Заборонена кімната

1

Сонце щойно закотилося за шпиль дзвіниці, коли мій «ситроєн», вкритий пилюкою, побризкуючи вихлопною трубою, затрясся по бруківці Базарного майдану в Домі. Перед жандармерією я зупинився. Зігнутий у три погибелі, сповз з сидіння, розім'яв затерплі ноги, озирнувся довкола.

— Оце, значить, Дом!

Старовинне містечко, забуте часом. Маленькі будиночки, немов іграшкові кубики, жменька крамничок, древня будівля мерії і такі ж древні липи перед нею. По бруківці торохтить пароконний віз, перед маленьким кафе стоять жовті столики і стільці. Раптом відчув страшенну спрагу.

— Дядечку! — заверещав хтось. — А чи є в твоїй труні радіоприймач?

Я повернувся. Трохи осторонь стояв босоногий карапуз і, застромивши руки в кишені, роздивлявся мене та «ситроєна» живими чорними пташиними оченятами.

— Диви, загубиш вихлопну трубу. — Він всміхнувся. — Принести тобі трохи клею?

Мені сподобалася його меткість.

— Ходи-но сюди! — сказав я. — Ти добре знаєш місто?

Карапуз схилив голову набік, плюнув і підійшов на два кроки.

— Когось шукаєш?

— Приятеля. Днів десять тому він приїздив сюди на темно-сірому «ситроєні». Здається, був тут і минулої неділі. Розумієш, авто з чорним дахом та…

— Маєш на увазі ДІБ-625?

— Так.

Його полохливість зникла. Він підійшов впритул, прихилився до дверцят машини, видобув з кишені штанів пакуночок жувальної гумки і люб'язно простягнув його мені. Пакуночок був бруднуватий, але я взяв гумку кінчиками пальців.

— Звісно, — промовив він, жуючи гумку. — Бачив я той ДІБ-625. Непоганий ящик. З місця рве, як божевільний. Так це машина вашого приятеля?

— Так. Власне, просто знайомого.

Він задоволено кивнув.

— Відверто кажучи, обидва вони мені не сподобалися. Хотів лишень поглянути на авто, та вони мене прогнали геть. Обидва боші. А ви не з них?

— Гм…

— Нічого страшного, — заспокоїв мене карапуз. — Бувають різні. Ви ж мені подобаєтеся. Може, трошки покатаєте?

— Куди їхати?

— Так, вулицею.

— Побачимо, — сказав я, глянувши на жандармерію. З її дверей вийшов чоловік, позіхнув, обсмикав на собі уніформу. — Якщо ти розповіси мені, де мешкали оті двоє.

Хлопець допитливо глянув на мене, потім кивнув головою у напрямку кафе.

— Машина стояла там. Але вони мешкали десь-інде. Де саме — не знаю.

Я погрався ключиком від запалювання. Карапуз почухав собі під пахвою, поглянув спершу на ключик, потім на мене, переклав гумку за іншу щоку, плюнув.

— Разом з ними був Фешоз, — промовив він, — проте вони не жили у тієї старої вонючки. Інакше машина стояла б біля його будинку. Але цього не було. Зрозумів?

— Так, — відповів я. — А хто такий Фешоз?

— Управитель з монастиря.

— Ага.

— Вони, мабуть, жили в монастирі, — вів далі мій порадник. — Туди багато приїздять. — Він наморщив носика. — І всі — боші.

Я насторожився. Слід, здається, ще тепленький.

— Де ж отой монастир?

— Досить далеко звідси. Це старий сарай. Гадаю, сам ви не знайдете дороги.

— А ти мені її покажеш?

— О'кей! — промовив він. — Зараз?

— Трохи пізніше. Спершу хочу випити кави. Може і ти вип'єш лимонаду?

— Гаразд. Якщо анісовий…

— То ж ходімо!

Та далеко ми не зайшли.

— Гей, мосьє! — гучно пролунало над майданом. Це був жандарм. Я зупинився.

Він повільно наближався, поважний, громіздкий, немов гора. Я дивився на нього відверто недовірливо. З різних причин мені приємніше спостерігати поліцейського, який віддаляється, ніж такого, що наближається. Бо коли в нього поганий настрій, то швидко переконаєшся, чого варті твої права громадянина.

— Бонжур, — промовив жандарм, вітально підносячи руку до кашкета. — Ну й спека сьогодні.

Я кивнув, вичікуючи.

— Здається, бажаєте трохи промочити горлянку?

— Так, пане майор.

«Майор» припав йому до вподоби. Вираз його обличчя пом'якшав.

— Справа в тому, — сказав він, киваючи у напрямку мого маленького, гидкого «ситроєна», — що ви залишили машину біля жандармерії. Стоянку там заборонено.

— О! — промовив я водночас із смутком та таємним полегшенням. — Пробачте, будь ласка! Я негайно…

Він поклав мені руку на плече.

— То нічого, мосьє. Поспішати нікуди. Якщо ви залишитеся тут недовго. Але ж розумієте — закон…

Цей чолов'яга мені сподобався. Таких можна зустріти лише в маленьких, забутих богом оселях, і то не в кожній. Я пообіцяв йому не затримуватися. Він віддав честь і повільно попрямував до жандармерії.

Карапуз всміхнувся і скомандував:

— Ходімо! До завтрашнього вечора ви маєте забрати вашу труну, бо інакше це коштуватиме вам кухоль пива.

Будь благословенний, Доме!

На південь від Дома шосе круто повертало на захід. Неподалік від кінця повороту відходила вбік польова дорога; покружлявши луками якихось метрів триста, вона заглиблювалася у ліс. Я б напевно проминув її, не помітивши.

— Стоп! — наказав малюк. — Викиньте мене тут. Далі знайдете самі. До монастиря ще кілометрів зо два. Не заблукаєте: дорога веде саме туди.

Сказавши це, малюк повернувся і пішов до міста.

2

У лісі дорога повужчала, колеса машини грузли в піску. Віти дерев низько схилялися наді мною і, переплітаючись, утворювали суцільне листяне склепіння, крізь яке ледь просочувалося зеленкувате розсіяне світло.

Звідкись з гущавини виринув мур, складений з масивних брил, напіврозвалений, зарослий мохом; кількасот метрів він тягнувся уздовж шляху і зрештою завершився брамою з кривими, поіржавілими ґратами, оповитими густим диким виноградом.

Я загальмував.

За брамою дорога вела далі, тепер уже вкрита порепаними кам'яними плитами; крізь щілини в них проростала трава й будяки. Через кілька метрів шлях завертав і губився у гущавині чагарника, який охороняли старі дерева з пишними кронами. Ніякої будівлі поблизу.

Я потрусив грати — вони посунулися із жахливим рипінням. Наляканий, відпустив їх, прислухав. Пташиний щебет, шелестіння трави. Більше нічого. Тоді обережно протиснувся у щілину.

Багато разів я зупинявся і прислуховувався, готовий при найменшій небезпеці пірнути у гущавину кущів. Та навколо панував спокій. У повній тиші вився шлях, іноді зникаючи у густих заростях, що тіснили його з усіх боків, створюючи зелений коридор.

Та ось — зміна декорації.

Галявина. На тлі вечірнього неба, щиро розмальованого ніжними рожевими фарбами, проступив силует великої будівлі. Панський дім з парадними сходами, вежками, флігельками, все це сіре, похмуре, оповите плющем. У вікнах, що виходили на захід, горіло світло.

Хвилин з десять стояв за деревом, вичікував. Світло у вікнах потьмяніло; над галявиною пурхали птахи. Тоді облишив схованку; адже все, що я роблю і що збираюсь зробити — суцільний риск, і це я добре розумів, їдучи сюди.

Тому прудко пішов стежиною до під'їзду, видерся по ще вцілілих сходинках. Масивні різьблені дубові двері були порепані. Я натиснув на ручку, вона легко піддалася, проте двері не прочинялися. Тоді я натиснув на них плечем. Марно. Те саме, що намагатися зрушити мур. Незадоволений, спустився сходами, пішов на галявину. Простелив піджака, сів. По небу пливли легкі рожеві хмарки, у кущах шелестів вітрець. Дерева навколо злегка погойдувалися. Здавалося, їхні віти роблять мені якісь знаки, та я не зрозумів їхньої мови. Кріс, вона б, певно, зрозуміла. Ні, ліс, галявина, порожній будинок — все це не варте того, щоб позначити їх на карті червоним хрестиком. Істину треба було шукати десь в іншому місті. Немає ніякого сумніву, що тут, за цими сліпими вікнами, Удена нема.

Підвівся, потягнув піджак. Раптом мій погляд зупинився на даху будинку, та лише за кілька секунд я збагнув, що там виблискує — тоненьке, сріблясте. Тоді закинув голову і уважно, метр за метром, обстежив увесь дах.

Тепер бачив її чітко. Прихована листям антена тяглася вздовж громовідводу до найближчого дерева; тут вона подрібнювалася на тоненькі гілочки, що нагадували павутиння, яке то виблискувало у променях сонця, то ховалося у зелені.

За три хвилини я знову дерся зруйнованими сходами під'їзду. Праворуч та ліворуч від дверей були високі вікна із стрільчастим склепінням, такі ж брудні, як інші; подекуди шибки в них повивалювалися. Прагнучи забути відомі положення карного кодексу про недоторканість приватної власності та відповідальність за ушкодження пам'ятників старовини, без вагань повидушував решту шибок. Шуму майже не було. Потім обережно протиснувся крізь порожню раму, хвильку посидів на підвіконні і зіскочив усередину. Попав на купу сміття. Знялася хмара пилу, я чхнув. Луна рознеслася по всьому будинку. Зачекав. Вона завмерла, і знову запала гнітюча тиша. Вилізши із сміття, обдивився довкола.

То був великий зал, в якому панували бруд і запустіння: він являв собою щось середнє поміж складом старих, забутих декорацій та вестибюлем готелю минулого сторіччя. Мармур, гіпсові статуї з повідбиваними руками, ногами та головами, ліпні прикраси, різні уламки, екскременти. На стінах ковзали промені вечірньої заграви, в них танцювали порошинки. Із стелі сповзали тіні. Було прохолодно, я почав мерзнути.

Проти стрільчастих вікон були сходи — головна прикраса залу — з дуже широкими сходинками, що вели на терасу, розташовану на половині висоти залу. Внизу сходи розгалужувалися виделкою; тут вони були прикрашені цоколями, на яких сиділи поважні кам'яні леви, кожен з цих оповивав своїм хвостом герб господаря маєтку. Проходячи повз одного з них, я провів пучкою по його лобі — зверху товстого шару звичайної сірої пилюки був інший: тонкий, рожево-білий. Цегляна пилюка. Задумливо глянув на палець, потім на сіре чудовисько, що охороняло сходи.

Поруч зі сходами колись розвалили стінку; від неї залишилися купи старих, потемнілих цеглин та поламаних мармурових брил. Ті купи рясно поросли будяками, чахлими й сірими, як геть усе навколо. Я наблизився до купи — і раптом побачив хід.

Його було прокладено серед цеглин, а чисті рожеві стіни вказували на те, що хід пробито зовсім недавно. На підлозі видно було глибокі сліди та подряпини: ніби від великих полозів. Так понівечити підлогу здатні були лише якісь незграби-самоуки. Здається, тут тягли великі вагарі, тягли безладно й безжалісно.

Переліз через купу сміття з його сірими будяками. Цегляний брухт рипів під чоботями, сипалися камінці. Та це було недовго: прохід, вузький та прямий, закінчився під сходами. Сталевими дверима, блискучими, новими. Я вдарив у двері каблуком, вони відгукнулися глухо. Броньована сталь.

Розпачливо втупився у цей темнуватий, матово виблискуючий анахронізм. Бруд, будяки — і щойно змащені завіси на дверях: воно якось не пасувало одне до одного. Таке очевидне протиріччя роздратувало мене, але тут я згадав про червоний хрестик. Може, Уден?

З усіх сил затарабанив кулаками по сталі. Прислухався. Луна пронеслася залом, завмерла десь у глибині коридорів. Будяки стомлено схилилися долі. І знову тиша. Виповзла із стін, стрибнула зі стелі, пробігла сірими лапами по купах сміття. Ось вона вже біля мене — дивиться сліпими очима, прислуховується.

Знову постукав. Потім гукнув. Але відповіла тільки луна.

Мої руки заклякли від холоду. Промені заграви на стелі згасали.

Попрямував назад проходом, зійшов сходами на терасу. Дерев'яні бильця, старезне крісло в кутку: пружини повилазили, оббивка пошматована, висить пасмами. Поруч з кріслом — високі різьблені двері. Тьмяно виблискує ручка. Навалююся на неї, і двері безшумно прочиняються. Здивований, зупиняюся на порозі.

Головне місце у великій кімнаті займає довгий, конусовидний стіл, вкритий зеленою скатертиною. Тісною чередою товпляться обабіч столу стільці. По кутках кілька крісел, на стінах картини. Білі обличчя на потемнілих полотнах у золочених рамах. Рами порепані, брудні. В одне з тих облич хтось, очевидно, жбурнув пляшку червоного вина. На вікна — вправно напнуті гардини, у шибки заглядають парості плюща. Принюхуюсь. Повітря затхле, задушне; тхне гниллю.

Зачиняю двері, безпорадно плентаюсь коридором. Напівтемрява, по кутках зовсім темно. Під ногами заяложена дірява килимова доріжка. Праворуч і ліворуч — білі шеренги дверей. Вони не замкнені. Зірвані мостини, пошматовані шпалери, клапті паперу, зім'ята каска. Сміття, бруд. Майже ніяких меблів: подекуди лише залізне ліжко з дротяною сіткою або обшарпана шафа — і все.

За рогом вузькі сходи на горище. Тут обіймає мене сухе тепло, приємний запах прогрітого за день дерева. Скошені дахові віконечка. Балки, голі стіни, павутиння.

Праворуч — кілька кімнаток. І залізні двері. Вони напіврозчинені. Перш ніж увійти, зазираю в щілину. Відра з фарбами, напівпорожні мішки з цементом, ящики з різним інструментом, кабелі. Тут пахне вже по-іншому: лаком і свіжим вапном. Штовхаю ще одні двері — і опиняюся у вузькому коридорі, куди виходять з десяток дверей. Деякі з них зняті із завісів. Бачу ряди полиць на стінах, реле, дроти, купи сміття, дошки, рулони шпалерів. У деяких кімнатах мостини зірвано, в інших підлогу відремонтовано й застелено килимками.

У передостанній кімнатці встановлені мікшерні пульти, валяється ціла купа різної електричної арматури. Тут мікрофони й безліч маленьких радіоприладів, кілька моніторів. По стінах тягнуться дроти. Провів пальцем по них. І тут пилюка, але шар її зовсім тонкий.

Повернувся до коридора і зазирнув до останньої кімнати. Обстановка тут значно краща за інші. Нові шпалери, килимки на підлозі, гардини на косих дахових віконцях. Стінні шафи, письмовий стіл. Телефон. У кутку купа ящиків. Хтось вивів на них кольоровим олівцем великі, завбільшки з палець літери: «SOCONOR». Це зовсім не здивувало мене: я чекав на щось подібне.

Сів за письмовий стіл, запалив сигарету, замислився. Що воно має бути у цих кімнатах? Щось пов'язане з технікою, це зрозуміло, але що саме? Антена, яку я бачив, свідчить про радіостанцію, але для неї щось малувато тут електрообладнання. Контора? Тоді навіщо мікшерні пульти і монітори?

Зітхнув: не можу розв'язати цю загадку. Просто все ще більше заплутується. І жодного натяку на те, що Уден перебуває десь тут.

Похмуро взяв телефонну трубку, послухав. Десь далеко, ледь чутно, шепоче жіночий голос. Долинають гудіння і писк. Раптом щось клацнуло, у трубці задеренчало:

— Алло?

Я затамував подих.

— Хто це? — ревнув голос.

Щосили затиснув трубку, моя рука тремтить. Німецька мова!

— Фешоз?

— Ні, — кажу, — домовик. А ви хто такий?

Почув, як дихає у трубку. Потім знову клацнуло і з далечини долинув жіночий шепіт.

Швиденько вискочив з-за столу, кинувся до залізних дверей, прислухався. Нічого.

Жодних кроків, жодного руху.

На склепіннях горища догоряли останні відблиски вечірньої заграви. Тіні погустішали, запах нагрітого дерева став слабкішим. Крізь дахові віконечка вливалася прохолода.

Безшумно зійшов сходами, пройшов коридором, глянув у зал. Мармур і сміття. І тут нічого не змінилося. Страх зник. Хто знає, з ким я щойно розмовляв? Очевидно, неправильно з'єднали, адже монастир порожній. «СОКОНОР» луснув, і руйнування йшло далі…

Протиснувся у вікно, зіскочив на сходини під'їзду і з насолодою вдихнув свіже повітря. Сонце вже скотилося за дерева, і по галявині простягайся довгі тіні. Вечір.

Швидко попрямував до свого «ситроєна».

3

Повернувшись у Дом, зупинився біля маленького кафе на майдані.

За столиком сидів мій уніформований «чоловік-гора» та вечеряв хлібом, сиром і пляшкою божолі. Робив це з насолодою і завидним апетитом. Його ніс та щоки виблискували, немов рожевий ліхтар. Привітно помахав йому, він також привітно відповів, а потім красномовним жестом показав, що стілець біля його столика вільний і в пляшці ще лишилася дещиця.

Я завагався: адже в світі є безліч більш приємних речей, ніж вечеря з поліцейським. З іншого боку, була серйозна нагода розпитатися про монастир. Напевне, після другої пляшки божолі він стане балакучішим.

Покликавши на допомогу все своє знання французької, я пояснив, що приймаю запрошення, але додав, що спершу маю потурбуватися про готельний номер з умивальником. Цю заяву підкріпив речовим доказом, продемонструвавши брудні долоні.

Це звеселило жандарма.

— Умивальник? Так, то вам пощастить знайти. Але номер? Адже в Домі немає готелю.

Я показав на рекламу, написану на цегляній стіні. Проте це не справило на нього ніякого враження.

— Ні, — сказав він. — Це вже не дійсне. Готель закрили ще десять років тому. Не виправдовував себе. Адже Дом — всього-на-всього крихітне містечко. Якщо у кого і є тут справи, так той увечері від'їздить. Тут дуже нудно, мосьє.

Я розпачливо дивився на француза. В Парижі мені й на думку не спадало, що тут може не бути готелю або пансіону.

— Що ж мені тепер робити?

— У вашому віці, мосьє, гадаю, найкраще знайти дівча, яке згодиться поділити з вами подушку.

Жандарм підморгнув мені й непомітно кивнув головою убік, де за прилавком вмостилася гарненька дівчина, що часом зиркала на нас.

— Що ви думаєте про Деніз? Гадаю, ви їй подобаєтеся.

— Дякую, — сухо відказав я. — Цей варіант мене не влаштовує.

Він зітхнув.

— Тоді вам доведеться податися у Ділон або Сьєну. Подзвоніть та замовте номер.

Щоб покінчити з цим, додам: незабаром з'ясувалось, що в Ділон тільки-но прибула велика група туристів, а в Сьєні готель ремонтують. Потім я виклав усе, що мав на душі, на адресу бюро подорожей та тих халтурників, які беруться ремонтувати і не знають, як закінчити справу. Звичайно, можна було повернутися до Парижа або ж переспати в машині. Але ні те, ні інше мене не влаштовувало. А може?.. Я згадав крісла в монастирі. Це був третій варіант, також не блискучий, однак кращий за нічну подорож або жорстке сидіння «ситроєна».

— Випийте-но спершу чарчину, потім щось придумаємо, — сказав жандарм і поманив Деніз, щоб вона принесла ще одну склянку. — Час — найкращий порадник. Щоправда, я вже сказав вам, що маєте робити. Хіба ж ви чернець? Боже мій, коли я був у вашому віці, мосьє…

Він зітхнув, здається, під тягарем власних спогадів. Випив вино, знову налив собі склянку по вінця і, жаліючи, відсунув порожню пляшку убік.

Деніз принесла склянку і, вичікуючи, поглянула на порожню посудину.

— Принесіть нам ще одну, — сказав я.

Вона посміхнулася. Мала гарні, правильні риси обличчя і веселі очі. Блузка щільно облягала її груди, і жандарм поглянув на них з неприхованим задоволенням.

— І ще одне, — квапливо додав я, — ще одне проханнячко до вас. Щоправда, не певен, чи зможете ви його виконати.

— Це залежить від самого прохання.

— Чи є у вас кишеньковий ліхтарик? Мені він конче потрібний.

Деніз здивовано поглянула на мене.

— Немає…

— Як шкода! — пробурмотів я. — Тоді нічого не вийде. Отже, не забудьте про божолі.

— Навіщо вам ліхтарик? — поцікавився жандарм.

— Згадав про ченця, — відповів я. — У монастирі буде темно.

Він зрозумів.

— Еге, то ви хочете…

Я кивнув.

Деніз принесла божолі. Розливаючи вино, вона перехилилася через стіл. Так, вона й справді була гарненькою.

— Звідки ви знаєте про монастир? — спитав товстун.

— Я сьогодні там був.

— Ось воно що!

Я прикро помилився, вважаючи його за простака. Ні. Він був такий самий, як усі його колеги: спочатку люб'язно-ввічливий, згодом цікавий і зрештою неприємний. Краще було б при ньому не питати про ліхтарик. Звичайно, зараз питатиме далі.

— А що вам там було потрібно?

— В мене є клієнт, — збрехав я, — який цікавиться земельними ділянками.

— А-а-а… Виходить, ви маклер?

— Ні, юрист.

Жандарм замислився. Після півпляшки божолі цей процес відбувався не так швидко. Згодом запитав:

— І Фешоз був там?

Час був переходити в контратаку: адже запитувати завжди легше, ніж відповідати.

— Хіба ділянка належить Фешозу? — поцікавився я.

— Ні, — невдоволено відповів він. — Фешоз лише управитель. Та хіба ви цього не знали?

— Я чув, що володар саме він, — відпарирував я так упевнено, що він не зміг заперечити. — Кому ж він служить?

— Одній фірмі. Іноземний капітал.

— Німецькій?

— Швейцарській.

— І з якого часу вона володіє ділянкою?

— Не знаю точно… З сорок четвертого… Слухайте-но…

— Будьмо! — швиденько гукнув я. — Вип'ємо за домську жандармерію!

Він трохи поманірився, та все ж таки випив. Я налив знову.

— Ви хотіли розповісти мені, — нагадав я, — кому належав монастир раніше.

Невдоволений, він кришив свій хліб, навіть ковток вина не поліпшив його настрою.

— Раніше, — пробурмотів він, — монастир належав одному маркізу. Потім там були німецькі солдати, а згодом — есесівці. Наприкінці 1944 року його було продано швейцарській фірмі.

— І ви знаєте її назву?

Сопіння.

— Знає Фешоз. Але нікому не каже. А я тут чужий. Новачок. Прошпетився — і перевели сюди. Зрозуміло?

Я промовчав. Мені здалося, що товстун знає значно більше, ніж говорить.

— Але в монастирі бувають люди, — наполягав я.

— Можливо.

— Все ж таки?

Він знизав плечима.

— Іноді, обходячи шосе, я чую шум моторів. Або ж бачу світло фар. Вони їздять тільки вночі, Іноді хтось з них заходить сюди, — він кивнув у бік стойки, — випити або купити сигарет.

— Що то за люди?

Він був узяв склянку, але хутко поставив її і з огидою відсунув.

— Німці, — сказав він і кинув на мене дивний погляд, значення якого я не зрозумів. На його обличчі промайнула тінь. — А іноді…

Він пошпортався у кишені і жбурнув на стіл монети.

— Фешоз, — різко сказав він, — француз. А ви — німець. Тут є різниця. До того ж ви гість нашої країни, а я — лише маленький дурний сільський жандарм. Мені невідомо, що ви тут шукаєте. І не хочу про це питати. Однак за краще мені піти звідси. За вино я заплачу сам.

Я здивовано дивився на жандарма: не міг пояснити таку різку зміну його настрою.

— Але мосьє…

— Гаразд, — відгукнувся він. — Може, я і несправедливий до вас. Та вже скоїлося стільки несправедливостей, що одна зайва не завадить. Розумієте?

Останню фразу він вимовив по-німецьки. Його обличчя дивно змінилося. Воно вже не нагадувало ситу й байдужу бичачу морду. Помітний відблиск смутку з'явився на ньому з домішкою розпачу й гидливості.

— Вибачте…

— Не треба вибачатися. Мабуть, це мушу зробити я.

Француз підвівся. Його велике, м'яке черево заколихалося над столом.

— Раджу вам лише одне, мосьє: киньте той клятий монастир, їдьте додому! Негайно, ще сьогодні…

І пішов.

— Ось маєте, — промовив хтось поруч.

Деніз. Допитливо дивлячись на мене, вона простягала ліхтарик.

— Годиться?

Вона також розмовляла німецькою мовою зворушливо невміло. Я взяв ліхтарик, увімкнув його. Не дуже новий, батарейка слабкувата, але для моїх потреб цього було досить.

— Дякую, — сказав я. — Скільки?..

— Нічого, — швидко відповіла вона. — Вранці віддаси. Позичила в матері.

Над Домом нависла ніч. На її чорному покривалі виблискували тисячі світлих цяточок. Звідкись долинула музика.

4

Я зсунув два крісла і поміж них поставив ще стілець. Ця композиція задовольнила мене. Зробив ще й інше: підсунув до дверей стіл, потім розламав один стілець і підпер його спинкою ручку дверей так, щоб її не можна було повернути. Після цього умостився в кріслах, накрив ноги зеленою скатертиною, викурив сигарету, передав через місяць привіт для їжачка, позіхнув і швидко заснув.

Коли прокинувся, не відразу збагнув, де перебуваю.

Крісла.

Портрети з блідими обличчями.

Жовто-фіолетові прямокутники вікон.

Перелякано глянув на годинник: мушу поспішати, якщо хочу опівдні бути в Парижі.

Крекчучи, виплутався із скатертини і пошкандибав до вікна. Темно-зелені газони виблискували росою, у кущах ще ховалися нічні тіні. Силуети дерев були сріблясто-сірими, за ними проглядала вже жовтизна новонароджуваного дня, вона поступового змінювалася, ставала рожево-фіолетовою, наливалася все більше інтенсивними фарбами. У вітах дерев баляндрасили птахи.

Дивний звук змусив мене стрепенутися. Здавалося, хтось стукає металом об метал. Потім грюкнули двері. Пролунав голос, він щось крикнув. У відповідь почувся регіт.

Я вчепився пальцями в гардину. Затамувавши подих, прислухався до звуків, що линули з залу.

— Обережно! — проричав чоловічий голос. — Геть лапи!

На кам'яну підлогу впав якийсь важкий предмет, невдовзі другий. Щось грюкнуло, заскреготіло, немов по мармуру тягли залізо.

— Оссі! — почувся інший голос. — Я поклав твою гармату на сходах. А то ще забудемо. Чуєш?

Вони розмовляли по-німецькому, але звуки рідної мови зовсім не зворушили мене. Думав про інше. Про сталеві двері під сходами.

Відчинив вікно, висунувся і прикинув відстань до землі. Вона була більшою, ніж мені здавалося. Та я все ж таки наважився б стрибнути, якби не помітив унизу чоловіка. Він стояв, притулившись до дерева, копирсався сірником у зубах і відверто нудьгував. Брудний, неохайний, схожий на видру. Час від часу зацікавлено поглядав у бік під'їзду. На жаль, під'їзд для мене закривав ріг будинку.

Тихо зачинив вікно і сів у крісло. От коли б не завадив ковток коньяку!

З чверть години я сидів, прислухаючись до шуму в залі. Здавалось, робота йшла там на повний хід. Безперервно долинали людські кроки, супроводжувані скреготом металу та гуркотом ящиків. Раз у раз чулися сопіння або розмова, іноді лунав сміх, але про зал засідань ніхто не згадував.

Зрештою я підвівся, безшумно витяг палю з-під дверної ручки. Так само тихо відсунув стіл. Натиснув на ручку і потихесеньку, міліметр за міліметром, почав відчиняти двері.

Моя кімната була у глухому кутку. Я проповз аж до самих перил, скоцюрбився за кам'яною підпорою і визирнув з-за неї у зал.

Вдень зал виглядав дещо привабливіше, ніж уночі. Двері на парадні сходи були прочинені навстіж, і крізь них лилися світло та свіже повітря. Двоє чоловіків насилу тягли залом важкі, оббиті жерстю ящики, витягували їх у двері і скочували сходами на газон. На галявині вимальовувалася якась гидка велика пляма захисного кольору. Я глянув на неї кілька разів, та пляма не зникала; придивившись пильніше, збагнув, що то вертоліт.

Чоловіки вантажили ящики у відкрите черево велетенської бабки. Там було видно третього, що штовхав ящики далі, глибше у багажне відділення. Гриміло, гуркотіло, ніхто не турбувався про тишу. Та й навіщо? Адже монастир стояв далеко від оселі, і ніхто не міг почути цього шуму. Навряд чи хто турбувався про те, що коїлося за цими брудними, напівзруйнованими стінами. Хіба що отой жандарм, що прошпетився.

Ті двоє повернулися до залу, спітнілі, захекані, І я зміг роздивитися їхні обличчя. Мало не скрикнув від. подиву. Щоправда, одного я не знав, проте іншого… Ці рухи маріонетки, білявий проділ, холодне обличчя аскета. Хто це?

Звичайно, ніхто інший, як Оскар Сметс!

Вони зникли під сходами, я чув, як тупотіли сходинками. Потім кроки замовкли. Стало тихо.

Чоловік у вертольоті, очевидно, пілот, притулившись до дверцят люка, сплюнув і позіхнув. Неподалік вештався видроголовий. Чоловік у вертольоті оглянув і його, скривив рота і знову сплюнув.

Я також спостерігав видроголового без усякого задоволення. Справа в тому, що той крок за кроком наближався до живоплоту, за яким стояв мій «ситроєн». Якщо він з будь-якою метою зайде за огорожу — буде діло! Я вважаю за краще бути свідком таких драматичних ефектів на екрані телевізора, ніж переживати їх у натурі.

Під сходами знову почувся шум. Кроки, грюкання, скрегіт заліза по камінню. Сметс з напарником з'явилися з ящиками, вони тримали їх за ручки і штовхали поперед себе. На ящиках були намальовані великі червоні літери: «КОНКОРДІЯ». І якісь цифри.

Сметс вилаявся, зупинився, витер спітнілого лоба.

— Скільки ще візьмеш? — крикнув він пілоту, який все стояв, притулившись до люка, і полірував свої нігті. Той показав два пальці.

— А що ми робитимемо з рештою? — гримнув Сметс.

Пілот сховав пилку для нігтів.

— Не знаю, — сказав він.

З якогось коридора виринув літній чоловік. Широкоплечий, грубий, простацький, він скидався на дядька з села.

— Ясно, здоровило? — крикнув до нього Сметс.

Дядько кивнув.

— Тоді попередь Фешоза. Ми кінчаємо.

— Не все ще повитягували?

— Ні.

— А де Фешоз?

— Десь вештається, мрійник.

Літній чоловік відсторонив обох, збіг сходами.

— Фешоз!

Видроголовий здригнувся, підняв голову.

— Неси снідати!

Фешоз слухняно побіг за ріг. Сметс всміхнувся.

— Як пожерти дають, то він жвавішає.

Його напарник теж усміхнувся.

— Французи! Вони тільки і вміють, що жерти та… — Він кинув грубе слово.

— Однак, — зауважив дядько, — якби того разу не Фешоз…

— За гроші, — відрізав Сметс, — можна купити кого завгодно.

Посідали на сходи, жартуючи та базікаючи, запалили. За хвилину з'явився видроголовий з кошиком. В ньому були пляшки з вином та пивом, бутерброди, холодна курка, печиво, посуд та серветки.

— Хвилинку! — Сметс підвівся, витираючи жирні пальці серветкою: щось згадав. Зігнувся, зник під сходами. Я чув, як він зачинив сталеві двері і повернув ключ. Потім повернувся, помахуючи ключем, що виблискував у променях сонця.

— Немов золотий, га?

Пілот взяв у нього цей шматочок металу, зважив на долоні.

— Надто легкий, — сказав він.

— Мідь, — зауважив Сметс. — Дешевина!

Забрав від пілота ключ і старанно заховав у шкіряний портсигар. Потім витяг якийсь папірець і жбурнув дядькові.

— Постав-но свою закарлючку!

— Що воно таке? — завагався той. Сметс вже знову жував.

— Розписка в тім, що ти прийняв бункер, замкнений, як годиться. — Оскільки здоровань недовірливо глянув у бік сталевих дверей, додав — Все гаразд, можеш не турбуватися.

Проте дядько не заспокоївся: підвівся, зник під сходами. Повернувся похмурий, підписав папірця і віддав його Сметсу. Фешоз спостерігав це, нічого не розуміючи.

У відкриті двері під'їзду заскочив горобець. Цвірінькнув і, схиливши голівку, поглянув на п'ятьох чоловіків. Пілот кинув йому крихту хліба.

— Що робитимемо з рештою ящиків? — запитав дядько.

Сметс розглядав горобця.

— Вони залишаться тут, — промовив він.

— А коли новий транспорт?

— Поки що, — сказав Сметс, — ніякого транспорту не передбачається.

— Будівельні роботи мусимо також припинити, — додав його напарник. — Отже, відпочивай!

5

Вони почали збиратися.

Фешоз кудись зник з кошиком, інші вийшли на сходи під'їзду, зачинивши й замкнувши двері. В залі знову стало тихо, перед вікнами безшумно танцювали порошинки.

Я поволі підвівся; все тіло заклякло від довгого сидіння навпочіпки. Знадвору почулося ревіння мотора, вихорі повітря хльостали по траві. Деренчали шибки у вікнах. По плитах ковзнула тінь, ревіння мотора посилилося, вертоліт повільно проплив над будинком і зник.

Загрюкали дверцята автомобілів: їх тут був не один. Так. Ось вони — «оппель-адмірал» і маленький «пежо» — перетнули галявину, поїхали по дорозі. Віти кущів ще трохи похвилювалися, потім парк знову застиг у зеленій дрімоті.

Шкутильгаючи, я зійшов сходами.

Мій ненависний «ситроєн», потупивши придуркуваті очі-фари і притиснувши ніс-радіатор до землі, здавалося, дрімав теж. Я відімкнув його, кинув пальто на заднє сидіння і почав копирсатися у моторі, не звертаючи, на превеликий жаль, уваги на те, що робиться довкола. А треба було б! Бо коли я зрештою озирнувся, то побачив дядька-велетня. Він притулився до дерева, схрестив руки на грудях і не зводив з мене очей.

Бувають обставини, коли ти зовсім безсилий. Лишається одне: підкоритися. Спершу я так і хотів зробити. Та наступної миті підібрався, готуючись до стрибка. Але дядько трохи підняв руку — і цього вистачило. У його руці був чудовий аргумент. З тих, що б'ють без промаху.

— Облиште дурниці, — спокійно сказав він. — Ви вже наробили їх чимало.

Я кивнув. Взагалі він мав рацію.

— Хочу знати лише одне, чого вам тут треба?

Я глянув на нього. Здається, він дуже серйозно ставиться до цього питання.

— Я тут ночував, — зрештою відповів я; це, звісно, було правдою.

— А вчора? Ви вчора теж були тут. Я знаю зокрема, що побували на горищі. Навіщо?

Голос у телефоні! Так це була не випадковість! Раптом мені стало не по собі. Спина вкрилася потом.

— Отже? — наполягав дядько.

В нього було сіре, втомлене обличчя з широкими, високими вилицями, та, вузькими, трохи косуватими очима. Але в цих очах я не побачив ні підлоти, ні ненависті, ані глуму. І раптом повірив, що ці очі зрозуміють мене…

— Шукаю одну людину, — сказав я.

— Яку?

Я пояснив і додав до цього все, що вважав за потрібне. Він слухав, не перебивав.

— І навіщо вам це? — запитав він, коли я скінчив свою сповідь.

— Його дочка просила мене.

Він раптом весь якось обм'як. Обережно зняв з дула пістолета глушитель і сунув зброю у кишеню.

— Фантазер! — сказав. — Якщо Удена справді викрали, ви ніде й ніколи не знайдете його. Тут — тим більше. Монастир — руїни. Зрозуміло?

— Так.

— Ні, — сказав він. — Нічогісінько вам незрозуміло. В тім-то й справа. Ви не мовчатимете. Підете до першої-ліпшої редакції, щоб продати там побачене, почуте, А це для вас — смерть. І для мене. Бо ще вчора я мусив вас порішити. Або, в усякому разі, сьогодні, коли ви скоцюрбилися за перилами і видивлялися все довкола вашими клятими очима. Невже ви не збагнули, — раптом заревів він, — у яку халепу встряли?!

Стояв переді мною, пропікаючи повними люті очима. Рантом розмахнувся і вліпив мені здоровенного ляпаса. Я відлетів до машини. Другий ляпас повернув мене на місце. Мій ніс одразу ж зреагував на цю подію. Дядько глянув на це з огидою.

— Утрися і забирайся геть! — гримнув він.

Я хотів був залізти у машину, та він силоміць затримав мене, притяг моє обличчя до свого.

— Слухай! — зашепотів. — Ти перший, хто вибереться з цього клятого місця, відбувшись лише ляпасом. Це може коштувати мені голови. Не забувай!

Рвучко повернувся і пішов. Та раптом зупинився. Обличчя його дивно змінилося.

— Зачекай-но хвилинку, — промовив стиха. — Як вона там?

— Хто?

— Поллі. — Він сумно роздивлявся свої руки. — Я її батько…

Ми йдемо вузькою стежкою, йдемо швидко, і я докладаю зусиль, щоб не відстати від Удена.

Стежина заглибилася у ліс, поблукала поміж заростей папороті та очерету і за десять хвилин закінчилася на невеличкій галявині. Тут багато газонів, доріжки посипані піском, клумби заквітчані. За невисокою огорожею — будиночок садівника. Дерев'яні стіни, смолений дах, веранда. На великих, напіврозчинених вікнах — строкаті завіски. Пахне деревом і травою, пурхають метелики. Мир і спокій.

— Колишній будинок садівника, — пояснює Уден, зупиняючись. — Чудово, правда?

Я киваю.

— Хайнке-Штудер також жив тут. Та Едді вже поїхав. До себе. А сьогодні ввечері поїду і я.

— До Парижа?

— До Німеччини. — Він поляскує себе по кишені на грудях. — Оссі щойно дав мені квитка на літак.

— Ви з глузду з'їхали! — вигукую я. — Вас затримають при першій перевірці документів!

Уден усміхається.

Будиночок обладнано зі смаком і на широку ногу: дві ванни, кухня, гараж; килими, гардини, легкі крісла, телефон та телевізор.

Господар витягає з шафи пляшку коньяку, ставить на стіл склянки, кладе сигарети.

— Чого це ви вирішили, — питає, — що треба їхати саме в Дом?

Розповідаю стільки, скільки вважаю за потрібне. Слухає уважно. Очі в нього холодні, сірі — риб'ячі. Міркую, звідки це Поллі запозичила свої шоколадні. В усякому разі не в нього.

— Я націонал-соціаліст, — каже він несподівано. — Був ним і назавжди лишуся. Було чимало помилок, але ідея правильна.

— Ця ідея коштувала мільйони людських життів. Мій батько також загинув через неї. — Переді мною стоїть недоторкана склянка. — Чи знаєте ви, що проти директора в'язниці порушено дисциплінарну справу?

Уден знизує плечима.

— В нього є свідки. Добрі свідки. Дуже добрі. Тому-то я і загоряю отут.

— Отже, ви розрахували все заздалегідь?

— Ні, — каже він. — Хіба хто знав, що в нього будуть гості аж до пів на четверту ночі?

На підвіконні кивають головками квіти. Сонце вже високо. Уден п'є і наливає собі ще.

— По суті, — каже, — я пішов угору. У тюрмі я б не висунувся. Директор не любив мене. Ігнорував. Не міг вибачити мені минулого. Такий чистоплюй! — Його важкі, грубі руки тиснуть одна одну. — Тут я одержую подвійну платню, а роботи обмаль.

— Але ж ви їдете…

— Лише на два дні. Якась конференція. На зворотному шляху візьму з собою Поллі. Вчитиметься в Сорбонні: Оссі це мені обіцяв. І гроші вже є.

— Від кого?

— Від «СОКОНОРа».

— «СОКОНОР», — кажу, — вже луснув.

— Нічого, вони ще дійдуть згоди, — бурчить він собі під ніс. — Справа цього варта. Хіба б ви випустили з рук такий ласий шмат?

— Кілька моніторів та мікшерів? — питаю, а собі розмірковую, чи поїде з ним Поллі. І мені стає якось не по собі.

— Зовсім не те маю на увазі, — каже він. — Дом — це тільки база постачання. Передачі ж ітимуть з корабля. Чудовий човник, сам бачив його фото. Боюся лише, що матимемо неприємності через вертоліт. У Домі й так уже насторожі.

Полуда спала з моїх очей: я збагнув. Червоний хрестик, антена, кіностудія рекламних фільмів десь у Німеччині…

— Піратський передавач? — питаю, затамувавши подих.

— Хіба ви не знали?

Залишаю це питання поза увагою.

— Радіо?

— Телебачення. — Він знову тягнеться до пляшки. — Шалені гроші. Голландці вже озолотили себе в такий спосіб.

Це було мені відомо. Телестанція «Нордзее», наприклад, приносить своїм хазяям за хвилину мовлення від шести до десяти тисяч марок. І не вона єдина! Піратська радіостанція «Вероніка» — чи не найпопулярніша в Голландії. Поряд з нею біля англійського узбережжя працюють «Радіо-Кароліна-1», «Радіо-Кароліна-2», «Радіо-Кетч», «Радіо Редроуз». Мільйонна справа. Отже, і «Райнфінанц» сунув туди руку.

— А ви? — питаю.

— Я — охоронець, — каже він. — Якщо волієте, можете залюбки називати це заводською охороною праці. Мені однаково.

За вікнами танцюють метелики. У коньяку плавають золотаві жаринки світла. Уден сидить, вигляд в нього задоволений. Його акції піднялися. А мої?

Я встаю.

— Що то за ящики, які вранці вантажили?

На його обличчя падає тінь.

— Про ящики, — каже і також стає на ноги, — раджу краще забути. Нікого про них не питайте. Нікого. Чуєте?

— Боїтеся?

Мовчить. Мовчки стоїмо один проти одного.

За вікнами погойдується смарагдова стіна листя.