Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Сан-Франциско, Сан-Хосе і Окленд разом із передмістями оточують територію заток Сан-Франциско і Сан-Пабло. Ця територія є п’ятим за величиною мегаполісом у США з населенням 13 млн мешканців. Шістдесят кілометрів на південний схід від Сан-Франциско розташований всесвітньовідомий Стенфордський університет і Кремнієва долина Сан-Хосе.

З пагорбів міста відкриваються сліпучо прекрасні краєвиди на затоку Сан-Франциско і Берклі, де розташований університет, що став відомим у 1960-ті рр. завдяки активності студентів. Відразу за китайськими кварталами є невелика бічна вуличка, названа на честь письменника Джека Керуака. На ній розташований книжковий магазин «City Lights», що закликає зі своїх вікон: «Відкрий двері, відкрий книгу, відкрий розум, відкрий серце». Тут у 1950-ті рр. сам Керуак та інші епатажні письменники-бітники збирались і читали свої твори.

У Сан-Франциско повсякчас виникали різні політичні, соціальні та культурні рухи, що були здатні піддавати сумніву панівні звичаї та змінювати усталені погляди. П’яний поет, що читає брутальні вірші, хитаючись, стоячи на ящику з-під фруктів. Студент-бунтар, що видирається на поліцейське авто і закликає до заколоту. Дослідник, що видає перше в світі зображення Землі на обкладинці журналу. Хіпі, що обожнює Боба Ділана і прагне об’єднати культуру та інформаційні технології.

Півострів між Тихим океаном і затокою Сан-Франциско є ідеальним місцем зустрічей. На відміну від багатьох інших міст США, у Сан-Франциско можна прогулюватися вуличками, заскочити до трамвая або сховатися в кафе, не ламаючи голову над тим, де припаркувати машину. Це відносно невелике і щільно заселене місто. Працююча тут система громадського транспорту дозволяє підтримувати зв’язки між дуже різними громадами. Цей разючий контраст відчувається, якщо порівняти Сан-Франциско з Лос-Анджелесом, іншим великим містом в Каліфорнії.

Місто, назване на честь святого Франциска Асізького, завжди мало строкате населення. Майже половина жителів мають не білу шкіру. Чайна-таун у Сан-Франциско — це місце, де проживає найбільша у світі китайська діаспора за межами Азії. Понад одна п’ята населення Сан-Франциско має китайське коріння. У 2011 р. американець китайського походження Едвін Лі був обраний мером Сан-Франциско. Батьки Лі, як і багато інших китайців, прибули до Сан-Франциско з провінції Гуандун в 1930-х рр. Герой бойовиків Брюс Лі і письменниця Емі Тан — відомі американці китайського походження, що народилися на території затоки Сан-Франциско.

Крім китайців, до міста також переселялися афро-американці, філіппінці, індійці, в’єтнамці та латиноамериканці. Золота лихоманка у другій половині XIX ст. привабила до міста мисливців за удачею з усіх куточків Сполучених Штатів, Великої Британії, Франції, Німеччини, Іспанії та Італії. Разом з іммігрантами з’явилися бібліо­теки, симфонічні оркестри і театри, що створили Сан-Франциско репутацію вишуканого міста. Один з іммігрантів привіз із собою тканину денім з французького міста Нім (Serge de Nimes) і започаткував виробництво штанів із цупкої тканини, виготовлених спеціально для золотошукачів. Справу продовжив німецький єврей Лейб (Левай) Стросс, що втік, змучений дискримінацією, з рідного Мюнхена (євреї могли жити тільки в певних районах міста і платили надмірні податки). Штаб-квартира імперії з виготовлення джинсів Levi’s і сьогодні розташована в Сан-Франциско.

Друга велика хвиля імміграції спостерігалася під час Другої світової війни. Порти і верфі Сан-Франциско мали велике значення у протистоянні Сполучених Штатів і Японії у боях на Тихому океані. Після війни в Сан-Франциско оселилося багато військових. Значна частина з них були геями і лесбіянками: у 1941—1945 рр. дев’ять тисяч геїв і лесбіянок були звільнені з армії. Після війни на корабельнях Сан-Франциско працювало багато чорношкірих робітників з південної частини Сполучених Штатів, що були втікачами від расової дискримінації на півдні.

Третя хвиля імміграції в середині 1960-х була спричинена компаніями, що займалися інформаційними технологіями. Одним із працівників був засновник комп’ютерного гіганта Oracle Ларрі Еллісон, що переїхав до Берклі у 1966 р. У 2014-му журнал «Forbes» назвав Еллісона п’ятим у списку найбагатших людей світу.

Випускники Стенфорда і Берклі заснували на південному узбережжі затоки на території міст Сан-Хосе та Санта-Клара такі всесвітньовідомі компанії, як Google, Hewlett-Packard, Nike, Sun Microsys­tems, Yahoo, Apple, Intel, SanDisk, Cisco, Adobe, Qualcomm, Firefox і Netflix. На території затоки проживає найбільша кількість мільйонерів з розрахунку на душу населення у Сполучених Штатах.

У 2012 р. сума венчурного (ризикового) капіталу, вкладеного у район Сан-Франциско, перевищила десять мільярдів доларів, більше третини всіх венчурних інвестицій у Сполучених Штатах. Це сума капіталу, інвестованого в стартапи, де інвестор отримує акції компанії в обмін на інвестиції. У регіоні Сан-Франциско ризик був нормою. В університетах і компаніях толерантно ставилися до бажання експериментувати, до нових ініціатив і передусім вибачали невдачі.

Однак культура експериментаторства не завжди була нормою у Сан-Франциско. Її генерування потребувало величезних потужностей. Історія Сан-Франциско була затьмарена безперервними сутичками між владою та представниками різних прошарків населення. Знаменита атмосфера толерантності міста була завойована на демонстраціях і судових засіданнях, у боротьбі за свободу слова, захист прав людини, зокрема прав меншин.

З 1950-х рр. Сан-Франциско приваблює письменників, поетів, філософів і взагалі активних людей. Вони були не в змозі підкорятися правилам, які, на їх думку, ставили під сумнів Сполучені Штати як вільну країну. Тут хотіли змінити світ, і у змінах брали участь як студенти, митці, інженери, інші фахівці, так і власники венчурного капіталу. Це був не рух на захист якоїсь конкретної справи, а радше обмін ідеями та думками між представниками різних галузей.

Революція книжок у м’якій обкладинці: право на свободу слова

Впровадженню нових ідей найчастіше заважає те, що людина загрузає у рутині власної діяльності. В адміністрації звикають до свого міністерства, в університетах — до свого факультету і так далі. На роботі каву часто-густо п’ють в одній і тій самій компанії. На зустрічах сидять на одних і тих самих місцях. Сан-Франциско приваблював людей, які хотіли вийти з-за лаштунків власної рутини.

У 1953 р. британський пропагандист дзен-буддизму Алан Вотс розпочав власну радіопрограму в Берклі. Два поета Гері Снайдер і Філіп Вейлен захопили багатьох людей китайською і японською поезією. Вотс, Снайдер і Вейлен зробили Сан-Франциско місцем зустрічі поціновувачів східної філософії і східних культур. Поєднання різних стилів і способів мислення згодом вплинуло навіть на розвиток інформаційних технологій.

У 1952 р. з Нью-Йорка до Сан-Франциско прибув Пітер Мартін і заснував літературний журнал «City Lights». Наступного року поет Лоуренс Ферлінгетті переїхав до міста і заснував книгарню «City Lights Books», де вперше у США почали продавати винятково книжки у м’якій обкладинці. Тут можна було знайти, за невисоку ціну, величезну кількість науково-популярних книг, брошур, нової прози, перекладної літератури: з іспанської, французької, італійської та російської мов.

Лоуренс Ферлінгетті сповідував анархізм, хоча захоплювався також соціал-демократією північно-європейських країн. На його думку, поезія є бунтівним мистецтвом. Ферлінгетті писав:

«Якщо хочеш бути поетом, створюй роботи, що здатні відповісти на виклики апокаліптичних часів, незважаючи навіть на те, що цей намір звучить апокаліптично. Будь ти Вітмен, чи По, чи Марк Твен, чи Емілі Дікінсон, чи Една Сент-Вінсент Міллей, чи Неруда, чи Маяковський, чи Пазоліні, будь ти американець чи не американець — ти можеш підкорити завойовників словами...»

До революції книжок у м’якій обкладинці приєдналися ще два книготорговця району Сан-Франциско: Рой Кеплер в Пало-Альто і Фред Коді в Берклі. Кеплер був пацифістом, а Коді — доктором культури Латинської Америки, який не отримав роботу в університеті, тому що відмовився давати клятву вірності. У клятві Кеплер повинен був присягнутися, що він не комуніст.

Сан-Франциско мало анархічну привабливість. Потік мігрантів, що нахлинув сюди, був відповіддю на суворий моральний конт­роль, що панував у інших містах. Навіть Нью-Йорк був дещо одноманітним порівняно з Сан-Франциско. У 1955 р. до міста приїхав маркетинговий аналітик і моряк Аллен Ґінзберґ. Він зустрівся з представниками ренесансного руху поезії Сан-Франциско та іншими поетами його покоління. Вони зібралися 7 жовтня 1955 р. у мистецькій галереї «Six Gallery», в будівлі колишньої автомайстерні, щоб почитати свої вірші. Вірш Ґінзберґа «Лемент», що відкривав вечір, став класикою: «Я бачив як кращі уми мого покоління, оскаженілі, голодні, заплакані й голі...»

Серед глядачів був Ферлінгетті з «City Lights», який наступного дня запропонував Ґінзберґові опублікувати його вірші. У 1956 р. тексти Ґінзберґа були опубліковані під назвою «Лемент та інші вірші». Одразу після публікації збірка була заборонена. Її визнали скандальною через грубу, непристойну і жорстоку мову. Керівника «City Lights» Шига Мурао кинули за ґрати. Через що? Мурао продавав книжку клієнтам «City Lights».

Проголошення анафеми книжці Ґінзберґа викликало такий самий сильний резонанс, як і його вірші. Збірка започаткувала бурхливі дебати про свободу слова і право висловлювати нестандартні погляди на загальноприйняті цінності. Захисники Ґінзберґа та «City Lights» звернулися до першої поправки Конституції США, яка забороняє Конгресові США прийняття законів, що обмежують свободу слова, свободу друку або право на мирні зібрання.

Суддя Клейтон Р. Хорн несподівано для громадськості виніс рішення, згідно з яким книжка «Лемент» не вважалася непристойною. Він підкреслив, що навряд чи можна взагалі говорити про свободу висловлення, якщо все зводити до банальних і нешкідливих евфемізмів.

Рішення Хорна уможливило публікацію інших сумнівних чи заборонених книжок, серед яких були «Коханець леді Чаттерлей» Д.Г. Лоуренса і «Тропік Рака» Генрі Міллера. Десь за два роки було продано понад двадцять тисяч примірників книжки «Лемент», що для збірки віршів надзвичайно багато. Книжка «Лемент» належить до класики світової поезії, і на сьогоднішній день тільки в США продано мільйон примірників. Завдяки «Лементу» видавництво «City Lights» набуло славнозвісності, а Ґінзберґ став його найвідомішим автором. Незважаючи на неабияку популярність, Ґінзберґ продов­жував публікувати свої твори у видавництві «City Lights» протягом всієї своєї кар’єри. У 2011 р. влада Сан-Франциско офіційно назвала книгарню «City Lights» історичною пам’яткою, тим самим підтвердивши, що вона сприяла розвиткові літератури і взагалі культури в Сан-Франциско і Сполучених Штатах Америки.

У Фінляндії вірш Ґінзберґа було вперше прочитано 30 вересня 1969 р. у перекладі Ансельма Голло в ефірі радіо YLE під джазовий акомпанемент Генріка Отто Доннера. Депутат парламенту Арне Бернер зібрав підписи 82 депутатів і подав запит щодо причин трансляції вірша на радіо до міністра транспорту і зв’язку. Бернер був представником ліберальної народної партії і відповідно до своїх ідеалів, навпаки, повинен був захищати свободу слова. Згідно з твердженням міністра транспорту Пааво Айтіо, «програма не відповідала вимогам, які висувалися щодо мовлення громадських телерадіокомпаній». Керівник театрального відділу Пекка Лоунела отримав од керівництва Національної телерадіомовної компанії сувору догану за випуск програми в ефір.

Джек Керуак слухав вірші Ґінзберґа, Гері Снайдера і Філіпа Вейлена у «Six Gallery» і описав цю подію у своєму творі «Бродяги Дхарми» (1958). Найвідоміший твір Керуака «У дорозі» був опублікований роком раніше. У обох згадуваних книжках було зображене життя за межами нормального суспільства та ідеалізувалася східна філософія. Керуак був схильний до самоіронії. Так, у книжці «Бродяги Дхарми» він назвав себе «дзенським безумцем».

«У дзенських безумців було все гаразд. Люди в білих халатах перебували задалеко, щоб почути нас. Але все має власну мудрість, яку зрозумієте, якщо вийдете якось увечері на прогулянку вулицями передмістя і побачите численні будинки по обидва боки вулиці. У кожній вітальні видніється золотаве світло і невеликий синій квадрат телевізора, кожна жива родина витріщається на одну і ту ж програму. Ніхто не розмовляє, у дворах — тиша, лише собаки тявкають, помітивши перехожого, що йде пішки, а не їде. Ви зрозумієте, що я маю на увазі, коли почне здаватися, що невдовзі всі думатимуть однаково, коли буддійські психи розсиплються на попіл зі сміхом на вустах».

Керуак і його приятелі не мали чіткої ідеології, це було радше певне ставлення, описуючи яке Керуак використав поняття «біт-покоління».

Журналіст «San Francisco Chronicle» Херб Каен порівняв письменників біт-покоління з радянським супутником. Каен глузливо назвав їх «бітниками», що перебували на своїй власній орбіті та симпатизували комунізмові.

На подив Херба Каена, бітники не були всіма забутими читачами дивних віршів на вечірках у прокурених будинках, одягненими в чорні сорочки-поло та сонцезахисні окуляри. Письменники біт-покоління оновили американську літературу. Ними зацікавилися засоби масової інформації, про них навіть знімали фільми. Слово «бітник» перетворилося на стале поняття для опису зосередженого навколо книгарні «City Lights» прошарку молоді, що характеризувалася «асоціальною» поведінкою і неприйняттям традиційних культурних цінностей нації.

Письменники, художники і музиканти мандрували між Берклі і Сан-Франциско. Особливу увагу вони звертали на рівноправність — політичну, сексуальну чи етнічну. В університеті Берклі студенти почали бунтувати проти клятв вірності, що використовувалися повсюдно у США. Наприклад, подаючи заявку на роботу до університету, потрібно було заприсягтися, що ти не поділяєш антиамериканських чи комуністичних поглядів.

У травні 1960 р. директор ліберальної радіостанції Берклі Вільям Мандель потрапив під слідство, ініційоване організацією HUAC (House Un-American Activities Committee, Комісія з розслідування антиамериканської діяльності). Через те що відкрито критикував параноїдальний страх комунізму, він потрапив на допит до муніципалітету Сан-Франциско разом з іншими викладачами і студентами Берклі. Сотні студентів зібралися перед будівлею муніципалітету на знак протесту.

П’ять років потому, як Ґінзберґ опублікував свій епатажний вірш, боротьба за свободу слова та права людини набула ще більшої сили. Хоча право вільно виражати власні погляди було гарантоване Конституцією, не всі мали змогу ним користуватися. Це стало відправною точкою Руху за свободу слова (Free Speech Movement). На кампусі університету Берклі студенти вимагали права на свободу слова і на академічні свободи. На їхню думку, адміністрація університету повинна була скасувати заборону говорити на політичні теми.

Захисниця громадянських прав, професор університету Берклі Беттіна Аптекер пізніше заявила, що Конституція США була написана у XVIII ст. багатими білими чоловіками, які, очевидно, навіть уявити не могли, що закон може стосуватися інших етнічних груп або жінок.

Сполучені Штати ще двісті років потому залишалися доволі консервативною країною, що відбивалося також на стосунках в стінах університетів. Наприклад, жінок почали зараховувати до Єльського університету лише з 1968 р. Афроамериканці не мали змоги отримати жодну гідну роботу в Сан-Франциско: ані в банку, ані навіть продавцем у супермаркеті.

Громадянські активісти, що обстоювали права чорношкірих, вимагали припинення расової сегрегації, надання рівних прав на освіту, житло та роботу. Рух на захист громадянських прав розпочався з південних штатів і поширився у районі затоки Сан-Франциско, де дістав підтримку людей усіх етнічних груп, що мешкали в регіоні. Активісти захищали рівні громадянські права шляхом демонстрацій і парадів. У магазинах, що не брали на роботу чорношкірих робітників, влаштовували сидячі страйки. Було затримано сотні людей, переважно студентів університету Берклі. Відповідальність за сидячі страйки взяла на себе організація студентів CORE (Конгрес расової рівності, Відділення Університету Каліфорнії, Берклі).

У 1966 р. щойно обраний губернатор Каліфорнії Рональд Рейган наказав звільнити ректора університету Кларка Керра за нібито занадто м’яке поводження з демонстрантами. Одною з тем виборчих кампаній Рейгана була обіцянка «прибрати» безлад у Берклі. Завдання виявилося нездійсненним. Жорсткі заходи Рейгана лише збільшили опір, що вилився також у акції протесту проти війни у В’єтнамі. Берклі перетворився на осередок антивоєнного руху.

Рухи у Сан-Франциско були винятком для Сполучених Штатів. Здавалося, кожен, хто мав щось сказати, хотів це сказати саме в Сан-Франциско. Культура хіпі, яку згодом так зневажали панки, по суті, була такою ж протидією владі, як і рух самих панків. Хіпі Роберт Крамб малював андерграундні комікси і продавав свої журнали наприкінці 1960-х рр. Десять років потому подібне робили і панки. Перші хіпі перейняли контркультуру від біт-покоління. Слово «хіпі» походить від слова «hipster». Так попервах називали бітників, що переїхали з Грінвіч-Віллідж (Нью-Йорк) у район Гейт-Ешбері (Сан-Франциско). Психоделічний рок процвітав, і такі групи, як Jefferson Airplane та Grateful Dead, а також такі співаки, як Дженіс Джоплін, ставали дедалі популярнішими. Перша поєднувала культуру хіпі та політичний активізм. Вокалістка групи Грейс Слік стала відомою завдяки сміливим і радикальним текстам своїх пісень. У Сан-Франциско ширився рух жінок за рівноправ’я. У середині 1960-х років тільки десять відсотків жінок навчались у галузі права, медицини або гуманітарних наук, в середині 1970-х років їх було вже п’ятдесят відсотків.

Студентські бунти зрештою привели до того, що в університеті Берклі взяли до уваги проблеми етнічних меншин і надали їм квоту на навчання. Сан-Франциско було першим містом США, де студенти різних етнічних груп навчалися разом. У 1960-х роках Стенфордський університет також відкрив свої двері для етнічних меншин. За короткий час в університеті були створені громади азіатів, латиноамериканців та індіанців. Геї та лесбіянки заснували власні організації у 1971-му та 1972 роках.

Ліберальна атмосфера та ставлення до сексуальних меншин у Сан-Франциско захопили одного з найвизначніших соціологів сучасності, французького філософа Мішеля Фуко, що побував тут вперше в 1975 р. як лектор. Він читав лекції в університеті Берклі загалом п’ять років із перервами. Мало кого зі студентів цікавило, як сам Фуко розважався на курорті для геїв у Сан-Франциско, а ось його лекції завжди мали шалений успіх. Навіть лекційної зали на дві тисячі осіб було замало, аби вмістити всіх бажаючих. Фуко проводив свій час у Каліфорнії щасливо та продуктивно.

Свобода бути самим собою, висловлювати власну думку, жити по-іншому, публікувати і робити заяви, випробовувати нові речі та переходити в іншу громаду або субкультуру породила творчість на кшталт ренесансної, що в решті-решт змінила світ. Коли ідеалістична культура хіпі потрапила до середовища високих технологій, почали відбуватися речі, що спричинили революцію у сфері спілкування та роботи людей у всьому світі.

Напівпровідникові прилади

Після Другої світової війни університет Берклі і Стенфордський університет стали найкращими в світі. Найяскравішим показником успішності університетів були Нобелівські премії, присуджені їхнім викладачам і дослідникам. У 1952 р. Фелікс Блох зі Стенфордського університету отримав Нобелівську премію з фізики. На рахунку університету Берклі також була низка Нобелівських премій: Джон Нортроп і Венделл Стенлі у 1946 р. стали лауреатами премії з хімії за виділення в чистому вигляді ферментів і вірусних білків; Вільям Джіок у 1949 р. — за дослідження поведінки речовин за низьких температур; Ґленн Сіборґ і Едвін Макміллан у 1951 р. — за відкриття в галузі хімії трансуранових елементів.

Нові відкриття не обмежувалися тільки стінами університетів, участь брали також компанії, що співпрацювали з ними. У 1937 р. Фредерік Терман став професором і директором факультету електротехніки в Стенфордському університеті. Терман був ексцентричним і сміливим провидцем. Одним із перших його завдань було познайомити двох своїх колишніх учнів — Вільяма Г’юлета і Девіда Паккарда.

Девід Паккард з дружиною орендували поверх у приватному будинку номер 367 на Аддісон-авеню, у місті Пало-Альто. На задньому подвір’ї був невеликий дерев’яний гараж, куди ледь поміщався один автомобіль. Гараж був першим офісом Г’юлета і Паккарда. Він став символом стартапів Кремнієвої долини. Сьогодні перша контора Г’юлета і Паккарда перетворена на музей і входить до національного реєстру історичних пам’яток. Г’юлет і Паккард швидко зрозуміли, що Західне узбережжя є ідеальним місцем для їхньої фірми. Перше замовлення Hewlett-Packard отримали від Волта Діснея, коли тому були потрібні чотири генератори для зйомок його фільму Fantasia.

Під час Другої світової війни Фредерік Терман брав участь у проекті радіолокаційного спостереження. Успіх досліджень у галузі електроніки, профінансованих військовою промисловістю і урядом, дав Терманові надію, що дослідження не припиняться й у мирний час. На відміну від багатьох інших, він вірив, що влада буде й надалі фінансувати фундаментальні дослідження університету. Терман вивів інженерну освіту у Стенфордському університеті на більш високий рівень. Зв’язки в адміністрації допомагали йому отримувати гідне фінансування.

Завдяки запрошенню Фредеріка Термана до рідного міста Пало-Альто повернувся фізик Вільям Б. Шоклі — винахідник транзисторів. Він заснував тут у 1956 р. фірму, яка пізніше стала Shockley Semiconductor.

Напівпровідники є основою сучасної електроніки. Вже у 1880 р. було відомо, що деякі напівпровідникові прилади пропускають електричний струм лише в одному напрямку. У 1947 р. Шоклі разом із Джоном Бардіним і Волтером Браттейном виявили, як можна посилити електричний струм у напівпровідниках, використовуючи твердий напівпровідниковий матеріал германій. У Лабораторії Белла (Bell Labs) винахід назвали «транзистором». Бардін, Браттейн і Шоклі отримали за своє дослідження Нобелівську премію з фізики в 1956 р. Нагорода дісталася їм справедливо, адже транзистори все ще є невід’ємною частиною електрообладнання та електричних систем.

Оскільки транзистори здатні посилювати або змінювати електричний струм, у 1950-ті роки їх почали використовувати у підсилювачах і перемикачах. Транзистор був кращим підсилювачем, ніж електровакуумна лампа. Також він був меншим за розмірами й простішим у виготовленні. Транзистор спричинив революцію в електроніці та проторив шлях до більш дешевих радіоприймачів, калькуляторів і комп’ютерів.

Коли на базу транзистора подається струм керування і необхідна напруга перевищує задане граничне значення, транзистор починає проводити електрику. Крім того, база посилює електричний струм. Таким чином посилюється звуковий сигнал, наприклад, у мікрофоні.

Дослідники виявили, що електричні властивості напівпровідникових матеріалів можна змінювати шляхом додавання до об’єму відповідних кількостей домішок. Шоклі планував створити ще більш потужний і швидкий транзистор. Для цього його компанії потрібно було залучити ще більше обдарованих людей. Серед них був фізик Роберт Нойс, випускник Массачусетського технологічного інституту, і Гордон Мур, що вивчав хімію в Берклі, доктор Каліфорнійського технологічного інституту.

Вільям Шоклі був генієм з важким характером. Іще в дитинстві у нього помічали спалахи агресії. Це був авторитарний керівник, якому було важко догодити. Постійно дратівливий, він не визнавав своїх помилок, натомість звинувачував у всьому підлеглих. Якщо Шоклі презентували ідею, він, замість того щоб підтримати автора, відразу телефонував своєму колишньому колезі з Bell Labs. Він завжди бачив у своїх підлеглих конкурентів. Шоклі вимагав, аби всі співробітники лабораторії регулярно оцінювали один одного, що неодмінно призводило до змагання за популярність.

Владний стиль управління і форсування внутрішньої конкуренції не подобалися Робертові Нойсу. Ще за часів роботи у компанії Philco, що спеціалізувалася на виготовленні радіоприймачів і телевізорів, Нойс потерпав від бюрократії, притаманної великим організаціям Східного узбережжя. Ієрархія і жорстка структура цих компаній виявлялись у правилах і директивах щодо кожної дрібниці. Наприклад, у Philco була розроблена система, згідно з якою кількість і якість офісних меблів варіювала залежно від посади працівника.

Нойс вірив у силу команди, Шоклі — навпаки, очікував від керівників лише чіткого прийняття рішень. Керівництво для Нойса було не роздаванням наказів, а управлінням втіленням ідей. Нойс також вважав, що лише самі фахівці, а не їхні керівники, здатні найкраще оцінити значення своєї роботи.

Оскільки Шоклі, керуючи компанією, довіряв тільки результатам тестів особистості, можливості Нойса потрапити до керівництва дослідженнями Shockley Semiconductor зводилися до нуля. Його разом із Гордоном Муром було визнано непридатними до керівних посад за результатами психологічних тестів: Нойс був занадто млявим, а Мур — занадто замкненим. Нойса і Мура ознайомили з результати тестів одне одного.

Гордон Мур і шість інших провідних фахівців лабораторії були розчаровані подібним ставленням до Роберта Нойса. Член групи Юджин Клейнер запропонував звернутись у компанію свого батька, що займалася пошуком інвестицій для малих високотехнологічних підприємств. До рук Артура Рока, 31-річного інвестиційного банкіра Hayden, Stone & Co, потрапив лист, в якому семеро експертів Shockley Semiconductor питали про можливості роботи для групи фахівців в якій-небудь технологічній компанії. Підкреслювалося, що вони воліють працювати разом і в майбутньому.

Артур Рок зв’язувався з сорока п’ятьма компаніями, але жодна з них не побажала створити у себе окремий відділ досліджень. Ситуацію ускладнювало те, що група воліла залишитися в Пало-Альто. Проте Рок не занепав духом, а, навпаки, захопився ідеєю: а чи не заснувати вам власний бізнес, а він допоможе фінансуванням. Гордонові Муру вдалося переконати Роберта Нойса долучитися до компанії. Коли Рок зустрівся з Нойсом, він відразу помітив його харизму і природжені лідерські якості. Артур Рок був категорично іншої думки щодо навичок Нойса, аніж тестувальники особистості Вільяма Шоклі. Син російських євреїв-іммігрантів, Рок мав почуття гумору і був дуже комунікабельним. Він часто розповідав, що вірить більше в людей, аніж в ідеї.

Мало хто з успішних підприємців применшує значення випадковостей. Щастя посміхнулося і Артурові Року. У 1957 р. він випадково зустрів Шермана Фейрчайлда, багатого виробника літаків. Допитливий Фейрчайлд надихнувся новими ідеями та інвестував у новонароджену компанію півтора мільйона доларів. Однак не всі були такими ж дружньо налаштованими. Вісьмох засновників нової компанії жорстко критикували, вважаючи зрадниками. Їх назвали Traitorous eight, «зрадницька вісімка». На той час було неприпустимим, щоб працівники залишали компанію, та ще й цілою групою. Зазвичай працівник робив на одній фірмі аж до самого виходу на пенсію. Незалежно від того, була ця робота надихаючою для нього, чи ні.

Компанія Fairchild Semiconductor International була заснована в 1957 р. Вона швидко стала лідером на ринку напівпровідників.

З появою Fairchild виникла нова галузь. Несхвалення «зрадницької вісімки» насправді було показником того, наскільки сильно традиційні фірми побоювалися відтоку фахівців до компаній-конкурентів. Натх­ненний контрактом із Fairchild, Артур Рок хотів і надалі бути залученим до таких проектів. Проблема полягала в тому, що фінанси знаходилися на Східному узбережжі, а вчені та експерти зі своїми ідеями переїхали на Західне узбережжя. У 1961 р. Артур Рок прий­няв рішення, яке мало далекосяжні наслідки. Разом з Томасом Дж. Девісом він вирішив створити власну венчурну компанію і переїхати до Сан-Франциско. Фірма дістала назву Davis & Rock. Отримавши від інвесторів Східного узбережжя п’ять мільйонів доларів, Артур Рок почав фінансувати технологічні компанії району Сан-Франциско. Так народився венчурний бізнес.

Венчурний бізнес був ідеальним рішенням, на думку ректора Стенфордського університету Фредеріка Термана. Останній заохочував професорів проводити час із Артуром Роком і навчити нового інвестора, що нещодавно переїхав до Сан-Франциско, електроніки. Рок навіть прослухав один вечірній курс з електроніки. Венчурний бізнес розпочався з невеликого кола ентузіастів. Юджин Клейнер, член «вісімки», що увійшла до складу Fairchild, став у 1962 р. акціонером компанії Рока. Разом з іншим венчурним інвестором, Томом Перкінсом, Клейнер, який походив з австрійської єврейської родини втікачів од нацизму, заснував у 1972 р. власну інвестиційну компанію.

Хоча й почали з’являтися венчурні капіталісти на кшталт Рока та Клейнера, варто пам’ятати також про важливу роль держави у підтримці нових підприємств. Так, Фредерік Терман уклав низку угод з державною адміністрацією США і передав їх новим компаніям, які стали називати стартапами.

У 1957 р. Радянський Союз запустив у космос перший супутник. Очевидна перевага СРСР у завоюванні космічного простору занепокоїла американців. Наступного року президент Ейзенхауер підписав установчі документи Національного управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (NASA). Останньому, а також армії потрібні були потужні комп’ютери, а отже, і транзистори.

IBM отримала замовлення від держави: компанія повинна була створити новий комп’ютер. Для цього IBM замовили транзистори у Fairchild. Для ракетної програми Minutemen у Fairchild вирішили розпочати виробництво напівпровідників з кремнію замість германію. Останній був несумісний з високими температурами, його не можна було використовувати у військовій промисловості, у виробництві ракет і літаків. Кремній підходив для цього краще, але його провідністю було важко маніпулювати. У 1950-ті роки транзистори були ще ненадійними. У Fairchild запропонували вкривати транзистори ізоляційним оксидним шаром.

У 1958 р. Джек Кілбі з Texas Instruments у Далласі оголосив про запуск виробництва «мініатюрної електронної схеми», тобто мікросхеми. До неї можна було під’єднати велику кількість різних електронних компонентів, таких як транзистори і діоди. Наступного року Роберт Нойс і його партнери у Fairchild винайшли рішення, яке Нойс назвав integrated circuit, інтегральна схема. Різні компоненти приєднували до одного кремнієвого кристала і з’єднували один з одним за допомогою міді під ізоляційним оксидним шаром. Це дало змогу налагодити масове виробництво інтегральних схем. Перша така схема для продажу була створена в 1961 р. Texas Instruments та Fairchild зрештою владнали патентну суперечку щодо створення мікросхеми. Винаходи обох компаній доповнили один одного й уторували шлях для революції у сфері інформаційних технологій.

За допомогою мікросхем змогли створити комп’ютер, що вміщався у космічний корабель. Це був Apollo Guidance Computer, він керував космічним кораблем Apollo в 1966 р. і був першим у світі комп’ютером на інтегральних схемах. Для його створення знадобилося майже п’ять тисяч схем. Шістдесят відсотків мікросхем, вироблених у Сполучених Штатах і в усьому світі, придбало NASA. Лише Fairchild уже у 1964 р. виготовила сто тисяч мікросхем для комп’ютерів програми Apollo NASA.

Замовлення NASA уможливили масове виробництво мікросхем фірмою Fairchild, що спричинило швидке падіння ціни на них. Роздрібна ціна перших схем сягала тисячі доларів за штуку. Коли виробництво було налагоджене, ціна одної схеми впала до двадцяти доларів. Гордон Мур сформулював у 1965 р. відомий закон Мура, згідно з яким кількість транзисторів у мікросхемах подвоюється приблизно щороку. Пізніше він змінив інтервал до двох років. Закон Мура став самовиконуваним пророцтвом, оскільки Роберт Нойс поставив за мету, що вони зможуть справдити передбачення Мура.

У 1960-ті роки Fairchild була одним з найвидатніших підприємств на всій території Сан-Хосе і приваблювала фахівців з усього світу. Вона також породила велику кількість нових компаній, які стали дотепно називати дітьми Fairchild, тобто fairchildren.

Незважаючи на те що компанія Fairchild була вельми успішною, на Східному узбережжі не до кінця усвідомлювали її цінність і значення як творця нової галузі промисловості. Коли Шерман Фейрчайлд помер, Нойс не отримав посаду генерального директора, натомість було призначено керівників із Нью-Джерсі. Нові керівники не були зацікавлені у фінансуванні та розробці нового продукту так само, як Роберт Нойс. Замість цього вони використовували доходи, отримувані від чипів, для фінансування зовсім інших проектів, як-от, приміром, штампові машини. Також не було розпочато опціонної програми для талановитих інженерів, хоча Нойс особливо наполягав на цьому.

В 2012 р. в інтерв’ю для журналу «Fortune» Гордон Мур стверджував, що Нойс був би логічним кандидатом на посаду генерального директора. Попри це, протягом шести місяців у Fairchild найняли і звільнили двох генеральних директорів. Мур зрозумів, що настає час великих змін і що нового керівника ніколи більше не буде обрано серед представників компанії. Розчаровані Мур і Нойс вирішили діяти до того, як їх посадові обов’язки буде змінено. У березні 1968 р. вони залишили Fairchild і заснували нову компанію. Коли Нойс зателефонував Артурові Року і повідомив новину, той посміхнувся і запитав: «Чому ти так довго чекав?»

Улітку 1968 р. було засновано нову фірму, яку фінансував тепер Артур Рок. Він отримав п’ятдесят відсотків акцій, а Нойс став першим генеральним директором компанії, яку назвали Intel.

Неупереджену корпоративну культуру району затоки Сан-Фран­циско прославлено у численних доповідях і звітах. Але принципи не дістаються безкоштовно і не народжуються готовими. Неупередженості та експериментування навчалися, тільки пройшовши через багато помилок. Психологи, що піддавали сумніву управлінські навички Роберта Нойса, і групи керівників зі Східного узбережжя змогли тепер побачити бізнес-модель іншого ґатунку, яка була заснована на вільному мисленні та рівному ставленні. В Intel ніхто не мав жодних пільг. Робоче місце Нойса в офісі відкритого типу нічим не відрізнялось від місць решти працівників.

Світобачення Нойса частково пояснюється його походженням. Він приїхав з невеличкого середньо-західного пуританського містечка, де цінувалася плідна робота, а не місце в певній ієрархії. Нойс був також завзятим співаком у мадригальному хорі. Щосереди він долучався до хору з дванадцяти чоловік, що виконували пісні епохи Відродження. У хорі не було соліста, і виступ залежав од майстерності кожного. Відомий такий вислів Нойса: «Власний внесок завжди залежить від інших, і всі завжди допомагають одне одному».

Роберт Нойс вірив у командну роботу і прагнув стерти ієрархічні межі між керівництвом і співробітниками. Гордон Мур також не був авторитарним за характером. Нойс і Мур не хотіли конфронтації й не були захоплені жагою влади. До того ж вони неперевершено допов­нювали один одного. Нойс був балакучим продавцем, а Мур — стриманим аналітиком. Нойс був майстром візуалізації, а Мур розумівся на деталях. Проте для керівництва Intel потрібна була людина з більш рішучим характером. Цією людиною став Енді Гроув — виходець з іудейської родини, що вижив у буревії нацистських і сталінських репресій і у віці 20 років утік з Угорщини до Сполучених Штатів. Тоді його звали Андраш Іштван Гроф. Уже навіть завдяки своєму походженню і важким випробуванням долі, яких він зазнав, Гроув був звиклим до несподіванок і невизначеності.

На думку Енді Гроува, успіх породжує самовдоволення, а самовдоволення — невдачу. Він стверджував, що виживають тільки параноїки, маючи на увазі, що до всіх змін необхідно ставитися з великою пересторогою. Гроув вимагав од керівників доручати підлеглим тестувати нові технології, продукти й канали продажів. Також підлеглим надавали можливість шукати і залучати нових клієнтів, аби Intel завжди була готовою до непередбачених змін. Енді Гроув хотів завжди бути на зв’язку зі своїми співробітниками і заохочував їх до дискусій один з одним, а також із ним самим. Гроув приймав жорсткі рішення, але не був деспотом. Він уважав, що вище керівництво повинне мати різнобічні таланти. Так і було у трійці лідерів компанії: Нойс, Мур і Гроув — екстравертивний провидець, тихий мислитель і людина дії.

Intel аж ніяк не була єдиною компанією, що реформувала своє керівництво. Г’юлет і Паккард також розробили унікальну корпоративну культуру. Вони започаткували традицію «неофіційної п’ятниці»: коли співробітники вільно вдягаються в джинси, а робочий день закінчується раніше, аби вони встигли разом сходити на пиво. HP також була однією з перших фірм, що запропонувала співробітникам опціони на акції і запровадила навчання для своїх співробітників.

Г’юлет і Паккард з ентузіазмом ставилися до нових ідей і підтримували їх. Утім, це не була імпульсивна підтримка. Наприклад, Г’юлет повертався до поданої йому нової ідеї через кілька днів після ретельного обговорення й жорстких запитань. І лише після цього приймав рішення. На його думку, творчий процес приносить найкращі плоди тоді, коли він не занадто структурований. Проте врешті-решт процес генерування ідей потрібно вгамувати, поставити його у певні рамки і піддати ретельній перевірці.

15 листопада 1971 р. Intel випустили перший у світі процесор на одному кристалі та перший комерційний мікропроцесор, розроблений Федеріко Фаджином 4-бітний Intel 4004. У сучасних процесорах усі частини упаковані в одну інтегральну схему, отже, вони є мікропроцесорами. Процесор (Central Processing Unit, CPU, тобто центральний процесор) — одна з основних складових комп’ютера, саме він виконує команди комп’ютерної програми, записані машинною мовою.

16-бітні x86 процесори компанії Intel здійснили революцію у галузі використання персональних комп’ютерів. Мікропроцесор 8086 компанії був представлений у 1978 р. і використаний у перших персональних комп’ютерах IBM. Чип довжиною в сантиметр містить понад 2000 транзисторів. У 1986 р. Intel вивела на ринок процесор 80386, в якому було вже 1,2 мільйона транзисторів. Він був у 50 разів швидшим за 4004.

Термін «Кремнієва долина» став відомим широкому загалові, коли Дон Гефлер опублікував у 1971 р. у щотижневику Electronic News низку статей, присвячених підприємницькій і науково-дослідницькій діяльності регіону. У Кремнієвій долині сформувалася унікальна культура конкуренції і співробітництва. Компанії-стартапи дуже ревно захищали таємниці, але в той же час знали, над чим працювали колеги, і могли швидко знайти партнерів. Наприкінці робочого дня працівники Долини зустрічались у барах, де пліткували й обговорювали нові винаходи.

Фредерік Терман: з дослідницьких лабораторій — до офісів компаній

Коли Фредерік Терман став ректором Стенфордського університету, він чимдуж намагався привабити обдарованих людей до Стенфорда. Він не був адміністратором, що скрупульозно дотримується всіх правил і норм і для якого контроль доступу до інформації важливіший за продуктивність роботи. Найкращим ученим Терман не платив зарплатню в повному обсязі: лише половина виплачувалася з бюджету Стенфорда, решта — з коштів компаній-спонсорів. Так Терман хотів надати можливість дослідникам самостійно працевлаштовуватися також за межами університету.

Терман опікувався працевлаштуванням інженерів — випускників Стенфордського університету. Його непокоїло, що його кращі учні повинні були в пошуках роботи вирушати на Східне узбережжя. Тому він вирішив створити перший у світі індустріальний парк на основі високих технологій, Stanford Research Park, завданням якого було розвивати професіоналізм і створювати робочі місця в сере­довищі Стенфорда.

Терман хотів бачити на цій території лише високотехнологічні компанії, що співпрацювали б зі Стенфордом на взаємовигідних умовах. У 1953 р. Varian Associates стала першою компанією, що відкрила свій офіс на територію парку. Згодом до неї приєднались інші компанії, наприклад Eastman Kodak, General Electric, Preformed Line Products, Admiral Corporation, Lockheed і Hewlett-Packard.

Тут був хай-тек не лише у сфері інформаційних технологій. Фредерік Терман зробив обладнання кафедри хімії Стенфордського університету одним з найкращих у світі. Він переманив до Стенфорда Карла Джерассі.

Джерассі, віце-президент компанії Syntex, що мала штаб-квартиру у Мексиці, привіз із собою до Стенфорда уругвайця Алехандро Дзаффароні, заступника генерального директора компанії Syntex. У 1944 р. Syntex заснував Расселл Маркер, що отримав напівсинтетичний прогестерон з мексиканського ямсу.

Синтетичний прогестерон, прогестин, став справді революційним винаходом. У 1951 р. співробітники Syntex отримали патент на прогестин перорального застосування. Це був засіб оральної контрацепції, який Syntex почала виробляти першою в світі.

Фредерік Терман прагнув поєднати наукову діяльність Стенфорда з підприємництвом. У Стенфорді зрозуміли, що нові винаходи повинні бути матеріально вигідними всім сторонам: і університету, і компанії, і самому дослідникові. Проте вчені не зацікавлені витрачати свій час на маркетинг, патентні справи і бюрократію. Тому Стенфорд найняв фахівців, що піклувалися про комерціалізацію винаходів. У 1968 р. інженер Нільс Реймерс, випускник Стенфордського університету, заснував у Стенфорді заклад з ліцензування. Реймерс добре уявляв, як перенести технології з дослідницьких лабораторій до офісів компаній. Він хотів, щоб користь від нових винаходів отримували всі учасники процесу і щоб це сприяло подальшим дослідженням.

У Стенфорді дослідник отримував третину прибутку від винаходу, все решта отримували компанія, що використовує винахід, і Стенфордський університет. Геніальна ідея Реймерса полягала в тому, що частка Стенфорда відходила не адміністрації університету, а тому закладові, дослідник якого був автором винаходу. Потім ця дослідницька установа могла використовувати гроші на свій розсуд. Це відкривало нові можливості для працевлаштування студентів у компаніях, а також шляхи для нових фінансових потоків. Завдяки моделі, розробленій у Стенфорді, прибуток, який отримували дослідники, надихав їх продавати власні винаходи. Адміністративні формальності можна було передати до рук зовнішніх експертів.

Ліцензійні агенти повинні були мати досвід у сфері промисловості, науки та маркетингу. Вони мусили спілкуватися мовою, зрозумілою як дослідникам, професіоналам промисловості, патентним юристам, так і держслужбовцям. Вони самостійно займалися всіма роялті та платіжним оборотом, контрактами й управлінням проектів. Варто зазначити, що у Стенфорді ніколи не було правил секретності щодо винаходів, і нові застосування винаходу не обов’язково охоплювала одна й та сама ліцензія. На веб-сторінці Стенфорда однозначно повідомляється: у Стенфорді ніхто не може і нікому не дозволено перешкоджати дослідникові обговорювати свій винахід або публікувати присвячені йому наукові статті.

Неупередженість і відкритість новим тенденціям виявлялися в університетах і на підприємствах району Сан-Франциско. Важко вдавати з себе відкритого і неупередженого, якщо ти таким не є. Фредерік Терман умів об’єднувати людей і допомагати їм продукувати бізнес-ідеї. Він був хедхантером, агентом і продюсером, не зосередженим на особистій вигоді, а щиро мотивованим спільним благом. Кожного дня він працював і не бачив потреби у відпустці. «Чому це раптом? Робота набагато цікавіше», — казав був він.

Отже, технологія існувала. І тепер поряд із великими організаціями на сцені з’явилися звичайні користувачі. Ці звичайні користувачі мали незвично довге волосся.

Залишайтеся голодними, залишайтеся божевільними

Whole Earth Catalog був проектом випускника Стенфордського університету біолога Стюарта Бранда. Відповідно до назви Whole Earth Catalog був журналом-каталогом, що охоплював усе можливе між небом і землею. В 1966 р. Бранд розгорнув публічну кампанію, метою якої було змусити NASA зробити фотографію земної кулі, першу в своєму роді. Він уважав, що фотографія могла би стала потужним символом, свого роду закликом для людей усього світу ділитися спільними захопленнями. NASA погодилося на пропозицію Бранда, і супутник ATS-3 сфотографував Землю. Фотографія потрапила до першого числа Whole Earth Catalog, який побачив світ восени 1968 р. Того ж року Вільям Андерс, астронавт програми Apollo-8, зробив знімок Землі з орбіти Місяця. Ця світлина була опублікована на обкладинці весняного номера 1969 р. Це була перша фотографія Землі, зроблена людиною.

Стюарт Бранд не обмежувався лише філософськими питаннями. Він уважав, що його журнал зі статтями, присвяченими проблемам довкілля, мистецтву і суспільству, допоможе навіть оновити американську промисловість. Наче людина епохи Відродження у майстернях Флоренції, Бранд вірив, що людина здатна змінити своє майбутнє, працюючи на себе. Дух Whole Earth Catalog був зухвало-впевненим і сповненим віри у майбутнє. Журнал рекламував культуру «зроби-це-сам», користування власними інструментами і розподіл ресурсів, але протестував проти одноманітності та втручання «згори». Бранд писав, що йдеться про атмосферу обізнаності, в якій розвиваються особисті навички. В атмосфері обізнаності людина владна сама визначатися зі своїм навчанням, вносити корективи у своє середовище, знаходити власне натхнення й розділяти цю пригоду з ким заманеться.

Для підтримки цієї особистої реалізації в каталозі були наведені найрізноманітніші «інструменти». Деякі з них були класифіковані як інформаційні інструменти: це були книжки, карти, професійні журнали, курси та тренінги. Практичні інструменти охоплювали геть усе: від знаряддя для садівництва до бензопил, від матеріалів із вуглецевого волокна до інструментів для кемпінгу та гончарного кола. Список також містив ранні моделі синтезаторів і персональних комп’ютерів. Надихаюча пристрасність журналу і заохочення до жаги експериментаторства особливо виявилися в останньому випуску 1974 р., що проголошував: «Залишайтеся голодними, залишайтеся божевільними».

Рух Whole Earth Catalog привертав до себе увагу людей, різних за характером і зовнішнім виглядом. Один із прихильників руху вештався босоніж кампусом Берклі, одягнений в індійську туніку, мився рідко, а їв тільки овочі. Він вживав ЛСД і проводив час із Джоан Чендос Баез, музиканткою і політичною активісткою. Стів Джобс відвідував медитаційні ретрити і вивчав дзен-буддизм під керівництвом японського дзен-майстра Кобуна Чино Отогави. Останній дуже вплинув на картину світу Стіва Джобса, в центрі якої перебували спонтанність, інтуїтивність і простота. Його улюбленим журналом був Whole Earth Catalog. Стів Джобс, засновник Apple, найдорожчої у 2015 р. компанії у світі, у своїй знаменитій промові перед випускниками Стенфордського університету у 2005 р. назвав Каталог Біблією молоді, джерелом натх­нення та ідеалізму.

Найхарактернішою рисою району затоки Сан-Франциско була здатність людей надихати і надихатися. Випускник університету Берклі, доктор електротехніки, дослідник Стенфордського університету Дуглас Енгельбарт проводив у 1968 р. у виставковому центрі Сан-Франциско презентацію, яку він назвав «матір’ю всіх демонстрацій». У проекті SRI (Стенфордський дослідний інститут), який спонсорувався NASA, він насправді показав сучасний комп’ютер у роботі. Під час демонстрації він представив комп’ютерну мишу, гіпертекст, електронну пошту і відеоконференції. Натовп аплодував йому стоячи.

Через рік Енгельбарт переїхав з Берклі до Стенфордського дослідного інституту, який став одним із перших двох вузлів мережі ARPANET (Advanced Research Projects Agency Network). Створена для військових досліджень США ARPANET була попередником інтернету. За допомогою мережі лабораторію Енгельбарта 29 жовтня 1969 р. з’єднали з лабораторією університету Каліфорнії в Лос-Анджелесі.

У Берклі та Сан-Франциско почали з’являтися ідеалісти, що мріяли побудувати комп’ютер, здатний думати самостійно. Спільноти студентів і ентузіастів протистояли владним елітам. Вони воліли, щоб кожен мав рівний доступ до джерел інформації. Технології повинні бути доступними і відкритими, а не таємними і підконтрольними.

Нові винаходи виникали завдяки незалежним ентузіастам, які працювали за межами великих організацій. Багато з них не мали вищої освіти або досвіду в бізнесі. У 1975 р. друг Стіва Джобса, студент Берклі Стів Возняк почав відвідувати Home Brew Computer Club, де був представлений комп’ютер Altair 8800. Він також бачив, як працює мережа ARPANET. Вона об’єднувала з десяток комп’ютерів, і якщо хтось із користувачів хотів пограти через мережу в шахи з комп’ютером, що знаходився в Бостоні, це було можливо. Возняк був уражений і хотів створювати такі ж самі речі. Оскільки він мав обмаль грошей, то ретельно вивчив конструкцію машини Altair і сконструював власний термінал, використовуючи телевізор і клавіатуру. Так народився пристрій, що отримав назву Apple I. Коли Возняк і Джобс презентували пристрій на зустрічі у Home Brew Computer Club, комп’ютерний дилер Пол Террелл висловив бажання укласти угоду з Джобсом. У грудні 1975 р. Террелл взяв на продаж п’ятдесят пристроїв у свій магазин The Byte Shop у Кремнієвій долині. Наступного року Стів Джобс і Стів Возняк заснували в Пало-Альто компанію Apple, перший офіс якої розташовувався в гаражі батьків Джобса. Як і гараж Г’юлета і Паккарда, сьогодні цей гараж також офіційно визнаний історичною пам’яткою. У 1977 р. компанія Apple випустила спроектовану Возняком машину Apple II. Це був перший домашній комп’ютер, здатний відображати кольори.

Венчурний інвестор Артур Рок почав фінансувати діяльність компанії Apple навіть незважаючи на те, що Стів Джобс був у його очах смердючим хіпі, що втік з Індії. Утім, Apple II справив сильне враження на Рока. Малоймовірно, щоб Стів Джобс і Стів Возняк змогли б отримати фінансування деінде, крім району затоки Сан-Франциско, де поблажливо ставилися до хіпі. Натхнена рухом андеґраунду і хіпі культура самвидаву, гаражні групи, піонери ІТ-індустрії, насправді були не надто далекими одне від одного. Останні вірили у відкритий вихідний код, у власну розробку програмного забезпечення і свої фірми, працюючі у гаражах.

Здатність надихати і надихатися

Славнозвісну демонстрацію Дугласа Енгельбарта дивився математик і колишній джаз-гітарист Алан Кей. Кей був у захваті від ідей Енгельбарта. Він був упевнений, що на продаж потрібно запропонувати персональний комп’ютер із власною пам’яттю і центральним процесором. У 1971 р. Кей улаштувався на роботу до приватного дослідницького центру, який відчинив свої двері поблизу Стенфордського університету роком раніше. Також частина дослідницької групи Енгельбарта перемістилася туди. Це був PARC (Palo Alto Research Center), дослідницький центр компанії Xerox, що виготовляла копіювальне обладнання.

Засновник PARC Джек Голдман попервах хотів розташувати центр в університетському містечку Єль на Східному узбережжі, але був роздратований зарозумілістю адміністрації Єльського університету. PARC був вражаючим експериментом. Голдман заявив керівництву: протягом п’яти перших років у центрі не може бути створено нічого бізнес-рентабельного. Однак якщо і протягом десяти років не з’явиться нічого суттєвого, це означає, що на посаду керівника найнято неправильну людину.

Xerox щедро фінансував діяльність центру, працівники тут отримували дуже достойні заробітні плати. Про дослідників добре піклувалися. Вони могли виконувати свою роботу без суворих інструкцій і жорстких термінів. Особливо цінувалася свобода експериментів.

Керівник комп’ютерної лабораторії PARC і один з розробників мережі ARPANET Роберт Тейлор створив унікальну корпоративну культуру. Тейлор, що вивчав психологію і математику, був веселою і надихаючою людиною. Він відвідував конференції у пошуках нових талантів. Саме завдяки йому Дуглас Енгельбарт отримав фінансування своїх експериментів у рамках проекту ARPANET. У PARC Тейлор започаткував «творчі сутички», тобто дискусії, в яких члени групи кидали виклик і ставили під сумнів ідеї один одного. Однак після цього вони повинні були захищати позицію опонента. Тейлор умів скерувати аргументи колективу в дружніх поєдинках і надихнути їх на співпрацю.

Результати не змусили на себе чекати. У 1973 р. у PARC винайшли лазерний принтер, що підключається через комп’ютерну шину. За допомогою Ethernet, цієї першої у світі локальної мережі, всі комп’ютери, підключені до неї, мали можливість друкувати на одному лазерному принтері.

Того ж року PARC представив перший оснащений клавіатурою персональний комп’ютер. Він мав графічний інтерфейс користувача, де за допомогою миші можна було клікати по вікнах на екрані. Комп’ютер отримав назву Xerox Alto.

Проте керівники Xerox взагалі не зрозуміли, про що йдеться. Генеральний директор компанії Xerox Арчі Мак-Карделл, аудитор за фахом, не був знайомий з новою технологією. Співробітникам PARC повідомили з головного офісу в Нью-Йорку, що комп’ютери ніколи не будуть настільки ж важливі для суспільства, як копіювальні машини.

У 1978 р. на конференції Futures Day во Флориді тридцять машин Alto експонували як презентаційні моделі для всіх бажаю­чих спробувати працювати на них. Керівники компанії Xerox із Нью-Йорка, які всі були чоловіками, не дуже зацікавилися пристроями. Натомість їхні жінки почали пробувати користуватися комп’ютерними терміналами, оснащеними мишами. Роберт Тейлор, що прибув на захід інкогніто, зрозумів, що менеджери не сприйняли Alto серйозно. За переконанням керівників Xerox, друк на екрані термінала був роботою для секретарок.

Крім того, компанія Xerox мала жорстку організаційну культуру. Моделі Alto треба було виготовляти в Далласі, де спеціалізувалися на друкарських машинках. Проте даллаські керівники чинили опір виробництву комп’ютерів, адже друкарські машинки продавалися добре і менеджери отримували пристойні бонуси від продажів.

Лише лазерний принтер потрапив у виробництво. Співробітники PARC запропонували головному офісу Xerox в 1979 р. створити свою власну венчурну інвестиційну компанію, яка б почала фінансувати діяльність PARC. У Xerox відмовилися, що стало найбільшою в історії компанії помилкою. Технологію вкрали Білл Гейтс з Microsoft і Стів Джобс з Apple. У 1979 р. Джобс відвідав дослідницький центр PARC. Завдяки акціям Apple він дістав дозвіл зазирнути у святая святих. Джобс робив багато нотаток...

Джобс надихнувся побаченими у PARC графічним інтерфейсом користувача і бітовими картами, які дозволили додати на екран вікна, по яких можна клікати комп’ютерною мишею. Бітові карти, що складалися з пікселів, уможливили шрифти, форматування та графіку. На дисплеї були кумедні іконки для документів і папок. Особливо Джобсу сподобався кошик, але він одразу помітив, як можна зробити його простішим. Кошик з’явився в комп’ютерах Apple моделі Lisa в 1983 р. Microsoft ввів його у користування лише в 1995 р.

Компанія Apple розробила у 1983 р. власний графічний інтерфейс користувача для моделі Lisa, сконструйованої на основі винаходів PARC. Наступного року з’явився перший Macintosh. Apple спростила роботу миші та залишила на ній тільки одну кнопку. Вона також революціонізувала обробку документів на екрані комп’ютера. Користувач зміг переміщати документи у вигляді значків з однієї папки до іншої. Папки своєю чергою нагадували складені один поверх одного документи.

Джобс довів співробітникам Xerox, що вони натрапили на золоту жилу. Він дивувався, чому керівництво Xerox не зацікавилося цими розробками. Колектив PARC розчарувало те, що Xerox не став продавати їхні винаходи. Чарльз Гешке залишив PARC у 1981 р. і створив фірму під назвою Adobe. У ній користувалися винайденою у PARC мовою програмування, що дозволяла створювати документи з текстом і зображеннями, які можна друкувати. Файли можна робити шляхом друку документа у вигляді PostScript-файлу (PS), після чого PS-файл перетворюють на PDF-файл (Portable Document Format). PDF-документи стали в 2001 р. стандартом передачі цифрової інформації в поліграфії.

Таланти перетікали до Apple і Microsoft. Чарльз Симоні прийшов на службу в Microsoft за запрошенням Білла Гейтса. У PARC він працював над розробкою першого текстового редактора Bravo, що працював за принципом WYSIWYG, де букви і розташування тексту повторюється в терміналі в тому ж порядку, як і в фінальній версії надрукованого документа. У Microsoft він був залучений до розробки Word та Windows.

Світ, охоплений мережею

Персональні комп’ютери спричинили революцію у сфері трудової діяльності людей наприкінці 1980-х років. Усе відбувалося на тлі винаходів PARC, а також операційної системи Unix.

Випускник університету Берклі 1966 р Кеннет Томпсон того ж року пішов працювати в лабораторію Bell Labs компанії AT&T для розробки використовуваної в лабораторії операційної системи Multics. Томпсон почав створювати власну операційну систему, що врешті-решт стала першою операційною системою Unix. У 1972 р. Томпсон разом зі своїм колегою Деннісом Рітчі написали Unix розробленою Рітчі мовою програмування C. Завдяки мові програмування C система Unix може використовуватися у багатьох різних комп’ютерних системах.

Мова програмування C поширювалася одночасно з поширенням Unix. Багато інших мов програмування нагадують мову C ключовими словами та синтаксисом, хоча їхній принцип дії та використання відрізняються. Мови програмування C++, C# і Java засновані на мові C.

У 1976 р. Кеннет Томпсон став викладати в університеті Берклі. Там він розробив наступну версію Unix. Коли Томпсон повернувся до Bell Labs, дослідники і студенти Берклі продовжили його роботу. В кінцевому підсумку це сприяло утворенню Berkeley Software Distribution (BSD), введеної у використання в багатьох університетах. Свій початок вона бере у 1977 р., коли студент Білл Джой в кампусі Берклі зібрав програмне забезпечення Unix на стрічку, що вільно поширювалася в університетських колах. Пізніше Джой, засновник SUN Microsystems, розробив перший комерційний додаток BSD-Unix, який було названо Solaris.

BSD-Unix продавали у вигляді дешевих академічних версій нау­ково-дослідним інститутам. До 1978 р. операційна система BSD-Unix використовувалась у понад 600 комп’ютерах.

Проекти BSD із відкритим вихідним кодом заклали основу для сучасних операційних систем. Microsoft запозичили ідеї BSD-Unix для своєї операційної системи DOS. Ядро BSD-Unix становило також основу таких операційних систем Apple, як OS X та iOS. Одна з гілок розвитку привела до створення загальнодоступної Gnu/Linux, ядро якої написав на початку 1990-х років Лінус Торвальдс. У результаті операційні системи на кшталт Unix могли вільно використовуватися також у персональних комп’ютерах.

Персональний комп’ютер IBM став наприкінці 1980-х найпопулярнішим персональним комп’ютером у світі. Перша версія, випущена у 1981 р., була оснащена процесором Intel 8088 і операційною системою Microsoft MS-DOS. Інші виробники комп’ютерів, які використовували ту саму операційну систему і мікропроцесор, дістали назву «IBM-клони». Модель Lisa комп’ютерів Apple перетворилася на модель Macintosh, найбільш привабливою особливістю якої був графічний інтерфейс користувача. У 1985 р. у Microsoft презентували власний продукт, що отримав назву Windows.

Коли Стів Джобс і Білл Гейтс сперечалися про те, хто має право на графічний інтерфейс користувача, Гейтс відповів своєю знаменитою фразою: «Ми обидва знали, що поруч був будинок багатого сусіда Xerox. Коли я увірвався туди, аби вкрасти телевізор, виявилося, що його вже вкрав ти».

У PARC, крім локальної мережі Ethernet, розробили також інтернет-протокол, який пізніше став TCP/IP (Transmission Control Protocol/Internet Protocol), стандартом передачі даних ARPANET. Пристрої у мережі використовували протокол для комунікації між собою. Протокол TCP/IP використовується для маршрутизації трафіку інтернету на основі IP-адреси.

У 1994 р. два студенти Стенфордського університету Джеррі Янг і Девід Файло почали ставити теги у новинах бейсболу в інтернеті, використовуючи протоколи FTP і Gopher. FTP (File Transfer Protocol) — це система передачі файлів між двома комп’ютерами. Gopher-сервери пропонують набір ієрархічно організованих текс­тових файлів, але не зображень. Пізніше Gopher-послуги витіснив Mosaic, перший графічний веб-браузер. Янг і Файло почали робити додаткові списки згідно з різними категоріями, використовуючи Mosaic. У 1995 р. вони назвали свій путівник по інтернету іменем Yahoo!

Однак, звичайно, далеко не все було придумано в районі затоки Сан-Франциско. Електронну пошту винайшов у 1979 р. В.А. Шива Айядураї зі Східного узбережжя Нью-Джерсі. World Wide Web була розроблена в 1990 р. Тімом Бернерсом-Лі в Європейському центрі ядерних досліджень CERN у Швейцарії. Mosaic придумали в Національному центрі суперкомп’ютерних додатків NCSA в Іллінойсі. Проте саме район Сан-Франциско приваблював розробників розширень до цих програм, адже там розташувалося багато визначних IT-компаній, що діяли, наче магніти. Але не менш важливим було значення університетів і їхнє ставлення до підприємництва.

Всесвітньо відомий Массачусетський технологічний інститут MIT у Сполучених Штатах не прийняв на навчання Ларрі Пейджа і Сергія Бріна. Але ці двоє вступили до Стенфордського університету. Там вони заснували компанію, яка згодом стала називатися Google. Ще в 1998 р. на сторінках Google були посилання на «Stanford Search Linux Search» та «Copyright Stanford University».

Ларрі Пейдж закінчив курси управління в інституті в Мічигані, де студентів закликали відмовлятися від неможливих ідей. Це викликало у нього реакцію протесту — він хотів робити саме такі проекти, які були б зухвалими і оригінальними. Його погляди були сміливими, а не бажаними.

У 1995 р. Пейдж разом зі своїм курсом Стенфордського університету брав участь у менторській зустрічі в Сан-Франциско. Ментором був студент другого курсу Сергій Брін. Брін народився в Москві, а у віці п’яти років разом зі своїми батьками переїхав до Сполучених Штатів. Пейдж і Брін були зовсім різними за характером, але, як це часто буває в успішних компаніях, ідеально доповнювали один одного.

Google швидко став найпопулярнішою в світі пошуковою системою. Дохід компанії в 2012 р. перевищив п’ятдесят мільярдів доларів. У березні 2004 р. Google оголосила про запуск свого безкоштовного сервісу електронної пошти Gmail. Він швидко став найвикористовуванішим у світі веб-сервісом електронної пошти. У 2007 р. Google випустила сервіс Google Apps, що пропонував електронні таблиці та обробку текстів на додаток до сервісу Gmail. У Google створили практично перший справжній хмарний сервіс, де всі документи і програми користувачів були у мережі, а не на їх власних комп’ютерах.

У тому ж 2007 р. співробітники Google створили на основі відкритого вихідного коду Linux операційну систему Android. Вона була розроблена однойменною компанією з Пало-Альто. Також у Google створили власний інтернет-магазин Google Play для продажу додатків для Android, що конкурував з App Store від Apple.

Відкритий вихідний код був також використаний для додатка WordPress, створеного в 2003 р. Меттом Мулленвіґом і Майком Літлом з Сан-Франциско. Нині WordPress є найпопулярнішою програмою для створення веб-контенту. В 2003 р. Джиммі Вейлз, який живе в Сан-Франциско, заснував Вікіпедію. Вона швидко стала найпопулярнішою енциклопедією, яку можуть писати люди з усього світу. Винахід Вейлза ще раз продемонстрував, як можуть бути реалізовані ідеї, що попервах здавалися утопічними, якщо вистачає знань, розуміння та фінансування.

Відкритий до впливу

Для Стіва Джобса дизайн був усім. Коли Джобс у січні 2010 р. презентував iPad, він сидів на кріслі від Ле Корбюзьє. Поруч був стіл від Ееро Саарінена. Одним з улюблених міст Джобса було японське місто Кіото, прості та живописні дзен-сади якого надихали його. Він бачив себе митцем і стверджував, що перші конструктори Macintosh були поетами і музикантами. Кумирами Джобса були Леонардо да Вінчі і Мікеланджело, оскільки вони були не лише художниками, а й дослідниками, захопленими наукою та властивостями матеріалів.

У квітні 2003 р. відбулася презентація iTunes Store компанії Apple, і протягом перших шести днів через неї було продано мільйон пісень. У лютому 2006 р. через iTunes було продано вже мільярд цифрових файлів. Мільярдною піснею стала Speed of Sound гурту Coldplay.

Незважаючи на чутливість до мистецтва, Стів Джобс був безжальним бізнесменом, чиє не надто поважне ставлення до людей було добре відоме співробітникам Apple. Проте Джобс переконав фірми музичної індустрії і багатьох артистів у своєму пристрасному ставленні до музики. Видатні виконавці погодилися виступати у рекламних відео iPod. У 2006 р. в одному з рекламних кліпів з’явився навіть співак і автор пісень Боб Ділан. Соліст групи U2 Боно глибоко поважав головного дизайнера компанії Apple Джоні Айва. Коли Боно побачив спеціально створений для групи чорний iPod, який Айв привіз йому в Дублін, угода з Apple була майже готова. Персоналізована модель iPod допомогла переконати Боно.

Унікальна культура Стенфордського університету, що підтримувала творчий потенціал і підприємництво, народила Кремнієву долину, модель якої з перемінним успіхом намагалися копіювати в усьому світі. Проте за досягненнями Кремнієвої долини стоїть надзвичайна атмосфера, що панувала в районі затоки Сан-Франциско. Тут цінували творчість, провокативність, революційність і зневажливе ставлення до авторитетів. В області довгий час популярними були альтернативні стилі життя і контр-культури. Арун Рао, венчурний інвестор, що написав історію Кремнієвої долини, вважає, що її феномен не можна пояснити за допомогою абстрактних моделей зі шкільних підручників, тому що вихідним пунктом всього було середовище, де високо цінували творчість. Біт-культура, рух хіпі і громадянські рухи були частиною цього. Кремнієва долина народилася з нестабільної й анархістської активності, що сприяла обміну ідеями і винаходу нового.

Порівняно з рештою світу, в районі Сан-Франциско толерантно ставилися до нетрадиційності. Арун Рао використовує костюм і краватку як влучну алегорію. В Європі у багатьох галузях неможливо досягти успіху без костюма і краватки. Тому працівники, що одягаються краще, на думку Рао, часто є тими, хто досяг вершин в ієрархії європейських організацій. Тоді як у Каліфорнії навіть мільйонери одягаються в джинси та футболки.

Суворий дрес-код, напевно, не характерний для Скандинавських країн. До того ж увага Аруна Рао виявилася дещо поверхневою. У березні 2015 р. німецька компанія Bosch оголосила, що її співробітники не повинні використовувати краватку щодня.

Арун Рао вважає, що відмінними є також університети: в Європі вони досить бюрократичні, а в районі Сан-Франциско заохочують дослідників брати відпустки і створювати власні підприємства.

Традиційно інженери зосереджені лише на своїй галузі, іноді навіть занадто зосереджені. Інженери Кремнієвої долини обмінювалися ідеями не тільки зі своїми однокурсниками. Вони прагнули розвивати власну кар’єру радше вшир, а не вгору. На Східному узбережжі Сполучених Штатів Америки і в Європі корпоративна культура більш зосереджена на просуванні в середині організації. У такій культурі існує ризик, що кваліфікований інженер буде поганим керівником. У Кремнієвій долині, на противагу цьому, змінювали компанії і засновували нові. Там навіть існувало уявлення, що занадто довгий стаж роботи в одній фірмі невигідно виглядає в резюме.

На додаток до легкості переходу з одної компанії в іншу законодавство Каліфорнії також заохочує експериментувати. Каліфорнійські юридичні фірми спеціалізуються на стартапах, установчих документах нових фірм і немайнових правах. Законодавство приділяє особливу увагу правам дрібних фірм. Арун Рао вважає, що це спадщина тих часів, коли компанії у районі Сан-Франциско були змушені боротися з великими компаніями Східного узбережжя. Штат Каліфорнія почав приймати закони на захист прав невеликих підприємств. Наприклад, закон Каліфорнії забороняє антиконкурентні угоди, згідно з якими працівник не має права подаватися на роботу до інших фірм у тій самій галузі, що і його компанія.

Законодавство також полегшило приїзд іноземних експертів. На думку американського соціолога Річарда Флориди, Сполучені Штати вже давно залежать від китайських та індійських іммігрантів та їхнього професіоналізму. Він посилається на дослідження професора університету Берклі Анни Лі Саксеніан. Згідно з даними дослідження, китайці та індійці, яких Саксеніан називає «нові аргонавти», були задіяні приблизно у 25 відсотках усіх компаній-стартапів, започаткованих у Кремнієвій долині з 1980 по 1999 рр. Це принесло 17 мільярдів доларів щорічного доходу і близько 50 000 робочих місць. До 2005 р. цей показник становив уже 30 відсотків. У 1965 р. Immigration and Nationality Act спричинив збільшення кількості іноземців у районі затоки Сан-Франциско. Цим актом було відхилено попередню міграційну політику, відповідно до якої розміри етнічних груп повинні були залишатися сталими порівняно одна з одною, що обмежувало в’їзд іммігрантів, наприклад, з Південної Європи. Новий акт у подальшому дозволяв в’їзд іноземців за іншими критеріями відбору, такими як навички та родинні зв’язки. До Кремнієвої долини прибули ІТ-фахівці зі всього світу, особливо з Європи та Азії. На думку Аруна Рао, іммігранти добре адаптувалися до місцевої атмосфери.

Частиною культури Кремнієвої долини також є те, що невдачі не заборонені. Якщо ніколи не терпів невдачу, значить, ніколи не наважувався спробувати. Засновник компанії — виробника програмного забезпечення для підприємств BEA Systems Білл Коулман стверджує, що секрет Кремнієвої долини полягає в тому, що там вміли толерувати великі невдачі. Якщо потерпів крах, потрібно просто спробувати ще раз.

Сан-Франциско і Кремнієва долина утворюють цікаву пару. Один без одного вони не досягли б успіху.

Соціолог Річард Флорида вважає, що успіх Кремнієвої долини можна зрозуміти тільки у зв’язку з культурою експериментаторства району затоки Сан-Франциско, з видатними університетами, митцями, богемою і строкатими спільнотами. На території затоки гомосексуалісти та міські одинаки подорожують із Сан-Франциско до Кремнієвої долини. Ті, хто має родину, живуть у передмістях Кремнієвої долини і працюють у Сан-Франциско. Шарм і перевага території затоки в тому, що тут кожен може знайти щось для себе.

Згідно з теорією Річарда Флориди, місця, де є багато богеми, митців і представників меншин, завдяки ним стають привабливими. Ці спільноти не лише створюють зручності, а й прагнуть туди, де ці зручності пропонуються. Вони є вибагливими покупцями, що прагнуть до комфорту, автентичності та естетики. У таких місцях є також певного роду відкрите ставлення до новоприбулих, незалежно від їхнього етнічного або культурного походження. Оскільки митці, представники богеми і сексуальних меншин історично завжди були маргіналами, такі спільноти заохочують самодостатність і сприйнятливість. Вони побудували власні мережі з нуля і створили свої організації і фірми за власної ініціативи.

На думку Річарда Флориди, причина успішності району Сан-Франциско прихована не тільки в інтернаціональності і толерантному ставленні до іншості, а й у красі та розмірі території. Люди отримують заряд енергії від середовища, де живуть, де їм цікаво жити. Талановиті люди хочуть жити в тих місцях, де вони мають можливість реалізувати себе. Місця, які об’єднують різних талановитих людей, прискорюють економічне зростання регіону.

Коли велика кількість підприємців, фінансистів, інженерів, дизайнерів та інших творчих людей увесь час взаємодіють одне з одним на роботі та поза нею, нові бізнес-ідеї виникають, шліфуються, справджуються і, досягши успіху, поширюються. Коли кількість обдарованих людей збільшується і зв’язки між ними частішають, активність загалом зростає і прискорюється. Флорида вважає, що істотною умовою економічного зростання в сучасному світі є не те, де облаштувалася більшість людей, а те, де сконцентрована найбільша кількість талантів.

Сан-Франциско починаючи з 1980-х років переживає період злету, тому що туди з’їжджаються фахівці з усього світу. Вибухове зростання кількості IT-компаній привело в Сан-Франциско IT-мільйонерів, що хочуть насолоджуватися славнозвісним культурним життям Сан-Франциско. Мільйонери купують будинки, що сприяє підвищенню їхніх цін.

Збільшення витрат витіснило багатьох власників сімейного бізнесу, місцевих жителів і майстерні митців. Орендна плата збільшилася вдвічі в період 1995—1999 рр., а кількість виселень — в чотири рази. Місцевих жителів обурювало те, що молодим «барбі-дівчатам»-маркетологам і кодерам з п’ятнадцятигодинним робочим днем були байдужі соціальні проблеми. Письменники побоювалися, що місто ризикує стати нудним і буденним. Хоча піднесення закінчилося банкрутствами і до лютого 2001 р. понад 65 000 робочих місць було втрачено, протягом наступного періоду піднесення ціни продовжували експотенційно зростати.

Нині Сан-Франциско є одним з найдорожчих для життя міст США. Інформаційні технології, розвиток яких розпочався з рівності хіпі-культури, спричинили зростання нерівномірності рівня доходів. Нерівність викликала у людей гіркоту. Автобуси з працівниками Google і Facebook закидали камінням.

Чи втрачає Сан-Франциско те, за що воно так палко боролося: рівність, право на життя, право думати і жити на власний розсуд? На сьогодні інформаційні технології пов’язані також зі шпигунством, тотальним контролем і з безперервними автоматичними повідомленнями від дата-центрів. Коли повсякденне життя завжди залишає цифровий відбиток, особливо в Сан-Франциско, ми знову повертаємося до фундаментальних питань: чи насмілимося бути самими собою?