Загублений світ

Глава XVI На вулицю! На вулицю!

Я вважаю своїм обов’язком висловити глибоку вдячність усім нашим друзям з Амазонки, що так радо нас прийняли і виявили до нас стільки уваги. На особливу подяку заслуговують сеньйор Пеналоса й інші посадові особи бразильського уряду, чия допомога забезпечила нам повернення додому, а також сеньйор Перейра з міста Пари, який завбачливо підготував для нас все необхідне щодо туалету, так що тепер нам не соромно буде з’явитися в цивілізованому світі.

На жаль, ми погано відплатили нашим благодійникам за їхню гостинність. Але що ж вдієш! Користуюся нагодою запевнити їх усіх, що, якщо вони матимуть намір вирушити нашими слідами у Країну Мепл-Уайта, це буде тільки марне гаяння часу і витрата грошей. У своїх розповідях ми змінили всі назви, і як би ви не вивчали звіти експедиції, однаково вам не вдасться навіть близько підійти до тих місць.

Ми гадали, що підвищений інтерес до нас у Південній Америці має чисто місцевий характер, але хто міг припустити, яку сенсацію зроблять у Європі перші неясні чутки про наші пригоди! Виявляється, нами цікавився не тільки вчений світ, але і широка публіка, хоч ми довідалися про це порівняно пізно.

Коли «Ібернія» була вже за п’ятдесят миль від Саутгемптона, бездротовий телеграф почав передавати депешу за депешею від різних газет і агентств, що пропонували нам колосальні гонорари хоча б за найкоротше повідомлення про результати експедиції. Однак обов’язок вимагав від нас насамперед відзвітувати перед Зоологічним інститутом, який доручив нам зробити розслідування, і, порадившись між собою, ми відмовилися давати які-небудь відомості до друку. Саутгемптон кишів репортерами, але вони нічого не домоглися від нас, і тому легко собі уявити, з яким інтересом публіка чекала засідання, призначеного на вечір сьомого листопада.

Зал Зоологічного інституту — той самий, де створили комісію розслідування, — був визнаний недостатньо містким, і засідання довелося перенести в Куїнз-Холл на Ріджент-стріт. Тепер уже ніхто не сумнівається, що якщо б навіть улаштовувачі зняли Альберт-Хол, то він теж не вмістив би всіх бажаючих.

Знаменне засідання було призначено на другий вечір після нашого приїзду до Лондона. Передбачалося, що перший день піде в нас на особисті справи. Про свої я поки що промовчу. Мине час, і, може, мені буде легше думати і навіть говорити про все це. На початку свого оповідання я розкрив читачеві, які сили спонукали мене до дії. Тепер, мабуть, варто сказати, чим все це скінчилося. Адже настане ж час, коли я скажу собі, що шкодувати немає про що. Якась сила штовхнула мене на цей шлях, і їй я зобов’язаний тим, що пізнав ціну справжнім пригодам.

А тепер перейду до останньої події, що завершила нашу епопею. Коли я сушив собі голову, як би краще описати її, погляд мій упав на номер «Дейлі-газетт» від 8 листопада, в якому був вміщений найдокладніший звіт про засідання в Зоологічному інституті, написаний моїм другом і колегою — Макдоною. Наведу його тут цілком, починаючи із заголовків, — адже однаково краще нічого не придумаєш. Звичайно, наша «Дейлі», горда тим, що в експедиції брав участь її власний кореспондент, приділила найбільше місця подіям у Зоологічному інституті, але інші великі газети теж не залишили їх без уваги.

Отже, надаю слово моєму другові Макдоні:

НОВИЙ СВІТ

БАГАТОЛЮДНЕ ЗІБРАННЯ В КУЇНЗ-ХОЛІ

БУРХЛИВІ СЦЕНИ В ЗАЛІ

НАДЗВИЧАЙНА ПОДІЯ

ЩО ЦЕ БУЛО?

НІЧНА ДЕМОНСТРАЦІЯ НА РІДЖЕНТ-СТРІТ

(Від нашого спеціального кореспондента)

Довгоочікуване засідання Зоологічного інституту, на якому був заслуханий звіт комісії, посланої рік тому у Південну Америку для перевірки відомостей, наданих професором Челленджером, про наявність форм доісторичного життя на цьому материку, відбулося вчора в Куїнз-Холі, і ми сміливо можемо сказати, що цей день увійде в історію науки, бо події його мали настільки надзвичайний і сенсаційний характер, що навряд чи вони коли-небудь, зітруться з пам’яті присутніх. (Мій побратиме по перу Макдоне! Яка страшенно довга вступна фраза!)

Офіційно запрошення розповсюджували тільки серед членів інституту і близьких до них осіб, але, як відомо, останнє поняття досить невизначне, і тому великий зал Куїнз-Холу був повний повнісінький задовго до початку засідання, призначеного на восьму годину. Однак широка публіка, яка без усяких на те підстав вважає себе скривдженою, штурмом узяла двері залу після тривалої сутички з поліцією, під час якої постраждало кілька людей, у тому числі інспектор Скобл, якому зламали ногу. Включаючи цих бунтівників, які заповнили не тільки всі проходи, але і місця, відведені для представників преси, прибуття мандрівників очікувало, за приблизним підрахунком, не менше п’яти тисяч людей. Коли мандрівники нарешті з’явилися, їх провели на естраду, де на той час зібралися найбільші вчені не тільки Англії, але і Франції й Німеччини. Швеція також була представлена в особі знаменитого зоолога професора Упсальського університету пана Сергіуса. Появу чотирьох героїв дня зустріли овацією: весь зал встав і вітав їх лементами й оплесками. Утім, уважний спостерігач міг уловити якусь дисонуючу нотку в цій бурі захвату і зробити звідси висновок, що перебіг зборів буде не зовсім мирний. Але того, що сталося насправді, ніхто з присутніх передбачити не міг.

Описувати тут зовнішність наших чотирьох мандрівників немає ніякої потреби, оскільки їхні фотографії вміщені в усіх газетах. Важкі випробування, яких, як кажуть, їм довелося зазнати, мало відбилися на них, хоча вони залишали наші береги зовсім не такими засмаглими. Борода професора Челленджера стала, мабуть, ще пишнішою, риси обличчя професора Саммерлі — дещо сухішими, лорд Джон Рокстон трохи схуд, але в цілому стан їхнього здоров’я не залишає бажати нічого кращого. Що ж стосується представника нашої газети, відомого спортсмена і гравця в регбі міжнародного класу Е. Д. Мелоуна, то він цілком у формі, і його чесне, гарне обличчя так і сяє добродушною посмішкою. (Добре, Мак, тільки попадися мені!)

Коли тиша була відновлена і всі розсілися на місцях, головуючий, герцог Дархемський, звернувся до зборів із промовою. Герцог відразу ж заявив, що, оскільки аудиторія має зустрітися із самими мандрівниками, він не хоче затримувати її увагу і випереджати доповідь професора Саммерлі, голови комісії розслідування, зусилля якої, судячи з наявних відомостей, увінчалися блискучим успіхом. (Оплески.) Очевидно, століття романтики не минуло, і палка фантазія поета все ще може спиратися на тверду основу науки. «На закінчення, — додав герцог, — мені залишається лише виразити свою радість — і в цьому мене, безперечно, підтримають усі присутні, — що джентльмени повернулися здорові і неушкоджені зі своєї важкої і небезпечної подорожі, тому що із загибеллю цієї експедиції наука зазнала б майже непоправних втрат». (Гучні оплески, до яких приєднується і професор Челленджер.)

Поява на кафедрі професора Саммерлі знову викликала бурю захвату, і промова його раз у раз переривалася оплесками. Ми не будемо наводити її дослівно, тому що докладний звіт про роботу експедиції, який належить перу нашого кореспондента, буде випущений «Дейлі-газетт» спеціальною брошурою. Тому обмежимося лише коротким викладом доповіді професора Саммерлі.

Нагадавши зборам, яким чином виникла думка про відправку експедиції, оратор віддав належне професорові Челленджеру і приніс йому свої вибачення за минулу недовіру до його слів, тепер цілком підтверджених, після чого накреслив загальний маршрут подорожі, ретельно уникаючи будь-яких указівок, що могли б послужити довідкою про географічне положення цього плато. Потім професор Саммерлі описав декількома словами перехід від берегів Амазонки до гірського кряжа і приголомшив слухачів розповіддю про багаторазові спроби експедиції піднятися на плато, які обійшлися їм, зрештою, ціною життя двох відданих провідників-метисів. (Цим несподіваним тлумаченням подій ми були зобов’язані Саммерлі, який хотів уникнути деяких делікатних запитань.)

Піднявшись зі своїми слухачами на вершину гірського кряжа і змусивши їх відчути, що означало для чотирьох мандрівників обрушення моста — єдиного їхнього зв’язку із зовнішнім світом, — професор почав описувати жахи і принади цієї надзвичайної країни. Про свої пригоди він говорив мало, але намагався всіляко підкреслити, який найбагатший внесок у науку зробила експедиція, ведучи спостереження над представниками тваринного і рослинного царства плато. Світ комах там особливо багатий жорсткокрилими і лускатокрилими, і протягом декількох тижнів експедиції вдалося визначити сорок шість видів першої родини і дев’яносто чотири — другої. Але, як і слід було очікувати, публіка цікавилася головним чином великими тваринами, особливо тими, які вважаються давно вимерлими. Професор дав довгий перелік таких доісторичних чудовиськ, запевнивши своїх слухачів, що цей список може бути значно поповнений після ретельного вивчення плато. Йому і його супутникам вдалося побачити на власні очі, правда здебільшого здалеку, принаймні з десяток тварин, дотепер невідомих науці. Згодом вони, безумовно, будуть належним чином вивчені і класифіковані. Як приклад професор навів темно-пурпурну змію довжиною в п’ятдесят один фут, якусь білу істоту, найімовірніше ссавця, що випромінює в темряві фосфоричне світло, і величезного чорного метелика, укуси якого, за словами індіанців, отруйні.

Крім зовсім нових видів живих істот, плато буяє відомими науці доісторичними тваринами, частину з яких треба віднести до раннього юрського періоду. Тут був названий велетенський стегозавр, що зустрівся один раз містерові Мелоуну біля водопою на озері. Такий самий звір був замальований в альбомі американського художника, який проник у цей невідомий світ ще до експедиції. Професор Саммерлі описав також ігуанодона і птеродактиля — перших двох чудовиськ, що зустрілися їм на плато, і змусив слухачів здригнутися, розповівши про найстрашніших хижаків, що населяли цей світ, — про динозаврів, які не раз переслідували то одного, то іншого члена експедиції. Далі професор докладно говорив про величезного лютого птаха фороракуса і про велетенських лосів, що все ще зустрічаються на плоскогір’ях цієї країни.

Але захват аудиторії досяг найвищої межі, коли професор повідав їй таємниці центрального озера. Слухаючи спокійну мову цього тверезого вченого, хотілося вщипнути себе, щоб переконатися, що це не сон, що ти наяву чуєш про триоких рибоподібних ящірок і велетенських водяних зміїв, які живуть у цих загадкових глибинах.

Далі він перейшов до опису тубільців і племені людиноподібних мавп, які, очевидно, являють собою результат еволюції яванського пітекантропа, а отже, більш ніж який-небудь інший вид тваринного світу, наближаються до гіпотетичної істоти, відомої в науці як «відсутня ланка між мавпою і людиною».

Нарешті, професор розвеселив аудиторію, описавши дотепний, але надзвичайно небезпечний повітроплавний апарат — винахід професори Челленджера, — і на завершення своєї надзвичайно цікавої доповіді розповів, у який спосіб експедиції вдалося повернутися до цивілізованого світу.

Передбачалося, що на цьому засідання й закінчиться і що запропонована професором Сергіусом резолюція з вираженням вдячності членам комісії розслідування буде належним чином оголошена і ухвалена. Однак все обійшлося не так гладко, як очікували. Від самого початку засідання вороже настроєна частина публіки раз у раз нагадувала про себе, а як тільки професор Саммерлі скінчив доповідь, доктор Джеймс Іллінгворт з Единбурга піднявся з місця і звернувся до голови з питанням: чи не слід до голосування резолюції обговорити виправлення до неї?

Головуючий. Так, сер, якщо таке існує.

Доктор Іллінгворт. Ваша світлосте, у мене є виправлення.

Головуючий. У такому разі оголосіть його.

Професор Саммерлі (підхоплюючись з місця). Ваша світлосте, дозвольте довести до загального відома, що ця людина — мій особистий ворог ще відтоді, як ми з ним вели полеміку на сторінках журналу «Науковий огляд».

Головуючий. Питання особистого порядку нас не стосуються. Продовжуйте, докторе Іллінгворте.

Друзі наших мандрівників підняли такий галас, що доктора Іллінгворта часом майже не було чутно. Дехто навіть намагався стягнути його з кафедри. Але, маючи надзвичайну силу і могутній голос, доктор Іллінгворт переборов усі перешкоди і довів свою промову до кінця. З тієї хвилини, як він піднявся з місця, всім стало ясно, що в нього багато прихильників у залі, які, щоправда, складали меншість аудиторії. Значна ж частина публіки була настроєна очікувально і поки що зберігала нейтралітет.

Для початку професор Іллінгворт запевнив професора Челленджера і професора Саммерлі у своїй найглибшій повазі до їхньої наукової діяльності, але далі з жалем відзначив, що його виправлення до резолюції чомусь пояснюють якимись особистими мотивами, тоді як насправді ним керує виняткове прагнення до істини. По суті він стоїть зараз на тій самій позиції, на якій стояв на минулому засіданні професор Саммерлі. Професор Челленджер висунув тоді декілька тез, що були взяті під сумнів його колегою. Тепер цей самий колега виступає з такими ж самими твердженнями і розраховує, що їх ніхто не заперечуватиме. Чи логічно це? (Лементи: «Так!» «Ні!» У ложі, відведеній представникам преси, чутно, як професор Челленджер просить у голови дозволу виставити доктора Іллінгворта за двері.) Рік тому одна людина твердила досить дивні речі. Тепер те ж саме, і, мабуть, ще більшою мірою, роблять чотири людини. Але хіба це може служити вирішальним фактором там, де йдеться мало не про переворот у науці?

Усі пам’ятають випадки, коли мандрівники поверталися з далеких, нікому не відомих країв і поширювали усілякі небилиці, яким занадто охоче вірили. Невже Лондонський Зоологічний інститут хоче опинитися в становищі легковіра? Члени комісії розслідування — досить гідні люди, цього ніхто не буде заперечувати. Але людська натура надзвичайно складна. Бажання висунутися може збити з путі будь-якого справжнього професора. Усі ми, як метелики, летимо на вогник слави. Мисливці за великою дичиною не проти, щоб погрішити проти істини, аби вразити своїх суперників, а журналісти такі ласі на всілякі сенсації, що часто й густо кличуть на допомогу фактам свою багату уяву. У кожного з членів комісії могли виявитися свої мотиви, керуючись якими, вони роздули результати експедиції. («Ганьба! Посоромтеся!») Він нікого не бажає ображати. («Однак ображає!» Шум у залі.) Але докази, подані на підтвердження всіх цих чудес, мають надзвичайно легковажний характер. До чого вони зводяться? До декількох фотографічних знімків. Але в наш час мистецтво фальсифікації досягло такого високого рівня, що на самі фотографії покладатися не можна. Чим же ще намагаються нас переконати? Розповіддю про поспішну втечу і про спуск канатом, що нібито перешкодило членам експедиції захопити із собою більші зразки фауни цієї чудової країни? Дотепно, але не дуже переконливо. Було сказано, що лорд Джон Рокстон має череп фороракуса. Але де він? Цікаво було б глянути на нього.

Лорд Джон Рокстон. Ця людина, здається, обвинувачує мене в брехні? (Шум у залі.)

Головуючий. Тихіше! Тихіше! Докторе Іллінгворте, будьте ласкаві сформулювати своє виправлення.

Доктор Іллінгворт. Я підкоряюся, хоч мені хотілося б сказати ще дещо. Отже, моя пропозиція зводиться до такого: подякувати професорові Саммерлі за його цікаву доповідь, але повідомлені ним факти вважати недоведеними і доручити перевірку їх іншій комісії, що більше заслуговує на довіру.

Важко описати, яке сум’яття викликала в залі ця промова. Більшість присутніх, обурених таким наклепом на наших мандрівників, вимагали: «Геть виправлення!», «Не голосуйте за нього!», «Геть його звідси!» Одночасно незадоволені підтримували доктора Іллінгворта й оглушливо кричали: «Це нечесно!», «Голово! Закличте до порядку!» На задніх лавах, де сиділи студенти-медики, почалася бійка, вдалися до кулаків. Загальній бійці запобігла тільки присутність дам серед публіки. І раптом лементи стихли, у залі запала повна тиша. На естраді стояв професор Челленджер. Зовнішність і манери цієї людини справляють настільки велике враження, що варто було йому тільки підняти руку, як усі сіли на місця і приготувалися слухати його.

— Багато хто з присутніх, імовірно, пам’ятає, — почав професор Челленджер, — що подібні непристойні сцени розігралися і на першому нашому засіданні. Того разу головним моїм кривдником був професор Саммерлі, і хоч тепер він виправився і покаявся в гріхах, все ж цей інцидент не може бути відданий забуттю. Сьогодні мені довелося почути ще образливіші випади з боку особи, яка тільки-но залишила естраду. Я ледве змушую себе зійти до інтелектуального рівня даної особи, але це потрібно зробити, щоб усунути сумніви, які, можливо, ще збереглися в декого з присутніх тут. (Сміх, шум, лементи із задніх рядів.)

Професор Саммерлі виступав тут як глава комісії розслідування, але навряд чи потрібно нагадувати вам, що справжнім натхненником усієї справи є я і що наша поїздка увінчалася успіхом головним чином завдяки мені. Я довів цих трьох джентльменів до потрібного місця і, як ви вже чули, переконав їх у правильності моїх тверджень. Ми не розраховували, що наші спільні висновки будуть заперечуватися з тим же неуцтвом і завзятістю. Але, навчений гірким досвідом, я озброївся цього разу деякими доказами, що зможуть переконати кожну розсудливу людину. Професор Саммерлі вже говорив тут, що наші фотокамери побували в лапах людиноподібних мавп, які розгромили весь наш табір, і що більшість негативів загинули. (Шум, смішки, із задньої лави хтось кричить: «Розповісте це вашій бабусі!») До речі, про людиноподібних мавп. Не можу не відзначити, що звуки, які долітають зараз до мого слуху, досить жваво нагадують мені наші зустрічі з цими цікавими істотами. (Сміх.)

Незважаючи на те, що багато цінних негативів були знищені, все-таки деяка кількість фотографій у нас залишилася, і з них цілковито можна судити про умови життя на плато. Чи є в кого-небудь із присутніх тут сумніви в їхній істинності? (Чийсь голос: «Так! Є!» Загальне хвилювання, яке закінчується тим, що кількох людей виводять із залу.)

Негативи запропоновані увазі експертів. Які ж ще докази може надати комісія? Їй довелося втікати з плато, і тому вона не могла обтяжувати себе будь-яким вантажем, але професорові Саммерлі вдалося врятувати свою колекцію метеликів і жуків, а в ній є багато нових різновидів. Хіба цього не досить? (Кілька голосів: «Ні! Ні!») Хто сказав «ні»?

Доктор Іллінгворт (піднімаючись з місця). Ми вважаємо, що колекцію можна було зібрати де завгодно, а не обов’язково на вашому доісторичному плато. (Оплески.)

Професор Челленджер. Без сумніву, сер, слово такого великого вченого, як ви, для нас закон. Однак залишимо фотографії й ентомологічну колекцію і перейдемо до питань, що ніколи і ніким не висвітлювалися. У нас, наприклад, є цілковито точні відомості про птеродактилів. Спосіб життя цих тварин… (Лементи: «Дурниця!» Шум у залі.) Я кажу, що спосіб життя цих тварин стане вам тепер зовсім зрозумілий. У моєму портфелі лежить малюнок, зроблений з натури, на підставі якого…

Доктор Іллінгворт. Малюнки нас ні в чому не переконають!

Професор Челленджер. Ви хотіли б бачити саму натуру?

Доктор Іллінгворт. Безперечно!

Професор Челленджер. І тоді ви повірите мені?

Доктор Іллінгворт (зі сміхом). Тоді? Ну ще б пак!

І тут ми підійшли до найбільш хвилюючого і драматичного епізоду вечора — епізоду, ефект якого назавжди залишиться неперевершеним. Професор Челленджер підняв руку, наш колега містер Е. Д. Мелоун негайно ж устав з місця і попрямував углиб естради. По хвилині він знову з’явився в супроводі негра велетенського зросту; вони несли удвох великий квадратний ящик, очевидно дуже важкий. Ящик було поставлено біля ніг професора. Публіка завмерла, з напруженням стежачи за тим, що відбувається. Професор Челленджер зняв висувну кришку з ящика, заглянув усередину і, клацнувши кілька разів пальцями, сказав зворушливим голосом (у журналістській ложі було добре чути його слова): «Ну, виходь, маля, виходь!» Почулася якась метушня, шкрябання, і відразу слідом за цим неймовірно страшна, огидна істота вилізла з ящика і сіла на його краю. Навіть несподіване падіння герцога Дархемського в оркестр не привернуло уваги ураженої жахом публіки. Хижа голова цього чудовиська з маленькими палаючими, немов вугілля, очима мимоволі змусила згадати страшних химер, які могли зародитися тільки в уяві середньовічних художників. Його напівроззявлений довгий дзьоб був усаджений двома рядами гострих зубів. Підійняті плечі ховалися в складках сірої шалі. Одне слово, це був той самий диявол, яким нас лякали в дитинстві.

Публіка була збентежена. Хтось скрикнув, у передньому ряду дві дами зомліли, вчені, що сиділи на естраді, виявили явне прагнення піти за головою в оркестр. Здавалося, ще мить, і загальна паніка охопить зал.

Професор Челленджер підняв руку над головою, намагаючись заспокоїти публіку, але цей рух злякав чудовисько, що сиділо поруч з ним. Воно розправило сіру шаль, що виявилася не чим іншим, як парою перетинчастих крил. Професор схопив його за ноги, але втримати не зміг. Чудовисько підхопилося з ящика і повільно закружляло по залу, із сухим шерехом змахуючи десятифутовими крилами і поширюючи навколо себе жахливий сморід. Крики публіки на галереї, до смерті переляканої близькістю цих палаючих очей і огидного дзьоба, налякали чудовисько. Воно все швидше і швидше металося по залу, натикаючись на стіни і люстри, і, мабуть, зовсім збожеволіло від страху. «Вікно! Заради всього святого, закрийте вікно!» — кричав професор, пританцьовуючи від жаху і ламаючи руки. На жаль, він схаменувся надто пізно. Чудовисько, що билося об стіни, начебто величезний метелик об абажур лампи, порівнялося з вікном, протиснуло в нього своє потворне тіло… і тільки ми його й бачили. Професор закрив лице руками й упав у крісло, а зал полегшено зойкнув, переконавшись, що небезпека минула.

І тут… Але хіба можна описати, що відбувалося в залі, коли захват прихильників і сум’яття недавніх супротивників Челленджера злилися воєдино і могутня хвиля радості прокотилася від задніх рядів до оркестру, заповнила естраду і підняла наших героїв на своєму гребені! (Молодець, Мак!) Якщо дотепер аудиторія була несправедлива до чотирьох відважних мандрівників, то тепер вона постаралася спокутувати свою провину. Усі підхопилися з місць. Усі з криком рушили до естради, розмахуючи руками. Героїв оточили щільним кільцем. «Качати їх! Качати!» — пролунали сотні голосів. І от четверо мандрівників злетіли над юрбою. Усі їхні спроби вивільнитися були марні. Та вони при всьому бажанні й не могли б опуститися додолу, тому що люди стояли на естраді суцільною стіною.

«На вулицю! На вулицю!» — кричали навкруги. Юрба почала рухатися, і людський потік повільно рушив до дверей, несучи із собою чотирьох героїв. На вулиці почалося щось зовсім неймовірне.

Там зібралося не менше ста тисяч людей. Вони стояли пліч-о-пліч від Ленгем-отеля до Оксфордської площі. Як тільки яскраве світло ліхтарів біля під’їзду опромінило чотирьох героїв, що пливуть над головами юрби, повітря здригнулося від привітальних лементів. «Процесією по Ріджент-стріт!» — дружно вимагали усі. Загативши вулицю, колона рушила вперед по Ріджент-стріт, по Пелл-Мелл, Сент-джеймс-стріт і Пікаділлі. Рух у центрі Лондона призупинився. Між демонстрантами, з одного боку, поліцією і шоферами — з іншого, відбулося декілька зіткнень. Нарешті, вже після півночі, юрба відпустила чотирьох мандрівників, доставивши їх в Олбені, до дверей квартири лорда Джона Рокстона, проспівала їм на прощання «Наші славні хлопці» і завершила програму гімном. Так закінчився цей вечір — один із найчудовіших вечорів, які знав Лондон за останні десятки років.

Так писав мій друг Макдона, і, незважаючи на деяку незграбність його стилю, хід подій викладений у цьому звіті досить точно. Що ж стосується найбільшої сенсації, то вона вразила своєю несподіванкою тільки публіку, але не нас, учасників експедиції. Читач, зрозуміло, не забув мою зустріч з лордом Джоном Рокстоном, коли він, напнувши на себе щось подібне до криноліна, вирушив добувати «курчатко» для професора Челленджера. Згадайте також натяки на ті турботи, яких завдавав нам багаж Челленджера при спуску з плато. Якщо я здумав би продовжити свою розповідь, то в ній було б відведено чимало місця описові метушні з нашим не зовсім апетитним супутником, якому доводилося догоджати тухлою рибою. Я промовчав про нього, тому що професор Челленджер побоювався, аби чутки про цей незаперечний аргумент не просоталися в публіку раніше тієї хвилини, коли він скористається ним, щоб розбити ворога вщент.

Кілька слів про долю лондонського птеродактиля. Нічого певного тут установити не вдалося. Дві перелякані жінки твердять, нібито бачили його на даху Куїнз-Хол, де він сидів кілька годин поспіль, подібно дивовижній химері. Наступного дня у вечірніх газетах з’явилася коротка замітка такого змісту. Гвардієць Майлз, що стояв на варті в Молборо-Хауз, залишив свій пост і був за це відданий до військового суду. На суді Майлз показав, що під час нічного чергування він випадково подивився вгору і побачив чорта, що затулив від нього місяць, після чого кинув гвинтівку і кинувся навтьоки по Пелл-Мелл. Показання підсудного не були взяті до уваги, а тим часом вони можуть знаходитися в прямому зв’язку з питанням, яке нас цікавить.

Додам ще одне свідчення, взяте мною із суднового журналу пароплава американо-голландської лінії «Фрісланд». Там записано, що о дев’ятій годині ранку наступного дня, коли Старт-Пойнт був за десять миль, зі штирборту, над судном, тримаючи шлях на південний захід, зі страшною швидкістю промайнуло щось середнє між крилатим козлом і величезним кажаном. Якщо інстинкт правильно вказав дорогу нашому птеродактилеві, то не може бути сумнівів, що він зустрів свій кінець де-небудь у безоднях Атлантичного океану.

А моя Гледіс? Гледіс, чиїм ім’ям було названо таємниче озеро, що відтепер називатиметься Центральним, тому що тепер я вже не хочу дарувати їй безсмертя. Чи не зауважував я й раніше деяких ознак черствості в натурі цієї жінки? Чи не відчував, з гордістю підкоряючись її велінню, що небагато коштує та любов, яка посилає людину на вірну смерть або змушує її ризикувати життям? Чи не боровся з настирливою думкою, що в цій жінці прекрасний лише зовнішній вигляд, що душу її затьмарює тінь себелюбності і мінливості? Чому вона так зачаровувалася всім героїчним? Чи не тому, що велич шляхетного вчинку могла відбитися і на ній без будь-яких зусиль, без будь-яких жертв із її боку? Чи все це порожні домисли? Я був сам не свій усі ці дні. Цей удар отруїв мою душу.

Але з тих пір минув тиждень, і за цей час у нас була одна дуже важлива розмова з лордом Джоном Рокстоном… Мені помалу починає здаватися, що справи йдуть не так вже й погано.

Розповім декількома словами, як все сталося. В Саутгемптоні на моє ім’я не було ні листа, ні телеграми, і, стривожений цим, я о десятій годині вечора того ж дня вже стояв біля дверей маленької вілли в Стритемі. Може, її немає серед живих? Чи давно мені марилися уві сні розкриті обійми, личко, що осміхається, гарячі похвали, що без ліку розсипаються героєві, який ризикував життям з примхи своєї коханої! Дійсність жбурнула мене з позахмарних висот на землю. Але мені буде досить одного її слова на пояснення, щоб знову злетіти до хмар. І я прожогом кинувся садовою доріжкою, постукав у двері, почув голос моєї Гледіс, відіпхнув убік сторопілу служницю і влетів у вітальню. Вона сиділа на диванчику між роялем і високою стоячою лампою. Я в три кроки перебіг кімнату і схопив обидві її руки в свої.

— Гледіс! — крикнув я. — Гледіс!

Вона здивовано подивилася на мене. З часу нашої останньої зустрічі в ній відбулася якась невловима зміна. Холодний погляд, твердо стиснуті губи — все це здалося мені новим. Гледіс визволила свої руки.

— Що це означає? — запитала вона.

— Гледіс! — крикнув я. — Що з вами? Ви ж моя Гледіс, моя кохана крихітка, Гледіс Хангертон!

— Ні, — сказала вона, — я Гледіс Поті. Дозвольте представити вам мого чоловіка.

Яка безглузда штука життя! Я спіймав себе на тому, що машинально розкланююся і потискую руку маленькому рудуватому суб’єктові, який зручно влаштувався в глибокому кріслі, яке колись служило тільки мені. Ми кивали головами і з найдурнішою посмішкою дивилися одне на одного.

— Тато дозволив нам пожити поки що тут. Наш будинок ще не готовий, — пояснила Гледіс.

— От як! — сказав я.

— Хіба ви не одержали мого листа в Парі?

— Ні, ніякого листа я не одержував.

— Шкода! Тоді вам все було б ясно.

— Мені і так все ясно, — пробурчав я.

— Я розповідала про вас Вільямові, — продовжувала Гледіс. — У нас немає таємниць одне від одного. Мені дуже шкода, що так вийшло, але ваше почуття було, ймовірно, не дуже глибоке, якщо ви могли кинути мене тут саму і виїхати кудись на край світу. Ви на мене не сердитеся?

— Ні, що ви, що ви… Та я, мабуть, піду.

— А чи не випити нам чаю? — запропонував рудуватий суб’єкт і потім додав конфіденційним тоном: — Ось так завжди буває… А на що інше можна розраховувати? З двох суперників перемагає завжди один.

Він залився ідіотським сміхом, і я вирішив за благо піти.

Двері вітальні вже зачинилися за мною, як раптом мене немов щось підштовхнуло, і, підкоряючись цьому пориву, я повернувся до свого щасливого суперника. Він негайно ж кинув тривожний погляд на електричний дзвоник.

— Дайте мені, будь ласка, відповідь на одне питання, — сказав я.

— Що ж, якщо воно в межах дозволеного…

— Як ви цього домоглися? Відшукали скарб? Відкрили полюс? Були корсаром? Перелетіли через Ла-Манш? Що ви зробили? Де вона, романтика? Як вам це вдалося?

Він вирячив на мене очі. Його дурнувато-добродушна, непоказна фізіономія виражала повне здивування.

— Чи не здається вам, що все це має надто особистий характер? — промовив він нарешті.

— Добре. Ще одне питання, останнє! — крикнув я. — Хто ви? Яка у вас професія?

— Я працюю писарем у нотаріальній конторі Джонсона і Меривілля. Адреса: Ченсері-Лейн, будинок сорок один.

— На все добре! — крикнув я і, як личить безутішному герою, зник у мороці ночі, охоплений люттю, горем і… сміхом.

Ще одна коротка сцена, і оповідання моє буде завершено.

Учора ввечері ми всі зібралися в лорда Джона Рокстона і після вечері за сигарою довго згадували в дружній бесіді наші недавні пригоди. Мені дивно було бачити ці добре знайомі обличчя в такій незвичній обстановці. От сидить Челленджер. Поблажлива посмішка як і раніше грає на його губах, повіки так само презирливо зіщулені, борода стовбурчиться, він випинає груди, бундючиться, повчаючи Саммерлі. А той попихкує своєю коротенькою люлькою і трясе цапиною борідкою, люто заперечуючи кожне слово Челленджера. І нарешті, от наш хазяїн — худе лице, холодний погляд блакитних, як лід, орлиних очей, у глибині яких завжди жевріє веселий, лукавий вогник. Такими всі троє надовго збережуться в моїй в пам’яті.

Після вечері ми перейшли у святая святих лорда Джона — у його кабінет, залитий рожевим сяйвом і обвішаний незліченними трофеями, — і наша подальша розмова відбувалася там. Хазяїн дістав із шафки стару коробку з-під сигар і поставив її перед собою на стіл.

— Мабуть, мені давно треба було ознайомити вас із цією справою, — почав він, — але я хотів спочатку з’ясувати все до кінця. Чи варто збуджувати надії і потім переконуватися в їхній нездійсненності? Але зараз перед нами факти. Ви, напевно, пам’ятаєте той день, коли ми знайшли лігвище птеродактилів у болоті? Отож, я дивився, дивився на це болото і зрештою замислився. Я скажу вам, у чому справа, якщо ви самі нічого не помітили. Це була вулканічна лійка із синьою глиною.

Обидва професори кивнули головами, підтверджуючи його слова.

— Таку ж вулканічну лійку із синьою глиною мені довелося бачити тільки раз у житті — на великих діамантових розсипах у Кімберлі. Ви розумієте? Діаманти не виходили в мене з голови. Я спорудив щось на зразок кошика для захисту від цих смердючих гадів і, озброївшись лопаткою, непогано провів час у їхньому лігвищі. От що я витяг звідти.

Він відкрив сигарну коробку, перевернув її догори дном та висипав на стіл близько тридцяти невідшліфованих діамантів завбільшки від боба до каштана.

— Ви, мабуть, скажете, що мені треба було відразу поділитися з вами моїм відкриттям. Не заперечую. Та недосвідчена людина може дуже погоріти на цих камінцях. Адже їх цінність залежить не стільки від розміру, скільки від консистенції й чистоти води. Коротше кажучи, я привіз їх сюди, і першого ж дня пішов до Спінка й попросив його відшліфувати й оцінити мені один камінь.

Лорд Джон вийняв з кишені невелику коробочку з-під пігулок і показав нам діамант, що пречудово вигравав, рівноцінного якому за красою я, мабуть, ніколи не бачив.

— Ось результати моїх зусиль, — сказав він. — Ювелір оцінив цю купку щонайменше в двісті тисяч фунтів. Зрозуміло, ми поділимо порівну. Ні на що інше я не погоджуся. Ну, Челленджере, що ви зробите на свої п’ятдесят тисяч?

— Якщо ви дійсно наполягаєте на своєму великодушному рішенні, — сказав професор, — то я витрачу всі гроші на обладнання приватного музею, про що давно мрію.

— А ви, Саммерлі?

— Я кину викладання і присвячу весь свій час остаточній класифікації мого зібрання викопних крейдяного періоду.

— А я, — сказав лорд Джон Рокстон, — витрачу свою частку на спорядження експедиції і подивлюся ще раз на миле нашому серцю плато. Що ж стосується вас, юначе, то вам гроші теж потрібні — адже ви одружуєтеся.

— Та ні, поки що не збираюся, — відповів я зі скорботною посмішкою. — Мабуть, якщо ви не заперечуєте, я приєднаюся до вас.

Лорд Рокстон подивився на мене і мовчки простягнув мені свою міцну, засмаглу руку.