Глава XIV Це була справжня перемога

Ми уявляли, що наші переслідувачі, людиноподібні мавпи, не підозрюють про існування цього притулку в кущах, однак незабаром нам довелося переконатися у своїй помилці. У лісі стояла повна безмовність — ні звуку, ні шелесту листя… І все-таки колишній досвід мав підказати нам, з якою хитрістю і з яким терпінням ці тварини вистежують свою здобич і вичікують слушної нагоди для нападу. Не знаю, що мені обіцяє доля надалі, але навряд чи я був і буду коли-небудь такий близький до смерті, як того ранку. Зараз розповім все одне по одному.

Сон не допоміг нам відновити сили після страшних хвилювань і голодування попереднього дня. Саммерлі був такий слабкий, що ледве тримався на ногах, але з властивими йому завзятістю і мужністю не хотів зізнатися в цьому. Ми скликали військову раду і вирішили посидіти тут ще години дві, підкріпитися сніданком, що було вкрай необхідно, а потім вирушити в дорогу через усе плато і вийти до печер на той берег центрального озера, де, за моїми спостереженнями, жили люди. Ми сподівалися, що врятовані нами індіанці замовлять за нас добре слово, і розраховували на гарний прийом з боку їхніх одноплемінників.

Після такої подорожі Країна Мепл-Уайта ще більше відкриє перед нами свої таємниці, і, виконавши покладену на нас місію, ми зосередимо всі свої помисли на тому, як нам вибратися звідси і знову повернутися у світ. Навіть сам Челленджер визнавав, що мета нашої експедиції буде досягнута і що після цього обов’язок вимагатиме від нас якомога швидше повідати усьому цивілізованому світові про зроблені нами дивні відкриття.

Тепер ми могли уважніше придивитися до врятованих індіанців. Вони були невеликого зросту, мускулясті, спритні, незлобиві на вигляд, із правильним овалом лиця, позбавленого всякої рослинності, і з гладким чорним волоссям, схопленим на потилиці шкіряним ремінцем. Одяг їх складався лише з пов’язки на стегнах, теж шкіряної. Розірвані мочки, що кровоточили, свідчили про те, що у їхніх вухах були якісь прикраси, які залишилися в лапах їхніх ворогів — мавп. Індіанці жваво перемовлялися між собою на незнайомій нам мові, але ми все-таки зрозуміли, що їхнє плем’я називається «аккала». Вони вимовили це слово кілька разів підряд, показуючи одне на одного, потім замахали стиснутими кулаками у бік лісу і, тремтячи від страху і ненависті, крикнули: «Дода! Дода!» — так, мабуть, іменувалися в них людиноподібні мавпи.

— Що ви про них скажете, Челленджере? — запитав лорд Джон. — Для мене ясно тільки одне: он той юнак з виголеним чолом — їхній вождь.

І дійсно, цей індіанець тримався окремо, а інші зверталися до нього з найбільшою шанобливістю, незважаючи на те, що всі вони були старші за нього. Гордість і незалежність проглядали в кожному русі юнака, і коли Челленджер поклав свою величезну лапу йому на голову, він відсахнувся від нього, як пришпорений кінь, і, гнівно блиснувши чорними очима, відійшов назад. Потім приклав долоню до грудей і, весь сповнений гідності, кілька разів повторив слово «Маретас».

Професор, нітрохи не знітившись, схопив за плече іншого індіанця і, повертаючи його з боку в бік, наче наочне приладдя, почав читати нам лекцію.

— Розвинутий череп, лицьовий кут і деякі інші ознаки говорять про те, що це плем’я не може бути віднесене до нижчої раси, — загудів він своїм гучним басом. — У расовій шкалі ми маємо відвести йому місце попереду багатьох інших племен Південної Америки. Я твердо переконаний, що тут, на плато, виникнення і розвиток цього племені був би неможливий. Але ж і людиноподібних мавп відокремлює величезна прірва від збережених тут доісторичних тварин. Отже, вони теж не могли з’явитися й еволюціонувати в Країні Мепл-Уайта.

— Звідки ж вони взялися? З неба, чи що, звалилися? — запитав лорд Джон.

— Це питання, безсумнівно, викликає гарячі суперечки серед учених Європи й Америки, — відповів професор. — Моє власне тлумачення його — правильне чи неправильне (при цих словах він випнув груди і з надзвичайною зарозумілістю повів довкола очима) — полягає в такому: у тутешніх досить своєрідних умовах еволюція досягла стадії хребетних, причому старі форми продовжували жити і розвиватися пліч-о-пліч з новими. От чому поряд з формами юрського періоду тут уживается і сучасний тапір — тварина з досить поважним родоводом, — і великий олень, і мурахоїд. Поки все ясно. Але ви запитаєте: а людиноподібні мавпи, а індіанці? Як наукова думка має поставитися до їхнього перебування на плато? На мій погляд, пояснення може бути тільки одне: вони проникли сюди ззовні. Дуже можливо, що якісь людиноподібні мавпи, що існували в Південній Америці, перебралися сюди ще в прадавні часи і внаслідок своєї еволюції дали той вид людиноподібних мавп, окремі представники яких (тут Челленджер подивився мені просто у вічі) мають настільки значну і пристойну зовнішність, що за наявності розуму вони могли б прикрасити собою навіть людську расу. Що ж стосується індіанців, то це плем’я іммігрувало сюди з рівнини в більш пізні часи внаслідок голоду або переслідувань ворога. Зіткнувшись тут з небаченими досі чудовиськами, вони сховалися в печерах, про які розповідав наш юний друг. Однак їм, безперечно, доводилося боротися на життя і на смерть з дикими звірами, зокрема з мавпами, які не бажали примиритися з вторгненням людини і вели з ними нещадну війну, пускаючи в хід усю свою хитрість, а в цьому вони можуть позмагатися з будь-якими більш великими істотами. От чим пояснюється, на мій погляд, нечисленність індіанського племені. Отже, джентльмени, що ви тепер скажете? Чи правильно я розгадав цю загадку, чи ви маєте які-небудь заперечення по суті?

Але професорові Саммерлі було не до суперечок, і він тільки вперто хитнув головою на знак протесту. Лорд Джон пошкрябав свою лисіючу маківку і відмовився прийняти виклик Челленджера, мотивуючи це тим, що він борець іншої ваги й іншої категорії. Я ж залишився вірний собі і перевів бесіду в більш прозаїчний план, оголосивши, що один з індіанців кудись зник.

— Він пішов, — сказав лорд Рокстон. — Ми дали йому банку з-під консервів і відправили по воду.

— У старий табір? — запитав я.

— Ні, до струмка. Це недалеко, ген за тими деревами. Яких-небудь сто ярдів. Але цей малий, очевидно, не квапиться.

— Піду подивлюся, що він там робить, — сказав я і, захопивши гвинтівку, пішов у ліс, надавши друзям готувати вбогий сніданок.

Вам здасться необачним з мого боку, що я, навіть на такий короткий термін, зважився залишити наш надійний притулок у кущах, але ж мавпяче місто були далеко, адже вороги втратили наші сліди, а крім того, у мене була при собі гвинтівка. Однак, як виявилося надалі, я недооцінив підступності і сили людиноподібних мавп.

Струмок дзюрчав десь зовсім близько, але густі зарості дерев і чагарника ховали його від мене. Я вже досить далеко відійшов від товаришів, як раптом побачив щось червоне посередині зеленої трави. На мій жах, це виявився труп посланого за водою індіанця. Нещасний лежав скорчившись, і голова в нього була так неприродно вивернута, начебто він дивився вгору через плече. Я крикнув, попереджаючи друзів про небезпеку, підбіг до індіанця і нахилився над ним… Імовірно, мій ангел-охоронець був десь зовсім близько в цю хвилину, тому що інстинкт, а може, і шерех листя змусили мене глянути вгору. З густої зелені листя, що нависла над самою моєю головою, до мене повільно тяглися дві довгі мускулясті руки, вкриті рудим волоссям. Ще мить, і жадібні пальці зімкнулися б навколо моєї шиї. Я відскочив назад, але ці руки виявилися ще моторніші. Правда, стрибок врятував мене від мертвої хватки, але одна лапа вчепилась мені в потилицю, друга — в лице, а потім, коли я закрив горло долонею, — у пальці.

Я відчув, що піднімаюся над землею, що голову мені відгинають назад з нездоланною силою… Здавалася, ще мить, і шийні хребці не витримають, Мозок починав затуманюватися, але я не відпускав цієї страшної руки і, нарешті, відірвав її від підборіддя. Наді мною схилилася огидна морда з холодними блакитними очима, нещадний погляд яких сковував мене гіпнотичною силою.

Боротися не було сил. Як тільки чудовисько відчуло, що я слабшаю, у його величезній пащі блиснули два білих ікла, і воно ще сильніше стисло лапу, закидаючи мені голову. Перед очима в мене попливли мутні кола, у вухах задзвеніли срібні дзвіночки. Десь удалині почувся постріл, я упав, майже не відчувши при цьому болю, і знепритомнів.

Отямившись, я побачив, що лежу на траві в нашому притулку, серед кущів. Хтось уже встиг збігати до струмка, і лорд Джон змочував мені голову водою, а Челленджер і Саммерлі дбайливо підтримували мене з двох боків. Побачивши перед собою їхні стривожені обличчя, я вперше зрозумів, що наші професори не тільки мужі науки, але й люди, здатні на прості людські почуття. Ніяких ушкоджень на тілі в мене не було. Очевидно, моя непритомність була викликана тільки сильним потрясінням, бо за півгодини я вже остаточно оговтався, якщо не вважати болю в потилиці й у шиї.

— Ну, дорогий мій юначе, цього разу ви були на волосинку від смерті, — сказав лорд Джон. — Коли я кинувся на ваш лемент і побачив, що це чудовисько відкручує вам голову і ви вже задерли всі чотири лапки догори, у мене насамперед промайнула думка: ну, нашого полку убуло! Я навіть промахнувся похапцем, але все-таки ця тварина кинула вас і відразу ж утекла. От, дідько! Дали б мені сюди п’ятдесят людей з рушницями, ми б швидко навели тут порядок — і сліду б не залишили від цієї погані.

Тепер було цілковито ясно, що людиноподібні мавпи якимось чином дізналися про наш притулок і не спускають з нього очей. Удень їх можна було не боятися, але що буде вночі? Вони напевно наскочать сюди. Виходить, треба йти, і чим скоріше, тим краще. З трьох боків нас оточувала лісова хаща, де на кожному кроці можна було нарватися на засідку, але з четвертого починався положистий схил, що спускався до центрального озера, і там ріс низький чагарник з поодинокими деревами, що перемежовувався подекуди відкритими прогалинами. Цим схилом я і йшов саме тієї ночі, і він вів просто до печер індіанців. Отже, сюди нам і треба було прямувати.

Єдине, про що ми шкодували, — це про наш табір, і не стільки через кинуті там запаси, скільки через негра Самбо, останню сполучну ланку між зовнішнім світом і нами. Втім, гвинтівки були при нас, нестатку в патронах теж не відчувалося, так що якийсь час ми могли обійтися й цим, а далі, мабуть, трапиться можливість повернутися на старе місце і знову встановити зв’язок з нашим негром. Самбо твердо обіцяв не кидати нас, і ми не сумнівалися, що він дотримає свого слова.

Рано-вранці наша партія рушила в дорогу. Попереду як провідник йшов молодий вождь, який з обуренням відмовилося нести будь-яку поклажу. За ним, зваливши на спину все убоге майно експедиції, крокували два вцілілі індіанці. Наша четвірка з рушницями напереваги замикала хід. Як тільки ми вийшли з чагарнику, безмовна досі лісова хаща раптом наповнилася диким виттям людиноподібних мавп, що чи то раділи, чи то зловтішалися з приводу нашого відходу. Озираючись назад, ми нічого не бачили, але це протяжливе виття ясно говорило, скільки ворогів ховалося за суцільною стіною зелені, яка обступала нас з усіх боків. Однак гнатися за нами мавпи, очевидно, не збиралися, і, вийшовши на більш відкрите місце, ми зовсім перестали їх боятися.

Я йшов останнім і мимоволі посміхався, дивлячись на своїх товаришів. Невже це блискучий лорд Джон Рокстон, що не дуже давно приймав мене в рожевій пишноті своїх апартаментів в Олбені, вистелених перськими килимами й обвішаних по стінах картинами? Невже це той самий професор, що так велично сидів за величезним письмовим столом у Енмор-парку? І, нарешті, куди подівся той суворий, манірний учений, що виступав на засіданні Зоологічного інституту? Та хіба в бурлак, що зустрічаються на польових дорогах Англії, буває такий жалюгідний, сумовитий вигляд! Ми провели на плато всього лише тиждень, але наш запасний одяг залишився внизу, а тиждень цей був не з легких, хоча саме мені не доводилося особливо скаржитися, бо я не потрапив у лапи до мавп тієї ночі. Залишившись без капелюхів, усі мої товариші пов’язали голови хустками; одяг висів на них лахміттям, а шар бруду і неголена щетина змінювали їх майже до невпізнанності. Саммерлі і Челленджер сильно кульгали, я теж ледве волочив ноги, ще не оговтавшись як слід від ранкового потрясіння, і насилу повертав шию, що здерев’яніла після мертвої хватки мавпи. Так, ми являли собою досить сумне видовище, і мене анітрошки не дивувало, що наші супутники індіанці раз у раз озиралися назад, дивлячись на нас зі здивуванням і навіть з жахом.

Було далеко за полудень, коли ми вийшли із заростей до берегів озера. Індіанці побачили його широку гладінь і з радісними вигуками замахали руками, показуючи нам на воду. Картина була й справді дивна. Просто до того місця, де ми стояли, неслася ціла флотилія легких човнів. Вони були далеко, за кілька миль, але ця відстань так швидко скорочувалося, що незабаром веслярі роздивилися, хто стоїть на березі. Радісні голоси громовим гуркотом розляглися над озером. Підхопившись з місць, індіанці замахали веслами і списами. Потім знову заходилися веслувати й умить пролетіли відстань, що залишилася, витягли човни на пологий піщаний берег і з привітальними лементами впали ниць перед молодим вождем. Слідом за тим з юрби виступив літній індіанець з намистом і браслетом з великих блискучих скелець і в накинутій на плечі чудовій плямистій шкурі, що відливала бурштином. Він підбіг до юнака, ніжно обійняв його, потім подивився в наш бік, запитав щось і, підійшовши до нас, без усякої підлесливості, з великою гідністю обійняв усіх нас по черзі. За одним його словом інші індіанці на знак поваги схилилися перед нами до землі. Мені особисто було ніяково від такого раболіпства, лорда Джона і Саммерлі воно, очевидно, теж збентежило, зате Челленджер розцвів, як квітка, зігріта сонцем.

— Можливо, ці тубільці недалеко пішли вперед у своєму розвитку, — сказав він, погладжуючи бороду й оглядаючи розпростерті перед нами тіла, — але декому з освічених європейців варто було б повчитися в них, як поводитися в присутності вищих істот. Подумати тільки, до чого безпомилковий інстинкт первісної людини!

Судячи з цього, індіанці виступали в бойовий похід, тому що, крім списів з довгого бамбука з кістяними наконечниками, кожний з них мав при собі лук і стріли, кийок або кам’яну сокиру біля пояса. Похмурі, люті погляди, які вони кидали у бік лісу, відкіля ми вийшли, і часте повторення слова «дода» свідчили про те, що метою цього походу було або виручити сина старого вождя (ми здогадалися про їхнє споріднення), або помститися за його смерть. Тепер усі вони розсілися навпочіпки у кільце і тримали військову раду, а ми розмістилися віддалік на базальтовій брилі і почали спостерігати за тим, що відбувалося. Першими говорили воїни, а потім до свого племені з гарячим словом звернувся і наш юний друг. Мова його супроводжувалася настільки красномовною мімікою і жестикуляцією, що ми зрозуміли її всю, начебто ця мова була знайома нам.

— Чи варто повертатися зараз додому? — говорив він. — Рано чи пізно нам доведеться стати віч-на-віч з нашим ворогом. Наші брати убиті. Що з того, що я залишився живий і неушкоджений, коли інші загинули? Хто з вас може бути спокійний за своє життя? Зараз ми усі зібралися разом. — Він показав на нас. — Ці прибульці — наші друзі. Вони великі воїни і так само, як і ми, ненавидять мавп. Їм коряться громи і блискавки. — Тут він здійняв руку до неба, — чи трапиться коли-небудь інший такий випадок? Ходімо ж вперед і або вмремо, або завоюємо собі спокійне життя, і тоді нам не соромно буде повернутися до наших жінок.

Маленькі червоношкірі воїни жадібно слухали свого вождя, а коли він скінчив, вибухнули захопленими лементами і всі як один зметнули списи в повітря. Його батько запитав нас про щось, показуючи у бік лісу. Лорд Джон знаком запропонував йому почекати і звернувся до нас.

— Ну, вирішуйте кожний сам за себе, — сказав він. — Я особисто не проти звести рахунки з тими мавпами, і якщо справа скінчиться тим, що вони будуть стерті з лиця землі, то ця сама земля тільки покращає після такої операції. Я піду з нашими новими друзями і не залишу їх до переможного кінця. А ви що скажете, юначе?

— Звичайно, я з вами!

— А ви, Челленджере?

— Можете розраховувати на мою допомогу.

— А ви, Саммерлі?

— Ми все далі і далі відхиляємося від мети нашої експедиції, лорде Джоне. Запевняю вас, я зовсім не для того залишив професорську кафедру в Лондоні, щоб очолювати набіг червоношкірих на колонію людиноподібних мавп.

— Так справді, як ми низько впали! — з посмішкою сказав лорд Джон. — Але нічого не вдієш, так склалися обставини. Ну, ми чекаємо вашої відповіді.

— Це досить сумнівна витівка, — не здавався Саммерлі, — але якщо ви всі підете, мені хоч-не-хоч доведеться йти за вами.

— Виходить, вирішено, — сказав, лорд Джон і, повернувшись до старого вождя, ствердно кивнув і поплескав долонею по гвинтівці.

Старий потис усім нам руки, а його одноплемінники вибухнули ще більш захопленими лементами.

Виступати в похід було вже запізно, й індіанці нашвидку розбили табір. Усюди зайнялися, задиміли багаття. Невелика група пішла в джунглі і повернулася, женучи перед собою молодого ігуанодона, в якого теж сиділа асфальтова наліпка на плечі. Один індіанець підійшов до нього і розпорядився, щоб його прирізали, і ми тільки тоді зрозуміли, що величезні ігуанодони є власністю тубільців, як у нас рогата худоба. Отже, загадкові асфальтові плями були всього-на-всього чимось на зразок тавра. Ці тупі травоїдні істоти, наділені крихітним мозком, відрізняються такою безпорадністю, незважаючи на свої величезні розміри, що з ними може справитися і дитина. Не минуло і декількох хвилин, як ігуанодона оббілували, і шматки м’яса вже присмажувалися на багаттях разом з якоюсь рибою із великою лускою, що індіанці наловили в озері, пустивши в хід списи замість острог.

Саммерлі ліг на обмілину і заснув, а ми утрьох подалися бродити берегом озера, палаючи бажанням довідатися якнайбільше про цю надзвичайну країну. Разів зо два на нашому шляху траплялися ями з такою ж синьою глиною, як на болоті птеродактилів. Ці загаслі вулканічні кратери чомусь страшенно цікавили лорда Джона. Челленджер теж знайшов щось гідне його уваги — це був грязьовий гейзер, що сильно бив, струмені його так і кипіли бульбашками, які виділяли якийсь невідомий нам газ. Челленджер опустив у гейзер порожню тростину, підніс до неї сірник і, наче школяр, закричав з радості, коли підпалений газ вибухнув і запалав синім вогнем. Потім він приладнав до тростини шкіряний кисет, наповнив і його газом і запустив у повітря. Цей експеримент привів професора в ще більший захват.

— Пальний газ! Та який — легший за повітря! Тепер я впевнений, що в ньому міститься значна кількість вільного водню. Почекайте, друзі мої! Джордж Едуард Челленджер ще не вичерпав усіх своїх можливостей. Великий розум завжди змушує природу служити собі. Ви ще переконаєтеся в цьому на власні очі! — Він гордовито випнув груди, але так і не поділився з нами своїми таємними задумами.

Що стосується мене, то берег здавався мені мало цікавим порівняно із самим озером. Поява індіанців і шум стоянки розполохали все живе в його околицях, і ніщо не порушувало тиші, що стояла навколо нашого табору, якщо не зважати на декількох птеродактилів, які ширяли високо в небі, виглядаючи падло. Але блідо-рожеві води центрального озера жили своїм життям. Чиїсь величезні аспідно-чорні спини і зубцюваті плавці раз у раз здіймали срібні бризки над водою і знову зникали в глибині. Піщані обмілини кишіли потворними істотами — чи то величезними черепахами, чи то ящірками, і серед них нам особливо впало в око одне чудовисько — плоске, як шкіряний клапоть, воно смикалося усією своєю поверхнею, що відливала жирними відблисками, і повільно повзло по піску. Час від часу з води раптом виростали голови якихось змієподібних істот, що, граціозно звиваючись, пливли в комірці з піни і з таким самим пінливим шлейфом позаду. Але, як виявилося, це були зовсім не змії. Одна така істота вилізла на пісок неподалік від нас, і ми побачили, що довга шия переходить у неї в циліндричний тулуб з величезними перетинчастими плавцями. Челленджер і Саммерлі, що вже приєднався до нас, шаленіли від захвату і подиву.

— Плезіозавр[56]! Прісноводний плезіозавр! — скрикнув Саммерлі. — І я бачу його на власні очі! Мій дорогий Челленджере, хто із зоологів може похвалитися таким щастям?

Настала ніч, багаття наших червоношкірих союзників уже червоніли в темряві, коли нам, нарешті, вдалося забрати обох професорів від їхнього первісного озера, що їх зачарувало. Але, навіть лежачи на березі далеко від води, ми продовжували чути сплески і пирхання велетенських чудовиськ, які жили в його глибинах.

З першими світанковими променями весь табір був на ногах, і за годину ми виступили в наш нечуваний похід. Я часто мріяв дожити до тієї хвилини, коли мене пошлють військовим кореспондентом на фронт. Але який мрійник міг би уявити собі кампанію, подібну до тієї, яку доля послала мені! Отже, приступаю до свого «першого повідомлення з театру воєнних дій».

За ніч наші сили поповнилися новими загонами тубільців, так що до ранку в нас налічувалося вже до п’ятисот воїнів. Уперед були вислані розвідники, а за ними зімкнутою колоною рухалися головні сили. Ми піднялися пологим схилом, зарослим чагарником, і вийшли до джунглів. Списники і лучники розсипалися нерівним ланцюгом уздовж узлісся. Рокстон і Челленджер зайняли місця на правому фланзі, я і Саммерлі — на лівому. Отже, ми, озброєні за останнім словом збройної техніки, вели в бій дику орду кам’яного віку.

Супротивник не змусив себе чекати. Лісова хаща сповнилася протяжливим виттям, і зграя людиноподібних мавп, озброєних каменями і кийками, кинулася в самий центр наступаючих індіанців. Це був сміливий, але досить безглуздий маневр, тому що незграбні, кривоногі тварини не могли змагатися зі спритними, як кішки, тубільцями.

Страшне видовище постало нашим очам: розлютовані мавпи з піною на губах, скажено блискаючи очима, кидалися на своїх вертких ворогів, що стріляли в них з луків. Повз мене з ревінням пронеслося величезне чудовисько, груди і боки якого були утикані стрілами. Я пожалів його і вистрілив — воно звалилося мертве серед кущів алое. Але більше мені не довелося стріляти, бо атака була спрямована в самий центр ланцюга й індіанці відбили її без нашої допомоги. З тих мавп, що брали участь у цій вилазці, навряд чи хоч одна добралася жива і неушкоджена під захист дерев.



Але коли ми вступили в ліс, справа набрала серйознішого характеру. Запеклий бій тривав понад годину, і часом мені здавалося, що ми своєї вже відспівали. Мавпи вискакували з хащі й укладали своїми кийками відразу по три, по чотири індіанці, не давши їм навіть часу скористатися списами. Удари їхніх найтяжчих кийків були нищівні. Один з них влучив по гвинтівці Саммерлі, і від неї залишилися самі друзки. Ще мить — і така ж доля спіткала б і його голову, але вчасно підоспілий індіанець простромив списом ворога, що замахнувся на Саммерлі. Мавпи, позалазивши на дерева, жбурляли в нас каменями і величезними суками, стрибали звідти вниз, у саму гущавину бійки, і билися з жорстокістю, до останньої краплі крові. Індіанці похитнулися, і, якщо б не вогонь наших гвинтівок, що завдавав величезних втрат супротивникові, ніщо не втримало б їх від утечі. Однак вождь знову зібрав своїх воїнів і з такою стрімкістю повів їх в атаку, що тепер уже доводилося відступати людиноподібним мавпам. Саммерлі був обеззброєний, але я випускав кулю за кулею, а з правого флангу теж доносилася безперервна стрілянина.

Нарешті, мавп охопила паніка. З верещанням і виттям, вони кинулися врозсип, а наші союзники з дикими криками погналися за ними.

Цей день мав винагородити людину за чвари, що не припинялися століттями, за усі жорстокості і переслідування, якими тільки й була багата її вбога історія. Відтепер вона ставала паном плато, а людиноподібний звір мусив раз і назавжди зайняти належне йому підлегле місце.

Як не мчали переможені, ніщо не могло врятувати їх від індіанців, і лісова хаща раз у раз оголошувалася переможними лементами, дзенькотом тятиви і глухим стукотом тіл, що падали з дерев.

Я біг слідом за всіма і раптом наткнувся на лорда Джона і Челленджера, що відшукували нас.

— Ну, скінчено! — сказав лорд Джон. — Заключну частину можна надати індіанцям. Видовище буде не з приємних. Чим менше ми побачимо, тим спокійніше спатимемо.

Очі Челленджера горіли войовничим вогнем.

— Друзі мої! На нашу долю випало щастя бути присутніми на одній з тих битв, що визначають подальший хід історії, вирішують долі світу! — проголосив він, з гордовитим виглядом походжаючи перед нами. — Що означає перемога одного народу над іншим? Аж нічогісінько. Вона не змінює справи. Але жорстокі битви на зорі часів, коли печерні жителі долали тигрів або коли слон уперше дізнавався, що в нього є владар, — оце були справжні завоювання, справжні перемоги, що залишають слід в історії.

Яку ж треба було мати віру в кінцеву доцільність подібних побоїщ, щоб виправдовувати їхню жорстокість!

Йдучи лісом, ми на кожному кроці зустрічали трупи мавп, простромлених списами і стрілами індіанців. Знівечені людські тіла відзначали місця особливо гарячих сутичок, коли ворог дорого продавав своє життя. Попереду весь час чулися лементи і ревіння, і за ними ми стежили за напрямком погоні. Людиноподібних мавп відтіснили до їхнього міста, там вони зібрали останні сили, але були зламані, і тепер ми приспіли саме вчасно, щоб бути присутніми при страшній заключній сцені. На ту саму галявину біля краю урвища, що два дні тому була свідком наших подвигів, індіанці вигнали близько сотні вцілілих у битві мавп. Ми підійшли в ту хвилину, коли переможці зі списами напереваги взяли цю купку в півкільце. Все було скінчено за кілька секунд. Тридцять-сорок мавп полягли відразу на місці. Інші верещали, відбивалися, але це не допомогло. Їх скинули в прірву, і вони поділили долю своїх колишніх жертв, що напоролися на гострий бамбук, який ріс унизу, на глибині шестисот футів.

Челленджер казав правду — відтепер людина назавжди затвердила своє панування в Країні Мепл-Уайта. Самці мавпячого племені були винищені до одного, мавпяче місто зруйноване, самки і дитинчата викрадені в неволю. Останній кривавий бій поклав кінець віковій міжусобиці людини і мавпи.

Ця перемога виручила й нас. Ми повернулися у Форт Челленджера, до залишених там запасів, і встановили зв’язок з нашим негром, що був до смерті налякай страшним видовищем, коли мавпи градом посипалися в прірву.

— Ідіть відтіля, йдіть! — кричав він, налякано витріщаючи очі. — Там диявол, він вас згубить!

— Негр каже святу правду, — переконано проговорив Саммерлі. — Досить з нас пригод, тим більше що вони за своїм характером зовсім не личать людям нашого рангу. Челленджере, нагадую вам ваші слова. Відтепер ви повинні думати тільки про те, як нам вибратися з цієї жахливої країни і повернутися до цивілізованого світу.

Загрузка...