Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Серед хвилястих гір і пишних долин розташований чарівний Ханчжоу. Місто є одним з найпопулярніших туристичних об’єктів Китаю, відоме своєю давньою архітектурою і чарівними садами. На березі озера Сіху («Західного озера») розташовані численні чайні кімнати, де туристи смакують місцевий чай «Лун Цзин» («Колодязь Дракона»). Посічене чайне листя заварюють нетривалий час у зелених фарфорових чашках. Цим чаєм насолоджуються у Ханчжоу вже понад тисячу років. Місто, назване італійським мандрівником Марко Поло найшляхетнішим і найпрекраснішим у світі, було столицею Китаю династії Сун починаючи з 1167 р.

Краса Ханчжоу — це спогад про добу, що цінувала поезію та освіту понад усе. Три століття правління династії Сун були одною з найбільш активних, інноваційних і багатих епох. За часів цієї династії китайці навчилися жити у найбільших містах світу, Кайфені та Ханчжоу, та насолоджуватися їхнім захоплюючим культурним життям.

Ханчжоу справив велике враження на Марко Поло. Навіть переживши часи своєї величі, місто зачарувало мандрівника вимощеними камінням вулицями, численними харчевнями та лазнями. Марко Поло назвав його Кінсаї.

Сюди переселялися численні філософи, мислителі та письменники. На вузеньких вуличках Ханчжоу була сила-силенна чайних кімнат, одна краща за одну, в яких місцева еліта започаткувала товариства та дискусійні клуби. У тексті 1235 р. згадуються поетична спільнота Західного озера, буддійське чайне товариство, клуб фізичної культури, спільнота окультистів, товариство молодих жінок, клуб екзотичної їжі, рослинницька та садівнича спільнота, клуб збирачів антикваріату, клуб поціновувачів коней, товариство витонченої музики.

Ця столиця царства У Юе вже у X ст. була одним з найважливіших центрів Південного Китаю. Місто приваблювало вчених з усього Китаю, Японії, Кореї та Монголії. Коли Ханчжоу в 978 р. перейшов під владу династії Сун, він зберіг свій важливий статус заможного міста на півдні царства, що спеціалізувалося на торгівлі з іноземцями. Столицею царства Сун стало північне місто Кайфен. Імператор Тайцзун постійно розширював кордони царства від Кайфена на південь до Кантона, що не мало відповідників у історії Китаю, тому що відбулося порівняно мирно, ба навіть цивілізовано.

Друковане слово

На думку спеціаліста з історії Китаю Дітера Куна, XI ст. династії Сун було з огляду інтелектуальних здобутків одною з найбільш захоплюючих та активних епох в історії людства. Значного імпульсу такій креативності додав один важливий винахід.

Усього за сім років до того, як засновник династії Тайцзу став до влади, у 954 р. чоловік на ім’я Фен Дао завершив збірку класичних текстів. Він вирізав тексти рельєфними літерами на дерев’яних плитах і видрукував усього Конфуція, а також майже всю відому на той час китайську літературу.

Друкарська справа надзвичайно зацікавила імператора Тайцзу, який захоплювався різними релігіями та філософськими течіями й був толерантний до них. У 971 р. Тайцзу наказав надрукувати китайське видання буддійського канону «Трипітака». Його було висічено на 130 000 дерев’яних дощок і завершено у 983 р.

В епоху Сун друк книжок вийшов за межі стін буддійських монастирів і став доступним усім. Письменність ширилась бурхливими темпами. Винайшли набір за допомогою змінних рухливих літер, що значно покращило та пришвидшило процес друку. Так було розпочато перше в світі промислове виробництво друкованих книжок і розвиток приватної поліграфічної промисловості.

Держава сприяла друкові класичних творів. До того ж замовляли великі енциклопедії: першу енциклопедію, в якій була здійснена спроба охопити всі знання, відомі на той час, було видано в 981 р. У XII ст. видали збірку з архітектури, а також праці з медицини, зоології, ботаніки.

Стереотипний друк знизив ціну книжок на дев’яносто відсот­ків, утім, видавцям вдавалося отримувати прибутки. Надруковані книжки значно збільшили цікавість до навчання та літератури. Стереотипний друк дав імпульс культурі освіченості, що популяризувалася династією Сун. На зміну престижності військової кар’єри прийшло дещо абсолютно інше. Пензель став важливішим за меч.

Від екзаменів до процвітання

Засновник династії Сун, Тайцзу, був надзвичайно шанованим правителем. Завдяки його харизматичності та довірі до нього військові покликали Тайцзу стати імператором. У 960 р. власні вояки вмовили його, на той час командувача урядового палацу в Кайфені, взяти владу до рук. Тайцзу погодився лише за умови, що військові дадуть обіцянку не завдавати шкоди родині правителя, урядовому палацові, а головно жителям Кайфена. За шістнадцять років свого правління Тайцзу кардинально реформував систему управління. Він не визнавав політичних методів призначення на посади в державі, що були поширені за часів династії Тан. Тайцзу прагнув, аби вплив командирів і шляхетних родин в уряді зменшився. Тепер до уряду потрапляли тільки найбільш кваліфіковані, обдаровані та освічені особи.

Тайцзу вирішив утілити в життя вчення Конфуція, ставлячи собі за мету користь для суспільства. Конфуцій казав, що навчання без міркування даремне, а міркування без навчання — небезпечне.

Чиновницький апарат за проектом Тайцзу ґрунтувався як на міркуванні, так і на навчанні. За основу було взято надруковані класичні тексти з конфуціанства, які стали доступні будь-кому.

Бажаючі робити кар’єру держслужбовця повинні були складати суворі вступні іспити. Ці іспити значно відрізнялися від тих, що зазвичай пропонують сучасні компанії з підбору персоналу для оцінювання рівня підготовки працівників. Оцінювання було максимально неупередженим і базувалося на здібностях кандидата. Ніхто, навіть імператор, нічого не знав про особистість претендента. На вступних іспитах прагнули викоренити панібратство, тому імена здобувачів тримали в таємниці. Лише результати мали значення.

Систему вступних іспитів практикували також за часів попе­редньої династії Тан, проте тоді аристократичні родини без докорів сумління використовували їхню швидкісну смугу, відому під наз­вою «захист»: дітям із цих родин не потрібно було долати вступні іспити. Проїзд цією смугою був перекритий за правління династії Сун. Без успішно складених вступних екзаменів ніхто не мав доступу до владних посад.

Кандидатів виявлялася незбагненно велика кількість. Якщо за часів династії Тан претендентів на вступних іспитах було сотні, за часів Сун їх налічувалося вже сотні тисяч. У XII ст. понад сто тисяч кандидатів щороку записувалися на осінні вступні іспити. У XIII ст. їхня кількість зросла до більш ніж чотирьохсот тисяч. У XII ст. лише три відсотки здобувачів отримували ступінь. У XIII ст. відсоток успішності дорівнював одиниці.

Утім, у вступних іспитах дозволялося брати участь скільки завгодно разів. Там можна було побачити навіть 70-річних. Така система була надзвичайною, оскільки надавала шанс всім, незалежно від віку й соціального положення.

Система вступних іспитів робила наголос на багатогранності. Вступне випробування у 1044 р. складалося з трьох блоків: діалоги про політику, написання есея та вірша. Іспити складали також за «Аналектами» Конфуція, «Повчанням» Мен-цзи та п’ятьма іншими творами класики конфуціанства. Теми для есея обирали класичні. У 1057 р. майбутній відомий службовець і поет Су Дунпо на іспитах писав на тему «Як зміцнити відданість шляхом покарання та нагороди?».

До уряду династії Сун не хотіли наймати бюрократів вузьких поглядів, натомість тут працювали найкращі поети та письменники. На думку Бамбера Гасконе, такий зв’язок між митцями та владою у Китаї був гіркою пілюлею для Заходу. Наприклад, два береги Західного озера Ханчжоу були названі на честь двох поетів. Першим був Бо Цзюй-і, другим — Су Дунпо, обидва були також талановитими урядовцями. Бо Цзюй-і обіймав посаду губернатора Ханчжоу у IX ст., а Су Дунпо — в XI ст.

Урядовцем неможливо було стати, не маючи здібностей до поезії. У Китаї поезія була найбільш глибоким способом самовираження для всіх верств населення і частиною навчання для кожного. На думку Шао Юна, поета та історика XI ст., у віршах зберігаються наміри, а не події. Вірші, наче живопис, добре змальовують почуття, а не речі. У віршах закарбовано найголовніше.

За свідченням Дітера Куна, за часів династії Сун поезія була покликана розкрити внутрішній світ процесу мислення. Поезія охоплювала всі характеристики мудрості, доблесті та буття. За її допомогою намагалися також багатогранно описати та зрозуміти навколишню природу. Той, хто був здатний писати блискучі вірші про всі сторони життя, був високо шанованим і отримував репутацію надзвичайного мислителя.

Декількома красивими розчерками пензля могли виразити явища та настрої. На це не здатна західна абетка, проте писемності, що користується тисячами знаків, таке під силу. У системі навчання династії Сун каліграфія та поезія мали інтелектуальне призначення.

Китайці зрозуміли, що поезія спонукає до нестандартного мислення, оскільки її символічна мова будує міст між звичним і новим. Важливість поезії для розуміння нового та наперед невідомого захоплюючим чином виявилася понад тисячу років по тому. Майкл Коллінз, астронавт «Аполлона 11», повернувшись на Землю, заявив, що у майбутніх польотах на Місяць мають брати участь поет, священик і філософ. Лише за їхньою допомогою можна якнайкраще донести до людей те, що бачать астронавти. Після одного з най­масштабніших технічних проектів людства навіть у космічному агентстві Сполучених Штатів Америки почали сприймати поезію не лише як мистецтво. Нині ті, хто проходить відбір в астронавти, повинні написати есей і скласти невеликий вірш або хайку. Зовсім як на вступних іспитах чиновників за часів династії Сун.

Майбутній інженер з виробничого менеджменту пише вірші на вступних іспитах до університету Аалто? Цікава ідея для сучасної Фінляндії, чи не так?[3]

Система іспитів за часів династії Сун зробила Китай державою навчання, відомою на весь світ. Ті, хто успішно проходили цзиньши, екзаменацію чиновників, і отримували ступінь, ставали елітою. І хоча Китай не був рівноправним суспільством, система іспитів давала всім обдарованим певний шанс досягти успіху. Згідно з даними одного тогочасного документа, майже половина заявників за два роки походили з родин, що до того не мали до уряду жодного відношення. Завдяки системі ступенів чиновники набули популярності також на шлюбному ринку, що сприяло змішуванню різних класів суспільства.

Мало де магістрів шанували так, як у Китаї за часів династії Сун. Ось як Гуансюй красномовно розповідає про повернення додому одного вченого у XI ст.:

«Коли магістр прибуває на високій колісниці, запряженій четвіркою коней, з прапороносцем попереду та у супроводі вершника, люди збираються по обидва боки шляху, щоб спостерігати за дійством. Простакуваті чоловіки та дурні жінки у захваті вибігають на дорогу перед колісницею і, принижуючи себе, кидаються на землю, у пил, піднятий візком і конями».

У XI ст. в Китаї здивувалися б недовірі фінських роботодавців щодо «надмірно кваліфікованих» кандидатів. Система вступних іспитів стабілізувала керівництво державою. Службовці були настільки компетентними та мудрими, що зміна правителя ніяким чином не заважала їм виконувати свої завдання. Звичайно, за умови, що правитель толерантно ставився до старих працівників. Одна з відомих постатей конфуціанства, Чжу Сі, використовував свою освіченість таким чином: усе своє життя він писав імператорові критичні, часто дратівливі доповідні записки.

Згідно з вченням Конфуція, у Всесвіті є добрий і творчий елемент, жень, — людяність. Тому природа людини по суті своїй добра і людині належить робити лише добро. Зло походить від байдужості та браку гідної освіти. Чжу Сі зробив так, як повчав і впорядкував працю, що мала значний вплив на китайську освіту. Він об’єднав чотири книжки в один твір, що дістав назву «Чотири книги». Цей твір містить вибрані фрагменти «Аналектів», бесід Конфуція зі своїми учнями, і праць послідовника Конфуція, Мен-цзи. Також Чжу Сі додав дві частини з «Книги ритуалів», збірки часів династії Хань, що також включає багато конфуціанських текстів. На думку Чжу Сі, ці чотири книжки і дев’ять інших конфуціанських творів утворюють основу для правильного навчання. У рукописах Конфуція особливо підкреслюється значення здорового глузду: «Якщо знаєш щось — скажи це. Якщо не знаєш — визнай це. Ось справжнє знання».

Багато разів Чжу Сі кликали до імператорського двору. Йому пропонували високі посади, від яких він відмовився. Чжу Сі був незадоволений тим, як використовується влада, особливо тим, наскільки вона стала корумпованою. Він написав численні нагадування щодо морального способу управління в державі. Помер Чжу Сі в 1200 р. Після його смерті зібрані ним тексти набули статусу офіційних джерел для підготовки до чиновницьких іспитів. У Китаї їх використовували для екзаменації аж до 1905 р.

Мистецтво критики: золота доба конфуціанства

Зазвичай правителям важко дослухатися до точки зору інших і шанувати її, якщо вона занадто відрізняється від їхніх власних поглядів. Історія філософської та політичної думки була також історією кострищ, вигнань і в’язнів сумління. Утім, у цьому морі деспотії китайська династія Сун постає своєрідним островом толерантності, де шанували дискусії та обмін думками.

Вшанування вченості та інтелектуальна допитливість за часів династії Сун привели до високих досягнень. Влада запровадила політику добробуту, що зробило династію Сун одною з найгуманніших в історії Китаю.

Конфуцій був захисником гуманності. Відомо, що він якось сказав: «Образа соромить лише того, хто її заподіює». Послідовники Конфуція виокремили п’ять головних чеснот: людяність, справедливість, хороші манери, вірність і мудрість. У своїх роздумах вони наголошували на взаємопов’язаності всього з усім. Усе суще взаємодіє між собою. Тому людина повинна прагнути вдосконалити свій характер, аби бути корисною іншим людям. Сам Конфуцій у жодному разі не був святим — він насолоджувався життям, позбавленим метушні, і консультував за гроші будь-кого, проте дотримувався принципу, що в усіх справах необхідно бути доброчесним. Благородний муж розуміє, що таке доброчесність, натомість так звані маленькі люди живуть лише заради власної вигоди. Головне — жити у згоді з дао, закономірним шляхом природи.

Держслужбовці-конфуціанці надихалися буддійською філософією. Вони поєднали свою концепцію моралі з буддійськими цінностями, як-от ушанування всього живого, милосердя, любов до людей, розмірковування. Все це подарувало конфуціанству нове, людяне, обличчя.

Культура Китаю була традиційно чоловічою. Проте за часів династії Сун становище жінок помітно покращилося. Закон надав їм право мати та успадковувати власність, що значно покращило становище молодих вдів, сиріт і розлучених жінок. Якщо жінка успадковувала землю, вона належала їй, а не її чоловікові, як було раніше. Майно жінки належало їй протягом усього її життя.

Імператор Тайцзу започаткував академії, де учні могли вільно висловлювати свої думки. У кожному місті префектурного рівня було засновано академії, а в кожному місті повітового рівня — початкові школи. Саме тоді почали захоплюватися геніями, які вміли бути не тільки державними діячами, а й поетами і живописцями.

Радники могли займати критичні позиції щодо правителів, а останні навіть заохочували критику. Сима Гуана було названо у 1063 р. одним із придворних критиків, тобто членом ради з питань критики. Рада складалася з шести членів, і її завданням було подавати своє бачення правителеві, причому прямо і критично. Рада не була ні місцем для підлабузників, ні потішною беззубою групою на кшталт теперішніх офісних керівників.

Сима Гуан писав:

«Відповідальність придворних критиків зависока. Керування всім під небом, успіхи чи невдачі всіх людей, що мешкають між чотирма морями, а також передумови звершень і втрат завжди залежать від їхніх порад. Перебуваючи на цій посаді, необхідно зосереджуватися на великих справах, а малі викинути з думок, пріо­ритет надавати терміновим завданням, а нетермінові виконувати в останню чергу, присвятити себе на користь державі, а не влаштовувати власні справи. Ті, хто женеться часом за славою, а часом за користю, далекі від того, щоб відповідати такій посаді!»

Утім, критикувати й сприймати критику — дві різні речі. Сима Гуан розійшовся у поглядах із міністром Ван Аньши і був відправлений на п’ять років у оплачувану відпустку. Під час звільнення від державної служби Сима Гуан написав величезну хроніку правителів Китаю, відому своєю науковою достовірністю. До речі, вона належала до улюблених творів Мао.

Коли новий правитель Шень-цзун вступив на престол, він запросив Сима Гуана назад до імператорського двору. Для держслужбовців династії Сун такий розвиток кар’єри, як у Сима Гуана, був типовим. Держслужбовці мали великий вплив і незалежність, проте, коли вони потрапляли в немилість, для них організовували посаду деінде в іншому місці. Через якийсь час зазвичай можна було очікувати запрошення назад до столиці. Мабуть, тому відверто критикувати ніхто не боявся.

Коли Шень-цзун обґрунтував реформи тим, що вони були впроваджені на користь народу, його чиновник Вень Янь-бо сухо зауважив: «Ви керуєте державою разом із нами, а не з народом». Ця репліка передає духовну незалежність і самовпевненість багатьох освічених чиновників династії Сун. Конфуціанські традиції духов­ні спонукали чиновників говорити відверто, якщо вони помічали несправедливість.

Одним із таких легендарних глашатаїв правди був чиновник Су Дунпо, один з найвідоміших поетів та есеїстів Китаю. Він працював на багатьох керівних посадах і не боявся висловлювати свої погляди. За життя він побував до дванадцяти разів у вигнанні всередині країни, що за часів династії Сун не вважалося аж надто суворим покаранням. У спокої сільської місцевості, далеко від поспіху й урядових змагань, з келихом рисового вина у руці чиновник у вигнанні міг цілковито заглибитись, скажімо, у мистецтво каліграфії, поезію та живопис. Так зробив і Су Дунпо, який залишив у спадок понад три тисячі віршів.

Кар’єрний ріст Су Дунпо був швидким. У 1070 р., вже у 32 роки він керував історичним закладом у Кайфені. Су був постійним і непримиренним критиком економічних нововведень тогочасного міністра Ван Аньши.

Ван Аньши не вагаючись негайно звільняв із посад усіх, хто не поділяв його думки. Попри це, двоє інтелектуалів, Су та Ван, збе­регли гарні стосунки та навіть обмінювалися своїми віршами. Імператор дозволив Су Дунпо висловитись і призначив його помічником губернатора Ханчжоу. Су Дунпо певний час перебував на посадах губернатора Мейчжоу, Сюйчжоу та Хучжоу.

У 1079 р. Су Дунпо звинуватили у висміюванні імператора і вигнали на низькооплачувану посаду до Хуанчжоу. Проте він доб­ре влаштувався у місті та створив там найвідомішу зі своїх праць. У 1086 р. Су Дунпо запросили назад до столиці, і він став членом Академії Ханьлінь. У 1094 р. Су Дунпо вигнали знову, спочатку до Гуандун, потім на острів Хайнань. Він помер у 1101 р., коли, вкот­ре здобувши помилування, перебував на шляху до місця нового призначення.

У вірші Су Дунпо про народження дитини яскраво проглядає характерна особливість поезії культури Сун: у ньому втілилися заразом радість, страждання й сумління.

Коли дитина народилася,

Кожен сподівається, що стане вона розумною.

Я ж страждаю від розуму все своє життя.

Сподіваюсь лише,

що хлопчик буде простим

і достатньо дурним,

аби зміг жити приємно і без клопотів,

якщо стане міністром.

Завоювання Кайфена

Су Дунпо помер того ж року, коли до влади прийшов імператор Хуей-цзун. Останній правитель Кайфена був справжнім деспотом, чого не можна сказати про жодного з правителів династії Сун. У наш час його назвали б «мікро-менеджером»[4].

Імператор Хуей-цзун був великим поціновувачем і збирачем живопису. Сам він також добре малював. Хуей-цзун був настільки самовпевнений і засліплений власним блиском, що змушував інших дотримуватися його стилю малювання. Він заснував художню академію, єдиним завданням членів якої було копіювати роботи імператора. Для обдарованих митців академія Хуей-цзуна була справжньою художньою катастрофою, оскільки той ставився до мистецтва занадто однозначно. Художники повинні були малювати об’єкти такими, якими вони є, точно копіюючи форму та колір. Оригінальність і натхнення заборонялися.

Хуей-цзун був настільки зачарований власним мистецтвом, що державні справи його майже не цікавили. Крім малювання, він також проводив свій час із придворними жінками та присвячував себе проектуванню саду. Уряд був не здатним виносити рішення. А Хуей-цзун, приймаючи рішення, діяв імпульсивно. Він сформував небезпечний державний союз із державою Цзінь. Коли Хуей-цзун об’єднався з цими предками маньчжурів, він зрештою втратив свою владу. Союз виявився короткотривалим, оскільки у 1125 р. держава Цзінь завоювала Кайфен, а імператора ув’язнили. Іронія долі в тому, що одному з найбільш залюблених у мистецтво імператорів династії Сун випало зустрітися з військовими загонами сусідньої держави, для яких мистецтво не мало жодного значення. Наступного року Цзінь спалила Кайфен, відомий своїми палацами та храмами. Хуей-цзуна, його сина й увесь двір було депортовано на північ. П’ятдесят тисяч жінок потрапили у рабство й були доправлені до столиці держави Цзінь, міста Шанцзин (сучасний Харбін).

Династію Сун у Кайфені згубив брак реалізму. Освічені держслужбовці не побачили відверто брутальних цілей правителів держави Цзінь. Не змогли вони також зрозуміти систему їхніх цінностей, у якій не було місця мирному співіснуванню. Логіка правителів держави Цзінь була грою з нульовою сумою, де перемагає лише один, і цей переможець отримує весь джекпот.

Гао-цзун, другий син Хуей-цзуна, втік разом зі своїми загонами за 740 км на південь і заснував там новий двір Ханчжоу. У 1138 р. Ханчжоу став новою столицею династії Сун.

Торгівля і найбільші кораблі у світі

Велика ріка Янцзи стала новим кордоном між державою Цзінь та Південною Сун. Остання ефективно захищала цей кордон за допомогою своїх швидких військових кораблів, великих катапульт і порохової зброї. Південна Сун була за багатьма критеріями більш заможною державою, ніж у минулому імперія Сун. Під час візиту до Ханчжоу чиновники з Кайфена були вражені його жвавим економічним життям. Розташування Ханчжоу було ідеальним для торгівлі. Місто, розташоване біля ріки Цяньтан, відділяє від моря лише невелика відстань. Ханчжоу також є південним кінцевим пунктом Великого китайського каналу, найбільшого у світі рукотворного водного шляху, що має сполучення з Пекіном. За допомогою каналу, побудованого у 609 р., вантажні судна могли перевозити товари з середньою швидкістю 75 кілометрів на день, тобто в два рази швидше від возів, запряжених волами. До того ж перевезення товару кораб­лями було вигіднішим. Канал з’єднав Ханчжоу з північним боком ріки Янцзи, якою кораблі змогли ходити аж до Сичуаню.

Ханчжоу приймав мандрівників з Японії, Кореї, В’єтнаму. У місті можна було зустріти представників усіх віросповідань: несторіан, зороастрійців, індуїстів, іудеїв і мусульман. Високий рівень освіченості створив чудові передумови торгівлі з іноземцями. Останнім навіть надавали пільги під час сплати податків, аби дати можливість заробити більше. Також їм дозволялось переселятися до Китаю й брати шлюб із місцевими мешканцями. За допомогою широкої торгової мережі, створеної арабами та персами, до Китаю завозили прянощі та парфуми. Їх, у свою чергу, обмінювали на шовк, фарфор і вироби з міді.

Торгівля у Ханчжоу пришвидшила створення карт і розвиток мореплавства. Одним із найвидатніших учених і мандрівників Ханчжоу був Шень Куо (1031—1095), який особливо цікавився корисними копалинами гір Тайхан. Він зрозумів, що ці гори колись були дном моря. Шень Куо сприяв розвиткові багатьох галузей науки, зокрема астрономії, математики, металургії, медицини та картографії. Він упорядкував перший докладний атлас Китаю, визначивши контури навдивовижу точно, і зробив детальний опис функціонування компаса. Шень Куо зрозумів різницю між географічною північчю та магнітною північчю. Написана ним у 1088 р. велика збірка есеїв розкриває широку обізнаність цього талановитого держслужбовця. Збірка навіть містить перший китайський опис механізму роботи доку.

Китайські кораблі були у XI ст. шедевром інженерного мистецтва та предметом подиву на просторах Світового океану. На вітрильниках були водонепроникні відсіки, вмонтований каркас, чотири палуби, вони могли вмістити близько тисячі осіб. Кораблі мали об’єднані зі стерном штурвали. Шість великих щогл були встановлені одна за одною так, щоб вітрила не перекривалися між собою. У такий спосіб можна було ефективніше використовувати силу вітру.

Також на вітрильних суднах був морський компас. Іще за часів династії Хань (206 р. до н. е. — 220 р. н. е.) китайці збагнули, що під дією магнітного поля металічні частинки розташовуються у напрямку північ—південь. Тому здогадалися помістити металічну голку в резервуар із водою, розташований на дерев’яній основі. За часів династії Сун цей винахід почали використовувати як морський компас. Одночасно з цим було відкрито магнітне схилення, тобто різницю між реальним напрямком і показником компаса, що підвищило точність навігації. Карти Китаю та узбережжя моря вражають своєю точністю. На карті 1137 р. чітко вирізняються розміщені на сітці річки Китаю та узбережжя моря.

Океанські кораблі перевозили китайський шовк, чай, мідні монети та кераміку з Ханчжоу до Кореї та Японії.

За допомогою добре спроектованих вітрил і мусонних вітрів кораблі плавали також до Південно-Східної Азії, Індії, Близького Сходу та Африки. У 1973 р. на узбережжі Південного Китаю було знайдено залишки китайського судна, що допомогли зрозуміти особливості світового ринку минулих часів. На судні, що затонуло у 1277 р., знайшли 2500 кілограмів ароматичної деревини з Південно-Східної Азії, перець, бетель, горіх і корицю з Південної Індії, амбру із Сомалі.

Ринок процвітав, і влада зрозуміла, що податки краще збирати готівкою, ніж роботою, виконаною населенням. До династії Сун у Китаї користувалися монетами, виготовленими з трьох різних металів: з міді — на півночі, із заліза та свинцю — на півдні. За доби Сун було запроваджено єдину для всіх китайців валюту: мідні монети. Проте витрати на їхнє виготовлення призвели до значної нестачі міді, тому для вирішення проблеми ввели ощадні сертифікати, фейцянь, або «летючі гроші». Це були попередники паперових грошей. Самі ж паперові гроші почали друкувати в Китаї у 1024 р. Це надихнуло на застосування нових грошових документів: боргових розписок і векселів.

Кількість купців і ремісників у містах збільшувалася, що породило вишуканий триб життя, якому століттями дивувалися іноземці. У Китаї налічувалося тринадцять тисяч держслужбовців, вісім тисяч із них мешкали у Ханчжоу. Крім державної служби, значна кількість освіченого населення працювала, зокрема адвокатами та дієтологами. Міська культура процвітала, разом із чудовими ресторанами та чайними кімнатами.

Чай, шовк і порцеляна

Чайна культура в Ханчжоу була на висоті. Порцелянові чайні чашки, вкриті бездоганної якості глазур’ю, цінувалися на вагу золота. Гурмани просиджували годинами, обговорюючи найкращі сорти чаю, зовсім як поціновувачі вина у ресторанах Мішлен. Значення чаю для процвітання Ханчжоу було величезним. Його вирощували тут, а також доставляли великими каналами з півдня Китаю, з Юньнань та Гуандун. Чай був не тільки смачним, а й надзвичайно корисним, підбадьорливим напоєм. За часів династії Сун чай почали дедалі частіше пити, заварюючи його у кип’ятку. Отже, люди менше вживали зіпсовану питну воду.

Другим важливим винаходом, що покращив умови життя людей, було виробництво бавовни. Остання не була такою дорогою, як шовк, до того ж вона набагато приємніша на дотик, ніж конопляна тканина. Бавовну можна було прати, а чистий одяг також захищав од бактерій.

Покращення умов гігієни сприяло також збільшенню приросту населення. На території Південної Сун уздовж каналів виростали численні міста-мільйонники. На той час в імперії мешкало п’ятдесят мільйонів осіб. До 1200 р. Ханчжоу був, очевидно, найбільшим містом у світі, з населенням понад мільйон, ба навіть два мільйони жителів. Принаймні це місто було у сорок разів більшим за Лондон, де на той час мешкало лише двадцять п’ять тисяч осіб. Коли Марко Поло описав італійцям красу та велич Ханчжоу, європейці не могли повірити в те, наскільки розвинений Китай.

Залізна та сталева промисловість на території Ханчжоу на сот­ні років опереджала європейську. Залізо плавили у розжарених за допомогою вугілля печах. Отримання сталі із заліза у такий спосіб значно поширилося за часів династії Сун. Виробництво сталі у 1078 р. було вдвічі більшим, ніж у Британії наприкінці XVIII ст.

Ханчжоу було названо столицею шовку. Не випадково тут сьогодні розташований найвідоміший у світі музей шовку.

Виробництво шовку у Ханчжоу вдалося простежити на 4700 років у глиб століть, коли в руїнах міста Лянчжу було знайдено залишки напівзотлілого шовкового одягу.

Визначним досягненням династії Сун у галузі виробництва шовку було покращення якості кеси. Кеси — це напрочуд гарна тканина, виткана на невеликих ткацьких станках. Перший етап виробництва шовку — кропіткий процес розмотування шовкових ниток із коконів. Для цього було винайдено машини для намотування шовкової нитки, як джерело енергії для цього процесу, ймовірно, використовували енергію потоку води.

Часи династії Сун у Китаї стали золотою добою виробництва кераміки. Посуд Сун відомий своїми простими формами та стриманою гамою кольорів. Імператор Чжень-цзун заснував у 1004 р. відомий керамічний завод у місті Цзіндечжень. Виробництво порцеляни на заводі тривало 900 років, аж до падіння останньої імператорської династії Цін у 1911 р. Місто й дотепер є центром виробництва порцеляни у Китаї, тут також працює науково-дослідний інститут кераміки.

Саме за доби династії Сун спостерігався неабиякий розквіт виробництва порцеляни як у якісному, так і у кількісному відношенні. Починаючи від XII ст. виробництво перемістилося до Ханчжоу та його околиць, де у випалювальних печах народжувалася прекрасна порцеляна. Підтвердженням тому є всесвітньовідома однотонна зелена полив’яна порцеляна селадон. Також популярним став вид порцеляни, поверхню якої штучно вкривали тріщинами, піддаючи глазур швидкому охолодженню. Він значно вплинув на кераміку, що використовувалась у японських чайних церемоніях, і часто вважався найкращим із будь-коли виготовлених. Порцеляну часів династії Сун знаходимо навіть у Східній Африці.

Китайці торгували всім за винятком одної-єдиної речі. У 1067 р. було видано наказ, яким заборонялося продавати іноземцям продукцію, що мала у складі сірку чи селітру. Уряд Сун прекрасно розумів, що з цього можна було виготовити порох. Проте країна походження пороху була добре відома у світі. Араби називали селітру «китайським снігом», а перси — «китайською сіллю».

Падіння династії Сун

Винаходи, порцеляна та поезія — порухом пензля чиновника все вимальовувалось як прекрасна каліграфія. За часів династії Сун держслужбовець був не схожим на сучасного, загрузлого у дорученнях, прив’язаного до скрупульозного дотримування директив виконавця. За часів династії Сун завданням держслужбовця було надихатися самому та надихати інших. Однак слабкою стороною династії Сун була її тверда віра лише у власну доброчесність і бездоганність. Правителям і чиновникам варто було б знати також плани та жагу до влади країн-сусідок і краще розуміти своїх воїнів. Південна Сун припустилася тої ж помилки, що і Північна.

Династія прийняла легковажне рішення об’єднатися з монголами у 1233 р. для нападу на північну державу Цзінь. Коли Цзінь була завойована, династії Сун довелося стикнутися з новими прикордонними сусідами — монголами. Хан Хубілай запропонував Сун вигідні умови у разі, якщо вона погодиться підкоритися владі монголів. Коли посла монголів було ув’язнено, спалахнула війна. П’ять років військо хана Хубілая тримало в облозі Сян’ян і Фаньчен.

Імператор Ду-цзун, останній імператор династії Сун, був байдужим до своїх прямих обов’язків і делегував усі державні справи іншим, зосередившись натомість на спиртному, жінках і розкішному житті. Згідно з правилами двору, кожна коханка імператора повинна була вранці робити візит ввічливості до його покоїв. Одного ранку до імператора прийшли одночасно тридцять жінок.

Коли монголи захопили Сян’ян у 1274 р., Ду-цзуну про це не повідомили. Він помер трохи згодом. У 1276 р. монголи завоювали Ханчжоу, і династія Сун припинила своє існування. Вона правила 319 років. Однак через це історія міста Ханчжоу не добігла кінця. Хан Хубілай виявився більш поблажливим, ніж інші монгольські ватажки. Він не був відвертим психопатом, як його дід Чингісхан, який здобував насолоду в різанині та ґвалтуванні. Ханчжоу вдалося вберегти від кривавої бійні, і двір правителів Сун зміг навіть насолоджуватися деякими привілеями. Хоча хан Хубілай переніс столицю на північ, до Пекіна, Ханчжоу й за часів нової династії Юань залишався одним із найважливіших торгових міст. Він дивував і Марко Поло, і марокканського мандрівника-дослідника Ібн Батуту. Обидва вважали місто найпрекраснішим і найбільшим від усіх, які вони будь-коли відвідували. Проте інтелектуальна діяльність, зав­дяки якій Ханчжоу зазнав своєї слави, почала занепадати.

У кочовій культурі монголів цінувалися битви альфа-самців, і становище жінок значно погіршилося. Тепер їх не можна було зустріти у чайних кімнатах. Також монголів не цікавила культура. Здебільшого їх надихали лише картини на кінну тематику. У Ханчжоу багато хто з митців добровільно відходили від справ, залишаючи зображення коней монголам.

Тан і наступна за нею династія Сун були напрочуд відкритими до іноземних звичаїв. Влада монголів, утім, залишила невитравний слід в інтелектуальній атмосфері Китаю, і наступна династія Мін з недовірою ставилася до іноземців, час від часу обриваючи майже всі контакти з навколишнім світом. Імператор Хуну категорично забороняв торгівлю із закордоном. Будівництво великих океанських кораблів було припинене наприкінці XV ст., а протягом наступного століття міжнародну торгівлю було заборонено остаточно. За часів династії Мін чиновники почали страждати на алергію на геть усе іноземне.

Марко Поло привіз історію своєї подорожі до Італії, де ніхто по-справжньому не повірив у його розповіді щодо багатств Ханчжоу. Мандрівник отримав прізвисько «Мільйон». Рід Поло як один із найзаможніших у Венеції фінансував експедиції інших купців. Ті привезли до Італії нові винаходи та ідеї. Італійські родинні компанії на кшталт тих, що належали роду Поло, утворили новий центр діяльності, де ці ідеї проходили подальшу обробку. Цього разу таким центром стала Флоренція.