Заборонена кімната

1

Неділя.

Сірий набурмосений ранок повиснув над дахами. По шибках спливають краплини дощу, у комині завиває сердитий північно-західний вітер. Вулиця майже вимерла. Вряди-годи з'явиться якась парасолька, змагаючись із вітром. На протилежному боці вулиці стоїть зелений, кольору молодої трави «фольксваген». Він скидається на здоровенну жабу.

Таку погоду можна зносити лише за допомогою міцно завареної кави. Готуючи собі цей приємний напій, я із задоволенням насвистую. Згадую шоколадні кучерики, що пахнуть сигаретним димом і мартіні. Густий, м'який голос. Рот, який більше звик вимовляти нечемності, ніж цілуватися.

Обережно переношу кофейник до кімнати. Електрокамін уже наповнив її теплом, по радіо співає тихий жіночий голос.

Сів за письмовий стіл, присунув до себе паку паперу і взявся до роботи. Занотував усе, що сталося від минулої суботи. Факти, побічні докази, висновки. Хотів відокремити суттєве від несуттєвого та осмислити все в цілому. У нас були добрі наміри, але жодного плану. А ті мали його. Це доводило хоча б викрадення Удена. Тому-то вони й переважали нас.

Зосереджено працював протягом аж двадцяти хвилин, списав п'ять аркушів. Наморщив лоба, викреслив половину, дописав нове, дещо підкреслив. Та все в цілому мені не сподобалось; вийшов матеріал для прокурора, але не для нас. Логіка свідчила проти Удена. Зібгав папір, викинув у кошик.

До будинку під'їхало авто. Трохи згодом хряпнули двері, на сходах пролунали кроки. Баум повертався додому. Я глянув на годинника. Чверть на дванадцяту.

Взяв новий аркуш. Записав, що нам лишилося зробити. Витратив на це аж три хвилини. Але і за наступні десять більше нічого не придумав. Роботи ж передбачалося небагато:

випитати у Баума подробиці;

перевірити адресу Наеглі (Аскоиа, вілла Боргезе);

похитнути алібі директора в'язниці;

вивести на чисту воду червонопикого і Клер;

залучити до справи Цахойса;

вивідати у Кріс про Дом.

Я кинув олівець, підійшов до вікна і відчинив його навстіж. В саду блищали калюжі. Листя на деревах мляво звисало під дощем. По той бік вулиці все ще стояв зелений «фольксваген». Водій сидів за кермом і читав книгу.

Опустив гардину, накинув на плечі піджак і пішов до Баума.

2

Довелося постукати двічі: Баум слухав концерт органної музики.

— Зайдіть! — зрештою крикнув він.

Господар кімнати саме снідав. Апетитно пахло свіжою кавою, булочками, медом і ліверною ковбасою. В мене аж слинка потекла.

— Привіт! — сказав Баум. — Будь мені до компанії.

— Ні, дякую. — Я підтягнув до себе стілець. — Хотів би послухати про новини.

Баум звів брови, нахиливши при цьому голову так само, як Арчі, коли з ним розмовляєш, а він не розуміє, про що йдеться.

— Про «Хуке і Шпетверт», — пояснив я.

— Ага, ось що ти, маєш на увазі! — Він узяв яйце і обережно почав обстукувати його. — Можеш викинути їх з голови. Фірма має бездоганну репутацію. Нічого спільного з втечею Удена.

— І як це ви так швидко встановили…

Сприйняв мої слова як похвалу.

— Вранці ми розмовляли з гаражним майстром. Мав досить кислий вигляд, коли ми витягли його з ліжка. Наеглі він взагалі не знає. Прокатом керує контора. Сьома кімната, якийсь Пайкус. Отже, тут усе гаразд.

— Брехня! Я переконаний в тому, що він знає Наеглі.

— Маєш свідків?

— Співачку.

— Мадемуазель Клер присягається, що ніколи в житті не бачила гаражного майстра. І Наеглі теж. — Він нарешті облупив яйце і обережно занурив туди ложечку. — Я не можу довести, що воно не так.

— А як мадемуазель пояснює, чому вона заходила до кімнати?

— До якої?

— До триста п'ятої.

Баум знизав плечима.

— Вона мешкає в триста четвертій. Мабуть, ти помилився.

— А що з Наеглі?

— Поїхав сьогодні вночі. До речі, не сплатив рахунок. Оце й усе.

Я зашарівся від сорому. Гроші Наеглі й досі лежали в моєму бумажнику. Через переполох я забув віддати їх Елен. І вона теж не згадала про них.

Баум жував. Жовток спливав по підборіддю, він витерся рукою, лише потім узяв серветку.

— Завдяки тобі, — сказав при цьому, — ми цілу ніч ганяли як собаки. Та ще й вранці. Все задля того, щоб пан доктор не скаржився, ніби кримінальна поліція покриває нацистів. Але, як я і сподівався, нічого не винюхали. Зовсім нічого. Тобі треба менше читати детективи.

Я ледве стримався, щоб не заліпити йому яйцем у пику.

— Як звати гаражного майстра?

Баум завагався.

— Я ж все одно дізнаюся. Ну?

— Лотар Кістенмахер. Прізвисько Льокі.

— Адреса?

— Старотеатральна площа, п'ять.

Я записав адресу на краєчку недільної газети, відірвав клаптик і сховав у бумажник. Баум уважно стежив за мною.

— А чи знає Фассбендер, що ти крутишся навколо «Хуке і Шпетверт»?

— Не турбуйся. Знає.

— І не зауважив тобі?

Я не відповів. Баум переклав голову з одного плеча на інше.

— Диви, — застеріг він, — не забий собі носа. Ти дуже близький до цього.

Його сита самовпевненість дратувала мене.

— Дивіться самі, щоб вони не повитягували з в'язниць геть усіх в'язнів. Навіть тих, що залюбки залишилися б там. Зрештою в'язниця — не підприємство самообслуговування.

Він вишкрябав рештки білка із шкаралупи.

— Ти недооцінюєш «ОДЕССУ». Вони чудово організовані. Всі люди з досвідом роботи в СД.

— От він їм і став у пригоді.

— А взагалі, — промовив Баум теж уїдливо, — жодна людина не може втекти з в'язниці, якщо вона сама цього не бажає. Уден міг зчинити галас. Але не зчинив. Отже…

— … твоя версія не відповідає дійсності.

— Отже, — провадив він роздратовано, — Удена не викрали, він утік з власної волі.

— Ти здурів! — розсміявся я.

Баум налився кров'ю. Поклав серветку, підвівся.

— Пане доктор Тердонк, я вас попрошу! Я чиновник. Я ні в якому разі не терпітиму, щоб ви обирали об'єктом вашого роздратування органи влади…

Щоки його тремтіли.

— Начхав я на тебе! — сказав я і, виходячи, так хряпнув дверима, що посипалася штукатурка.

3

Я сів у машину і поїхав до Поллі. Відчинив парубійко. Значуще всміхнувся, коди впізнав мене.

— Поллі щойно вийшла. Зачекаєте?

Я кивнув. Він провів мене коридором і розчинив двері.

— Тут вам буде зручно. І я не хотів би, щоб ви мали мене за недоумкуватого.

Це була її кімната. Світлі меблі. Диван-ліжко, три маленькі крісла, пістряві подушки, кераміка. На стіні кілька акварелей. Зелено-фіолетові, серед них пухкеньке дитяче личко. Дуже багато книжок. Грамофонні платівки, квіти. І ледь відчутний запах її парфумів.

Вікно було прочинене, по підвіконню тарабанив дощ. Підійшов, щоб зачинити. І застиг на місці, здивований. На тому боці вулиці стояв зелений «фольксваген». Водій виліз і порався біля віконних «двірників». На передньому сидінні лежала розгорнута книга.

В коридорі грюкнули дверима. Я озирнувся.

На порозі стояла вона. Трохи задихана, під пахвою пака газет. З пальта капало. Капелюшка вона насунула на лоба, з-під нього визирало лише кілька кучериків. Мені їжачок видався надзвичайно милим. Гріх було не поцілувати її. Та Поллі була іншої думки.

— Обережно! Я зовсім мокра.

Вивільнилася спритним рухом, кинула газети на стіл. Я лишився з порожніми руками і дивився трохи придуркувато.

— Ти що, збираєшся клеїти шпалери?

— Хіба не знаєш, — відмовила Поллі, — навіщо я купую газети?

Я узяв паку, зважив на руці. Свіженькі недільні видання, мабуть, скупила півкіоска.

— Шкода грошей, — зауважив я. — Редакції працюють лише до півночі. Про втечу Хайнке-Штудера газети повідомили аж через два дні.

Мені було шкода її. Дівчина хотіла хоч чимось допомогти. Але почала безглуздо. Я кинув газети у кошик. Поллі зробила рух, ніби хотіла спинити мене, але одразу заспокоїлася. Зняла пальто, винесла його з кімнати.

— Хочеш кави?

— Кава ніколи не завадить.

Її кроки пролунали в коридорі, грюкнули двері. Я швидко підійшов до вікна, визирнув на вулицю. «Фольксваген» був на місці. Стиха працював мотор, «двірники» мляво гойдалися туди й сюди.

Чув, як Поллі розмовляє з Ганнібалом. Опустив гардину, сів у крісло і, витягши газети з кошика, заглибився у гороскоп. На мене чекали великі витрати і весняна нежить. Наприкінці життя — обставини для нового знайомства. Рекомендувалося бути обережним у стосунках з начальством.

Брязнула ложечка, я підвів голову. Поллі поставила переді мною чашку кави, поруч з нею — порожню склянку.

— Зараз буде мартіні. Ганнібал принесе.

— Поллі, я був би дуже вдячний…

— Не манірся! — обірвала вона мене. Скинула черевички і сіла на диван, підібгавши ноги. — Мені відомі твої ліки.

— Ти не завжди прислухайся до Елен. Вона надто перебільшує.

— Фелікс теж?

Я знову кинув газети у кошик і покуштував каву. Була дуже гаряча і ріденька. Та з її рук ладен був пити і соляну кислоту.

Простягнув їй папірець з програмою дій на шість пунктів.

— Матуша, — пояснив, — тобі доведеться взяти на себе. Мені досить клопоту з іншими.

Розгорнула папірець, почала читати. Сьорбаючи каву, я час від часу зиркав на неї. Мала стомлений вигляд, якось постарішала. Холодна і стримана, ніби ніколи не була ніжною і милою. Ця холодність, яка завжди так подобалась мені, зараз здавалась безглуздою.

— Матуш, — зауважила вона, — не проблема. Так чи інакше я хотіла побалакати з ним про той телефонний дзвінок.

— Можливо, — сказав я, — що він тієї ночі був вільний від служби. Тоді ти повинна попросити його, щоб він розпитав своїх колег. Чим скоріше він це зробить, тим краще.

Поллі кивнула.

— Сподіваюсь, що його не доведеться довго вмовляти. Матуш — дуже люб'язний. Чи має він записати для тебе все, що почуває?

— Не завадило б.

Поллі читала далі.

— Лексе, — промовила тихо, — ти добре зважив усе, що стосується Цахойса?

— Ти ж сама була за нього!

Вона насупилася.

— В мене немає грошей, Лексе. На той чек не розраховуй: хочу його повернути. Милостині мені не треба, купувати ж себе не дозволю.

— До чого тут купівля?

— З цими грошима щось не те, — наполягала вона. — Інші мусять за тисячу марок працювати три місяці. Чому саме я одержала такий подарунок?

Не час був сваритися з нею через той клятий чек.

— Так чи інакше, я й не розраховував на твої гроші. Вициганю їх у дядечка. Або у Кріс.

Поллі мовчала. Потім повільно згорнула папірець, поклала його на стіл. З вулиці долинув звук мотора. Спочатку він ставав усе голоснішим, потім віддалився.

— Ні, — сказала дівчина. — Будь розважливий. Я не хочу, щоб ти заборгувався.

— Але ж ми…

— Саме так, — промовила вона. — Саме цього я й не хочу…

Постукали. Зайшов Ганнібал, захеканий, упрілий. Виставив уперед підборіддя, а на стіл — пляшку мартіні.

— Я наказав, щоб розкоркували. Ось решта.

Поклав на стіл монети, відкинув з лоба чуб і хотів був іти.

— Можеш випити з нами скляночку, — запропонувала Поллі.

Хлопець глянув на неї, потім на мене. Пирхнув.

— Не люблю мартіні. Віддаю перевагу пиву.

Глузливо всміхнувся, пересмикнув плечима і щез. Поллі зісковзнула з дивана і налила мені склянку по вінця. Робила це дуже серйозно.

— Я тебе дуже прошу… — раптом почала вона.

— Слухаю.

— Забудемо те, що було сьогодні вночі. Згода?

В мене раптом з'явилось почуття, ніби хтось висмикнув з-під мене стілець.

— Поллі, — перелякано промимрив я, — що трапилось?

Вона все ще не дивилась на мене.

— Сьогодні вночі мені було трохи не по собі, — промовила тихо. — Все сталося так несподівано. Поліція. Тато, І… Ми залишимося добрими друзями. Більшого від мене не вимагай. Бо в іншому разі буду змушена відмовитися від твоєї допомоги. — Відкинула голову назад. — Не хочу бути іграшкою…

Мого доброго настрою як не бувало.

— Гадав, що не зовсім тобі байдужий.

Поллі лише глянула на мене. Не завжди й потрібні слова. Мені було досить її погляду. Великі темні очі, допитливі, відверті. Відчув, що не витримую цього погляду.

— Іноді, — промовила нерішуче, — ти стаєш таким дивним. Невідомо, де ти, а де машкара.

— Правда, — погодився я, — та я й сам не знаю.

Подзвонили.

— Тихо, — приклав я палець до губів. — Нас немає.

Та вона вже йшла до дверей.

— А що як це звістка про батька?

Що я міг заперечити?

Підійшов до вікна, трохи відхилив гардину і визирнув на вулицю. «Фольксвагена» вже не було. Хмари, мов кораблі, повільно і важко пливли по небу, вітер розганяв їх, знову зганяв докупи, іноді визирало сонце і знову ховалося за сірою запоною. Стомлено нависло над дахами похмуре небо. З коминів вилися тонкі струмені диму. Час недільного обіду. В сусідній квартирі бряжчали тарілки. Гриміло радіо, лунали дитячі голоси.

Поволі пройшовся по кімнаті. Десять кроків туди, десять кроків назад. На столику стояв мій пудель, поруч — букет квітів. На шафі висіла кофтинка. Я погладив її, тканина м'яко подалася під рукою.

За дверима пролунав голос Поллі.

Грюкнули двері. Я відійшов від шафи.

— Що новенького?

— Дивись! — Вона простягнула мені чудовий букет троянд, що, напевне, коштував цілу купу грошей. — Вгадай, від кого?

— Я не знаю твоїх шанувальників.

— Від твого шефа.

— Он як, — промовив я невесело. А я прийшов з пустими руками! — Сам був тут?

— Посильний. З записочкою. Хочеш прочитати?

На картці не було штампу контори. Лише прізвище Поллі. Писав сам молодий Фассбендер, хоч власноруч він заповнював переважно чеки. Це вже мені не сподобалось. Ще більше не сподобався зміст.

«Щойно я дізнався про нещасливий поворот нашої спільної справи, у зв'язку з чим наша фірма вважає себе вільною від своїх обов'язків, — і заздалегідь прошу вибачення. Мав розмову з прокурором; він запевнив, що не все ще втрачено. До вечора дізнаюся більше. Буду дуже радий зустрітися з вами в «Ротарі-клубі» о 18 годині. Принагідно підвечеряємо. Відданий вам…»

Підпис нерозбірливий, та я пізнав його. Засмучений, повернув картку.

— Ти підеш?

— Звичайно.

Я кивнув. Поллі справді нічого іншого не лишалось робити, та мені це не подобалось. Спробував бадьоритися, але Поллі вже помітила мій понурий настрій.

— Що з тобою?

— Нічого…

— Тобі не сподобалось, що він написав про відмову фірми від зобов'язань?

— Мені не сподобалось оце. — Я тицьнув пальцем у троянди.

Поллі розсміялася.

— Маленький знак поваги…

— Занадто маленький… — пробурмотів я. Пригадав усі недавні шефові натяки щодо Поллі. Найкраще було б розповісти їй про все, та я не хотів завдавати дівчині прикрощів.

Поллі подивилась на мене.

— Троянди… — завагалася вона. За мить глибоко зітхнула.

— Хвилинку…

Схопила квіти і зникла. Трохи згодом повернулася. Без троянд. Я здогадався.

— Ти їх…

— Подарувала. Сусідці. Вона так любить квіти, але Густав…

Я запідозрив недобре.

— Твоя сусідка — дама з овечими кучериками та риб'ячими очима?

Поллі здивувалася.

— Ти її знаєш?

— Аякже, — зітхнув я. — Це та, котрій, я учора… Словом, зараз у неї вже два букети…

4

За півгодини я висадив Поллі біля маленького будиночка на околиці, в якому мешкав Матуш.

— Коли побачимось? — спитав.

— По обіді?

— Ні, ранувато. Я не впораюся аж до вечора.

— Ти міг би повечеряти в мене, — сказала вона, — але о шостій я мушу йти до того дурного клубу.

Ми побалакали ще трохи, зрештою Поллі погодилася, що присвятить Фассбендерові лише частину вечора; інша належатиме мені. Дуже розсудливо! Вона навіть пообіцяла зайти по мене, це ще більше припало мені до смаку. Послав їй поцілунок рукою, одержав у відповідь засудливий погляд і увімкнув першу швидкість. Вперед, до Франка!

В мене було з ним про що поговорити. Як би погано не стояли справи, Франк завжди дасть добру раду. Іноді з мене досить того, як він уважно мене вислуховує. У таких випадках Франк звичайно грає щось класичне, наприклад, Бетховена, Шопена або Ліста, — згадка про часи, коли він навчався у консерваторії, — і не перебиває мене.

Так було і зараз, цього недільного дня. Я розповів йому про все, що відбулося вночі після того, як ми розпрощалися. Розповів спокійно і детально: від Франка не приховував ніколи. Розповів навіть про те, що поцілував Поллі.

— І зараз шкодуєш?

— Навпаки. Шкодує Поллі.

— Тобі не завадить, — незворушно відказав Франк. — Давно вже чекаю, коли ти врешті-решт обламаєш собі зуби на якійсь дівчині. Саме на Поллі я і розраховував. Мені було б боляче, якби ти поласував нею, кинув, як інших.

— Про ласощі нічого й балакати..

Франк щось буркнув. Він сидів за роялем, дудлив третю чашку чорної кави і грав прелюд Шопена «Дощові краплини». У своєму строкатому купальному халаті він мав вигляд короля на пенсії. Арчі лежав біля його ніг і хропів.

— Що ж ти робитимеш тепер з Уденом? — зрештою спитав він.

Прочитав йому свою програму. Він слухав мовчки. Та коли я згадав Цахойса, похитав головою:

— На Цахойса нема чого покладатися. Не забувай: все життя він займається брудними справами. Навіть коли б він і забажав допомогти, все одно йому не перестрибнути через самого себе. Та він і не хоче. Доля Удена йому зовсім байдужа.

— Але ж п'ять тисяч марок…

— … які він забере, звичайно. Навзамін ти одержиш якісь незначні відомості, що йому не зашкодять, а тобі не допоможуть. Так воно і буде. Дай-но твій папірець!

Тримаючи мій план у правиці, він лівою взяв кілька сумних акордів.

— Викрити Льокі, — сказав він, — це теж тільки теорія. Як це зробити практично?

Чекав на це запитання ї, замість відповіді, видобув з кишені пістолет, що його тиждень тому відібрав у водія автобуса, обережно поклав на стіл.

— За допомогою цієї іграшки.

Франк здивовано втупився у пістолет, навіть перестав грати. На хвильку запала тиша, чути лише було, як хропе Арчі. Тьмяно виблискував пістолет.

— Гадаю, — сказав я, — нам треба завітати до Льокі додому.

— Кому це «нам»?

— Тобі, Буллі, мені.

— І далі?

— Сунемо йому пістолета під ніс і триматимемо доти, доки не скаже, де сховали Удена.

Франк сидів нерухомо.

— Добре, — зрештою промовив він. — Я піду з тобою. Але за умови, що ти готовий…

— До чого?

— Натиснути на курок.

Тепер уже я втупився в нього. Потім поглянув на пістолет. Мене ніколи не вчили вбивати людей, навіть тих, до яких я ставився байдуже. Проте я був молодий і цінував життя. Стріляти у беззахисне, тремтяче від жаху тіло?

Гадаю, Франк прочитав відповідь на моєму обличчі, бо підвівся, взяв пістолет і кинув у ящик столу.

— Облиш це. Той, хто збирається загрожувати, мусить мати силу виконати загрозу. Інакше така загроза — блеф! Не забувай також, що ота банда пройшла крізь погонь, воду та мідні труби. Вони краще обізнані з психологією вбивства, ніж ми з тобою. — Він витяг з шафи пляшку, налив у келихи і один з них підсунув до мене. — Кинь Льокі та чекай слушної нагоди: рано чи пізно вона з'явиться.

— Проте Поллі, — зауважив я, — не може чекати так довго.

Він глянув на мене. В кімнаті знову запала тиша.

— Поллі… — пробурмотів він перегодом. — Боже мій, звичайно…

Безпорадно сів на круглий свій стільчик, видобув з рояля кілька сумбурних пасажів.

Я присьорбував вино. І враз відчув, як страшенно втомився. Поллі повірила, що я допоможу їй, насправді ж ми тільки змарнували час, дорогоцінний час, і тепер справи стояли значно гірше, ніж до цього. Удена вкрали з-під самого нашого носа, і немає ніякого сумніву в тому, що прокуратура піднесе цей факт як втечу, тобто як визнання провини.

Я поставив келих.

— Чом би тобі не поклопотатися, — кинув через плече Франк, — щоб обидва Фассбендери взялися за справу Удена?

— Вже взялися.

— Але поки що ані батько, ані син не дуже перевтомлювалися.

Він вдарив по клавішах, узяв кілька акордів та заграв оту сумну пісеньку, що так мені подобалася. На якусь мить я навіть забув про Поллі.

— А хто написав слова?

— Відгадай.

— Ти особисто?

— Ні.

— Може, Клер?

— Також ні.

— Тоді не знаю.

— Елен.

Він повторив приспів, прислухався і раптом перестав грати.

— А чому б тобі не зацікавити справою Удена дядечка? З його зв'язками…

Взагалі Франк мав рацію. Якщо прокурор був з Фассбендерами в дружніх стосунках, то на мого дядька він просто молився, бо той сидів десь високо-високо, на самісінькому небі, і, коли натискав на кнопки, на землі гуркотіла гроза.

— Здається, — замріяно вів далі Франк, — варто познайомити Поллі з дядьком.

— Борони боже! — злякано вигукнув я, враз утямивши, де заритий собака. — Виключено. Якщо він довідається про Поллі…

Франк зрозумів. Знову замислився.

— А якщо пограти на його батьківських почуттях?

Я зареготав: собака був заритий саме тут.

— Не підходить? Добре. — Проте Франк помітно образився. — Тоді посилай Поллі до молодого Фассбендера. Велике декольте, сльозинки на віях…

Я жбурнув у Франкову голову подушку. Вона влучила в спину і впала на голову Арчі. Той загарчав.

— Для адвоката ти дуже слабкий тактик, — зауважив Франк.

Хотів заперечити йому, проте не знайшов, як саме. Пролунав дзвоник. Арчі скочив на ноги, загавкав. Франк, підкоряючись його настирливості, відірвався від рояля.

— Це капітан Фосс, — сердито кинув він. — Бува, ще до півдня так надудлиться, що не годен попасти ключем у шпарину.

Я підвівся, узяв пальто.

— Відчиню. Завтра побачимося?

— Треба ще погомоніти щодо Льокі. Можливо, щось придумаємо.

Дзвоник задзеленчав знову: голосно, нетерпляче. Арчі гавкав так старанно, немов одержував за це платню.

— Гадаю, — зауважив я, — тобі давно вже слід подумати про виховання капітана Фосса. Привіт!

Вийшов у передпокій, розлючено рвонув двері, готовий вилаятися, але лайка зависла в мене на язику. За дверима стояла Клер, крутячи над головою розмальовану червоно-білими квітами парасольку; її світлі чобітки були заляпані грязюкою, вітер обліпив постать пальтом.

— Нарешті! — промовила вона. — Нам що, позакладало?

Мені потрібний був деякий час, щоб перебороти здивування: гадаю, вигляд я мав не дуже розумний.

— Боюся, — зрештою видушив з себе, — що мадемуазель переплутала адресу.

Пальцем показала на таблички біли дверей, і я мав нагоду помилуватися її криваво-червоними нігтями.

— Фосс, хіба це не ви?

— Можливо.

— Ну от!

Клер склала парасольку, прослизнула повз мене у передпокій. Труснула плечима, скидаючи пальто, потім вимогливо простягнула його мені.

— Хіба не допоможете?

Я грюкнув дверима, демонстративно засунув руки у кишені і, дивлячись повз пальто, заявив:

— Ні.

— Ваша нечемність, — сказала Клер, — мені не до вподоби. Я навіть ладна забути, що колись мала вас за джентльмена, докторе Тердонк.

— Ага, — промовив я. — Все ж таки не Фосс.

Стала перед дзеркалом і всміхалася, причепурюючи зачіску. Її посмішка мені не сподобалася: вона була надто невинною для того, щоб справді бути такою.

— Звичайно, ні, — іронічно сказала вона. — Невже гадаєте, що ми такі наївні?

Знову посміхнулась, взяла свою сумочку і попрямувала до Франкової кімнати. Я кинув своє пальто на вішалку і поспішив за нею.

Франк виявився стриманішим за мене. Він лише трохи звів брови, потім всміхнувся, підвівся і зустрів Клер люб'язніше за адміністратора «Едему».

— Дуже мило з вашого боку, що вирішили завітати до мене!

І підсунув до неї крісло.

— Ваш приятель, — заперечила Клер, — зовсім іншої думки.

— Мій приятель Фосс страждає на розлиття жовчі, і це його іноді робить дратівливим.

— Не турбуйся! — сказав я. — Мадемуазель Клер чудово інформована. Вона вже вичитала мені за нечемність, несумісну з моїм званням.

Тим часом Клер умостилась у кріслі і натягла спідницю на коліна. Однак її ноги було добре видно, і це було приємне видовище; спідниця також вигідно підкреслювала її фігуру. Взагалі вона мала дуже привабливий вигляд.

— Якщо ви запропонуєте мені віскі, — звернулася вона до Франка, — то не відмовлюсь.

Франк мовчки подався до шафи, витяг келих, поставив перед Клер. Потім підсунув до неї пляшку та сифон. Клер налила собі з пляшки, на сифон уваги не звернула. Підвівся Арчі, обнюхав її чобітки, чхнув і поклав голову їй на коліна. Клер попестила його, Арчі закрутив хвостом. Я свиснув, він глянув на мене і закрутив ще дужче. Іноді Арчі зовсім втрачає інстинкт.

Зрештою я відклеївся од дверей і сів біля рояля. Франк теж сів. Клер дудлила віскі і шепотілася з Арчі. У шибки періщив дощ, у складених перед будинком пустих бочках гудів вітер.

— Затишно вам тут, за містом? — запитала Клер.

Франк посміхнувся.

— Принаймні дешево.

— Але ж ви непогано заробляєте.

— Лише з точки зору мого шефа.

— А твори?

— Нічого не дають.

Мене вражало, звідки у Франка отой спокій: я б давно викинув її за двері. Звичайно, це не прості відвідини — у таку негоду й Арчі не виженеш надвір.

Клер налила собі ще.

— Мені відомий дехто, — сказала побіжно, — хто зацікавився вашою останньою пісенькою. Маю на увазі «Ніч літнього сонцестояння».

— Хто ж саме?

— Ви знаєте про рекламне агентство «Шнайдер»?

— Лише з назви.

— Мене уповноважили запропонувати вам дві тисячі марок. І довгострокову угоду.

— На що?

— На всі права щодо цього твору.

— Ні, — сказав Франк. — Адже ви прийшли купити щось інше.

Вона помітно роздратувалася.

— Але ж це цілком серйозно…

— Так. Розумію.

— А для мене не знайдеться пропозиції? — поцікавився я.

Клер зміряла мене холодним поглядом.

— Про вас побалакаємо пізніше.

— Пісеньку продати не можу, — повільно вимовив Франк. — Уже надіслав.

— Кому?

Він лише всміхнувся.

— Дурень, — сказала Клер.

— Можливо…

— Здається, — вела вона далі, — у вас взагалі склалося хибне уявлення…

— Про що?

— Самі знаєте.

— Тоді, — відповів Франк, — мені справді дуже шкода. Бажаєте ще віскі?

Вона підвелася.

— Гадаю, згодом вам доведеться ще більш пошкодувати. Коли минає термін вашої угоди з «Едемом»?

— За чотири місяці.

Клер уже натягувала рукавички, проте робила це дуже повільно.

— Головний адміністратор уже давно гострить на вас зуби, — промовила вона. — І поширює брудні плітки. Тому треба бути трохи обережнішим. — Посміхнулася. — Але, на жаль, він дурень: не міг збагнути, чому саме я вступилася за вас.

— Дуже люб'язно.

— Не варт завжди пробивати головою стіну, — вела Клер далі, поглянувши на мене. — Іноді стіни бувають занадто товстими.

— Це афоризм Льокі? — спитав я.

— Такого не знаю.

— Але я знаю.

— Що ж, — просичала вона, — щастя вам це не принесе.

І пішла.

— Дуже мила пропозиція, — сказав я. — І досить прозора. Шкода, що я не вмію писати музику.

Але Франк лишався серйозним.

— Я б дуже радів, якби цих відвідин зовсім не було.

— Але ж ти міг заробити цілу купу грошей!

— За кого ти мене маєш? — Він налив собі віскі, проте не випив, замислився. — Хотів би знати, хто наслав її на нашу голову.

— Льокі. Хто ж інший?

Він знизав плечима.

— Так я це з'ясую, — кваплячись, промовив я. — Бувай. Подзвоню пізніше.

— Лексе, не роби дурниць!

Хотів затримати мене, та я був уже за дверима.

Клер поверталась головною дорогою; це я побачив по слідах. Навряд чи вона вже далеко: на таких високих підборах важко і по рівному ступати.

Через кількасот метрів побачив попереду її парасольку. Вона виставила її вперед, захищаючись від вітру, і повільно йшла, раз у раз стрибаючи через калюжі та оступаючись. Я непомітно переслідував її. Щоправда, двічі вона озирнулася, але я був насторожі і вмить ховався за купами брухту.

Біля головного входу на Північну стояв яскраво-зелений «фольксваген». Клер квапливо наблизилася до нього, хтось відчинив дверцята.

— Все гаразд? — запитав чоловічий голос.

— Навпаки. Обидва вперті, немов віслюки.

— Буває, — прогугнявив чоловік. — Куди тепер?

— До Льокі.

Клер сіла у машину, і «фольксваген» рушив до міста. Я прожогом кинувся до бензоколонки, де, сховане за старим автобусом, стояло моє авто. За півхвилини «Кристофер», розпустивши шлейф диму, ринув за своїм яскраво-зеленим братом.

5

Шлях з Другої Північної до центру міста я знав, як свої п'ять пальців. Клер, звичайно, поїде головним шосе, тому зробить чималий гак. Я ж поїду через Першу Північну і, коли не нарвуся на контроль, виграю добрячих п'ять хвилин. Коли Клер прибуде на місце, я буду вже там. Практичне застосування відомої казки про зайця та їжака.

Район міста поблизу старого театру було забудовано ще в сімдесятих роках минулого століття. Будинки ховали свої фасади з широкими вікнами за гущавиною високих старих каштанів. Балкони, підтримувані каріатидами. Маленькі палісадники, церковка з мідним, позеленілим від часу дахом. Гімназія. Над усім цим — громаддя театру.

Проте будинок п'ять виявився цілком модерною спорудою, що затесалася поміж своїх сіролицих сусідів. У напівпідвалі була невелика пивничка. Я загнав «Кристофера» у найближчий завулок і повернувся пішки до пивнички, її двері були прочинені. Гудів вентилятор. Музичний автомат наповнював приміщення рубаними ритмами.

У пивничці майже нікого не було: лише п'янюга дідуган стояв біля слойки і, міцно тримаючи кухоль пива, твердив, що все на цьому світі гидота.

— Хіба ні, Еміле?

Еміль кивав головою, надраюючи мідні крани. Рукава в нього були закачані, велике черево напинало сорочку, у кутку рота приліпилася заслинена сигара.

Від стойки можна було спостерігати вулицю і двері з матовим склом, що вели до під'їзду. Яскраво-зеленого «фольксвагена» ще не було. Я став поруч з п'яничкою, кинув на стойку монету в дві марки і зажадав мартіні.

— Мартіні, — хрюкнув мій сусіда, хапаючись за кухоль. — Хто зараз п'є мартіні?

— Заткни пельку, — мирно порадив Еміль. Помив склянку, проте не витер її, спритно налив мартіні, якихось два міліметри не доливши до риски. Старий гикнув і знову видав щось із своєї філософії. Я повернувся до нього спиною.

У цю саму мить з-за рогу вилетів яскраво-зелений «фольксваген» і зупинився біля під'їзду. Вийшла Клер. Вона щось промовила до того, хто залишився у машині, зачинила дверцята і під дощем пішла до пивнички. «Фольксваген» поїхав.

На мить мені здалося, що Клер уважно дивиться у пивничку. Але вона пройшла повз її двері й почала підійматися сходами, що вели до під'їзду. Чув, як вона говорила з кимось: мабуть, у дверях було вмонтовано мікрофон. Але, — чорт забирай! — у цей момент несамовито завив музичний автомат. Розлючений, я озирнувся. Біля автомата стояв п'яничка і тиснув підряд на всі кнопки. Спалахували лампочки.

— Ти бач, — бурмотів він, — ця штука грає на різні голоси. Тільки натисни…

За матовим склом промайнула постать Клер.

— Чи знаєте ви пана Кістенмахера? — звернувся я до Еміля.

Той кивнув.

— Він мешкає на другому поверсі праворуч, так?

— На четвертому. Середні двері.

Ні, балакучим його не назвеш. Я замовив два коньяки.

— Здається, кличуть його Лотар?

Еміль налив мені коньяку. Собі налив з іншої пляшки.

— Може й так, — відповів.

Старий, тримаючись рукою за стіну, прошкандибав до туалету.

— Друзі кличуть його Льокі.

Він узяв склянку.

— Будьмо!

— Будьмо!

Випили. Поставили склянки.

— Вип'ємо ще? — запропонував я.

— Не турбуйтеся, — сказав він. — Однак від мене нічого не дізнаєтеся. По-перше, я сам нічого не знаю, по-друге, Льокі — мій постійний гість. — Він примружив очі. — Ви з кримінальної поліції?

— Хіба я скидаюся на поліцая?

Я витяг квиток яхт-клубу, — нічого ліпшого в мене не було під рукою, — помахав ним перед його очима.

— Преса! Давайте-но укладемо джентльменську угоду!

Він кинув склянки до мийниці і презирливо глянув на мене.

— Відколи це яхт-клуби почали видавати газети?

Кілька секунд ми мовчки вивчали один одного. В нього було кругле дитяче обличчя з повними мокрими губами. Над товстими щоками ховалися невеличкі очі — очі дуже тямущої людини. Тому я облишив гру в піжмурки.

— Чи знаєте ви, — сказав я, — що Льокі — старий нацист?

Він кивнув.

— Той також. — І махнув рукою в бік туалету. — По війні засуджений у Польщі до страти, а зараз пропиває свою будівельну контору. Що ж, може. Бо його п'ятдесят іноземних робітників за день приносять більше, ніж я заробляю за тиждень.

— А Льокі?

— Спочатку польовий жандарм, після того в СС, потім в СД. Два тижні перебував під слідством. Але його витяг звідти один відомий адвокат. Мовляв, виконував лише накази начальства, та й доказів виявилося малувато — от і викрутивсь.

— А хто адвокат?

— Про нього всі газети писали. Доктор Фассбендер.

— О!

Я був приголомшений. Еміль витяг пляшку з трьома зірочками і налив мою склянку по вінця.

— Вип'ємо-но за вашу наївність, — запропонував він, — та побалакаємо про щось інше. Не хочу встрявати в халепу. Зрозуміло?

Музичний автомат захрипів. Перевальцем він попрямував до нього, вкинув кілька монет, натиснув кілька кнопок. Полинули дивні звуки: верещала циркулярна пилка, падали і розбивалися тарілки, важкий молот гупав у залізо. Товстун захоплено слухав.

— Модерний джаз! — хрюкнув він. — Здорово, га?

— Ви боїтесь Льокі? — запитав я.

Еміль повернувся за стойку, похмуро заходився розставляти у ряди келихи, склянки та чарки. На тлі полиць, заставлених сотнями жовтих, білих, блакитних, червоних та зелених пляшок, його лиса голова скидалася на велику більярдну кулю.

— Додержуюсь нейтралітету! — пробурмотів він. — Як хазяїн пивнички, не можу мати якоїсь точки зору. Тільки оцю! — Він поплескав по касі. — І вона завжди вірна.

Я двигонув склянкою по стойці, нагадуючи йому, що вона пуста.

— А яка точка зору в Льокі?

— Льокі, — відповів він, смокчучи сигару, — лише статист. — Кинув блискавичний погляд у бік туалету. — Іноді приходить тут один, і Льокі перед ним стає струнко. Такий білявий здоровань, зухвалий, з пикою зголоднілого художника. Здається, працює у якійсь детективній конторі. Вони кличуть його Оссі Нібелунг…

— Маєте на увазі Оскара Сметса? — здивовано спитав я.

— Бач! — відгукнувся Еміль. — Ви й самі добре обізнані.

Вулицею у дощі пропливала автомашина, по шибках великих вікон стікали струмки. У пляшках палахкотіли жовті, блакитні, зелені іскри. Над столиками висіли абажури: червоні з білими плямами, вони нагадували мухомори. Безшумні руки музичного автомата поклали на диск нову пластинку — «Я співаю під дощем»…

Товстун витяг сигару з рота, він щось підраховував на папірці.

— Коли Сметс тут був востаннє? — спитав я. — Мабуть, у суботу?

Еміль невдоволено глянув на мене. Перепитав:

— Вчора?.. Так, був.

Раптом його погляд став настороженим. Я швидко озирнувся. За матовим склом на мить виникли та щезли силуети Клер і червонопикого. Проте йшли вони не на вулицю.

— Що там, праворуч?

— Двір.

Я тихенько прочинив двері, але то була зайва обережність: Клер та Льокі вже перетинали двір. В руці червонопикий тримав низку ключів.

По той бік двору тягнувся ряд гаражів. Вони зупинилися біля крайнього. Льокі відімкнув замок, Клер відхилила двері, потім обидва зникли у гаражі. На жаль, гараж знаходився під дуже гострим кутом від мене, і я не міг бачити, що там робиться. Піти за ними боявся: вони щохвилини могли вийти.

Заревів мотор, з гаража викотився сірий автобус «фольксваген». За кермом сиділа Клер. Загальмувала.

— Отже, до вечора!

Льокі підняв руку:

— Гаразд!

Клер натиснула на газ, автобус пірнув у підворіття і завернув на вулицю. Торохтіння його мотора поступово замовкло. Льокі зачинив двері гаража.

Я кинувся до своєї машини, але було запізно. Добрих півгодини їздив містом, та Клер і сірий автобус немов крізь землю провалилися.

6

Я поїв у кафе самообслуговування, потім подався на Південну.

Хоч за моїм планом візит до дядька стояв на останньому місці, але тепер я збагнув, наскільки він важливий. Для Поллі й для мене особисто. Важливу роль зіграли шефів букет та розмова з Франком. Франк мав рацію: якщо дядечко Магнус зволіє, він зробить для Поллі та її батька набагато більше, ніж я. Якщо мені пощастить підпрягти його до нашого воза, то ми переможемо.

Дядечко сидів з Кріс у своєму кабінеті і грав у шахи. Справи Кріс були кепські.

— Грай турою на h4! — порадив я, підсунув крісло, вмостився в ньому і швиденько пригостив себе портвейном, що опинився під рукою.

— Не заважай! — роздратовано вероскнула Кріс і перетягла туру на h5. За два ходи вона її втратила. — Ось, маєш! — заявила вона з чарівною логікою. — Краще гратиму без підказок. Шах, дедді[6]!

То було чисте самогубство і коштувало їй ферзя. Я посміхнувся. Кріс розсердилася.

— Реванш! — зажадала вона. — А ти, Лексе, тримай язика за зубами.

Цього разу Кріс грала обережніше. Вона довго розмірковувала, дядечко ж Магнус виявив благородство: не підганяв. А я питав себе, чи такий він благородний у своїх банківських махінаціях.

— Що там у вас нового? — поцікавився він. Хом'якові його щоки рожево вилискували, взагалі він мав ситий і задоволений вигляд. Картинка!.. І я вирішив брати бика за роги.

Почав з дрібниць, побалакав про різне; дядечко схвально кивав головою, поміж цим налив собі ще склянку, посмоктуючи сигару, «з'їв» у Кріс пішака. Ситуація була чудовою, і я перевів розмову на Удена.

— Так, так, пригадую, — сказав вія більше з чемності, ніж через справжню зацікавленість. — Звичайний випадок зради принципам. Гарде, Кріс!

— Його дочка, — зауважив я, — наша клієнтка.

— Шкода дівчини, дуже шкода. — Коли ж Кріс хихикнула, додав: — Повен, що її батько просто помилився. Та облишмо це. У кожного свій клопіт, кожен має нести свій тягар.

— Це для неї важкий тягар, — сказав я. — І потім ота невідомість…

Кріс кинула на мене швидкий погляд, підморгнула. Дядечко Магнус знизав плечима.

— Звичайно, — сказав він єлейно, — родичі у таких справах завжди терплять. Та що вдієш. Наш світ такий недосконалий.

— А ти б не міг…

— Що саме?

— Адже в тебе всюди свої люди…

— Звідки в тебе цей солдатський жаргон, Александре! — гримнув він.

— Ну, гаразд, — погодився я. — В тебе є знайомі. Ти не міг би з ними побалакати?

— Про що?

— Про те, щоб Удена виправдали. Принаймні, щоб припинили його справу.

Дядечко роздратованим рухом поставив склянку.

— Перепрошую, Александре! Здається, його адвокат Фассбендер, а не я?

— Фассбендер нічого не робить. Він пустив справу на самоплив.

— А чому ти береш усе це так близько до серця?

Чекав на це запитання, тому заздалегідь склав історію, близьку до правди, проте дівчина Поллі грала у ній другорядну роль. Головний зміст історії полягав у тому, що Фассбендер доручив мені цю справу, я ж десь допустився помилки.

Дядечко Магнус слухав уважно, хоча настрій його помітно погіршав. Тим часом Кріс добре зважила свої шанси, за допомогою ферзя і тури підготувала пастку, щоб скористатися з слушної ситуації та завдати нищівного удару.

— Хто не впорався із справою, — зрештою урочисто промовив дядечко, — той і мусить відповідати. Так завжди було в Пруссії. — Він кивнув головою у бік портрета Фрідріха II, що висів над каміном. — Німеччина здобула велич не завдяки зв'язкам, а завдяки силі та чистоті. Чистоті у всьому, мій любий. Гадаю, доктор Фассбендер вичитає тобі та…

— … та надалі доручатиме лише справи про розлучення та поділ хатнього майна.

Дядечко Магнус замислився. Випустив хмарку диму на шахівницю та пересунув слона саме туди, куди жадала Кріс.

— Добре, — пробурчав він, — Якщо справи стоять так, то доведеться побалакати з твоїм шефом. Наскільки я знаю доктора Фассбендера… До речі, він завітає до мене сьогодні ввечері. Гадаю, все буде гаразд.

Це було дуже люб'язно, проте зовсім не цього я домагався.

— А Уден… — почав я знову.

Однак дядечко Магнус залишився незворушним.

— Змилуйся, Александре! Хіба він важлива персона? Чом я мушу копирсатися у різних дрібницях!

Кріс поглядала на мене трохи глузливо, трохи стурбовано. Дядечко зробив наступний хід. Пастку він помітив запізно і підозріло покосився на Кріс. Та зморщила лоба і втупилася у шахівницю.

— Налий мені трохи вина, Лексі, — попрохала вона. — Бо ви мене зовсім заплутали.

Зробила хибний хід, пастку було зруйновано. Дядечко Магнус посміхнувся, Кріс теж.

— Відверто кажучи, — раптом зауважила вона, — у всьому винна одна людина. Якби Цахойс тоді не схибив з Хайнке-Штудером…

Мій келих дзенькнув об стіл.

— Хто? — перепитав я, вкрай спантеличений. — Цахойс?

Мене кинуло в піт. Раптом я знову побачив тремтячу за скельцем повіку, почув: «Невже ви певні, що вам пощастить звільнити Удена?» Вп'явся пальцями у краєць столу. Боже, що я накоїв!..

— Цахойс, — тихо промовила Кріс, — це найгірше з того, що може перетнути тобі шлях.

— Кристіно! — вигукнув дядечко Магнус і ляснув долонею по столу. — Прошу тебе!

— Так це ж правда, — наївно відказала вона.

— Ти ж добре знаєш: то справи, відомі лише вузькому колу людей. І я не бажаю, щоб про них базікали!

— Проте Лекс — твій племінник, — зауважила Кріс. — Доки ти будеш мати його за сторонню людину?

— На все свій час.

— Цей час настав, дедді. Лекс занепадає. І вимагає хоч трохи довіри.

— Келих портвейну теж не завадить, — зауважив я простодушно і потягся за пляшкою. Радів, що вони не помітили, як я злякався.

— Помовч-но, — наказала Кріс і непомітно наступила мені на ногу. — То ж як, дедді?

Дядечко покахикав, солідно і багатозначно.

— Якщо він пообіцяє зберегти таємницю…

— Лекс — не базіка!

— Добре, — погодився дядько. — Тоді візьми до відома, Александре, що Цахойс — давній працівник таємної служби; тепер він працює проти нас, на інших, на конкурентів. Бажав би, щоб він був на нашому боці. — Він зітхнув. — Цахойс і є тією людиною, що провалила Хайнке-Штудера.

— Навіщо?

— Тому що той був небезпечною, надто небезпечною фігурою. Хайнке-Штудер і сам це відчув, але ми мусили ризикувати. Бо Хайнке-Штудер — чи не найкращий з наших фахівців у галузі дослідження променевої енергії і техніки коливань. Видатна особа. Два докторських ступені, мав одержати кафедру. На початку цього року працював у компанії «Шнайдер»…

— За фахом? — здивовано запитав я.

Дядечко Магнус кивнув.

— Йдеться про солідні капіталовкладення у радіотехніку. Великі прибутки, але, на жаль, справа торкнулася інтересів одного з наших найбільших електроконцернів. До згоди не дійшли. «Шнайдер» погоджувався на розумні умови, та конкуренти зажадали контрольного пакету акцій. Це було безглуздям, але вони вперлися, як віслюки. Потім повели на «Шнайдер» відкритий наступ: спробували переманути до себе найкращих фахівців. Коли й тут діло не вигоріло, то посадили Хайнке-Штудера. — Тут я із задоволенням помітив, що дядечко теж вдався до «солдатського» жаргону. — Цахойс заготовив компрометуючий матеріал. Відверто кажучи, добре попрацював: не гірше за будь-якого прокурора.

— В чому ж його звинуватили? — запитав я.

Дядечко уважно стежив за димом своєї імпортної сигари.

— Свого часу він вербував у концентраційних таборах добровольців і проводив над ними досліди. Дуже цікаві досліди, та шкода, що декому з них вони коштували життя. Однак наука вимагає жертв.

Дещо я вже зрозумів, на жаль, ще не все. Дядечко Магнус всміхнувся.

— Та для Цахойса радощів було небагато, — сказав він. — Ми взяли реванш. Провалили кількох їхніх колишніх солдафонів. Так буває завжди. Око за око, зуб за зуб.

Я почув слово, яке мене насторожило.

— Чому ти сказав «ми»?

Дядечко схаменувся, що сказав зайве. Це його засмутило.

— Я говорив про агентство «Шнайдер». Там є і наш маленький внесок.

Що є внесок, то я повірив, а от що він маленький — аніскілечки. Ладен був закласти свою голову проти іржавої канцелярської кнопки, що «Девріент і К°» володіє щонайменше контрольним пакетом акцій.

Тим часом дядечко Магнус забрав у Кріс туру і повеселішав.

— Добре. Якщо вам потрібний отой Уден… Хто з прокурорів займається його справою?

— Доктор Бендер, — відповів я.

— Ага, оцей, — пробурмотів він. — Гаразд…

Кріс штовхнула мене ногою, її очі задерикувато виблискували. Потім вона поставила дядечку мат, бо він прогледів іншу пастку.

За десять хвилин дядечко дав нам зрозуміти, що мусить працювати. Кріс склала шахи, я хотів розпрощатися. Але вона запротестувала.

— Куди це тобі поспішати?

А мене нестримно тягло до тих головоломок, якими я сьогодні вранці наповнив свій кошик для паперів. Дядечкова розповідь додала до цієї мозаїки чимало нових камінчиків: Хайнке-Штудер, «Шнайдер», Цахойс, «Девріент і К°», поміж ними і Кріс. Всі вони поки що лежали окремо, але колись я складу-таки з них суцільну картину.

— Якихось півгодинки в тебе знайдеться, — заявила Кріс.

Піднялися на другий поверх. То були володіння Кріс: дві кімнати, ванна, сад на даху. Більша з кімнат була умебльована лише килимами, картинами та низенькими кушетками. Завіски на вікнах були червоними, килими та кушетки — чорними, як антрацит. У всьому було видно ознаку смаку Кріс, а смак цей був дещо оригінальний.

— Страшенно вдячний за допомогу, — сказав я, — та було б непогано, якби ти мені пояснила, чому це зробила.

Сидячи навпочіпки біля маленького пересувного бара, де в пляшках зберігалися різні чарівні напої, Кріс щось змішувала у високих келихах.

— Бо хочу, щоб ти врешті-решт зайняв належне тобі місце, — відповіла вона.

— Місце принца-консорта?

— Хай так, якщо тобі подобається. — Вона підвелася і підійшла до мене з келихами в руках. — Якщо ти забажаєш, я багато чого можу зробити для тебе.

Я взяв у неї келих, понюхав.

— Шампанське з шеррі. Як тобі не соромно! Хочеш отруїти мене?

Вона стисла губи і раптом стала дуже схожою на свого батька. Це їй не пасувало: дівчину з довгими стрункими ногами та очима сарни навряд чи прикрасить хом'яча морда.

— Бачу, ти дужо задоволений із своєї ролі enfant terrible[7].

Я засміявся.

— «Що маю я у спадщину від батька…», як казав Гете. Це погляд дядечка, не мій.

— А твій?

— Зараз у мене немає поглядів. У мене є начальство.

Кріс зморщила ніс.

— При мені тобі не потрібна твоя машкара, — сказала вона. — Не забувай, що ми колись разом копирсалися у ящику а пісочком, тому я знаю тебе краще, ніж будь-хто. До речі, тоді ти не був таким огидним.

Трохи розлючена, вона походжала по кімнаті. Штани щільно обтягували її стегна. Сьогодні вона була дуже принадною. Спробував уявити собі, яка вона у ліжку: байдужа, немов колода, або божевільна від жаги. Непомітно вилив свій напій у вазу з квітами.

— Я можу піти?.

— Не будь грубіяном, Лексе! Гадаєш, я даром допомогла тобі?

Кріс стояла біля дверей, руки в кишенях, зухвала і неприступна. І раптом усміхнулася. Жорстка зморшка біля рота зникла. Закинула голову, губи її розтулилися. Мені часто доводилося спостерігати цю моментальну разючу зміну в ній, але віри їй я не йняв.

— Чого ж ти хочеш?

Вона все всміхалася.

— Кавалера, який супроводжував би мене. Ніхто не мав часу для мене. Хоч ти зглянься на бідолашну стару дівку, яка так про тебе піклується.

Я наморщив лоба. Кріс зовсім не та жінка, біля якої я бажав би упадати, особливо сьогодні. До того ж не міг скривдити Поллі.

— Сьогодні діла не буде, — сказав я. — Це точно.

— Ні, — заблагала вона. — Дуже прошу, Лексе!

— Чом саме сьогодні?

— Збереться стареча, — пояснила вона. — Фассбендер-старший та компанія. Один гладкіше та старіше за іншого, А дедді хоче, щоб я грала роль хазяйки, тобто підтримувала розмову, пригощала, посміхалась, говорила милі речі… Пхе! Врятуй мене від цього, Лексе! Будь молодчиною!

— Залюбки, але в мене справді немає часу. Уже обіцяв.

Вона надула губи.

— Знову твій єврейчик?

— Кріс!

— Гаразд, вибач. Скажи йому, що ти сьогодні не зможеш. А то я справді розсерджуся на тебе.

Я заклав руки за спину.

— З Франком домовитися було б неважко. Та це не він. Дама.

— Поллі?

Я кивнув.

— Нехай сидить вдома.

Я похитав головою.

— Вклепався?

Знизав плечима. Вона розсміялася.

— Лексе, ти просто чудовий! Знаєш, що я тобі ще скажу?

Звичайно, я не знав.

— Колись ми поберемося. Що ти про це думаєш?

Все ж таки вона відпустила мене, навіть змінила гнів на милість.

7

У квіткарні біля головного вокзалу я придбав велетенський букет червоних троянд. Це влетіло мені у копійчину, і я згадав, що й досі маю при собі гроші, одержані від Наеглі. Поклав квіти у машину і поїхав до «Едему».

День згасав, хоч сутінки ще не спали. В холі готелю, з високим, немов у соборі, склепінням, мирно дрімали килими, і дзеркала кокетували з м'яким світлом люстр. Пахло кавою мокко та сигарами. З ресторану долинало туркотіння віолончелі.

Зачіска Елен плавала у реєстратурі великою червоною плямою. Головний адміністратор десь пішов. Елен сказала докірливо:

— Гадаєш, я ще колись потуратиму твоїм витівкам? Проти Наеглі розпочато справу. І через твою забудькуватість я можу позбавитися місця.

В мене палали вуха. Виправдовуватися було нічого: спочатку завадила Поллі, потім — раптовий від'їзд Наеглі.

— Хіба ти не могла покласти в касу свої гроші? — несміливо запитав я.

— Сьогодні о четвертій ранку тут уже побувала кримінальна поліція. Троє. Хотіли допитати Наеглі. Коли ж з'ясувалося, що пташка вже полетіла з гнізда, спливла справа про несплачений рахунок. Моя зміна розпочалася опівдні, і щось зробити вже було запізно.

Я видобув з бумажника вісімдесят марок і простягнув Елен.

— Може, якось заприбуткуєш їх зараз? Заднім числом?

— Ти збожеволів! Щоб подумали, ніби я взяла з каси ці гроші? — Вона відсунула купюри. — Дуже шкода, Лексе, але тобі самому доведеться розплутувати цю історію.

— Але в який спосіб?

— Наприклад, перекажи гроші поштою. Від імені Наеглі. А тоді, мабуть, поліція справу припинить.

Поруч хтось бухикнув. Зігнута спина; на гладенько виголеному черепі виграють відблиски люстр.

— Пан доктор незадоволений нашим персоналом? Мені почулося щось про кримінал…

Елен пополотніла.

— Та ні, дурниці! — Я швиденько забрав гроші. — Просто маленька консультація.

Він кинув гострий погляд на банкноти.

— Розумію, розумію. Невеличкий юридичний екскурс. Дуже корисно, дуже цікаво. Хе-хе, гм, хе-хе…

Я посміхнувся, адміністратор теж. Ми розпрощалися напрочуд чемно, як і належить справжнім джентльменам.

8

Цокає годинник.

Жовтим острівцем плаває на паперах світло настільної лампи. Біля письмового столу гуде електрокамін. Сиджу і пишу.

Повитягав з кошика свої головоломки, захоплено надписую, стираю, переробляю. Додаю нові імена. Якось непомітно Удена відсунуто на другий план, на першому — хом'яча мордочка дядечка, — гном, що так полюбляє кросворди, сірі, льодяні, позбавлені повік очі Оскара Сметса. І поміж усіма — Кріс з її клятою посмішкою сфінкса. Збіг випадковостей чи гра фантазії?

Вимкнув світло, підійшов до вікна і прочинив його ширше. Повітря свіже й прохолодне. У світлі великих вуличних ліхтарів нитки дощу стають срібними. Об стіну будинку з шарудінням треться листя, дощові краплини торохтять по підвіконню.

У вітальні пані Гнайзенек починають бити стінні дзиґарі. Лічу удари. Дев'ять. Поллі сказала, що прийде о дев'ятій.

Визирнув з вікна. Вітер одразу ж скуйовдив волосся, обличчя стало мокрим. Примружився. Внизу, вдалині, у центрі міста, по фасадах будинків перебігали вогники реклам. На одному з дахів танцювали блакитні карлики, на іншому спалахували оранжеві пляшки, по третьому котилися червоні автомобільні покришки.

Вже хотів був зачинити вікно, коли побачив якогось чоловіка. Стояв на протилежному боці вулиці, спершись на дерево, і уважно роздивлявся наш будинок. Не з простої цікавості: час від часу прикладав до очей бінокль. Я відсахнувся за фіранку. Чоловік сховав бінокль у кишеню плаща і стояв нерухомо, майже злився із стовбуром.

У світлі вуличних ліхтарів з'явився яскраво-зелений «фольксваген». Він рухався дуже повільно. Метрів за десять від мого будинку зупинився, фари згасли, мотор замовк. Щось майнуло за його шибками. Чоловік під деревом підняв руку. І все.

Не треба було бути Шерлоком Холмсом, щоб збагнути — все це заради мене. Серце моє калатало. Отже, Льокі вирішив нанести удар-відповідь. І кожної хвилини може підійти Поллі…

Що робити? Може, Баум порадить?

Підійшов до дверей його кімнати, постукав. Відповіді нема. Натиснув на ручку. Замкнено.

У передпокої сутінки, з вулиці ледь пробивається світло. По кутках причаїлися тіні. Перегнувся через бильця. У пані Гнайзенек теж було тихо, жодного звуку. Я був один.

Швиденько побіг до своєї кімнати. Чоловік все стояв під деревом, за десять метрів від нього завмер яскраво-зелений «фольксваген». Чекають. На Поллі? Раптом мене охопив жах; Поллі будь-що має залишитися осторонь цієї історії!

Схопив телефонну трубку.

— На превеликий жаль ми не можемо виконати ваше прохання, — відповіли з «Ротарі-клубу». — Доктор Фассбендер наказав не турбувати його. Ні, без усяких винятків. Можете, якщо бажаєте, передати, але…

Жбурнув трубку. Трохи подумав, і знову набрав номер. Мені пощастило: до телефону підійшла Кріс.

— Сестричко! — сказав я. — Твоя пропозиція ще має силу? Або ж ти мстива?

— Тебе скривдили?

— М-мм…

Вона засміялася.

— Гаразд, — сказала зрештою. — Сьогодні вибачаю тобі. Як виняток.

— Дуже люб'язно.

— Диви не помилися. Сьогодні я привітна з тобою тому, що мушу. Уявляєш собі: тут сидять понад чотири століття укупі і гомонять про свої справи. А що робити моїм двадцяти чотирьом веснам з цією половиною тисячоліття?

— Плюнь на них! Пропоную свої двадцять дев'ять взамін.

— Згода. Прийду.

На Кріс можна звіритися. Точно за десять хвилин біля дверей мого будинку замекав сигнал її «ягуара».

— Куди?

— До «Ротарі-клубу».

— Божевільний! Я ж не одягнена.

— Я теж. Облиш. Обійдеться.

Машина безшумно лине крізь місто, що гуркоче, кричить, виблискує тисячма вогнями і купається у дощі. З напіврозчинених дверей ресторанів вилітають уривки музики. Підморгують світлофори, в обличчя кидаються реклами. Повз нас проносяться машини, на перехрестях несамовито дзвонять трамваї. Злива світла, навала шуму. Та за всім цим — порожнеча…

— Хто ж вони, оті чотири століття? — питаю, зацікавлений.

Кріс починає лічити:

— Дедді, Фассбендер-старший, якийсь статс-секретар, товста пика від «Шнайдера»… Двоє плішивих з якогось інституту. Та юрисконсульт з «Райнфінанц».

Озираюся. Яскраво-зелений «фольксваген» будь-що намагається не відстати від «ягуара».

— А що воно таке «Райнфінанц»?

— Рейнсько-вестфальське кредитне та фінансове товариство. Фірма з обмеженою відповідальністю. Дедді в ній комерційний директор. Чудова фірмочка!

— Нова?

— Древня, як світ. Але дедді неохоче розмовляє про її справи.

— Чом це?

— Ха! Як би тобі пояснити, дитинко? Фірма невеличка: всього-на-всього маленьке бюро. Але безмежно впливова.

Перед очима спалахує жовте світло, потім червоне. Кріс хоче загальмувати.

— Давай газу! — кажу швидко.

— Ти збожеволів!

— Газ!!

Кріс з усією силою тисне на педаль. «Ягуар» прожогом перестрибує перехрестя.

Озираюся. Яскраво-зелений «фольксваген» стоїть на переході, затертий іншими машинами. До нього поспішає поліцай. Я посміхаюся.

— Якщо занотували мій номер, то вийдуть неприємності, — бурчить Кріс. — Що це за дурні витівки?

— Потім поясню, — кажу. — Повертай праворуч, потім поїдемо назад.

Так вона і робить. За кілька хвилин ми вже перед громадою «Гранд-готелю». Настає відповідальний момент у житті. «Ротарі-клуб» міститься на п'ятому поверсі. Простим смертним там робити нічого; навіть тих, кого запрошували, пускали лише у ресторан. Сподіваюсь, що разом з Кріс проліземо хоч туди: адже дядечко Магнус — член клубу. Отже, вперед!

Метр зігнувся підлабузницьки, він весь співчуття.

— Жодного вільного столика, — каже трагічно і викручує собі руки, немов мокру носову хустку. — Можливо, за півгодинки. Якщо добродії зволіють почекати у барі, то я попереджу…

Швиденько розглядаюсь навколо.

Єдваб, срібло. Благоговійна храмова тиша, чути лише легкий гомін. Шефа тут немає, так само, як і Поллі.

— Що ж, ходім до бару, — кажу, їдемо ліфтом униз.

Напівтемрява. Музика. Дзенькіт келихів. Гудіння вентиляторів. Солодкуватий аромат сигарет.

На скляному майданчику, підсвіченому прожекторами, — з десяток пар. Дриґають руками і ногами, сіпаються, немов хтось смикає, за невидимі мотузочки, втупившись перед собою незрячими очима. Це твіст, модний варіант хвороби святого Вітта. Впадає в око одна пара — танцюють так, що приємно дивитись. Бармен схвально киває, поглядаючи на них. Я ж — ні. Бо то Поллі та Фассбендер-молодший. Поллі, здається, почуває себе чудово. Зелена сукня вигідно відтіняє темну гривку. Видно, зовсім забула про те, що обіцяла бути о дев'ятій.

До пас поспішає старший кельнер. Пізнає Кріс, кланяється ще раз — удвічі нижче.

— Столик, панове?

Що й казати: з Кріс непогано відвідувати громадські заклади. Маємо чудові місця. Поллі нас ще не помітила. Вона танцює. Час від часу посміхається до партнера, відкидає назад волосся; вола схожа на язичок полум'я, зелений, неспокійний. Горе метелику, який налетить на це полум'я…

Я вкрай розчарований. Невже Поллі більш мене не потребує? Ось вона глянула на годинника, щось сказала. Парт-пер посміхнувся і кивнув. Музика обривається, спалахує світло. Шеф дякує своїй дамі, вони наближаються до нас. Ще мить — і Поллі помічає мене: її очі стають великими, темнішають. Вона хоче забрати руку у Фассбендера — і помічає Кріс. Завмирає на місці, посмішка згасає.

Цілую руку Кріс.

— Ти знову безмірно чарівна!

— Тільки не перебільшуй, — відказує вона.

Я підводжу голову. Поллі вже далеко. Раптом побачив таке, що трохи протверезило мене. За їхнім столиком сидить мій приятель Оскар Сметс, як завжди, блідий і пихатий. Шеф щось шепоче до нього, Сметс повертає голову, кидає на нас холодний пильний погляд та вичавлює з себе посмішку. Як хочеться підійти і затопити у цю усміхнену пику! Поллі бліда, вона смикає свою сумочку, опустивши очі.

Кріс вивчає картку вин; вона нічого не помітила. Замовляю те, що вона вибрала.

— Ходімо, — каже Кріс. — Хочу танцювати. Танго.

Машинально перебираю ногами. Кріс лежить у моїх обіймах, немов пір'їнка. Їй приємно, мені погано.

Ось Сметс підвівся, прощається. Поллі бере сумочку — теж хоче йти, але Фассбендер тримає її за руку, щось говорить. Вона хитає головою, заперечує йому. Бачу, що хвилюється.

— Уважніше! — свариться Кріс. — Знову не в такт.

— Вибач…

Повз нас проходить Сметс, дивиться на мене, глузливо розтягує губи. Показую йому спину. Шеф знову щось говорить до Поллі. Вона повертає голову, наші очі зустрічаються. Міцніше притискаю до себе Кріс. Знаю: це фальшиве, все фальшиве. Кріс щипає мою руку.

— Куди це ти весь час лупиш баньки? — Глянула сама, здивувалася: — Так це ж Вольфі!

— Хто такий?

— Наш з тобою шеф. — Махнула йому рукою, він, усміхнувшись, відповів. — І непогана лялечка з ним. Привертає загальну увагу.

Бурмочу щось незрозуміле. Поллі застібає сумочку, Фассбендер шукає очима офіціанта.

— Рахунок!

Офіціант підлітає, мотляючи фалдами фрака. Останній акорд. Спалахує світло.

— Колись ти танцював краще, — зауважує Кріс. Прямуємо до свого столика, та на півдорозі наштовхуємося на Поллі та шефа.

— Хелло, Кріс! — каже він.

— Вольфі? Як ся маєте?

— Чудово. А я вже гадав, що ти не бажаєш помічати мене.

Поллі дивиться на мене, хоче щось вимовити, але тут Фассбендер звертається до неї:

— Знайомтеся, будь ласка. Панна Тердонк — панна Уден. А з моїм колегою ви, здається, вже знайомі.

— Так. — Поллі намагається посміхнутися. Звичайно, вона чула прізвище Кріс і збагнула, що до чого. Шкода.

Я киваю. Холодно.

Пауза. Кріс потай штурхає мене, шеф дивиться насмішкувато. Поллі чекає. Що ж, будь ласка.

— Добривечір, панно Уден! — кажу я.

— Добривечір! — озивається вона. Мені перехопило горло, хочеться завити.

Кріс і Фассбендер про щось там базікають, а ми з Поллі стоїмо, немов чужі. Мовчимо. А так багато треба сказати! Справді! Може, лише одне тільки слово? Може, річ у тому, як воно буде сказано? Але Поллі мовчить. Чекає. Я ж ображений. Скривджений. Телепень! Гасаю у її справах, встряю у різні історії, а вона? Вона розважається з моїм шефом. Думки залишаються невисловленими: поміж нас — стіна, прозора, крижана. Але хіба ми хотіли її зводити?

— На все добре, дітки! — каже Фассбендер. — Бажаю добре повеселитися.

— Бувай! — відгукнулася Кріс.

Поллі не сказала нічого; раптом вона здалася мені дуже втомленою. Шеф бере її під руку, і вони йдуть геть.

— Щось я тебе сьогодні не розумію, — кидає Кріс. — То поводишся, як биндюжник, а зараз…

Беру себе в руки.

— Кріс, — кажу, — мені зараз потрібна велика-велика склянка віскі.

— Через оте дівчисько?

Мовчки киваю.

— Чоловіче, значить, це була…

— Так. Поллі…

Вона хитає головою, скоса зиркаючи на мене. Потім каже:

— Боюся в такому випадку, що ти поводився як останній ідіот.

Я теж цього боюся.

9

Спав неспокійно, потім бачив уві сні якусь плутанину.

Снилося, немов стою у судовому залі, виголошую промову, але захищаю самого себе. Перед прокурором лежить рахунок Наеглі, сам він, з обличчям шуліки, довбає мене своїм гострим дзьобом, свариться, гримає, я огризаюся, а суддя хапає дзвоника і дзвонить, дзвонить…

Я стрепенувся, сів на ліжку, прислухався. Темно, хоч в око стрель. І цю темряву роздирає телефонний дзвінок.

Поллі?

Зірвався з ліжка, босоніж пробіг до письмового столу і схопив трубку.

— Алло!

Секунду було тихо, потім почувся чужий голос:

— Доктор Тердонк?

— Хто це?

— Не лякайтеся, будь ласка! Півгодини тому з вашим другом трапилося нещастя. З музикантом. Весь час кличе вас. Якщо можете, приходьте якнайшвидше!

— Куди?

— До нього додому.

— Хто це говорить?

— Це…

У трубці щось клацнуло, розмова обірвалася. Притис трубку до вуха, кричав, ревів, тарабанив по вилці, але у відповідь чув самі гудки. Кинув трубку на місце, увімкнув світло і глянув на годинник. Пів на третю.

За вікном бешкетував вітер, у шибки сипав дощ. Десь на даху відірвало шмат заліза: він безперервно, з якоюсь розпачливою впертістю грюкав у стіну.

Нещастя з Франком? Й досі не міг цього збагнути. Знову схопив трубку, набрав Франків номер. Зайнятий. Зачекав з півхвилини, ще набрав. Те саме.

Поспіхом вдягнувся — тремтіли руки, — миттю скотився по сходах. Вітер вирвав з рук двері. З даху звалився шмат черепиці, розбився на шматки за кілька кроків від мене.

Намагався їхати якомога швидше, але воно не дуже й виходило. На поворотах мого «Кристофера» заносило та гойдало, як корабель, що його терміново треба застрахувати. «Двірники» витанцьовували божевільний танок, та це не допомагало, я майже наосліп ринув у мокру, вируючу темряву.

Світлим острівцем випливла телефонна будка. Загальмував, увірвався до неї. Монетки, дзенькаючи, полетіли у шпарку. Трубка мокра і холодна як лід. Притиснув її до вуха і знову почув байдужі гудки відбою.

Вперед!

Божевільна ніч! У старій частині міста вулицями шастали тіні, колеса несамовито підстрибували на бруківці. Потім бетон, шосе — сіре, мокре, слизьке. Під'їхав до митниці, зупинився, вийшов.

Вітер хапає мене за пальто, несе крізь ворота, як папірець. Далеко позаду, біля складів експедиційних контор, блимають вогники. А тут — пітьма пекельна. Повертаюся до машини, видобуваю з багажника кишеньковий ліхтарик. Він світить слабо, блимає, але цього досить, щоб освітити шлях, брудний, розмоклий, нескінченний.

Коли дві третини його лишаються позаду, мені чуються голоси. Зупиняюся.

Дощ трохи вщух, але вітер виє і свистить з невгамовною силою. Штурмує штабелі ящиків, гуркотить порожніми пляшками, раптом кидається на мене, рве за пальто. Тіні звиваються, витанцьовують, хапають мене, стрибають під ноги; мені ввижається, що все навкруги прокинулося, повстало, знущається з мене, грає у якусь бісівську гру з маленькою замерзлою фігуркою, що намагається пробитися крізь цю Вальпургієву ніч.

Прислухаюсь, та чую лише завивання вітру. Здається, помилився.

Знову чвалаю, спотикаючись; метрів через тридцять наштовхуюсь на непередбачену перешкоду — шлях перетинає купа пустих бочок; мабуть, вітер повалив їх на дорогу, а вони прихопили з собою ще стос ящиків.

Оглядаю цю дорогу за допомогою слабенького світла ліхтарика. Вдень ще можна було б наважитися перелізти, але зараз — марна справа. Все мокре, слизьке. Доведеться чіплятися обома руками, тоді нема чим тримати ліхтарик. Якщо послизнуся, зірвуся — у найліпшому випадку відбудуся костюмом, який піде під три чорти. Нічого не вдієш: доведеться йти в обхід повз канал.

Повертаюся трохи назад, потім беру ліворуч.

Скалічений кістяк вантажного автомобіля майже перегороджує дорогу; дверцята розгойдує вітер, вони штовхають мене у плече. Під черевиками хрумтить скло. Вітер лається і регоче; здається, тисяча ножиків шкрябають враз по порцелянових тарілках.

За хвилину відчуваю запах дьогтю, мокрого дерева та солоної води. Під ногами вже твердий грунт. Обходжу якийсь барак, оббитий гофрованою жерстю, — і я на березі каналу. Над водою бешкетує вітер, він знову кидається на мене. Але тут трохи світліше, можна розгледіти уламки буксира, причальні тумби, масивні брили набережної. Ліворуч повз недобудовані склади шлях веде до будинку Франка.

Вже хотів був пірнути у цей прохід, як раптом побачив на землі щось темне, нерухоме, схоже на мішок.

Нахиляюся над ним. Це Арчі. З розтрощеним черепом.

За якусь мить стає зрозуміло: телефонний виклик — це пастка. І я до неї потрапив… Ніхто не відає, куди я пішов. Ніхто мене тут не почує. Поруч — канал. І Арчі вже не виручить…

В мене тремтять жижки, від жаху холоне потилиця. Хочу зірватися з місця, бігти геть, та мене неначе паралізувало. Може, я ще сплю? То біжи ж, кричи!

Спалахує ліхтарик, за ним — другий, і я потрапляю у перехрестя сліпучих променів. Мимоволі дивлюся на те, що колись звалося Арчі, та відсахуюсь.

— Стій, Тердонк! — гримає голос. — А то випустимо тобі кишки!

Тулюся до холодного бетонного муру, притискаю до нього руки. В мене немає ніякої зброї, та якби була, то навряд чи стала б у пригоді.

Хтось вибиває з моєї руки ліхтарик.

— Ти бачив дворнягу? Відповідай!

Мовчу.

— Відповідай!

Стискаю зуби. Ще удар. Нагаєм.

Реву, стрибаю вперед, але удар в живіт відкидає мене назад.

— Це тобі на перше, хлопче! Гадаєш, що хитріший за нас? Виставляєш себе героєм?

— Тварюки! — реву у безсилій злості. Це ні до чого, я знаю. Раптовий біль пронизує мої ноги, я скрикую.

— Ось тобі за тварюк! — знову знущається голос. — Не хвилюйся, ми тебе обламаємо! Ти не перший, кого нам доводиться перевиховувати!

Притискаюся до муру й, важко дихаючи, намагаюся збагнути, що робити. Але думки розпливаються…

— Підніми голову! Швидше!

— Сволота!

Кулак б'є мене у підборіддя, я сповзаю вниз, та вони знову підводять мене.

— Не сунь носа у справи, що тебе не обходять! Зрозуміло, смердюча свиня?

Розплющую очі, намагаюся хоч щось розгледіти. Марно! Ліхтарики витанцьовують просто перед моїм лицем, засліплюють. Б'ють ще й ще — по голові, в живіт. Ліхтарі стають великими, розпливчастими сонцями, які теж штовхають мене своїми жорсткими гострими променями. «Тікай геть, бідолаго, — стукає у мозку, — тікай, бо заб'ють до смерті…»

І я кидаюсь уперед, несамовито лупцюю пустоту, зрештою наштовхуюсь на щось м'яке. Хтось реве, один з ліхтариків падає на землю, немов падуча зоря, і на мить освітлює жінку, що стоїть неподалік та спостерігає бійку. Якусь секунду бачу високі кремові чобітки — і ліхтарик гасне. Страшної сили удар кидає мене головою у мур — і вдруге за цю добу я втрачаю свідомість.

Не знаю, скільки пролежав попід стіною: кілька хвилин або з півгодини. Потроху очуняв. Лежу в грязюці під рясним дощем. Ноги майже не відчуваю, живіт — немов суцільна рана. У голові гупає, дзвенить, грюкає, реве.

Стогнучи, сідаю, притуляюся до муру і знову наштовхуюсь на те, що колись звалося Арчі. Я такий слабкий, немов тільки-но очуняв після важкої, тривалої хвороби. Більше за все хочеться лягти тут, просто попід мур, і заснути…

З глузливим свистом з-за рогу будівлі виривається порив вітру, кидає мені просто в обличчя жменю дощу. Це допомагає отямитися. Обдивляюся себе: пальто і костюм геть у грязюці, руки теж брудні, закривавлені. У такому вигляді повертатися до міста неможливо.

Отже, треба йти до Франка.

Хоч до Франкового помешкання метрів з триста, я бреду їх аж чверть години. Раз у раз зупиняюся і, тримаючись за що-небудь, відпочиваю. Здається, що голова розпухла; ліве око не бачить нічого. Ліхтарик вони вибили мені з рук, і я не в змозі повернутися, щоб розшукати його. Крок за кроком просуваюся вперед навпомацки. Минає ціла вічність, коли зрештою пізнаю знайомі обриси будинку.

Тисну на ґудзик дзвоника, він верещить пронизливо, довго. Грюкають двері.

Полегшено зітхаю: Франків голос.

— Відчиняй, — крекчу. — Це Лекс.

— Ти?

І двері навстіж. На порозі Франк, за його спиною бачу капітана Фосса.

— Пробачте! — белькочу і ступаю вперед, у смугу світла. Франк відсахується.

— Боже мій, Лексе!

— Півцарства за гарячу ванну, — мимрю я. — І за сухе шмаття. І ще — хай віддячить вам Нептун, капітане! — скляночку міцного грогу.

І я одержую все, що забажав.

Дбайливі руки ходять за мною, і за годину я знову стаю людиною. Звичайно, вигляд в мене ще кепський: замотаний у широкий строкатий Франків халат, весь обліплений пластирем, одноокий, з льодом на голові та ще й п'януватий, я нагадую опудало.

Капітан Фосс не тільки приготував чудовий грог; він ще приніс труп Арчі та поклав його в сараї. Проте совість в нього була нечистою: адже це він під час вечірньої прогулянки до сусідньої пивнички прихопив з собою Арчі, потім загубив його та й взагалі забув про собаку. Тепер капітан визнав свою провину, і Франк так нагримав на нього, що я аж здивувався.

А зараз бігає з кутка в куток розлючений, стурбований.

— Найкраще піти до поліції, — злоститься він, стискаючи кулаки. — Негідники… Подзвонити туди ми не в змозі, бо вони перерізали дріт. А не завадило б, хоча б для того, щоб поцікавитися, як реагуватиме поліція.

— Облиш! — кажу. — Однаково нічого не вийде. «Марні зусилля кохання»…

— А ти? — питає Франк. — Що ти робитимеш? Облишиш все це?

Перед моїми очима танцює ліхтарик, та винний у цьому вже грог. А в голові, незважаючи на льодяний компрес, гуде, мов у вулику.

— Насамперед піду спати, — кажу меланхолійно. — Завтра ж… Здається, я злопам'ятний. Навіть дуже злопам'ятний.

— Ти божевільний! — волає Франк. — Кинь це до біса! Однаково нічого не зробиш. Особливо твоїми методами.

— Хіба, — мимрю я, — всі люди розсудливі?

Франк хитає головою і забирає в мене склянку з грогом.

10

Наступного ранку, заліплений пластиром, із хворою головою, прощаюся з Франком. Ноги в мене ще тремтять, у грудях коле при кожному подиху. Костюм врятувати не вдалося жодним з наявних хімічних засобів; доведеться змінити його вдома.

За якихось десять хвилин я сумно стою біля «Кристофера». Вони зігнали свою злість і на ньому: потрощили фари та шибки, порізали покришки, кузов побили камінням. Просто тобі готовий кандидат на автомобільне кладовище. Прощаюся з ним, погладивши розплющений радіатор, і плентаю до найближчої зупинки трамвая. На службу спізнююся аж на цілу годину.

Кріс торохкотить на машинці.

— Ну, — каже вона, і, здається, настрій в неї теж не кращий, — вже виспався? Шеф питав про тебе.

Понеділковий настрій. Непогано було б усю цю кляту контору висадити у повітря!

— Не дуже, — кажу, шпурляючи свої папки на стіл. — А коли буде кава?

Кріс друкує собі, ніби і не чула запитання. Хай їй грець!

Розгортаю верхню папку. Боммель проти Боммеля. Розподіл майна. «Відповідачка відмовляється віддати…» Гидота! Здається, при такому розподілі майно краще розігрувати в кості. Коли я був студентом, ми, молоді практиканти, спробували таке зробити. Що ж, то був, гадаю, єдиний випадок, коли сторони виявилися цілком задоволеними. На жаль, суддя пронюхав і вчинив добрячий галас.

Дзвінок.

— Тердонк, до шефа!

Обидва Фассбендери стоять біля письмового столу і розмовляють. Я зупиняюся у дверях — не хочу їм заважати: все ж таки я людина ввічлива.

— Ідіть-но сюди! — кидає через плече молодий. Старий дивиться на мене совиними очима, роздивляється мої пластирі. Потім гмукає і сідає у крісло, а син вмощується на краєчку столу. Мені раптом стає гірше, ніж було до цього.

— Скажіть, будь ласка, — починає молодий дружнім тоном, і вже це одне, коли б і не було тих зловісних приготувань, насторожує. — Що ви там наплели своєму дядькові, чому виставили нас справжніми розбійниками?

— Про що це ви? — Вдаю, ніби зовсім не розумію, про що йдеться, хоч, звичайно, збагнув відразу ж. Увага, червоне світло! Треба пильнувати!

— Гадаю, ви чудово розумієте, — каже син. — А от я вас не зовсім. Сподіваюсь, ви допоможете мені. Хіба я коли-небудь доручав вам вести справу Удена?

Мені не до смаку його кисло-солодкий тон. Не подобається й те, що мені вичитуватимуть навстоячки.

— Дозвольте? — кажу роздратовано, підтягую крісло та вмощуюся в ньому. Молодий кривить рота, старий дивиться крижаним поглядом, жоден м'яз не ворухнеться на скам'янілому обличчі. Не знаю чому, але це мені подобається.

— Отже? — наполягає Фассбендер-молодший.

— Минулого тижня ви доручили мені потурбуватися про панну Уден. Точніше, з'ясувати деякі дрібниці, що стали б у пригоді для вашого досьє. Так принаймні ви висловилися самі.

Старий бухикає, знімає окуляри, дихає на них, протирає і роздивляється на світло. Тим часом син підводиться, обходить стіл і сідає на своє місце.

— Проте позавчора я скасував свій наказ, — каже він. — І ми з вами про все домовилися. Так?

— Так. Але ж…

— Що саме?

Мені почулося клацання, відразу ж згадую про магнітофон у письмовому столі. Чи увімкнув він його? Відчуваю жар у потилиці. Чорт забирай, що за допит?

— Боявся, — обережно відказую, — що ви лишилися невдоволені мною. І мали рацію. Здається, мої відвідини контори фірми «Хуке і Шпетверт» спричинилися до дальших подій.

— Яких саме?

— Ну, викрадення Удена.

Син мекнув: це має означати сміх. Батечко все ще спокійно протирає скельця.

— Але, — раптом каже він, — ви розповіли своєму дядькові речі, що не відповідають дійсності. — Він промовляє тихо, але чітко, і в його голосі бринить та сама необхідна доза гіркоти, що надає розмові характер повної довіри.

— Бачите, ви виставили мого сина і мене перед паном Тердонком у дещо дивному світлі. Та цього можна не брати до уваги. — Вія робить штучну паузу і додає дещицю жалю. — Ви скривдили дядька, що дуже засмутило його. Гаразд, і про це ви домовитесь поміж собою. — Він знову надягає окуляри, дивиться на мене, і його голос стає крижаним. — Однак я не можу вибачити вам те, що ви хотіли спонукати вашого дядька заподіяти шкоду інтересам моїх клієнтів. Пан Тердонк був дуже вдячний мені за те, що я своєчасно поділився з ним своїми побоюваннями.

Старий підводиться.

— Ви мене розчарували, візьміть це до уваги. Вам доведеться докласти чимало зусиль, щоб повернути мою довіру.

І дріботить до дверей, махнувши рукою:

— Будь ласка, вибач мені, Вольфганге!

Чудово виконано! Він вправно впорався із завданням: все сформульовано логічно, чітко, стисло. Якби він так виступив у суді, то поклав би до кишені не одну тисячу марок. Лишається зачекати, скільки це коштуватиме мені. Син тим часом витяг зі столу пляшку портвейну і два келихи. Наливає, один підсовує мені.

— Мій батько, — каже, — дуже розсердився на вас. Він і приїхав сюди виключно заради вашої особи.

Спершу роздивляюся портвейн, потім Фассбендера. Портвейн мені подобається, шеф — ні. Надто співчутливий в нього тон для того, щоб бути природним.

— Сподіваюсь, — кажу, — що все влаштується.

А що міг я ще сказати? Ні морально, ні фізично не був сьогодні готовий до суперечки з ним. Оскільки перевага на його боці, хай собі базікає.

Він підіймає келих і п'є за моє здоров'я.

— Я вас розумію, бо всі ми свого часу побували у рожевих окулярах і ладні були схопити бога за бороду лише заради того, щоб сподобатися дівчині. Молодість завжди однакова: вона не визнає перепон. — Він посміхається. — Ідеали не продають, про них просто забувають.

— Так, так, — докидаю сердито. — Навіть шеф респектабельної адвокатської контори пишається тим, що в нього немає ідеалів.

— Не забувайте, однак, що старі — народ тертий, вони набули чимало досвіду, зокрема гіркого. Чогось воно коштує! Чи ви іншої думки?

— Ні в якому разі, — мурмочу я. Здається, він задоволений.

— Отже, облиште цю нещасну справу Удена. Врешті-решт йому ви не допоможете, звісна річ. Для таких тонких справ у вас ще не вистачає тактовності та почуття міри. — Випещений палець шефа поляскує по обкладинці кримінального кодексу, що лежить перед ним. — Коли хтось і здатний витягти того Удена з халепи, то це мій батько і я.

— Поки що, — відказую, — ви зробили небагато.

Він дратується.

— Не думайте, що я доповідатиму кожному службовцеві фірми свої наміри у справах клієнтів. Поки що, шановний докторе Тердонк, мої дії не підлягають вашій критиці. Запам'ятайте це, будь ласка! — Його палець відштовхує кодекс. — Удена ми витягнемо так само, як досі витягали всіх інших. Будьте певні!

Я трохи збентежений, бо його злість наштовхує на роздуми, так само, як і наведені аргументи. Справді, до цього часу фірма «Саллівен, Фассбендер і Саллівен» ще нікого не кидала напризволяще. Але з іншого боку… Я обережно мацаю овій ушкоджений череп. Сьогодні він явно страйкуй, тому-то я і відчуваю себе нещасним.

— Мені здається, — веде далі шеф, — що маленька Поллі добряче забила вам памороки. Дівчисько непогане, але, на жаль, дурне. Мені не хотілося б, Тердонк, щоб ви вскочили через неї у халепу, тому рвіть з нею усякі стосунки.

Оце так ляпас! Я підхоплююсь на рівні ноги.

— Ні! Ніколи! Ми друзі з панною Уден, і я буду…

— Нічого ви не будете! — грубо обриває він мене. — Панна Уден наказала передати вам, щоб ви більше не обтяжували себе знайомством з нею. Вчорашня сцена була досить неприємною для всіх нас.

Другий ляпас! Здається, гірший за всі стусани, що їх я витримав сьогодні вночі. Ковтаю слину.

— Мої приватні справи, — видушую з себе, — не стосуються фірми. І вас також, пане доктор.

— Про мене, — він відверто глузує, — можете вештатися ночами де завгодно, якщо будете з'являтися до роботи у зазначений час та без синців під очима. Можете мати десяток коханок, проте не з числа клієнток фірми.

— Але ж панна Уден зовсім не думає про те…

— Мене не цікавить, — обриває він, — що саме думає панна Уден. Боюся, також не цікавить і те, що думаєте ви. Сподіваюсь, ми порозумілися? — Він зиркає на календар. — До речі, завтра ми летимо до Парижа. Будьте напоготові. Там, гадаю, матимете нагоду загладити вчорашню провину. Тепер можете бути вільним.

— Я діятиму так, як вважаю за правильне, — кажу. — Візьміть це, будь ласка, до уваги.

Він всміхається. Я грюкаю дверима. Дешева витівка. До того ж марна, бо двері оббиті товстою шкірою.

11

Сірою хустиною нависли над містом сутінки. Газонами ковзають тіні. Спалахують перші ліхтарі і поступово розпливаються, зникають контури будинків, на їхні башти та дахи спадає вечір.

Повітря тепле й вологе, та мене морозить. Внизу, у пані Гнайзенек, бурмочуть голоси, хтось регоче сито, розкотисто. Дзвенять келихи.

Лежу на софі, заклавши руки за голову, вивчаю стелю.

Там гіпсові амурчики плетуть вінки з гіпсових квітів. По шпалерах стікає світло. У склянці, що стоїть на підлозі на килимі, відбиваються вогні люстри.

Коньяк мені не смакує, але я п'ю. З нудьги, з невдоволення, від злості. Я — суцільне протиріччя. Побита пика вимагає помсти, логіка заперечує її. Боротьба затятості проти розуму. Що робити? І в коньяку не знаходжу відповіді.

Стукають. Неохоче підводжуся.

— Прошу!

У двері зазирає матінка Геберт.

— До вас прийшли, пане доктор.

Елен і Франк. Волосся Елен кольором змагається з букетом чудових гвоздик, Франк тягне невеличку скриньку. Сопучи, ставить її біля софи.

— Salve[8]! — вітається, утираючи спітнілого лоба. — Заскочили поглянути, чи зрослася твоя голівонька.

Стурбовано дивляться на мене. Відчуваю, що опинився в центрі уваги, і це мені не подобається.

— Щиро дякую, — кажу, непомітно заштовхуючи склянку з коньяком ногою під софу. — Хіба з таким твердолобим, як я, щось може скоїтися?

Задоволений Франк заводить мову про чудові якості дубової деревини. Елен критично озирається довкола.

— В тебе зайняті всі вази?

У вазах і досі стирчать троянди, призначені Поллі.

— Повикидай їх геть! Не хочу їх більше бачити!

Та Елен не викидає квіти, вона так вдало розподіляє їх, що вивільняється одна ваза.

Тим часом Франк нахиляється, розгортає папір, дістає скриньку і кладе мені на коліна.

— Для підтримки здоров'ячка! — каже він, підморгуючи.

Похмуро розглядаю скриньку. Якщо вірити написам, то вона містить такі запаси марлі, пластирів та цілющої мазі, що їх би вистачило першій-ліпшій лікарні на цілий місяць.

— Франку, — кажу погрозливо, не знаючи, чи лаятися, чи реготати, — знущаєшся з інваліда?

— Нізащо не ризикнув би, пане адвокат. Зазирніть лишень, що там.

Відкидаю кришку — мені аж заціпило: у скриньці, дбайливо запаковані, лежать вісім пляшок мартіні.

— Трохи медикаментів, — бурмоче Франк, вдаючи байдужого.

— Дітки, — кажу розчулено, — ви збожеволіли. Вісім пляшок, квіти…

— Не думай, що все від нас, — глузує Франк. — Від мене особисто ти дістанеш не більше, як півпляшки.

— А решта від кого.

— Від Елен, Буллі, Карла, Фелікса…

— Це п'ять. А ще три?

Елен і Франк перезираються, трохи ніяковіють.

— Від Поллі… — зрештою каже Франк; вираз його пики цілком серйозний. Елен ствердно киває, але брехня надто відверта. Від Поллі мені більше нічого чекати. З учорашнього вечора їжачка не існує.

Я витягую п'ять пляшок і зачиняю скриньку.

— Решту можеш забрати собі, — кажу Франку. — Роби з ними все, що заманеться.

Франк спантеличений.

— Лексе, ти…

— Щось сталося між тобою і Поллі? — цікавиться Елен. Ні, вона теж не здатна брехати, її виказує голос.

— Анічогісінько. Крім того, що я стомився і хочу спати.

Натяк прозорий. Мені шкода, бо ж обидва вони, особливо вона, не заслужили такого, але мені все остогидло. Нічого не хочу більше слухати, ані бачити. Хочу залишитися на самоті із своїми ранами, плекати їх, насолоджуватися ними.

— Шкода, — каже Франк, — тим більше, що в Елен є для тебе цікава пропозиція.

Дивлюся на нього з недовірою.

— Що саме?

— Невеличка прогулянка.

Заперечливо махаю рукою.

— Досить з мене отих прогулянок! І хіба тобі не треба до «Едему»?

— Цього тижня я на ранковій зміні, — відповідає Елен.

— От і чудово, — кажу, — є Франкові компанія. Я ж справді дуже втомився.

Вони знову перезираються. Франк знизує плечима. Та Елен не складає зброї.

— Ти мусиш познайомитися з паном Хойслером. Я вже зателефонувала йому. Чекає на нас за півгодини.

— Хто ж він такий?

— Пан Хойслер — архітектор. Один з тих трьох, що минулої суботи були запрошені до директора міської слідчої в'язниці.

Дивлюся на неї спантеличено. Хоч і не без цікавості. Та знову згадую Поллі.

— Ні, — бурмочу, — не хочу більше цим займатися. Все це безглуздя.

Ставлю скриньку на підлогу і приношу своїх мавпочок.

— Ось… Вони здобули спокій. Те саме, чого я зараз бажаю.

— Після того, що вони вчинили з тобою нинішньої ночі, — мовить Франк, — тебе неважко зрозуміти. Але…

— Стусани ще не головне… Справа не в них.

— А в чому ж?

— Та нічого.

Елен бере мені з рук статуетку і зневажливо роздивляється її.

— Ти нічого не помічаєш?

— Ні. Що тут такого?

— Це ж — мавпи… — Вона очікувально дивиться на мене.

Немов відро крижаної води вихлюпнули на мене. З-під софи видобуваю свою склянку. Коньяк став теплим, тепер він взагалі не має ніякого смаку. Вірніше, пахне милом. З огидою відштовхую склянку. Франк скупо всміхається.

— Досі я гадав, що тебе цікавить сама справа.

— Авжеж.

— Та для тебе головне самозамилування, чи не так? Коли ж у тебе немає змоги повихвалятися, покидатися гучними словами, видати себе за чарівного хлопця, ти відразу. залазиш у шпарку.

—. Не верзи дурниць. Коли Елен якось послала тебе під три чорти, ти теж скис.

— Лише на добу. Потім зрозумів, що був неправий.

Елен ставить статуетку на стіл. Я зітхаю.

— Їдьмо, — кажу. Та зовсім не через те, що змінив свою думку. Це лише відстрочка. Треба виграти час, щоб розібратися у самому собі. Але я вже відчував з острахом, що мені доведеться-таки зважитися.

12

— О, ні! — Пан архітектор Хойслер благально і лякливо здіймає свої маленькі білі ручки. — Мій друг не телефонував до в'язниці. Це правда, можете мені вірити. Я вже неодноразово казав це панам з поліції і ладен повторити навіть під присягою.

Дивиться на нас суворо, трохи докірливо, губи тремтять. Я критично розглядаю його. Літній чоловік, сивий, привітний, витончений та ламкий, ніби порцеляновий. Помешкання в нього чистеньке, доглянуте, схоже на ляльковий будиночок, однак по всьому видно, що з грошенятами в нього скрутненько. Мабуть, давно вже безробітний. На стінах під склом розвішані виключно давні, вже пожовклі проекти та ескізи.

Хойслер перехоплює мій допитливий погляд і, мабуть, здогадується про мої думки.

— Не можу крокувати в ногу з часом, — покірливо всміхається він. — Я прихильник фундаментального, а сьогодні воно не в пошані. Треба було б перебудуватися, та для цього я надто старий. Тому живу тим, що маю.

Пропонує нам чай, ставить на стіл печиво, додає до цього півплитки шоколаду, акуратно поділеної на маленькі часточки. Я байдуже беру щось із запропонованого, Елен, замислившись, помішує чай.

— Ви певні, — питає вона, — що директор не залишав кімнати? Скажімо, хвилин на п'ять чи навіть менше?

Хойслер ствердно киває.

— Так, один раз виходив, але зовсім не в той час. Розумієте, ми грали в бридж. То була чудова партія, і він був дуже збуджений, дуже уважний; ми навіть багато сміялися. Йому щастило, і я радів за нього. Ось тому-то і запам'ятав, що в ту годину він нікуди не виходив.

Старий дивиться на Елен м'яко, привітно, а я вже досить добре вивчив людей, щоб переконатися — це не комедіант типу Фассбендера. У нього надто повільна реакція, замало самовпевненості. Його світ маленький та простий; це незлобливий, педантичний, доброзичливий старий пан, що залишився осторонь життя, партія в бридж для нього — подія, яку він довго пам'ятатиме у всіх подробицях.

— Чому, власне, вас так зацікавив цей телефонний дзвінок? — питає господар.

Елен розповідає. Він слухає уважно, спершу просто ввічливо, потім починає хвилюватися, і його маленькі білі рученятка сновигають на скатертині.

— Я цього, звичайно, не знав, — знітившись, мимрить він. — Щоправда, пани поліцейські натякали на щось схоже, проте, я не надав цьому ніякої ваги, анітрохи не замислився над цим. А повинен був. Але з часом стаєш таким егоїстом, таким байдужим до навколишнього. Що ж тепер робити?

Архітектор безпорадно дивиться на нас світлими переляканими очима, проте й ми такі ж безпорадні.

— Лишається одне, — зрештою кажу я, — хоч Уден і заперечує це: хтось імітував голос його начальника. Саме так.

Пан Хойслер засмучено киває.

— Ця справа наробила лиха всім, — говорить він стиха, — хто був до неї причетний: пану Удену, його доньці, вам… І моєму другові. Сьогодні вранці його послали у відпустку і розпочали проти нього слідство.

— Он воно як! — дивуюся я. — Це вже стає цікавим!

— Цікаво, — архітектор зиркає на мене, — не зовсім вдалий вираз. Минулого тижня, коли все це заварилося, нас усіх допитали, кожного окремо. Хотіли знайти суперечності. Проте зрештою змушені були повірити нам; отже, здавалося, що все піде гаразд. Однак, коли пан Уден зник з тюрми, все те почалося знову. Зараз створено спеціальну комісію, що розслідуватиме цю справу.

— Комісії, — втрутився я, — пусте, формальність. Не бачив ще жодної, яка б виправдала витрати. Базікають, розпитують, допитують і знов базікають, потім складають великий звіт, у якому з'ясовано, що нічого не з'ясовано — та й край.

— Тільки не в цій історії. Мій друг уже раз зазнав лиха після того, як виступав свідком на процесі у Франкфурті.

Я мало не перекидаю свою чашку.

— Свідком обвинувачення?

На його обличчі здивування.

— Мій друг — антифашист. Хіба ви цього не знали?

Дивлюся на Елен, вона на мене.

— Так, — докидає пан Хойслер, — з сорок третього до сорок п'ятого сидів у концтаборі. Його дружина не витримала, померла. Тепер він самотній, так само як і я. Зламана, озлоблена людина.

Це з'ясувало справу. Така людина нізащо й ніколи не допоможе вбивцям своєї дружини втекти з в'язниці. Мабуть, Уден справді помилився, запевняючи, ніби чув голос свого директора.

— Пробачте, — мимрю я у розпачі, — але ми про таке і не відали.

Заспокоюючи мене, пан Хойслер кладе свою білу зморшкувату руку на мою.

— Знаю: ви не сподівалися такого. Взагалі що знаєте ви, молодь, про ті часи та долі тих людей. Чули, що Гітлер побудував автостради, а війну програв виключно через те, що вважав себе розумнішим за своїх генералів. Але правду, жахливу й жорстоку, вони від вас приховують. — Його рука тремтить. — Вони завжди брехали нам, а зараз обманюють вас…

Чай давно прохолов.

Ніч напнула над дахами свою чорну хустину.

О пів на дев'яту ми роз'їхалися по домівках. Я мовчки сидів поруч з Елен. Розмова з Хойслером розхвилювала мене. Одна думка непокоїла; чи здатні ми взагалі довести зараз невинність Удена?

Все так заплуталося і з кожним днем заплутується все більше. Арешт Хайнке-Штудера, його втеча, Уден. Таємничий телефонний виклик, що його, як послухати людей, не могло взагалі бути, але він все-таки був. Чому Уден заперечує, що помилився? Побоювався нарікань? Або підвела його погорда?

Стиснув голову руками і думаю, думаю. Де ж вона, правда? Десь, за забороненими дверима, цокає годинниковий механізм, і все відбувається з диявольською точністю. Куди б я не подався, до чого б не торкнувся — завжди і всюди наражаюсь на зловісне коричневе минуло. Вигулькують особи, імена, події — та все раптом зникає, зникає раніше, ніж встигаєш його вхопити. Обертаються колеса, зчіплюються важелі, повзуть униз гирі. І танцюють ляльки…

Вогні.

Стіни.

Маски.

А поміж ними — ми з Поллі, дві порошинки, що попали поміж колеса цього таємничого механізму. Хіба я волів цього? Невеличка послуга обернулася на велику гру з великими ставками, — кар'єрою, благополуччям, може і більшим…

Зітхнув. Чи можу я кинути Поллі напризволяще? Навіть коли я людина, котра її зовсім не цікавить?

— Щось надумав? — спитала Елен.

— Надумав продовжувати. А як же бути…

— До речі, в тебе немає жодних підстав для ревнощів, — зауважила Елен. — Поллі дуже цінує тебе, так цінує, що навіть не здатна сказати це відверто.

— З іншими розважається, фліртує, — пробурмотів я, — а зі мною поводиться, як з ганчіркою.

— Буває! — втішила мене Елен. — Коли я познайомилася з Франком, теж була нестерпною, хоч він і сподобався мені з першого погляду.

— Я не звик до такого.

— Тому що тебе надто розбестили, телепню! — роздратовано каже вона.

Упізнавши мене, квіткарка всміхнулася:

— Знову троянди?

— Найкрасивіші, які тільки знайдуться!

За десять хвилин я вже ступав сходами будинку, в якому мешкала Поллі. Відчинив Ганнібал, старанно почухуючи за вухом, сповістив:

— Поллі пішла…

— Я почекаю, га?

— Чому ні, — промовив він, вирячившись на троянди. — Але певний, що вона прийде пізно.

— Не сказала, куди пішла?

Похитав головою.

— Ні. Гадаю, у гості або на побачення. Намазюкалася та вичепурилася, немов індіанець на війну.

Я подивився на троянди і знову відчув себе непотрібним. Та зі справою треба було кінчати.

— Я тільки випалю сигарету.

Минула година. Ганнібал зварив мені кави, приніс попільничку. Коли вона наповнилася недокурками, я зрозумів, що подальше сидіння недоцільне.

Витягнув з букета дві троянди, поклав їх поруч з пуделем, якого подарував Поллі. Решту квітів узяв під пахву. Мене душив гнів.

Сів у таксі і поїхав на Південну.

13

Кріс несподівано запросила мене десь повечеряти. Час нічних ресторанів.

Портьє у лівреях, червоний плюш, сигаретний дим, напівтемрява. Дзенькіт келихів. Музики у сріблястих фраках, із сріблястими інструментами. Шампанське у відерцях з льодом. Гудіння вентиляторів.

Кріс танцює.

Я сиджу біля стойки на стільці, дудлю другу чи третю порцію мартіні, чекаю, коли Кріс втомиться. Та вона розважається щодуху. Іноді всміхнеться до мене, іноді стає задумливою — сам диявол не розбере, що сьогодні з нею коїться. Вона нагадує хамелеона. Часом вона — світська дама, надміру оголена, в прикрасах, з гордою поставою, за мить — невинне дівчисько з виблискуючими вологими очима сарни, ще за мить — брутальна, як справжній пірат. Підсовую барменові свій келих.

— Ще раз!

Ввалюється нова компанія: троє жінок, двоє чоловіків. Шум, гамір, сміх. Вони вже п'яні, особливо перша пара. Вона у сріблястій вечірній сукні, дуже високих чобітках, з криваво-червоним манікюром. Він у смокінгу з напомадженим волоссям, пикою, що опливає жиром. До них линуть офіціанти, заганяють усю групу у куток до вільного столика, як приручені слони своїх диких братів у пастку.

— Шампанського! — реве гладкий.

Клер затуляє йому рота, він хоче вкусити її пальці та дістає ляпаса. У ту ж мить в оркестрі лунає барабанний дроб. Чудовий ефект!

Кріс танцює.

Закинула голову, всміхається своєму партнерові; його волохата, знизана обручками з брильянтами рука ковзає по її спині, а там, у ніші, сидить Клер, роздивляється диявольські маски на стінах, смикає зелені парості, які звисають з-за бамбукової решітки, зрештою починає лічити пляшки на полицях бара. Починає справа, я ж сиджу ліворуч. Квапливо відвертаюся.

Коли замовляю коньяк, хтось видирається поруч на стілець. Смаглява рука, на зап'ясті брязкають срібні браслетки.

— Старий і коньяк, — каже Клер. Обличчя в неї трохи пом'яте. — Бідолашний стомлений дідуган. «Я хочу спати, а ти танцюєш…» Дозвольте запропонувати вам коньячку, пане доктор?

— Дозволяю вам ушитися, доки не розлютився.

— Лють і ви? Боронь боже… — Кличе бармена, показує йому два пальці. — Коньяк.

— Один, — уточнюю я. — Не питиму.

— Два! На прощання, докторчику! Їду. Помиримося. «ОДЕССА» не злопам'ятна…

— Зате я — так! Куди подаєтесь: до вілли Боргезе чи в Дом?

Рука, що тягнеться до чарки, завмирає, зависає над чаркою, немов шуліка.

— Падлюка! — сичить Клер. — Звідки ти довідався про Дом?

— Провидіння боже. — Сповзаю із стільця. — Щасливої дороги…

Обличчя, келихи, ритми.

Яскраво нафарбовані губи, що сміються, п'ють, промовлять гидоту. Чорна ніч та білий «ягуар». Стоянки для машин. Двері, що прочиняються і зачиняються. Портьєри, столи, смокінги. Скляна підлога. Від затягнутих у тканину стін повіває втомою.

Дивлюся на годинник. Пів на другу.

— Кріс, я ушиваюся. Ідемо геть.

— Зайдеш на хвилинку? — питає вона.

— Куди?

— До мене.

— Зараз?

Кріс наспівує стиха. Вона п'яна. Фарба на її губах стерлася, сукня сповзла з плечей. Руки тремтять на кермі, як маленькі знервовані звірятка.

— Не дивуйся, — каже вона, — якщо дедді найближчим часом запросить тебе поговорити віч-на-віч. Це дуже важливо.

— Чому?

— Він хоче, щоб ти просунувся на кілька щаблинок.

Спустілі вулиці, завмерлі автомобілі, бездомний собака, клапті паперу. Місто спить. Тільки вогні безглуздо витанцьовують на голих фасадах будинків.

— Мабуть, стану шефом фірми «Саллівен, Фассбендер і Саллівен»?

— Щойно я розповідала тобі про «Райнфінанц», — каже Кріс і спокійнісінько долає при цьому перехрестя, незважаючи на червоне світло. — Концерну потрібні молоді фахівці, обізнані з комерційним правом. Ти ж знаєш французьку?

Насторожуюся. Франція, знову Франція! Ні, це зовсім не випадковість.

— Це якось пов'язано з Домом? — думаю, але в ту ж мить розумію, що Кріс взагалі може і не знати про Дом.

Вона якось дивно дивиться на мене.

— До чого тут Дом?

— Сам хотів би знати.

Південна.

Кріс зачиняє двері своєї кімнати, вмикає радіоприймач та розчиняє навстіж дверцята бара.

— Влаштовуйся зручніше!

Кидаю пальто на спинку стільця.

— Скільки ж коштуватиме мені цей комфорт?

— Зовсім мало.

Коньяк гупає в голові, в роті гидко. Але тямлю непогано. Розумію: Кріс вирішила домогтися свого. Нічні ресторани, мартіні, чорні, як антрацит, кушетки.

Хитаю головою:

— Ні…

Кріс звільнюється від черевичків, гасить світло. Зараз у темряві лише слабо мерехтить шкала радіоприймача. Скидає сукню, бере халат.

— Здається, ти цікавився Домом?

— Не в такий спосіб, — кажу. — Облиш дурниці: адже я не гімназист.

Вона сміється — зле і водночас глузливо.

— Відколи ти став таким манірним?

— Інколи находить.

— Дурником прикидаєшся? — Кріс прочиняє двері ванної. — Це, Лексе, ніколи не було ознакою високого розуму.

Двері гупають, шумить душ. За матовим склом видно силует Кріс. В неї до біса гарна фігура. Підходжу до вікна.

У кущах шепоче нічний вітрець. Обрій раз у раз спалахує оранжево-жовтим: то відблиски домен. Надворі панує тиша.

Притискаю лоба до шибки. Чого бажаю я, чого хоче Кріс? Дом, Дом і ще раз Дом! Може, там ключ від таємниці? Карта Наеглі, переляк Фассбендера, спалах гніву Клер — все це, немов біла стрічка, тягнеться до заборонених дверей. — І ці двері знаходяться, здається, за якихось триста кілометрів від Парижа, десь на північному узбережжі Франції. У Парижі я буду завтра. Якщо там добре сполучення, можна впоратися за добу.

У Кріс десь є атлас.

Іду до сусідньої кімнати, вмикаю світло, починаю гарячково порпатися у книжковій шафі. Платон, Ніцше, Розенберг, книги з банківської справи, про велику місію Німеччини у світі, про занепад культури. Атлас лежить поперек, на книгах. Шукати не доводиться: він сам розгортається на карті Франції.

Вона більшого масштабу, ніж карта Наеглі, яку я надибав у «ситроєні», тому Дом тут не позначено. Але там, де він має бути, намальовано червоний хрестик; інший такий хрестик поставлено на північному сході, на самому березі Ла-Маншу.

Не знаю, скільки просидів над атласом, дивлячись на хрестики. Раптом біля мене виникає Кріс, гола, ще мокра після душу. Зле висмикує в мене з рук атлас, складає його, пхає у шафу.

— Годі шпигувати! — сичить. — Те, що тобі належить знати, знатимеш свого часу!

Повертаюся до сусідньої кімнати, наливаю собі мартіні. Відблиск шкали приймача жовтувато мерехтить у келиху.

— Інколи хочеться знати, кому і за скільки тебе продадуть?

Кріс вимикає приймач.

— То все пісеньки твоєї Поллі! — Вона намагається пом'якшити голос, але він бринить, немов скло. — Не будь дурнем, Лексе. Ми обидва… — Підходить впритул. — Налий і мені.

— Дарма, Кріс! Краще пісеньки Поллі, ніж ваші чекові книжки…

— Лексе!

Хапаю пальто і йду геть.

14

Пів на третю. Таксі завертає на Паркалеє.

Розраховуюсь, залишаю машину, крокую повз кущі рододендрона до дверей. Піднімаючись сходами, бачу: щось біліє. У моїй поштовій скриньці стирчить конверт. Витягую його. На листі моє прізвище; імені відправники немає.

Хутко озираюся довкола. Шумить листя. Прохолода.

Нетерпляче розриваю конверт. Випадає аркушик. Лише кілька рядків, надрукованих на машинці. Відразу впізнаю; знайома історія про заборонену кімнату.

Друге попередження.

А може — третє? Останнє, остаточне?

Похапцем відчиняю двері, поспіхом зачиняю їх, замикаю. Відчуваю, як серце калатає десь у горлі.

У передпокої темно, тихо, ніде ані шелесне..

Прожогом кидаюся наверх, стрибаючи через дві сходинки, хочу якнайскоріше дістатися до своєї кімнати. Тремтячими руками зачиняю за собою двері, полегшено зітхнувши, притискаюся лицем до їхньої прохолодної, пофарбованої у біле поверхні.

Страшно.

У кімнаті нічого не змінилося: книжкова шафа важко навалилася на стіну, під вікном розчепірився письмовий стіл, на ньому безмовно скоцюрбилися мавпочки.

Я все ще тримаю у руці аркуш. Зберегти його або викинути? Порівняти друкарські машинки, дослідити папір, відшукати відбитки пальців? Але для чого? Цього замало: навіть Баума не зацікавиш. Дитяча казочка — більше нічого.

Риплять сходи, що ведуть на горище. Наближаються кроки. Хтось стукає у двері.

Лякаюся до нестями, але одразу беру себе в руки; адже Льокі ніколи б не постукав.

— Хто?

Матінка Геберт просовує у двері голову, озирається, щоб переконатися, чи я один, і киває мені пальцем.

— Ви мені потрібний! Шльондрає десь ночами…

— Що трапилося?

— Ще питає? Посоромилися б!

Її жваві чорні очі сердито виблискують.

— Ходімо, гляньте самі, який ви грішник.

Дурнувато всміхаючись, іду до її кімнатки у мансарді.

На софі, дбайливо вкритий ковдрою, спить мій каштановий їжачок.

— З восьмої години чекала, — шепоче мені на вухо матінка Геберт. — Об одинадцятій забрала її до себе. Я б ніколи стільки не чекала! Та вона неодмінно хотіла діждатися.

Мучений докорами совісті, дивлюся на сукню, повішену на спинку стільця, на черевички з високими підборами, на маленьку сумочку. Лише зараз розумію, який я віслюк.

Раптом Поллі розплющує очі.

— Лексе, — бурмоче вона і посміхається мені, проте посмішка враз зникає. Злякано сідає, хапає сукню і прикриває голі плечі. — Пробачте, я лише хотіла…

— Гаразд, Поллі. Я йолоп. Але не будемо більше про це…

Риплять двері: це квапливо виходить матінка Геберт.

— Вип'ємо кави, — пропоную я.

Чотири години ранку, а ми все балакаємо.

Сіріє небосхил, підступає день, та рекламні вогні й далі гоцають у своєму божевільному танку. Вимикаю світло, відчиняю вікно. У кімнату лине крижане повітря.

Поллі складає чашки, бере пальто.

— Мушу йти, Лексе.

— Хіба?

Вона вагається, потім тихо каже:

— Так буде краще, Лексе…

Вулиці ще сплять, і звуки наших кроків гучно відлунюють від стін будинків. Напівтемрява, холоднеча. Темні газони міського парку. Росяна трава. З вокзалу долинає брязкіт буферів та гудки маневрових паровозів.

Ідуть двоє назустріч ранку, що пробуджується, назустріч невідомому — огидній тисячоокій коричневій звірюці.

— Лексе, — раптом каже Поллі. Зупиняється. — Я… Не їдь, прошу, в Дом… Навіть заради мого батька…

Невже очі в їжачка вологі від роси, а голос тремтить просто від холоду? Поллі закушує губу — зараз, зараз знову випустить голочки.

— Поглянь-но на мене! — прошу.

Відвертається.

Запускаю пальці у її волосся і повертаю їй голову, поки не глянула в мій бік.

— Боїшся за мене?

Заперечливо хитає головою, але очі не вміють брехати, Я відпускаю її. Скільки роси в її очах!.. Вона закидає голову. Пальто розгортається, я знову бачу сукню, яку вона вдягла заради мене, бачу вузькі дівочі плечі… Дивно, але відразу все стає ясним, ясним до болю!

Таксі.

— Їжачку, — кажу квапливо, бо знаю, зараз вона втече від мене, і ніяка сила в світі не змусить її залишитися. — Їжачку, хоч я і божевільний, хоч у мене багато різних недоліків, хоч я п'яничка і старий негідник, — але не тікай од мене назавжди. Я повернуся. Мушу повернутися. Заради тебе…

Вона всміхається. Але усмішка її ляклива, невпевнена, трохи їжачкова, та мені вона здається найчудовішою в світі.

Вона прибирає мені волосся з лоба.

— Якщо не повернешся, Лексе, я залишуся зовсім одна.

Клацають дверцята, таксі їде. Довго дивлюся йому вслід.

Потім повертаюся і повільно чалапаю до своєї холодної, пустої кімнати.

З-за дахів видирається ранок.

З аеродрому телефоную Мебіусу і доручаю йому потай охороняти Поллі, доки не повернуся. Кілька днів вона буде зовсім сама, а я не знаю, що замишляють Сметс та Льокі. У всякому разі нічого гарного. Тому і боюся за їжачка, бо вони здатні зірвати свою злість на ній. Мебіус відразу все розуміє.

— Отже, ви знову встряєте в цю справу.

— Здається, так.

— Ви збожеволіли, докторе! Облиште! Благаю!

Дзеленчать шибки. Чотиримоторні літаки, виючи турбінами, здіймають пилюку на старті. Тхне бензином.

— Знаю, чим ризикую. — Зараз не час і не місце сперечатися з Мебіусом. — Будь ласка, виконайте моє прохання. Про інше поговоримо потім.

— Докторе, чи знаєте ви, що це коштуватиме вам голови?

— До речі, — кажу квапливо, — про платню. Про ваш гонорар ми домовимося, коли повернуся. Чи згодні взяти частинами?

— Докторе…

— От і домовилися. Як повернуся, одразу зателефоную. І кладу трубку.

В холі стоїть Фассбендер-молодший і нетерпляче зиркає на годинника. Гримлять гучномовці. З прочинених дверей протягує.

Рев двигунів переходить у несамовите виття. Над виходами спалахують написи:

«Рейс Люфтганзи-260 — Париж».

Квапливо хапаю чемодан.

Це наш літак.