Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Потрапити до галереї Уффіці — це важке випробування. П’яца делла Синьйорія, головна площа, звідки можна потрапити до галереї, заповнена какофонією різних мов і натовпом туристів, що штовхають одне одного. Хоча квиток заброньовано через інтернет кількома місяцями раніше, все ж доводиться стояти у черзі десь години дві під спекотним липневим сонцем, поряд із сотнями інших нетерплячих мандрівників. Наступного дня — ті ж самі «страсті Христові». Черга в Академію мистецтв продовжується на вулиці, незважаючи навіть на те, що кожному відвідувачу дозволено перебувати в академії лише чверть години. Тиснява, порпання з камерами і балаканина припиняються, коли перед очима постає мармурова скульптура — Давид Мікеланджело.

Від краси Флоренції перехоплює подих. На кожному розі треба зупинятися, щоб насолодитися нею. Чого вартий лише сіро-зелений мармур Дуомо, який нікому навіть і на думку не спало би заплямувати графіті. «Життя покинуло мене. Я йшов, проте боявся впасти». Так писав французький письменник Стендаль, який у 1817 р. у Флоренції пережив, за його словами, справжній екстаз, приголом­шений величною красою міста. Досвідчений мандрівник Стендаль ніколи не відчував нічого схожого. Італійський психіатр Граціелла Магеріні навіть назвала недугу, що вражає туристів у Флоренції, синдромом Стендаля, La Sindrome di Stendhal.

Як так сталося, що місто, відоме спершу головно своїми лихварями й кравцями, стало одним із найвпливовіших у Європі? Чи можна собі уявити, що цей вплив був здобутий не шляхом війн і насилля, а через розвиток культури? Як одному місту поталанило перетворити свій діалект на літературну італійську мову та стати батьківщиною таких понять, як лінійна перспектива й ренесанс?

Відповідь проста: свобода. Після радіння Римської імперії в Італії не залишилося потужної держави. Містами правили місцеві чиновники, консули. Як і решта міст Північної Італії, починаючи від XI ст. Флоренція була порівняно незалежною.

Ширилася нічим не обмежувана економічна діяльність. Гористий рельєф і довгі узбережжя Італії не сприяли сільському господарству, проте допомагали розвиткові торгівлі, промисловості та мореплавання. Їхні взаємозв’язки сприяли розбудові міст. Розвивалася також шкільна система. Молодь більше не навчалася поодинці у монастирях, а для навчання та бесід попервах влаштовувалися спеціальні класні кімнати у кафедральних соборів. З кафедральних соборів навчання перемістилося у ще більш вільні лекційні зали, вийшовши з-під контролю єпископів і набувши форми справжніх навчальних закладів, що від самого свого заснування несамовито захищали власну свободу.

Вільні товариства

Центральна площа Болоньї, П’яца Маджоре, стала місцем, де у 1088 р. було проголошено вітальне слово на честь заснування першого університету в світі. Університет Болоньї розпочинався як universitas scholarium, вільне товариство вчителів і учнів, з правилами рівноправ’я й універсальності. В університеті Болоньї студенти обирали викладачів і платили їм заробітну плату. Члени товариства називали один одного колегами. Від цього слова пізніше сформувалося слово college, що означає університет.

Університет був спершу міжнародним товариством студентів, що слідкувало за дотриманням власних інтересів. Різні спільноти, чи то професійні гільдії, чи то університети, шукали захисту одне в одного. В Італії також міста перетворилися на товариства — комуни. Захищені стінами міста-держави спільно вирішували питання оборони. Час терору господарів-феодалів і грабіжників-лицарів минув, принаймні у Північній Італії, а надто у Флоренції.

Некерованих бандитів поступово заступає інститут суддівства, започаткований Фрідріхом Барбароссою, імператором Священної Римської імперії. Барбаросса хотів посилити свою владу, видаючи закони, що гарантували б мирний стан. Імператор радився з чотирма знавцями юриспруденції з університету Болоньї щодо покращення системи правосуддя. Барбаросса, ймовірно, вмів дослухатися до думки професіоналів, оскільки швидко було ухвалено закони про громадські проекти, митниці, карбування грошей, обмін валют, право власності, робочу силу. Через ці так звані Ронкальські постанови васали феодального інституту перетворювалися на чиновників і влада суддів посилювалася. У 1186 р. Барбаросса користувався терміном statuinus («статут, розпорядження»), який мав велике значення для правового захисту пересічних людей. Згідно з розпорядженням, заборонялося фізично торкатися іншого, єдиним винятком був самозахист. З цього часу суперечки слід було вирішувати за участі судді. До появи нового розпорядження майже єдиною формою правосуддя, до якої не втручався жодний державний службовець, була дуель. Завдяки Барбароссі правове становище простої людини покращилося.

Барбаросса був талановитим правителем, але не благодійником. Як і його наступники, він жадав абсолютної влади над містами Італії. Проти імперії за владу боролася Папська держава. Міста, попри все, зберігали своє право на самовизначення. Ними керували тимчасові правителі та ради, що можна вважати ознакою республіки. Найзатятіше обстоювали свою свободу у Флоренції, однак місто розділилося на прибічників папи та імператора. Прибічниками папи, ґвельфи, виступали купці. Врешті-решт вони здобули перевагу над ґібелінами, що підтримували імператора та шляхетські родини.

У Флоренції почали правити гільдії, і правителя міста завжди обирали серед представників головної з них. У 1293 р. цехові об’єднання Флоренції заважали членам старих шляхетських родин здобувати провідні посади.

Законність була невід’ємним елементом правління у Флоренції. Тут правив уряд синьйорії, в якому один з дев’яти членів завжди мав бути представником суддівського інституту. Судді ж своєю чергою входили до одної з семи флорентійських гільдій, які мали право ставати членами синьйорії. Керівника синьйорії — гонфалоньєра — обирали раз на два місяці шляхом жеребкування. Члени синьйорії також змінювалися подібним чином кожні два місяці. Для того щоб потрапити до синьйорії, потрібно було мати гарний фінансовий стан і бездоганну репутацію. Юнацьку імпульсивність і максималізм уважали небезпечними, тому цінували досвід: член синьйорії повинен був мати вік понад тридцять років.

Гільдії забезпечували звичайним людям умови для спільного захисту своїх інтересів. Тож збільшувалося коло тих, хто брав участь в управлінні, флорентійці зацікавилися політикою та опікуванням спільними справами. Правові умови, що гарантували положення гільдій, давали змогу для нового підприємництва у Флоренції. Місто перетворилося на центр торгівлі, що приваблював ремісників.

Золото Флоренції

Коли у 1266 р. французи завоювали Сицилійське королівство, до Тоскани, що поблизу Флоренції, втекло багато кваліфікованого населення. Новий король Карл I стягував непомірні податки зі своїх підданих для фінансування власних честолюбних військових планів і хрестових походів. На той час Сицилійське королівство простягалося від Сицилії до Центральної Італії. Багато майстерних ткачів вирішили переселитися до Флоренції, адже там пропонували кращі умови для підприємців, ніж на Сицилії. Першою визначною гільдією була гільдія торговців сукном і сукноробів Arte di Calimala. Торговці гільдії привозили вовну з Британських островів, Північної Франції та Фландрії. Вовну фарбували, випрямляли, валяли й обробляли у Флоренції.

Гільдії Флоренції торгували також з містами Північної Африки та Близького Сходу. Там купували фарби для вовни. Одним із найцінніших виробів було червоне вовняне сукно, яке продавали в усіх країнах Середземномор’я. Вовну, виготовлену у Флоренції, поставляли до всіх найважливіших торгових центрів Європи, наприклад, до Генуї, Венеції, Парижа, Лондона, Брюгге і Барселони. У XIII ст. торгівля вовною була рушійною силою економіки Нідерландів та Центральної Італії. За часів найбільшого свого розквіту гільдія сукноробів і гільдія ткачів Arte della Lana опосередковано давали роботу майже третині населення Флоренції. Гільдії успішно слідкували за якістю продукції та дотриманням угод.

Роботу здобували як члени гільдії, так і їхні родини. В одних домах вовну розчісували, в інших — пряли, використовуючи новий винахід — прядку, десь тканини прали, десь — фарбували. Розбудова таких родинних підприємств підвищила економічну активність. В Італії хлопчики зазвичай отримували спадщину разом. Перевагами родинного підприємства були велика кількість його членів і спільний капітал, який можна було інвестувати.

Прибутки вовняного ринку забезпечили достатній капітал для розвитку банківської справи. Банк у Європі був саме італійським винаходом. Слово banco означало лаву, на якій розташовувалися й обмінювали гроші та рахунки. Флорентійські банкіри фінансували промисловість від Британських островів до Брюгге, від Ліона до Угорщини. Вони позичали гроші і королям, і папам, чи то мова йшла про Столітню війну, чи то про побудування папського трону в Авіньйоні. Флорентійські родини банкірів, такі як Барді та Перуцці, також планували податки у Папській державі.

У 1252 р. Флоренція першою з європейських міст почала карбувати власні золоті монети. Золото Флоренції, Fiorino d’oro, століттями залишалося першою впливовою ринковою валютою в Європі. Монета флорін, на якій зображали флорентійську лілію, містила 3,5 грама чистого золота, а її номінал дорівнював приблизно 200 євро. Оскільки у багатьох флорентійських банків були філії по всій Європі, флорін швидко набув статусу міжнародної валюти.

Послідовність Фібоначчі

Флоренція перетворилася на фінансовий центр Європи. Ринок пожвавили нові іноземні винаходи, привезені купцями з вузьких базарних провулків. Одним із таких винаходів була обмінна одиниця sakk, якою користувалися араби. Флорентійці почали використовувати засоби оплати типу чеків, що уможливило укладання більш вдалих угод з іноземцями. Процес здійснення оплати прагнули спростити, а перевезення готівки — зменшити. Купці надавали один одному кредити й регулярно звіряли рахунки. Вексель став чинним платіжним засобом.

Єпископ Кордови вже у IX ст. був незадоволений тим, як освічені християни запоєм читали книжки арабською та збирали солідні бібліотеки. Протистояння церкви чужоземним звичаям, а надто арабським знанням, було поширеним у Європі. У Тоскані все відбувалось інакше. Пізанський торговець і математик Леонардо Пізанський, або Фібоначчі, був протеже Майкла Скотта, найвиз­начнішого мислителя Європи XIII ст. Припускають, що Скотт став прообразом Просперо у п’єсі Шекспіра «Буря». Він захоплювався арабською думкою. Скотт навчався в Толедо і працював на Сицилії, при дворі онука Фрідріха Барбаросси, імператора Фрідріха II у Палермо. Данте у своєму творі помістив Майкла Скотта у найглибші кола пекла, разом із усілякими чаклунами й відьмами. Науку арабів зазвичай сприймали як практику чорної магії. Утім, завдяки заступництву Фрідріха II, Скотт зміг продов­жити свої дослідження. Він був надзвичайно зацікавлений текстами Фібоначчі, тож влаштував так, що імператор його підтримав.

Фібоначчі народився в 1180 р. в Італії, але довгий час мешкав у Північній Африці. Його батько був представником торговців Пізанської республіки у Беджаї, у Північному Алжирі. Араби навчили його математиці, а він у своїй авторитетній книжці Liber abaci (1202) розповів європейцям арабський спосіб віднімати, додавати та помножувати, а також навів індійсько-арабську десяткову систему. Там також розглядалося застосування арабських цифр, яке пізніше стало відомим як алгоритм; для християнської аудиторії були вперше вичерпно описані концепції алгебри та геометрії. Фібоначчі також запозичив у арабів ефективний спосіб вираховувати прибутки та збитки, використовуючи цифри, вигадані в Індії. Перший розділ його книжки починається словами: «Дев’ять індійських цифр — це 987654321. За допомогою цих дев’яти цифр і знака, названого арабами аль-сифр («порожнеча»), можна написати будь-яке число».

Завдяки Фібоначчі ці цифри стали відомі як арабські. Друга частина книжки Liber abaci присвячена встановленню ціни на товари, обрахуванню прибутку та мінливого курсу валют у країнах Середземного моря. У книжці також наведена послідовність цифр, у якій, додаючи дві попередні, отримуємо значення наступної. На сьогоднішній день це відомо як послідовність Фібоначчі.

Економічний успіх Флоренції ґрунтувався не лише на міцних торгових зв’язках, а й на високому рівні освіти у сфері математики та ведення підприємницької справи. Книжка Фібоначчі набула неабиякої популярності у Флоренції. Як зазначає флорентійський історик Джованні Віллані, у школах Флоренції навчалися читати близько десяти тисяч хлопчиків і дівчат. Понад тисяча учнів у шести школах вивчали рахування на рахівницях і алгоритми. Подібний рівень відвідування в Італії та по всій Європі спостерігався лише у XX ст.

Також молоді викладали систему подвійного запису в бухгалтерському обліку, запозичену від арабів і введену у використання в 1340 р. Головною її ідеєю було і залишається відслідковувати, на що витрачені гроші і звідки вони отримані. До дебету вносили використані кошти, а до кредиту — відповідно отримані, таким чином сума використаних коштів завжди дорівнювала сумі отриманих.

Підручники, які почали називати книгами аббакко, сприяли еволюції освіти у Флоренції. На думку історика Пітера Уотсона, це був перший випадок, коли настільки систематично і послідовно громадян навчали основ успішного ведення бізнесу.

Гуманістичний рух: людина в центрі уваги

Завдяки банкірам, юристам і аудиторам почало розвиватися письмове слово. Тим, хто навчався юриспруденції, треба було також вивчати риторику, оскільки вони повинні були вміти писати адміністративні листи, однозначні, зрозумілі та переконливі. Після завершення навчання студенти почали зосереджуватися на законодавстві італійських міст-республік і соціальних питаннях. Замість того щоб працювати лише помічниками у цих сферах, вони ставали радниками правителів міст і суддів.

Одним із таких радників був наставник Данте і шанувальник Цицерона, Брунетто Латіні, котрий на схилі віку набув значного положення у владі Флоренції. На думку Латіні, правитель повинен бути розсудливим, терплячим, витривалим, чесним і неупередженим, а також мати такі якості, як співчуття та жага до примирення. Уникаючи скнарства та жадібності, правитель має забезпечити своїм підлеглим достойну платню. Латіні не вірив у ефективність управління шляхом залякування. Жорстокість не належить до чеснот правителя, адже, перебуваючи у постійному страху, підлеглі не терпітимуть його занадто довго, тож він може легко позбутися престолу. Латіні вважав, що найважливішою рисою правителя є взірцева чесність і справедливість, оскільки без цього йому годі й сподіватися на підтримку й відданість свого народу. Як зазначає фахівець з історії політичної думки Квентін Скіннер, саме уявлення Латіні про чесноти правителя та найкращий спосіб управління було одною з найяскравіших особливостей суспільної думки за всю добу Ренесансу в Італії.

Гуманісти, що вивчали право й риторику в університетах Болоньї та Флоренції, дістали в XIV—XV ст. чимало важливих посад у міському управлінні Флоренції. Вони не були цинічними фахівцями — виконавцями своїх обов’язків, натомість керувалися ідеалами. Вони прагнули побудувати ідеальну республіку і захистити її від зазіхань деспотів.

Франческо Петрарка, який закінчив школу права у Болоньї, говорив про нові часи, коли старі джерела, втрачені за доби «похмурого Середньовіччя» відшукували наново. Петрарка багато подорожував. Його називають «першим туристом», тому що він мандрував різними країнами заради задоволення. Під час своїх мандрівок він збирав античні рукописи. Пристрасним збирачем був також друг Петрарки, Джованні Боккаччо. Натхнені прикладом Петрарки і Боккаччо, гуманісти почали шукати загублені рукописи у бібліотеках монастирів. Думки античних мислителів зазвучали знову.

Петрарка пояснює сучасникам, що Господь дав людям можливість усебічно використовувати розум і власні творчі сили. Він робить наголос на понятті virtu, чеснота, про яке свого часу писав Цицерон. Людині належить прагнути набути чеснот, а це можна зробити завдяки правильному навчанню, яке не спрямоване лишень на досягнення особистого успіху, а готує до служіння загальному благові. На думку гуманістів, добрий чиновник — ідейна і доброчесна особа.

Квентін Скіннер зазначає, що гуманісти мали звичку піддавати сумніву штучну книжкову вченість і стверджували, що всі знання треба вміти використовувати на практиці. Це своєю чергою приз­вело до розвитку експериментальної науки та практичних методів. Петрарка звинувачував схоластів у тому, що вони «намагалися вивчати чесноти замість того, щоб розвивати їх».

Гуманістичні погляди спочатку проголошували на вільних зібраннях studia generalia, в яких брали участь і пересічні громадяни, і викладачі університетів. Не лише наукова та політична еліта — всі мали змогу реалізувати себе. Людей оцінювали за досягненнями, а не за походженням. Згодом ці зібрання перетворилися на академії, а гуманістичні ідеї мало-помалу почали поширюватись у школах. Мова науки також зазнала гуманістичного впливу. У багатьох академіях підкреслювали значення народних діалектів, і традиція їхнього використання поступово поширилась у наукових колах. Так, наприклад, у 1606 р. Галілео Галілей приєднався до Академії делла Круска, завданням якої було розвивати тосканський діалект. Не дивно, що згодом Галілео почав писати свої твори на тосканському діалекті.

Зрештою, більшість видатних людей Флоренції з дитинства призвичаювалися до думки, що гуманістична філософія становить основу особистого успіху та самореалізації. У Флоренції шанували тих, хто був відкритим до нових ідей і не обмежувався однією сферою. Гуманізм змінив середньовічну картину світу, в якій джерелом усіх знань була релігія. Природничі науки, будівництво, мистецтво, література, мови та історія — всі галузі, створені та досліджені людиною, всі питання, на які вона здатна дати відповідь. Міркування гуманістів не мали меж. Подив, викликаний цим мистецьким і нау­ковим рухом, був настільки великим, що культурне життя Флоренції отримало власну назву — рінашіменто. Вона означала відродження духовності людини — ренесанс.

У 1342 р. у Флоренції мешкало сто тисяч жителів. Місто було більшим за Париж. Кількість населення у Флоренції була в два рази більшою, ніж у Лондоні, і майже у п’ять разів більшою, ніж у Римі. Цей вражаючий розвиток був на якийсь час перерваний, коли Європа здригнулася від пошесті «чорної чуми». Флоренція втратила половину своїх мешканців, проте у XV ст. вона вже знову була одним із найбільших і найбагатших міст Європи. Вулиці були мощеними, а система стічних труб забезпечувала підтримання чистоти. У нових будинках міста був водопровід, вигрібні ями та зливні баки. Флорентійські ремісники-сукнороби — чомпі — були більш висококваліфікованими і фінансово незалежними, ніж решта ремісників Італії.

У Флоренції цінували професійний підхід всі, незалежно від професії: і гуманісти, і інженери, і митці. Словом «арте» позначали гільдії, цехи. Наприклад, художники належали до гільдії торговців прянощами через те, що користувалися барвниками, а скульптори — до гільдії каменярів.

Один із банкірів входив одночасно до складу гільдії ткачів і гільдії торговців сукном. Його звали Джованні ді Біччі де Медічі. Це був дуже поміркований скромний чоловік, що уникав публічності. Його знали як доброзичливу, чесну і гуманну людину. Він не поводився як типовий представник зарозумілої еліти й зажив популярності серед простого народу. Джованні ді Біччі де Медічі ставився до робітників зовсім не так, як звикла шляхта міста, що глузливо називала їх п’яньйоні («плаксії»). Це зневажливе прізвисько водночас підкреслювало жалюгідний стан бідноти: взимку вони часто страждали на застуди і нежить через скудну їжу та нестачу теплого одягу.

Джованні ді Біччі де Медічі неохоче погодився на членство у синьйорії, а в 1421 р. його обрали гонфалоньєром. У похилому віці він збагнув, що, крім кар’єри банкіра, є й дещо інше, що варто здійснити в житті. Банк Медічі у 1420-х рр. став найприбутковішим родинним підприємством в Європі, і Джованні вирішив використати надлишок грошей на щось величне.

Він почав вкладати гроші в мистецтво, яке було, на його думку, чистим і вільним від політичних інтриг. Він розпочав ремонт церкви Сан-Лоренцо і фінансував будівництво кафедрального собору Флоренції. Проектування купола собору в 1419 р. доручили архітекторові Філіппо Брунеллескі, який був, на думку багатьох сучасників, справжньою людиною-катастрофою. Це був гротескний персонаж, параноїдальний тип, що дошкуляв своїм ворогам злісними сонетами. Деякі вважали його божевільним. Але, завдячуючи терплячій підтримці та заступництву Медічі, він дістав змогу створювати по-справжньому унікальні речі.

Математика живопису та перспектива

У 1400 р. флорентійський меценат Палла Строцці придбав у Константинополі копію збірника карт Клавдія Птолемея[6], що була реконструйована на основі арабського перекладу. Строцці доручив візантійському вченому перекласти книжку [«Керівництво з географії»] латиною. У 1410 р. ця праця у перекладеному вигляді потрапила до Флоренції і спричинила справжню сенсацію.

Птолемей подав у своїй книжці різні картографічні проекції, в яких Земна куля за допомогою системи координат була перенесена на двовимірну поверхню. Координатна сітка викривлена від оптичного центра карти до її країв згідно з математичними принципами. На думку Семюеля Едгертона, саме така техніка проекції, описана у праці Птолемея «Географія», започаткувала використання перспективи в живописі. Першим у Флоренції лінійну перспективу в живописі почав використовувати Філіппо Брунеллескі. Його прия­телем був флорентійський картограф Паоло Тосканеллі, який згодом навчав картографії Колумба. Написана у 1425 р. фреска Мазаччо «Трійця» в церкві Санта-Марія-Новелла стала першою картиною, що зроблена на основі системи координат і створює враження куполоподібної поверхні. Про спільні математичні принципи живопису, скульптури та архітектури писав Леон Баттіста Альберті. Він стверджував, що жоден художник не здатен добре малювати, не знаючи геометрії.

У Флоренції Альберті багато співпрацював із Брунеллескі та скульптором Донателло, що сприяло появі його визначного досягнення: систематизації знань про перспективу в живописі. У своїй книжці De Pictura («Про живопис»; 1435) Альберті вперше навів правила зображення тривимірних сцен на двовимірній поверхні. Так було створено класичну концепцію геометрично обумовленої лінійної перспективи, що сприяло розвиткові італійського живопису та мистецтва виготовлення барельєфів.

Математика живопису та перспектива стали джерелом натхнення для митців. Леонардо да Вінчі у своїх нотатках із вдячністю визнає, що завдяки книжці Альберті йому вдалося використати математичні принципи у своїх картинах. «Ніщо не подобається мені більше», — пише Леонардо.

Брунеллескі, Альберті та Леонардо були багатогранно обдарованими митцями. Брунеллескі не лише спроектував Дуомо, він був також годинникарем і археологом. Альберті у 20-х рр. XV ст. вив­чав право в Болоньї, а пізніше працював в уряді папи римського. Леонардо відомий тим, що, крім творення геніального живопису, розмірковував над багатьма іншими речами: від анатомії людини до принципів роботи гелікоптера.

Історик Пітер Уотсон висловив парадоксальну думку, що за образом «універсальної людини», Uomo Universale, стояла не так геніальність людини Ренесансу, як її життєва позиція: усвідомленість і оптимізм. Вони були передумовою для розвитку та використання уяви. Цинічність і панічний страх припуститися помилки ніколи не були помічниками у створенні нового. Людина Ренесансу радше боялася обмежених і наперед визначених ролей. Слова «митець» тоді навіть не вживали. Натомість artista називали студентів університету, а слово ars означало мистецтво. На думку художника Ченніно Ченніні, одним із найважливіших мистецтв того часу була scienza, тобто наука, в якій не використовується фізична праця, що дійсно створила середовище для творчості.

Найвідомішим класичним прикладом обдарованої людини, що не знала жодних обмежень, є, напевно, Леонардо да Вінчі. Він був обізнаний з анатомією більше, ніж будь-хто з живописців його часу. Найнятий музикантом при дворі правителів з династії Сфорца, він був також інженером і військовим архітектором. Для Леонардо велике значення мали надихання й власне бачення. У своїх рукописах він підкреслює, що жалюгідний той учень, що не перевершив свого вчителя.

Козімо, син Джованні ді Медічі, був також видатним прикладом такого підходу. Він вивчав німецьку, французьку, латину, а також потроху іврит, грецьку й арабську. Він активно брав участь у дискусіях і був палким прихильником освіченості та ідеалів класичної доби. Але він не втік у світ античної думки, а почав робити ці ідеа­ли частиною власного життя. Одне слово, Козімо був справжнім гуманістом.

Захист для талановитих людей

Козімо де Медічі не дратувало, якщо хтось був більш талановитим і обізнаним від нього. Він не провокував суперництво між митцями, адже вважав, що заздрість — це та трава, яку не варто поливати. Він не заважав талановитим людям досягати керівних посад у Флоренції. Як і його батько, Козімо уникав публічності. Зрідка на вулицях міста можна було побачити, як він, завжди скромно одягнений, поступається дорогою старшим громадянам чи виказує повагу членам міської думи. Прості люди любили його й довіряли йому. Особливо їх приваблювало те, що Козімо давав можливість майстерним і талановитим людям займати важливі посади у Флоренції незалежно від їхнього соціального статусу.

Козімо не судив людей за їхнім зовнішнім виглядом чи способом життя. Приміром, він замовив роботи у Фра Філіппо Ліппі, якого багато хто вважав п’яницею, брехуном і рабом власних пристрастей. Велике діло! Козімо геть зовсім не обходило, чи був хтось гомосексуалістом або п’яницею. Одним із його підопічних був Донателло, чия статуя Давида викликала хвилю невдоволень своєю відвертою сексуальністю. Давид Донателло стоїть, спершись на металеву пращу, зухвалий оголений юнак, вдягнений лише у капелюх і чоботи. Козімо Медічі не цікавила думка тих, хто обвинувачував Донателло. Він, навпаки, рекомендував скульптора своїм друзям і постійно замовляв у нього нові роботи. Не дивно, що Донателло волів після смерті бути похованим поряд із Козімо. Його бажання було виконано.

Козімо, як і його батько, вкладав великі суми грошей у скульп­туру та проекти громадського будівництва, наймасштабнішим з яких був Дуомо у Флоренції. Відомий його вислів: «Не пройде й п’ятдесяти років, як мій рід буде вигнано із Флоренції, проте те, що ми збудували, залишиться».

Попри розквіт творчості у Флоренції, її зовсім не можна було назвати гармонійним мозковим центром, де всі докладали зусиль задля досягнення спільного блага. Найвидатніший поет Флоренції Данте стверджував, що флорентійці були дратівливі, заздрісні та зарозумілі. Утім, митці, ремісники та інші мешканці міста вели порівняно спокійне життя, тоді як правлячі династії боролися за владу.

Козімо став жертвою інтриг і був відправлений у вигнання. Він забрав із собою свій банк, через що втрата грошей була настільки великою, що його запросили назад. Повернувшись у 1434 р. із тріумфом, Козімо своєю чергою вислав із міста сімдесят аристократів-змовників, що брали участь в інтригах. Незважаючи на це, Флоренція не занурилась у диктатуру. «Для того щоб успішно керувати Флоренцією, це повинно виглядати так, наче нею ніхто взагалі не керує», — зауважив якось Козімо.

Козімо вірив, що торгівля згуртовує людство. Він не був зацікавлений у владі так, як тогочасні володарі. Війни й анексування територій його не надихали. Він любив свої гроші, адже вони були його засобом впливу. На думку Козімо, вони також приносили користь мешканцям Флоренції.

У 1437 р. правитель Константинополя Іоанн VIII Палеолог вирушив до Венеції разом зі семистами представниками свого двору. Він збирався обговорити з папою Євгенієм IV, як християнам згуртуватись, аби протистояти загрозі нападу турків-османів[7]. Але коли він прибув до Італії, геть усе пішло шкереберть. У січні 1438 р. собор у Феррарі почався досить холодно. Там бракувало місць для ночівлі. Папа був у скрутному матеріальному становищі та не зміг оплатити витрати грецької делегації. Єпископ Феррари не дозволив грекам проводити богослужіння у церкві за грецькими звичаями. Також погода була прохолодною. Суперечності між Східною та Західною церквою відчувалися навіть у найменших сміховинних дрібницях. Греки почали нервувати. Коли на довершення всього Феррару охопила пошесть чуми, Козімо зрозумів, що настав його зірковий час. Флоренція запропонувала місце для проведення перемовин, на що з радістю погодилися.

Козімо передбачив, що завдяки гостям Флоренція отримає прибутки і блискучі можливості для зав’язування нових торгових відносин. Бородаті, у дивакуватих капелюхах чоловіки зі сходу привертали увагу перехожих на вулицях Флоренції. Релігійні перемовини ніяк не просувалися. Каменем спотикання стало уявлення про Отця, Сина і Святого Духа: існування останнього греки не визнавали. Хоча представникам церков насправді не доводилося бачитись у тавернах Флоренції, взаємодія між ними відбувалася в інший спосіб. Серед греків було чимало вчених, що привезли із собою античні тексти та власні рукописи.

Козімо придбав у них багато важливих праць для своєї бібліотеки. Дехто з греків залишилися у Флоренції й були лекторами. Їхні лекції викликали зацікавлення текстами Платона, перекладеними латиною. Козімо настільки надихнувся перекладами, що вирішив наново заснувати у Флоренції Академію Платона. Після завоювання Константинополя у 1453 р. до Флоренції прибуло ще більше греків. Завдяки переселенцям флорентійці ще сильніше захопилися природничими науками. У 1461 р. Козімо помер, проте його син П’єро також шанував учених і митців.

Принц Ренесансу

Розумний, терплячий і ввічливий П’єро правив Флоренцією п’ять останніх років свого життя і до останнього залишався захисником Академії Платона у Флоренції. Один із найвидатніших і унікальних художників епохи Раннього Ренесансу Сандро Боттічеллі став практично членом його родини.

П’єро купив безліч рідкісних рукописів для бібліотеки Медічі. Відомо, що він просиджував там годинами, гортаючи сторінки «так, наче вони зроблені із золота». Бібліотека Флоренції стала одною з найцінніших колекцій світу.

П’єро піклувався про те, щоб двоє його синів отримали блискучу літературну та художню освіту. І це принесло свої плоди.

Син П’єро, Лоренцо ді Медічі, був відомим покровителем нау­ки і мистецтва. Палкий шанувальник Платона, Лоренцо значно збільшив фонд бібліотеки Флоренції і підвищив фінансування університетові.

Він взяв під свою опіку Леонардо да Вінчі, коли тому виповнилося 12 років. Лоренцо заснував школу мистецтв, метою якої було навчати мистецтва та наук дітей із малозабезпечених родин. Ректором школи став учень Донателло, Бертольдо ді Джованні. Одним із вихованців школи був 14-річний Мікеланджело Буонарроті.

Одного разу Лоренцо побачив, як хлопчик робить довершену скульптуру старого фавна. Хоча Лоренцо був уражений обдарованістю молодого Мікеланджело, він все ж зауважив, жартуючи, що зазвичай у старих не вистачає зубів у роті. Відразу після того, як Лоренцо пішов, Мікеланджело вибив один із зубів у роті фавна і зробив на яснах слід, що виглядав як місце щойно втраченого зуба. Коли наступного дня Лоренцо це побачив, він був просто приголом­шений і відтоді вирішив підтримувати Мікеланджело. Хлопчик на чотири роки переселився до палацу Медічі і завжди обідав за одним столом з родиною Лоренцо.

Лоренцо був обдарованою особистістю, альтруїстичним правителем із надзвичайно багатим світоглядом. Завдяки його рекомендації флорентійським талановитим людям вдалося влаштуватися на службу до інших меценатів, в інших містах. Завдяки клопотанню Лоренцо Мікеланджело потрапив до Рима, де розписував Сікстинську капелу, а Леонардо да Вінчі — на службу до двору Людовіко Сфорца у Мілані.

Лоренцо вмів використовувати мистецтво на користь політиці. У 1481 р. Сандро Боттічеллі приїхав із Флоренції на службу до папи римського. Таким чином Лоренцо хотів залагодити погані стосунки з папою. На думку Пола Стратерна, дослідника родини Медічі, цим Лоренцо давав зрозуміти: Флоренція — потужний центр італійського ренесансу, якщо зруйнуєте його — зруйнуєте культуру Італії.

Роль Лоренцо як мецената була типовою для його часу. При багатьох дворах Італії шанували дослідників і митців. Таке покровительство приносило їм добру славу. Гарний правитель мусить докласти зусиль, аби об’єднати владу з мудрістю.

Лоренцо був не єдиним покровителем мистецтв у родині Медічі. Його двоюрідний брат Лоренцо ді П’єрфранческо де Медічі замовив Боттічеллі його найбільш відомі полотна епохи Ренесансу: «Весна», «Народження Венери» та «Паллада і Кентавр».

Лоренцо насолоджувався своїм статусом покровителя мистецтв і мецената, з ним часто радилися з приводу проектів будівництва у місті. Також він фінансово допомагав письменникам і вченим і постійно поповнював бібліотеку Медічі новими книжками та рукописами. Одна зі знахідок Лоренцо — двісті грецьких праць, половина з яких були до того часу невідомі. Він фінансував університет Флоренції, єдиний на той час заклад, де навчали грецької мови. Тут читали лекції такі викладачі, як Іоанн Аргиропул, Феодор Газиc, Димитрій Халкокондил і Димитрій Кретенсіс. Два останніх у 1488 р. опублікували перше видання творів Гомера. Студенти зі всієї Європи з’їжджалися до Флоренції вивчати грецьку. В 1489 р. з Оксфорда прибув Вільям Латімер, який допомагав дослідникам перекладати праці Аристотеля латиною.

Своєю самовідданістю Лоренцо надихав митців і вчених на творчість. На відміну від традиційних політиків у нього не було одного філософа-фаворита — він прислухався до багатьох. Це було винятковим явищем, оскільки зазвичай правитель воліє чути лише такі думки, що збігаються з його баченням світу. Одним із його підопічних був філософ Піко делла Мірандола. В 1484 р. цей 21-річний обдарований юнак прибув до університету Флоренції, де почав вивчати тексти Платона під керівництвом Марсіліо Фічіно, який перекладав їх латиною. Поет і гуманіст Поліціано представив його Лоренцо. Піко, що вільно розмовляв двадцятьма мовами, був наче прекрасне уособлення людини Ренесансу. За словами Поліціано, його душа була такою ж прекрасною, як і його зовнішність. Блиск Піко нікого не залишав байдужим. Йому довелося втікати з Флоренції, коли було розкрито його зв’язок із Маргаритою, жінкою Джироламо де Медічі.

Піко вивчав традицію античної Греції, Риму, Візантії, звертався до текстів арабів, зороастрійців та іудеїв. Він шанував Тому Аквінського, Авіценну, Аль-Фарабі, Аль-Кінді, Платона, Аристотеля… Він хотів поєднати всі наявні науки для того, щоб віднайти універсальну істину. В 1486 р. Піко уклав 900 тез, які зібрав з арабських, іудейських, грецьких і латинських джерел. Він був ладний дебатувати з будь-ким щодо правильності своїх тез. Служителі папи дослідили тези Піко і тринадцять із них визнали єретичними. Думка Піко зробила мислення Ренесансу більш науковим. «Тому що думки жодної людини не є цілковито такими, якими вона хотіла б їх бачити. Переконання жодної людини не є такими, якими вона хотіла б, щоб вони залишались». Інакше кажучи, наші погляди й переконання формуються не лише свідомо.

Одною з головних ідей, що привертали увагу Піко, було уявлення про людину Ренесансу, абсолютно вільну в своїй думці. В есеї «Про гідність людини» він стверджує, що кожен індивід має свободу досліджувати, вчитися і робити себе таким, яким забажає. Піко зухвало впевнений у власній гідності і визнає, що скромність йому не властива. Він не бажає приховувати полум’я власної думки: «Своєю промовою я хотів довести не те, що знаю багато, а радше те, що знаю багато такого, що іншим невідомо». Піко оголошує, що всі культури, зі всього світу, вплинули на його розмірковування і що така відкритість, незважаючи на розбіжності у віросповіданнях, мовах, культурах, облагороджує і надає сил. «Нам слід наповнити душу святим прагненням, аби ми, не задовольняючись звичайним, пристрасно бажали вищого, а також щосили прагнули того, що належить усім людям, якщо на те їхня воля». Таку людину, як Піко, не обмежували ні церковнослужителі, ні застряглі в минулому вчителі. Його ідеї щодо толерантності, науки та непередбачуваності наших суджень були революційними і згодом знайшли відображення в працях Галілео Галілея та Рене Декарта.

У 1487 р. папа відлучив Піко від церкви, а наступного року його було на три місяці ув’язнено у Савойї. Лоренцо ді Медічі врятував Піко. За наказом папи, йому дозволили повернутися до Флоренції, до маєтку в Ф’єзоле, перебуваючи під заступництвом Лоренцо.

Лоренцо де Медічі для написання своєї поезії користувався тосканським діалектом, продовжуючи традицію Данте. Також цей діалект замість латини у своїх віршах почали використовувати такі поети Флоренції, як Данте, Боккаччо та Петрарка. Поліціано також писав свої прекрасні твори тосканським діалектом. Усе це прискорило перетворення останнього на літературну італійську мову. Витончене володіння мовою породило новітню ідею про джентльменів, gentiluomo. Гарні манери, гарна мова, гарний зовнішній вигляд і шанобливе ставлення до мистецтва стали відмінними рисами джентльменів. Торговці, держслужбовці, військові та священики почали дотримуватися цих звичаїв по всій Італії. Їх ніхто не примушував це робити, проте досягти успіху в кар’єрі було неможливо без гарних манер і вміння розмовляти на різноманітні теми, не обмежуючись лише власною професією.

Лоренцо не був підприємцем за характером, і за часів його правління банки почали занепадати. Він розв’язав руки непрофесійним керівникам банківських мереж, а на застереження відповідав, що не розуміється на цих справах. Лоренцо помер у 1492 р. у віці 43 років. На смертному одрі він сказав Піко делла Мірандолі: «Я сподівався, що встигну за життя побачити бібліотеку повністю впорядкованою».

Багаття марнославства

Коли дитина народжується в сорочці, успадкувавши багатство, це часто впливає на її поведінку. П’єро, син Лоренцо ді Медічі, не мав витончених манер і харизми батька. «Надійшли мені інжир, червоний інжир, та персики, і все те, що я люблю, цукерки і торти, і все інше», — писав п’ятирічний П’єро своїй бабусі. А ще він жалівся, що не отримав поні, якого йому обіцяли. Коли П’єро де Медічі подорослішав, він перетворився на людину жорстоку й зарозумілу. Він піднявся на престол, ледь досягши 21-річного віку. Безжалісний із ворогами, він і з друзями не був надто добрим. П’єро де Медічі швидко втратив свій авторитет у Флоренції.

П’єро II правив лише два роки. У 1494 р. король Франції Карл VIII вторгся до Італії. Його війська рухалися через Флоренцію у напрямку Неаполя. П’єро погодився на всі вимоги короля, чим спровокував заколот у Флоренції і власне вигнання.

Коли Карл VIII з військами наближався до міста, флорентійці відправили йому назустріч делегацію на чолі з домініканським монахом Джироламо Савонаролою. Савонарола вітав короля як посланця Бога, покликаного навести лад у Флоренції, проте просив помилувати місто, яке покаялося. Король погодився нічого не руйнувати.

Савонарола став новим релігійним лідером Флоренції. Королем він обрав Ісуса Христа. У лютому 1497 р. Савонарола відрядив на вулиці міста великі загони своїх молодих прибічників, fanciulli, аби вони слідкували за дотриманням нового порядку й вилучали все, що могло довести людей до гріха і порочності. «Ми не отримали від Платона і Аристотеля нічого доброго, крім хіба що численних доказів, які можемо використати проти єретиків», — заявив Савонарола.

Діти доповідали про «беззаконня» владі. Вони почали збирати по домах Флоренції коштовні речі, одяг, твори мистецтва та книги, які складали на купу на центральній площі Флоренції. До речей порочних зачисляли не тільки «язичницькі» тексти, а й предмети розкоші: картини, дорогі меблі, дорогоцінності, старі рукописи, одяг із дорогих тканин, гральні карти та парфуми. Речі, конфісковані у містян, книжки та предмети мистецтва, було знищено 7 та 17 лютого 1497 р. на «багатті марнославства», надзвичайно великому багатті, організованому на головній площі Флоренції. Сандро Боттічеллі теж довелося вкинути у вогнище кілька своїх картин.

Терор Савонароли тривав лише рік. Відтак його стратили у 1498 р. До влади прийшов П’єро Содеріні, за часів якого до Флоренції повернулися демократичні методи правління. Разом із тим Содеріні кинув до в’язниці всіх прибічників Медічі. Його радником був Нікколо Макіавеллі, який уважається одним із найгеніальніших політичних мислителів у історії людства.

Коли іспанська армія разом із кардиналом Джованні де Медічі вторглася в 1512 р. до Флоренції, влада Содеріні добігла кінця і йому довелося тікати з міста. На престол знову повернулися Медічі, проте цього разу все було інакше. Флоренція вже не була вільною республікою, тут запанувала диктатура.

Занепад Флоренції та нетолерантність

На думку історика Крістофера Гібберта, після смерті Лоренцо ді Медічі Флоренція вже не була великою державою. Вона так і не спромоглася повернути собі життєздатність і творчу наснагу своєї золотої доби.

Джованні де Медічі, другий син Лоренцо ді Медічі, став папою Львом X. Місце правителя Флоренції посів племінник Джованні, Лоренцо. Правління стало авторитарним, Лоренцо був глухим до будь-яких зауважень. Показово, що саме йому присвятив свій трактат «Державець» Нікколо Макіавеллі, який потерпав від нового уряду, перебуваючи у вигнанні. Проте Лоренцо менш за все цікавили погляди Макіавеллі. Наради проводились у нього вдома, а його двір складався з молодих самозакоханих франтів.

Папа Лев X був не кращим за свого племінника. Він полюбляв улаштовувати розкішні бенкети у Ватикані. Зазвичай вечеря складалася з шістдесяти п’яти страв, подавали навіть павичеві язики. Солов’ї вилітали з пирогів, оголені діти підводилися з желе. Карлики та блазні супроводжували гостей. Своїм марнотратством Лев X поставив Ватикан на межу банкрутства. Він підтримував продаж індульгенцій для того, щоб фінансувати будівництво собору Святого Петра. Це роздратувало Мартіна Лютера. Папа у своїй буллі засудив Лютера, що зрештою призвело до заколоту та Реформації.

Лоренцо помер у 1519 р. За іронією долі, його найбільше надбання — спроектований Мікеланджело надгробок, що часто помилково вважають могилою його діда. Після Лоренцо до влади прийшов його син Алессандро де Медічі, якого дядько Джуліо де Медічі (він же папа Климент VII) охрестив довічним правителем Флоренції. Алессандро безцеремонно користувався владою, затягуючи жінок Флоренції до своєї спальні. Він переплавив символ республіки, годинник синьйорії, на медалі, що прославляли рід Медічі. Алессандро помер так само, як жив: прямо в ліжку, у спальні поважної флорентійської жінки, вбитий власним двоюрідним братом Лорензачо.

До влади став Козімо, чия мати була онукою Лоренцо ді Медічі. Козімо знищував і вбивав усіх своїх супротивників. Він відмінив владу синьйорії і гонфалоньєрів, а також відсторонив від справ свого досвідченого радника Гвічардіні. Надзвичайно честолюбний Козімо завоював Сієну та прагнув здобути титул великого герцога. За свідченням одного з сучасників, на обличчях флорентійців не було радості, коли у 1569 р. Козімо отримав цей титул від папи. Козімо був правителем найгіршого ґатунку, схибленим на контролі. Він був дуже суворим щодо свого двору і не терпів навіть найменшої помилки, натомість вимагав од усіх невідступно слідувати правилам геть у всьому, починаючи від одягу: взимку потрібно було носити червоний капелюх, а влітку — пурпуровий. Службовців тримали в повному невіданні. Ніхто не знав, чи довго доведеться бути далеко від дому, виконуючи службовий обов’язок. Козімо був непередбачуваним. Його настрій міг змінитися миттєво. І хоча він повернув гроші у Флоренцію, містяни розуміли, що він натомість позбавив їх свободи. Козімо передав владу своєму синові Франческо і переїхав за місто насолоджуватися спокоєм. Кінну статую Козімо і сьогодні можна побачити на П’яца делла Синьйорія. Багато кого це дивує.

Безвідповідальний і ненадійний Франческо ще більше загострив кризу та незгоди у Флоренції. Коли у 1670 р. до влади прийшов Козімо III, Флоренція була вже цілковито тоталітарною державою. Торгівля постійно йшла на спад через малярію, чуму та погано організоване сільське господарство. Козімо III був досить замкненою та недалекою людиною. Його закостеніла відданість християнським канонам зробила його надзвичайно обмеженим. Сексуальні відносини між іудеями і християнами були заборонені. Якщо у повії християнського віросповідання клієнт був іудей, її бичували, перш ніж ув’язнити. Обох обкладали великим штрафом. Тих, хто був не в змозі заплатити штраф, катували і кидали до в’язниці. Повії також зобов’язані були носити на голові жовту стрічку. Козімо III заборонив травневі святкування як язичницькі. Дівчат, що співали карнавальних пісень, бичували. Молодим хлопцям і дівчатам забороняли зустрічатися. За дошлюбні стосунки карали тортурами. Кількість публічних страт збільшувалася. За рік налічувалося близько двох тисяч страчених.

Митці та науковці більше не перебували під заступництвом Медічі, адже Козімо III був інквізитором. Він заборонив викладати у Пізанському університеті атомістичну теорію античного філософа Демокріта. Студентам Тоскани заборонялося виїжджати на навчання за межі Великого герцогства.

Козімо III збільшив податковий тиск: майже щомісяця вводили новий податок. Підприємництво занепало, оскільки Козімо почав продавати торговцям дозволи на монополію. Флоренція перетворилася на бідне, похмуре, депресивне місто. Коли у 1723 р. Козімо помер, мало хто його оплакував. Проте племінник Козімо, Джан Гастоне, не надто покращив становище. Хоча він і звільнив флорентійців од багатьох обмежень і заборон, його не цікавила економічна ситуація у місті, тим паче його культура, що занепадала. Врешті-решт, він проводив більшу частину свого часу в ліжку з юнаками ruspanti, яких було при дворі майже чотириста. Джан Гастоне рідко покидав свою кімнату, а коли виходив, був зазвичай п’яним і голос­но лаявся. Він помер у 1737 р. у віці шістдесяти п’яти років.

Остання представниця роду Медічі, Анна Марія, померла 75-річною, в 1743 р. У своєму заповіті вона залишала все багатство роду Медічі новому герцогові за умови, що жодна річ не буде вивезена з Флоренції, де «скарби Медічі завжди будуть залишатися на користь і на радість людям усього світу».

Спадщина Медічі

Коли у XV ст. банкіри та меценати Флоренції, особливо рід Медічі, почали, відкинувши забобони, надавати фінансову допомогу фахівцям різних галузей, це спричинило рух, який пізніше почали називати ренесансом. Ренесанс став можливим завдяки тому, що іншість шанували, обдарованим забезпечували заступництво, гідну заробітну плату й мирні умови для праці. У Флоренції меценати поважали талановитих містян, а ті, своєю чергою, поважали меценатів. Результатом стало пожвавлення культурного та економічного розвитку.

Перші представники роду Медічі розуміли унікальність обдарованих людей: те, що їхня цілковита відданість своїй справі виправдовує їх часом нестерпну поведінку. Медічі розуміли, що обдарованій особистості треба дати простір, аби вона могла дихати на повні груди. Чого насправді вони самі ніколи пізніше не дотримувалися, тож у XVI ст. рід задихнувся у власному занепаді та зарозумілості.

І все ж таки золота доба Флоренції залишилася в історії і досі приваблює людей в це місто. Якщо інтелектуальній і творчій діяльності надано достатньо ресурсів, позитивні економічні наслідки можна бачити ще протягом століть. Про це знає, напевно, кожен турист, що пітніє у довжелезних чергах до музеїв Флоренції.

Uomo Universale

Пітер Берк називає п’ятнадцять «універсальних людей» Флоренції, що реалізували себе принаймні у трьох різних сферах:

Філіппо Брунеллескі (1377—1446) — архітектор, інженер, скульп­тор, художник.

Антоніо Філарете (1400—1465) — архітектор, скульптор, письменник.

Леон-Баттіста Альберті (1404—1472) — архітектор, письменник, юрист, художник.

Лоренцо Векк’єтта (1405—1480) — архітектор, художник, скульп­тор, інженер.

Бернард Зенале (1436—1526) — архітектор, художник, письменник.

Франческо ді Джорджо Мартіні (1439—1506) — архітектор, інженер, скульптор, художник.

Донато Браманте (1444—1514) — архітектор, інженер, художник, поет.

Леонардо да Вінчі (1452—1519) — архітектор, скульптор, художник, учений.

Джованні Джокондо (1457—1525) — архітектор, інженер, гуманіст.

Сільвестро Акуїлано (1471—1504) — архітектор, скульптор, художник.

Себастьяно Серліо (1475—1554) — архітектор, художник, письменник.

Мікеланджело Буонарроті (1475—1564) — архітектор, скульп­тор, художник, письменник

Гвідо Маццоні (1477—1518) — скульптор, художник, автор театральних скульптур.

Пірро Лігоріо (1500—1583) — архітектор, інженер, скульптор, художник.

Джорджо Вазарі (1511—1574) — архітектор, скульптор, художник, письменник.