Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Центральна площа Ісфахана Мейдан Нахш-е Джахан — величезна. На її південному боці розташована славнозвісна мечеть Імама, чия бірюзова брама з двома високими мінаретами прикрашена вражаючої краси каліграфією. За брамою відкривається розкішний купол мечеті, оздоблений емаллю різних відтінків синього, бірюзового та жовтого. Північний бік площі в спекотний полудень тремтить, наче марево. Відстань до нього — 510 метрів. Там височіє портал Кейсаріє — ворота королівського базару.

На східному боці центральної площі знаходиться мечеть шейха Лютфулли. На відстані 165 метрів на іншому боці площі погляд зачаровує прикрашена синьою мозаїкою висока брама палацу Алі Капу, з двоповерхового балкону якого понад чотириста років тому шах Аббас разом зі своїми гостями спостерігали за грою в поло на площі, попиваючи вино і насолоджуючись життям. Мейдан Нахш-е Джахан надалі залишається одною з найбільших площ світу й недарма належить до світової спадщини ЮНЕСКО.

Ісфахан розташований на висоті 1585 метрів над рівнем моря, посеред пустелі, але є справжньою оазою для рільництва. Місто стоїть на березі річки, в чудовій місцевості, на перетині торговельних шляхів, проте захищене від чужинських армій. Ісфахан протягом усієї своєї довгої історії завжди був визначним економічним і культурним центром. Передусім Ісфахан є одним з найкрасивіших місць ісламської архітектури.

У XVII ст. в Ісфахані процвітали витончена персидська філософія, поезія, мистецтво мініатюри. До того ж місто переживало золоту добу декоративно-прикладного мистецтва: вироби з металу, текстильні вироби, килими та кераміка були винятково високої якості. Краса міста та його рівень культури були настільки приголомшливими, що мандрівники назвали Ісфахан половиною світу, Esfahan, nesfe jahan. Цей вислів, на думку тогочасного історика Іскандера Мунші, пояснюється тим, що «побачивши Ісфахан, легко уявити собі весь світ».

Марнославне пояснення Мунші розумієш, познайомившись із містом ближче. Склепінчастий вхід павільйону Алі Капу веде від центральної площі до садів королівського палацу, де проводив багато часу шах Аббас з правлячої династії Сефевідів. Сидячи на прекрасному ґанку і споглядаючи садові ставки, шах часто розмірковував над величною історією Ісфахана.

Уже у 1050 р., за часів Малік-Шаха I, Ісфахан був столицею держави Сельджуків. У місті вісімнадцять років жив поет і астроном Омар Хайям, запрошений Маліком для участі у заснуванні обсерваторії. До Хайяма в Ісфахані тринадцять років працював Авіценна, відомий і талановитий афганський філософ.

Шах Аббас, перебуваючи при владі одинадцять років, настільки був закоханий в Ісфахан, що в 1598 р. вирішив зробити його столицею. Завдяки зусиллям енергійного шаха Ісфахан став одним із найелегантніших міст світу. Архітектура, парки і бібліотеки Ісфахана вражали європейців, які ніколи в житті не бачили нічого подібного.

Французький купець-ювелір Жан-Батист Таверньє відвідав Ісфахан на початку 1630-х рр. Він зазначає, що у кожної родини тут був власний садок. Тому Ісфахан нагадував радше сад, ніж місто. Тридцять років по тому інший французький мандрівник Жан Шарден називає Ісфахан найпрекраснішим містом на всьому Сході.

Помічником шаха Аббаса у створенні краси був геніальний архітектор, шейх Бахаї: теолог, філософ, астроном, учитель, поет та інженер. Він був типовим службовцем держави Сефевідів: житель міста, елегантний, обізнаний і благочестивий. Бахаї спроектував розгалужену зрошувальну систему та зручне транспортне сполучення Ісфахана. Для забезпечення громадського харчування поблизу було засновано також торгове місто.

Митці, ремісники й архітектори з Італії, Індії та Китаю були запрошені на допомогу місцевим майстрам. Бічною вулицею з площею сполучався проспект Чахар-Баг («Чотири сади»), оточений парками. Там можна було побачити палаци правлячої династії і житлові будинки вищих верств населення, з пишно прикрашеними панелями й фресками. Проспект проходив прямо на південь і продовжувався мостом Сі-о-Се Поль над рікою Зайенде-Руд. Шлюзи мосту — свідчення технологічної прогресивності Сефевідів. Міст не лише становив витвір інженерного мистецтва. На його верхньому ярусі була пішохідна вулиця і павільйони, звідки відкривався чудовий краєвид на ріку.

За багатством і красою міста стояла його найбільша сила і магнетизм: торгові місця і міська культура, народжувана ними. На головній площі — середмісті за часів династії Сельджуків — Аббас збудував імперський базар, два кілометри завдовжки, з куполоподібним дахом. Цікаво, що слово «базар» походить із перської, або мови фарсі, і позначає критий стаціонарний ринок. Імперський базар Qaisariya Bazaar був величезним. Там можна було побачити торговців шовком і текстильними виробами, ювелірів, торговців дорогоцінним камінням, державний монетний двір, лікарню, публічні лазні та готелі. Біля фасаду великих воріт базару на площі розміщувалися кавові кімнати. Вони були вже з самого ранку вщент заповнені відвідувачами, що пили каву та курили кальян. Люди спілкувалися, сидячи навколо чаші з водою для очищення кальяну. Розмови часто зводилися до політики. Тому Аббас наказав, що в усіх дискусіях обов’язково мав брати участь жрець, який говорив би про історію, поезію, закон.

Поблизу кав’ярень була вулиця червоних ліхтарів, вишукані ресторани та чайні, де грали в шахи. За свідченням Жана Шардена, опіум уживали представники всіх верств населення, винними крамницями володіли вірмени, а куріння канабісу вважалося міщанською звичкою. На головній площі були розташовані кіоски й торгові намети. Їхнє місце розташування було організоване відповідно до видів товару. В центрі звичайні торговці та ремісники пропонували їжу, прянощі, ліки, вироби зі шкіри й бавовни, шовк і атлас. По краях заможні торговці та майстри виставляли на продаж коштовні вироби. Щоранку тут продавали верблюдів, коней і мулів. Після полудня приїздили столяри з виготовленими меблями. На площі були також палітурники і спеціально відведені місця для купців із Венеції та Нюрнберга.

Оскільки Ісфахан був важливим пунктом призначення на Шовковому шляху, на Мейдані продавали вироби зі всіх куточків світу: від Португалії до Китаю, від Індонезії до Балтійського моря. Тут міняйла встановлювали свої залізні пункти обміну грошей і кіоски. Намети з вуличною їжею були всюди, і в кожному шипіли казанки. Вода була безкоштовною, оскільки торговці оплачували роботу водоносів. Зазвичай ринок працював до пізнього вечора, коли наставав час акробатів, дервішів, оповідачів історій і музикантів. Поліція охороняла площу настільки пильно, що злодіїв там не було. Час від часу площу наказували звільнити, аби там можна було пограти в поло. Життя в Ісфахані було розслабленим і спов­неним задоволень.

Місто культур і караванів

Шах Аббас сповідував шиїзм. Шиїти були послідовниками двоюрідного брата пророка Мухаммеда Алі, адже Шиа означає партія Алі. У своїх теологічних поглядах шиїти були ліберальнішими від сунітів. Шиїзм робив акцент на свободі волі та був відкритим до нових ідей. З іншого боку, шахи розуміли шиїзм у власний спрощений спосіб: засновник династії Сефевідів Ісмаїл І оголосив шиїзм державною релігією під страхом смертної кари.

Ісмаїл був родом з Азербайджану і розмовляв азербайджанською тюркською мовою, що згодом стала мовою двору Сефевідів. Свого ім’я династія набула у 1334 р. від покійного шейха Сефі, одного з керманичів регіону. Ісмаїл прийшов до влади у 1501 р., коли йому було лише чотирнадцять років. Можливо, саме юнацька непримиренність у поєднанні з владою зробили його винятково жорстоким. Він вимагав від сунітів звинувачувати своїх попередніх ватажків, що було надзвичайно принизливим. Він завоював території всього Ірану і колишньої імперії Сасанідів у сучасному Іраку. Двох лідерів повстання він наказав засмажити на площі Ісфахана і зробити з них кебаб, який на знак вірності мали з’їсти їхні спільники. Після смерті в 1524 р. Ісмаїл залишив імперію в повному хаосі та на межі громадянської війни. Три його наступники не покращили ситуацію. Після чого в 1587 р. до влади прийшов Аббас. Йому було шістнадцять років, коли він скинув із трону свого батька.

Хоча Аббас міг поводитися так само безжалісно і жорстоко, як і Ісмаїл I, він, утім, був значно прагматичнішим. Аббас вірив, що релігійна терпимість сприяє розвиткові торгівлі і, отже, загальному збагаченню.

На думку Роджера Сейворі, дослідника історії Ірану, шах Аббас був блискучим стратегом і тактиком, визначною рисою характеру якого була обережність. Він прагнув досягати своїх цілей радше дипломатичним шляхом, ніж воєнним. Проте, якщо події розгорталися не так, як він хотів, бунтівники відчували на собі весь його гнів. У 1614—1615 рр. Аббас придушив повстання грузинів у Кахетинській провінції. Понад шістдесят тисяч грузинських селян загинули, більш ніж сто тисяч було вивезено до Персії.

Аббас любив полювання і був майстром на всі руки: він умів власноруч викувати шаблю, підігнати сідло, виткати полотно. Він не терпів лінощів. У розмовах Аббас відразу переходив до самої суті та полюбляв чесні дискусії. Торгову справу він знав до тонкощів. Він завжди уважно слухав співбесідника й відповідав бадьоро та влучно. Аббас користувався підтримкою простих людей і проводив з ними багато часу. Він часто з’являвся на базарах і в інших громадських місцях Ісфахана. Часом він вирушав до вірменського кварталу й там годинами просиджував у колі місцевого населення за келихом вина. Вдягався зазвичай просто, проте під час офіційних заходів вбирався у парчу й дорогоцінне каміння, набуваючи вигляду істинно царського.

Шах Аббас правив достатньо довго, аби встигнути втілити свій проект у життя. Хоча він був абсолютним тираном, але на диво відкрито ставився до зовнішніх впливів. Аббас цікавився іншими державами і використовував будь-яку нагоду розпитати дипломатів про звичаї їхніх країн. Італійський мандрівник П’єтро делла Валле був уражений тим, наскільки багато шах знає про християнство та його історію. Допитливість, відкритість і толерантність Аббаса сприяли тому, що Ісфахан став вельми космополітичним містом. Там мешкали турки, євреї, грузини, вірмени, індійці, китайці та європейці.

Спільною мовою для всіх була, звичайно, перська, але у місті розмовляли також вірменською, грузинською, хінді, урду та гуджаратською мовами. Купці з різних тюркських країн, з Азербайджану, Узбекистану, Туркменістану, спілкувалися між собою турецькою. У XVI ст. батьки царів мали турецькі корені. Турецька поширилася також серед грузинських жінок у гаремі.

Французький торговець дорогоцінним камінням Жан Шарден у своїх подорожніх нотатках зазначає, що в Ісфахані не було жодного поважного чоловіка, чия матір не була б грузинкою або черкескою. Більшість переселенців із територій Кавказу спочатку були рабами. У 1540—1553 рр. шах Тахмасп здійснив чотири воєнні походи на Кавказ, що супроводжувалися надзвичайною жорстокістю. Його армія відточувала свою військову майстерність і поповнила державну скарбницю коштовностями, вкраденими у церквах Тбілісі та Єревана. Воєнні дії було легко пояснити священною війною, джихадом. Але передусім Тахмасп привозив до Персії воєнних в’язнів, яких називали ghulam. Лише після закінчення його останнього походу в 1553 р. їх було доправлено понад тридцять тисяч. Гулами приймали мусульманську віру й ставали до служби в армії, адміністрації, при дворі, а про гарем годі й казати.

У своїх міркуваннях шах Аббас відштовхувався від ідеї, за якою владу потрібно розподілити порівну між аристократами, юристами та персами, турками, арабами й кавказцями. Шах вирішив легалізувати статус кавказьких в’язнів війни як чиновників (shahisawani — «лояльні до шаха») і збільшив їхню кількість в уряді.

Згодом вищі посади переважно обіймали грузини, черкеси або вірмени. В імперії Сефевідів було звичайною справою те, що спеціальний радник міністра і держсекретар із політичних питань часто був тим, кого сьогодні назвали б іммігрантом. Кавказці відігравали головні ролі в уряді Персії ще сотні років. Одним із найблискучіших їхніх представників був Аллахверді-хан, що став командиром армії та губернатором провінції Фарс.

Крім гуламів Аббас вербував до уряду професіоналів із числа кавказької шляхти. Призначаючи курдів на посади губернаторів прикордонних територій і постійно переміщаючи їх з місця на місце, Аббас боронив кордони своєї держави. Нова армія Аббаса захищала країну від нападів османів і моголів.

Можливо, Аббас і був щирим і поважав іммігрантів, проте приємним його навряд чи назвеш. Він безжалісно карав занадто підступних і владолюбних представників свого уряду. Мірза Мухаммед Мунші пропрацював візиром молодого шаха лише 67 днів, поки його не стратили за звинуваченням у заколоті. Від того часу шах тримав в уряді лише старших і досвідчених чиновників, у лояльності яких був впевнений. Власним нащадкам він не довіряв взагалі. Одного сина він наказав стратити, інших — засліпити. Показово, що Сталін уважав його прикладом для наслідування.

Релігійною толерантністю Аббас приваблював до Ісфахана вір­мен і євреїв, що оселялися тут і вели торгівлю. Якщо це не діяло, людей переселяли примусово. Восени 1603 р. шах Аббас переселив до Ісфахана тисячі вірменських родин із міста Джульфа, провінції Нахічевань, сучасного Азербайджану. Аббас був захоплений торговим і мистецьким хистом вірмен. Під час переселення ніхто не питався, якої думки про це самі вірмени, і це добре пам’ятають у Вірменії навіть сьогодні, чотириста років потому. Утім, шах обіцяв вірменам як компенсацію гарні умови й свободи в Ісфахані.

Нову Джульфу було засновано за наказом шаха Аббаса у 1606 р. як вірменський квартал. Вірмени мешкали в окремому районі міста, їх культуру та релігію поважали. Вважалося, що процвітання вірмен завдяки торгівлі принесе багатство також Персії. Хоча вітчизняною торгівлею опікувалися перси та євреї, міжнародну торгівлю тримали у своїх руках вірмени. Для Аббаса контакти між ними та європейцями були життєво важливими.

Історик економіки Фернан Бродель змальовує мережу вірменських представництв, що простягалася від Амстердама до Маніли. Вірмени мали контори в Кантоні, Сурабаї та Манілі, у Кадісі, Лондоні та Амстердамі. Деякі торговці подорожували аж до самої Мексики. На своїх мусонних кораблях вірменські купці плавали між Персією та Індією. У них були налагоджені торгові зв’язки з Росією, Туреччиною, Європою та країнами Індійського океану. У древніх документах розповідається про неймовірно розгалужені вишукані торгові мережі, якими керували вірмени. Хоч би куди їхали купці, до Шираза чи Сурата, до Агри, чи Патни, чи Катманду, всюди на місці їх зустрічав вірмен, що був радником і помічником для інших вірменських торговців.

Вірмени стали дуже заможними, і їхні будинки були наповнені предметами розкоші. Посол Англії Томас Герберт гостював у одному з таких будинків. Ширазьке вино лилось із золотих винних глечиків у золоті чаші, гостям подавали ситну їжу, наприклад смажених поросят. Єдине, що непокоїло Герберта, — це непристойні картини еротичного змісту на стінах будинку.

Вірмени збудували в Ісфахані багато церков. І на сьогоднішній день у місті активна вірменська громада й тринадцять церков, найкрасивіша з яких — Ванкський собор. Аббас хотів, аби купці зрозуміли, що Персія — найкраще в світі місце для торгівлі. На південному березі ріки Заяндеруд, крім вірменських святилищ, були святі місця та квартали представників різних національностей і релігій. Там були крематорії індусів і цвинтарі зороастрійців. Аббас дозволив католицьким місіонерам без перешкод правити службу. Також він фінансував будівництво церкви, що здійснювалося португальськими францисканцями з Гоа.

Інтелектуальна незаангажованість стала доброю політикою, і Ісфахан перетворився на один із найважливіших світових центрів дипломатичних зустрічей. Це було унікальне місто в ісламському світі.

Центр ввічливої торгівлі

Якщо держави торгують одна з одною, вони не воюють. Найкраща гарантія збереження миру — безперервні комерційні відносини з іноземцями. Шах Аббас досяг заможності та творчого розквіту своєї держави завдяки тому, що дозволив різним етнічним групам торгувати між собою. Останнє вимагало шанобливого ставлення до покупців і продавців.

Двір Сефевідів замовляв багато робіт у ремісників і митців і був чимось на кшталт державного підприємства, що гарантувало високу якість продукції та добрі прибутки. Держава контролювала ціну, проте в усьому іншому торговці були достатньо незалежними. В Ісфахані не існувало культури гільдій, подібної до європейської, що регулювала б всю комерційну діяльність.

Ринок був настільки жвавим, що шахові Аббасу довелося змінити маршрут Шовкового шляху і прокласти його через Північний Іран та Ісфахан. Завдяки новому маршрутові вся імперія виграла, здобувши торгову монополію. Через Іран везли мигдаль і спеції з Індії, вовняні вироби з Європи та бавовну з Гуджарату. Торгівля на Шовковому шляху значно пожвавилася. Було встановлено прямі торговельні зв’язки між Англією та Нідерландами. Європейські компанії купували чверть використовуваного ними шовку в Персії. Ісфахан отримував хороші прибутки, здаючи в оренду купцям помешкання та лазні.

Жан Шарден відвідував Персію та Індію у 1665 р. В Ісфахані він насолоджувався гостинністю шаха Аббаса II, котрий цінував товариство франків, тобто європейців, і на їхню честь влаштовував бенкети при дворі.

Шарден прожив у Ісфахані десять років і досконало вивчив стиль життя персів. У той час місто було на піку свого розквіту. У 1671 р. Шарден знову подорожував Персією чотири роки, поки не повернувся назад до Франції. Будучи гугенотом, він був змушений тікати від переслідувань католиків до Англії, де його прийняли до двору короля Карла II. У 1711 р. Шарден написав книжку, присвячену своїм подорожам (Journal du voyage du chevalier Chardin).

Складений Шарденом опис Ісфахана та ісфаханців веселий і яскравий. Читаючи його життєрадісний твір, легко зрозуміти, чому Ісфахан був популярним місцем для багатьох європейських дипломатів і купців.

На думку Шардена, мешканці Ісфахана були щирі, мали багату уяву. Вони цікавилися наукою, мистецтвом і механікою. Також вони неупереджено ставилися до різноманітних задоволень, через що й були зацікавлені в розвиткові економіки та підприємництва. Це спостереження Шардена з відтінком легкого несхвалення виявляє цінності автора як представника протестантського світу, в якому ощадливість і поміркованість були найважливішими чеснотами.

«Вони ставляться доволі по-філософськи до добрих і поганих сторін життя, а також до очікувань майбутнього. Вони трохи зіпсовані власною жадібністю, мріють лише про прибутки, які можна витратити. Вони насолоджуються тим, що мають, не боячись майбутнього. Адже майбутнє вони ввіряють у руки провидіння і долі».

Шарден уважає, що найдивовижнішою особливістю перських звичаїв була доброзичливість до іноземців. Їх сприймали добре і піклувалися про них. Перси були відомі своєю гостинністю й толерантні щодо різних релігій. Єдиним винятком, на думку Шардена, є священики, які всюди люто ненавидять усіх, хто не поділяє їхніх думок. Звичайні перси, зазначає Шарден, дуже культурні та чесні у питаннях віри. Вони прагнуть також уникати будь-якої конкуренції та жорстокості.

Шарден зазначає, що перси дуже зацікавлені у навчанні своїх дітей. Вони культурні та виказують люб’язностей більше, ніж будь-хто інший деінде у світі. У поводженні вони елегантні, серйозні, величні та надзвичайно ласкаві. І завжди не забувають хвалити одне одного.

Так натхненно Шарден вихваляє ісфаханців, що можна подумати, нібито він викурив забагато кальяну, проте інші європейці поділяють його захват. Наприклад, португальський посол де Гувеа розповідає, що мешканці Ісфахана напрочуд відкриті щодо іноземців, позаяк звикли кожного дня радитися з представниками різних націй.

Коли іноземний купець до того ж знайомився зі сферою громадських послуг у Ісфахані, торгівля йшла відмінно. У Персії купцям пропонували зручні та безпечні місця для поселення й склади для товару.

Одною з важливих послуг була система дорожніх митниць. Коли купець платив митний збір, йому надавали охоронця, чиїм завданням було захищати безпеку каравану. Охоронці підпорядковувалися місцевому губернаторові. Система працювала бездоганно, адже багато хто з європейських купців зазначали безпечність шляхів Персії. Охоронці перевіряли всіх підозрілих подорожніх і тих, хто подорожував один. Також речі, що були викрадені із заїжджих дворів, швидко повертали господарям. Ба більше, європейським мандрівникам імпонувало привітне поводження охоронців порівняно з чиновниками сусідніх країн.

Перське слово караван-сарай означає захищене місце для перебування караванів. Такі перські заїжджі двори слугували домівкою для купців із різних країн і міст. Караван-сараї були розташовані уздовж головних шляхів. У них селилися мандрівники, паломники та купці. У містах на кшталт Ісфахана у караван-сараях мешкали студенти, вчені й переважно купці-оптовики. Останні продавали товари роздрібним торговцям, через яких вони потрапляли на базар. Зокрема, дуже масштабною була текстильна промисловість Ісфахана. Вважається, що на базарах Ісфахана були місця для понад 2500 ремісників, що продавали шовк, оксамит, дамаст і атлас.

Власники заїжджих дворів зазвичай витрачали частину своїх прибутків на те, щоб підтримувати їх у належному стані. Для купців велике значення мала безпека. Караван-сараї охоронялись і зачинялися на ніч.

В Ісфахані налічувалося в середньому 2300 караван-сараїв. Вони сприймалися настільки невід’ємною частиною перської культури, що, описуючи міжнародний ринок в імперії Сефевідів, французький місіонер Рафаель ду Манс зауважив, що Персія — наче великий заїжджий двір, в якому дві двері.

Іноземні оптові купці користувалися тридцятьма караван-сараями. Власні помешкання були в індійських торговців одягом і міняйл, у перських торговців кавою та тютюном, у торговців прянощами, у вірмен з Алеппо, що продавали іграшки та кальяни, у турків, що продавали папір і срібло, у торговців із Бухари та Хорасана, в іудейських торговців прянощами, у торговців із Багдада та Бахрейну, що продавали одяг і амбру. Навіть для продавців гранатів у місті були власні помешкання.

Англійські та голландські купці колоніальних акціонерних компаній мешкали у подібних заїжджих дворах біля базару, вони називали їх «заводами». Британська Ост-Індська компанія дістала право торгувати з Персією у 1616 р. Так Аббас зміг відкрити торговий шлях через Ормузьку протоку до Перської затоки, а звідти до Індії.

Ввічливість і гостинність були також частиною релігійних звичаїв. Мусульмани в Індії та Персії вірили: якщо гроші, зароблені нечесним шляхом, будуть витрачені на їжу й одяг, Аллах більше не відповідатиме на їхні молитви. Тому шах Аббас ІІ, поза сумнівом, страждаючи часом від докорів сумління, побудував заїжджий двір із невисокою орендною платою, названий його іменем. Також заможні купці були меценатами та благодійниками у власних районах міста. Вони будували там мечеті, кав’ярні, монастирі та магазини.

Чиновник заступає аристократа

В імперії Сефевідів важливим було те, що чиновників призначали за рівнем професіоналізму, а не за походженням. Хлопчики у шляхетських родинах найімовірніше успадковували положення батька. Проте вони мали довести, що достатньо здібні для цієї ролі. В архівних записах знаходимо безліч згадок про звичайних людей, які завдяки своїм здібностям здобули високі посади. У Персії не розуміли європейських ідей про привілейованість аристократії та індійської кастової системи. Зарозумілість на ґрунті високого походження була неприйнятною.

Роджер Сейворі вважає, що в імперії Сефевідів аристократія не могла собі дозволити байдикувати. Вона не могла століттями залишати за собою власні права, як, наприклад, аристократія у Франції в XVIII ст., чи у Росії в XIX ст. Також різні соціальні класи не жили відокремлено один від одного. Шлюби зазвичай укладали між представниками різних спільнот базару.

Також правителі воліли навмисне порушити традиційний поділ на турків і нетурків, таджиків, шляхом різнобічного навчання. Турки не були більше суто людьми меча, вояками армії, а перси — суто людьми пера, людьми уряду. Традиційне навчання військових змінювалося таким чином, що їм також доводилося вивчати літературу та живопис. Завдяки цьому до уряду Сефевідів прийшла значна кількість освічених і здібних службовців, чиє розмаїте походження краще за все надихало на нові ідеї та підтримувало державу сильною.

В Ісфахані на роль правителя міста обирали даругу, свого роду бургомістра, який, проте, не відповідав за економіку міста. Його завданням було слідкувати за дотриманням законності та порядку. Наради у вузьких колах в уряді Ісфахана не мали б успіху. Чиновники, призначені шахом, були зазвичай зі сторони. Часто на посаду даруги обирали грузинів. Біжан Бег Горджі заступив на посаду у 1590 р. У 1602 р. на посаду обрали Костанділа, сина царя Грузії Александра II. У 1620 р. шах Аббас вирішив, що посаду віддаватимуть завжди в першу чергу синові губернатора Грузії. До кінця правління Сефевідів даругою завжди був грузин за походженням.

Цікавою була також роль старости-калантара. Він був свого роду омбудсменом. Одним із його завдань було захищати громадян від деспотичного поводження та тиранічних рішень. Він свідомо стояв між народом і шахом. Хоча калантарів призначав шах, вони повинні були мати сімдесят п’ять відсотків підтримки у тій спільноті, яку представляли. Калантар розбирався зі скаргами громадян і конфліктами між торговцями. Збір орендної плати та податків також входили до кола його обов’язків.

Ефективне й активне управління поширювалося також на міста, де калантар призначав керівників кварталів — кадхода. Ісфахан був поділений на квартали, кожен з яких мав власний релігійний і культурний ідентитет. Ці квартали, махаллі, були автономними одиницями. У стінах Ісфахана було, за свідченням французького мандрівника Ле Брюйна, двадцять дві махаллі. Власні махаллі були в іудеїв, вірмен, інших християн, арабів і приїжджих із Тебриза. Кожен квартал обирав власного голову, повноваження якого затверджував калантар.

Жан Шарден був уражений тим, наскільки ефективним і людяним було правління в Ісфахані. До в’язнів ставилися помітно гуманніше, ніж в Європі. Уряд збирав із громадян помірні податки. Вояки отримували настільки достойну заробітну плату, що їм не доводилося грабувати селян. Робітники королівських майстерень мали достатню оплату праці та були у пошані. Вони повинні були п’яту частину свого робочого часу працювати при дворі, решту могли зосередитися на власній справі. Коли працівники старішали, їх не звільняли. Навіть більше, вони отримували безкоштовне лікування.

Крім правління, Шарден захоплювався становищем селян. Кріпацтва тут не знали, і селянам дозволялося за бажанням залишати землю, на якій вони працювали. За словами Шардена, він помітив, що селяни були заможними й добре одягненими. В їхніх будинках були красиві срібні та золоті речі. Землі часто перебували у безпосередній власності держави і ними керували королівські інтенданти. Врожай розподіляли згідно з угодою, що мала назву «п’ять елементів» (avamil-i panjgana): під час розподілення врожаю враховували забезпеченість земельними та водними ресурсами, наявність домашніх тварин для орання поля, насіння, ресурси праці. Тільки за роботу отримували 20 відсотків урожаю.

Нариси Шардена були схожі на рекламні листівки про суспільство добробуту 1980-х рр. у скандинавських країнах. Утім, для перського суспільства шах був страшним деспотом, якого небезпечно було запрошувати на перемовини. Аристократія, міністри та члени двору боялися способу правління Сефевідів. Шарден переповідає слова можновладця Рустама Хана: «Завжди, виходячи від шаха, перевіряю, чи все ще маю голову на плечах».

Також було небезпечно бути родичем шаха. Шах Аббас не давав своїм нащадкам жодного шансу. Він тримав синів у гаремі та ніяким чином не навчав їх, не готував до ролі правителя. Натомість Аббас убивав і засліплював як дітей, так і онуків, оскільки боявся захоп­лення влади. Така ж недовіра гнітила й інших правителів династії Сефевідів. Відірвані від життя шахи були змушені покладатись у прийнятті рішень на своїх радників. Так, наприклад, онук Аббаса шах Сефі був цілковито залежним від них. Після смерті Сефі у 1642 р. за уряд його восьмирічного сина Аббаса ІІ відповідав досвідчений візир Сарі Тагі. Хоча його змальовують як чесну та справедливу людину, через свою відвертість і прямодушність Тагі зажив багато ворогів і в 1645 р. його було вбито.

Митці не стали маріонетками у політичних процесах в Ісфахані. Хоча Сефевіди бували часом суворими, вони, утім, були також великими поціновувачами мистецтва. Наприклад, шах Тахмасп захоп­лювався мініатюрою, про що свідчить перське вишукане мистецтво виготовлення книжкових обкладинок у XVI ст. Правителі уникали спокуси вказувати мистецтву напрямок розвитку.

Рай для мистецтв і ремесел

В Ісфахані виготовляли товари, що всюди у світі вважалися предметами розкоші. Ісфахан став визначним світовим центром декоративно-прикладного мистецтва XVII ст. Шах Аббас був одним із перших правителів, кому спала на думку ідея об’єднати мистецт­во, ремесла і промисловість у багатопрофільну підприємницьку діяльність. Так, він не розумів, чому це весь світ купує порцеляну в Китаї. Тому Аббас переселив до Ісфахана триста китайських керамістів разом із родинами. Китайські ремісники працювали у королівських майстернях і навчали місцевих майстрів виготовлення порцеляни. Китайський дизайн в Ісфахані поступово змінювався, перетворюючись на мистецтво кераміки, що поєднало в собі вплив династії Мін з Китаю та Персії.

Використовуючи спокійні кольори та пастельні тони, керамісти створили прекрасні образи. Були тут і небесно-блакитний, і легкий сіро-блакитний, і лавандово-синій. Був шафрановий і лимонний. З’явилися нові предмети посуду: тарілки для рису, восьмикутні таці, видовжені пляшечки-розпилювачі для парфумів. Керамічні вироби прикрашали каліграфією та квітковими орнаментами. В оформленні особливо відчувався вплив двох майстрів — Алі Ризи та Різи Аббасі.

Роботи Алі Ризи і сьогодні можна побачити на площі Мейдан у мечеті Імама та мечеті шейха Лютфулли. У 1598 р. Алі Ризу було призначено хранителем королівської бібліотеки. Він був також відповідальним за живопис і каліграфію.

Різа Аббасі був відомим завдяки своїм мініатюрам. Минуле не ідеалізували, героям не поклонялися. Тепер зображали також голомозих чоловіків середнього віку, що зняли з голови величезний тюрбан. Аббасі залишився в історії передусім завдяки еротичним мотивам. На його картинах повторюються сюжети з елегантними молодими чоловіками та жінками, що фліртують, нюхають квіти в полі, разом п’ють каву чи вино.

Роботи Алі Ризи та Різи Аббасі помітно вплинули, крім кераміки, й на текстильне мистецтво. У XVII ст. в Ісфахані народився знаменитий експортний товар, відомий по всьому світу: персидський килим.

Хоча виробництво килимів у Персії було надзвичайно стародавньою традицією, перший килимовий завод було засновано в Ісфахані за часів шаха Аббаса. Кольори, форми та якість килимів Ісфахана були єдиними у своєму роді.

Малюнок на килимах був зазвичай геометричним або квітковим. У ісфаханських килимів було біле тло, на якому були зображені блакитні, рожево-червоні або індигово-сині орнаменти. По центру був медальйон, навколо нього — виноградні лози та пальмові гілки.

Килими стали в епоху Сефевідів одною з найбільш визначних форм мистецтва. Арабески, або декоративні рослинні візерунки, типові для обкладинок книжок і мінаретів, відтепер використовувалися також на килимах. Малюнки змінювалися зі строгих і геометричних до декоративних і витончених. Величезних розмірів килим був мереживом зі струнких стебел і квітучих гілок, чиє безкінечне геометричне переплетіння поступово заповнювалося різними візерунками: зображеннями квітів, пальм і тварин. Край килима прикрашали вишиті орнаменти, для виділення й обрамлення яких вибирали завжди надзвичайно складні арабески. У дизайні килимів використовували здебільшого природні мотиви, що задовольняло пристрасть персів до зображень зі світу природи. Також тут яскраво простежувався вплив китайського мистецтва.

Для виготовлення найкоштовніших килимів використовували шовк, що збільшувало щільність плетіння. Це давало змогу майстерно ткати щонайменші деталі. Придворні майстерні почали робити килими, ширші від тих, які зазвичай пропонували людям вищого класу й заможним купцям. Спосіб виготовлення килимів також змінився. Придворні майстри мініатюри отримали завдання створювати нові композиції та ескізи, які потім переносили на килим. Історик мистецтва Енза Міланезі зазначає, що саме за тих часів вперше в історії виготовлення килимів творче проектування почали відокремлювати від власне їхнього виробництва. До цього орнаменти килимів та їхні форми передавалися від покоління до покоління шляхом усної традиції або вони народжувалися спонтанно в процесі роботи.

Митці Ісфахана завжди отримували достатню фінансову та політичну підтримку правителів. Тому вони могли весь час шукати нові декоративні засоби. Результатом були детальні ескізи, де використовувалася широка гама кольорів. Часто здавалося, ніби килими були основою для каліграфії. Не дивно, що часом килимарі залишали свій підпис на виготовлених ними килимах, зовсім як художники. На думку Ензи Міланезі, перські килими змінили значення килима загалом. Він більше не був суто предметом побуту та релігійної служби. Килим став, крім того, статусним атрибутом заможних верств населення, найбільш коштовним виробом, так би мовити, класу люкс свого часу, що вражав європейських правителів. Такі килими намагалися відтворити в інших місцях і за інших епох. Проте нікому не вдалося досягнути такої ж майстерності у техніці виконання і такої ж багатої винахідливості, як килимарям часів династії Сефевідів. В Ісфахані донині виготовляють найкращі в світі вовняні килими — ніде більше ви не зустрінете подібної якості та краси.

Мислителі, відкриті до іноземних традицій

Шиїтська традиція була близькою до суфізму, містичної течії ісламу. Суфійська філософія наголошує на толерантності та розмаїтті релігій. Містичний суфізм цінував усамітнений характер ісламу та прагнення знайти нові знання через пошуки себе. Нових знань можна шукати, довіряючи власній інтуїції замість того, щоб вивчати лише чужі думки. Вільнодумні суфійські філософи допікали духовенству. Проте шах Аббас і його наступник все ж таки толерантно ставилися до них і захищали їх доти, поки вони визнавали владу центрального уряду.

Онук Аббаса, шах Сефі, був заступником школи в Ісфахані, яку заснували найвідоміші філософи Персії Сейїд Мір Мухаммед Бакір Астарабаді, або Мір Дамад, шейх Бахаї та Мір Фендерескі. Школа в Ісфахані була цікавим поєднанням різних релігій і напрямів філософії. Крім поглядів Аристотеля та Платона, вона також засвоїла вчення суфійських містиків XII ст. — Ібн Арабі та Сухраварді.

Одним зі своїх головних завдань Ібн Арабі вважав побудування мосту між різними релігіями, множинності яких присвячені багато з його трактатів. Ібн Арабі порівнював різні релігії з призмою. Коли крізь призму проходить один безбарвний промінь світла, вона відбиває світло всіх кольорів веселки. Перед проходженням крізь призму різні кольори є єдиним, одним і тим самим світлом. Бог — чисте світло, що у різних релігіях являє себе по-різному, як кольори у призмі. Для Ібн Арабі всі релігії є відображенням одної реальності, і вони можуть співіснувати одночасно. Уявлення Ібн Арабі щодо взаємозв’язків між релігіями дуже добре передає його вірш: «Моє серце стало здатним прийняти будь-яку форму: воно і пасовище для газелей, і монастир для християнських ченців, і храм для ідолів, і Кааба для паломників, що ходять навколо, і скрижалі Тори, і сувій Корану. Я дотримуюся релігії любові і, хоч би який шлях обрав караван любові, така моя релігія, моя віра».

Суфії воліли виражати свої думки за допомогою поезії, оскільки поезія дозволяє вільне висловлювання про все, не сковує обмеженою кількістю інтерпретацій. Ібн Арабі протистояв фундаменталістам, що хотіли обмежити, наприклад, трактування Корану лише одним-єдиним варіантом, а всі решта карати як єресь. За переконанням Ібн Арабі, кожна людина може знайти для себе власне трактування Корану.

Яхья Сухраварді, друг Ібн Арабі, на якого також вплинула його філософія, наголошував, що знання народжується також через інтуї­цію та містичне споглядання. Інтуїтивне знання дозволяє здобути інформацію, що не ґрунтується суто на досвіді. Сухраварді вірив, що існує універсальна довговічна мудрість і вона здатна поєднати раціональну філософію та філософію езотеричну. Ця мудрість існувала за часів древніх індійців, персів, вавилонян та єгиптян. Вона також поширювалась у Греції до часів Аристотеля. На думку Сухраварді, Аристотель розірвав традицію цієї мудрості, обмежу­ючи філософію лише раціональними формами і виключаючи з неї вимір містичного.

Долі Ібн Арабі та Сухраварді були типовими для тих філософів, які наважилися говорити від імені лібералізму. Ібн Арабі свого часу звинуватили у тому, що він толерував лібералізм та інші релігії. Йому ледве вдалося уникнути ув’язнення. Сухраварді було страчено. В Ісфахані його думку було знов відроджено.

Багато хто з мислителів школи в Ісфахані були службовцями та юристами при дворі Сефевідів. Тому вони перебували у гарних стосунках із владою. Шейх Бахаї був багатогранною людиною. Він працював довіреним архітектором і юристом шаха Аббаса, проте його пам’ятають також як автора наукових досліджень. Ліванець Бахаї був до того ж математиком, астрономом і суфійським філософом. Під час подорожей він вдягався як дервіш.

Мір Фендерескі багато подорожував Індією. Він захоплювався індійською філософією та релігією. Мір Фендерескі викладав учення Авіценни в Ісфахані і уклав медичну та філософську енциклопедії. За ініціативи монгольського правителя Акбара він переклав перською багато текстів на санскриті, зокрема, «Махабхарату». У своєму найвизначнішому творі Мір Фендерескі розглядає мистецтва і професії в ідеальному суспільстві. Цінність цього твору — у його багатопрофільності. Тут висвітлюються політичні та етичні розмірковування, різні дисципліни та їхня класифікація. На кшталт багатьох ісфаханських мислителів, Мір Фендерескі також був поетом.

Мір Дамад побудував близькі відносини з двором шаха Аббаса і шаха Сефі. Він був мислителем широких поглядів, філософія якого поєднала у собі здобутки Сухраварді та Авіценни. Учень Міра Дамада, Мулла Садра, був одним із найвпливовіших ісламських філософів. Він досліджував праці Авіценни та неоплатоників, а також переймав ідеї з текстів Ібн Арабі. Його численні праці присвячені логіці, свободі волі, темпераментові людини, суфійській і грецькій філософії, існуванню розуму та теології.

Ісфаханська школа зі своїми знаними мислителями і поетами помітно впливала на розвиток перської мови. Перська письмова культура простягалася від Стамбула до Делі та Самарканда. Перська була мовою двору в османській Туреччині та каганатах Центральної Азії. Її використовували як мову науки та культури при дворі моголів і в Індії.

За свідченням Жана Шардена, у 1660-х рр. в Ісфахані налічувалося півмільйона мешканців, 163 мечеті, 48 релігійних шкіл, 1801 караван-сарай і 263 громадські купальні. Ісфахан був одним із найбільших міст у світі. Але згодом жадібність і нетолерантність поклали край усій цій величі.

Крах гаремних правителів

Занепад розпочався за часів шаха Сулеймана. Він прийшов до влади у 1666 р. і правив наступних 28 років. Сулейман не надто переймався державними справами. Ледарство було наслідком його походження. Більшу частину свого життя він провів у гаремі, тож занадто мало знав про світ за його межами. Він прагнув продов­жувати своє ледаче і розкішне життя. Часом, будучи напідпитку, Сулейман виявляв свій жорстокий характер: він віддавав накази щодо страти і навіть засліпив власного брата. Сулейман звик передавати ведення справ до рук підданих, проте всі важливі рішення приймав, не погоджуючи це з радниками.

Хоч економіка продовжувала розвиватися, а управлінський апарат працював у імперії бездоганно, через Сулейманову байдужості почали формуватися внутрішні кліки. Через недолуге керування державні чиновники намагалися просувати власні справи і за будь-якої нагоди витісняли супротивників. Історик Майкл Аксворті влучно висловився щодо уряду Сулеймана: навіть хороша бюрократія починає змінюватися на власну протилежність, якщо нею не вміють добре керувати.

«Бюрократія сама по собі не є доброчесною інституцією. Вона потребує суворого керівника та періодичних реформ для підтримання етики обслуговування, аби вона не працювала неправильно. Якщо чиновники помічають, що їхній керівник поводиться безвідповідально, вони перебирають його вади».

За останні роки правління уряду Сулеймана в усіх сферах почала процвітати корупція, дисципліна в армії занепадала. Небезпека зростала. Торгові каравани більше ніхто не захищав, натомість перські чиновники часом навіть грабували їх. Одночасно з цим запроваджували нові податки, а старі збільшували. У 1670-х рр. вартість життя настільки зросла, що мешканці Ісфахана почали закидати камінням чиновників на вулицях. Становище релігійних меншин погіршувалося. Духовенство розпочало різноманітні кампанії щодо заборони вина і культури кав’ярень.

Нетолерантність почала виявлятися вже на початку правління шаха Аббаса II. Він отримав владу, будучи ще зовсім дитиною. Після смерті мудрого Сарі Тагі радником став представник духовенства Халіф Султан. Він переконав 12-річного шаха розпочати переслідування меншин. Керівним принципом стала релігійна нечистота, наджас. Після 1645 р. іудеї повинні були носити червоний одяг, щоб їх могли відрізняти. Їм заборонялося ошатно вдягатися, ходити посередині вулиці або проходити повз мусульманина.

Переслідування були нерегулярними, проте за часів правління Сулеймана траплялися дедалі систематичніше. Одною з помітних постатей таких кампаній був Мухаммед Бакір Маджлісі, головний богослов Ісфахана, що набув надзвичайного впливу, коли до влади став син Сулеймана, султан Хусейн.

Султан Хусейн вступив на престол у 1694 р. Він був таким самим сином гарему, як і його батько. Безхребетний шах дістав прізвисько «Мулла Хусейн», тому що він погоджувався на всі вимоги духовенства. Одним із перших рішень молодого глибоко віруючого шаха було визнання Маджлісі релігійним лідером. Відразу після коронації Маджлісі вмовив султана Хусейна заборонити вживання алкоголю та опіуму. На центральній площі було розбито понад шістдесят тисяч пляшок високосортного грузинського та ширазького вина. Таверни і кафе забороняли, як і танці та музику. Жінок примушували бути весь час удома.

Маджлісі дозволили вільно карати будь-кого на власний розсуд. Він жорстко ставився до вчення та філософії суфіїв, фальсафи. Фальсафа, яку практикували у Персії, була складним поєднанням ідей часів античної Греції, Александрії, Кордови та Багдада. Крім праць Платона і Аристотеля, Маджлісі заборонив також праці аль-Кінді, аль-Фарабі, Авіценни, Аверроеса, Міра Дамада та Мулли Садри.

Мулла Садра був одним із найвпливовіших мислителів у імперії Сефевідів. Втомившись від нападків духовенства, він провів кілька років свого життя відлюдником поблизу міста Кум. Зрештою Мулла Садра отримав від Аллахверді-хана, генерал-губернатора провінції Фарс, притулок у місті Тебриз. Він заснував у Ширазі відому школу, що приваблювала вчених зі всього ісламського світу. Мулла Садра помер у 1640 р. і не встиг стати свідком переслідувань, влаштовуваних Маджлісі. Між іншим, вони навряд чи його здивували б.

Показовою є історія про сон Мулли Садри. Він розповідає, що бачив уві сні дух свого вчителя Міра Дамада. У діалозі між духом і Муллою Садрою розповідається, яким небезпечним може бути пряме виявлення власних поглядів для громадського філософа. Якщо він висловлюється занадто відверто, його думки відкриваються геть усім, що є вкрай небезпечним. Перед письмовим столом завжди з’являється впливовий і жадібний до влади релігійний лідер, що вважає його спосіб мислення хибним. Уві сні Садра скаржиться своєму вчителеві і тестю: «Мої погляди не розбігаються з твоїми, проте мене оголосили невірним, а тебе — ні. Чому так?» Дух Міра Дамада відповідає: «Тому, що я подавав свої філософськи погляди так, що, крім філософів і теологів, ніхто не розумів мене. Коли ж ти порушуєш філософські питання у своїх творах, твої наміри зрозумілі кожному пересічному священикові, якому потрапила до рук твоя книжка, тож тебе й називають нерелігійним».

Іранський дослідник Міскуб Шохрух змальовує непринадну картину нетолерантності Маджлісі. Маджлісі визначав «науку» надзвичайно вузько. Вона повинна бути чітким і безпечним знанням віршів Корану, релігійних обов’язків і пророчої традиції. Намагання віднайти нові знання за межами цього є марнуванням життя, що в найгіршому разі призводить до єресі.

Такий погляд був повною протилежністю ідей Міра Дамада і Мулли Садри, які сповідували суфізм і спиралися на уявлення, що Коран завжди відкритий для нових тлумачень. Індивідуальність і толерантність, які плекав суфізм, стали лише приємними спогадами. Не було вже того Ісфахана, де суфії писали поезії про сп’янілого старця і про натхненного екстазом майстра-суфія, де прославляли лірику Омара Хайяма, що ставив на перший план насолоди життя та свободу думок. Суфіїв виселили з Ісфахана.

Малодушність виявляється в людях патологічним утручанням в особисті та дріб’язкові справи. Це також вияв тотальної форми влади, оскільки стеження поширюється на всі сторони життя, які легко спостерігати. Сила виявляється у кількості санкцій, що постійно зростає, і виснажливій бюрократії, директивах на європейський манер. Коли ніхто більше не наважується критикувати кількість і розумність приписів, у суспільства немає майбутнього.

Маджлісі був прикладом такої зловорожої малодушності та керівником найгіршого ґатунку. Він визначав, що є правильним поводженням, і видавав розпорядження щодо всіх сфер людського життя, починаючи з того, який одяг використовувати під час статевого акту, як підстригати нігті, як спати, прокидатися, випорожнюватися, сякатися, заходити в будинок. Губернаторам провінцій було наказано розпочати застосування законів шаріату.

На головній площі Ісфахана було розтрощено пляшки вина з королівського палацу. Музику і танці заборонили, як і запускання повітряних зміїв. Таверни, кафе та будинки втіх зачиняли. Жінки повинні були весь свій час проводити вдома, вдягатися консервативно і поводитися покірливо.

Казначейство попереджало шахів, що через нові закони податкові надходження зменшувалися більш ніж на п’ятдесят кілограмів золота на день. Ліберальна культура приносила державі великі прибутки, оскільки податки збирали як з ресторанів, так і з проституток. Попередження лунали, проте до них залишалися глухими. Султан Хусейн видав закон, згідно з яким усім чиновникам належало шанувати Маджлісі. Кожного порушника цього закону карали.

Натомість сам султан Хусейн не дотримувався власних заборон: він пиячив і віддавався розпусті у гаремі. Султан був одержимий сексом. Хусейнові було замало величезного гарему, і в 1700 р. йому спала на думку приголомшлива ідея. Він зажадав мати у своєму гаремі прекрасну жінку з кожної провінції. Якщо дівчина вагітніла, їй видавали щедру компенсацію, випроваджували з гарему і видавали заміж за аристократа.

Егоцентризм і зловживання шаха погіршили економічне становище держави. У 1707 р. султан Хусейн разом зі своїм двором, гаремом і охороною вирушив у паломництво до священного міста Кум. Витрати були астрономічні, адже разом із шахом подорожували майже шістдесят тисяч осіб. Жінок з гарему перевозили всередині спеціальних захисних двокілометрових трубоподібних шатрів. Якщо перехожому траплялося побачити середину шатра, його покаранням було побиття тростиною або смерть. Міста попереджалися завчасно про наближення qoroq, цієї гротескної туби. Всі будинки, фасади яких виходили на шлях прямування процесії, повністю звільнялися від мешканців. Дорогою шах розважався, шмагаючи мулів, через що ті скидали із себе жінок гарему і намагалися втекти.

Зарозумілість дається взнаки

Стиль життя шаха, байдужого до інших людей, став вироком державі Сефевідів. Зерна повстання були посіяні в Кандагарі, де губернатор-шиїт, грузинський князь Горгін-хан, обурив містян своїми жорстокими діями. Зухвалий губернатор вірив тільки у застосування сили. Грузинські загони Горгін-хана провокували та принижували мешканців-сунітів у Кандагарі. Містяни перейшли на бік заможного та шанованого афганця Міра Вайса. Горгін-хан ув’язнив Міра Вайса і відправив його до шаха Ісфахана. Так він сподівався запобігти заколотові. На диво, Міру Вайсу вдалося завоювати довіру султана Хусейна. Але це виявилося помилкою султана. Мір Вайс зауважив слабкість правління шаха і його млявий триб життя. Він відчув, що його час настав.

Мір Вайс отримав від шаха дозвіл здійснити паломництво до Мекки, після чого він вбив Горгін-хана й у 1709 р. усунув грузинів од влади у Кандагарі. Заколот швидко поширився на Гейрат, за певний час до нього також приєднались інші провінції: Белуджистан, Хорасан, Ширван і Бахрейн.

Шах султан Хусейн неначе остаточно втратив відчуття реальності. Замість почати зміцнювати армію, він звернув увагу на меншини. Під впливом підбурювань нового радника, онука Маджлісі, Мухаммеда Хусейна, почалися переслідування вірмен: їх дискримінували і публічно принижували. Було видано шокуючі закони, згідно з якими за вбивство вірменина можна було відкупитися мішком зерна, а за вбивство перса загрожувала смертна кара. Торгівлю вірмен обмежували, їх обкладали непомірними податками, а їхню власність почали конфісковувати. Через введення у дію старого закону імама Джафара, обернений в іслам наслідував усю власність своїх родичів немусульман. Унаслідок цього багато хто з вірменських купців перевели свої капітали закордон.

Своє отримали також грузини, іудеї та мусульмани-суніти. Шах видав закон, згідно з яким зороастрійці були зобов’язані прийняти шиїтсько-мусульманську віру. В імперії все частіше спалахували дедалі потужніші повстання: у 1717 р. суніти почали багаторічне повстання у Курдистані та Ширвані.

Атмосфера в Ісфахані була напруженою. Євнухи гарему та чиновники високих рангів досі втримували монополію на зерно, і тому ціни виходили з-під контролю. Ще раніше, у лютому 1715 р., повстанці закидали камінням будівлю уряду, проклинаючи шаха і міністрів. Шах намагався піти на поступки, проте голод і викликані ним заколоти продовжилися в Ісфахані.

До Ісфахана вторглася армія афганців під проводом Махмуда, сина-психопата Міра Вайса. У лютому 1725 р. Махмуд власноруч винищив усіх чоловіків роду Сефевідів. Злиденне становище тривало, оскільки після цього турки вторглися до Східної Персії. Під час війн турків та афганців за владу багато хто з місцевих жителів потрапив у рабство. Вірмени Джульфи тікали закордон і організували спільноти в Індії, Росії та Європі. Прохід торгових караванів Ісфаханом припинився. У 1726 р. було страчено останнього правителя династії Сефевідів, султана Хусейна. Столиця перемістилася з Ісфахана до Мешхеда.

До середини XVIII ст. Ісфахан майже спорожнів. Там мешкало лише п’ятдесят тисяч осіб, тоді як за часів розквіту міста його населення перевищувало півмільйона. Епоха величі Ісфахана тривала 124 роки. Крах влади, до якого призвела її розбещеність, став повчальним прикладом, що ввійшов до шкільних підручників з історії. Ісфахан був зруйнований через занепад правителів, що добровільно відсторонилися від його життя, дозволивши, щоб усі рішення зосередилися у руках нещадних придворних змовників. Ці чиновники та радники перевели увагу з проблем державних на втручання в справи етнічних меншин, які почали розділяти між собою та притискати. В Ісфахані сталося те ж саме, що колись в Александрії: розмежування суспільства на класи, а надати привілеї можна було лише тому прошарку осіб, що мали спільне з правителем етнічне походження і одне віросповідання.

Торгові стосунки Персії із закордоном погіршилися. Афганські правителі, що прийшли до влади після Сефевідів, виявилися непоступливими переговірниками. Європейці, насамперед голландці, припинили торгівлю з ними майже повністю. Зі своїм блиском, величчю і розмаїттям культур славетний Ісфахан залишився ще одною втраченою можливістю в історії людства.

Процвітання, яке приносила торгівля з іноземними країнами, було більш стабільним в іншому місті, чиїх торговців і митців можна було зазвичай зустріти на вулицях Ісфахана. Це місто розділяло любов персів до тюльпанів.