Артур Конан Дойл Загублений світ

Глава І Людина — сама творець своєї слави

Містер Хангертон, батько моєї Гледіс, відзначався неймовірною безтактністю і був схожий на старого какаду, що розпушив пера, щоправда, досить добродушного, але зайнятого лише власною персоною. Якщо що-небудь могло відштовхнути мене від Гледіс, так це надзвичайне небажання обзавестися подібним тестем. Я переконаний, що мої візити в «Каштани» і тричі на тиждень містер Хангертон припи-ісував винятково цінності свого товариства, і особливо своїх просторікувань про біметалізм[1] — питання, в якому він уявляв себе великим знавцем.

Того вечора я понад годину вислухував його монотонну балаканину про зниження вартості срібла, знецінення грошей, падіння рупії[2] і про необхідність установлення правильної грошової системи.

— Уявіть собі, що раптом знадобиться негайна й одночасна сплата всіх боргів у світі! — вигукнув він слабеньким, але сповненим жаху голосом. — Що тоді буде за існуючої системи?

Я, як і слід було очікувати, сказав, що в такому разі мені загрожує розорення, але містер Хангертон залишився незадоволений цією відповіддю; він підхопився з крісла, вичитав мене за моє повсякчасне легкодумство, яке позбавляє його можливості обговорювати зі мною серйозні питання, і вибіг з кімнати переодягатися до масонських[3] зборів.

Нарешті-таки, я залишився наодинці з Гледіс! Хвилина, від якої залежала моя подальша доля, настала. Весь цей вечір я почувався так, як почувається солдат, очікуючи сигнал до запеклої атаки, коли надія на перемогу змінюється в його душі страхом перед поразкою.

Гледіс сиділа поруч вікна, і її гордовитий тонкий профіль чітко вимальовувався на тлі малинової завіси. Яка вона була прекрасна! І одночасно яка далека від мене! Ми з нею були друзями, великими друзями, але мені ніяк не вдавалося вивести її за межі тих чисто товариських стосунків, які я міг підтримувати, скажімо, з кожним із моїх колег-репортерів.

Гледіс була наділена всіма якостями, що так ваблять нас до жінки. Дехто вважав її холодною і черствою, але мені такі думки здавалися зрадництвом. Ніжна шкіра, смаглява, майже як у східних жінок, волосся кольору воронячого крила, очі з поволокою, повні, але чудово окреслені губи — все це свідчило про жагучу натуру. Однак я зі смутком зізнавався собі, що дотепер мені не вдалося завоювати її любов. Але хай будь що буде — досить невідомості! Сьогодні ввечері я доможуся від неї відповіді. Можливо, вона відмовить мені, але краще бути відкинутим шанувальником, ніж задовольнятися нав’язаною тобі роллю доброчесного братика!

Дійшовши такого висновку, я вже хотів було перервати нашу незручну мовчанку, як раптом відчув на собі критичний погляд темних очей і побачив, що Гледіс посміхається, докірливо хитаючи своєю гордовитою голівкою.

— Відчуваю, Неде, що ви збираєтеся освідчитися мені. Не треба. Нехай все буде по-старому, так набагато краще.

Я присунувся до неї ближче.

— З чого ви здогадалися? — Подив мій був непідробним.

— Начебто ми, жінки, не відчуваємо цього заздалегідь! Невже ви думаєте, що нас можна захопити зненацька? Ох, Неде! Мені було так добре і приємно з вами! Навіщо ж псувати нашу дружбу? Ви зовсім не цінуєте, що от ми — молодий чоловік і молода жінка — можемо так невимушено говорити одне з одним.

— Справді, не знаю, Гледіс. Чи бачите, у чому справа… настільки ж невимушено я міг би розмовляти… ну, скажімо, з начальником залізничної станції. — Сам не розумію, звідки він узявся, цей начальник станції, але факт залишається фактом: ця посадова особа раптом виросла перед нами і розсмішила нас обох. — Ні, Гледіс, я чекаю набагато більшого. Я хочу обійняти вас, хочу пригорнути вашу голівку до своїх грудей. Гледіс, я хочу…

Побачивши, що я збираюся здійснити свої слова на ділі, Гледіс швидко піднялася з крісла.

— Неде, ви все зіпсували! — сказала вона. — Як буває добре і просто доти, поки не приходить це! Невже ви не можете взяти себе в руки?

— Але ж не я перший це придумав! — заблагав я. — Така людська природа. Така любов.

— Так, якщо любов взаємна, тоді, імовірно, все буває інакше. Але я ніколи не зазнавала цього почуття.

— Ви, з вашою красою, з вашим серцем! Гледіс, ви ж створені для кохання! Ви мусите полюбити!

— Тоді треба чекати, коли любов прийде сама.

— Але чому ви не любите мене, Гледіс? Що вам заважає — моя зовнішність чи що-небудь інше?

І тут Гледіс трохи зм’якшилася. Вона простягнула руку — скільки грації і поблажливості було в цьому жесті! — і відвела назад мою голову. Потім зі смутною посмішкою подивилася мені в обличчя.

— Ні, річ не в цьому, — сказала вона. — Ви хлопець не марнолюбний, і я сміливо можу зізнатися, що річ не в цьому. Все набагато серйозніше, ніж ви думаєте.

— Мій характер?

Вона суворо нахилила голову.

— Я виправлюся, скажіть тільки, що ви від мене хочете. Сідайте і давайте все обговоримо. Ну, не буду, не буду, тільки сядьте!

Гледіс глянула на мене, очевидно, сумніваючись у щирості моїх слів, але мені її сумнів був дорожчий за повну довіру. Як примітивно і нерозумно виглядає все це на папері! Утім, може, мені тільки так здається? Хоч би що там було, але Гледіс сіла в крісло.

— Тепер скажіть, чим ви незадоволені?

— Я кохаю іншого.

Настала моя черга підхопитися з місця.

— Не лякайтеся, я говорю про свій ідеал, — пояснила Гледіс, зі сміхом дивлячись на моє лице, що змінилося. — У житті мені такий чоловік ще не траплявся.

— Розкажіть же, який він? Який він на вигляд?

— Він може бути дуже схожий на вас.

— Яка ви добра! Тоді чого ж мені бракує? Досить одного вашого слова! Що він — непитущий, вегетаріанець, аеронавт, надлюдина? Я згодний на все, Гледіс, тільки скажіть мені, що вам потрібно!

Така піддатливість розсмішила її.

— Насамперед навряд чи мій ідеал став би так говорити. Він натура набагато твердіша, сувора і не захоче з такою готовністю пристосовуватися до дурних жіночих примх. Але що найважливіше — він людина дії, людина, що безстрашно гляне смерті в очі, людина, що має великий досвід, і незвичайний досвід, людина, готова на подвиг. Я полюблю не його самого, але його славу, тому що відсвіт її впаде й на мене. Згадайте Річарда Бертона[4]. Коли я прочитала біографію цього мандрівника, написану його дружиною, мені стало зрозуміло, за що вона любила його. А леді Стенлі[5]?

Ви пам’ятаєте останню главу з її книги про чоловіка? От перед якими чоловіками має схилятися жінка! От любов, що не применшує, а звеличує, тому що увесь світ шануватиме таку жінку як натхненницю великих діянь!

Гледіс була така прекрасна в цю хвилину, що я мало не порушив піднесеного тону нашої бесіди, однак вчасно стримав себе і продовжував суперечку.

— Не всім же бути Бертонами і Стенлі, — сказав я. — Та й випадку такого не трапляється. А якби трапився, я б його не втратив!

— Ні, такі випадки випадають на кожному кроці. У тому й сутність мого ідеалу, що він сам йде назустріч подвигові. Його не зупинять жодні перешкоди. Я ще не знайшла такого героя, але бачу його як живого. Так, людина — сама творець своєї слави. Чоловіки повинні робити подвиги, а жінки — нагороджувати героїв любов’ю. Згадайте того молодого француза, що кілька днів тому піднявся на повітряній кулі. Того ранку бушував ураган, але підйом був оголошений заздалегідь, і він нізащо не схотів його відкладати. За добу повітряну кулю віднесло на півтори тисячі миль, кудись у самий центр Росії. От про таку людину я й говорю. Подумайте про жінку, що його любить. Яку, напевно, заздрість вона збуджує в інших! Нехай мені теж заздрять, що в мене чоловік герой!

— Заради вас я піду на все!

— Тільки заради мене? Ні, це не годиться! Ви мусите піти на подвиг тому, що інакше не можете, тому, що така ваша природа, тому, що чоловічий принцип у вас вимагає свого вираження. От, наприклад, ви писали про вибух на вугільній шахті у Віганеї. А чому ж ви не спустилися туди самі і не допомогли людям, які задихалися від задушливого газу?

— Я спускався.

— Ви мені про це не говорили.

— А що отут особливого?

— Я цього не знала. — Вона з цікавістю подивилася на мене. — Сміливий учинок!

— Мені нічого іншого не залишалося. Якщо хочеш написати гарний нарис, треба самому побувати на місці події.

— Який прозаїчний мотив! Це знищує всю романтику. Однак я дуже рада, що ви спускалися в шахту.

Я не міг не поцілувати простягнуту мені руку — стільки грації і гідності було в цьому русі.

— Ви, напевно, вважаєте мене безглуздою, що не полишила дівочих мрій. Але вони такі реальні для мене! Я не можу не йти за ними — це ввійшло в мою плоть і кров. Якщо я коли-небудь вийду заміж, то тільки за знамениту людину.

— Як же може бути інакше! — вигукнув я. — Кому ж і надихати чоловіків, як не таким жінкам! Нехай мені лиш випаде слушна нагода, і тоді подивимося, чи зумію я нею скористатися. Ви кажете, що людина повинна сама створювати свою славу, а не чекати, коли та прийде їй у руки. Так от хоча б Клайв[6] — скромний клерк, а скорив Індію! Ні, клянуся вам, світ ще довідається, на що я здатний!

Гледіс розсміялася зі спалаху мого ірландського темпераменту.

— Що ж, дійте. Ви маєте для цього все — молодість, здоров’я, силу, освіту, енергію. Мені стало дуже сумно, коли ви почали цю розмову. А тепер я рада, що вона збудила в вас такі думки.

— А якщо я…

Її рука, немов м’який оксамит, торкнулася моїх губів.

— Ані жодного слова більше, сер! Ви й так вже на півгодини спізнилися до редакції. У мене просто не вистачало духу нагадати вам про це. Але згодом, якщо ви завоюєте собі місце у світі, ми, можливо, відновимо нашу сьогоднішню розмову.

Ось чому я, такий щасливий, доганяв того туманного листопадового вечора кемберуелльський трамвай, твердо вирішивши не втрачати жодного дня в пошуках великого діяння, що буде гідне моєї прекрасної дами. Але хто міг передбачати, яких неймовірних форм набере це діяння і якими дивними шляхами я прийду до нього!

Читач, мабуть, скаже, що ця вступна глава не має ніякого зв’язку з моїм оповіданням, але без неї не було б і самого оповідання, тому що хто, як не чоловік, натхнений думкою, що він сам творець своєї слави, і готовий на будь-який подвиг, здатний так рішуче полишити звичний спосіб життя і пуститися навмання в оповиту таємничим сутінком країну, де на нього чекають великі пригоди і велика нагорода за них!

Уявіть же собі, як я, п’ята спиця в колісниці «Дейлі-газетт», провів той вечір у редакції, коли в голові моїй дозріло непохитне рішення: якщо вдасться, сьогодні ж знайти можливість зробити подвиг, що буде гідний моєї Гледіс. Що керувало цією дівчиною, яка змусила мене ризикувати життям заради її уславлення, — безсердечність, егоїзм? Такі думки можуть бентежити в зрілому віці, але ніяк не в двадцять три роки, коли людина пізнає запал першого кохання.

Загрузка...