Заборонена кімната

1

іч.

Над морі бешкетує вітер, пирхає і стогне, рветься у вікна, періщить по шибках дощовими залпами.

Я сам у кімнаті.

Вимкнув верхнє світло, лише м'яке сяйво маленької настільної лампи плаває острівцем у сутінках, з яких виступають обриси меблів. Три мавпочки — давній мій талісман — сидять навпочіпки переді мною. Посхилявши голови, затулили лапками очі, вуха, роти; нічого не хочуть бачити, чути, нічого не хочуть говорити. Я повертаю їх спинами до себе. З цим покінчено.

— Напиши про все, — порадив Франк. — Напиши так, як було. Щоб цього повік не забули. Бо це й наша вина. Ми покинули дівчину напризволяще.

… Заборонена кімната.

Дівчина розчинила до неї двері. Я стояв поруч. І говорив, говорив, говорив… Ось знову насувається на мене вантажний автомобіль. Світло, тіні, брязкіт скла, постать велетня. Вищання шин. І — кінець.

Кінець?

Уже минуло десять днів. Тепер говорять вони. Прокурори, судді, адвокати. Зграя чорних круків — галасують, лицедіють, але один одному око не виклюють. А ті, інші, повтікали. Все поховано в купі паперів. Вони спростовують, вони брешуть. І жоден з них не бажає знову розчинити ці двері.

Це мусять зробити інші.

Бо нічого не скінчилося.

… У вікна періщить дощ. Надворі ніч. За вікнами заплава світла. Каскади барв. Спалахи. І на стінах вогняні знаки: «Мене, текел, фарес» — зважено, підраховано, визначено…

2

Ще кілька днів тому я був співробітником адвокатської контори «Саллівен, Фассбендер і Саллівен».

Конторою керує доктор Фассбендер-старший, людина, чий мізерний зріст перебуває у повному протиріччі з репутацією, якою він користується серед своїх клієнтів. Його клієнтура — всі поважні й впливові люди. Самого доктора — почесного президента багатьох клубів і члена щонайменше п'яти спостережницьких рад — вважають зіркою серед адвокатів вищого гатунку.

Про обох Саллівенів нагадує лише назва фірми та ще портрети в позолочених рамах, що висять у салоні для прийомів. Старший Саллівен помер 1956 року, а його брат трохи згодом повернувся до свого маєтку в Каліфорнії. Чи бере він діяльну участь у справах фірми, не знаю. Як наймолодшому адвокатові фірми, мені, певна річ, такі службові таємниці не звіряють.

Навіть Кріс, мабуть, нічого про це не відає, хоча існує дуже мало речей, які б залишалися поза її увагою. Бо Кріс — секретарка шефа. Вона гарна з лиця, досить розумна, дуже високої думки про себе і… моя родичка. Батько її, директор банкірського дому «Девріент і компанія», доводиться мені одночасно опікуном і дядьком. Саме він улаштував нас обох до «Саллівена, Фассбевдера і Саллівена».

Наше місце — в приймальні Фассбендера-молодшого.

Кріс передруковує мої довідки і висновки, часто пригощає мене кавою і має очі, наче навмисне створені для того, щоб виводити з рівноваги чоловіків з персоналу нашого бюро. На щастя, це все літні пани, яких мало цікавлять дівочі очі. Кріс для них — особа лише в розумінні цивільного кодексу, бо ніяких заслуг перед юриспруденцією у неї нема.

— Зайди до шефа, — сказала Кріс.

Була субота, кінець робочого дня. Погода — найгидотніша. Мене морозило. До того ж я не виспався.

— Він замовив кави?

— Ні. А що?

— Кава — це те, що мені зараз вкрай потрібно.

— Похмілля?

— Трохи є.

— Де тебе знову носило?

— Не будь такою цікавою.

— А вона хоч гарненька?

— Неповторно прекрасна, — позіхнув я. — А потім я матиму каву?

— Ні. Краще вже йди.

Доктора Фассбендера я не бачив уже кілька тижнів. Бував він у конторі вряди-годи, справи здебільшого вів його син. Тільки-но з'являвся шеф (а приходив і виходив він через окремий хід), перед обома секретарками засвічувалися червоні лампочки.

Коли я увійшов, старий сидів за письмовим столом (розміри якого нагадували саркофаг, а чистота — операційний стіл), склавши руки і обмацуючи мене бистрими очима. Кольору брудного льоду, круглі й великі, вони здавалися кріль скельця сильних окулярів ще більшими. І хоча погляд їхній аж ніяк не був сердитий, у мене щоразу виникало відчуття, що торкаюся чогось холодного, слизького і гидкого.

Він привітався зі мною стримано настільки, наскільки дозволяла моя зарплата. Це було точно зважене привітання. Ввічливе й холодне, але менш байдуже, ніж коли б я був лише кур'єром. Привітання слід було розуміти так: щойно із студентської лави, ще й тридцяти немає, новенький у фірмі, потрапив сюди за протекцією. Доктор Фассбендер ніколи не помилявся і завжди видобував із свого арсеналу потрібне привітання.

Його десниця вказала на стілець для відвідувачів.

— Можете сісти, пане Тердонк.

Я сів.

— Як давно ви у нас?

— Шість місяців.

— Увійшли в курс справи?

— Докладав усіх зусиль…

— Чув про це. Задоволені?

— Гм, гм… Так.

— Мій син цінує вас?

— Не знаю.

— Ви його не любите?

— Чи мушу я відповідати на це питання?

Вперше на його обличчі відбилося щось схоже на посмішку.

— Ні, — сказав шеф, і я замилувався його голосом. Вишколений і відрегульований, не голос, а справжнісінький інструмент. Я чув його колись під час виступу у суді. Це було давно, я тоді ще вчився, а й досі не забув.

— Ваш дядько питався про вас. Йому цікаво знати, як вам у нас ведеться.

Я ледве стримався, щоб не всміхнутись. Он звідки вітер повіва! Нехай! Мене ніколи не турбувало питання, як далеко поширюється вплив мого дядечка. Я тільки знав, що такий вплив існує, інколи він помітний, інколи ні, але завжди діє вчасно і в потрібному напрямку.

— Я сказав вашому дядькові, що ми задоволені вами, У всякому разі досі. Надалі побачимо.

— Від мене це мало залежить, — відповів я, силкуючись збагнути, чого він, власне, домагається. — Слава вашої контори зобов'язує.

Фассбендер знову несподівано посміхнувся і задоволено кивнув головою.

— Чудово. Довір'я і покора — ось чого я вимагаю здавна. Керуючись цим, можна піднестися, або… пропасти. Адже ви не бажаєте останнього?

— Ні, звичайно.

— Ми всі цього не хочемо, — лагідно зауважив він. — Я бачу, ми розуміємо один одного. Незабаром ви, очевидно, одержите кілька завдань, виконавши які, виправдаєте моє довір'я. Я покладаюсь на вас, пане Тердонк. — Він змахнув із столу удавану порошинку. — Коли побачитеся з дядьком, передайте йому, будь ласка, мої найкращі побажання.

Шеф злегка нахилив голову, і я зрозумів, що мушу забиратися геть. Підвівся, вклонився і попрямував до дверей, супроводжуваний поглядом совиних очей. Та це був цілком вдоволений погляд.

Кріс щось друкувала.

— Ну, — спитала вона, — що там?

— Дурниці. Маленький панегірик про моє велике майбутнє. — Я зітхнув. — Мені телефонували?

— Ні.

— Має подзвонити одна дама. Скажеш, що мене немає. Або краще — вмер. Учора поховали.

Кріс глянула на мене й осудливо похитала головою. Я люблю її очі, і через них я навіть ладен любити Кріс. Якби ж вона не була такою розважливою.

— Боягуз. — Кріс поставила на стіл кавоварку, налила води. — Згодом тобі все ж таки доведеться утихомиритися.

— Нудота, — сказав я. — Все від цього. А тобі не подобається?

Вода булькала. Запахло свіжою кавою.

— Мені просто цікаво знати, коли ти станеш дорослим, — холодно відповіла Кріс.

— Перехідний вік, — заперечив я, — це чудово!

Кріс насправді розсердилася. Я помітив це по її очах.

— Трохи більше розуму можна, зрештою, мати і в твоєму віці, — відрізала вона.

Задзижчав телефон. Кріс взяла трубку.

— Адвокатська контора «Саллівен, Фассбендер і Саллівен»…

Вона чудово володіла своїм голосом, в ньому не залишилося і тіні нашої суперечки; голос звучав лагідно, люб'язно і тільки після другої фрази раптом став байдужим.

— А, це ви! Так, він тут. Хвилинку…

— Хто?

— Твій горілчаний братик, — відповіла Кріс, передаючи мені трубку.

Дзвонив Франк. Він волів знати, чи вільний у мене сьогодні вечір.

— Ще не знаю, — відповів я. — Ти хочеш запропонувати щось краще?

— Заходь до мене. Роздушимо по чашечці кави.

— Ти знову щось скомпонував?

— Лише кілька дрібниць. — Мені здалося, що він всміхається. — Хочеш послухати? Бо в понеділок я їх відсилаю.

— Гаразд. Буду. До побачення, — відповів я і поклав трубку.

Кріс знову сиділа за машинкою і друкувала.

— Франк — чудовий хлопець, — промовив я. — Якби тільки не писав отих шлягерів.

Кріс не відповіла. Вона завжди недочувала, коли мова заходила про Франка: не полюбляла його. А шкода, бо Франк був єдиним моїм другом. Блискучий піаніст, хоч генієм і не став. Зараз він запродався в «Едем». Вряди-годи я відвідував його там, потім ми їхали до нього, випивали по чарці віскі, теревенили або складали тексти до його пісеньок, які, однак, все не могли заполонити світ, бо, як пояснював Франк, ієрархія великих не терпіла появи сторонніх.

Я охоче заходив до Франка, його товариство ніколи мені не набридало. Одна тільки біда: живе він у чорта в зубах, аж на самісінькій околиці, в Другій Північній гавані.

3

— Ну, тепер гайда, та швидше! — сказав Франк, коли ми опівночі вийшли з «Едему». — Мені страшенно кортить випити.

— Молочка?

Франк зсунув окуляри на лоба і мовчки зиркнув на мене. Він на півголови вищий за мене, чорнявий, трохи південного типу, розважливий, чемний, щоправда іноді занадто причепливий.

— Молочка… — відповів він.

Я вів машину найкоротшим шляхом — через ту частину міста, яка була побудована ще у вісімдесяті роки минулого сторіччя: повз задвірки і сараї, через дерев'яні містки, вздовж каналів із смердючою водою, завулками, де поодинокі ліхтарі марно змагалися з темрявою. Смерділо покидьками і нечистотами. Десь горлали пияки.

За крайніми будинками починалися паркани. На кілька кілометрів простягайся вони вздовж шосе, подекуди вже повалені, бо ніхто про них не турбувався. На небі вигравали сполохи доменних печей. На цьому фоні вимальовувалися ажурні сплетіння сталевих конструкцій, портальних кранів.

Картину доповнювали уламки автомобілів, штабелі ящиків, гори брухту, калюжі. Невтішний пейзаж.

Через десять хвилин шосе розчинилося у мережі бетонних доріг і закінчилося півколом біля грубих, відлитих з бетону коробок, в яких мала розміститися портова адміністрація, митниця та інші установи. Та нічого з цього по вийшло. Коли коробки було вже зведено, виявилося, що порт взагалі недоцільно розширювати у північному напрямку.

Проти тридцяти підприємств, будівельних фірм і маклерів було висунуто обвинувачення, стільки ж адвокатів брехали на всі заставки, вигороджуючи їх. Гонорари сплачували величезні. Та гавань уже була приречена. За одну ніч акції портових установ впали на сто двадцять пунктів, і ціла низка дрібних фірм пішла з молотка.

З того часу Друга Північна — ніби тяжко хворий. Тут розмістилося лише кілька незначних підприємств та деякі склади. Решта гавані — просто величезний смітник.

Я підігнав машину до стіни недобудованої бензоколонки, а далі треба було йти пішки, бо дорогу не встигли прокласти.

Ішов дощ. Вітер проймав нас наскрізь.

— Гидотна погодка, — пробурмотів Франк, підіймаючи комір пальта.

— Якщо ти не знайдеш собі іншої конури, — сказав я, — то втратиш єдиного друга.

— Шкода, — зітхнув Франк. — І ти, Брут…

Я штурхнув його під ребра.

— Ти, стара шкапо!

Не Франкова вина, що мешкав він у Другій Північній. Раніше він жив у Старому місті, в чудовій маленькій мансарді, та почали скаржитися сусіди: їм заважало піаніно. Отож Франк змушений був шукати іншу квартиру, але нічого не знаходив: то платня висока, то знов-таки заважало піаніно.

Порятувала його наша приятелька Елен. У Другій Північній, коли ще сподівалися, що вона діятиме, збудували шинок, який так і не відкрився. Квартира орендатора шинку звичайно порожнювала. Отож тепер одну половину помешкання наймав за скромні гроші Франк, другу — капітан далекого плавання, що вийшов на пенсію і підтримував своє існування одними спогадами та півлітрою рому на добу.

— Грог, — проголосив я, коли ми чалапали грязюкою, затуляючись від дощу Франковою парасолькою, — зараз — найголовніше!

— Краще б прихопив свою парасольку, — відгукнувся Франк. — А в мене одержиш лише гаряче молочко.

Я хотів зрізати його дотепом, та вітер жбурнув мені в обличчя жменю дощу, ногою я вступив у калюжу, Франк вилаявся, парасолька вдарила мене по голові. Я ладен був повернути назад і дуже жалкую, що не вчинив так. Все б тоді склалося інакше.

Тієї ночі я засидівся у Франка. Пили грог, потім каву. О другій влаштували чи то вечерю чи сніданок. Потім Франк грав мені свої композиції. Це знову були шлягери, один з них, написаний у мінорі, дуже сподобався мені. Спочатку я слухав уважно, та згодом стомився.

Франк помітив, що я хочу чкурнути, аж тоді, коли я став перед ним у пальті і капелюсі.

— Чом не залишаєшся?

— Завтра рано вставати.

— У неділю?

— Узяв додому роботу.

Франк осміхнувся.

— Чудова розвага. Ще кави?

— Як хочеш. — Він налив собі, а я підійшов до вікна і відсунув завіску.

Дощ не вщухав, навпаки — пішов ще дужче. Я змок би під ним до рубця за якихось дві хвилини.

— Моя парасолька, — сказав Франк, — стоїть у ванній.

— Хай собі стоїть, — зауважив я. — Не знаю, чи зможу завтра повернути її тобі.

— Про це потурбується Арчі.

— Зараз? Та він же спить!

— Арчі — і спати? Послухай-но!

За дверима щось лунко засопіло, потім навалилося на дверну ручку, і, коли вона повернулася, до кімнати увірвався Арчі.

Мордою і поставою Арчі дуже скидався на генерального директора; а ще він страждав хворобливим самолюбством: при кожній нашій зустрічі Арчі намагався перекинути мене. Так було і зараз. Арчі майже домігся свого, отож задоволено крутнув хвостом, вірніше, натяком на хвіст. Потім гавкнув, кинувся до дверей і завмер на порозі, зиркаючи на мене.

Арчі, чистокровного боксера, ми використовували для всіляких справ, переважно дрібних і дурних. Щоправда, мали від нього й користь: коли, скажімо, мені потрібна була Франкова парасолька, Арчі проводжав мене до головного виходу з Другої Північної, забирав хазяїнову річ у зуби і повертався додому. Так привчила його Елен.

Тільки-но я відчинив двері, як вітер мало не вирвав їх мені з рук. Десь на даху відірвався шмат бляхи і бився у щось металеве розмірено, як годинник. Чорні хмари мчали небом, обрій на сході починав сіріти. В сутінках сталеві конструкції дебаркадерів і кранів скидалися на велетенське застигле павутиння.

— Краще б тобі залишитися…

Франк стояв у дверях і хапав дрижаки. Усім своїм виглядом показував, що ніяка сила на землі не змусить його вийти.

Я на мить завагався, та Арчі, перелякавшись, що його прогулянка може зірватися, не гаючи часу зник у темряві. Ми свистіли й гукали йому навздогін, але марно. Треба було йти. Я розкрив парасольку, наставив її проти вітру і рушив уперед.

Дороги майже не було видно. Безперервно репіжив дощ, вітер рвав парасольку з рук. Десь удалині мерехтіли вогні, відбиваючись у калюжах; я ковзав, чалапаючи грязюкою, і лаявся на всі заставки. Арчі, погавкуючи, пританцьовував біля мене, намагався прошмигнути мені поміж ногами, що роз'їжджалися у різці боки, і вважав прогулянку чудовою.

Було пів на четверту, коли я, нарешті, відчув під ногами твердий шлях. Вже розвиднілося, я насамперед подивився на свої черевики і побачив якісь безформні брили невиразного кольору. Куди ж ти полізеш з такими ногами в машину.

«Кристофер» — мій куплений з третіх рук старенький «фольксваген» — стояв цілісінький і неушкоджений під задньою стіною покинутої бензозаправної станції. Я жбурнув на сидіння капелюх і подався до будинку, сподіваючись знайти там воду або папір чи ганчір'я. І таки знайшов: просто біля дверей лежали старі газети, а десь в глибині приміщення капала вода.

Арчі неохоче поплентався за мною, обнюхав газети, та раптом відсахнувся і, наїжачившись, кинувся за щуром, що пробіг повз нього. Тільки бачив я його.

Я саме нахилився почистити черевики, коли через віконний отвір до кімнати прослизнув слабий відблиск світла і поповз по стіні. Трохи згодом почувся звук мотора.

Автомобіль у цій місцевості — подія надзвичайна. А вночі, о четвертій годині, і поготів.

Підійшов до вікна. Сяючі фари швидко наближалися, промені світла втупилися просто в мене і, засліплений, я на мить заплющив очі. Тим часом машина підкотила просто під навіс станції. Це був маленький автобус «фольксваген». Хтось відчинив дверцята, висунув голову, але швиденько сховався в машину. Фари погасли, лише тихенько хурчав мотор.

Я чекав у пітьмі, що з цього буде. Та нічого не сталося. Автобус стояв. Важко було розгледіти, скільки людей там сиділо. Мабуть, троє, бо саме стільки червоних цяточок — вогників сигарет — миготіло за склом.

Та ось знову відчинилися дверцята. Вийшов худорлявий чоловік в окулярах, потягнувся і щось сказав водієві. У відповідь почувся сміх, теж чоловічий. Тепер я бачив і водія. Він схилився над панеллю, повернув якийсь важілець. Щось клацнуло, спалахнула червона лампочка.

— Поки що покупців немає, — промовив водій стиха. — Де ж пропозиції?

Клацнуло ще. Потім почувся спотворений металічний голос, напевне з динаміка:

— Пропозиції у дорозі. Запізнилися через об'їзди. Щойно повідомили. Кінець.

— Вони вже їдуть, — сказав чоловік, що стояв біля автобуса.

Він дивився вдалину. Я теж глянув туди і побачив світло автомобільних фар. По тому, як хутко промені світла ковзали по місцевості, видно було, що машина йде на великій швидкості.

Коли я сьогодні думаю про ту ніч, то пригадую, що занепокоївся саме тоді, коли з'явилась ота друга машина. Я озирнувся. Похмуре, непривітне приміщення, ніде сховатися, нікуди втекти. Інших дверей не було, крім тих, через які я потрапив сюди. Та зараз біля них стояв худорлявий і вдивлявся туди, звідки наближалося світло.

З автобуса вистрибнули ще двоє. Один з них засвітив кишеньковий ліхтарик і почав сигналити… Фари вмить згасли. Прошурхотівши шинами, машина розвернулася, рипнула гальмами і зупинилася біля самісінького автобуса. Це був «ситроєн» із світлим кузовом і чорним дахом.

Водій виліз із нього.

— Хелло, Едді! — прогугнявив він і ляснув худорлявого по спині. — Все гаразд?.

— Як по маслу.

— От бачиш! — Водій «ситроєна» самовдоволено хитнувся на носках. — А ти думав, що ми покинемо тебе напризволяще…

Худорлявий потиснув на прощання руки своїм компаньйонам. Поплескали один одного по плечах.

— Щасливої дороги!

Худорлявий заліз у «ситроєн», водій сів за кермо, заревів мотор, і машина рушила. Коли вона проминала моє вікно, я встиг побачити її номер: ДІБ-.625 — і легко його запам'ятав, бо він мало чим відрізнявся від номера мого «Кристофера».

Водій автобуса затоптав сигарету.

— А тепер би пивка!

— Можна роздобути на головному вокзалі, — відповів інший.

Сіли в автобус і зачинили дверцята. Машина рушила, я з полегкістю зітхнув, та раптом автобус зупинився. Той, що сидів з шофером, знову виліз, тягнучи з собою якийсь клунок. Він зважив його на руці, озирнувся, ступив крок уперед і щосили пожбурив у вікно, біля якого стояв я. Клунок влучив би мені прямо в голову, якби я блискавично не впіймав його. В ту ж мить я відчув, що зробив катастрофічну помилку. Чоловік, який вже повернувся, щоб піти, здивовано зупинився. Він щось запідозрив; я напевно знав, що саме.

Я затамував подих, бо невідомий впритул підійшов до дверей і став прислухатися, проте він міг лише почути, як капотить вода. Та підозра не залишила його. Він пронизливо свиснув, ступив кілька кроків в глиб приміщення, сунувши руку собі під пахву. Я добре вивчив цей рух, бо досить часто бачив його в американських детективних фільмах, які надзвичайно точно відтворюють такі деталі.

Мені дуже шкода було Франкової парасольки, але то була єдина моя зброя. Невідомий майже сам наразився на неї, дивно хекнув, опустився навколішки, а потім важко впав на підлогу.

Я не мав часу роздивлятися його, бо знову почулися кроки і двері затулила кремезна постать шофера. Він був меткіший за свого приятеля. Я почув, як щось клацнуло, немов запобіжник пістолета, і в ту ж мить мені в обличчя вдарив сліпучий промінь світла.

— Диви-но! Що ви тут поробляєте?

Такі запитання мають суто риторичну природу. Тому я не став розповідати про грязюку на Другій Північній і про свої наміри почистити взуття.

— Я тутешній бензозаправник, — нахабно заявив я і спробував трохи наблизитися до шофера. — Щось трапилось?

— Стій! Кинь парасольку! Лапи вгору! А тепер кругом і…

Більшого сказати він не встиг. Знадвору почувся дивний шум, ніби десяток чортів враз заскребли своїми пазурами. Вмить збагнувши, що буде далі, я спритно відскочив убік. Шофер скрикнув, вистрелив, куля вдарила в стінку. Наступної миті він втратив рівновагу і впав долілиць головою уперед. Пістолет брязнув на підлогу, ліхтарик відлетів убік і згас. Поки я намацав його і знову засвітив, боротьба вже закінчилась: шофер лежав на підлозі і виряченими з переляку очима дивився на Арчі, який стояв над ним, крутіїв хвостом і стиха гарчав.

На жаль, я так і не довідався від Арчі, чи збагнув він тоді становище, в якому я опинився, чи звалив незнайомого, як він робив завжди, для власної втіхи. Гарчання, яке налякало шофера, ні про що не свідчило, принаймні для того, хто знав Арчі. Інша річ хвіст. Та я сподівався, що мій противник не помітить цих миролюбних жестів, хоча б доти, доки я знайду пістолет.

Я міг і не поспішати. Шофер навіть не ворухнувся. Це була його помилка. Вираз обличчя мого супротивника став зовсім придуркуватим, коли я приставив йому до скроні його власну зброю.

— Якщо ворухнетесь — стріляю, — попередив я. — Самооборона не карається законом. Маєте нагоду пересвідчитися.

Чоловік лежав непорушно, тільки очі його звузилися.

— Не вистрілите. Ви не з тих.

— Не кажіть. Так можна враз помилитися. А такі помилки іноді смертельні. Що то за людина, яка поїхала «ситроєном»?

Шофер мовчав.

Арчі все крутив хвостом. Я дав йому ляпаса, щоб він облишив ті витівки, і ще сильніше притис дуло до скроні шофера.

— Ну то як?

— Ми ще здибаємося, — просичав він. — І ви пожалкуєте.

— Гаразд, — сказав я. — Тоді я змушений ізолювати вас, бо хочу без перешкод зникнути звідси.

Він посміхнувся.

— Шкірити зуби будете потім. Я знаю тут одну затишну кімнатку, справжній тобі зал чекання. Двері там міцненькі, і вам доведеться попотіти, щоб упоратися з ними.

Я звівся на ноги, взяв Арчі за нашийник і відтягнув його вбік. Пес, в якого забрали партнера у грі, дуже розсердився. Його роздратоване гарчання та пістолет утихомирили незнайомця. Він підвівся, застебнув піджак і поплентався до дверей.

Арчі гавкнув. Чоловік одразу ж зупинився.

— Ви забули свого приятеля, — нагадав я, вказуючи на його супутника, що й досі лежав ниць на підлозі. Чоловік щось пробурмотів, але послухався. Підхопив свого компаньйона під пахви і потяг за собою.

Учотирьох ми перетнули шосе й увійшли до будівлі, в якій мала колись бути митниця. Я знав, що тут є комора без вікон, двері якої міцно замикалися.

Незнайомий зовсім не пручався, слухняно ступив у темне приміщення. Я зачинив за ним двері на засув, а більшого зробити не міг.

Арчі подріботів за мною на станцію трохи ображений, мало втішився він і тоді, коли я виніс злополучну парасольку. Вона була настільки пошарпана, що в мене майнула думка: Франк вимагатиме нової. Арчі недовірливо обнюхав її перед тим, як узяти в зуби, непевно крутнув хвостом і подався додому.

Я швиденько оглянув номер автобуса. Він був геть заляпаний грязюкою, довелося почистити. За хвилину я вже мчав у своєму «Кристофері» у місто. Шосе розмотувалося сірою стрічкою. Вже минуло чотири години, як настала неділя.

4

Я мешкаю на Паркалеє.

Колись це була респектабельна вулиця. Тут жили банкіри, фабриканти, високі урядовці та військові. Та після другої світової війни їм стало тут тісно. На південній околиці міста — Зюденд — виросли нові сучасні квартали з широкими проспектами і вулицями. А Паркалеє стала другосортною. Тут залишилися старі вілли, але і їм стояти вже недовго: місто розширюється, і скоро тут здіймуться велетні з бетону, осяяні неоновими вогнями свідки «економічного чуда» — банки, готелі, наймодерніші універмаги і палаци фірм. Може, хіба що лусне кон'юнктура або наші генерали доможуться того, що вони найбільше полюбляють.

Я мешкаю у віллі Гнайзенек. Пані фон Гнайзенек час від часу нагадує мені, що її чоловіка після змови 20 липня 1944 року розстріляли есесівці, що пенсія в неї мізерна, що кожен швець — шахрай, податковий агент — замаскований розбійник, і що вона змушена обмежуватися тим, що залишив їй Берт-Гуто фон Гнайзенек. Це було зовсім не так, але вона свято в це вірила.

Оскільки пані фон Гнайзенек змушена була заощаджувати, вона вирішила здати другий поверх вілли «пристойним панам з вищого світу». Зараз таких панів мешкало двоє: інспектор кримінальної поліції Баум і я, причому пристойність, очевидно, втілював у своїй особі я, а Баум вважався представником вищого світу.

На цю неділю я взяв роботу додому. Не через завзяття — просто забув підготувати одну з численних довідок, що буде потрібна у вівторок для судового процесу, в якому йдеться про спадщину і завдяки якому «Саллівен, Фассбевдер і Саллівен» зірвали вже добрячий гонорар.

Я витяг грубезні папки з матеріалами (їх було три, та могло бути й більше) і знехотя почав поратися в паперах. Пригода з двома машинами не йшла мені з думки. Кілька разів я поривався піти в поліцію і розповісти всю цю історію, та щоразу стримував себе, бо чудово знав, що з цього вийде. На тебе вивалять купу запитань: одні неприємні, на інші зовсім неможливо відповісти. Потім складуть довжелезний протокол, може, ще раз викличуть або пришлють інспектора додому, а через тиждень усе забудуть. Якщо ж натрапиш на занадто суворих охоронців закону, то ще й пришиють тобі справу про порушення меж необхідної оборони. Ні, не варто!

А що як спробувати щось вивідати у Баума? Він знає багато, навіть більше, ніж його начальники. Звичайно, він відмовчуватиметься, та все одно варта справа заходу.

За п'ять хвилин я постукав у двері інспектора Баума.

Він сидів за столом і робив манікюр. Понад усе Баум цінував елегантність. На його думку, вишукана зовнішність у поєднанні з партійним квитком потрібної партії складають половину кар'єри. Її ж Баум будь-що хотів зробити.

— Хочеш мартіні?

Я кивнув.

— Візьми в холодильнику. Де чарки — сам знаєш.

— Тобі теж?

Я запитав виключно з ввічливості, бо відповідь знав наперед.

— Ти що! Алкоголь зранку?

Я приніс пляшку і блюдечко з кубиками льоду. Баум зітхнув. Щедрим він буває лише тоді, коли знов-таки йдеться про його кар'єру. Чомусь він гадав, що знайомство зі мною допоможе його дальшому просуванню. Мабуть, мав на увазі мого дядечка Магнуса. Завдяки цьому я частенько пригощався у Баума. Він навіть перейшов зі мною на «ти», до я оцінив як належне.

Я налив собі повну склянку, кинув туди два кубики льоду і швиденько випив, бо напій переливався через вінця. Баум мовчки підвівся і приніс мені підставку для склянки.

— Що у вас новенького? — байдуже запитав я.

— Як і завжди.

— А саме?

— Пограбування банку, три побутових злочини, викрадення та розповсюдження листівок.

Я насторожився.

— Викрадення? Кого і коли?

— Дитину. Вчора вранці. Можливо, звичайний шантаж. Як завжди.

Він зітхнув. Це було не те.

— А напад на банк?

— Теж учора. Опівдні. Замаскований бандит. Наробив багато галасу, застрелив кур'єра.

— Кого-небудь уже затримали?

— Студента і дівчину.

— Вони брали участь у нападі?

— Ні. За розповсюдження листівок.

— Так, — протягнув я. — Може, ще щось трапилось?

— Дякую! — буркнув Баум. — З нас досить і цього. Він дмухнув на нігті, щойно покриті безколірним лаком.

Неприємно було дивитися. Його голова нагадувала рожеву, туго надуту повітряну кулю, яку хтось облямував м'яким, пухким, рудувато-білим волоссям.

— У Другій Північній теж дещо трапилось, — байдуже кинув я.

— Га?

— Дві машини, причому одна з рацією, обмінялися пасажиром. Тому, хто випадково бачив це, потім погрожували вогнепальною зброєю. Та він упорався з обома.

— З ким це?

— З шоферами.

Баум похитав головою.

— Неподобство. А ти звідки знаєш?

— Франк розповів.

Він в'їдливо посміхнувся.

— Чисто тобі жидівські плітки! На твоєму місці я був би обережніший з такими розмовами.

— Гюнтер! Прошу…

— Гаразд, гаразд. Та все ж вони всюди колобродять. А з нас і так досить неподобств.

Я налив собі другу чарчину. Мартіні був чудовий.

— Неподобства, — зауважив я, — це зовсім непогано. Вони як дріжджі. Твоє здоров'ячко!

Він скептично глянув на мене.

— Твій дядько теж такої думки?

— Не знаю. Його справа — ґешефти. А більше, либонь, нічим і не цікавиться.

— На твоєму місці я не став би так зневажливо говорити про нього.

— Диви! Це твій дядько чи мій?

— Твій. На превеликий жаль. — Він зітхнув. — Якби мій, я б…

— Що?

— Давно сидів би в земельному уряді. А то й вище.

— А мені що там робити?

Баум недовірливо зиркнув на мене.

— Хіба тебе не цікавить кар'єра?

— Аніскільки, — відрубав я з задоволенням і втретє потягнувся за пляшкою. — Навіщо?

Він розгубився. Його голова закрутилася, мов причеплена біля вентилятора повітряна куля.

— Тому, що ти… Невже в тебе немає самолюбства?

— Є. Але самолюбство для того, щоб робити те, що мені до смаку, і не робити того, що не до душі. Саме так. Зрозумів?

Та він, звичайно, цього збагнути не міг.

Увечері я знову поїхав до Франка.

Дощ ущух, але по небу ще пливли купами хмари. Іноді крізь них пробивалося сонце. Болото на Другій Північній ще не втратило своєї високої нічної якості. Все ж мені пощастило підігнати машину значно ближче, ніж учора, і я залишив її біля штабеля старих автопокришок.

Франк був удома: ще здалеку я почув його піаніно. Він знову грав ту саму мінорну пісеньку, але цього разу — для своєї подруги Елен, яка була більш терплячою й вдячнішою слухачкою, ніж я. Це йшло, мабуть, від того, що вона хоч трохи розумілася на музиці. А я ні. Знав лише, що мінор завжди звучить сумно; тривалий час я навіть думав, що мінорні речі грають виключно на чорних клавішах.

Арчі повторив своє улюблене привітання, та, як звичайно, без успіху, принаймні зі мною.

Елен, граціозне рудоволосе дівча, дуже мені подобається. Працює вона реєстраторкою в готелі «Едем» і має безліч ділових зв'язків, які, не вагаючись, використовує, якщо треба комусь допомогти. Взагалі вона не знає ні страху, ані сумнівів, і з нею, скажімо, залюбки можна красти автомобілі.

Елен привіталася зі мною дещо іронічно, а Франк взагалі не звернув уваги. Це мені не сподобалось. Я оглядівся довкола, шукаючи чогось випити, але нічого такого не побачив. Це не сподобалось мені що більше.

А Франк усе бренькав на піаніно.

— Лексі, — зрештою промовив він, все ще вдаючи байдужого, — чи слід вважати за парасольку те, що Арчі притягнув уранці?

— Так, це вона, — відповів я з гідністю. Тепер я принаймні знав, чого вони такі суворі. — Хоч я її трохи пошарпав. Мені дуже прикро. Ти одержиш нову.

Франк справді бив лише по чорних клавішах.

— Я гадав, що ви грали нею у футбол, — кинув він знічев'я. — Багатенько, однак, минуло часу, поки Арчі приплентав назад.

Почувши своє ім'я, Арчі пирхнув, поклав голову на лапи І закліпав очима. Потім крутнув хвостом. Відтак підвівся і з сумною мордою зник у коридорі.

Я розповів друзям про нічну пригоду. Говорив я майже правдиво, лише виставив себе у більш героїчному світлі, бо не бажав бути в очах Елен телепнем.

Коли скінчив розповідь, у кімнаті запала тиша. Та згодом якась метушня біля дверей примусила нас озирнутися. Там сидів Арчі, тримаючи в зубах речовий доказ, і задоволено крутив хвостом. Що не кажи, Арчі — гідний вихованець свого господаря.

— Пробач за дурне запитання, — сказала Елен, — але де ти подів отой клунок?

— Полишив там, — розгублено відповів я.

— Йолоп! — безапеляційно заявив Франк, а Елен багатозначно всміхнулася. — І ти, звичайно, знову залишив машину під заправною станцією.

— Трохи далі. Біля штабеля покришок.

Франк задоволено кивнув і простягнув руку.

— Дай мені ключа від машини. Хочу навідатися туди.

Я схопився на ноги.

— Піду з тобою.

— Ні, лишайся. Може, вони ще сидять там.

— Але ж автобуса вже немає.

— Його міг будь-хто забрати. До того ж, коли вони ще там, то все вийде чудово. Я просто випадковий перехожий.

— Візьми хоч Арчі з собою.

Франк усміхнувся.

— Він так само замішаний у цій справі, як і ти.

З цими словами Франк натягнув пальто і вийшов. Я дивився у вікно, поки він не зник за штабелем ящиків.

— Було б усе-таки краще, якби він узяв Арчі, — промимрив я.

— Навіщо? — обізвалася Елен. — Ніхто йому нічого не зробить. До того ж Франк добре знає, як поводитися у таких випадках.

Взагалі Елен непокоїлася за Франка значно менше, ніж я. І не дивно: адже вона знала його краще за мене.

Я сів на тахту і заходився гортати ілюстрований журнал, а Елен, рухаючись швидко, але майже безшумно, прибирала в кімнаті. Час від часу я поглядав на неї поверх журналу і милувався, як спритно, ніби граючись, перетворювала вона занехаяний парубоцький барліг на затишну кімнату.

Я взяв новий журнал. Франка не було вже з півгодини, і Елен потроху почала непокоїтися. Ось підійшла до вікна і, нервово перебираючи пальцями гардину, глянула на вулицю.

— Франк добре знає, як поводитися у таких випадках, — іронічно зауважив я. Елен сердито зиркнула на мене, і я замовк.

Раптом Арчі підхопився, ткнувся мордою в коліна Елен і подався до дверей. Елен погладила собаку, і в цю мить я був певен, що вона вирішила послати його по Франка. Та обійшлося без цього, бо він сам з'явився у дверях.

— Непривітно надворі, — промовив Франк.

— Квітнева погодка, — зауважив я. — Тобі не здається?

Франк перейшов до кухні і повернувся з кофейником.

— Обіцяли ж недавно гарну погоду.

— Обіцяли! — презирливо озвався я. — Нам уже багато чого наобіцяли.

Франк поставив на стіл чашки і став розливати каву, промовляючи при цьому:

— Я оглянув станцію, але ніякого клунка не знайшов: ні в приміщенні, ні надворі.

— Але ж я…

— Там була тільки купа старих газет. Якщо вони й хотіли викинути клунок, то потім забрали його. — Він сьорбнув з чашки і додав: — Я заглянув і до митниці. Кімната, куди ти запроторив отих двох, порожня. Двері відчинені.

— Зламані?

— Ні.

— Годилося б переглянути газети, — сказав я. — Може, з них що з'ясуємо.

— Редакції газет вночі не працюють, — зауважила Елен. — Правда, ми могли б…

Франк похитав головою.

— Я встиг збігати на Північний вокзал і купив усі газети. Можете їх теж проглянути, та не думаю, щоб я щось пропустив. Там немає нічого такого, що пояснило б історію з двома машинами.

— Тоді я теж не знаю, що робити, — сказала Елен.

Франк повісив пальто в шафу.

Я знизав плечима.

Арчі помотався з парасолькою по кімнаті, потім потягнув її до кухні і поклав там біля помийного відра.

Ввечері я одвіз Елен і Франка до «Едему».

— Побудеш ще трохи зі мною? — спитав Франк.

— Сьогодні — ні, — відповів я. — Південна сторона кличе.

— Наказ Кріс? — глузливо кинула Елен.

— Дядьків. Я принаймні три тижні не заглядав туди.

Франк підморгнув.

— Передай йому моє вітаннячко. Якщо він бажає мати ще одного пайовика.

І вони зникли за дверима готелю, що безперервно оберталися, а я подався до свого авто.

Здається, останнім часом я дещо зневажливо ставлюся до своїх родичів. Та якщо Кріс до цього, мабуть, байдуже, то дядечко Магнус — інша річ. Бо й досі він відчуває себе патріархом родини Тердонків — купецької сім'ї голландського походження, з якої залишилося тільки нас троє. І хоча я завжди намагався не дуже зазирати до його кишені, він витратив на мою освіту купу грошей. Так що певною мірою я мав бути йому вдячний.

Дядечко Магнус плекав певні наміри щодо мене і Кріс. І хоч він ніколи й жодного слова не казав мені про це, але я здогадувався. Що думає з цього приводу сама Кріс, я не знав. Перспектива одружитися з Кріс мала багато безсумнівних переваг, однак це був не той шлюб, про який мріяли мої батьки. Кріс чудово знала, чого хоче від життя: зв'язків, вигідних знайомств, кар'єри. Вона завжди була і залишалася донькою свого батька. І, звичайно, вона б хотіла, щоб я був у неї на побігеньках.

5

У понеділок в ранкових газетах не було нічого, що могло б пояснити мою пригоду на Другій Північній. Увечері я поїхав до «Едему».

Франк грав на роялі в готельному барі, розташованому в підвалі. Це була солідна й не дуже стомлива робота, кінчав Франк її десь опівночі, а у вівторок бар було зачинено.

Я прослизнув крізь обертові двері, на мить завагався, чи купити вечірню газету, але передумав і спустився сходами у бар. Біля входу до нього стояв Бульдог, пестливо — Буллі, Він стоїть тут з тих нір, як я пам'ятаю «Едем».

Буллі — одна з небагатьох осіб, яких я поважаю. Передусім за солідність. Будь-якому забіяці легше зрушити з місця скелю, ніж Буллі. Принаймні тому, що скелі не обороняються, а сила удару кулака Буллі, що в парового молота. Колись він був професіональним боксером.

Побачивши мене, він посміхнувся.

— Привіт. Як справи?

— Добре — далі нікуди.

— Так, так.

Буллі зняв кашкета, почухав підстрижену під йоржик голову, втягнув носом повітря і знову посадив кашкета на місце.

— Бажаєте столик?

— Біля Фелікса мені буде краще.

Буллі кивнув.

— Фелікс думає, що ви пропали безвісти. Учора чекав на вас цілий вечір. Раніше ви бували частіше.

— Ваші ціни скоро зроблять з мене старця.

І це була найчистіша правда, бо провести вечір в «Едемі» коштувало купу грошей. Я ще стільки не заробляв. Зате мій любий шеф навіть звідси тягнув до своєї кишені. Він був членом спостережницької ради акціонерного товариства, яке, окрім «Едему», володіло дванадцятьма готелями, двома пансіонатами і низкою нічних ресторанів. Проценти Фассбендера від цієї посади були більші від моєї річної зарплати. Що ж, кожному своє.

— При ваших гонорарах, — зауважив Буллі, — вам мусить бути байдуже до цін.

— Гонорари, — одпарирував я, — одержує «Саллівен, Фассбендер і Саллівен». А я лише їхній соціальний партнер[1].

— Що ж, — відказав Буллі, — і то чудово.

При цьому він лишився абсолютно незворушним, Чи цей термін швейцар чув уперше, чи просто мав неабиякі акторські здібності. А взагалі Буллі куди розумніший, ніж дехто думає про нього.

— Буллі, — заявив я, — я хотів би колись відлупцювати вас.

Він вишкірився.

— Ідіть-но краще до бару. У Франка скоро перерва.

Буллі відчинив двері, і я опинився в низькому приміщенні. Майже нічого не було видно, так накурили. Та це мені не заважало, я добре знав дорогу. Зразу ж праворуч — бар. Фелікс у білому халаті більше скидався на хірурга, ніж на бармена.

Я видряпався на табурет, привітно кивнув Феліксові, той кивнув мені й підсунув моє звичайне питво: білий мартіні.

— Франк, — сказав він при цьому, — сьогодні знову у блискучій формі.

— Є гарненькі?

— Щось не помітив.

Я почав роздивлятися довкола. Публіка була така собі. Дві білявки з дуже глибокими декольте, чорна лялечка, личко якої аж світилося наївністю, дві овечки з вузькими стегнами, руда відьмочка і ще з півдесятка дам сумнівного гатунку.

Франк був сьогодні у меланхолійному настрої. Я відразу пізнав мелодію — то була мінорна штучка. Але зараз він грав її трохи по-іншому, манірно перебирав клавіші, а світло мінилося — від блакитного до фіолетового. Сумний настрій передався і мені, тому я поспішив замовити ще один мартіні.

— Коли я слухаю оцю мелодію, — раптом зашепотів до мене Фелікс, — мені весь час ввижається велика річка. І великі чорні човни на ній, і широкі луки за нею, оповиті туманом. І місяць… — Він ніяково всміхнувся, засоромився. — Вам зрозуміло це?

— Ні, — відповів я. — Бо позавчора він грав мені її разів двадцять.

— А, — сумно протягнув Фелікс. — Тоді звичайно.

І тут з'явилась Елен. Вона увійшла з таким виглядом, ніби весь світ належав їй одній. Буллі шанобливо причинив за нею двері.

Я повернувся на табуреті і привітався. Потім привітався з нею Фелікс.

— Як ваш синочок, Феліксе?

На обличчя бармена набігла хмарка. Його хлопчик хворів на діабет, а жінка втекла з якимось південноамериканцем, що запаморочив їй голову розповідями про розкішну яхту, численні отари, про жагучі ночі під південними зорями. Елен вважає, що Фелікс нічого не втратив, я ж не можу про це судити. У всякому разі Фелікс дуже клопочеться про свого сина. Раніше він працював у магазині і став барменом лише задля того, щоб бути вдень дома.

— Йому трохи ліпше, — відповів Фелікс. — Сьогодні поїв краще, ніж завжди. Може, вдасться-таки його виходити.

— Безумовно, — впевнено промовила Елен, поклавши йому руку на плече.

Фелікс вдячно усміхнувся.

— Я теж ладен вірити… — І обличчя його прояснилося.

Світло стало жовтим. Франк узяв заключний акорд, потім підвівся з-за рояля, перетнув зал і опинився біля нас.

— Є в тебе газета? — спитав він Елен.

— Так.

— Тоді ходімо.

Не пояснюючи нічого, він потягнув мене за собою. Ми пройшли сходами повз Буллі й посідали кружком у крісла в холі.

— Що сталося?

— Читай сам.

Елен видобула з сумочки газету і простягнула мені.

— На другій сторінці, внизу зліва.

Це була вечірня газета. Не відразу знайшов те, що мав на увазі Франк, і Елен довелося допомогти мені. Замітка була коротка, але змістовна.

Фізик і колишній штандартенфюрер СС Едвін Хайнке-Штудер, узятий під варту як співучасник у воєнних злочинах, недільного ранку втік з міської слідчої в'язниці. Випадкові перехожі бачили автобус «фольксваген», що стояв у бічній вулиці поблизу в'язниці. Заарештовано тюремного наглядача, на якого падає серйозна підозра в сприянні втечі. Далі повідомлялося, що прокуратура вирішила провести слідство з усією суворістю, без огляду на особи та посади. Відповідні вказівки розіслані всім поліцейським відділкам.

— Що ж, час збігається, — сказав я.

— Автобус теж, — зауважила Елен.

— Та й людину, яка пересіла в «ситроєн», судячи з твоєї розповіді, називали Едді, — докинув Франк.

— Залишається єдине питання: що було в клунку?

Франк забрав у мене газету, акуратно згорнув її і віддав Елен.

— Гадаю, тюремний одяг. В ньому він далеко не забіг би.

— Що ж ти тепер робитимеш? — запитала Елен.

— Анічогісінько, — байдуже відповів я. — Що мені до того Хайнке-Штудера.

Запала тиша. І хоч обличчя Елен залишалось незворушним, я відчув, що вона невдоволена моєю відповіддю.

— Ти вважаєш, що мені треба піти до поліції?

Елен завагалася.

— Я хочу лише знати, — озвалася вона нарешті, — що сталося б, якби з тобою не було Арчі.

— Арчі взагалі не второпав, про що йшлося, — гмукнув я.

— Ти гадаєш, що це все дрібниці?

— Так. До того ж я не хочу діяти зопалу. Та й гидко дивитися, коли люди б'ються поміж собою.

Вона підвелася, поправила спідницю і промовила, дивлячись повз мене:

— А мені здається ще більш огидним, коли такі люди, як Хайнке-ІПтудер… Хоча тебе це, мабуть, не цікавить?

— Ні, — щиро відповів я.

Франк всміхнувся і теж підвівся.

— Я розумію Лекса. З цього взагалі нічого не вийде. Лише неприємності.

Ми пішли назад. Франк попрямував до рояля, я — до Фелікса.

— Феліксе, що робити, коли гидко на душі?

— Я випив би в такому разі унденбергу.

— Аби це допомогло, — зітхнув я, — то вихилив би три пляшки.

Фелікс ввічливо всміхнувся: він не зрозумів мене.

6

Наступного дня я мав бути в суді в справі про спадщину, над якою я возився дома в неділю.

Я зупинив машину біля будинку суду, начепив на сходах мантію і ввійшов у вестибюль. Тут я здибав доктора Кемпфа, який представляв супротивну сторону — людину з м'ясистим носом і густим білим волоссям. Він мав властивість доводити всіх до нудот своїми довгими висновками. Їх, до речі, ніхто не читав, навіть він сам. А писав їх начальник канцелярії.

Після судового засідання доктор Кемпф сказав:

— Пропоную призначити новий термін розгляду справи, тим паче, що в зв'язку з судовими канікулами раніше жовтня все одно нічого не вийде. Крім того, треба ще з'ясувати справу з податками. — Він гучно висякався, носова хустина майоріла, як прапор. — Дозвольте запросити вас на легкий сніданок?

— Дякую, я не голодний.

— А на келишок вина?

— Згода.

Шиночок розташувався поблизу земельного суду. Це була маленька забігайлівка, де збиралися переважно прокурори й адвокати. Після судових баталій тут сходилися за спільними столиками супротивні сторони. І часто розлучені подружжя з'єднувалися тут знов.

— Червоного чи білого?

— Я не розуміюся на винах.

— Погано, — зауважив доктор Кемпф. — Вино — це мудрість віків. Плинна мудрість. Філософія в склянках. — Він зсунув окуляри на лоба, тримаючи меню перед самісінькими очима. — Якщо ви хочете білого, то рекомендую франкенвайн. Я ж віддаю перевагу червоному. Білі вина — це десятиріччя, червоні — сторіччя. Випийте червоного зі мною. Скільки вам років, власне кажучи?

— Двадцять дев'ять.

— Завидна молодість! — Він сумно хитнув головою. — І вже у Фассбендера! Багатюща ця людина, шалені гонорари, але падлюка. Пробачте на слові. Та в наші часи і треба бути падлюкою, щоб чогось досягти. Інакше кінець. Розтопчуть, розчавлять. Подивіться на мене. Теж колись мав свої ідеали. А сьогодні?

Перервав свою сповідь, щоб зробити замовлення. Це тривало кілька хвилин, і він загубив нитку розмови. Покопавшись у пам'яті, так і не знайшов логічного кінця своєї розповіді.

— Отже, ви служите у колеги Фассбендера. Так. Добрий початок, якщо колись ви станете самостійним. Вам буде легше, ніж іншим.

Я хотів заперечити, та він зупинив мене жестом руки. То був добре завчений рух, він залюбки користувався ним під час судових засідань.

— Знаю, що ви хочете сказати. Самостійність — це добре, чудово, та, мовляв, навіщо вона? Так? Я іноді картаю себе, що не пішов у промисловість. Фабриканти добре платять, якщо вивчити як слід певне коло питань. Можна б і зараз спробувати, та я вже старий. І ім'я щось значить. Фассбендер, кажуть, досяг великих успіхів на цій ниві. Ви знаєте щось?

Крізь маску базіки-філософа раптом пробився насторожений погляд. Я відзначив його не без задоволення.

— Ні, — відповів я і не збрехав, бо зв'язки Фассбендера з промисловістю справді були для мене новинкою. — Я нічого не чув про це.

— Так, — буркнув Кемпф, знову стаючи доброзичливим, балакучим знавцем вин. — Я гадав, що ви щось знаєте. Вам це було б теж цікаво.

Повз наш столик пропливли два добродії. Один з них, кругленький і лисий, з м'якими рухами, ніби плив у невидимій воді; інший, сухорлявий, з довгими, майже до колін руками, мав коричневий, висохлий, як у мумії, череп, тонкі губи, дуельний шрам на правій вилиці, гачкуватий ніс і монокль в оці.

— Велика нарада! — прошепотів мені доктор Кемпф. — Мабуть, з приводу Хайнке-Штудера.

— З приводу чого?

Я не прикидався, мені справді не вірилося.

— Ви що? Невже не читаєте газет? За кордоном тільки про це й галасують. Як щось проти нас, то вони завжди разом. — Він заламував пальці, розсікав носом повітря. — Це чистісінької води ненависть до нас, німців. Злочинці були і є всюди, і завжди. Ні я, ні ви не можемо нічого змінити. Так? — Він провів рукою по столу, ніби відсуваючи від себе щось неприємне.

Я не мав ніякого бажання обговорювати з ним проблему запобігання злочинності.

— Знайшли сліди Хайнке-Штудера?

— Звичайно ні. Тільки посадили наглядача. Йому буде погано.

— Чому?

— Ви неможливі! Та тому, що він пристойна людина. Я добре його знаю. І дочку теж. Та йому вже, очевидно, нічим не зарадиш. Якби у нас був закон про давність воєнних злочинів, то все обійшлося б.

Принесли вино. Воно тепло іскрилося в келихах. Плинний рубін, в якому переливалося світло.

— Божоле врожаю 1958 року. Поема! — Великий м'ясистий ніс устромився в келих, ніби намірявся пірнути туди.

— Сонце! — шепотів доктор. — Земля! Вітер! Гори… Ну, ваше здоров'ячко!

Він відпив чималий ковток, пожував губами, примружився. Обличчя його прояснилося, воно все більше ставало знову стареньким, зморшкуватим, доброзичливим обличчям адвоката.

Вино було гарне, але я не знайшов у ньому ні вітру, ані гір. Скоріше цемент, ще вологий, шершавий. Промінь світла засліпив мене і ковзнув уверх по стіні. Наблизилося гуркотіння мотора, почулися голоси, спочатку невиразні, дедалі голосніші…

— … Поема, правда?

Я поставив келих на стіл. Не знаю чому, але мені на думку знову спала Друга Північна.