Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Якщо дивитися на карту сучасної Александрії, її можна уявити собі мальовничим містом на узбережжі Середземного моря, де так приємно вийти на пробіжку у променях надвечірнього сонця, уздовж берегових вуличок, обрамлених пальмами. Реальність зовсім інша. Рух транспорту хаотичний, а саме місто величезне. Про місце для пробіжки не йдеться: весь простір узбережжя Середземного моря заполонило громаддя багатоповерхівок. Про античну велич нагадує лише назва міста, наново побудована бібліотека та прямокутно-сітчаста система кварталів.

Вулиці сучасної Александрії, торгова Ель-Хорея та Небі Даніель, що її перетинає, були відомі 2300 років тому як Канопський шлях і вулиця Сома. Цими вулицями ходив Архімед, а також Цезар і Клео­патра, останні, мабуть, рука об руку. На тому кінці вулиці Сома, що виходить до моря, римляни встановили три обеліски, які називають Голками Клеопатри. Вони й досі існують, проте перебувають в інших місцях. Один з них височіє на березі Темзи у Лондоні, другий — на площі Згоди у Парижі, а третій — в Центральному парку Нью-Йорка.

Александрія була свого часу унікальним центром торгівлі, знань та ідей. Це було космополітичне місто, куди з’їжджалися на навчання найкращі учні Середземномор’я.

III ст. до н. е., іноземний купець прибуває до головного порту Александрії, знаючи, що приїхав до одного з найбільш величних і вишуканих міст світу. Першим орієнтиром, який він бачить, став маяк на острові Фарос заввишки сто десять метрів. Над маяком іще здіймається дим, тому що минулої ночі там палили величезне багаття. Так робили щоночі після встановлення маяка. Коли купець оминає Фарос, перед ним відкриваються силуети храмів і палаців правителів. У грецькій частині міста розташовується обсерваторія, ботанічний сад і найславетніша бібліотека світу.

Розташування порту робить його надзвичайно захищеним. Від острова Фарос до міста веде побудована тут кілометрова дамба — Гептастадіон. Її спорудження, розпочате Александром Великим, забезпечило захист порту від штормів. Ступивши зі своєї галери на берег, купець іде вулицею Сома до міста, споглядаючи будинки. Серед них зустрічаються навіть п’ятиповерхові, що здавалися на той час хмарочосами. Зліва починається Канопський шлях, торгова вулиця, тридцять метрів завширшки та вісім кілометрів завдовжки. На її східному кінці є іудейський квартал. На західному кінці — Ракотіс, єгипетський квартал, де у повітрі навколо будинків бальзамування розносяться аромати пахощів. Тут спостерігається досить велика тиснява, це одягнені в елегантні шати єгиптяни, греки, палестинці, римляни та нубійці прямують на закупи. Тут люди майже всіх віросповідань. На Канопському шляху влаштувалися також вуличні філософи, підприємці та крамарі. Тут продається велика кількість сувоїв папірусу. В одному сувої — пригоди Одіссея, в іншому — Ясона та аргонавтів.

На бічних вулицях розташовані театр і стадіон, доріжка для верхової їзди, гімнастична зала й численні храми та святилища. Обрамлена мармуровими колонадами гранітна вулиця веде до південної частини міста і закінчується третім портом Александрії. Сюди, на берег озера Мареотіс (теперішня назва Мар’ют), свій вантаж привозять торгові судна з Нілу та інших місць Африки.

Місто Александра Великого та точка перетину культур

Александрію було закладено у 331 р. до н. е. за наказом Александра Великого. Він хотів бачити місто, незалежне від розливів Нілу. Також йому потрібно було торгове місто, яке б наблизило Єгипет до грецького світу. Александр передав справу спорудження Александрії своєму полководцеві Клеомену. Разом з архітектором Дінократом Клеомен спроектував місто таким чином, що його форма та прямокутно-сітчаста система кварталів вирізнялися поміж усіх інших античних міст. Вулиці, наприклад, мали бути найширшими з усіх, які коли-небудь тут бачили.

Коли Александр Великий помер через вісім років після заснування міста, влада у державі була розподілена між його полководцями. Птолемей, друг дитинства Александра, був єдиним із них, хто не жадав прибрати до рук всю імперію. Йому був потрібен лише Єгипет. Птолемей перевіз тіло Александра Великого до Александрії і поховав у збудованому ним Мавзолеї. Так він намагався нагадати жителям про еллінське походження міста.

Коли влада змінюється, новий керманич зазвичай знищує старі структури та звичаї, демонструючи тим самим свою могутність. Часто він влаштовує кардинальну трансформацію, називаючи це реформуванням. Усі незгодні з цим дістають тавро консерваторів або ворогів змін. Часто в урядових палацах прагнуть позбутися старих працівників, живими або мертвими. Птолемей так не чинив. Можливо, він за своє життя побачив настільки багато безглуздих битв і засліплених владою правителів, що вирішив випробувати інший спосіб правління. Він намагався схилити єгиптян на свій бік власною доброчесністю.

Птолемей поважав єгиптян, хоча ніколи не хотів опанувати місцеву мову. Він публічно віддавав шану як єгипетським, так і грецьким богам. Так, він започаткував культ Серапіса, в якому були присутні елементи обох культур. Спершу Серапіс був божеством на території сучасної Туреччини, в якого просили родючості та здоров’я. Єгиптяни асоціювали його з богом родючості Озірісом і бикоподібним богом Апісом, що був захисником росту злаків і худоби. Будучи мудрим дипломатом, Птолемей не оголосив себе ані царем, ані фараоном. Щодо себе він вирішив користуватися старим перським словом «сатрап», що означало губернатор.

Єгипет був традиційно закритим і недовірливо ставився до іноземців. Птолемей намагався змінити це ставлення. Він вирішив побудувати дружні стосунки з сусідами. Із завойованими містами Птолемей обходився надзвичайно добре. Кирена, місто між Лівією та Тунісом, отримало завдяки його ініціативі нову ліберальну конституцію. Формою правління міста була визначена не тиранія, а дві ради, обрані містянами. За допомогою Кирени Птолемей отримав контроль над торговими шляхами Сахари, якими до Александрії привозили золото та слонову кістку з Африки. На Сході Птолемей підкорив Палестину та Сирію, тим самим здобувши владу над західною частиною Шовкового шляху.

Птолемей зрозумів, що ринок треба підтримувати найкращим чином. Природні ресурси використовувалися настільки ефективно, що Єгипет став найзаможнішим царством еллінського світу. Рільництво швидко розвивалося, почали висаджувати нові злакові культури, традиційну пшеницю-двозернянку замінили на більш врожайну тверду пшеницю.

Оскільки дешевою робочою силою в долині Нілу були селяни, в Єгипті Птолемея та його наступників работоргівля ніколи не була економічно обґрунтованою. До Птолемея в Єгипті не було справжньої валюти, її введення — одне з далекоглядних передбачень правителя. Відтоді царська валюта разом із карбованими монетами стала єдиним чинним засобом обміну грошей. Одночасно з цим створювалася банківська система з відділеннями та центральним банком в Александрії. Почали використовуватися офіційні векселі, які можна було обміняти на гроші. Рільники від цього виграли, оскільки дістали змогу купувати в борг насіння та інструменти. І оскільки єгипетське збіжжя було відмінної якості, торгівля з іншими країнами та податкові надходження до бюджету значно зросли.

Розвиткові торгівлі сприяв маяк на острові Фарос, одне з Семи чудес світу. Під час спорудження у 280 р. до н. е. він був одною з найвищих світових споруд. Лише піраміди Гізи могли зрівнятися з ним. Появі маяка ми завдячуємо Птоломеєві ІІ, сину та наступникові Птолемея І, що завершив будівництво через п’ятдесят років од заснування Александрії. Цей шедевр цивільного будівництва спостерігач міг бачити на відстані п’ятдесяти кілометрів. Його мідне дзеркало відбивало вночі світло багаття, а вдень — світло сонця. Він справляв настільки сильне враження, що мореплавці почали називати Фаросом радше маяк, ніж сам острів, де його було збудовано. І дотепер у багатьох мовах Середземномор’я словом «Фарос» (гр. pharos, іт. faro, фр. phare) позначають маяк або лампу. Завдяки маяку Александрія перетворилася на найжвавіший порт світу. Фарос був також першою візитівкою Середземного моря, що спрямовувала торговий люд до Александрії.

Александрія розташована в чудовому місці, на перехресті трьох континентів. Грецькі купці привозили родоське вино, афінський мед, чорноморські горіхи, візантійські сухофрукти та сири. Торгові судна, що приходили з Червоного моря, були переповнені прянощами з Азії і парфумами та пахощами з Аравії. Нілом прибували леопардові шкури з Африки. З Малі каравани привозили її славнозвісну сіль. Склади міста були набиті вщент ліванським кедром. Витончені вироби мистецтва грецьких полісів обмінювали на збіжжя долини Нілу.

Птолемей ІІ, що ввів у дію маяк, заснував численні міста на узбережжі Червоного моря та побудував зрошувальні канали. Нові міста розвинули торгові зв’язки та ще більше пожвавили економіку. Птолемей ІІ вів торгівлю навіть з індійським царем Ашокою.

Також Александрія стала центром мистецтв. У світі високо цінувалися тамтешні вироби зі скла, ювелірні прикраси, скульптури та мозаїки. Завдяки атмосфері невимушеності та підприємництва Александрія почала зростати і манила до себе мешканців з міст Анатолії, островів Греції, і особливо з Палестини.

За письмовими джерелами, влада Александрії не підтримувала дискримінації за етнічною ознакою. Від заснування тут поважали різні віросповідання. Були поширені шлюби між представниками різних етнічних груп. Єгиптяни, зацікавлені в успішній кар’єрі, вільно володіли грецькою.

Александрія була не лише одним із найвеличніших міст еллінського світу, а й домівкою найбільшої єврейської громади того часу. Завоювавши Палестину, Птолемей захопив у полон і перевіз до Єгипту сто двадцять тисяч євреїв, яких пізніше було звільнено. За свідченням історика Йосипа Флавія, багато євреїв добровільно переселилися до Александрії, приваблені ліберальністю Птолемея. Вони були ремісниками, банкірами та купцями, деякі — дуже заможними. Багато хто отримав також александрійське громадянство.

Євреї в Александрії насолоджувалися політичною свободою, більшою, ніж деінде у світі. За часів династії Птолемеїв стосунки між євреями та правителями були здебільшого добрі. Лише двічі — у 145-му та 88 роках до н. е. — спалахували сутички, проте їхні причини були радше політичними, ніж расовими.

Населення Єгипту збільшилося вдвічі, до майже восьми мільйонів жителів, за часів приходу до влади Клеопатри. Такого самого рівня ця кількість не сягала аж до початку XIX ст.

Нетолерантність Афін

Честолюбною метою Птолемея було зробити з Александрії найдивовижніше місто в світі. Місто-конкурент Афіни стало ще більш нетолерантним, і Птолемей відчув, що час настав. Він почав переманювати до себе вчених і філософів, яких зневажали в Афінах.

Після смерті Александра Великого в Афінах відверто вороже ставилися до іноземців, особливо до македонян. Іноземець (metoikos) завжди мав повідомляти владі Афін, хто з афінян є його юридичним покровителем (prostates). Іноземці не мали права ні укладати шлюб з афінянами, ні купувати землю. Також їм доводилося платити податок за перебування у місті, у разі несплати якого вони ризикували бути проданими работорговцям.

Чимало визначних філософів у Афінах були іноземцями. Крім Аристотеля, метойками (неповноправними мешканцями Аттики) були Теофраст, Ксенократ і Феодор. Вони не брали участі в афінських релігійних культах, оскільки підтримували абстрактне уявлення Платона щодо релігії. Їх звинувачували у симпатіях до македонян, а надто у недотриманні афінських релігійних звичаїв. Особливо підозр зазнавав Аристотель, як колишній учитель Александра Великого.

Аристотель заснував у Афінах власну філософську школу, що була присвячена Аполлону Лікейському і розташовувалася поблизу його храму. Звідси школа дістала назву Лікей, яка у подальшому залишилась у мові як слово «ліцей». Хоча досягнення Аристотеля були незаперечними, йому також не вдалося уникнути нападок.

За рішенням первосвященика Еврімедонта, Аристотеля звинуватили у написанні хвалебного гімну на честь свого свекра Гермія, оскільки такі гімни могли присвячуватися лише Аполлонові. Аристотель вирушив у добровільне вигнання, адже не хотів «давати афінянам можливість утретє вчинити злочин проти філософії». Цим він нагадував про вирок проти Анаксагора та Сократа. Аристотель залишив свою школу Теофрастові, якого спіткала така ж сама доля.

Третій філософ Лікею Феодор був відвертим атеїстом, заперечував усі вірування, пов’язані з богами, і написав на цю тему твір «Про богів». Думки Феодора викликали свого часу скандал. Його також вигнали з Афін.

Послідовник Платона Ксенократ не хотів собі афінського громадянства, але не зміг заплатити податок для іноземців, і тому його продали работорговцям. Його викупив і звільнив Деметрій Фалерський. Цей учень Теофраста і наступний керівник Лікею був також політиком — керманичем Афін. Його десятирічне правління принесло місту мир і заможність, проте напруга ширяла у повітрі. Коли до влади прийшов Деметрій Поліоркет, син Антигона, полководця Александра Великого, він змусив Деметрія Фалерського зректися влади і залишити місто. Пізніше останнього також було заочно засуджено до смерті.

І тут на сцені з’явився Птолемей, готовий запросити до Александрії мислителів, що потрапили у скрутне становище і потерпали від переслідувань. Він запропонував притулок Теофрастові і Деметрію Фалерському. Перший увічливо відмовився. Натомість він відрядив до Александрії свого обдарованого учня Стратона, що став учителем сина Птолемея.

А ось Деметрій Фалерський ухопився за цю пропозицію. Завдяки його дружбі з Птолемеєм утворився найпотужніший культурний інститут серед усіх, що будь-коли існували. Ідеї Сократа, Платона та Аристотеля знайшли середовище для випробування на практиці саме тут, в Александрії.

Книжкова полиця Деметрія

Деметрій здобув у Афінах неабиякої слави мислителя та політика, захисника свободи і демократичного законодавства, що критикував зарозумілість влади. За його словами, молоді люди повинні поважати вдома своїх батьків, за межами будинку — перехожих, наодинці — самих себе. Цей «славетний муж», за визначенням історика Діогена Лаертського, всіляко інтелектуально та морально підтримував Птолемея у досягненні його мети зробити Александрію центром античного світу.

Те, що Птолемей захоплювався науками, пояснюється його походженням. Батьком Птолемея був македонський аристократ Лагус. Аристократичне походження дало хлопчикові змогу здобути освіту при дворі македонського царя Філіпа II. Птолемей став другом сина Філіпа II Александра Македонського і вірогідно відвідував разом із ним уроки вчителя на ім’я Аристотель.

Птолемей хотів побудувати велич Александрії на вченості, і Аристотель, звичайно ж, став його наставником у цій справі. Джастін Поллард і Говард Рейд у своїй книжці наголошують, що в Александрії було створено основи новітнього погляду на світ, де реальність не намагаються уявити лише під одним кутом зору: у місті стрімко розвивалися математика та природничі науки, філософія та література.

Платон стверджував, що існує три види знань: практичне, творче та теоретичне. Практичним знанням є, наприклад, будівництво корабля, творчим — виконання музики, а теоретичним — геометрія та астрономія. Платон уважав, що всі вони однаково необхідні, і саме цей погляд, на думку Полларда та Рейда, захопив Птолемея та надихнув його побудувати місто, де цінувалися всі види знань.

Аристотель шанував свого вчителя Платона, проте побудував власне вчення більшою мірою на досвіді, ніж на розмірковуванні. Він був надзвичайно допитливим і набув слави філософа, що прагнув досконально вивчати все, варте пізнання. Аристотель першим класифікував різні галузі знань, а саме математику та біологію як окремі дисципліни. Лікей Аристотеля був першим дослідним інститутом, де дослідники співпрацювали та записували власні досягнення. Аристотель першим у світі заснував дослідну бібліотеку та створив систематизовану колекцію, якою могли користуватися всі його колеги.

Деметрій вирішив іще більше розвинути ідею Аристотеля, оскільки бачив, як багато втілюється в Лікеї. Він запропонував Птолемеєві зібрати всю літературу світу в одному місці, де зберігалися б копії всіх творів, наявних на той час. Ні більше, ні менше. Так можна було б здобути відомості про різні народи, їхню історію, звичаї та географію. І, можливо, світове панування. Птолемей надихнувся цією ідеєю, розуміючи, що знання — це сила.

Дуже швидко полиці палацу почали заповнюватися сувоями папірусу, так народжувалося нове явище: книжкові полиці почали називати словом bibliothēkē. Настав час шукати краще за палац місце для зберігання книг. Деметрій запропонував побудувати в центрі міста присвячений музам Мусейон — храм богинь поезії, музики, танцю та науки. Інакше кажучи, музей. У музеї, крім зібрання книжок, надавалася можливість учитися та здійснювати наукові дослідження. Тут практикуючий мислитель міг би вільно подавати свої думки та випробовувати їх на практиці. Мусейон мав стати інститутом, що кине виклик панівному положенню Афін.

Звичайно, не можна з впевненістю сказати, наскільки сильно філософія Аристотеля впливала на Птолемея. Утім, він фінансував найбільшу в світі бібліотеку та музей, пестив таланти й утілював те, що Аристотель назвав би доброчесним життям. На думку Аристотеля, дія (praxis) сама по собі повинна приносити задоволеність. Практикувати слід із розумом і з допомогою чеснот. Серед моральних чеснот — хоробрість, стриманість і великодушність, серед інтелектуальних — мудрість, що спрямовує етичну поведінку, і кмітливість, що виявляється у наукових дослідженнях і пошуках.

Птолемей доручив Деметрію започаткувати бібліотеку, і той присвятив всі свої сили цій справі як справжній шанувальник книжок. У стінах бібліотеки було влаштовано ніші для папірусних згортків. Там було принаймні десять великих кімнат, кожна з яких була присвячена певній галузі знань. Окремі кімнати були відведені під риторику, театр, поезію, астрономію та математику. Як бібліотека, так і музей були розділені на відділення. У менших кімнатах бібліотеки дослідники могли спокійно працювати або брати участь в обговореннях.

Географ та історик Страбон розповідає, що Мусейон в Александрії мав склепінчасті коридори з нішами та сидіннями. Там була велика їдальня для членів музею, що також мешкали неподалік. Там було багато різноманітних будівель, обсерваторія, зоопарк і ботанічний сад, лекційні зали, сполучені між собою склепінчастими переходами.

Птолемей помер у 283 р. до н. е., лише за два роки до того, як музей і бібліотека були завершені. Деметрій помер трьома роками пізніше в результаті нещасного випадку, від укусу ядовитої змії. Він перебував тоді під домашнім арештом, оскільки розсердив сина та наступника Птолемея, Птолемея II. Деметрій зробив класичну помилку радника, порадив поставити не на того коня. Він рекомендував Птолемеєві обрати спадкоємцем іншого сина, і Птолемей ІІ не міг цього пробачити. За іронією долі найвизначніший стратег елліністичної епохи помер як відлюдник, виснажений і залишений напризволяще друзями. Відомий його вислів: «Коли у тебе все добре, справжні друзі прийдуть до тебе лише на запрошення, у важкі часи вони прийдуть самі».

Утім, Птолемей ІІ був заступником культури. Він відвідував лекції у Мусейоні, був щедрим захисником учених, розширив біб­ліотеку та власне Мусейон.

Навряд чи у будь-якому іншому місті поважали бібліотекарів так, як в Александрії. Доглядач бібліотеки Мусейону був одночасно радником царя.

Після смерті Деметрія колекцію бібліотеки доручили талановитому організаторові Каллімаху з Кирени. Сувої папірусу були розподілені за різними категоріями. Їх розділяли на «книги» (якими ми їх знаємо сьогодні), згідно зі стандартними розмірами сувою. Каллімах здійснив колосальну роботу, створивши перший бібліотечний каталог (Pinakes). У ста двадцяти свитках було впорядковано критичний і біографічний реєстр авторів, чиї праці були зібрані в Александрійській бібліотеці. Хоча каталог було пізніше втрачено, він залишався довідником з грецької літератури аж до часів Візантійської імперії.

Поступово було створено граматику з розділовими знаками та знаками наголосу. Систему наголосу винайшов дослідник бібліотеки Аристофан Візантійський. Він належав до групи лінгвістів і поетів, завданням яких було копіювати та записувати всі створені до того часу твори грецької літератури та реконструювати написання оригіналів текстів.

У бібліотеці працювало багато перекладачів. Грецькою було перекладено п’ять перших книг Тори, іудейського Старого Заповіту, а зрештою і весь Старий Заповіт, Септуагінту.

Каллімах наголошував, що слід уникати наслідування майстрів минулого, адже новий час потребує нової літератури. Третій завіду­вач бібліотеки, Аполлоній Родоський, був одним з таких нових літературних талантів. Він написав твір «Ясон та Аргонавти» — можливо, найвідоміший роман еллінської епохи.

Птолемеї колекціонували тексти як одержимі. Було зібрано багато ієрогліфічних творів часів жерців Стародавнього Єгипту. Вдалося придбати також бібліотеку Аристотеля в повному обсязі. Крім Греції, книжки закуповували у Вавилонії та Індії. Птолемей ІІІ Евергет особливо захоплювався «позичанням» праць для копіювання та перекладу. Часто назад повертали копію, а оригінал залишався в Александрії, як це сталося з творами Еврипіда, Есхіла, Софокла. У деяких джерелах зазначається, що під час своєї зупинки в місті всі судна були зобов’язані пред’явити колекцію текстів для копію­вання.

За часів розквіту в бібліотеці налічувалося, напевно, більше півмільйона папірусних сувоїв. Більшість із них містила понад один твір. За ініціативи Птолемея ІІІ у 235 р. до н. е. у храмі Серапіса було засновано дочірню бібліотеку, де зберігалися сорок тисяч нових згортків. Дві Александрійські бібліотеки разом становили собою найбільше сховище знань, створене людством до того часу.

Завдяки бібліотеці, поетам і лінгвістам, Александрія перетворилася на центр транспортування та продажу книжок. Копіювання творів класиків полегшувало те, що Єгипет був монополістом у виробництві папірусу. Александрія видавала книжки на експорт і конкурувала з іншим містом бібліотек Пергамом.

Мусейон: будинок муз

Птолемей ІІ не був прибічником миру, проте не був і царем-воїном. Як і його батько, він вирізнявся дипломатичною майстерністю та допитливим характером. За часів його правління дослід­ження у Мусейоні поширилися з філософії та літератури на математику та природничі науки. Було сформовано synodos, групу з 30—50 високоерудованих чоловіків, які мали доступ до бібліотеки. Члени синодоса мали особливий статус: вони не платили податки і могли жити у царському кварталі безкоштовно. Заробітну плату їм виплачував цар. Така практика зберігалася аж до часів Римської імперії.

Евклід написав свій класичний твір Stoikhea («Початки») за часів правління Птолемея І. Це був один із найвизначніших підручників з математики. «Початки» складалися з тринадцяти книжних сувоїв. В одному з них розглядалися ірраціональні числа, тобто числа, які не можна подати у вигляді дробів або співвідношень. Евклід вводить таке поняття, як аксіома: істина, що вірна сама по собі і на основі якої можна робити логічні висновки. Аксіоми сформували принципи геометрії. Евклід представив засновані на аксіомах доведення. Базуючись на них, Архімед довів, що площа круга дорівнює числу «пі», помноженому на радіус у квадраті. Йому також вдалося обчислити число «пі» з вражаючою точністю.

Евклід був безкомпромісним поборником науки. Подейкують, що одного разу, коли Птолемей запитав, чи є коротший шлях до опанування основ геометрії, Евклід без вагань відповів, що до геометрії немає царських шляхів.

Аристарх Самоський (310—230 до н. е.) був постійним відвіду­вачем обсерваторії Мусейону і провів багато ночей, милуючись тут ясним зоряним небом. Він вірив, що Земля та інші планети обертаються навколо Сонця. Аристарх намагався оцінити відстані до Сонця та Місяця. За допомогою тріангуляції він визначив, що Сонце знаходиться на більшій відстані від Землі, ніж Місяць. Також він дійшов висновку, що Сонце значно більше за Землю. Аристарх стверджував, що зміна дня і ночі відбувається через обертання Землі навколо своєї осі. Александрія була гарним прикладом того, як атмосфера відкритості та допитливості надихає на дослідження світу під новим кутом зору. У Аристарха та Птолемея ІІ був спільний учитель Стратон, який проголосив, що Всесвіт не потребує божественного пояснення. Є лише природа, яку можна пояснити за допомогою спостережень, вимірювань і дослідів.

Найвідоміший учений доби Античності із Сіракуз Архімед листувався з Ератосфеном і, ймовірно, зустрічався з ним в Александрії, де навчався деякий час. Архімед прибув до Александрії і досліджував тут розливи Нілу.

Він винайшов так званий Архімедів гвинт, геніальний водозбірний механізм, що й дотепер використовується в Єгипті. Це був розміщений у жолобі під нахилом гвинт, який зачерпував ковшами воду знизу і, обертаючись, подавав її нагору. Архімед першим математично пояснив дію важелів. Він відомий також завдяки законові, що й до сьогодні носить його ім’я — закон Архімеда: на тіло, занурене у воду, діє виштовхувальна сила, що дорівнює вазі води, яку витісняє це тіло. Архімед створив основи обчислення площі й об’єму.

Аристарх, можливо, також вплинув на Ератосфена, що був учнем Каллімаха і другом Архімеда. Птолемей ІІІ запросив Ератосфена до Александрії для навчання свого сина. На відміну від інших представників своєї династії, Птолемей ІV виявляв украй слабкий інтерес до наук. На щастя, в Ератосфена була більш важлива місія, аніж навчання розпещеного підлітка: його призначили доглядачем бібліотеки після Аполлонія Родоського. Ератосфену тоді виповнилося сорок років.

Членство в Мусейоні було значним привілеєм. У синоді не гаяли час на розподіл обов’язків — натомість мислили глобально, без упереджень. Свобода думок була безмежною, а про засоби до існування турбуватися потреби не було. Ератосфен писав комедії та вірші, але, крім цього, захоплювався також математикою та географією. Він дослідив багато негрецької літератури і першим піддав сумніву грецьке уявлення про варварів. Він заявив, що винятковість народжується не національністю, а коли ти здатний на щось виняткове.

Ератосфен уважав, що океани світу поєднані між собою, що довкола Африки можна пройти на кораблі, а до Індії — потрапити, якщо плисти з Іспанії на захід. Ератосфен обрахував відстань від Землі до Сонця та точно виміряв тривалість року. Також він вірив, що Земля кругла. Ба більше, у 240 р. до н. е. Ератосфен геніальним чином порахував окружність Землі за допомогою вимірювальних палиць. Одна з них знаходилася в Александрії, інша — на півдні, у місті Сієні (зараз Асуан). У день літнього сонцестояння він виміряв кут падіння тіні, яку відкидала палиця в Александрії. Після цього він виміряв відстань між Александрією та розташованою приблизно у зоні тропіків Сієною, де Сонце не давало тіні від палиці. У такий спосіб Ератосфен визначив, що окружність Землі дорівнює 39 690 км, тобто помилився лишень на кілька сотень кілометрів, оскільки правильна величина — 40 075 км. Він помилився через те, що Сієна розташовувалася не точно у зоні тропіків.

Ератосфен свого часу помітно вплинув на розвиток географії. Власне, він першим ужив слово «географія» (geo graphein). Він склав першу карту, побудовану на основі системи координат із меридіанів і паралелей. Триста років по тому інший александрієць, Клавдій Птолемей, склав іншу революційну карту з такою ж геніальною системою координат. Від уявного центрального меридіана на захід і схід перспектива змінюється, а меридіани набувають форми еліпса. Оскільки еліптичні лінії описували всю Земну кулю, карта Птолемея давала змогу просторово уявити світ, що лежить за горизонтом. На карті Птолемея досліджена частина світу включала на заході Канарські острови, а на сході — узбережжя Китаю. Спостереження Птолемея, що від Канарських островів на захід до Китаю відстань є такою самою, як і на схід, пізніше зацікавило Колумба, який через помилки перекладу вважав відстані, зазначені Птолемеєм, меншими.

Птолемеєві були відомі обчислення Ератосфена, проте вважається, що його карта подає Землю в чотири рази меншою, ніж насправді. Утім, на думку дослідниці Ірини Фішер, проблема полягає у хибних інтерпретаціях і помилках перекладу: Птолемей користувався одиницею вимірювання «стадій», більшою від тої, яку використовував Ератосфен.

Великий крок було зроблено також у галузі медицини. На це вплинула довга історія бальзамування небіжчиків у Єгипті, що сприяла дослідженням людського тіла. Утім, вивчення анатомії уможливилося лишень в Александрії, оскільки в інших регіонах Середземного моря розчленування тіл померлих було заборонено. У ІІІ ст. до н. е. двоє александрійських лікарів, Герофіл та Ерасістрат, дістали дозвіл на розтин трупів злочинців. У грецькій мові бракувало слів для опису всіх їхніх анатомічних знахідок. Герофіл відкрив нерви, виокремивши рухові та сенсорні нерви, порожнини головного мозку, рогівку та сітківку ока. Він уперше точно описав функції печінки і зробив перші дослідження функцій підшлункової залози, яєчників, маткових труб і власне матки. Герофіл сформував основне уявлення про ембріон людини, про температуру та пульс. Також він написав довідник для акушерів, завдяки чому вдалося значно знизити ризики під час народження дитини.

Другий лікар, Ерасістрат, також вивчав людину в межах системи природничих наук. Він проаналізував склад крові та природу дихання, функції серця, печінки, кровоносних судин і нервів. Ерасістрата можна назвати засновником фізіології. Третій лікар, Філін Коський, своєю чергою, наполягав на нагальній потребі розвитку експериментальної медицини. На його думку, правильні дані можна отримати лише шляхом дослідів, відслідковуючи, які обставини вплинули на стан людини. У певному сенсі Філін Коський говорив про синдроми, тобто сукупності симптомів.

Здобутки згадуваних дослідників розвинув у ІІІ ст. Гален. Він уперше встановив значення та функції мозку. За доби Середньовіччя Гален був авторитетом у медицині для всієї Європи.

Занепад роду

Династіям властиво занепадати. Вони починають сприймати всі свої здобуті блага за належне, і їм не потрібно більше докладати зусиль для забезпечення гідного рівня життя. Птолемеї становлять жахливий приклад цього. Жодна п’єса Шекспіра чи, скажімо, «Гра Престолів» з їхніми складними сюжетними поворотами не зрівняються з тими подіями, що відбувались у роді Птолемеїв. Усі чотирнадцять царів династії носили ім’я Птолемей, проте після третього представника роду ніхто з них не став хоч скільки-небудь визначним.

Ознаки занепаду спостерігалися ще за часів Птолемея ІV, але у хаос династія поринула у 170 р. до н. е., коли до Єгипту вторгся Антіох IV, правитель імперії Селевкідів. Він скинув з престолу Птолемея VI Філометора і поставив при владі його молодшого брата Птолемея VIII Евергета. Після того як Антіох відступив, брати вирішили правити разом.

Згодом між братами спалахнула ворожнеча, і за сприяння Риму до влади повернувся Птолемей VI Філометор. Коли він помер у 145 р. до н. е., трон успадкував Птолемей VII Неос Філопатор. Останнього було вбито за наказом його дядька, Птолемея VIII Евергета. Він виявився жорстоким тираном. Після смерті дядька Евергета у 116 р. до н. е. корона перейшла до його дружини Клеопатри ІІІ та сина Птолемея ІX Філометора Сотера ІІ.

Синові не судилося правити довго, адже Клеопатра ІІІ усунула його з трону. Мати звинуватила сина в тому, що він намагався її вбити. Після цього Клеопатра ІІІ правила Єгиптом разом із сином Евергета, Птолемеєм X Александром I. Птолемей ІX знову привласнив владу у 88 р. до н. е. Він помер, побувши при владі вісім років.

Донька Птолемея ІX перебувала на троні всього місяць, поки її не вбили. У цьому був винен Птолемей XI Александр IІ, син Птолемея Х. Коли він убив також свою мачуху, яка була одночасно його двоюрідною сестрою, тіткою та дружиною, натовп учинив над ним розправу.

Отже, не диво, що затьмарені інцестами та психопатіями правителі почали втрачати свою владу. Після Птолемея XІ Александрія була вже де-факто частиною Римської імперії. Птолемей XII уклав дружню угоду з Римом. Він убив свою доньку Береніку і обрав наступницею іншу свою доньку, що була останнім променем надії Птолемея. Це була Клеопатра VII Філопатор, цариця Єгипту.

Приїзд Цезаря остаточно вирішив долю Александрії. Стосунки Цезаря та Клеопатри, останньої з династії Птолемеїв, розпалили уяву нащадків і зробили Клеопатру найвідомішою царицею в історії людства. Утім, любовні пригоди Клеопатри залишалися в тіні поряд із брутальністю військового уряду римлян, яких не цікавили культурні здобутки Александрії.

Цезар не був найбільш одержимим із диктаторів Риму, проте його візит не приніс Александрії нічого доброго. Коли Цезар зі своїми загонами вторгся до Александрії у 48 р. до н. е., єгипетська флотилія оточила його. Він наказав своїй команді підпалити кораблі, проте полум’я швидко поширилося на все місто. Запалала бібліотека, а з нею чотириста тисяч папірусних сувоїв. Існують суперечливі відомості щодо причин пожежі: або підпал було зроблено навмисно, або пожежа перекинулася з палаючих кораблів Цезаря. Хоча друга бібліотека збереглася, Александрія вже ніколи не повернулася до втраченої величі. Головна бібліотека проіснувала 233 роки.

Після пожежі

Наступні після Цезаря правителі, наприклад Август і психічно хворий Калігула, принесли з собою жорстоку та расистську владу. Коли александрієць Герон винайшов парову машину за 1700 років до Джеймса Ватта, римляни не побачили у приладі жодної практичної користі. Для виконання ручної праці вистачало рабів, тож потреба в машинах не виникала. Римлян цікавила лише військова техніка та гроші. Хоча Єгипет став житницею Римської імперії, єгиптяни та євреї втратили всі свої права. Александрійська культура почала поступово занепадати.

Те, що закони ставали дедалі жорсткішими, а соціальний конт­роль посилювався, свідчило про владолюбство правителів. Таку ж поведінку спостерігаємо у багатьох сучасних політиків, що страждають нав’язливою ідеєю зробити себе незамінними. Через цю нав’язливу ідею вони починають вигадувати безпідставні розподілення на класи й ухвалювати непотрібні закони, що найчастіше перетворюються на засоби бюрократичного контролю. І все це тільки тому, що в історії залишаються не тоді, коли скасовують закони, а коли, навпаки, запроваджують їх. Занадто честолюбний можновладець часто вважає за свій обов’язок вирішувати за інших, як вони повинні жити та поводитися. Подібні спроби регламентації та визначення зазвичай призводять до катастрофи, оскільки зазіхають на фундаментальне відчуття свободи людини. Ззовні це може калічити та розвивати пасивність, проте глибоко всередині сіє зерна спротиву.

Одною з найзначніших функцій римської влади був жорсткий соціальний контроль населення, особливо важливим було розділення на класи. Незважаючи на столітню асиміляцію через укладання шлюбів між єгиптянами та греками, римляни почали штучно створювати в Александрії соціальні класи, що базувалися на етнічному походженні. Родини грецького походження стали привілейованим класом. Таке розподілення базувалося на римському праві, і підтримували його за допомогою спеціального реєстру, що регламентував укладання шлюбів та отримання спадщини людьми різних соціальних верств. Нові грецькі аристократи мали податкові пільги і навіть отримували безкоштовну їжу та забезпечення для людей похилого віку. Натомість для євреїв було введено жорсткий податок, fiscus Iudaicus, сплачувати який були зобов’язані всі, як діти, так і старші люди.

Римські збирачі податків були відомі своєю суворістю. Щороку вони були зобов’язані забезпечувати Римові жорстко встановлену суму доходів. У Римі нікого не цікавило, яким шляхом збиралися податки і що збирачі робили із залишком. Сума повинна завжди залишатися сталою. Це перетворило збирача податків в Александрії на чиновника, що наводив на людей жах. Якщо платник податків не зміг заплатити й утікав, збирач ув’язнював його родину. Він кидав членів родини на площі, їхні страждання продовжувалися доти, доки податки не були сплачені. Якщо ж цього не відбувалося, їх залишали там помирати.

Переслідування, зрештою, призвели до єврейського погрому в Александрії у 115—117 рр. За оцінкою історика Йосипа Флавія, було вбито п’ятдесят тисяч александрійців-євреїв. Єврейська спільнота Александрії майже повністю була знищена.

Фінального смертельного удару багатокультурності та процвітанню Александрії було завдано фанатичними християнами. У 389 р. імператор Феодосій І наказав зруйнувати всі язичницькі храми. Патріарх Александрії Феофіл Александрійський виконав наказ, і в 391 р. було знищено геть усе на території храму Серапіса. Майже одночасно було зруйновано також останню частину Александрійської бібліотеки, і всього лише один відсоток колекції рукописів залишився у спадок наступним поколінням.

Коли Феофіл помер, а архієпископом Александрії став Кирило, атмосфера стала ще більш ворожою. Донька доглядача бібліотеки Теона, Гіпатія, одна з найпрославленіших дослідниць і філософів Александрії та античного світу загалом, стала жертвою натовпу християн, її буквально роздерли на шматки. Кирило дивився крізь пальці на злочини християн. Пізніше Кирила зарахували до лику святих, а папа Пій XII проголосив 9 квітня 1944 р. промову на його честь.

У 2002 р. уряд Єгипту відчинив двері нової Александрійської бібліотеки, поблизу того місця, де була стара, зруйнована у давнину. Bibliotheca Alexandrina сьогодні — це не лише місце зберігання рукописів, а й дослідницький центр, там також розташовані планетарій, мистецька галерея та кілька конференц-залів. Головний вхід прикрашає скульптура Деметрія Фалерського.

Александрію було знищено безрозсудними та нетолерантними правителями і вірянами-фанатами, що прагнули ввійти до анналів історії як захисники «правильного» вчення. Водночас, вони розділяли людей на класи за релігійною та етнічною ознакою, що поширювало радикальні думки у суспільстві. На відміну від них, перші правителі Александрії вбачали у різних культурах, віруваннях і філософіях багатство, що сприяє обмінові ідеями та процвітанню. Схоже ставлення до іншості й усього нового спостерігалося в іншому місті, з яким Александрія дуже рано встановила дипломатичні відносини. Це місто звалося Паталіпутра.