Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Коли великий візир Ізноугуд зажадав стати халіфом, він зазіхає на місце доброго правителя Гаруна Ель Пуссаха[2]. В одній з найвідоміших у світі збірці казок «Історії тисячі й однієї ночі» згадуваний халіф, вбраний у біле, розважається на вулицях Багдада, поряд із ним — вірний радник Бармакід. Прообраз халіфа, Гарун аль-Рашид, не був настільки приємним, як його змальований казковий образ, утім, Багдад однаково був визначним центром торгівлі, науки та мистецтва свого часу.

Гарун аль-Рашид навряд чи повірив би своїм очам, якщо побачив би власне місто сьогодні, після доби деспотичного правління Саддама Хусейна, після численних військових конфліктів і терористичних актів. За сумною іронією долі, 1300 років тому, коли Багдад було засновано, йому дали назву Мадінат аль-Салаам — «Місто миру». Пізніше Багдад змінив ім’я, взявши назву сусіднього селища.

Гарун аль-Рашид народився за часів так званої Золотої доби ісламу, коли митці, інженери, вчені, поети та купці надихали одне одного до створення нового світосприйняття, запозичуючи традиції Вавилонії, Риму, Греції, Індії, Персії, Єгипту, Північної Африки та Візантії.

Для Багдада та інших розвинених міст регіону розташування на берегах двох великих рік, Тигру та Євфрату, виявилося одночасно благословенням і прокляттям. Місцевість між Тигром і Євфратом родюча та благодатна. Не дивно, що Едемський сад, за переказами, перебував саме тут. Звідси до інших мов увійшло слово «рай», що авестійською перекладається як «захищений сад». Завдяки Тигру та Євфрату ця територія дістала свого часу грецьку назву Месопотамія, тобто «Земля між ріками». Завдяки своєму розташуванню в Едемському саду Багдад отримав змогу користуватись іригаційними системами та каналами, збудованими за часів попередніх культур.

На берегах двох рік за різних століть існували найбільші міста світу та визнані центри цивілізацій. Мабуть, у жодному іншому місці на ділянці площею в декілька сотень квадратних кілометрів не зустрінеш такої великої кількості руїн, що нагадують про величну історію. За тридцять п’ять кілометрів на південь від Багдада — залишки величезної вхідної брами. Це був проїзд до міста Ктесифон, столиці Парфії та імперії Сасанідів. Воно було найбільшим у світі у VI ст., проте перетворилося майже на місто-привид, коли було засновано Багдад. П’ятдесят кілометрів од Ктесифона на південь, на березі Євфрату, можна побачити руїни Вавилона — найбільшого у світі у XVII та VII ст. до н. е. Ще далі, на відстані ста кілометрів уздовж Євфрату на південь, залишилися руїни Урука. П’ять тисяч років тому це була столиця Шумера, найбільша метрополія свого часу. На смузі завдовжки лише двісті кілометрів між двома річками були розташовані чотири найбільших міста тодішнього світу. З них лише Багдад заселений і дотепер.

Торговець прянощами, приїхавши до Багдада, на своєму шляху до центру міста бачив спершу численні торгові місця, суги, канали та площу книжкового ринку. Потім він проїжджав повз ларьки з вуличною їжею і квартали торговців тканинами та ювелірів. У середмісті височіли мечеть і палац правителя, знаний під назвою «Золоті ворота». Діаметр центру міста становив чотири кілометри. У ньому було багато парків, садів і пішохідних вулиць. За межами міських мурів, на берегах Тигру, стояли чепурні будинки, куди принци та принцеси, а також інші заможні громадяни втікали від шуму великого міста.

Силует Багдада, крім мечеті, прикрашали церкви та синагоги. Мощеними та освітленими вулицями прогулювалися понад шість тисяч студентів зі всього світу. На пожертви багатих городян утримували безкоштовні лікарні та годували бідних студентів. У Багдаді було також чимало винних крамниць і таверн. Виготовленням вина опікувалися християни, а продажем — зороастрійці та євреї. Поети ж на кшталт Омара Хайяма залюбки споживали його. Правителі ліберально ставилися до вживання вина, що, поза сумнівом, відбивало мультикультурні настрої в імперії.

Повна протилежність європейським містам, де було заведено виплескувати нечистоти прямо на брудні вулиці, відчувалася у повітрі у прямому сенсі. У місті було понад дві тисячі лазень, а каналізаційні споруди ховалися під землею. Аміра Беннісон, дослідниця арабської культури, зазначає, що за багатством, розмірами та вишуканістю з містами правителів династії Аббасидів могли змагатися лише міста Давнього Китаю. До XII ст. у них були прекрасні системи водопостачання та каналізації, а також розкішні зелені насадження. Мусульмани уявляли собі рай у вигляді бездоганно доглянутого саду, і вода, що струменіє по всіх усюдах, становила його невід’ємну частину. У посушливих і спекотних районах ісламського світу постачання питної води спраглим було священним обов’язком. Вода використовувалася також для релігійних ритуалів. За свідченням Беннісон, саме практичне, символічне та ритуальне значення води стало причиною такого самовідданого відношення до будівництва систем водопостачання, в чому Аббасиди виявили справжню геніальність. Воду подавали акведуками, каналами та глибокими колодязями. У мечеті розташовувалися громадські ванні кімнати, а в кварталах — лазні, оснащені кранами з гарячою та холодною водою.

Марнотратний триб життя та розваги місцевої аристократії лягли в основу багатьох захопливих історій. Так, книжка аль-Шабустина «Кітана аль-Діярат» («Монастирська книга») — це своєрідний тур кращими гостьовими будинками Багдада, багато з яких належали християнам.

Містяни зустрічалися у приватних садах біля лазень. Будинки багатіїв були оточені подвір’ями, що слугували центрами суспільного життя. Сади прикрашали павільйонами, шатрами та килимами. Доглянуті стежки в садах простиралися серед ароматних трав, троянд і квітучих апельсинових дерев. Саме життя було наче танок з-поміж троянд, особливо коли до свята долучалися співці та поети.

Час від часу люди збиралися у будинках для навчання. Учитель та учні сідали колом на килим, запалювали масляну лампу, пригощалися вином і фруктами. Курилися ароматичні пахощі. Коли було досхочу розказано й обговорено, виносили лютню і кожен по черзі починав грати та співати. Коли наставав час спати, спекотними літніми місяцями багато хто обирав місцем для сну дах власного будинку. Побудованих із саману одноповерхових будинків із пласким дахом у Багдаді була сила-силенна.

Вочевидь Багдад був у X ст. найбільшим містом у світі та першим в історії людства мегаполісом із населенням понад мільйон мешканців. Тож як Багдад став таким визначним і космополітичним містом?

Захоплення влади і нова династія

У 661—750 рр. арабським світом правила династія Омейядів із Дамаска. Нащадок Аббаса, дядька пророка Мухаммеда, Абу аль-Аббас здійняв у 746 р. повстання та проголосив себе халіфом. У 750 р. його загони перемогли війська Омейядів у битві на берегах річки Великий Заб, притоки Тигру. Абу аль-Аббас зійшов на престол і відтак започаткував правлячий рід Аббасидів.

У 762 р. брат і наступник аль-Аббаса, аль-Мансур, вирішив побудувати Багдад як нову столицю халіфату. Халіф мудро визначив місце його розташування. Багдад було засновано там, де ріка Тигр розливається завширшки на понад триста метрів. Поблизу міста проходив Хорасанський шлях, що з’єднував караванові шляхи з Єменом, Сирією та Єгиптом. Від Анбарських воріт побудували міст над каналами до Євфрату, другої великої ріки.

Караванові шляхи та водні канали забезпечували торгові місця біля міських воріт купцям і товарам, що прибували постійним потоком. З Африки везли золото та слонову кістку, з півночі — хутро. У багдадців також були налагоджені міцні зв’язки зі Сходом. У порту Багдада стояли сотні торгових кораблів, зокрема китайські джонки. Тільки в китайському місті Гуанчжоу (Кантон) у IX ст. мешкало понад сто тисяч арабів, персів і євреїв. Вони прибували туди на арабських торговельних суднах. Торгові зв’язки надихнули багдадських поетів на складання історій про Синдбада Мореплавця.

У євреїв були тривкі торгові зв’язки на Середземному морі та в акваторії Індійського океану. Іудейські купці зустрічалися в Багдаді. Коли віч-на-віч поспілкуватися не таланило, з караванами передавали листи, що містили інформацію про доставку товару, роздрібних торговців і наявну ситуацію ринку. В них також були поради, як краще порозумітися з місцевими чиновниками.

Араби панували на європейському ринку прянощів і шовку. Цукор, кава, рис, вишні та цитрусові потрапляли до європейських вельможних дворів завдяки мусульманам, як і чудові бавовняні вироби, муслін і дамаст. Багдадську культуру наслідували геть усюди у мусульманському світі. Подейкують, що придворний музикант Зірйаб, переїхавши з Багдада до Кордови, приголомшив неотесаних підданих двору Омейядів багдадською модою на зачіски, шляхетними застільними манерами та культурою користування туалетом.

У Багдаді було легко торгувати. Ринки, що не мали аналогів у всьому світі, були надзвичайно вишуканими. Влада міста наглядала як за товарами, так і за торгівлею. Аббасиди цінували чинний чиновницький апарат. Коли Європа ще перебувала під владою феодалів і лицарів-розбійників, на берегах Тигру імперією опікувалися професіональні оплачувані чиновники, що вели точний облік витрат і доходів халіфату, а також заробітної плати армії. Показово, що всі ті чиновники, що працювали в урядових установах, диванах, були світськими. До диванів не наймали духовенство, оскільки вважалося, що влада повинна бути передовсім практичною.

Те, що золото та срібло були легкодоступними на території імперії, сприяло введенню в обіг міжнародної валюти. У халіфаті з’явилася єдина валюта — динар. Про статус монет Аббасидів говорить те, що археологи знаходять їх навіть на землях скандинавських країн. Прогресивний уряд сприяв заснуванню у Багдаді банків. Розроблялися документи, необхідні для міжнародної торгівлі. Разом із тим було зрозуміло, що для потреб торговців, які постійно прибували до арабського світу з інших країн, потрібно вводити курси валют. Крім того, існували партнерства (муфавада), обмежені партнерства (мудараба), різні застави, боргові цінні папери, організація звинувачень і трасти (вааф). Багато з цих нововведень, як-от угоди про партнерство, чеки, курси валют і подвійна бухгалтерія, дісталися в Європу лише в XIII ст.

Першокласна система кредитування прискорювала міжнародну торгівлю. Купцям стало легше споряджати та вести каравани, оскільки зникла потреба брати із собою важкі монети. Покупки можна було оплатити навіть в інших містах без готівки, так само як у наш час сплачують за допомогою кредитної картки. Інвестори були також активними і надавали кредити тим торговцям, що вчасно віддавали борги, отримуючи прибутки. Отже, фінансист позичав не в обмін на відсотки, а розраховуючи на майбутні прибутки. Тож успішна торгівля була вигідна всім.

Торговим караванам потрібне було якісне обслуговування, житло та склади. Завдяки розвиткові торгівлі будувалися нові гостьові будинки, де пропонували харчування та воду, складські приміщення та стайні. Зазвичай останні розміщувалися на першому поверсі, а кімнати — на другому. Гостьові будинки були розташовані на відстані одного дня їзди один від одного. Торгівлю також регулювали та контролювали. За регулювання торгівлі був відповідальним державний службовець мухтасиб, до обов’язків якого, крім торгівлі, належали також підтримка гідного рівня суспільної моралі та чистоти у місті. Регулювання ринку здебільшого схвалювали, тому що в іншому разі, за відсутності спільно домовлених правил та інструкцій, торгівля б утруднювалася, ба навіть узагалі не відбувалася б. Такі ефективні та добре випробувані практики цінували як правителі, так і купці. Тож важко навіть уявити, що біржовий крах на кшталт того, що стався у 2008 р., коли «сміттєві» облігації були неправдиво запаковані у високі кредитні рейтинги, міг би коли-небудь статися в імперії Аббасидів.

Чорнило вченого святіше за кров мученика

Династія Омейядів підтримувала лише меккську аристократію, і в цій замкненій системі найкращі посади були закріплені винятково за арабами. Аббасиди своєю чергою ніколи не заохочували кумівства й панібратства при владі. В їхньому уряді було чимало працівників із Персії, що привносили свій досвід керування Сасанідською державою. Хоча арабська й залишалася мовою уряду, Аббасиди виконали свою обіцянку щодо якнайкращого суспільства, яке мало задовольнити кожного. Вони започаткували правлячу еліту, представлену багатьма етнічними групами. Один із гарних прикладів цього становить рід Бармакидів, члени якого були нащадками буддистів з перського міста Балх. Багато хто з греків, християн, що розмовляли арамейською мовою, та зороастрійців дійсно прий­няли мусульманську віру не через примус, а задля просування кар’єрною драбиною.

Найобдарованіші вчені могли заробляти своєю працею чималі гроші та обіймати видатні посади. На думку спеціаліста з історії Близького Сходу Джонатана Лайонса, без такої послідовної підтримки науки доба правління Аббасидів не перетворилася б на вражаючий інтелектуальний рух.

Першим таке ефективне управління започаткував халіф аль-Мансура — послідовний керівник, що рано здобув владу. Аль-Мансур був високий, спокійний на вдачу правитель, що в старості фарбував своє сиве волосся шафраном. Він полюбляв сидіти на подвір’ї свого палацу і задумливо щось креслив тростиною на землі. При цьому Аль-Мансур був політичним генієм, який знав геть усе про своїх прибічників і потенціальних ворогів. За потреби він міг бути безжальним і холоднокровним. Він вислав у вигнання свого дядька Абд Аллаха і виніс вирок воєначальникові Абу Мусліму, після чого його було вбито прямо у шатрі аль-Мансура під час перемовин. Аль-Мансур звик до вельми скромних побутових умов і багато подорожував. Він не захоплювався розкішним життям. Нав’язливою ідеєю аль-Мансура було зробити Багдад найпрекраснішим містом у світі. Він утручався до найдрібніших деталей усіх будівничих проектів і був украй ретельним у фінансових питаннях — не найкращий роботодавець для будь-якого архітектора.

Аль-Мансур ніколи не притримувався аж надто пуританських поглядів. Його ідеєю було поширити у місті звичаї різних культур, пришвидшивши у такий спосіб розвиток торгівлі. Наприклад, у 770 р. група індійських учених привезла до Багдада математичні та астрономічні тексти. За наказом аль-Мансура вони були перекладені з санскриту арабською. Вважається, що це були уривки з праці «Сіддханта», написаної у VII ст. математиком і астрономом Брахмагуптою. Вона містила корпус тогочасних індійських знань про планети, зірки та математику. Араби перейняли астрономічні таблиці персів та індійців, вони назвали їх зіджі. Як основу для розрахунків таблиць, наведених у «Сіддханті» індійці використовували таку винайдену ними функцію, як синус. Араби захопилися тригонометричними функціями і вигадали власні. На початок IX ст. вони користувалися шістьма функціями: синус, косинус, тангенс, котангенс, секанс і косеканс.

У Багдаді панувала свобода віросповідання, що приваблювало до міста мислителів, чи то християн, чи то євреїв, чи то зороастрійців, чи то вільнодумних мусульман. Мусульмани поважали Біблію християн і Тору євреїв, адже в них була висловлена така саме ідея про Бога, як і у Корані. Мусульмани називали християн, євреїв і зороастрійців «народами Писання» і не намагалися обертати їх у свою віру, принаймні доти, доки ті сплачували всі належні податки. Їх називали зіммі. Інституція зіммі охороняла релігійні меншини. За винятком деяких обмежень, пов’язаних із наданням робочих місць у системі державної служби й у лавах армії, становище меншин нічим не відрізнялося від ставлення до арабів. Так, наприклад, у IX ст. цих обмежень і зовсім не дотримувалися. Халіфи тримали на службі у своїх палацах зороастрійських та іудейських астрологів і лікарів-християн. Християни, іудеї, зороастрійці та мусульмани активно обмінювалися думками. Такий діалог сприяв народженню атмосфери толерантності.

Особливо мирним, на думку Беннісон, було життя євреїв. Останні належали до тієї самої семітської мовної родини, що й араби, і однаково визнавали Авраама (Ібрагіма) родоначальником свого народу. Також певні іудейські та ісламські ритуали й учення схожі між собою.

На мультикультуралізм Аббасидів особливим чином вплинуло рабовласництво. Оскільки у мусульман не було звернення до рабства, рабами ставали люди інших віросповідань: їх купували у бідних родин або здобували під час воєн. Як військові трофеї часто привозили наложниць з Ефіопії, Північної Африки, Країни Басків, з Кавказу та Індії. Таким ганебно нелюдяним шляхом Багдад поступово став справжньою плавильною піччю народів. Через своїх матерів діти вчилися сприймати як норму книжки різних культур і всотування останніх.

Розквіт Багдада тривав за часів десятилітнього правління аль-Махді, сина аль-Мансура. Місто приваблювало іммігрантів звідусіль: з Аравії, Персії, Афганістану та Іспанії. За часів аль-Махді життя в імперії було мирним і безпечним. Аль-Махді був суворим до тих мусульман, яких він уважав єретиками. Разом із тим він намагався звести мости у стосунках із шиїтами та бути толерантним до «народів Писання». Надзвичайним поворотним моментом було знайомство з несторіанами. Представники християнської секти несторіан були вигнані за межі Візантії як єретики. Анафему сектантам проголосили через те, що вони вважали Ісуса звичайною людиною. Несторіани, сирійські яковити та представники інших християнських сект втікали від жорсткої релігійної ортодоксії Константинополя.

Але халіф, шанувальник музики, поезії та вина, запросив несторіанського патріарха Тимофія до Багдада взяти участь у філософських дискусіях. Аль-Махді зацікавився Тимофієм, тому що той палко висловлювався на користь просвіти й добре розумівся на філософії Аристотеля. У Багдаді на Тимофія та решту несторіан чекала тепла зустріч. Близько 781 р. Тимофій (779—823) прибув до Багдада з древнього християнського центру Персії провінції Адіабени. Дискусія між аль-Махді та Тимофієм тривала два дні. Під час розмови у палаці халіф поводився з ним шанобливо і виявив неабияку обізнаність як у християнській, так і у магометанській теології. Дискусія привела до того, що прийняття мусульманської віри в халіфаті було визнано не обов’язковим. Також аль-Махді наказав обкладати «народи Писання» таким самим податком, як і мусульман.

Саме під час перебування Тимофія у Багдаді розпочався діалог між мусульманами та християнами. Несторіани були вдячні за довіру. Найбільшим внеском азійської церкви в історію думки людства було те, що вони довірили арабам для перекладу грецькі та латинські тексти. Прекрасними дарами були, зокрема, праці Аристотеля та Галена. Це сталося тоді, коли класичні джерела в Європі були вже майже забуті. Проте араби ретельно їх зберегли. Ці тексти було віднайдено в Європі лише за доби Ренесансу.

У Багдаді розуміли важливість нових інтелектуальних віянь. Багдадські Аббасиди керувалися висловом, вкладеним в уста пророка Мухаммеда: «Чорнило вченого святіше за кров мученика». Хто зна, належав цей вислів насправді Мухаммедові чи ні, але важливим було те, що за правління династії Аббасидів освіченість цінувалася настільки, що для її обґрунтування навіть шукали благословення пророка.

Ставлення до нових знань було зовсім не таким, як в тогочасній Європі. Араби користувалися революційним вимірювальним приладом — покращеною моделлю приладу греків Александрії, — який називали астролябією. Диск, що обертався, показував орбіти найважливіших зірок і Сонця. На зворотному боці диска була стрілка, за допомогою якої можна було вимірювати висоту небесних тіл над горизонтом. Відомо, що у 801 р. халіф Гарун аль-Рашид надіслав у подарунок Карлові Великому водяного годинника й астролябію. Утім, європейці не надто захоплювалися знаннями арабів. Ба більше, той, хто виявляв до них цікавість, ризикував бути звинуваченим у заняттях чорною магією та проголошеним єретиком.

На відміну від християнських правителів, перші халіфи династії Аббасидів не були впевнені у власній обізнаності. Дехто навіть наважувався самокритично поглянути на себе зі сторони. Син Гаруна аль-Рашида аль-Мамун зауважив: «Перси правили тисячу років і жодної миті не відчували потреби в арабах. Ми ж перебуваємо при владі лише два століття та не можемо прожити без них і години».

Іще дитиною аль-Мамун цікавився наукою та мистецтвом. Аль-Рашид захоплювався грецькими вченнями і придбав за кордоном багато грецьких рукописів. Він піклувався про те, аби його син здобув гарну освіту. Аль-Рашид наставляв учителя свого сина такими словами: «Не дозволяй ані годині проминути без того, аби не передати йому користі нових знань, але не зроби так, щоб наука набридла йому чи поглинула його. Не здавайся легко і не дозволяй йому відчути насолоду від неробства».

Аль-Мамун став правителем з більш широкими поглядами, ніж його батько. Щотижня він збирав у своєму палаці вчених і за вечерею спілкувався з ними про все суще між землею та небом. Він відрядив дипломатів збирати древні наукові тексти. Часто правителі, що зазнавали поразки у війнах, замість золота повинні були надсилати аль-Мамунові книжки. Показово, що, коли Аббасиди укладали одну з багатьох мирних угод з Візантією, серед інших умов було отримання копії праці Птолемея «Математичний синтаксис». Її було перекладено арабською, і надалі праця відома нащадкам під своєю арабською назвою «Альмагест».

Будинок мудрості

Подейкують, що одного разу аль-Мамунові наснився сон, в якому лисий світлошкірий Аристотель сидів на його постелі. Отямившись від переляку, аль-Мамун запитав у Аристотеля: «Що є добро?» Той відповів, що як розум, так і надприродне, тобто наука та релігія, однаково важливі для загального блага. Аль-Мамун дійшов висновку, що книжкова культура є релігійним обов’язком. Історію про сон аль-Мамуна розповів історик X ст. Ібн аль-Надим.

Він зазначає, що саме через цей сон в аль-Мамуна з’явилася пристрасть до видання книжок.

Ми можемо по-різному ставитися до правдивості цієї історії, проте аль-Мамун поставив перед собою неабияку честолюбну мету. Він вирішив зібрати буквально всі книжки світу під одним дахом і перекласти їх арабською. Для цього було засновано місце, котре почали називати Байт аль-Хікма, Будинок Мудрості. Спершу це був королівський архів і бібліотека. Зразком для неї слугувала го­ловна бібліотека сирійської імперії Сасанідів, де було зібрано багато перекладної літератури.

Аль-Мамун підтримував гарні стосунки з Візантійською імперією, і особливо його цікавили грецька філософія та наука. Він був відкритим для різних філософських течій, допомагав перським мислителям і представникам школи мутазилітів, що на перший план ставили розум і відкрито критикували буквальне тлумачення Корану. Аль-Мамун запрошував до себе вчених зі всього світу і ставився до них з пошаною. У розпорядженні аль-Мамуна була також велика група перекладачів і палітурників.

Будинок Мудрості перетворився на великий освітній центр, де вивчали математику, астрономію, медицину, алхімію та хімію, патологію та географію. Тексти перекладали арабською з грецької, перської, хінді. Серед перекладів були праці Піфагора, Платона, Аристотеля, Гіппократа, Евкліда, Плотіна, Галена… У Будинку перекладали індійську аюрведичну літературу, зокрема, трактати Сушрути і Чараки про хірургію. Також тут захоплювалися рукописами індійських математиків та астрономів, наприклад, Аріабхати та Брахмагупти. Аріабхата у VI ст. обчислив діаметр земної кулі з точністю до 99,8 відсотків і припустив, що Земля обертається. Він також з надзвичайною точністю визначив обертання Землі по відношенню до зірок.

Праця Брахмагупти «Сіддханта» («Вчення») містила зоряні карти і математичні формули. У ній числа були подані індійськими цифрами і десятковою системою (0—9).

Індійськими цифрами захопився Мухаммед ібн Муса аль-Хорезмі (780—850), що працював у Будинку Мудрості, народився у Хорезмі (теперішній Узбекистан), але більшу частину свого життя був дослідником у Будинку Мудрості. Він був перським математиком і астрономом, що писав арабською і поєднав грецькі, перські та індійські математичні та астрономічні знання. Аль-Хорезмі винятковим чином вдосконалив свою систему чисел: він ввів у використання індійські цифри, що в Європі відомі як арабські, оскільки європейці запозичили їх від арабів. Слово «алгебра» перейшло в інші мови з його книжки «Кітаб аль-Джебр», написаній у 825 р. У ній він пояснює правила алгебраїчних дій, тобто яким чином користуватися формулами розрахунку. Сьогодні це відомо під назвою «алгоритм», що також походить від імені аль-Хорезмі. За задумом автора, книжка була посібником із принципів дій над числами. Працею аль-Хорезмі зачитувалися багато років. На неї посилались у арабській і перській літературі ще в XVI ст. Серед шанувальників аль-Хорезмі був один із визначних математиків Персії Омар Хайям, який у західному світі більш відомий як поет. В Європі праця з’явилася в 1145 р. у перекладі латиною, під назвою Algoritmi de numero Indorum.

В Європі цифри, запозичені арабами, почали використовувати лише з XIII ст. На думку історика арабської науки Джима Аль-Халілі, причиною затримки було те, що їх довго сприймали в Європі як символ ісламського ворога.

Аль-Мамун зрозумів, що науку потрібно поширювати скрізь, щоб вона мала вплив. Коли завдяки гарному перекладу навчання проводили рідною мовою, це додавало громадянам ентузіазму для власних роздумів. Завдяки цьому розвивалася термінологія, і багато з понять, що дотепер використовуються у математиці, мають арабське походження.

Аль-Мамун також вмів бути популістом. Нетолерантність Візантії він використав на користь власної політики. Те, що правителі Візантії вороже ставилися до християн-несторіан, він уважав ознакою зверхності ісламу. У Багдаді несторіани дістали змогу викладати грецьку античну філософію, оскільки мусульмани, на відміну від візантійців, уміли шанувати геніальність Стародавньої Греції.

Найпрогресивніша математика та астрономія того часу народжувалися в Багдаді. Розвивалися наукові методи. Як допитливий правитель, аль-Мамун прагнув до емпіричних досліджень. Він побудував першу обсерваторію у Багдаді. Це був єдиний спосіб пересвідчитись у правильності грецьких, перських та індійських астрономічних текстів. На думку Джима Аль-Халілі, обсерваторія була, очевидно, першим у світі великомасштабним науковим проектом, фінансованим державою.

Аль-Мамун хотів знати розміри Землі. Птолемей виміряв окружність Землі у стадіях, проте щодо довжини самого стадія існували різні трактування. Тому аль-Мамун найняв групу математиків, астрономів і географів, аби ті накреслили нову карту світу та виміряли окружність Землі. Останнє вдалося шляхом визначення довжини одного градуса великого кола земної кулі, у такий саме спосіб, як зробив Ератосфен в Александрії майже тисячу років до того. Аль-Мамун відрядив дві дослідницькі групи, одна з них вирушила на північ, інша — на південь. Пройшовши уздовж одного градуса меридіана, групи поверталися назад і перевіряли відстань пройденого шляху. В результаті обидві групи мали розрахунки, що вражаюче точно влучили в саму ціль.

На противагу християнам за добу Середньовіччя, в ісламському світі не піддавали сумніву те, що Земля має форму кулі. Араби засвоїли від картографів Александрії, таких як Птолемей, спосіб зображення Земної кулі за допомогою уявної системи координат, у вигляді двовимірної картографічної проекції. Араби виправили координати Птолемея та додали до таблиці нові назви місцевостей. Тепер вони змогли встановити розташування місця молитви та Мекки, використовуючи для цього меридіани і дугу великого кола, що оперізує Земну кулю. Через кулясту форму Землі напрямок на Мекку — вигнута лінія по відношенню до того, хто молиться, або кут спостереження. Араби назвали його аль-сумут, від чого походить термін «азимут» (точка компаса, що вказує на місце перебування об’єкта).

У вимірюванні Земної кулі брав участь математик аль-Хасиб. Він використовував у своїй роботі тангенси, які позначав терміном «тінь». Аль-Хасиб склав таблицю тангенсів, що стала першою в світі подібною таблицею. Інший математик, аль-Баттані, скористався ідеями аль-Хасиба щодо тангенсів і розробив математичні рівняння їхнього обрахунку. Пізніше праця аль-Баттані «Кітаб аз-Зідж» стала важливим джерелом для багатьох європейських астрономів, зокрема Коперніка. Одним із найвідоміших досягнень аль-Баттані було обчислення сонячного року (365 днів, 5 годин, 46 хвилин і 24 секунди).

У Будинку Мудрості працювали брати Бану Муса. Старший з братів, Мухаммед, стверджував, що для Місяця і планет справедливі такі ж фізичні закони, що й для Землі. Це твердження суперечило поглядам Аристотеля. У своїх висновках, зокрема в книжці про рух небесних тіл і тяжіння, Мухаммед виявився близьким до Ісаака Ньютона, який у XVII ст. оприлюднив математичну модель всесвітнього тяжіння. Утім, найбільш відомими брати стали завдяки своїм технічним винаходам. У 850 р. вони видали книжку «Кітаб аль-Хіял» («Книга хитромудрих пристроїв»), в якій можна було знайти, наприклад, опис пристрою автоматичної гри на флейті.

Аль-Кінді, єменець за походженням, який мешкав у Басрі, вразив халіфа і був запрошений до Будинку Мудрості. Названий арабським філософом, аль-Кінді був також глибоко обізнаним із грецькою, перською та індійською думкою, а також з ісламською доктриною. Він досліджував таємні письмена і був досвідченим теоретиком музики. Аль-Кінді працював із перекладачами та несторіанськими вченими, що компілювали тексти Аристотеля, неоплатоніків, а також інших грецьких математиків і дослідників, таких як, наприклад, Евклід. Арабів захопило переконання Евкліда щодо того, що всі подані доведення повинні бути обґрунтовані. Такий самий підхід вони хотіли застосовувати й у теологічних і філософських питаннях. Ця ідея змусила аль-Кінді досліджувати метафізичні твори грецьких філософів у пошуках засобів для аналізу релігійних питань за такими ж суворими правилами. Аль-Кінді заявляв, що філософія — це вчення про істину. Тому «перша філософія», як він називав наближення до істини, — це знання про першу істину, що є причиною всіх інших істин. Аль-Кінді був надзвичайно обдарованим мислителем, що не схвалював місництво. Дехто з сучасників критикував його за надто відкрите сприйняття грецької думки. Аль-Кінді відповідав:

«Нам не слід соромитися визнання чи здобуття істини, хоч би звідки вона походила. Для шукача істини немає нічого кращого за саму істину, і не слід нехтувати істиною і зверхньо дивитися на тих, хто її висловив або передав: істиною нікого не можна принизити — навпаки, істина ушляхетнює кожного».

Аль-Кінді поєднав грецьку філософію, фальсафу, та ісламську думку. Його роздуми надихнули двох інших філософів, що жили за пізніших часів, — Ібн Сіну (980—1037) та Ібн Рушда (1126—1198). Обидва відомі західному світові під своїми латинськими іменами: Авіценна та Аверроес. Авіценна був лікарем, чиї дослідження з анатомії значно вплинули на медичні знання в Європі. Аверроес, в свою чергу, був останнім з найвизначніших ісламських філософів.

Третім важливим послідовником аль-Кінді був аль-Фарабі, портрет якого прикрашає 200-тенгову купюру в Казахстані. Аль-Фарабі прибув до Багдада у 901 р. для навчання, серед іншого він досліджував логіку Аристотеля.

У своїх роздумах аль-Фарабі об’єднав ідеї Платона про ідеальну державу та ідеального правителя з уявленням Аристотеля про те, що сенс існування людини полягає у доброму житті. Погана влада, на думку аль-Фарабі, просто відбивала недосконалість людської природи.

В одному своєму визначному творі «Ідеальне місто» він намагається з’ясувати, що робить владу доброю. Владу можна назвати доброю, тільки якщо вона базується на таких знаннях, діяльності та майстерності, що приносять щастя. Способи досягнення щастя треба оцінювати за результатами. Найкращі результати, на думку аль-Фарабі, — це ті, що відбиваються на повсякденному житті. Аль-Фарабі перелічує різні форми правління. Дві з них містять як хороші, так і погані якості. Ці форми правління — домінуючі й такі, чий намір — дозволяти народу робити те, що його розважає. Домінуюче правління було характерне для Аббасидів: халіфи були самодержцями. В залежності від постаті халіфа, влада приносила людям добробут або злидні.

Аль-Фарабі вірив, що ідеальне місто або держава народжуються тоді, коли всі громадяни працюють заради спільної справи. Ідеальним містом керує доброчесний правитель, чиї рішення ґрунтуються на постійно зростаючому розумінні. Тому найкраща форма правління є поєднанням активності громадян та освіченого керівництва.

Вплив Будинку Мудрості тривав протягом наступних століть. Ібн Аль-Хайсам (Альхазен) — математик, що жив у XI ст., зображений на 10 000-динаровій купюрі в Іраку. Альхазен здобув освіту в Багдаді, проте згодом переїхав до Каїра. Там він написав книжку «Кітаб аль-Маназір» («Книга з оптики»), що була перекладена латиною і мала неабиякий вплив на західну науку. Альхазен, зокрема, присвятив дослідження вченню про перспективу. Він провів безліч емпіричних дослідів і розробив свого роду принципи наукового мислення. Його ім’я згадує визначний англійський філософ XIII ст. Роджер Бекон. Також його роботи вплинули на ідеї астронома Йоганна Кеплера.

Історії — на папір

Завдяки винаходу, запозиченому з Китаю, наявні бібліотеки Багдада дедалі більшали й розвивалися, крім того, відкривалися нові. Після Таласької битви 751 р. було ув’язнено п’ятьох китайців, які навчили арабів мистецтва виготовлення паперу згідно з їхньою традицією. Найімовірніше, араби ставилися до китайців добре. Одним із них був сам Ду Хуан, що повернувся назад до Кантона у 762 р. і написав книжку, в якій поділився своїм досвідом перебування з-поміж арабів. У Багдаді почало швидко поширюватися виробництво паперу. Під продаж паперу та книжок була відведена ціла вулиця в центрі міста. Перша згадка про паперову майстерню у Багдаді стосується 795 р. Дешевизна та тривкість паперу були ефективною рушійною силою для влади — адже з’явилася можливість поширювати як наукові відомості, так і художні твори. Тож невдовзі переписування та виготовлення книжок перетворилися на вигідну справу.

Завдяки паперові продукування копій стало швидшим і дешевшим. Це надзвичайно збільшило кількість книжок. Також з’явились у продажу коштовні раритетні примірники. У такий спосіб народжу­валися книжкові магазини та приватні бібліотеки. Книжкова галузь почала забезпечувати роботою талановитих письменників. Їхня гільдія була новою і пропонувала можливості для розвитку всіх, незалежно від походження. Атмосферу оновлення, що панувала за тих часів у Багдаді, можна порівняти з піднесенням, що відбувалося у галузі інформаційних технологій на початку XXI ст.

Заможні громадяни почали засновувати власні бібліотеки і влаштовували майже змагання щодо того, у кого було найкраще зібрання. Бібліотеки до того ж були приголомшливо великими: приватні колекції могли налічувати сотні тисяч примірників.

Згідно з Амірою Беннісон, навчання за допомогою книжок уторовувало шлях до багатьох нових професій.

Професії тепер не отримували винятково у спадок від батьків, отже, соціальна мобільність зросла. Письменниками ставали люди всіх верств населення. Поет Абу Нувас був сином арабського вояка та перської швачки. Відомий письменник аль-Джахіз був родом із темношкірої родини рабів. Особливою прихильністю заможних людей користувалися поети, яким платили чималі суми за лестощі та жарти.

Міністри та інші представники двору почали організовувати власні салони, де регулярно збиралися дослідники та інтелектуали, поети та інші творчі люди. Вони спілкувалися й обговорювали як релігійні, так і світські теми. Звичайно, до салонів приходили люди, погляди яких відрізнялися. Християни, мусульмани та іудеї мали змогу без остраху вільно висловлювати свої думки.

Аль-Хашимі, двоюрідний брат халіфа аль-Мамуна, відверто писав одному зі своїх релігійних опонентів:

«Наведи всі свої твердження і скажи, чого бажаєш, говори вільно. Тепер, коли ти у безпеці, признач для нас суддю, який буде судити неупереджено. Спирайся на правду й будь вільним від пристрастей, адже суддею отим нехай буде Розум. Бог знову робить нас відповідальними за наші власні заслуги та покарання. Я ладний схвалити будь-яке рішення, яке Розум може винести чи на мою користь, чи проти мене».

Ті новоприбулі, кому поталанило своїми кпинами розважити господаря, могли сподіватися на нове запрошення. Салони були шляхом до здобуття привабливих професій, зокрема міністра, дослідника чи бібліотекаря. Остання посада була вельми шанованою у Багдаді.

Коли книжки подешевшали, багдадці почали жваво купувати героїчно-епічні твори. У Багдаді був написаний один із найвідоміших у світі мусульманських творів художньої літератури — «Тисяча і одна ніч».

«Тисяча і одна ніч» — барвистий і розкішний плід мультикультуралізму Багдада. У сучасному варіанті збірки присутні елементи з Індії, Персії, Туреччини та Єгипту. Сама назва книжки — «Тисяча історій» — також перського походження. Індійські та перські оповідання було перекладено у VIII ст. арабською під назвою «Альф Лейла» («Тисяча ночей»). Збірка стала основою для «Тисячі і одної ночі». У IX ст. до збірки було додано арабські оповідання. Багато з новел збірки, написаних за часів Аббасидів, були пов’язані з постаттю халіфа Гаруна аль-Рашида. Це пояснювалось тим, що його блискучий двір і триб життя надихнули поетів. В історіях ішлося про кохання, еротику та інтриги. На сторінках оповідань пригоди відбувалися в Багдаді, а героями були надприродні, ув’язнені в лампах духи, мореплавці, розбійники, шахраї та правителі. Події розігруються у VIII—IX ст. Перефразовуючи Яакко Хямеен-Анттілу, зазначимо:

«Тисяча і одна ніч» і надалі по праву вважається одною з найпопулярніших книжок у світі. Велика кількість текстів доби Аббасидів, присвячених коханню, поезії, історії та теології, свідчить про те, що середньовічна мусульманська думка була відкритою для гуманістичних ідей свободи та індивідуальності. Однак усе триває лишень йому відведений час.

Корупція халіфів кладе край процвітанню

Хоча атмосфера Багдада була зазвичай толерантною, багато правителів Аббасидів були безжалісними. Красномовно про характер Гаруна аль-Рашида говорить те, що він перевдягався і таємно пересувався вночі вулицями Багдада у супроводі своїх охоронців, шукаючи приводу для провокацій. Він постійно був у стані війни з Візантією і не гребував використовувати силові методи у своєму дворі. Через свою зарозумілість він повстав проти свого талановитого радника і друга дитинства.

Халіфи воліли жити, переважно не контактуючи з пересічними людьми, що насправді було добре. Керівництво було доручене компетентним чиновникам і візирам. Тож придворні інтриги й змагання за владу не впливали на життя простого народу. Так само різноманітні меншини могли вести своє звичне життя. Аль-Мутасім, брат аль-Мамуна, мав войовничу вдачу, проте продовжив підтримувати письменників і дослідників. При його дворі працював, наприклад, аль-Кінді. Його син аль-Васік захоплювався інтелектуальними бесідами. За свідченням багдадського історика аль-Масуда, він любив досліджувати й не мирився зі сліпим наслідуванням традицій.

Хоча розквіт інтелектуальної культури тривав, атмосфера навколо толерантності у Багдаді ставала дедалі напруженішою. Аль-Мутасім активно запроваджував міхну, релігійну інквізицію, особ­ливо у західних частинах імперії. До того ж він сформував гвардію охоронців, що складалася переважно з турецьких вояків. Командувач гвардії отримував майже султанські почесті. Чотиритисячна гвардія військових застосовувала насилля і поводилася по відношенню до жителів Багдада настільки вороже, що аль-Мутасім був вимушений перенести свою резиденцію до Самарри.

Відтоді реальна влада халіфів почала слабшати. Турецькі командувачі входили до складу уряду, який почав впливати також на спадкування корони. Уряд посадив на трон наступників аль-Мутасіма, аль-Васіка та аль-Мутаваккіла.

Коли другий син аль-Мутасіма, аль-Мутаваккіль, у 847 р. вступив на престол, жорстокість нового халіфа відчули відразу. Аль-Мутаваккіль був доволі консервативним мусульманином-сунітом, який розгорнув кампанію проти мусульман-шиїтів у всій імперії. У 851 р. в Кербелі було зруйноване святилище Хусейна, онука Мухаммеда, одночасно зі всіма палацами та будинками навколо нього. Шиїтського імама взяли під довічний домашній арешт. Також аль-Мутаваккіль почав боротьбу з впливом філософів, заборонивши поширення грецької філософії. Він також розпочав переслідування людей інших віросповідань. Синагоги та церкви зносили. Іудеям і християнам належало одягатися згідно з визначеним кодом, аби їх відрізняли від мусульман. Вони повинні були мати на одязі жовту мітку або жовтий тюрбан на голові. Якщо вони їхали верхи, по­вин­ні були прив’язувати до сідла дві важкі кулі та використовувати винятково дерев’яні стремена. Християнам та іудеям не дозволяли обіймати визначні посади в уряді. Кожний десятий їхній будинок конфісковували, щоб можна було побудувати якомога більше мечетей. На двері їхніх помешкань вішали дерев’яні зображення диявола, щоб відрізнити їх від інших.

За наказом аль-Мутаваккіля містам дозволялося приймати на службу тільки мусульман. Аль-Мутаваккіль попросив придворного поета аль-Джахіза написати звинувачувальний текст із приводу того, що мусульмани більш охоче наймали на роботу християн, залишаючи безробітними одновірців. Аль-Джахіз трудився в поті чола. Він розкритикував християн за те, що вони грають у поло, носять модний шовковий одяг, називають себе мусульманськими іменами, наприклад, Хаса, Хусейн, Фадлан чи Абі. Аль-Джахіза також дратувало, що зовнішність християн приваблювала молодих мусульман.

Немилосердне ставлення аль-Мутаваккіля до шиїтів і меншин не сприяло його популярності. Після вбивства ним турецького воєначальника, він більше не викликав довіри у турецької охоронної гвардії. Остання вбила аль-Мутаваккіля, імовірно, за наказом його власного сина аль-Мунтасіра, що сам боявся бути вбитим за наказом власного батька. Наступні роки були сповнені суцільним хаосом і жорсткою боротьбою за владу. Хоча Багдад залишався заможним містом до XI ст., атмосфера поступово ставала все більш нетолерантною. Коли рівень плюралізму зменшився, зникла також відкритість до нових звичаїв. Утрачалася здатність творити. Держава слабшала через внутрішні міжусобиці. Гарем Аббасидів також викликав роздратування. У ньому мешкали придворні жінки, і доступ туди мали лише правитель і його найближче оточення. Розкішне життя гарему разом із його політичними інтригами вважали одною з причин занепаду влади халіфів. У 945 р. територія Іраку відійшла до династії Буїдів.

Друга хвиля турецьких завойовників припала на кінець X ст. Турки захопили Багдад і принизили халіфа Аббасида до рівня правителя-маріонетки. Аббасиди залишалися халіфами до 1030-х років, проте грали здебільшого церемоніальну роль. Остаточний удар було нанесено у 1258 р. під час нападу монголів. За приблизними оцінками, сотні тисяч людей загинули. Бібліотеки міста були зруйновані. Подейкують, що води ріки Тигр місяцями залишалися каламутними від чорнил викинутих у ріку книжок. Золота доба Багдада остаточно залишилась позаду.

На думку Г’ю Кеннеді, дослідника культурних надбань Аббасидів, їхні найбільші успіхи пов’язані з двома чинниками. По-перше, вони ґрунтувалися на критичному аналізі класичних текстів і фінансовій підтримці багдадських дослідників і мислителів із різних сфер. По-друге, дослідники у Багдаді воліли самотужки впевнитись у справедливості античних теорій, наприклад про окружність землі. І тому вони самі порахували її. Вчені присвячували себе науковим дослідам, аби пересвідчитися у правдивості тверджень. Вони також кілька разів повторювали досліди. Кеннеді вважає, що не кожна епоха була настільки по-сучасному спрямованою на науку. У Багдаді не лише халіфи, а й приватні особи були зацікавлені підтримувати вільну думку. Заможні та впливові воліли підвищити власну значущість, фінансуючи роботу дослідників і бібліотекарів. Це було певною мірою причиною багатогранності та новаторства, що народжувались у дослідницьких колах. Новизна та життєздатність учень почали косніти з появою більш формальних теологічних шкіл у XI ст.

На думку дослідника Кая Йохрнберга, культурне середовище Багдада, космополітичне, бурхливе, сповнене життя та енергії, було породжене тим, що межі не визначала одна-єдина визнана релігія. За Йохрнбергом, цей толерантний і відкритий до зовнішнього впливу світ не жив винятково завдяки надбанням пізньої Античності — він створював унікальну й незалежну ісламську гуманістичну культуру. Дійсно, за словами одного з сучасників, Багдад був містом, «де демонструвалися досягнення науки та мистецтва, куди приходили у пошуках мудрості, так, як шукають загублених верблюдів, де з’являлися судження та смаки, за якими спостерігав увесь світ».

Згідно з твердженням Джонатана Лайонса, завдяки державі Аббасидів відбувся надзвичайно цінний взаємообмін інтелектуальними здобутками між культурами, відокремленими до того часу одна від одної. Через політичні розбіжності культурні надбання впродовж століть навмисне утримувалися порізно. Духовна спадщина Греції та Александрії об’єдналася з мудрістю древніх шумерів, персів та індійців.

Напевно, найяскравіший приклад прагнення арабів до знань та їхнє шанування чужоземних звичаїв знаходимо у мандрівника і письменника Ахмада аль-Мукаддасі. У 985 р. він написав працю, присвячену різним частинам ісламського світу. В ній він виявляє свою допитливість, відкритість та прагнення до безумовної істини.

«Ця наша книжка поділена на три частини: по-перше, це те, у чому я пересвідчився сам; по-друге, те, що я чув від людей, що заслуговують на довіру; по-третє, те, що я знайшов у книжках відповідної тематики. Жодна королівська бібліотека не залишилася не переритою мною вздовж і впоперек, письмові джерела жодного ордену не були не досліджені мною досконально, і не було такого народу, з думками якого я не ознайомився б, не було жодної групи аскетів, із ким я не провів би часу, і ніде не знайдеться проповідників, у зборах яких я не брав би участі. Отже, я досяг як непохитної основи своїх знань, так і того, чого міг тільки прагнути».

Хоча монголи знищили бібліотеки, духовна спадщина Багдада продовжила свій шлях в Іспанії та Південній Італії. Християни почали перекладати латиною праці, перекладені арабами. Герард Кремонський (1114—1187) переклав праці аль-Фарабі, Аристотеля та Авіценни, а також «Альмагест» Птолемея. Тома Аквінський читав аль-Фарабі, Авіценну та Аверроеса. Християн почав також цікавити власний доробок мусульман, особливо з медицини і філософії. Школа у Салерно визнавала працю Аль-Маджусі з хірургії в XI ст. Тексти Аль-Захраві та Аль-Разі, присвячені хірургії, використовувались у медичній школі міста Монпельє до 1557 р.

Не одна революція у природничих науках, понад тисячу років по тому, отримала імпульс арабської неупередженості та допитливості. Хоча велич Багдада у новому тисячолітті потьмяніла, арабські купці продовжували поширювати ідеї світом. Не дивно, що Аладдін (історію про якого було включено до європейської версії збірки «Тисяча і одна ніч» дещо згодом) був родом із Китаю, хоча мандрував Північною Африкою. Аббасидів, що оповідали про чарівну лампу Аладдіна, в Китаї називали «чорно-одягненими», оскільки колір Аббасидів був чорний. Численні дипломати Аббасидів були в Китаї під час правління династії Тан. Коли династію Тан заступила династія Сун, мирні стосунки арабів із китайцями продовжилися, араби посідали чільне місце серед інших іноземних торговців у Китаї. До арабських купців ставилися з надзвичайною пошаною у найвизначнішому торговому місті свого часу, місті Ханчжоу.