Глава XIII Цього видовища мені ніколи не забути!

Того смутного дня, коли заходило сонце, я побачив внизу індіанця, що йшов від нас — нашу останню надію на порятунок — і доти проводжав поглядом його самотню крихітну фігурку, поки вона не сховалася в рожевому вечірньому тумані, що повільно вставав між мною і далекою Амазонкою.

Було вже зовсім темно, коли я побрів до нашого розгромленого табору, кинувши наостанок ще один погляд на багаття Самбо — на цей єдиний промінь світла, що долинав до мене з величезного світу і що так само пестив мій погляд, як присутність вірного негра пестила мою затьмарену душу. Але тепер, уперше після лиха, що спіткало мене, я трохи підбадьорився, втішаючи себе думкою, що світ довідається про наші справи і збереже в пам’яті наші імена, пов’язавши їх навіки з тими відкриттями, що, можливо, дістануться нам ціною життя.

Мені було страшно влаштовуватися на ніч у цьому злощасному таборі, а джунглі лякали мене ще більше. Однак доводилося вибирати між першим і другим. Розсудливість вимагала, щоб я був насторожі, але стомленому тілу важко було боротися з дрімотою. Залізши на дерево гінкго, я марно шукав такої місцинки на його нижніх гілках, де можна було б заснути, не ризикуючи зламати собі шию при неминучому падінні.

Довелося злізти і вирішувати, що робити далі. Після довгих роздумів я завалив кущами вхід у табір, розпалив три багаття, розташувавши їх трикутником, ситно повечеряв і заснув міцним сном, що був перерваний на світанку найнесподіванішим і найприємнішим чином.

Рано-вранці чиясь рука лягла мені на плече. Я підхопився, весь тремтячи, схопився за гвинтівку і раптом радісно скрикнув, впізнавши лорда Джона, що схилилося до мене в сірому світанковому сутінку.

Так, це був він — але яка зміна відбулася в ньому! Останній раз я бачив лорда Джона спокійним, стриманим, у чистому білому костюмі. Зараз він стояв переді мною блідий, очі його дико блукали навсібіч, груди важко здіймалися, як після довгого і стрімкого бігу, голова була непокрита, худе обличчя подряпане і все в крові, костюм порваний на шматки. Я дивився на нього, уражений цим видовищем, але він не дав мені навіть відкрити рота і взявся підбирати розкидані по галявині речі, супроводжуючи це короткими, уривчастими фразами:

— Скоріше, юначе, скоріше! Дорога кожна хвилина. Візьміть гвинтівки — обидві. Інші в мене. Якнайбільше патронів. Набийте ними кишені. Тепер — провізія. Шести банок вистачить. Ось так. Ні про що не запитуйте, не думайте. Ну, біжімо, а то буде пізно.

Ще не прокинувшись як слід, не замислюючись над тим, що все це означає, я помчав лісом за лордом Джоном із двома гвинтівками під пахвою і шістьма консервними банками в руках. Він вибирав найгустіші зарості, через які ми ледве продиралися, і нарешті вивів мене до високих кущів. Ми кинулися туди, не звертаючи уваги на колючки. Лорд Джон упав ниць на землю і потяг мене за собою.

— Ну от — ледве вимовив він. — Тепер, здається, ми в безпеці. Вони наскочать на табір, обов’язково наскочать, і прорахуються.

— Що сталося? — запитав я, віддихавшись. — Де обидва професори? І хто на нас полює?

— Людиноподібні мавпи! — пошепки сказав лорд Джон. — Господи Боже, що це за чудовиська! Говоріть тихіше. У них тонкий слух, зір теж дай Боже кожному, зате нюху ні найменшого, наскільки я міг помітити. Слідами вони до нас не доберуться. Де ви пропадали, юначе? Вам поталанило, дякуйте своїй долі, що не потрапили в цю халепу.

Я пошепки розповів йому про свої пригоди.

— Так, кепські наші справи! — сказав лорд Джон, почувши про динозавра і пастку. — Тут вам не курорт. Але все-таки повне уявлення про принадності тутешніх місць я здобув у ту мить, коли на нас напали ці дияволи. Мені одного разу довелося побувати в лапах у людожерів-папуасів, але вони справжні ангели порівняно з цими чудовиськами.

— Розкажіть, як все було, — попросив я.

Це сталося на світанку. Наші вчені друзі тільки продерли очі і навіть не встигли ще зчепитися у сварці. І раптом звідкись узялися мавпи. Просто посипалися на нас, як яблука з яблуні. Вони, напевно, ще по темному обліпили високе дерево, на яке ви лазили. Одній я відразу всадив кулю в черево, однак тим справа і скінчилася — нас миттю уклали на обидві лопатки. Я називаю цих дияволів мавпами, але вони розмахували ціпками, шпурляли в нас каменями, тараторили між собою на своїй мові й на довершення до всього зв’язали нам руки ліанами. Це людиноподібні мавпи, і за розвитком вони стоять вище від усіх звірів, яких мені доводилося зустрічати під час своїх мандрівок, а я, слава Богові, багато валандався по білому світі. Як говориться, «відсутня ланка». Ну, бракує її, і чорт із нею, обійшлися б і без неї! А далі все було так. Вони підхопили свого пораненого родича, з якого кров хльостала, як із прирізаної свині, і віднесли його кудись, а потім сіли біля нас колом. Морди люті, так і дивися розтерзають. На зріст вони, мабуть, як людина, але набагато ширші, кремезніші. Сидять і дивляться, дивляться на нас… Брови руді, навислі, очі якісь дивні, начебто з мутного скла. Вже на що Челленджер не боягуз, а йому теж стало недобре. Не витримав — підхопився і почав кричати: «Кінчайте нас, чого тягти!» У нього, мабуть, від усього цього в голові скаламутилося — дуже вже він буйствував. Мабуть, аби на місці мавп були його закляті вороги репортери, їм і то менше б дісталося.

— Ну, а мавпи що?

Я з жадібністю вслухався в шепіт лорда Джона, що розповідав мені про ці разючі події, а сам уважно озирався на всі боки, не віднімаючи руки від гвинтівки зі зведеним курком.

— Я вже думав: ну, кінець нам! Але зовсім ні. Мавпи заторохтіли, закричали. Потім одна підійшла до Челленджера і стала поруч з ним. Ви зараз розсмієтеся, юначе, але до чого ж вони були схожі — як близькі родичі! Я б сам не повірив, та очі не брешуть. Ця стара людиноподібна мавпа, очевидно, ватажок племені, виявилася точною копією Челленджера, тільки що масть інша — руда. А всі інші чарівні прикмети нашого друга були в наявності, правда трохи перебільшені. Квадратний торс, широкі плечі, груди колесом, повна відсутність шиї, довга руда борода, волохаті брови і точно такий зарозумілий вигляд — йдіть, ви, мовляв, усі під три чорти! Одне слово, повна подібність. Коли це чудовисько стало поруч з Челленджером, ефект вийшов приголомшливий. Саммерлі, настроєний трохи істерично, реготав до сліз, дивлячись на них. Мавпи спочатку теж сміялися, якщо таке кудкудакання можна назвати сміхом, а потім схопили нас і потягли до лісу. Гвинтівок й інших речей вони не торкалися, видно побоялися, а от провізію, вийняту із ящиків, усю забрали із собою. Дорогою нам із Саммерлі здорово дісталося — погляньте на мою фізіономію і на ці лахміття. Вони тягли нас крізь зарості, не розбираючи дороги, а їм самим хоч би що — у них шкіра видублена. Зате Челленджер анітрохи не постраждав. Чотири мавпи підняли його на плечі і понесли, як римського тріумфатора. Тсс! Що це?

Звідкись здалеку до нас долинуло дивне потріскування, що нагадує дрібний дріб кастаньєт.



— Це вони! — шепнув мій товариш, закладаючи патрони в другу двостволку «експрес». — Заряджайте обидві гвинтівки, юначе, живцем ми не здамося, і не думайте. Чуєте, як верещать?

Виходить, чимось схвильовані. Почекайте, голубчики, спробуйте тільки сунутися до нас!

— Вони десь дуже далеко.

— Ця банда до нас не добереться, але в них, напевно, по всьому лісу нишпорять розвідники. Ну добре, повернемося до мого скорботного оповідання. Отож, ці дияволи притягли нас у великий гай коло самого урвища. У них там справжнє місто на деревах — до тисячі хатин з гілок і листя. Це за три-чотири милі звідси. Мерзенні тварини! Мені здається, я після них ніколи не відмиюся. Вони мене усього перемацали своїми брудними лапами. У гаю нас зв’язали по руках і ногах, і я попався такому спритнику, якому тільки б морські вузли в’язати, — ну просто боцман. Отож, нас зв’язали і поклали під деревом, а на варті поставили здоровезну мавпу з кийком. Я все кажу «нас» та «нас», але це стосується тільки мене і Саммерлі. Що ж до Челленджера, то він сидів на дереві, їв якісь фрукти і насолоджувався життям. Утім, нам від нього теж дещо перепало, а головне, він ухитрився послабити наші пута. Ви, напевно, не втрималися б від сміху, дивлячись, як наш професор сидить на дереві, мало не обійнявшись зі своїм близнюком, і розспівує густим басом: «О дзвінкий дзвін!» Музика, чи бачите, налаштовувала мавп на миролюбний лад. Так, ви б розсміялися, а нам було не до сміху. Челленджерові дозволялося робити все що завгодно, зрозуміло у відомих межах, але для нас режим був установлений куди суворіший. Єдине, чим ми всі утішалися, — це думкою, що ви на волі і збережете всі наші записи і матеріали.

А тепер, милий юначе, слухайте і дивуйтеся. Ви твердите, що, судячи з деяких ознак — багаття, пастки тощо, — на плато існують люди. А ми цих людей бачили. І треба сказати, що бідолахи являють собою досить сумне видовище. Жалюгідний, заляканий народець! Та це й не дивно. Очевидно, людське плем’я займає ту частину плато, де печери, а мавп’яче — іншу, і між обома племенами йде боротьба не на життя, а на смерть. От які тут справи, якщо мені вдалося правильно в них розібратися.

Учора людиноподібні мавпи захопили в полон дванадцять тубільців і притягли їх до себе в місто. Це супроводжувалося такими лементами і верещанням, що я просто вухам своїм не вірив. Тубільці — червоношкірі, зовсім низькорослі. Дорогою ця звірина так їх обробила пазурами і зубами, що вони ледве пересували ноги. Двох відразу прикінчили, причому в одного мало не відірвали руку. У цілому видовище було огидне. Ці нещасні трималися мужньо, навіть не пискнули, а ми просто не могли дивитися на них. Саммерлі зомлів. Челленджер, і той ледве-ледве витримав… Ну, здається, пішли.

Ми довго прислухалися до глибокої тиші лісу, але її ніщо не порушувало, крім щебетання птахів. Лорд Джон знову повернувся до своєї розповіді:

— Вам добряче повезло, юначе! Мавпи так захопилися тубільцями, що про нас перестали і думати. Але коли б не це, другий напад на табір був би неминучий. Ви, виявилося, мали цілковиту рацію: вони увесь час спостерігали за нами з дерева і прекрасно зрозуміли, що однієї людини не вистачає. Але потім їм стало вже не до вас. От чому своїм пробудженням ви зобов’язані мені, а не зграї мавп. Боже мій, чого нам довелося зазнати потім! Це якийсь жах! Ви пам’ятаєте бамбукові зарості, де ми знайшли кістяк американця? Отож, вони знаходяться саме під мавпячим містом, і мавпи скидають туди своїх бранців. Я упевнений, що там гори цих кістяків, треба тільки пошукати як слід. Над урвищем у них розчищений плац для подібних церемоній. Нещасних бранців змушують стрибати в прірву поодинці, і весь інтерес полягає в тому, чи розіб’ються вони чи напорються на гострий бамбук. Все мавпяче плем’я вишикувалося над урвищем, і нас теж потягли помилуватися на це видовище. Перші п’ятеро індіанців стрибнули вниз, і бамбук пройшов крізь їхні тіла, як в’язальні спиці крізь олію. Я тепер не дивуюся, згадуючи кістяк бідного янкі[52]. Так, видовище страшне… але разом з тим і захоплююче. Ми, як зачаровані, дивилися на ці стрибки; хоч кожний з нас думав: зараз настане моя черга.

Утім, до цього не дійшло. П’ятьох індіанців приберегли на сьогодні, але бенефіціантами[53] в цьому спектаклі були б Саммерлі і я. Челленджер, очевидно, викрутився. Зрозуміти мавп не так вже й важко, тому що вони висловлюються головним чином знаками. І от, стежачи за їхніми переговорами, я вирішив: настав час діяти. Деякі плани в мене вже були. Але доводилося покладатися тільки на свої сили — від Саммерлі користі ніякої, Челленджер не кращий, їм вдалося зійтися разом на яких-небудь кілька хвилин, і вони відразу розпочали люту суперечку з приводу наукової класифікації цих рудих дияволів, що тримали нас у полоні. Один твердив, що це яванські дріопітеки[54], другий називав їх пітекантропами[55]. Просто здуріли обидва! Але в мене було зовсім інше на думці. Насамперед я звернув увагу, що рівною місцевістю ці тварини бігають гірше людини, бо ноги в них короткі, криві, а тулуб важкий. Челленджер, і той дав би фору найкращому їхньому бігуну, а ми з вами справжні чемпіони порівняно з ними. Потім ще одне досить важливе спостереження: вони жодного уявлення не мають про вогнепальну зброю. Як на мене, їм було навіть невтямки, що трапилося з тією мавпою, яку я поранив. Одне слово, тільки б нам добратися до своїх гвинтівок, а там ми їм покажемо.

І от сьогодні на світанку я дав своєму вартовому здоровенного стусана в черево, примчав у табір, захопив вас, гвинтівки… А подальше вам відомо.

— Але що ж буде з нашими професорами? — жахаючись скрикнув я.

— Треба виручати їх. Втекти зі мною вони не могли — Челленджер сидів на дереві, а в Саммерлі не вистачило б сил, тому я вирішив, що насамперед треба дістати гвинтівки, а вже потім рятувати інших. Правда, мавпи можуть знищити їх з помсти. Челленджера вони навряд чи зачеплять, але за Саммерлі не ручаюся. Втім, йому так чи інакше загрожує смерть. У цьому я цілком переконаний, так що моя втеча не могла погіршити становище. Але тепер честь зобов’язує нас або врятувати товаришів, або поділити з ними їхню долю. А тому, дорогий мій юначе, кайтеся в гріхах, очищайте душу, бо до вечора ваша доля буде вирішена.

Не знаю, чи вдалося мені передати тут характерну для лорда Рокстона манеру висловлюватися — уривчастість, енергійність його фраз, глузливу відчайдушність тону. Ця людина була природженим ватажком. Чим ближче насувалася на нас небезпека, тим барвистішою ставала його мова, тим яскравіше розпалювалися його холодні очі, тим більше і більше стовбурчилися довгі, як у Дон-Кихота, вуса. Йому подобалося ризикувати, насолоджувався драматичністю, властивою справжнім пригодам, особливо коли це стосувалося його самого, і вважав, що у всякій небезпеці є свого роду спортивний інтерес, тому що в небезпечні хвилини людина веде жорстоку гру з долею, де ставкою служить життя. Все це робило лорда Джона незамінним товаришем, і, якщо б не страх за друзів, я б не відчув нічого, крім радості, йдучи за такою людиною на ризиковану справу.

Ми вже хотіли вибратися зі свого притулку, як раптом лорд Джон схопив мене за руку.

— Дивіться! — шепнув він. — Біжать!

З нашого місця було видно вузьку прогалину між деревами, гілки яких спліталися вгорі, утворюючи суцільне зелене склепіння. На цій прогалині з’явився загін людиноподібних мавп. Багато хто з них були озброєні кийками. Сутулі, кривоногі, схожі на оброслих волоссям потворних людей, вони бігли одна за одною, озираючись на всі боки, і раз у раз торкалися землі своїми довгими руками. Сутулість зменшувала їхній зріст, але, прикинувши на око, я визначив його футів у п’ять, не менше. З хвилину я бачив їх зовсім чітко. Потім вони сховалися за кущами.

— Ні, зараз ще рано, — сказав лорд Джон, опускаючи гвинтівку. — Краще затаїтися, поки вони не перестануть нишпорити лісом. Дамо їм ще годину на пошуки, а потім подивимося, можливо проберемося до них у місто і заскочимо їх зненацька.

Скориставшись цією відстрочкою, ми розкрили одну із захоплених із собою банок і почали снідати. Лорд Рокстон нічого не їв з ранку, якщо не вважати декількох плодів, і зараз з жадібністю накинувся на їжу. Коли ж сніданок було скінчено, ми взяли в обидві руки по гвинтівці і з повними кишенями патронів рушили рятувати друзів. Перш ніж вийти з заростей, лорд Джон зробив кілька карбів на деревах, щоб запам’ятати, у якому боці знаходиться Форт Челленджера, і в разі необхідності відразу відшукати це місце. Ми мовчки пробралися крізь хащу і вийшли на край урвища, неподалік від нашої першої стоянки. Тут лорд Джон зупинився і розповів про свої плани.

— У густому лісі ця звірина може зробити з нами все що завгодно, — сказав він. — Вони нас бачитимуть, а ми їх ні. Але на відкритому місці справа інша, бо бігаємо ми набагато швидше. Отже, поки можливо, давайте триматися відкритих місцин. Уздовж краю плато ліс рідший, відтіля ми і почнемо наступ. Йдіть не поспішаючи, будьте пильні і тримайте гвинтівку напоготові. А головне пам’ятайте: живцем у руки не даватися, відстрілюйтеся до останнього патрона. От вам моя остання порада, юначе.

Коли ми вийшли до урвища, я заглянув вниз і побачив нашого доброго негра, що палив люльку, сидячи на каменях. Як мені хотілося гукнути його і розповісти йому, що з нами сталося! Але це було ризиковано — нас могли почути. Лісова хаща, здавалося, так і кишіла людиноподібними мавпами; їх своєрідне пронизливе верещання раз у раз долітало до нашого слуху. Ми кидалися в кущі й відлежувалися там доти, поки верещання не затихало вдалині. Це дуже затримувало наше просування вперед, і нам знадобилося години дві, щоб добратися до мавп’ячого міста. Тепер воно було близько — я зрозумів це з тієї обережності, з якою йшов лорд Джон. От він махнув мені рукою, наказуючи лягти, а сам поповз далі, але незабаром повернувся назад. Обличчя його посіпувалося від хвилювання.

— Швидше! — шепнув він. — Швидше! Тільки б не спізнитися!

Тремтячи всім тілом, я підповз до нього і виглянув через кущі на галявину, що відкривалася за ними.

Цього видовища мені ніколи не забути. Воно було таке химерне, таке неймовірне, що я не знаю, як описати його, щоб ви повірили мені. Може, нам все-таки вдасться вибратися звідси живими; мине кілька років… я як і раніше сидітиму у вітальні клуба «Дикун» і дивитимуся у вікно на нудну набережну Темзи, що не викликає сумнівів у своїй реальності… Отож, чи повірю тоді я сам, що це відбувалося в мене на очах? Чи не здасться мені, що я приймав гарячкові марення за дійсність? От чому я хочу записати все це, поки події свіжі в моїй пам’яті, поки хоча б одна людина — та, що лежить поруч зі мною в сирій траві, — зможе підтвердити кожне написане тут слово.

Перед нами розстелялася галявина ярдів сто у ширину, вкрита аж до самого урвища густою зеленою травою і невисокою папороттю. Цю галявину півколом обступали дерева, усаджені в кілька ярусів будиночками, звитими з гілок і листя. Уявіть собі житло граків, де замість гнізд — будиночки, і ви зрозумієте, про що я говорю. Біля входів у них і на ближніх гілках сиділи мавпи, судячи з їх невеликих розмірів, самки і дитинчата мавп’ячого племені. Усі вони з цікавістю стежили за тим, що відбувалося внизу і від чого ми самі не могли відвести очей.

На відкритому місці неподалік від краю плато вишикувалося кілька сотень кошлатих рудих людиноподібних мавп. Деякі з них були величезного зросту, інші менші, але всі вони без винятку викликали в мене почуття огиди. Мавпи трималися зімкнутими рядами, очевидно підкоряючись дисципліні. Перед ними стояло кілька низькорослих, але пропорційно складених індіанців, шкіра яких відливала бронзою в яскравих променях сонця. У цій маленькій купці виділялася висока, худа фігура білої людини. Понура голова, схрещені на грудях руки — все відбивало жах і покірність долі. Ми досить легко впізнали в цій людині професора Саммерлі.

Декілька мавп несли варту біля нещасних бранців і зірко стежили за ними, готові припинити всяку спробу до втечі. Праворуч, біля самого краю плато, стояли окремо ще дві фігури, такі безглузді — за інших обставин їх можна було б назвати навіть комічними, — що, побачивши цю пару, я впився в неї очима. Один з них був наш товариш, професор Челленджер. Від його куртки залишилися жалюгідні лахміття, сорочка кудись поділася, борода зливалася з густою порослю на могутніх грудях, а волосся, що сильно відросло за час наших мандрів, чорною гривою розвівав вітер. Досить було одного дня, аби перетворити цей вищий продукт сучасної цивілізації на останнього дикуна Південної Америки.

Поруч з Челленджером стояв його владика — царьок людино-мавпячого племені. Лорд Джон не перебільшував: це була точна копія нашого професора, з виправленням лише на руду масть. Та ж приосадкувата фігура, ті ж масивні плечі і довгі руки, та ж кудлата борода, що спускається на волосаті груди. Різниця позначалася лише в такому: низьке, приплющене чоло мавпоподібної людини являло собою повний контраст чудовому черепу європейця. Що ж стосується всього іншого, то мавп’ячий царьок був чудовою карикатурою на професора.

На папері цей опис займає дуже багато місця, але тоді я осягнув усю картину в одну мить і відразу відвернувся від неї, поглинутий драмою, що розігрувалася в нас на очах. Дві людиноподібні мавпи схопили одного індіанця і потягли його до урвища. Царьок змахнув рукою. Чудовиська підняли людину за руки і за ноги і, розгойдавши, жбурнули в прірву. Розмах був такий великий, що нещасний описав дугу в повітрі, перш ніж каменем полетіти вниз. Вся мавпяча юрба, за винятком вартових, кинулася до урвища, завмерла там у напруженому мовчанні і раптом вибухнула радісними лементами. Мавпи скакали як одержимі, розмахували довгими волосатими руками і вили від захвату. Потім вони відринули від урвища і знову вишикувалися рядами, очікуючи наступної жертви.

Цього разу настала черга Саммерлі. Двоє вартових схопили його за руки і грубо штовхнули вперед. Він стріпувався і бився, як курча, яке тягнуть з курятника. Челленджер запекло зажестикулював, звертаючись до мавпячого царька. Він просив, благав, заклинав пожаліти його товариша. Але мавпа безцеремонно відіпхнула свого двійника і заперечно похитала головою. Це був її останній свідомий рух: клацнув постріл, і рудий царьок мішком звалився на землю.

— Стріляй у юрбу! Не шкодуй куль, синку! — крикнув мені лорд Джон.

У душі кожної, навіть найбільш пересічної, людини криються невідомі їй безодні. Я завжди славився своїм м’якосердям: стогони пораненого зайця не раз викликали в мене гіркі сльози. Але тепер мене опанувала спрага крові. Я підхопився на ноги і випускав кулю за кулею спочатку з однієї гвинтівки, потім з другої, клацав затворами, перезаряджав їх і увесь час кричав, не пам’ятаючи себе від лютого захвату. Удвох, стріляючи з чотирьох гвинтівок, ми вчинили страшне спустошення в рядах мавп. Обидва вартових, приставлених до Саммерлі, валялися мертві, а він ішов, похитуючись, як п’яний, і, очевидно, не усвідомлював, що його звільнили. Наші вороги розгублено металися галявиною, нічого не розуміючи, не знаючи, куди подітися від вихора смерті, що зненацька налетів на них. Вони розмахували руками, верещали, падали, спотикаючись об трупи. Потім, підкоряючись інстинктові, юрбою кинулися під захист дерев, і галявина, всіяна тілами вбитих, спорожніла. Посеред неї стояла тільки маленька купка бранців.

Швидкий розум Челленджера миттю оцінив становище. Він схопив приголомшеного Саммерлі за руку і, тягнучи його за собою, побіг до нас. Двоє вартових метнулися було за ними, але лорд Джон миттю уклав спочатку одного, потім другого, не витративши зайвої кулі. Ми вибігли з кущів назустріч нашим друзям і сунули кожному в руки по зарядженій гвинтівці. Але тут Саммерлі зовсім знесилів. Він ледь пересував ноги. Тим часом людиноподібні мавпи вже встигли отямитися від страху. Вони розсипалися серед кущів, очевидно збираючись відрізати нам шлях. Ми з Челленджером підхопили Саммерлі під руки, а лорд Джон прикривав наш відступ, посилаючи кулю за кулею в страшні, вищирені пики, що раз у раз виглядали з чагарника. Приблизно з милю, а то й більше, ці тварини з оглушливим верещанням переслідували нас, наступаючи на п’яти. Потім почали відставати, переконавшись у нашій перевазі і не бажаючи більше потрапляти під влучні кулі лорда Джона. Добравшись, нарешті, до табору, ми озирнулися назад і переконалися, що тепер нам дали спокій. Принаймні, нам так здавалося, але це була помилка. Ми встигли тільки завалити вхід у табір, потиснути одне одному руки й у знемозі розлягтися коло джерела посередині галявини, як раптом за огорожею, почули чиїсь швидкі кроки і зараз же слідом за тим тихі жалібні схлипування. Лорд Джон підбіг із гвинтівкою до завалу і виглянув назовні. За огорожею, уткнувшись лицем в землю, лежали чотири мідно-червоні постаті індіанців, що залишилися живими. Вони тремтіли від страху, але це не заважало їм молити нас про захист. Один з них устав, виразно повів руками, очевидно бажаючи сказати, що ліс навколо нашого табору повний небезпек, потім упав лордові Джону в ноги і пригорнувся обличчям до його колін.

— Це ще що таке? — вигукнув наш проводир, ніяково посмикуючи вуса. — Ні, справді, як же нам бути з ними? Вставай, друже, вставай, дай моєму черевикові спокій.

— Про них теж треба подбати, — сказав Саммерлі, набиваючи люльку. — Ви всіх нас вирвали з пазурів смерті. Як це було зроблено! Я просто захоплююся вами.

— Дуже дивно! — вигукнув Челленджер. — Дуже дивно! Не тільки ми особисто, але й весь учений світ Європи залишиться у вас у неоплатному боргу. Скажу, не вагаючись, що загибель професора Саммерлі і професора Челленджера стала б досить помітним збитком у сучасній науці. Ви і наш юний друг заслуговуєте на всіляку похвалу.

Батьківська посмішка вигравала на вустах Челленджера, але як би здивувався вчений світ Європи, якщо б він побачив у цю хвилину своє улюблене дітище, свою надію! Скуйовджене волосся, голі груди, лахміття. Оплот науки сидів, затиснувши між колін відкриту консервну банку, і пальцями засовував до рота великий шматок австралійської баранини. Індіанець глянув на нього, скрикнув і знову припав до ніг лорда Джона.

— Не бійся, малий, — сказав наш проводир, погладжуючи чорну голову, що притискалася до його колін. — Челленджер, ваш вигляд справив на індіанця жахливе враження. І я не знаходжу в цьому нічого дивного. Заспокойся, друже, це людина, така ж, як ми.

— Однак, сер! — закричав Челленджер.

— Нічого, професоре, ви маєте дякувати долі, що вона нагородила вас не зовсім звичайною зовнішністю. Якщо б не ваша разюча подібність з мавпячим царьком…

— Досить, лорде Джоне Рокстон! Ви занадто багато собі дозволяєте!

— Факт залишається фактом.

— Прошу вас, сер, змінити тему розмови! Ваші зауваження зовсім недоречні і справи не стосуються. Нам треба вирішити, що робити з індіанцями. Очевидно, доведеться доставити їх додому. Але де вони живуть? От питання.

— Беруся на нього відповісти, — сказав я. — Індіанці живуть у печерах по той бік центрального озера.

— Он як! Нашому юному другові відомо, де знаходиться їхнє житло. Це, імовірно, не так близько звідси?

— Миль двадцять, не менше, — відповів я. Саммерлі застогнав.

— Я вже у будь-якому разі туди не доберуся. Ви чуєте? Ці тварини все ще нишпорять по наших слідах.

І дійсно, з темної лісової хащі до нас донеслося далеке верещання людиноподібних мавп. Індіанці знову почали підвивати від страху.

— Треба йти звідси, і якомога швидше, — сказав лорд Джон. — Юначе, допоможіть Саммерлі. Індіанці понесуть речі. Ну, ходімо, поки вони нас не запримітили.

Менше ніж за півгодини ми добігли до нашого притулку в кущах і сховалися там. Схвильовані лементи людиноподібних мавп весь день долітали до нас з боку нашого форту, але сюди ніхто з них не добрався, і стомлені втікачі — і білий і червоношкірі — нарешті, занурилися в довгий, міцний сон.

Увечері я відчув крізь дрімоту, що хтось тягне мене за рукав, і, відкривши очі, побачив перед собою Челленджера.

— Містере Мелоуне, наскільки мені відомо, ви ведете щоденник і розраховуєте згодом опублікувати його, — почав він досить урочистим тоном.

— Мене послали сюди як спеціального кореспондента, — відповів я.

— Отож. Ви, ймовірно, чули дурні натяки лорда Джона Рокстона, що… що нібито… є деяка подібність між…

— Так, чув.

— Мені нема чого вам говорити, що опублікування подібної дурниці… і взагалі найменша вільність у викладі подій будуть для мене надзвичайно образливі.

— Я обіцяю строго дотримуватися фактів.

— Лорд Джон схильний піддаватися усяким фантазіям, і йому нічого не варто як-небудь на свій лад пояснити ту повагу, що навіть некультурні раси відчувають до людської гідності. Вам зрозуміла моя думка?

— Цілком.

— То ж я покладаюся на ваш такт, — сказав Челленджер і після довгої паузи додав: — А цей мавпячий царьок був досить неабиякою істотою… Надзвичайно значна зовнішність, і такий розумний! Чи не правда?

— Досить гідна особистість, — відповів я.

І професор, очевидно заспокоївшись, знову влігся спати.

Загрузка...