Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

На південному березі величної ріки Ганг, поблизу місця, де у неї впадає ріка Гандак, розташоване місто Патна. Це найдревніше постійно заселене місто Індії, столиця штату Біхар. Захоплююча історія Патни губиться у звичному галасі та транс­портному хаосі великого індійського міста. Від колишньої слави залишилося небагато.

Якщо пройти п’ять кілометрів од залізничного вокзалу Патни на схід, потрапляєш у Камхрар. Там височіє поодинока колона, яка свого часу була однією з вісімдесяти колон древнього храму. Поблизу — руїни фундаменту буддійського монастиря, що не викликають жодного захоплення. Утім, назва вулиці Ашок Раджпатх, що тягнеться паралельно Гангу, нагадує нам, що саме тут 2300 років тому мешкав видатний правитель Паталіпутри. Завдяки йому центр прапора Індії прикрашає «Колесо закону», дхарма чакра. Про дідуся та радника правителя індійське телебачення зробило багато серіалів, один з яких мав понад сто серій.

Сучасна Патна приховує під собою древнє місто, що мало прямокутні обриси, два кілометри завширшки та п’ятнадцять завдовжки. У його мурах було шістдесят чотири брами, що охоронялися вояками з білими пов’язками на чолах. За мурами простягалися великі стайні, де охолоджувалися страшезні бойові слони, саме через них Александр Великий відмовився від завойовницького походу на схід від ріки Інд. За півкілометра від стайні зі слонами розташовувався центр міста. Там знаходився царський палац, оточений парком із декоративними деревами та ставками. Алеями парку походжали ручні павичі.

Писана історія Паталіпутри починається тоді, коли цар Аджаташатру у 490 р. до н. е. заснував фортецю уздовж річок Ганг та Гандак. Пізніше вона розрослася, утворивши Паталіпутру, столицю царства Магадха, що була геніальним чином розташована на місці перетину двох річок. Містом проходив північний торговий шлях Uttarapatha, що вів од гирла Гангу, Бенгальської затоки, до Пенджабу та Середньої Азії.

Крім торгівлі, у Паталіпутрі цінували знання. Дхана Нанда, останній правитель династії Нанда (345—321 до н. е), династії, що створила першу, хоча й недовговічну імперію в Індії, присвятив місто Сарасваті та Лакшмі, індуїстським богиням науки та знань. Він заснував школу Данасала, що виділяла кошти на дослідження та навчання. Керівником Данасали завжди обирали браміна, представника найвищої індуїстської касти.

Історія Паталіпутри зробила цікавий поворот, коли керівником Данасали обрали харизматичного вченого на ім’я Каутілья. Грубий, з фізичними вадами брамін не приховував своїх думок, натомість відразу почав конфліктувати з правителем. Буддійські та індуїстські письмові джерела по-різному трактують протистояння Каутільї та Дхани Нанди. В будь-якому разі напруга в навчальних залах розпалювалася донезмоги, і врешті-решт Дхана Нанда відлучив Каутілью від двору.

Може, у цьому разі не збіглася їхня вдача, може, з іншої причини, проте слід зазначити, що це був не перший випадок, коли правитель не міг стерпіти порад і суджень людини, більш освіченої від нього. Однак Каутілья не змирився зі своєю долею, а рішуче почав діяти. Він спробував знищити династію Нанда, принаймні так говориться у буддійському каноні. Навряд чи заколот був справою рук лише Каутільї, оскільки Дхана Нанда не користувався популярністю серед своїх підданих. Події розвивалися наче у пригодницьких фільмах категорії B[1]: Каутілья зустрівся з юнаком Чандрагуптою з впливового роду Маур’їв і почав навчати його як майбутнього правителя. Брамін відвіз Чандрагупту до Таксили, північного міста у провінції Пенджаб. Понад шість років тут, в оточенні гір, Каутілья передавав вихованцеві всю свою мудрість.

За грецькими джерелами, Каутілья та Чандрагупта навіть зустрічалися з Александром Великим і радилися щодо завоювання Паталіпутри. Коли Александр помер у 323 р. до н. е., політична ситуація змінилася і Чандрагупта скористався з цього. Він зібрав загони з півночі, підкорив Паталіпутру та повалив владу Дхани Нанди. Чандрагупті тоді виповнилося лише 25 років.

Чандрагупта Маур’я проявив себе як мудрий правитель, який не давав виходу своїй агресії й не встав на шлях помсти. Він відвоював долину Інда у війні проти Селевка І Нікатора, полководця Александра Великого. Утім, після битви Чандрагупта несподівано уклав мирну угоду, вельми конструктивну та взаємовигідну. Разом із полководцем Селевком він заснував союз держав.

Очевидно, стосунки між двома правителями були гарними, і вагомих причин для суперництва, що зазвичай супроводжується брязканням мечами, не існувало. Селевк правив великою державою, що розташовувалася на території сучасної Туреччини, Сирії, Іраку та Ірану. Держава простягалася від Афганістану до Бенгальської затоки і процвітала, дотримуючись миру з сусідами.

Як гарний дипломат Селевк відрядив до Паталіпутри грецького історика Мегасфена, який перебував у місті, найімовірніше, у 310 р. до н. е. Опис Паталіпутри Мегасфена є унікальним за своєю точністю. Свої враження він виклав у творі «Індіка». Твір не зберігся, проте на нього посилаються багато грецьких письменників, одним із найвідоміших з яких є Страбон. У минулому греки писали про індійців лише вигадані історії, приправлені жахливими сценами. Праця ж Мегасфена стала першим гідним довіри документом, написаним очевидцем про східне узбережжя ріки Інд.

В Мегасфеновому описі відчувається його неприховане захоплення імперією Маур’їв. За свідченням грека, у Паталіпутрі не існувало рабства, дороги утримувались у гарному стані, а двір Чандрагупти вражав блиском і розкішшю. На території цієї імперії зростали «дерева, від яких отримували мед і вовну», — цукровий очерет і бавовна. Місто, де мешкали військові, ремісники, селяни, філософи, було одним із найкрасивіших міст Індії.

Індійська держава добробуту

Незвично, коли правителеві таланить довіряти своєму радникові, відкинувши підозри, і запроваджувати на практиці його настанови. Багато правителів якнайшвидше виганяли радників з двору або відрубували їм голови, якщо відповіді й поради останніх їх не задовольняли. Тому радникам для збереження свого положення, ба навіть життя треба було погоджуватися з усіма примхами правителів. Проте в Паталіпутрі робили інакше. Чандрагупта Маур’я вмів прислуховуватися до свого радника Каутільї.

Діяльність Каутільї мала велике значення для заснування імперії Маур’їв. Його першочерговою справою було захистити Індію від іноземних загарбників. Також Каутілья хотів створити ефективно і добре організовану державу, що керувалася б етичними принципами: доброчесне керівництво мало забезпечити добробут громадян. Коли влада в державі стабілізувалася, Каутілья почав записувати свої роздуми, адресовані Чандрагупті. Вони лягли в основу збірки, відомої наступним поколінням під назвою «Артхашастра». Зазвичай її сприймають як підручник з державного управління, економічної політики та військової стратегії. Однак згадані теми висвітлено лише в одному з п’ятнадцяти розділів книжки. Загалом збірка великомасштабна і радше гуманістична. Зокрема, у ній можна знайти настанови щодо покращення становища жінок, слуг та ув’язнених. У книжці розглядається значення дхарми, принципу правильного життя. Одне з важливих питань — це забезпечення добробуту громадян. Для цього вихідним положенням, згідно з «Артхашастрою», є поняття про rajarshi, розумного та доброчесного царя.

Каутілья усвідомив значення економіки для зростання заможності. Тому, на його думку, цар повинен бути мудрим і активним в економічному управлінні. Для Каутільї довга кар’єра була природною, тому в його світі навіть 40-річні не втрачали шанс на гідне працевлаштування. Каутілья недвозначно заявляв, що ідеальний правитель обов’язково мудрий і добре почувається у товаристві літніх людей.

«У щасті підлеглих спочиває щастя царя, в їхньому добробуті — добробут царя. Йому не треба уважати за добре лише те, що подобається йому самому, а натомість він мусить розглядати як корисне те, що подобається його підлеглим», — пише Каутілья.

На думку Каутільї, добрий правитель не повинен бути лише здібним керманичем військ — йому належить бути навченим усіх відомих видів мистецтв. Він уміє контролювати себе та протистояти спокусі. Він з ентузіазмом ставить на перший план безпеку та добробут своїх підданих. Добрий правитель забезпечує втілення дхарми його підлеглими, надихаючи їх власним прикладом. Він сумлінно навчається, звертаючись до всіх можливих галузей знань. Добрий правитель стає популярним, тому що піклується про заможність своїх підданих і вершить добрі справи. Такий правитель не зачіпає чужих дружин, не зазіхає на майно інших і практикує вчення ахімси, тобто ненасильство стосовно всіх живих істот.

Добрий правитель також відмовляється від ненависті та розмов поза спиною. Він уникає брехні та вихваляння. Розуміючи всі складнощі справи управління, Каутілья застерігає правителя від роздратування, що може спричинити необдумані вчинки. Він відверто каже, що добрий правитель має уникати товариства людей, що викликають у нього незадоволення. Правителеві личить завжди поважати своїх радників, які попередять його, коли межі доброчесного правління будуть перейдені. Завдання радників твердо й відверто нагадати правителеві про його обов’язки та застерегти його особисто, якщо той припустився помилок.

Згідно з Каутільєю, добрий правитель не роздає цинічних наказів, а вміє співпрацювати й прислухатися до чужих ідей. Він не відкидає нових поглядів, а є натхненником, при цьому залишаючись цілком дисциплінованим. Добрий правитель не порушує своїх обіцянок і висловлює подяку тим, хто йому допомагає. Він благочестивий і сильніший за інших правителів, завдячуючи своїм досвідченим підлеглим. Отже, Каутілья не припускає, що правитель — особа всемогутня, а натомість уважає, що найкмітливішим для нього буде довіряти своїм добрим радникам, прагнути дізнаватися нове та дослухатися до думок інших.

Про останні роки життя Каутільї достеменно нічого не відомо, проте в історії Індії він залишився надзвичайно яскравою та популярною постаттю. У 1992 р. індійське телебачення презентувало 47-серійну історичну драму, присвячену життю та звершенням Каутільї.

Правителі Маур’ї були відкриті до багатьох впливів. За свідченням Мегасфена, Чандрагупта був кмітливим і допитливим. При його дворі панували більш ліберальні настрої, ніж при індуїстському дворі. Коли Чандрагупті виповнилося 42 роки, він зрікся корони і подався в аскети. Він почав сповідувати джайнізм, заповіддю якого було шанобливе ставлення до всього живого — ахімса. Наступні представники династії Маур’їв, найімовірніше, теж віддано слідували настановам Каутільї. Син Чандрагупти Біндусара, якого називали Ajatasatru, або «людина без ворогів», зберіг гарні стосунки не тільки з полководцем Александра Великого Селевком, а й з його сином і наступником Антіохом та іншими правителями елліністичного світу. Подейкують, що якось Біндусара попросив Антіоха відправити йому сушений інжир, солодке вино та софіста, який навчив би його вести дискусії. Біндусара отримав усе, крім філософа. Утім, відомо, що посланці при його дворі були вихідці з різних країн, зокрема з Сирії та Єгипту.

Держава Маур’їв підтримувала постійні контакти з греками. Тут іонійців називали словом іранського походження yona або yonava. Крім Мегасфена, Паталіпутру відвідували також інші грецькі посланці. Маур’ї відряджали своїх дипломатів до дворів Антіоха в Сирії, Птолемея ІІ в Александрії, Магаса в Кирені, Антигона Гоната в Македонії та Александра в Епірі.

Торговельні шляхи сягали ріки Фазіс на Кавказі та Чорного моря. Частина шляхів простягалася через Кандагар та Персеполіс до Сузи у Перській затоці, частина — до Ефеса, Дамаска та Тіра. Один шлях йшов морем до Адена. Торгівля бавовною, вовняними виробами, керамікою, слоновою кісткою, конями, перцем, корицею та іншими прянощами перебувала під пильним контролем «генерального наглядача» — нагараки (nagaraka). Чиновник оцінював якість і ціну товару, беручи до уваги також витрати на транспортування. Торговці, що завозили іноземний крам, отримували податкові пільги, якщо витрати на перевезення були значними. Митний податок становив приблизно п’яту частину від ціни товару. Для жадібності також встановлювали межі. Прибуток було визначено наперед: п’ять відсотків од вартості вітчизняного товару і десять — від іноземного. Надлишок надходив до державної скарбниці. Навмисне підроблення товару та завищення його вартості жорстко каралися.

Нагарака був відповідальним також за безпеку та порядок у місті. Мегасфен розповідає, наскільки ефективно чиновники Паталіпутри опікувалися іноземцями, як їм допомагали, зокрема з житлом, та супроводжували частину шляху під час їхнього виїзду з країни.

Ефективне та централізоване державне управління за часів династії Маур’їв дало первинний поштовх зародженню гільдій ремісників і купців. Коли управління покращувалося, це полегшувало також організацію торгівлі. Діяльність ремісників оформилась як дрібна промисловість. Ті ремісники, які працювали безпосередньо на державу, звільнялися від сплати податків. Податок на товари оформляли лише після того, як службовець ставив на них клеймо та пересвідчувався в їхній якості. Виникла свого роду структура гільдій, за роботу якої відповідали керівники гільдій — джеттаки.

У 300—195 рр. до н. е. Паталіпутра була, імовірно, найбільшим містом у світі. Там проживало приблизно триста тисяч осіб. За розмірами з нею конкурувала лише Александрія у Єгипті.

Забутий правитель

По всій Індії нащадкам залишилася безліч високих мегалітів, вкритих текстами трьома різними мовами. Ще у XIX ст. ніхто не знав, ким вони були встановлені. Коли тексти на кам’яних спорудах почали перекладати, дослідники не знайшли помпезних описів завойовницьких походів чи розкоші двору. Замість цього на них зустрічався напис: «Всі люди — мої діти. Я для них — наче батько. І як кожен батько бажає лише добра та щастя для своїх дітей, я бажаю, аби всі люди були завжди щасливими».

Рідко хто з правителів або політиків настільки відверто висував подібну мету. Звичайно, сучасні політики багато теревенять про заможність і добробут, проте замовчують те, що останні досягаються тільки завдяки наполегливій праці, продуктивності та ефективності виробництва, а також жорсткій конкуренції. Тому тексти на мегалітах виглядають такими втішними та заспокійливими. Ким був той правитель, чий толерантний та ідеалістичний тон приносить крізь тисячоліття свіжі віяння до сучасних безжалісних дебатів щодо цінностей?

Ім’я правителя з’ясували лише в 1915 р. Тоді у штаті Карнатака знайшли мегаліт із підписом правителя на ім’я Ашока, що був сином Біндусари.

Шлях Ашоки до престолу був нелегким, адже він мав понад сто братів. Отже, йому, поза сумнівом, довелося неабияк боротися за владу. Ашока вступив на трон у 269-му або 268 р. до н. е. Спершу його характеризують як жорстокого та безрозсудного. Проте згодом ставлення царя до людей і взагалі до життя змінилося. Оповідається, що Ашока був глибоко шокований битвою проти держави Калінга біля Дхаулі, коли води річки Дайя побагровіли від крові. Загинуло сто тисяч вояків Ашоки. Калінга зазнала ще більших втрат: сто п’ятдесят тисяч воїнів і цивільного населення. Це була одна з найкривавіших битв Індії. Ашока збагнув, що заподіяв занадто багато страждань, і почав прагнути миру. Він більше не вів війн, і в його державі лунав голос не війни, а доброчесності. На четвертому році свого правління 36-річний Ашока прийняв буддизм.

На пагорбі Дхаулі Ашока встановив численні кам’яні колони. Найвідоміша з них та, у тексті з якої він говорить про добробут у світі. Зараз тут встановлено також подаровану японцями білу Ступу Миру.

Після війни з Калінгою Ашока визначив принципи дхарми, або дхамми, до яких він відніс ненасилля, терпиме ставлення до всіх ідей і релігій, людяність і щедрість. Дхамма — це відповідник слова дхарма у мовах-пракритах, яке можна перекласти як «справедливість». За допомогою свого розуміння дхамми Ашока запровадив нову політику, яка передбачала соціальну відповідальність і уважне ставлення людей одне до одного. Згідно з дхаммою, людина має право на власну гідність. Життєві настанови Ашоки почали гравірувати на скелях і кам’яних колонах у всьому царстві. На сьогодні знайдено чотирнадцять таких колон. Найвідоміша з них — Левова капітель, стовп, прикрашений головами левів, що був встановлений за наказом Ашоки поблизу міста Варанасі. Згодом він став символом індійської держави.

Колесо справедливості

Найбільшою та найсміливішою метою Ашоки було змінити закостенілу кастову ієрархію, що мала немислимо велику владу в регулюванні всіх відносин між людьми.

Імперія Маур’їв не була позбавлена рабовласництва, як стверджує Мегасфен, проте становище рабів було значно кращим, ніж у Греції. У Паталіпутрі той, хто погруз у боргах, міг за власним бажанням сплатити їх рабською працею, а після цього купити собі волю. Діти рабів не ставали автоматично рабами. Натомість у тих, хто був поза кастовою системою, становище було гіршим, ніж у рабів.

Згідно з найдревнішим індійським збірником священних текстів «Рігведа», суспільство поділяється на чотири касти, кожну символізує свій колір — варна. Касти утворилися з різних частин тіла першолюдини Пуруші. З рота був створений брамін (жрець), з рук — кшатрій (воїн), зі стегон — вайшія (торговець), з ніг — шудра (робітник). Кольорами каст були білий, червоний, зелений і чорний. Представники нечистого класу, ті, хто не належав до жодної касти, виконували найбрудніші роботи: утилізували трупи, виробляли шкури, збирали відходи. Вони були катами, прибиральниками крематоріїв, мисливцями, акробатами та жонглерами.

Найбільше зневажали робітників, що виробляли шкури. Позакастові особи селилися окремими громадами за межами міст. Їхнє пересування було обмеженим, оскільки вважалося, що вони забруднюють інші касти.

Кастам належало бути відокремленими одна від одної, що забезпечувалося правилами чистоти каст. Нижчим кастам заборонялося входити до кухні помешкання представника вищої касти. Слина вважалася брудною, тому не дозволялося підносити до рота посуд для напоїв. З іншого боку, слина представника вищої касти не була брудною для того, хто належав до нижчої касти. Також зверхність чоловіків над жінками демонструвалася за допомогою ритуальної трапези, коли жінка повинна була доїдати залишки їжі за чоловіком.

Прийняття Ашокою буддизму змінило духовну атмосферу в імперії. Хоча Каутілья підкреслював важливість доброчесності для правителя, він не бачив причин змінювати становище каст. Каутілья вважав, що єдине заняття селян, які належали до касти шудр, — обробка землі, що становила життєве призначення цієї касти. Шудр треба було експлуатувати всіма можливими способами. Те, що могло заважати селянам робити свою роботу, згідно з баченням Каутільї, не повинно було потрапляти до їхнього поселення. Тому під заборону підпадали, наприклад, актори, музиканти, розважальні заходи.

Ашока не підтримував такого жорсткого ставлення. На думку дослідниці ранньої історії Індії Роміли Тапар, Ашока, очевидно, був першим індійським правителем, що поважав сільське населення та визнавав його важливу роль в економіці держави.

Гаутама Будда проповідував рівність. Будда вважав, що будь-які розбіжності між людьми за класовими, расовими та племінними ознаками є штучно створеними. Особливо критично він ставився до індуїстської касти священнослужителів. На думку Будди, смішно, що жерці вищої касти, браміни, очікують від інших ставлення до себе як до святих тільки через те, що вміють зачитати напам’ять вірші з древніх книг вед. Будда говорив, що це те ж саме, якби актор уважав себе царем, коли грає роль царя. Буддизм народився як протест проти того, що браміни називали себе посланцями бога на землі.

Коли Ашока був чотирнадцять років при владі, він заснував новий владний орган, раду чиновників, якій він дав назву дхамма-махаматта. Чиновники махаматти були відповідальними за законність дій і функціональність уряду. Махаматти слідкували за тим, аби справедливість було дотримано, без упереджень і нетерпіння. Вони контролювали додержання прав ремісників, купців і містян, питання укладання шлюбів та спадкування. В сільській місцевості службовець rajuka розв’язував суперечки з питань сільського господарства та володіння землею. Ашока наказав слідкувати за тим, аби рішення не виносилися залежно від кастового та суспільного положення. Він не заперечував становища брамінів, проте почав опосередковано нівелювати його. Всіх належало судити на однакових засадах, а судова влада залишалася в руках чиновників.

Дхамма була для Ашоки способом життя, вченням, через яке він засвоював звичаї буддизму. Браміни ж, сконцентровані на теорії, в реальності не дотримувалися такого способу життя. Вони зробили з системи каст ідеал, за допомогою якого зміцнювали свою владу. Формальності системи каст були суворими, а розмірковування про доброчесність було головно привілеєм святих людей — аскетів. Позакастові були залишені напризволяще, їх навіть не вважали за людей. Засновувачі інституту дхамма-махаматта намагалися принести добробут представникам найнижчих каст.

Ашока намагався реформувати вузькі релігійні погляди та захистити слабких від тих, хто сильніший за них. Роміла Тапар уважає, що погляди Ашоки були настільки великомасштабними, що жодна культурна група не здатна була проти них заперечити. За своїм характером дхамма-махаматта не була релігійною інституцією, утім, мала велике політичне, економічне та суспільне значення. У багатокультурному та багатоконфесійному суспільстві це був найефективніший метод поширення ідей рівності.

Соціально-свідома поведінка була для Ашоки життєво важливою основою. Це схоже на те, що у сучасному світі очікується від усіх у професійному середовищі: уважне ставлення до інших і взаємоповага. Оскільки Ашока сподівався на гуманне поводження всіх з усіма, він намагався уникати штучної святості. Для каст не існувало небесного благословення, замість нього — етикет соціальної поведінки. На дванадцяти своїх колонах Ашока висвітлює питання терпимості: свої погляди треба вміти висловлювати так, щоб нікого не образити. Він просить бути стриманими у розмовах про чужі релігійні культи та уникати возвеличення власної конфесії. На думку Ашоки, добробут будується на повазі до інших.

У Паталіпутрі також становище жінок було кращім, ніж будь-коли в Індії. Ашока призначив спеціального міністра, завданням якого було слідкувати за дотриманням прав жінок. У жінок було право на власність і право подавати на розлучення з чоловіками. Також вдовам було дозволено укладати новий шлюб. Закон захищав як жінок, так і чоловіків од насилля в родині.

Дхамма, яку можна розуміти також як дотримання закону, була для Ашоки діяльністю, притаманною людині. Він намагався довести, що тільки доброчесна поведінка є доречною. Саме вміння розрізняти між доброчесністю та недоброчесністю відрізняє людину від інших істот. Тому доброчесність можна зробити нормою поведінки для всіх людей.

Природно, що в Ашоки були опоненти, однак за допомогою ефективного центрального управління та за участі чиновників, призначених царем, надзвичайне завдання правителя виконувалося добре. Делегуванням і наказами дхамму поширювали на всі верстви населення. Це контролювалося таким чином, що махаматти були зобов’язані звітувати цареві будь-коли та будь-де. Цар був завжди ладний вислухати, як сказано в одному з едиктів, «навіть перебуваючи у палаці та під час масажу».

Символом Ашоки було його колесо закону дхарма чакра, що представляє двадцять чотири різні чесноти. Колесо зображене на кам’яній колоні з головами левів, Левовій капітелі. Ашока встановив її у Сарнатху, у місці, де Будда вперше навчав дхармі.

Коли у 1950 р. Індія перетворилася на республіку, колесо Ашоки стало національним символом і прикрашає індійський прапор. До чеснот, визначених Ашокою, належать:

Вірність.

Любов.

Хоробрість.

Терпіння.

Миролюбність.

Доброта.

Віра в доброту природи.

М’якість.

Самоконтроль.

Самовідданість.

Самопожертва.

Правдивість.

Справедливість.

Праведність.

Милосердя.

Великодушність.

Смиренність.

Співчуття.

Жалість.

Вище знання.

Вища мудрість.

Вища мораль.

Любов до всього живого.

Віра в доброту бога.

Ашока підтримував мирні відносини з сусідами і не здійснював завойовницьких походів. Він заборонив полювання як вид спорту та звів безкоштовні лікарні, навіть для тварин. Ашока засновував навчальні заклади та будував іригаційні системи. За його правління біла побудована мережа доріг, що об’єднала всю Індію. Важливу дорогу, завдовжки 1300 кілометрів, будували від Паталіпутри на північ, до Таксили. Торгові шляхи з’єднували Паталіпутру з портом у Чампі, а звідти з Цейлоном, Малайзією та іншими портами Азії.

В індуїстській системі каст положення торговців не було чітко визначеним, проте тепер до них почали ставитися з повагою та вони дістали нові можливості. Рівність усіх, яку особливо підкреслював Будда, підходила торговцям ідеально. Буддизм не вимагав метафізичних роздумів, коштовних жертв та аскетизму.

Роміла Тапар зазначає, що, коли суспільне життя стало більш складним, старі ідеї почали піддавати сумніву. Природним було те, що торговці також почали вимагати захисту своїх прав. Завдяки ним процвітали технічна та економічна галузі. Нова духовна культура заперечувала, що істинне знання належало тільки брамінам. На перший план почали ставити мислення, засноване на досвіді, а не аскезу.

Пожвавлена торгівля й урбанізація підвищили популярність буддизму. Паталіпутра перетворилася на центр буддизму та мис­тецт­ва. Через це тут зібралося багато вчених і купців зі всього світу. Часто вони прибували для того, щоб придбати вироби з бавовни, якими славилася держава Маур’їв. Чисельність іноземних купців була такою високою, що Ашоці довелося організувати окремий адміністративний відділ для опікування їхніми справами.

Хоч Ашока і проголосив свої миролюбні наміри, у нього була велика армія та ефективна мережа шпигунів, які поширювали царські ідеї та докладали про настрої народу. Ашока був вправним і делегував свої обов’язки, однак також вимагав од своїх підлеглих великої відданості своїй праці. Він був непримиренним до корупції. Завданням чиновників було підвищувати довіру населення до влади. Тому державні та військові службовці отримували регулярну заробітну плату. Нерухомість, продукція хатніх господарств і торгівля обкладалися податком, як у сучасній державі добробуту.

Ашока створив гарні можливості для торгівлі та вільного підприємництва. Він не був фанатичним. В імперії Ашоки багатокультурність і широкий спектр різноманітних релігій були нормальним явищем. Утім, суспільство держави Маур’їв не захоплювалося демократією та індивідуалізмом. Ашока був турботливим деспотом, але в нього було добре серце. Він також не був наївним новонаверненим буддистом і не вимагав від підлеглих прийняття своєї віри, як зазвичай робили правителі, зазнавши пробудження у вірі. Дхамма була для Ашоки засобом для створення єдності в багатокультурному суспільстві. Гуманізм, проповідуваний Ашокою, приніс мир і заможність громадянам його держави.

Буддизм почав перетворюватися на світову релігію завдяки Ашоці. Його вважали і досі вважають взірцевим правителем, що не змарнував кошти на війни, а натомість створив одну з найбільш великих, заможних і впливових держав у світі. Ашока помер у 233-му чи 232 р. до н. е.

Наступникам Ашоки не вдалося досягти його величі. У 181-му або 180 р. до н. е., через 52 роки після смерті Ашоки, було вбито Бріхадрату, останнього правителя династії Маур’їв. Влада перейшла до командувача армії та браміна Пуш’ямітри Шунги.

Духовне процвітання Паталіпутри не закінчилося зі зникненням династії Маур’їв. Паталіпутра стала столицею династії Шунги.

Йога та аюрведа

Династії наступників Ашоки були порівняно толерантними і дозволяли існування одночасно індуїзму та буддизму. На думку історика Джона Кі, це посприяло підвищенню добробуту. Буддизм дав поштовх торгівлі та виробництву товарів. Він не заохочував витрачати прибутки на пожертви, натомість сприяв новим інвестиціям. Було скасовано кастові правила й обмеження, пов’язані з їжею та подорожами, що робили торгівлю відверто небезпечною справою для правовірних людей.

Біля буддійських монастирів облаштовували ринки та готелі, що приваблювало торгові каравани.

Наука, освіта, філософія та мистецтво процвітали. Вчених і митців щедро спонсорували. Розвивалася скульптура, будували ступи, прекрасні пам’ятні знаки Будди. Ступи не були, утім, демонстрацією царської розкоші — їх будували переважно коштом торговців.

У ІІІ ст. н. е. було впорядковано визначну працю, філософію якої і сьогодні сповідують мільйони людей на Заході. Патанджалі зібрав практики та філософію йоги в одну збірку, відому під назвою «Йога-Сутри». Припускають, що Патанджалі також написав відомий трактат з медицини — «Аюрведа». Порадами Патанджалі користуються і сьогодні на заняттях йогою в усьому світі. Сама традиція йоги, звичайно, більш древня, проте у «Йога-Сутрах» зібрані найкращі практики, раджа, та афоризми, сутри, що разом представляють восьмиступінчасту систему аштанга. Філософська традиція належить до школи Санкх’я. У фокусі уваги — розум: увесь рух думок потрібно звести до одної думки.

Закони Ману

Зазвичай великі держави занепадають, коли люди впадають у гординю та показне марнотратство. Владу захоплює іноземний завойовник або представник революційних сил, що започатковує власну династію і зневажає здобутки попередньої. Мешканцям Паталіпутри, проте, не занадто часто доводилося бути свідками таких перетворень. Звичайно, правлячі династії змінювалися криваво, владу захоплювали, однак, душа міста і культурна спадщина залишалися недоторканними, адже їхнім підґрунтям була багатонаціональна культура, що живилася винятковим співіснуванням індуїстів і буддистів.

Спірним питанням залишається, наскільки сильно кастова система почала впливати на культуру й економіку Індії. Утім, офіційну основу для кастового устрою почали формувати моральні життєві настанови — Ману-Смріті, або Закони Ману. Період хаосу, що настав після правління династій Маур’я та Шунга, призвів до того, що порятунок почали шукати у традиційних соціальних нормах, у кастових правилах. Апелювання до традицій завжди було засобом здобуття влади для популістів, коли суспільство переживало часи депресії. У своїй теперішній формі сукупність правових норм Ману з’явилася у I ст. до н. е. З дванадцятьох розділів Законів Ману розділи з другого по п’ятий регулюють обов’язки каст і людей за різних життєвих обставин. Приписи були однозначні та суворі. Брамінам належало навчати, кшатріям — захищати громадян, вайшіям — торгувати та наглядати за худобою. Шудри повинні були служити іншим. У третьому розділі визначається, яким чином належить укладати шлюб «двічі народженому», тобто члену третьої найвищої касти. Йому забороняється одружуватися з жінкою, якщо та належить до нижчої касти, якщо вона не має братів або походить із такої родини, в якій немає дітей-хлопчиків. Також вона не повинна мати руде волосся. Так забезпечувалося укладання шлюбу з представником своєї ж касти. Якщо «двічі народжений» через нерозсудливість свою візьме шлюб із жінкою з касти шудр, його родину прирівнюють до рівня її касти. Брамін, що лягає в ліжко з жінкою-шудрою, після смерті потрапляє в пекло.

На думку Роміли Тапар, добре обізнаної в історії Стародавньої Індії, суворість наново записаних моральних законів пояснює невпевненість, що панувала після імперій Маур’їв та Шунга. У збірці Законів Ману виняткове становище брамінів щодо інших класів суспільства підкреслювалося також за допомогою мови. Санскрит був «вишуканим мовленням», йому приписували статус мови релігії та знань на противагу пракрта, мовам простого народу.

Санскрит став власною таємною мовою брамінів. Це схоже на те, як сьогодні інженери розмовляють технічною англійською, трилітерні абревіатури якої не зрозумілі для необізнаних. Хоча Паталіпутра ще довгий час залишалася батьківщиною винаходів, обмежене використання санскриту, призначеного тільки для брамінів, ускладнювало поширення нових ідей. Так, ще за часів династії Гуптів, що утворилася в IV ст. н. е., тут було винайдено десяткову систему числення, нуль і сучасні «арабські» цифри. Відомий астроном і математик Аріабхата обчислив значення числа «пі» з точністю до четвертого знаку після коми. Ватсьяяна написав класику еротичної прози «Кама-Сутра». У місті також придумали гру чатуранга, яка через Персію поширилася по всьому світу під назвою шахів. Утім, більшість математичних знахідок династії Гуптів були відомі лише у колах людей, що володіли санскритом. Останній став жертвою власної елітарності, коли перетворився на мову еліти, а ремісники і торговці не отримували можливості користуватися новими винаходами.

Паталіпутра була столицею імперії Гуптів аж до її краху в 540 р. Місто здебільшого перебувало в руїнах, коли китайський буддійський монах Сюаньцзан відвідав його у 637 р. У 1541 р. місто отримало сучасну назву Патна, коли афганський правитель Шер-Шах Сурі, можна сказати без перебільшення, відбудував його наново.

Попри все, багатьма століттями пізніше індійські цифри та інші винаходи потрапили туди, де їх сприймали із захопленням, — до горну нової культури, Багдада.