю її і роблю в ній дірочку. Спосіб, правда, не новий, але надійний. До того ж, безсумнівно зручний.

Цахойс щось промовляє, Клер гортає газету і презирливо кривить куточки рота. Навпроти них сидить якийсь пан з блідим, опухлим обличчям, ссе сигару та надписує поштові листівки з видами Парижа. Значить, також німець.

Повіка сердито тіпається. Авторучка виписує на газетному полі цифри. Клер розглядає карикатуру і глузливо кривить губи. Авторучка виписує під верхньою цифрою таку ж саму, додає її до верхньої. Пальці з кривавими нігтями перегортають сторінку.

Кілька секунд Цахойс дивиться на опухлого, потім множить суму на два. Клер піднімає три пальці, вдаючи, ніби роздивляється лак на нігтях. Цахойс вбирає велику порцію повітря, зітхає і киває.

Звідкись долинає музика. Телефонні дзвінки. Гамір.

Клер підводиться, бере газету і йде. Цахойс залишається. Опухлий відсовує поштові листівки убік, витягує з кишені чекову книжку і заповнює верхній аркушик. Обережно відриває його, засовує під поштові листівки так глибоко, що можна бачити лише верхній краєчок. Позіхає.

Тримаючи перед собою газету, стою за пальмою і чекаю. Цахойс вивчає передову статтю і також чекає. Ніхто не звертає на нас уваги.

Минає кілька хвилин.

Раптом знову повертається Клер, сідає, гортає газету, не дивлячись ні на Цахойса, ні на опухлого. Переношу вагу свого тіла на іншу ногу. Мене кортить піти. Але не йду. Щось тут не так, і мені дуже хочеться знати, що буде далі.

Та ось Клер згортає газету і кидає її на стіл; газета ковзає по столу і зупиняється перед опухлим. Той ссе сигару і з нудьгою на пиці розглядає фотографію на першій сторінці. Потім підсовує газету, розгортає її. Тим часом його сигара напевно загасла. Він витягує з кишені запальничку і починає клацати нею. І Клер видобула свою пудреницю, заходилася пудрити носика, при цьому спостерігає у дзеркальце, що робиться в неї за спиною. Увагу Цахойса поділено поміж передовою статтею, обертовими дверима та бюро адміністратора. На людину, що стоїть за пальмою, прикривши лице «Фігаро», вони не дивляться.

Опухлий все гортає газету. При цьому в нього знову згасла сигара. З'являється запальничка. Клацає, ссе сигару, гортає газету. Те ж саме повторюється ще раз. Цахойс позіхає і починає читати передову вдруге. Нічого дивного, адже деякі статті треба прочитати двічі, перше ніж зрозумієш їхній зміст.

Клер уже підмальовує брови, а опухлий перегортає газету і клацає запальничкою. Відступаю трохи вбік і обережно підводжу голову. Бачу, що серед сторінок газети закладено щось біле. Бланк. Зверху золотий штамп: «Рекламне агентство «Шнайдер». Запальничка спалахує і знову гасне. А той все гортає газету. І так воно все виходить просто, аж дивно. Клер продає свої ідеали, опухлий фотографує, і ніхто цього не помічає. Чому? Бо ми звикли до старих, традиційних поглядів на шпигунство: ним звичайно займаються в темних кутках. Зліпки з ключів, гумові підбори, крики сови. Опівнічна романтика. Проте ніхто з тих, що проходять повз це тріо, і не підозрює, що тут, просто на очах у всіх, у яскраво освітленому вестибюлі готелю, використовуючи самотність, яку створює натовп, продають інформацію та знімають фотокопії з угод; всі дивляться на це тріо байдуже, щоб за хвилину забути про них.

Опухлий скінчив свою справу. З тим самим виразом нудьги на обличчі кидає газету на середину стола, збирає поштові листівки і ховає їх у кишеню. Чека серед них вже немає. Клер клацає пудреницею, кладе її на газету. Потім забирає і те, й інше, іде. Опухлий теж. Цахойс залишається сидіти.

Крок за кроком я відступаю, щоб сховатися за стендом з рекламними проспектами, але раптом Цахойс підводиться і впевнено крокує до мене.

— Стійте! — сичить він. — Я хочу з вами побалакати.

— Але ж я не хочу цього.

— Погляньте-но! — Павучий палець показує кудись. Я дивлюся туди, бачу велике настінне дзеркало. А в ньому стіл, на якому й досі лежить газета, розгорнута на передовиці. — Хто послав вас сюди? Фассбендер? Сметс?

— Уден, — кажу.

Він дивується. Але раптом розуміє. Повіка за скельцем тріпотить.

— Ідіот! — каже він. — Жовторотий ідіот. — Хапає мене за руку. — Пішли вип'ємо мартіні!

Намагаюся випручати руку, але вона немовби у залізних лещатах.

— Зайве, докторе. Можна сховатися за газетою, проте газета ніколи не замінює власних думок. — Покахикав. — Ви надто багато бачили. На жаль. Я міг би цьому перешкодити, але не хотів лякати мадемуазель Клер. Вона дещо вразлива.

— Надто вразлива! — зауважую я, торкаючись підборіддя, усе ще заліпленого пластиром.

— Знаю. І це до деякої міри ускладнює справу. — Залізні лещата стають сталевими. — Ходімо!

Бар.

Пляшки, стільці, лампи вохряного кольору. Червоне дерево та хром.

— Я міг би зробити все дуже просто, — каже Цахойс, потягуючи мартіні через соломинку. — Або exitus, тобто смерть, або невеличка інформація для вашого дядечка: візит до мене, детективні спроби… Гадаю, цього було б досить.

Я дивлюся на довгоногу дівчину у золотавих сандалетах, що крокує баром немов на ходулях.

— Exitus — це ж примітивно…

Він тільки осміхається.

— А мій дядько однаково все знає. Ото вчора зчинив галас! Та як воно не дивно, але, незважаючи на це, мене збираються просунути вверх на кілька щаблинок.

Осмішка зникає.

— Це ви серйозно?

— На жаль, так. — Піднімаю склянку. — Ваше здоров'ячко!

Бармен маячить білою тінню. Дівчина в золотавих сандалетах вибирається на стілець. Її спідниця трохи задирається, і я маю нагоду помилуватися парою гарних колін.

— Держава Тердонків, — бурчить Цахойс і кидає соломинку, — поступово стає мені поперек горлянки. Скільки коштує ваше мовчання, докторе?

— Кількох інформацій.

— Про що?

— Про «Райнфінанц». І про Дом.

Темне скельце наблизилося. Цахойс сидить біля мене, як старезний, гидкий фавн. Бере нову соломинку, мішає нею мартіні.

— Хіба вам все це ще не остогидло?

— Навпаки. Я ж злопам'ятний.

— Скінчиться тим, що ви скрутите собі в'язи. — Старий втягує голову в плечі і дивиться на мене. — Інформацію ви одержите. Але за однієї умови…

Запитально дивлюся на нього.

— Ви дасте мені двадцять чотири години фори, докторе.

— Не можу.

— Зможете. Від вас Дом не втече, а от від мене… Після того, як ви продали свою вигадку Фассбендеру…

— То це ви вмонтували мікрофони?

Цахойс байдуже відштовхує мартіні, наказує подати склянку мінеральної води.

— Лише по одному в кожен з номерів. Решта — справа мосьє Друа. Типово французька халтура. Адже моїх ви й досі не знайшли.

Годинникова стрілка повільно повзе циферблатом. Я впритул присунувся до Цахойса, уважно дивлюся йому через плече. Дівча в золотавих сандалетах вже зникло.

Бармен нарізає цитрини, заклопотано складає яйця на купки. Цахойс малює на склі стойки соломинкою різні фігури.

— «Райнфінанц», — говорить він і креслить коло. — Читай: «Девріент і К°». По суті, це одне і те ж. Далі. Рекламне агентство «Шнайдер» на дев'яносто шість процентів у руках «Райнфінанц», по два проценти мають доктор Фассбендер та Магнус Тердонк. — Соломинка креслить ще одне коло. — Акціонерне товариство «Готель «Едем». Єдиний засновник та акціонер — «Девріент і К°». Далі — «Хуке і Шпетверт»: шістдесят процентів — «Райнфінанц», двадцять — «Девріент і К°», двадцять — якийсь там Шпетверт, як додаток. — Цахойс перевів дух. — «Саллівен, Фассбендер і Саллівен»: вісімдесят п'ять процентів — «Райнфінанц», п'ять процентів — Фассбендер, десять процентів — колись Саллівен, зараз, можливо, вже продані. Детективне бюро «Аргус»: третина — «Девріент і К°», третина — «Імбаг», третина — «Саллівен, Фассбендер і Саллівен». Видавництво Ваффеля разом з вісьмома дочірніми підприємствами закупила «Девріент і К°». Страхове агентство «Меркурій» — власність «Райнфінанц». Сталеливарне підприємство «Вест»: «Райнфінанц» плюс «Девріент і К°». Нічний клуб «Мадлен»…

Тут Цахойса перервали: підійшов чоловік в уніформі шофера і шанобливо зняв кашкета:

— Машину подано…

— Зачекайте!

— Слухаюсь! — Шофер бгає у руках кашкета. — Але ж за двадцять хвилин літак…

Цахойс зсуває окуляри на лоба і дивиться на годинник. Вперше бачу його око: незвичайно велике, майже зовсім біле, налите кров'ю. Та окуляри вже знов на місці.

— Час рушати. Пробачте. Ми могли б…

— Кому ж належить «Райнфінанц»? — квапливо питаю, поки він кидає на скло стойки дві асигнації по десять франків.

— «Імбагу».

— А хто ховається за «Імбагом»?

Цахойс сповзає із стільця.

— Цього я вам ніколи не скажу. — Раптом окуляри присовуються зовсім близько до моїх очей, повіка іронічно піднімається. — Тому що існують речі, які користуються повагою навіть у батечка Цахойса. Подумайте про це, докторе, перш ніж їхати у Дом.

За десять хвилин десята.

Двері зачиняються.

4

Наступного дня.

Переговори тривають, Фассбендер повільно розставляє тенета, Ноель всміхається доброзичливіше й лукавіше, ніж учора, мосьє Друа перебирає папери своїми сірими руками: вигляд в нього ще похмуріший. Всі вони пильнують один одного, говорять компліменти і тактовно замасковані гидоти, сперечаються про формулювання і поміж іншим п'ють чорну, як сажа, каву і жовте, як масло, перно. А надворі сонце підбивається все вище й вище, воно зазирає у шибки, обмацує своїми допитливими пальцями оксамитові портьєри, палісандрове дерево та килим.

Об одинадцятій дзеленчить телефон.

Метр Ноель бере трубку, натискає на кнопку і передає трубку Фассбендеру:

— Вас викликають по міжміському.

Дзвонять з Німеччини; незабаром я розумію, що шеф розмовляє з батьком. Точніше, розмовляє Фассбендер-старший, молодший тільки слухає. На його обличчі здивування. Іноді він стиха посвистує, іноді лається, а то просто похитує головою. Зрештою промовляє:

— Гаразд! Я проситиму метра Ноеля тимчасово перервати переговори. До побачення, дедді. На все добре!

Ноель і Друа запитально дивляться на Фассбендера.

— Невтішні новини, — каже той, зітхаючи. — Нас негайно чекають вдома. Шкода, але доведеться трохи відкласти наші переговори. Чи це можливо?

Ноель і Друа обмінюються швидкими поглядами. Безсумнівно, перерва їм не до вподоби. Вони чують недобре.

— Гаразд, — каже метр Ноель. — Не можу вас затримати. Сподіваємося, що скоро зустрінемося знову і доведемо цю розмову до щасливого кінця.

Церемонія прощання.

Милі речі, компліменти, запевнення у взаємній повазі. Перно стає теплим, кава — прохолодною.

— Якщо не забаримося, — кидає мені шеф, — то ще встигнемо на денний літак.

Тільки-но ми переступаємо поріг готелю «Каталан», як я зачіпаюся ногою за килим. Втрачаю рівновагу і, прагнучи втриматися на двох, хапаюся за стенд з поштовими листівками, та разом з ним гепаюся на підлогу. Зчиняється галас.

Жінки верещать, портьє поспішає мені на допомогу разом з офіціантом і хлопчиком-ліфтером. Піднімають мене, але я, стогнучи, знову лягаю на підлогу. З двадцятеро готельних гостей з цікавістю спостерігають цю сцену.

— Візьміть себе в руки! — люто сичить Фассбендер.

Мене несуть у номер і кладуть на ліжко; за п'ять хвилин до кімнати вкочується кругленький панок суворого вигляду. Він жене геть зівак, цікавиться, де мені болить. Показую на ребра і живіт.

Панок ретельно обмацує мене, тисне на груди саме в тих місцях, де найбільш лоскотно, я скрикую «ах!» та «ох!», хоч нестримно тягне зробити зовсім інше.

Фассбендер воліє знати, наскільки я придатний для транспортування.

— Ні в якому разі! — волає лікар. Додає ще щось про контузію, яка вимагає принаймні двох днів повного спокою в ліжку.

Фассбендер невдоволено слухає його.

— Чорти б забрали вашу квапливість! — каже він. — Що маємо тепер робити?

— Нічого, — шепчу страждальницьким голосом. — Передайте моє вітаннячко Кріс. Сподіваюсь, не пізніше як за два дні я теж приїду.

За годину вважаю, що настав час сісти за телефон.

Перша розмова — з аеропортом. Довідуюсь, що літак на Дюссельдорф щойно стартував і що мосьє Фассбендер встиг на нього сісти. Це мене тішить неабияк.

Друга розмова — з бюро подорожей — точиться трохи довше. Люди там дуже люб'язні, але можуть сказати мало приємного для мене. Залізниця через Дом не проходить. Треба кілька разів пересідати, але навіть і тоді від найближчого вокзалу мушу діставатися до Дома на автобусі або в таксі. Отже, до ночі не встигну.

Відшукую в телефонній книзі адресу прокатної станції. Дзвоню. Приємний альт швидко перелічує мені з десяток машин різних марок, які я можу взяти. Я цікавлюся платнею, коли ж чую відповідь, в мене забиває подих. Ми ще довго розмовляємо, і зрештою я обираю скромний «ситроєн». Залишається остання розмова — з адміністратором. Пояснюю йому, що потребую повного спокою і не хочу, щоб мені хтось заважав до завтрашнього полудня. Ні, ніяких телефонних розмов. Так само, як і візитів лікаря. Ніякої обслуги. Зрозуміло? Так, вони все зрозуміли. Прошу повторити ще раз і лише тоді вішаю трубку.

За півгодини серйозний, дуже симпатичний молодик залишає готель, скориставшись бічним ходом, і спрямовує свої кроки до найближчої станції прокату автомобілів. В нього немає ніякої зброї, він не підняв комір пальта, не насунув на очі капелюха, навіть не наклеїв собі фальшивих вусів. У руках лише портфель, в якому лежить піжама, зубна щітка та плитка шоколаду.

Молодий чоловік не всміхається. Він скоріше наляканий. Бо йому саме спало на думку, що жодна душа не знає, куди він подався. Якщо не повернеться, останні його сліди загубилися в готелі «Каталан».