Загублений світ

Глава IX Хто міг передбачити це?

Нас спіткало страшне нещастя. Хто міг передбачити це? Тепер я не бачу кінця нашим лихам. Можливо, нам призначено залишитися на все життя в цьому загадковому, неприступному місці. Я настільки вражений тим, що сталося, що дотепер не можу гарненько розібратися в сьогоденні, не можу і зазирнути наперед, у майбутнє. Перше здається моєму збентеженому мозкові жахливим, друге — безпросвітним, як ніч.

Навряд чи хто-небудь ще потрапляв у таке становище. Воно настільки безвихідне, що я навіть не вважаю за потрібне відкривати вам точні координати цього гірського пасма і волати до друзів про висилку рятувальної партії. Якщо таку партію і зберуть, наша доля, цілком ймовірно, вирішиться задовго до її прибуття до Південної Америки.

Так, ми відрізані від будь-якої допомоги, так самісінько, наче нас занесло на Місяць. Якщо ж ми вийдемо з честю з цього лиха, то будемо зобов’язані порятунком тільки собі. Мої три супутники — люди неабиякі, люди чудового розуму і непохитної мужності. У цьому, і тільки в цьому, вся наша надія. Варто мені глянути на спокійні обличчя товаришів, і морок навколо мене розсіюється. Сподіваюся, що зовні я маю такий самий спокійний вигляд. Насправді ж мене мучать тяжкі сумніви.

А тепер дозвольте мені викласти з усіма подробицями хід подій, що призвів до катастрофи.

В останньому своєму звіті я писав, що ми знаходимося за сім миль від гірського пасма, яке оперізує кільцем те саме плато, про яке говорив професор Челленджер. Коли наша партія підійшла до нього ближче, мені здалося, що професор навіть применшив його висоту, тому що в деяких місцях вона досягає принаймні тисячі футів. Упадає в око також шаруватість цих скель, очевидно характерна для базальтових утворень. Щось подібне можна спостерігати в Селісберійських стрімчаках неподалік Единбурга. Вершина гірського пасма вкрита пишною рослинністю — по краях піднімаються кущі, а за ними високі дерева. Живих істот тут, мабуть, немає.

Тієї ночі ми розбили табір коло самого підніжжя гірського пасма, у пустельному і похмурому місці. Червоні скелі, що піднімаються над нами, не тільки зовсім стрімкі, але і загинаються по краях назовні, тому про підйом з цього боку нема чого і сподіватися. Неподалік від нашого табору стоїть високий стрімчак, що звужується догори. Я, здається, вже говорив про нього раніше. Він схожий на стовщений церковний шпиль. Вершина його, на якій росте високе дерево, припадає урівень із плато, але їх розділяє ущелина. Цей стрімчак і найближчі до нього відроги гірського пасма не дуже високі — на мій погляд, футів п’ятсот-шістсот, не більше.

— От на цьому самому дереві, — сказав професор, — сидів птеродактиль, якого я підстрелив. Мені довелося видратися до половини стрімчака. Думаю, що гарний альпініст, такий як я, зможе піднятися на вершину, хоча звідти на плато однаково не переберешся.

Поки Челленджер говорив про свого птеродактиля, я придивлявся до професора Саммерлі і вперше вловив у ньому щось нове: він явно починав вірити своєму суперникові і навіть виявляв деякі ознаки каяття. Уїдлива посмішка зникла з його вуст, він стояв блідий і не намагався приховати свого здивування. Челленджер теж не забув зауважити це і вже насолоджувався перемогою.

— Професор Саммерлі, зрозуміло, думає, що, говорячи про птеродактиля, я маю на увазі звичайного лелеку, — сказав він, незграбно намагаючись покепкувати, — але цей лелека позбавлений оперення, у нього надзвичайно твердий шкірний покрив, перетинчасті крила й усаджений зубами дзьоб.

Челленджер відважив низький уклін, посміхнувся, підморгнув своєму колезі, а той не витримав і відійшов геть.

Вранці, після скромного сніданку, що складався з кави і маніоку[35] — провізію доводилося економити, — ми скликали військову раду і почали обговорювати, у який спосіб піднятися на плато.

Професор Челленджер головував з надзвичайною урочистістю — ну просто тобі верховний суддя.

Уявіть собі таку картину: цей бородань у зсунутому на потилицю безглуздому солом’яному капелюсі сидить на каменях, гордовито поглядаючи на нас з-під напівопущених повік, і повільно, з повагом говорить про наше теперішнє становище і подальші плани дій. Перед ним розмістилися ми троє: ваш покірний слуга, що вже добре таки засмаг і зміцнів на свіжому повітрі, Саммерлі, який з поважним і як і раніше скептичним виглядом попихкує люлькою, і сухорлявий лорд Джон, який спирається на гвинтівку, спрямувавши на оратора свій по-орлиному гострий погляд. За нами — двоє смаглявих метисів і індіанці, що збилися в купку, а попереду — червонуваті ребристі скелі, які закривають нам доступ до бажаної мети.

— Навряд чи варто говорити, — так почав наш керівник, — що у свій перший приїзд сюди я випробував усі способи піднятися на плато, і якщо вже це не вдалося мені, досвідченому альпіністові, то комусь іншому й поготів не вдасться. Правда, в мене не було ніяких альпіністських пристроїв, але тепер я про це подбав і з їхньою допомогою будь-що доберуся до вершини стрімчака. Втім, про підйом на головний кряж з цього боку поки що нема чого й думати. Минулого разу мені довелося квапитися — наближався період дощів, крім того, мої запаси продовольства кінчалися. Все це вкрай обмежувало мене в часі, і я встиг обігнути хребет у східному напрямку миль на шість і не знайшов скільки-небудь придатного місця для підйому. То як, ми почнемо тепер?

— По-моєму, здоровий глузд підказує нам тільки один вихід, — заговорив професор Саммерлі. — Якщо ви обстежували хребет у східному напрямку, те тепер треба йти на захід і подивитися, чи не можна піднятися з того боку.

— Правильно, — підтримав його лорд Джон. — Мені здається, що цей кряж не такий вже й великий. Ми обійдемо його кругом й або відшукаємо те, що нам потрібно, або повернемося до вихідної точки.

— Я вже пояснював нашому юному другові, — сказав Челленджер (він завжди говорить про мене, як про десятилітнього школяра), — що на легкий підйом розраховувати не доводиться, і з досить простої причини: якщо такий існував би, плато не було б відрізане від іншого світу і на ньому не створилися б умови, що порушують усі відомі нам закони виживання видів. Проте я цілком припускаю, що на схилах є місця, доступні досвідченому альпіністові, але нездоланні для важких, неповоротких тварин. В існуванні принаймні одного такого місця я просто впевнений.

— Що ж вам дало цю впевненість, сер? — різко запитав його Саммерлі.

— А те, що моєму попередникові, американцю Мепл-Уайту, якимось чином удалося піднятися на плато. Інакше як би він побачив те чудовисько, що намальоване в нього в альбомі?

— Отже, ви забігаєте наперед, не чекаючи, коли все це буде перевірено, — уперто заперечив Саммерлі. — Я визнаю існування плато, тому що воно в мене перед очима, але чи є на ньому життя, цього мені ще ніхто не довів.

— Визнаєте ви що-небудь чи не визнаєте, це, сер, зовсім неважливо. Утім, я радий, що існування самого плато ви все-таки визнали. — Челленджер підняв голову і, раптом підхопившись з місця, схопив Саммерлі за барки і задер йому підборіддя догори. — Ну, сер, — крикнув він хрипким від хвилювання голосом, — тепер ви переконалися, що на плато є тваринний світ?

Я вже говорив про густі торочки зелені, що облямовувала краї кам’яної гряди. Отож, з цих заростей раптом з’явилася якась чорна блискуча істота. Вона повільно підповзла до урвища, звісилася з нього, і тут ми роздивилися, що це величезна змія з плоскою, схожою на лопату головою. З хвилину вона гойдалася над урвищем, вилискуючи на сонці своїми гладкими, наче відполірованими кільцями, потім повільно подалася назад і зникла в кущах.

Це видовище так захопило Саммерлі, що спочатку він навіть не намагався вирватися з обіймів Челленджера, але потім опам’ятався і, відіпхнувши від себе свого колегу, знову набрав гідного вигляду.

— Професоре Челленджере, — сказав він, — я був би дуже радий, якби ви знайшли який-небудь інший спосіб привертати увагу до своїх слів, замість того щоб задирати мені голову догори. Таку вільність не виправдує навіть поява досить звичайного пітона.

— А все-таки на плато є життя! — тріумфально викрикнув його колега. — І тепер, коли ця теза дістала настільки наочні підтвердження, що заперечувати її не будуть навіть найбільш упереджені і зовсім безмозкі, я пропоную негайно залишити стоянку і рушити в західному напрямку на пошуки того місця, звідки можна буде зробити підйом.

Підніжжя хребта було кам’янисте, нерівне, так що ми посувалися вперед повільно і на превелику силу. Але несподівана знахідка побадьорила нас: ми наткнулися на сліди чиєїсь давньої стоянки. Серед каменів валялися кілька бляшанок з-під чиказьких м’ясних консервів, зламаний ніж до них, пляшка з етикеткою «Коньяк» і багато іншого звичайного в таких випадках дріб’язку. Зім’ята рвана газета виявилася «Чиказьким демократом», але від якого вона була числа, знайти нам не вдалося.

— Не моє, — сказав Челленджер. — Це, мабуть, Мепл-Уайт залишив.

Лорд Джон уважно розглядав стовбур високої деревоподібної папороті, в тіні якого була розбита стоянка.

— Гляньте-но, — сказав він. — По-моєму, це щось на кшталт вказівного стовпа.

До дерева, гострим кінцем на захід, була прибита тріска.

— Цілком правильно! — вигукнув Челленджер. — Так і має бути! Наш попередник розумів, що шлях, який він мав пройти, пов’язаний з небезпеками, і залишив цю віху на той випадок, якщо його розшукуватимуть. Почекайте, можливо, нам трапляться й які-небудь інші сліди.

Він сказав правду, але яке несподіване і страшне було те, що ми побачили! Біля самого підніжжя хребта тяглися високі зарості бамбука, такі ж самі, як ті, крізь які нам доводилося продиратися на початку нашої подорожі. Стебла його сягали часом двадцяти футів, а гострі міцні верхівки стирчали вгору, наче коли. Ми йшли уздовж цих заростей і раптом помітили, що там зблиснуло щось біле. Я просунув голову між стеблами і побачив череп. За декілька кроків від нього, ближче до краю, лежав і весь кістяк.

Індіанці швидко розчистили ножами це місце, і трагедія, що тут розігралася, постала перед нами в усіх подробицях. Від одягу загиблого залишилося саме лахміття, але черевики на голих кістках збереглися цілими і по них можна було судити, що колишній їхній власник — європеєць. Серед кісток лежали золотий годинник нью-йоркської фірми «Гудзон» і перо на ланцюжку. Тут же валявся срібний портсигар з вигравіруваним на кришці написом: «Дж. К. від А. Е. С». Портсигар не встиг потемніти, отже нещасний випадок стався не дуже давно.

— Хто ж це? — запитав лорд Джон. — От бідолаха! Жодної цілої кісточки не залишилося!

— І бамбук стирчить крізь ребра, — сказав Саммерлі. — Правда, він росте надзвичайно швидко, але все-таки важко припустити, що стебла могли витягнутися до двадцяти футів за той час, поки кістяк лежить тут.

— Що стосується особистості загиблого, — сказав Челленджер, — то щодо цього в мене немає жодних сумнівів. До того, як приєднатися до вас у гасієнді, я навів точні довідки про Мепл-Уайта. У Парі про нього нічого не знали. На щастя, мене навів на слід один малюнок з його альбому. Пам’ятаєте сніданок у Росаріо в якогось священика? Отож цього священика мені вдалося розшукати, і хоч він виявився великим сперечальником і страшенно образився, коли я почав йому доводити, що релігійні вірування не встоять перед розкладницькою дією сучасної науки, все-таки наша бесіда не була марною. Мепл-Уайт приїжджав у Росаріо чотири роки тому, тобто за два роки до смерті. Він був не сам, з ним подорожував його друг, американець на ім’я Джеймс Колвер, який на берег не сходив і зі священиком не бачився. Тому ми можемо не сумніватися, що перед нами останки цього самого Джеймса Колвера.

— Ще менше сумнівів викликають у мене обставини його загибелі, — сказав лорд Джон. — Він упав зі скелі або ж був скинутий звідти і напоровся на бамбук. Інакше ніяк не поясниш переламані кістки. Та й бамбук не міг би так швидко прорости крізь його тіло.

Ми мовчки дивилися на останки, що лежали перед нами, вдумуючись у значення того, що сказав лорд Джон Рокстон. Виступ скелі тяжким молотом нависав над бамбуковою хащею. Американець звалився звідти. Але, чи сам він звалився? Чи дійсно це був нещасний випадок? А може… І чимось лиховісним і страшним повіяло на нас при думці про цю Невідому країну.

Не перериваючи мовчанки, ми рушили далі вздовж кам’яної стіни, такої ж стрімкої і гладкої, як ті безкраї крижані поля Антарктики, які, якщо вірити описам, простягаються від обрію до обрію, високо здіймаючись над щоглами суден, що загубилися серед них. Протягом перших п’яти миль ми не побачили жодної ущелини, навіть жодної тріщини в цій гряді скель. Але раптом перед нами блиснув промінь надії. У невеликій заглибині, куди не могли потрапити струмені дощу, була намальована крейдою стріла, що вказувала, як і раніше, на захід.

— Знову Мепл-Уайт, — сказав професор Челленджер. — Він, мабуть, передчував, що по його слідах підуть люди, гідні всілякої турботи.

— Виходить, у нього була при собі крейда?

— Аякже! У його дорожньому мішку була ціла шухляда з пастельними олівцями. Пам’ятаю, я звернув увагу, що від білого олівця залишився один недогризок.

— Досить переконливий доказ, — сказав Саммерлі. — Що ж, дотримаємось його вказівок і підемо далі, на захід.

Ми пройшли ще п’ять миль і знову побачили білу стрілу на скелі. У цьому місці в кам’яній стіні з’явилася перша вузька ущелина. В ущелині знову була намальована стріла, але цього разу вона вказувала кудись вгору.

Якою урочистістю дихало це місце! Гігантські скелі, клаптик блакитного неба над ними і густа пітьма, тому що світло майже не проникало сюди крізь подвійні торочки зелені. Ми вже кілька годин нічого не їли, стомлюючий шлях по каменях розморив нас, але хіба можна було затримуватися тут! Наказавши індіанцям розбити табір, ми четверо в супроводі двох метисів рушили далі, у глиб тісної ущелини.

Біля входу вона була не більш як сорок футів у ширину, але потім швидко почала звужуватися і, нарешті, уперлася в укіс, такий стрімкий і слизький, що про підйом тут годі було й думати. Наш попередник явно мав на увазі щось інше. Ми повернулися назад — ущелина мала всього лиш чверть милі у глибину, — і раптом гостре око лорда Джона знайшло те, що нам було потрібно. Високо, майже над нашими головами, із суцільного мороку виступала ще темніша пляма. Це був, безперечно, вхід у якусь печеру.

На дні ущелини лежали купи каміння, і ми легко піднялися ними нагору. Усі наші сумніви розвіялися. Ось він, вхід у печеру, а поруч з ним — знову намальована крейдою стріла! Виходить, звідси, з цього самого місця, Мепл-Уайт і його нещасний супутник почали підйом на плато.

Ми були такі схвильовані, що не могли і подумати про повернення в табір. Нам хотілося негайно обстежити печеру. Лорд Джон вийняв із заплічного мішка електричний ліхтарик, що мав служити нам єдиним джерелом світла, і рушив уперед, наводячи жовті відблиски на скелі. Ми йшли за ним не відстаючи.

Судячи з гладких стін і куп гладкого каміння, ця заглибина в скелях була вимита водою. Проникнути в неї нам вдалося лише поодинці, та й то низько пригинаючись. Протягом перших п’ятдесяти ярдів печера поглиблювалася просто в товщу скель, а потім почала підніматися під кутом у сорок п’ять градусів. Незабаром підйом став ще крутіший, і нам довелося здиратися нагору на карачках по дрібній гальці, що обсипалася. Минуло ще кілька хвилин, і раптом лорд Рокстон крикнув:

— Далі ходу немає!

Стовпившись за ним, ми побачили в жовтому світлі ліхтаря накопичення базальтових уламків, що доходили до самої стелі печери.

— Обвал!

Ми витягли кілька каменів, але це не допомогло і лише розхитало більші брили, що будь-якої миті могли звалитися вниз і придушити нас. Перебороти таку перешкоду нам було зовсім не під силу. Шлях, яким ішов Мепл-Уайт, більше не існував.

Ми були настільки пригнічені цим, що, не обмінявшись жодним словом, повернули назад і побрели темною ущелиною. Але тут сталася одна подія, що серед інших виявилася досить знаменною.

Ми купкою стояли на дні ущелини, футів на сорок нижче печери, як раптом повз нас пролетів величезний камінь. Нам дивом вдалося уникнути смерті. З нашого місця не було видно, звідкіля зірвалася ця брила, але, за словами обох метисів, що затрималися коло входу в печеру, вона пролетіла і повз них, отже їй нізвідки було впасти, крім як із самого верхів’я. Ми подивилися туди, але в зелених заростях, що облямовували краї скель, не було помітно ані найменшого руху. І все-таки ніхто з нас не сумнівався, що камінь був призначений нам. Виходить, на плато є люди — люди, від яких варто чекати всього найгіршого!

Ми квапливо вийшли з ущелини, міркуючи про те, як ця несподівана подія може вплинути на наші плани. Становище було і без того тяжке, але якщо до перешкод, що заподіює на нашому шляху природа, додадуться ще і злі помисли людини, тоді нам буде непереливки. І все-таки хто з нас зважився б повернутися до Лондона, не довідавшись, що ховається за цією пишною облямівкою зелені, яка розкинулася за яку-небудь сотню футів над нами? Обговоривши все це, ми вирішили продовжувати обхід плато і відшукувати інше місце, звідкіля можна буде піднятися на його вершину. Гряда скель, що значно знизилася, йшла тепер вже не в західному, а в північному напрямку, і якщо прийняти пройдену нами частину за сектор кола, то все коло, мабуть, було не дуже велике. У гіршому випадку ми могли за кілька днів повернутися до тієї точки, звідки почали обхід.

Двадцять дві милі, пройдені нами цього дня, не принесли нічого нового. До речі сказати, анероїдний барометр[36] показує, що, рахуючи від того місця, де в нас було залишено човни, ми поступово піднялися щонайменше на три тисячі футів над рівнем моря. Цим пояснюються і помітні зміни температури і рослинності. Ми майже звільнилися від комах, від цієї напасті, що у тропіках отруює життя мандрівникові. Деякі види пальм ще трапляються, деревоподібної папороті як і раніше багато, а от високі дерева, якими такий багатий басейн Амазонки, зникли без сліду. Зате як приємно було зустріти серед цих негостинних скель наш в’юнок, пасифлору й бегонію — квіти, що нагадують про рідні краї! От така ж сама червона бегонія цвіте у вікні однієї вілли в Стритемі… Втім, я, здається, непомітно ухилився вбік, в особисті спогади!

Того вечора — я все ще розповідаю про перший день походу навколо гірського кряжа — з нами сталося те, після чого вже ніхто не сумнівався, що в зовсім недалекому майбутньому на нас чекають неабиякі дива.

Дорогий містере Мак-Ардле! Читаючи ці рядки, ви, можливо, вперше відчуєте, що редакція послала мене сюди не даремно і що цей матеріал, який можна буде надрукувати з дозволу професора, надзвичайно цікавий. Та я й сам насмілюся опублікувати його лише в тому разі, якщо повернуся до Англії з речовими доказами, які підтверджують правоту моїх слів, інакше мене назвуть новим Мюнхгаузеном.

Ви, напевно, однієї зі мною думки з цього питання і не схочете ризикувати репутацією «Дейлі-газетт» доти, поки ми не зможемо гідним чином захиститися проти тієї хвилі критики і скептицизму, які неминуче викличуть мої статті. Тому нехай звіт про цей разючий випадок — яку б він дав сенсаційну шапку для нашої бабусі «Дейлі»! — лежить у вашому столі і чекає слушної години.

Але ж все сталося в одну мить, і слід від цієї події залишився тільки в нас у мозку.

От як все було. Лорд Джон підстрелив агуті — невелику тварину, схожу на свиню. Половину туші ми віддали індіанцям, другу смажили для себе на багатті. З настанням темряви тут стає прохолодно, і кожний з нас тулився ближче до вогню. Ніч була безмісячна, але зірки трохи розріджували темряву, що нависла над рівниною. І раптом з цієї темряви, з цього нічного мороку зі свистом, що нагадує свист аероплана, до багаття кинулася зверху якась істота. Перетинчасті крила на мить прикрили нас, наче запоною, і я встиг роздивитися довгу, як у змії, шию, люті очі, що блиснули червоним вогником і величезний розкритий дзьоб, усаджений, на моє найбільше здивування, дрібними сліпучо білими зубами. Секунда — і ця істота полетіла геть… разом з нашою вечерею. Величезна чорна тінь футів двадцять у поперечнику злетіла до неба, дивовижні крила на мить заступили зірки і сховалися за скелями, що нависали над нами. Вражені, ми мовчки сиділи коло багаття, як ті герої Вергілія, на яких напали гарпії[37]. Саммерлі перший порушив мовчанку.

— Професоре Челленджере, — урочистим, тремтячим від хвилювання голосом промовив він, — я повинний вибачитися перед вами. Я помилявся, сер, але сподіваюся, що ви не будете мені докоряти.

Це було добре сказано, і обидва наших учених вперше обмінялися рукостисканням. От що дало нам безпосереднє знайомство з птеродактилем! Не шкода було поступитися вечерею заради примирення таких людей.

Але якщо плато і населяють доісторичні тварини, то їх, очевидно, не так уже й багато, тому що в наступні три дні нам нічого такого не трапилося. Весь цей час ми йшли вздовж північної і східної стін плато голою, гнітюче суворою місцевістю. Спочатку це була кам’яниста пустеля, потім сумовиті болота, багаті на диких птахів. Ці місця зовсім неприступні, і, якщо б не вузька крайка поруч самого підніжжя скель, нам довелося б повертати назад.

Скільки разів ми поринали до пояса в рідкий кисіль напівтропічних боліт! Але що було гірше за все — це яракаки, найбільш отруйні і злі змії Південної Америки, якими ці болота так і кишіли. Вони полчищами виповзали зі смердючої драговини і кидалися нам услід. Нас рятували тільки гвинтівки, які ми завжди тримали напоготові. Я, ймовірно, довіку не позбавлюся страшного спогаду про одну лійкоподібну западину в трясовині, порослу сіро-зеленим лишайником. Там було гніздо цих гадів, укоси западини кишіли ними, і вони негайно ж кинулися в наш бік, тому що яракака тим і знаменита, що варто їй тільки угледіти людину, як вона негайно кидається на неї. Усіх змій не можна було перестріляти, ми кинулися навтьоки і бігли доти, поки не вибилися із сил. Зупинившись, я озирнувся і побачив, як наші страшні переслідувачі звивалися серед очеретів, не бажаючи припиняти погоню, і цього видовища мені ніколи не забути. На карті, що ми креслимо, це місце так і буде названо: Зміїне болото.

Зі східного боку плато скелі були вже не червоного, а темно-шоколадного кольору, рослинність, що облямовує їхні вершини, помітно зріділа, але, незважаючи на те, що загальний рівень гірського кряжа знизився до трьохсот-чотирьохсот футів, нам і тут не вдалося знайти місце для підйому. Скелі, мабуть, стали навіть ще стрімкіші, ніж там, де ми почали свій обхід. Про цілковиту неприступність їх можна судити з прикладеного знімка, зробленого з боку кам’янистої пустелі.

— Але ж дощова вода мусить якось збігати вниз, — сказав я, коли ми обговорювали, що нам почати далі. — Виходить, на схилах не може не бути вимоїн.

— У нашого юного друга бувають іноді проблиски здорового глузду, — відповів професор Челленджер, поплескавши мене по плечу.

— Дощова вода повинна кудись подітися, — повторив я.

— Ні, яка в нього хватка! Який тверезий розум! Біда лише в тому, що ми навіч переконалися у відсутності таких вимоїн.

— Тоді куди ж вона дівається? — не здавався я.

— Очевидно, затримується десь всередині, оскільки стоків немає.

— Виходить, у центрі плато є озеро?

— Думаю, що так.

— І, цілком ймовірно, воно утворилося на місці старого кратера, — сказав Саммерлі. — Формація цього кряжа явно вулканічного походження. У будь-якому разі я схильний думати, що поверхня плато має ухил до центра, а там існує резервуар, вода з якого стікає яким-небудь підземним шляхом у Зміїне болото.

— Або випаровується, що теж сприяє збереженню належного рівня, — зауважив Челленджер, після чого обидва вчених мужі, за своїм звичаєм, розпочали наукову суперечку, що для нас, непосвячених, була воістину китайською грамотою.

На шостий день ми закінчили обхід гірського кряжа і повернулися до своєї колишньої стоянки біля пірамідального стрімчака. Повернулися обтяжені, тому що обхід остаточно переконав нас, що навіть найспритніші і найдужчі не зможуть піднятися на це плато. Через ущелину, до якої вели вказівні стрілки Мепл-Уайта і якою він, очевидно, сам скористався, тепер пройти було неможливо.

Що ж нам залишалося робити? Провізії і того, що ми здобували полюванням, у нас було цілком достатньо, але ж настане день, коли запаси треба буде поповнити. За два місяці почнуться дощі, і тоді в таборі не всидиш. Ці скелі твердіші від мармуру, у нас не вистачить ні часу, ні сил, щоб висікти стежину на таку висоту. Тому немає нічого дивного, що весь той вечір ми похмуро поглядали один на одного і, нарешті, не витрачаючи зайвих слів, залізли під ковдри. Перед тим як заснути, я ще помилувався на таку картину: Челленджер, наче величезна жаба, сидів навпочіпки коло багаття, підперши руками свою масивну голову, і, очевидно, був так занурений у міркування, що навіть не відгукнувся на моє «добраніч».

Але вранці перед нами постав зовсім інший Челленджер. Цей Челленджер, очевидно, був у захваті від власної персони і усією своєю істотою випромінював самовдоволення. За сніданком він раз у раз поглядав на нас з удаваною скромністю, начебто говорячи: «Усі ваші похвали мною заслужені, я це знаю, але благаю вас, не змушуйте мене червоніти від ніяковості!» Борода в нього так і стовбурчилася, груди були випнуті вперед, права рука закладена за обшлаг куртки. Таким він, імовірно, бачив себе на одному з п’єдесталів Трафальгар-скверу, ще не зайнятому черговим лондонським пугалом.

— Еврика! — крикнув, нарешті, Челленджер, блиснувши зубами крізь бороду. — Джентльмени, ви можете поздоровити мене, а я можу поздоровити усіх вас. Задачу розв’язано!

— Ви знайшли, звідки можна піднятися на плато?

— Насмілююся так думати.

— Звідки ж?

Замість відповіді Челленджер показав на пірамідальний стрімчак, що піднімався праворуч від нашої стоянки. Фізіономії в нас видовжилися — принаймні за свою ручаюся. Зі слів Челленджера ми знали, що на цей стрімчак можна піднятися. Але ж між ним і плато лежить бездонна прірва!

— Нам ніяк не перебратися через неї, — ледве вимовив я.

— На вершину ми так або інакше піднімемося, — сказав він. — А там подивимося, може, я зумію вам довести, що моя винахідливість не має кінця.

Після сніданку ми розв’язали тюк, у якому наш керівник тримав усі свої альпіністські пристрої. Звідти були витягнуті залізні кішки, скоби і міцний, легкий канат довжиною в півтораста футів. Лорд Джон був досвідчений альпініст, Саммерлі теж доводилося робити важкі сходження, отже, з усіх нас новачком у цій справі був тільки я. Але сила і запопадливість мали відшкодувати мені відсутність досвіду.

Завдання виявилося не таким вже й важким, хоча були хвилини, коли в мене волосся ворушилися на голові від страху. Першу половину підйому ми подолали зовсім просто, але далі стрімчак ставав усе крутішим, і останні п’ятдесят футів ми посувалися, чіпляючись руками і ногами за кожний виступ, за кожну тріщину в каменях. Ні я, ні професор Саммерлі не здолали б усього підйому, якщо б не Челленджер. Він перший добрався до вершини (дивно було бачити таку спритність у цій важкій людині) і прив’язав канат до стовбура великого дерева, що росло там. З його допомогою ми незабаром видерлися нагору по нерівній кам’яній стіні й опинилися на невеликій зарослій травою площадці футів двадцять п’ять у поперечнику. Це й була вершина стрімчака.

Трохи віддихавшись, я глянув назад і був уражений краєвидом, що відкрився переді мною. Здавалося, уся бразильська рівнина лежала перед нами, йдучи вдалину, у блакитнуватий серпанок, що застеляв обрій. Біля самих наших ніг починався положистий кам’янистий схил, порослий подекуди деревоподібною папороттю, а далі, за сідловиною пагорбів, чітко виступали жовто-зелені зарості бамбука, через які ми недавно пробиралися. Потім кущі і дерева густішали і, нарешті, зливалися в суцільну стіну джунглів, яка тяглася скільки сягало око і, напевно, ще на добрих дві тисячі миль у глиб країни.

Я все ще тішився цією чарівною панорамою, як раптом важка рука професора опустилася на моє плече.

— Дивіться сюди, мій юний друже, — сказав він. — Vestigia nulla retrorsum![38] Прагніть вперед, до нашої славної мети!

Я перевів погляд на плато. Воно лежало на одному рівні з нами, і зелена облямівка чагарника з рідкими деревами була так близько від стрімчака, що я мимоволі засумнівався: невже вона дійсно недосяжна? На око ця прірва була не більше сорока футів у ширину, але чи не однаково — сорок футів чи чотириста? Я схопився за стовбур дерева і заглянув униз, у безодню. Там, на самому її дні, чорніли крихітні фігурки індіанців, що дивилися на нас. Обидві стіни — і стрімчака і гірського кряжа — були зовсім стрімкі.

— Цікава річ! — почувся позад мене скрипливий голос професора Саммерлі.

Я озирнувся і побачив, що він з величезною цікавістю розглядає дерево, яке утримувало мене над безоднею. У його гладкій корі і маленькому ребристому листі було щось страшенно знайоме.

— Та це ж бук! — вигукнув я.

— Цілком правильно, — підтвердив Саммерлі. — Наш земляк теж потрапив на чужину.

— Не тільки земляк, шановний сер, але й вірний союзник, якщо вже на те пішло, — сказав Челленджер. — Цей бук виявиться нашим рятівником.

— Міст! — крикнув лорд Джон. — Боже милостивий, міст!

— Правильно, друзі мої, міст! Недарма я вчора цілу годину ламав голову, все намагався знайти який-небудь вихід. Якщо наш юний друг пам’ятає, йому вже було сказано одного разу, що Джордж Едуард Челленджер почуває себе найкраще, коли його припирають до стіни. А вчора — ви, звичайно, цього не заперечуватимете — ми всі були приперті до стіни. Але там, де інтелект і воля діють вкупі, вихід завжди знайдеться. Через цю прірву треба перекинути міст. Ось він, перед вами!

Дійсно, блискуча думка! Дерево було не менше як шістдесят футів заввишки, і якщо воно ляже так, як треба, прірва буде перекрита. Готуючись до підйому, Челленджер захопив із собою сокиру. Тепер він простягнув її мені.

— У нашого юного друга принадна мускулатура. Він краще за всіх справиться із цим завданням. Проте, прошу вас, робіть тільки те, що вам буде сказано, і не намагайтеся обтяжувати свої мізки.

Йдучи за його вказівками, я зробив кілька карбів на дереві з таким розрахунком, щоб воно впало в потрібному напрямку. Завдання виявилося неважким, бо стовбур його сам по собі сильно хилився до плато. Потім я взявся за роботу всерйоз, чергуючись з лордом Джоном. Приблизно за годину пролунав голосний тріск, дерево захиталося і звалилося, потонувши верхівкою в кущах на протилежному боці прірви. Стовбур відкотився до самого краю площадки, і на одну страшну мить нам здалося, що дерево звалиться вниз. Але воно здригнулося за декілька дюймів від краю і зупинилося. Міст у Невідому країну було перекинуто!

Усі ми, не промовивши жодного слова, потисли руку професорові Челленджеру, а він зняв свого солом’яного капелюха і низько вклонився кожному з нас.

— Мені належить честь першим ступити на землю Невідомої країни, — сказав він. — Не сумніваюся, що художники майбутнього відіб’ють цю історичну хвилину на своїх полотнах.

Він вже підійшов до краю прірви, як раптом лорд Джон схопив його за куртку.

— Дорогий професоре, — сказав він, — я в жодному разі не допущу цього.

— Тобто як, сер! — Голова Челленджера відкинулася назад, борода піднялася догори.

— В усьому, що стосується науки, я визнаю вашу першість, тому що ви вчений. Але це моя справа, так що будьте ласкаві слухатися мене.

— Як це «ваша справа», сер?

— У кожного з нас є своє ремесло, і моє ремесло солдатське. Наскільки я розумію, ми збираємося вторгнутися в незвідану країну, може, битком набиту ворогами. Трошки здорового глузду і витримки. Я не звик діяти на відчай душі.

Доводи лорда Джона були настільки переконливі, що сперечатися з ним не доводилося. Челленджер підвів голову і знизав плечима.

— Добре, сер, що ж ви пропонуєте?

— Хто знає, може, у цих кущах причаїлося плем’я канібалів, яким зараз саме час поснідати? — сказав лорд Джон, дивлячись через міст на скелі. — Потрапимо в киплячий казан, тоді пізно буде роздумувати. Тому давайте сподіватися, що нічого поганого нас не очікує, але діятимемо про всяк випадок з обачністю. Ми з Мелоуном спустимося вниз, візьмемо всі чотири гвинтівки і повернемося назад з обома метисами. Потім один з нас під прикриттям гвинтівок перейде на той бік, і якщо усе минеться благополучно, тоді за ним підуть й інші.

Челленджер сів на пеньок зрубаного дерева і застогнав з нетерпіння, але ми із Саммерлі одностайно підтримали лорда Джона, вважаючи, що, коли справа доходить до практики, право керівництва має належати йому. Підніматися стрімчаком тепер було набагато легше, тому що в найважкому місці нам допомагав канат.

Через годину ми з’явилися назад із гвинтівками і дробовиком. Метиси, за розпорядженням лорда Джона, перенесли наверх мішок з їстівними припасами на той випадок, якщо наша перша вилазка в Невідому країну затягнеться. Патрони були у кожного при собі.

— Ну, Челленджере, якщо ви неодмінно хочете бути першим… — сказав лорд Джон, коли всі приготування були закінчені.

— Дуже вам зобов’язаний за настільки милостивий дозвіл! — злостиво відповів професор, що не визнає ніяких авторитетів, крім свого власного. — Якщо ви нічого не маєте проти, я скористаюся з вашої люб’язності й виступлю як піонер.

Він перекинув сокирку за спину, сів на дерево верхи і, відштовхуючись обома руками, швидко перебрався по стовбуру на той бік. А там став на землю і підкинув вгору руки.

— Нарешті-таки! — крикнув він. — Нарешті-таки!

Я з острахом стежив за ним, очікуючи, яку ж долю готує йому ця зелена завіса. Але навкруги було тихо, тільки якийсь дивний строкатий птах спурхнув у професора з-під ніг і сховався серед дерев.

Другим через прірву перебрався Саммерлі. Просто разюче, скільки сили в цьому кволому тілі! Він побажав неодмінно захопити із собою дві гвинтівки, так що тепер обидва професори були озброєні. Потім настала моя черга. Я намагався не дивитися в страшну безодню, що розверзлася піді мною. Саммерлі простягнув мені приклад гвинтівки, а за секунду я вже схопив його за руку. Що стосується лорда Джона, то він просто перейшов мостом — перейшов без усякої підтримки! Залізні нерви в цієї людини!

І от ми четверо — у чарівній країні, у Загубленому світі, куди дотепер проникнув один Мепл-Уайт! Настала хвилина найбільшого тріумфу. Але хто міг подумати, що ця хвилина буде для нас початком найбільших нещасть? Дозвольте ж мені розповісти декількома словами, як вибухнув над нами цей страшний удар.

Ми відійшли від краю прірви і встигли футів на п’ятдесят пробратися крізь густий чагарник, як раптом позаду пролунав оглушливий гуркіт. Ми інстинктивно кинулися назад. Нашого моста більше не існувало!

Заглянувши вниз, я побачив на самому дні прірви плутанину гілок і друзок — усе, що залишилося від бука. Невже край площадки не витримав такої ваги й обсипався під нею? Це було перше, що спало нам на думку. А потім через виступ пірамідального стрімчака повільно з’явилася чиясь коричнева фізіономія. Це був наш метис Гомес. Але куди поділася його стримана посмішка і непроникність сфінкса? Обличчя, що дивилося на нас, спотворювала ненависть, задоволена помста запалила божевільним захватом його очі.

— Лорде Рокстоне! — крикнув він. — Лорде Джоне Рокстоне!

— Що потрібно? — відгукнувся наш супутник. — Я тут! До нас долинув вибух реготу.

— Так, ти там, англійський собако, і тобі відтіля не вибратися! Я чекав, довго чекав, коли настане слушна нагода. Вам важко було підніматися вгору, а спускатися вниз буде ще сутужніше. Ех, простаки! Потрапили в пастку? Усі до одного потрапили!

Вражені, ми не знаходили слів і мовчки дивилися на метиса. Великий зламаний сук, що лежав на траві, пояснив нам, що послужило йому важелем, коли він скидав наш міст. Його обличчя зникло в кущах, але за мить з’явилося знову, ще більш спотворене ненавистю.

— Ми ледве не вбили вас каменем біля печери, — крикнув він, — але так буде найкраще! Повільна смерть страшніша. Ваші кісточки побіліють, і ніхто не довідається, де вони спочивають, ніхто не прийде прикрити їх землею. Коли подихатимеш, згадай Лопеса, якого ти убив п’ять років тому коло ріки Путумайо! Я його брат, і яка б смерть не наздогнала мене, я помру спокійно, тому що помстився за нього!

Метис люто погрозив нам кулаком і сховався. Запала тиша.

Якщо б Гомес угамував свою помсту і тим обмежився, все зійшло б йому з рук. Його згубила безрозсудна пристрасть до драматичних ефектів, властива всім людям латинської раси, а Рокстон, що уславився, як «кара Божа» у трьох країнах Південної Америки, не дозволяв із собою жартувати. Метис вже спускався протилежним схилом стрімчака, та йому так і не вдалося ступити на землю. Лорд Джон побіг краєм плато, щоб не втрачати його з поля зору. Гримнув постріл, ми почули пронизливий зойк і за мить — глухий стукіт тіла, що впало. Рокстон повернувся до нас; лице в нього начебто скам’яніло.

— Я сліпий, роззява! — с гіркотою сказав він. — Моя дурість згубила вас усіх. Треба ж мені було забути, що ці люди нічого не прощають, що з ними завжди треба бути напоготові!

— Навіщо ж ви пожаліли другого метиса? Адже без його допомоги Гомес не справився б з деревом.

— Я міг би покінчити і, з ним, та пожалів. Може, він тут ні при чому. Але, мабуть, ви маєте рацію. Краще було б пристрілити і його: він напевно допомагав Гомесові.

Тепер, коли істинне підґрунтя цього зрадництва роз’яснилося, ми почали згадувати, що поведінка метиса багато в чому була підозрілою. Все стало зрозуміло: і його завзяте прагнення проникнути в плани експедиції, і сварка коло хатини, коли Самбо перешкодив йому підслухати нашу розмову, і сповнені ненависті погляди, що нам частенько доводилося перехоплювати. Ми продовжували обговорювати все це, одночасно намагаючись освоїтися з новим поворотом подій, як раптом увагу нашу привернула цікава сцена, що розігралася внизу, біля підніжжя кам’яної гряди. Людина, одягнена в біле — очевидно, метис, що залишився живий, — щодуху бігла рівниною, начебто утікаючи від смерті, що її наздоганяє. За нею величезними стрибками нісся чорний, як смола, велетень — наш відданий негр Самбо. У нас на очах він наздогнав утікача, стрибнув йому на спину й обхопив його руками за шию. Вони покотилися вниз. По хвилині Самбо піднявся на ноги, глянув на розпростерте перед ним тіло і, радісно помахавши нам руками, побіг до стрімчака. Нерухома біла фігура так і залишилася лежати посеред рівнини.

Відплата наздогнала обох зрадників, але вчинене ними було непоправно. Ми не могли повернутися на стрімчак. Колись нашим житлом був увесь світ, тепер він звузився до розмірів цього плато. Одне й друге існувало роздільно. От рівнина, що веде туди, де в нас заховані човни. А там, за ледь бузковим серпанком обрію, — ріка, зворотний шлях до цивілізації. Зникла лише одна-єдина сполучна ланка. Ніякої винахідливості не вистачить на те, щоб перекинути міст через прірву, що зяє між нашим нинішнім днем і минулим. Досить було однієї миті, і як все змінилося!

І тут я зрозумів, з якого тіста зліплені мої три товариші. Правда, вигляд у них був дуже серйозний і зосереджений, але ніщо не могло змінити незворушний спокій цих людей. Нам не залишалося нічого іншого, як сидіти в кущах і терпляче чекати на Самбо. І незабаром його добродушна чорна фізіономія визирнула із-за каменів, і він став на вершині стрімчака на весь свій могутній зріст.

— Що я тепер робити? — крикнув Самбо. — Ви мені говорити, і я все буду робити.

Поставити таке питання було нічого не варто, а відповісти на нього було важко. Ми знали лише одне: Самбо — наш єдиний надійний зв’язок із зовнішнім світом. Тільки б він не залишив нас!

— Ні, ні! — крикнув Самбо. — Я вас не залишити. Я завжди тут. Індіанці хотів піти. Самбо не може утримати індіанці. Вони кажуть: тут живе Курупурі, підемо додому. Вас немає, а Самбо сам не може умовити індіанці.

Дійсно, останнім часом індіанці не намагалися приховати, що їм хочеться залишити нас і повернутися до себе. Самбо говорив правду: утримати їх тепер не було ніякої можливості.

— Самбо! Умов індіанців зачекати до завтра! Тоді я пошлю з ними листа! — крикнув я.

— Добре, сер! Індіанці будуть чекати завтра. Самбо дав слово.

Справ для нашого вірного негра знайшлося багато, і він справився з усім якнайкраще. Насамперед ми наказали йому відв’язати канат, обмотаний навколо пенька, і перекинути один його кінець до нас. Канат був не товщий за білизняну мотузку, але дуже міцний, і хоч як міст він не годився, все-таки в нашому становищі така річ була необхідна. Потім Самбо прив’язав до свого кінця мішок з їстівними припасами, вже піднятий на стрімчак, і ми перетягли його до себе. Провізії нам мало вистачити принаймні на тиждень, навіть якщо не поповнювати запасів полюванням. Нарешті, Самбо приніс нагору ще два мішки, в яких були патрони і багато інших речей. Все це ми перетягли на канаті до себе. Був уже вечір, коли наш негр востаннє спустився вниз, твердо запевнивши нас, що індіанці залишаться до ранку.

От чому майже всю цю ніч — нашу першу ніч на плато — я просидів з ліхтарем, записуючи те, що сталося з нами.

Ми розташувалися на нічліг поруч самого краю обриву і відразу повечеряли, запиваючи їжу аполінарисом, дві пляшки якого знайшлися в одному з мішків із провізією. Відшукати воду — для нас питання життя і смерті, але я вважаю, що на сьогодні пригод досить навіть для лорда Джона, а інші і поготів не мають ніякого бажання вирушити на розвідку в Невідому країну. Багаття ми вирішили не розпалювати і взагалі намагалися робити якнайменше галасу.

Завтра — вірніше, сьогодні, тому що я досидів до світанку — ми зробимо першу вилазку в цей загадковий світ. Коли мені вдасться продовжити свої записи — і чи вдасться, — не знаю. Поки що індіанці все ще тут — мені видно їх звідси, і я впевнений, що наш Самбо незабаром з’явиться за листом. Дуже сподіваюся, що він потрапить до рук адресата.

Р. S. Чим більше я мізкую над нашим становищем, тим невтішнішим воно мені здається. Надії на повернення в мене немає. Якби коло краю плато росло високе дерево, ми могли б перекинути через прірву новий міст, але ближче п’ятдесяти футів дерев немає, а підтягати до обриву таку вагу нам не вдасться навіть учотирьох. Канат же занадто короткий, на ньому не спустишся. Ні, наше становище безнадійне, безнадійне!