Загублений світ

Глава IV Найбільше в світі відкриття!

Не встигли двері за нами зачинитися, як з їдальні вибігла місіс Челленджер. Ця малюсінька жінка шаленіла від гніву. Вона стала перед своїм чоловіком, наче розтривожена квочка, що грудьми зустрічає бульдога. Очевидно, місіс Челленджер була свідком мого вигнання, але не помітила, що я вже повернувся.

— Джордж! Яке звірство! — вигукнула вона. — Ти покалічив цього милого юнака!

— Ось він сам, живий і неушкоджений.

Місіс Челленджер знітилася, але швидко опанувала себе.

— Вибачте, я вас не бачила.

— Не турбуйтеся, пані, нічого страшного не сталося.

— Але він поставив вам синець під оком! Яке неподобство! У нас тижня не минає без скандалу! Тебе усі ненавидять, Джордже, з тебе всі знущаються! Ні, моєму терпінню настав край! Це переповнило чашу!

— Ворушиш брудну білизну при людях! — загримів професор.

— Це ні для кого не таємниця! — крикнула вона. — Невже ти думаєш, що всій нашій вулиці, та якщо вже на те пішло, — усьому Лондону не відомо… Остін, ви нам не потрібні, можете йти. Тобі перемивають кістки всі, кому не ліньки. Ти забуваєш про почуття власної гідності. Ти, якому варто бути професором у великому університеті, користуватися повагою студентів! Де твоя гідність, Джордже?

— А де твоя, моя дорога?

— Ти довів мене Бог знає до чого! Хуліган, страшенний хуліган! От на що ти перетворився!

— Джессі, візьми себе в руки.

— Безпардонний скандаліст!

— Досить! До ганебного стовпа за такі слова! — сказав професор.

І, на моє найбільше здивування, він нахилився, підняв дружину і посадив її на високий постамент чорного мармуру, що стояв у кутку холу. Постамент цей, заввишки щонайменше сім футів, був такий вузький, що місіс Челленджер ледве могла утримуватися на ньому. Важко було уявити собі безглуздіше видовище: боячись звалитися звідти, вона немов скам’яніла, і зі спотвореним від люті обличчям тільки ледве дриґала ногами.

— Зніми мене! — нарешті заблагала місіс Челленджер.

— Скажи «будь ласка».

— Це неподобство, Джордж! Зніми мене негайно!

— Містере Мелоун, ходімо до мене в кабінет.

— Але змилуйтеся, сер!.. — сказав я, дивлячись на його дружину.

— Чуєш, Джессі? Містер Мелоун клопоче за тебе. Скажи «будь ласка», тоді зніму.

— Неподобство! Ну, будь ласка, будь ласка!

Він зняв її з такою легкістю, наче вона важила не більше канарки.

— Поводься пристойно, дорога. Містер Мелоун — представник преси. Завтра ж він тисне все це у своїй злощасній газетці і велику частину тиражу розпродасть серед наших сусідів. «Дивні примхи однієї високопоставленої особи». Високопоставлена особа — це ти, Джессі, згадай, куди я тебе водрузив кілька хвилин тому. Потім підзаголовок: «З побуту однієї оригінальної подружньої пари». Цей містер Мелоун нічим не погребує, він живиться падлом, подібно до всіх своїх побратимів, — porcus ex grege diaboli — свиня з череди дияволова. Правильно я кажу, містере Мелоун?

— Ви справді нестерпні, — обурено сказав я.

Професор зареготав.

— Ви двоє, мабуть, укладете проти мене союз, — прогудів він, випнувши свої могутні груди і поглядаючи то в мій бік, то на дружину. Потім вже зовсім іншим тоном: — Вибачте нам ці безневинні сімейні розваги, містере Мелоун. Я запропонував вам повернутися зовсім не для того, щоб робити вас учасником наших безневинних сварок. Ну, пані, йдіть звідси і не гнівайтеся. — Він поклав свої величезні руки їй на плечі. — Ти маєш рацію, як завжди. Якщо б Джордж Едуард Челленджер слухався твоїх порад, він був би набагато поважнішою людиною, але тільки не самим собою. Поважних людей багато, моя люба, а Джордж Едуард Челленджер один на світі. Так що постарайся як-небудь порозумітися з ним. — Він уліпив дружині дзвінкий поцілунок, що знітило мене куди більше, ніж усі його дикі витівки. — А тепер, містере Мелоуне, — продовжував професор, знову набираючи величного вигляду, — будьте ласкаві завітати сюди.

Ми ввійшли до тієї ж самої кімнати, відкіля десять хвилин тому вилетіли з таким гуркотом. Професор ретельно прикрив за собою двері, посадив мене в крісло і сунув мені під ніс шкатулку із сигарами.

— Справжні «Сан-Хуан Колорадо», — сказав він. — На таких легко збудливих людей, як ви, наркотики добре діють. Боже мій! Ну хто ж відкушує кінчик! Відріжте — треба мати повагу до сигари! А тепер відкиньтеся на спинку крісла і слухайте уважно все, що я скажу вам. Якщо будуть які-небудь питання, потрудіться відкласти їх до більш підхожого часу. Насамперед — про ваше повернення до мого будинку після цілком справедливого вигнання. — Він випнув уперед бороду й втупився на мене з таким виглядом, начебто чекав, що я знову вплутаюся в суперечку. — Отже, повторюю: після цілком заслуженого вами вигнання. Чому я запросив вас повернутися? Тому, що мені сподобалася ваша відповідь цьому нахабному полісменові. Я побачив у ній деякі проблиски добропорядності, не властивої представникам вашої професії. Визнавши, що провина лежить на вас, ви виявили відому об’єктивність і широту поглядів, які заслужили мою прихильну увагу. Нижчі представники людської раси, до яких, на біду, належите й ви, завжди були поза моїм розумовим кругозором. Ваша відповідь полісменові відразу включила вас у поле мого зору. Мені схотілося познайомитися з вами ближче, і я запропонував вам повернутися. Будьте люб’язні скидати попіл у японську попільницю ген на тому бамбуковому столику, що стоїть біля вас.

Усе це професор випалив без єдиної затримки, начебто читав лекцію студентам. Він сидів обличчям до мене, набундючившись, як величезна жаба, голова в нього була відкинута назад, очі гордовито прищулені. Потім він раптом повернувся боком, так що мені стало видно тільки жмут його волосся над відстовбурченим червоним вухом, переворушив купу паперів на столі і витяг звідти якусь досить пошарпану книжку.

— Я хочу розповісти вам дещо про Південну Америку, — почав він. — Свої зауваження можете залишити при собі. Насамперед, будьте люб’язні запам’ятати: те, про що ви зараз почуєте, я забороняю розголошувати в будь-якій формі доти, доки ви не одержите на це відповідного дозволу від мене. Дозволу цього, цілком ймовірно, я ніколи не дам. Зрозуміло?

— До чого ж така надмірна строгість? — сказав я. — По-моєму, безсторонній виклад…

Він поклав книжку на стіл.

— Більше нам говорити немає про що. Бажаю вам усього найкращого.

— Ні, ні! Я згодний на будь-які умови! — закричав я. — Адже вибирати мені не доводиться.

— Про вибір не може бути й мови, — підтвердив він.

— Тоді обіцяю вам мовчати.

— Слово честі?

— Слово честі.

Він зміряв мене нахабним і недовірливим поглядом.

— А з чого я знаю, які ваші уявлення про честь?

— Ну, знаєте, сер, — розсердився я, — ви занадто багато собі дозволяєте! Мені ще не доводилося вислухувати такі образи!

Мій спалах не тільки не вивів його з рівноваги, але навіть зацікавив.

— Короткоголовий тип, — пробурчав він. — Брахіцефал[13], сірі очі, темне волосся, деякі риси негроїда… Ви, імовірно, кельт[14]?

— Я ірландець, сер.

— Чистокровний?

— Так, сер.

— Тоді все зрозуміло. Отож: ви дали мені слово тримати в таємниці ті відомості, що я вам повідомлю. Відомості ці будуть, звичайно, досить скупі. Але деякими цікавими даними я з вами поділюся. Ви, ймовірно, знаєте, що два роки тому я здійснив подорож Південною Америкою — подорож, що ввійде в золотий фонд світової науки. Метою її було перевірити деякі висновки Уоллеса[15] і Бейтса[16], а це можна було зробити тільки на місці, у тих самих умовах, в яких вони проводили свої спостереження. Якщо б результати моєї подорожі лише цим і обмежилися, однаково вони були б гідні всілякої уваги, але тут сталася одна непередбачена обставина, що змусила мене направити свої дослідження зовсім іншим шляхом.

— Вам, імовірно, відомо — втім, хто знає: у наше століття неуцтва нічому не дивуєшся, — що деякі місця, якими протікає ріка Амазонка, досліджені не цілком і що в неї впадає безліч приток, дотепер не нанесених на карту. От я і поставив перед собою завдання відвідати ці маловідомі місця й обстежити їх фауну, і це дало мені в руки стільки матеріалу, що його вистачить на кілька глав тієї величезної, монументальної праці із зоології, що послужить виправданням усього мого життя. Закінчивши експедицію, я повертався додому, і на зворотному шляху мені довелося заночувати в маленькому індіанському селищі, неподалік від того місця, де в Амазонку впадає одна з її приток, — про назву і географічне положення цієї притоки я промовчу. У селищі жили індіанці племені кукама — мирний, але який вже вироджується, народ, розумовий рівень якого навряд чи вищий від рівня середнього лондонця… Я вилікував кількох тамтешніх жителів ще в перший свій приїзд, коли піднімався вгору річкою, і взагалі справив на індіанців велике враження, тому не дивно, що на мене чекали там. Вони відразу ж заходилися пояснювати мені знаками, що в селищі є людина, яка має потребу в моїй допомозі, і я пішов за їхнім вождем в одну з хатин. Увійшовши туди, я переконався, що страдник, якому була потрібна допомога, щойно помер. На мій подив, він виявився не індіанцем, а білим, найбілійшим з білих, якщо можна так висловитися, тому що в нього були зовсім світле волосся і всі характерні ознаки альбіноса[17]. Від його одягу залишилося саме лахміття, страшно змарніле тіло свідчило про довгі злигодні. Наскільки я міг зрозуміти індіанців, вони ніколи раніше не бачили цієї людини; чоловік прийшов у селище з лісової хащі, один, без супутників, і ледве тримався на ногах від слабкості. Речовий мішок незнайомця лежав поруч з ним, і я обстежив його вміст. Всередині був ушитий ярличок з ім’ям і адресою власника: «Мепл-Уайт, Лейк-авеню, Детройт, штат Мічиган». Перед цим ім’ям я завжди готовий схилити голову. Не буде перебільшенням сказати, що коли важливість зробленого мною відкриття одержить загальне визнання, його ім’я стоятиме поруч з моїм.

Вміст мішка ясно свідчив про те, що Мепл-Уайт був художником і поетом, який подався на пошуки нових яскравих вражень. Там зберігалися чернетки його віршів. Я не вважаю себе знавцем у цій галузі, але мені здається, що вони не дуже вдалі. Крім того, я знайшов у мішку досить посередні річкові пейзажі, коробку з фарбами, коробку пастельних олівців, кисті, ось цю вигнуту кістку, що лежить на чорнильниці, том Бекстера «Метелики», дешевенький револьвер і кілька патронів до нього. Предмети особистого вжитку він, очевидно, розгубив під час своїх мандрів, а може, їх у нього зовсім не було. Жодного іншого майна в цього дивного представника американської богеми не виявилося.

Я вже зібрався піти, як раптом помітив, що з кишені його дірявої куртки щось стирчить. Це був альбом для етюдів — от він, перед вами, і такий же пошарпаний, як тоді. Можете бути впевнені, що звідтоді, як ця реліквія потрапила мені до рук, я ставлюся до неї з не меншою побожністю, ніж ставився б до першодруку Шекспіра. Тепер я вручаю цей альбом вам і прошу вас переглянути його сторінку за сторінкою і вникнути в зміст малюнків.

Він запалив сигару, відкинувся на спинку стільця і, не зводячи з мого лиця лютого і водночас допитливого погляду, почав стежити, яке враження справлять на мене ці малюнки.

Я відкрив альбом, очікуючи знайти там якісь одкровення — які, мені й самому було не зрозуміло. Однак перша сторінка розчарувала мене, тому що на ній був намальований величезний здоровань у морській куртці, а під малюнком стояв підпис: «Джиммі Колвер на борту поштового пароплава». Далі пішло кілька дрібних жанрових начерків з життя індіанців. Потім малюнок, на якому був зображений добросердий товстун духовного звання, у крислатому капелюсі, що сидів за столом у товаристві дуже худого європейця. Підпис пояснював: «Сніданок у фра Крістоферо в Росаріо». Наступні сторінки були заповнені жіночими і дитячими голівками, а за ними йшла поспіль ціла серія замальовок тварин з такими поясненнями: «Морська корова на піщаній обмілині», «Черепахи і черепашачі яйця», «Чорний агуті[18] під пальмою» — агуті виявився досить схожим на свиню, — і, нарешті, ще наступні дві сторінки займали начерки якихось досить гидких ящерів з довгими носами. Я не знав, що подумати про все це, і звернувся за роз’ясненнями до професора:

— Це, ймовірно, крокодили?

— Алігатори! Алігатори! Справжні крокодили не водяться в Південній Америці. Відмінність одного виду від іншого полягає…

— Я тільки хочу сказати, що не бачу тут нічого особливого, нічого, що могло б підтвердити ваші слова.

Він відповів мені з безтурботною посмішкою:

— Перегорніть ще одну сторінку.

Але й наступна сторінка ні в чому не переконала мене.

Це був пейзаж, ледве намічений аквареллю, один з тих незакінчених етюдів, що служать художникові лише позначкою до майбутньої, більш ретельної розробки теми. Передній план етюда займали блідо-зелені пір’ясті рослини, що піднімалися вгору укосом, який переходив у лінію темно-червоних ребристих скель, схожих на базальтові формації. На задньому плані ці скелі стояли суцільною стіною. Правіше піднімався пірамідальний стрімчак, очевидно відділений від основного кряжа глибокою ущелиною; вершину його вінчало величезне дерево. Над усім цим сяяло синє тропічне небо. Вузька крайка зелені облямовувала вершини червоних скель. На наступній сторінці я побачив ще один акварельний начерк того ж пейзажу, зроблений з більш близької відстані, так що деталі його виступали ясніше.

— Ну? — сказав професор.

— Формація дійсно дуже цікава, — відповів я, — але мені важко судити, наскільки вона виняткова, адже я не геолог.

— Виняткова? — повторив він. — Та це єдиний у своєму роді ландшафт! Він здається неймовірним! Таке навіть приснитися не може! Перегорніть сторінку.

Я перегорнув і не міг стримати вигуку подиву. З наступної сторінки альбому на мене глянуло щось надзвичайне. Таке чудовисько могло виникнути тільки у видіннях курця опіуму або в маренні гарячкового хворого. Голова в нього була пташина, тіло — як у ящірки, що непомірно роздулася, хвіст який волочиться по землі, наїжувався гострими голками, а вигнута спина була усаджена високими шипами, схожими на гребінці півня. Перед цією істотою стояв маленький чоловічок, майже карлик.

— Ну, що ви на це скажете? — вигукнув професор, з переможним виглядом потираючи руки.

— Це щось дивовижне, гротеск якийсь.

— А що змусило художника зобразити подібного звіра?

— Не інакше, як солідна порція джину.

— Кращого пояснення ви не можете придумати?

— Добре, сер, а як ви самі це пояснюєте?

— Дуже просто: така тварина існує. Зовсім очевидно, що цей малюнок зроблений з натури.

Я не розреготався тільки тому, що вчасно згадав, як ми прокотилися колесом по всьому коридору.

— Без сумніву, без сумніву, — сказав я з тією догідливістю, на яку звичайно не скупляться в розмовах з недоумкуватими. — Правда, мене трохи бентежить ця малюсінька людська фігурка. Якщо б тут був намальований індіанець, можна було б подумати, що в Америці існує якесь плем’я пігмеїв, але це європеєць, на ньому корковий шолом.

Професор пирхнув, наче розлючений буйвол.

— Ви збагачуєте мене досвідом! — крикнув він. — Границі людської тупості набагато ширші, ніж я думав! У вас розумовий застій! Разюче!

Цей спалах був такий безглуздий, що він мене навіть не розсердив. Та й чи варто було марно нервувати? Якщо вже сердитися на цю людину, то щохвилини, на кожне його слово. Я обмежився стомленою посмішкою.

— Мене вразили розміри цього пігмея, — сказав я.

— Та ви подивіться! — крикнув професор, нахиляючись до мене і тикаючи волосатим, товстим, як сосиска, пальцем в альбом. — Бачите от цю рослину за твариною? Ви, ймовірно, прийняли її за кульбабу або брюссельську капусту, адже так? Ні, добродію, це південноамериканська пальма, іменована «слоновою кісткою», а вона досягає п’ятдесяти-шістдесяти футів у височину. Невже ви гадаєте, що людська фігура намальована тут випадково? Художник не зміг би залишитися живим, зустрівшись віч-на-віч з таким звіром, тут вже не до малювання. Він зобразив самого себе тільки для того, щоб дати поняття про різницю масштабів. Зростом він був… ну, скажімо, трохи більше п’яти футів. Дерево, як і слід очікувати, у десять разів вище.

— Господи Боже! — скрикнув я. — Виходить, ви думаєте, що ця істота… Та якщо підшукувати йому будку, так і вокзал Чарінг-Кросс виявиться замалим!

— Це, звичайно, перебільшення, але екземпляр дійсно великий, — гордовито сказав професор.

— Але не можна ж, — вигукнув я, — не можна ж відкидати весь досвід людської раси на підставі одного малюнка! — Я перегорнув сторінки, що залишилися, і переконався, що в альбомі більше нічого немає. — Один-єдиний малюнок якогось бурлаки-художника, що міг зробити його, накурившись гашишу[19], або в гарячковому маренні, або просто на догоду своїй хворій уяві. Ви як людина науки не можете відстоювати такий погляд.

Замість відповіді професор зняв якусь книгу з полиці.

— Ось блискуча монографія мого талановитого друга Рея Ланкестера, — сказав він. — Тут є одна ілюстрація, що зацікавить вас. Ага! От вона. Читайте підпис: «Здогадний зовнішній вигляд динозавра — стегозавра[20] юрського періоду[21]. Задні кінцівки заввишки з два людських зрости». Ну, що ви тепер скажете?

Він простягнув мені відкриту книгу. Я глянув на ілюстрацію і здригнувся. Між начерком невідомого художника і цим представником давно зниклого світу, відтвореним уявою вченого, була безсумнівна велика схожість.

— Справді разюче! — сказав я.

— І все-таки ви продовжуєте упиратися?

— Але, може, це простий збіг або ж ваш американець бачив коли-небудь таку картинку й у маренні згадав її.

— Прекрасно, — терпляче сказав професор, — нехай буде так. Тепер не відмовте в люб’язності глянути ось на це.

Він простягнув мені кістку, знайдену, за його словами, серед речей померлого. Вона була дюймів шість у довжину, товща від мого великого пальця, а на кінці її збереглися залишки зовсім висохлого хряща.

— Якій з відомих нам тварин може належати така кістка? — запитав професор.

Я ретельно оглянув її, закликаючи на допомогу всі знання, які ще не вивітрилися в мене з голови.

— Це може бути ключиця дуже високої на зріст людини, — сказав я.

Мій співрозмовник презирливо замахав руками:

— Ключиця людини має вигнуту форму, а ця кістка зовсім пряма. На її поверхні є улоговинка, що свідчить про те, що тут проходило велике сухожилля. На ключиці нічого подібного немає.

— Тоді утрудняюся вам відповісти.

— Не бійтеся виставляти напоказ своє неуцтво. Я вважаю, що серед зоологів Південного Кенсінгтона[22] не найдеться жодного, хто зміг би визначити цю кістку. — Він узяв коробочку з-під ліків і вийняв звідти маленьку кісточку, завбільшки з квасолю. — Наскільки я можу судити, ось ця кісточка відповідає в будові людського кістяка тій, яку ви тримаєте в руці. Тепер ви маєте деяке уявлення про розміри тварини? Не забудьте і про залишки хряща — вони свідчать про те, що це був свіжий екземпляр, а не викопний. Ну, що ви тепер скажете?

— Може, у слона…

Його так і пересмикнуло, немов від болю.

— Досить! Досить! Слони — у Південній Америці? Не смійте й згадувати про це! Навіть у нашій сучасній початковій школі…

— Ну, добре, — перебив я його. — Не слон, так яка-небудь інша південноамериканська тварина, наприклад тапір.

— Повірте мені, молодий чоловіче, що елементарними пізнаннями в цій галузі науки я володію. Не можна навіть припустити думки, що така кістка належить тапірові або якій-небудь іншій тварині, відомій зоологам. Це кістка дуже сильного звіра, що існує десь на земній кулі, але дотепер невідомий науці. Ви все ще сумніваєтеся?

— У будь-якому разі мене це дуже зацікавило.

— Виходить, ви ще не безнадійні. Я відчуваю, що у вас щось світиться в мозку, так давайте ж терпляче роздмухувати цю жаринку. Залишимо тепер покійного американця і перейдемо знову до моєї розповіді. Ви, звичайно, здогадуєтеся, що я не міг розстатися з Амазонкою, не дошукавшись, у чому тут справа. Деякі відомості про те, звідки прийшов цей художник, у мене були. Втім, я міг би керуватися самими легендами індіанців, тому що мотив незвіданої країни прослизає в усіх переказах прирічкових племен. Ви, звичайно, чули про Курупурі?

— Ні, не чув.

— Курупурі — це лісовий дух, щось злісне, грізне; зустріч з ним закінчується загибеллю. Ніхто не може до пуття описати Курупурі, але ім’я це вселяє жах в індіанців. Однак усі племена, що живуть на берегах Амазонки, сходяться в одному: вони точно вказують, де живе Курупурі. З тих самих місць прийшов і американець. Там таїться щось незбагненно страшне. І я вирішив з’ясувати, в чому тут справа.

— Як же ви вчинили?

Від мого легкодумства не залишилося й сліду. Цей гігант умів завоювати увагу і повагу до себе.

— Мені вдалося перебороти опір індіанців — той внутрішній опір, що вони виявляють, навіть коли починаєш розмову на цю тему. Пустивши в хід усілякі вмовляння, подарунки і, мушу зізнатися, погрози, я знайшов двох провідників. Після багатьох пригод — описувати їх немає потреби — після багатьох днів шляху — про маршрут і довжину його дозволю собі промовчати — ми прийшли, нарешті, в ті місця, що дотепер ніким не були описані і де ніхто ще не бував, якщо не вважати мого нещасного попередника. Тепер будьте люб’язні подивитися ось на це. Він простягнув мені невелику фотографію.

— Її жалюгідний стан пояснюється тим, що, коли ми спускалися річкою вниз, наш човен перевернуло і футляр, у якому зберігалися непроявлені негативи, зламався. Результати цього нещастя в наявності. Майже всі негативи загинули — втрата зовсім непоправна. Ось цей знімок — один з деяких більш-менш уцілілих. Вам доведеться задовольнитися таким поясненням його недосконалості. Ходять чутки про якусь фальсифікацію, але я не схильний сперечатися зараз на цю тему.

Знімок був дійсно зовсім блідий. Недоброзичливий критик міг би легко причепитися до цього. Вдивляючись у тьмяно-сірий ландшафт і поступово розбираючись у його деталях, я побачив довгу, величезної висоти лінію скель, що нагадує гігантський водоспад, а на передньому плані — положисту рівнину з розкиданими на ній деревами.

— Якщо не помиляюся, цей пейзаж був і в альбомі, — сказав я.

— Цілком правильно, — відповів професор. — Я знайшов там сліди стоянки. А тепер подивіться ще одну фотографію.

Це був той самий ландшафт, тільки узятий більш великим планом. Знімок був зовсім зіпсований. Все-таки я роздивився самотній увінчаний деревом стрімчак, який відокремлювала від кряжа ущелина.

— Тепер у мене не залишилося жодних сумнівів, — зізнався я.

— Виходить, ми не даремно стараємося, — сказав професор. — Дивіться, які успіхи! Тепер будьте ласкаві глянути на вершину цього стрімчака. Ви що-небудь бачите там?

— Величезне дерево.

— А на дереві?

— Великого птаха. Він подав мені лупу.

— Так, — сказав я, дивлячись крізь неї, — на дереві сидить великий птах. У нього досить солідний дзьоб. Це, напевно, пелікан?

— Зір у вас незавидний, — сказав професор. — Це не пелікан і взагалі не птах. Хай буде вам відомо, що мені вдалося підстрелити ось цю саму істоту. І вона послужила єдиним незаперечним доказом, що я вивіз звідти.

— Він тут, у вас?

Нарешті-таки я побачу речовинне підтвердження всіх цих розповідей!

— Він був у мене. На біду, катастрофа на річці знищила не тільки негативи, але і цю мою здобич. Її підхопило виром, і, як я не намагався врятувати свій скарб, у руці в мене залишилася лише половина крила. Я знепритомнів і отямився, тільки коли мене винесло на берег, але цей жалюгідний залишок чудового екземпляра був цілий і непошкоджений. От він, перед вами.

Професор вийняв із шухляди столу щось, що нагадує, на мій погляд, крило величезного кажана. Ця вигнута кістка з перетинчастою плівкою була щонайменше два чи більше футів завдовжки.

— Кажан дивовижних розмірів? — висловив я своє припущення.

— Нічого подібного! — суворо осадив мене професор. — Живучи в атмосфері високої освіти і науки, я й не підозрював, що основні принципи зоології так мало відомі в широких колах суспільства. Невже ви не знайомі з найелементарнішим положенням порівняльної анатомії, яке говорить, що крило птаха являє собою в сутності передпліччя, тоді як крило кажана складається з трьох подовжених пальців з перетинкою між ними? У даному випадку кістка не має нічого спільного з кісткою передпліччя, і ви можете переконатися на власні очі в наявності усього лише однієї перетинки. Отже, про кажана нема чого й згадувати. Але якщо це не птах і не кажан, тоді з чим же ми маємо справу? Що ж це може бути?

Мій скромний запас знань був вичерпаний зовсім.

— Справді, мені важко вам відповісти, — сказав я. Професор відкрив монографію, на яку вже посилався раніше.

— От, — продовжував він, показуючи мені якесь чудовисько з крилами, — от чудове зображення диморфодона, або птеродактиля[23] — крилатого ящера юрського періоду, а на наступній сторінці — схема будови його крила. Порівняйте її з тим, що у ваших руках. При першому ж погляді на схему я здригнувся від здивування. Вона остаточно переконала мене. Сперечатися було нічого. Сукупність усіх даних зробила свою справу. Начерк, фотографії, розповідь професора, а тепер і речовий доказ! Чого ж тут ще вимагати? Так я і сказав професорові — сказав із усією гарячністю, на яку був здатний, тому що тепер мені стало ясно, що до цієї людини ставилися несправедливо. Він відкинувся на спинку стільця, прищулив очі й поблажливо посміхнувся, купаючись у променях сонця визнання, що зненацька блиснули на нього.

— Це найбільше у світі відкриття! — вигукнув я, хоч у мені заговорив темперамент не стільки натураліста, скільки журналіста. — Це грандіозно! Ви Колумб науки! Ви відкрили загублений світ! Я щиро шкодую, що сумнівався в істинності ваших слів. Все це здавалося мені неймовірним. Але я не можу не визнати очевидних фактів, і вони можуть бути настільки ж переконливі для всіх.

Професор замуркотав від задоволення.

— До чого ж ви вдалися далі, сер?

— Наставав сезон дощів, містере Мелоун, а мої запаси продовольства кінчалися. Я обстежив частину цього величезного гірського кряжа, але піднятися на нього так і не зміг. Пірамідальний стрімчак, з якого я зняв пострілом птеродактиля, виявився більш доступним. Згадавши свої альпіністські навички, я піднявся на нього приблизно до середини. Відтіля вже можна було розглянути плато, яке вінчає гірський кряж. Воно було просто неосяжне! Куди не глянеш — на захід, на схід, — кінця не видно цим вкритим зеленню скелям. Біля підніжжя кряжа розкинулися болота і непрохідні хащі, що кишать зміями й іншими гадами. Справжній розсадник лихоманки. Цілком зрозуміло, що такі перешкоди служать природним захистом для цієї незвичайної країни.

— А ви бачили там ще які-небудь ознаки життя?

— Ні, сер, не бачив, але за той тиждень, що ми провели біля підніжжя цих скель, нам не раз доводилося чути якісь дивні звуки, що долинали згори.

— Але що ж це за істота, яку намалював американець? Як він з нею зустрівся?

— Я можу тільки припустити, що він якимось чином проник на саму вершину кряжа і побачив її там. Отже, туди є якийсь шлях. Шлях безперечно важкий, інакше всі ці чудовиська спустилися б вниз і заполонили б все довкола. Вже в чому іншому, а в цьому не може бути сумнівів!

— Але як вони опинилися там?

— На мій погляд, нічого загадкового тут немає, — сказав професор. — Пояснення напрошується саме собою. Як вам, імовірно, відомо, Південна Америка являє собою гранітний материк. У віддалені століття в цьому місці, мабуть, відбувся раптовий зсув шарів внаслідок виверження вулкана. Не забудьте, що скелі ці базальтові, отже, вони вулканічного походження. Площу, завбільшки приблизно як наше графство Суссекс, підняло вгору з усіма її мешканцями і відрізало від іншого материка стрімкими скелями такої твердої породи, якій не страшне ніяке вивітрювання. Що ж сталося? Закони природи втратили свою силу в цьому місці. Усілякі перешкоди, що зумовлюють боротьбу за існування в усьому іншому світі, або зникли, або докорінно змінилися. Тварини, які в звичайних умовах вимерли б, продовжували розмножуватися. Як ви знаєте, і птеродактиль і стегозавр належать до юрського періоду, отже, обидва вони — одні з найдавніших тварин в історії Землі, що вціліли тільки завдяки зовсім винятковим умовам, що випадково створилися.

— Але добуті вами відомості не залишають місця для сумнівів! Вам потрібно тільки представити їх відповідним особам.

— Я сам так думав у простоті щиросердній, — з гіркотою відповів професор. — Можу сказати вам тільки одне: на ділі все вийшло інакше — мені доводилося на кожному кроці стикатися з недовірою, в основі якої лежала людська тупість або заздрість. Не в моєму характері, сер, плазувати перед ким-небудь і доводити свою правоту, коли мої слова беруть під сумнів. Я відразу ж вирішив, що мені не личить подавати речові докази, що були в моєму розпорядженні. Сама тема стала мені ненависною, я не хотів торкатися її жодним словом. Коли мій спокій порушували люди, подібні до вас, — люди, що догоджають пустій цікавості юрби, — я був не в змозі дати їм відсіч, не втрачаючи при цьому почуття власної гідності. За характером я, треба визнати, людина досить гаряча і, якщо мене виведуть з терпіння, можу наробити всяких лих. Боюся, що вам довелося випробувати це на собі.

Я поторкав своє набрякле око, але змовчав.

— Місіс Челленджер постійно свариться зі мною через це, але, по-моєму, кожна порядна людина чинила б так само на моєму місці. Втім, сьогодні я маю намір виявити приклад витримки і показати, як воля може перемогти темперамент. Запрошую вас помилуватися цим видовищем.

Він узяв зі столу картку і простягнув її мені.

— Як бачите, сьогодні о восьмій годині тридцять хвилин вечора в Зоологічному інституті відбудеться лекція досить популярного натураліста, містера Персиваля Уолдрона, на тему «Скрижалі століть». Мене запрошують посісти місце в президії спеціально для того, щоб я від імені всіх присутніх висловив подяку лекторові. Так я й зроблю. Але це не перешкодить мені — звичайно, з найбільшим тактом і обережністю! — зробити кілька зауважень, що зацікавлять аудиторію і викличуть де в кого бажання докладніше ознайомитися з порушеними мною питаннями. Спірні моменти, зрозуміло, не будуть зачеплені, але всі зрозуміють, які глибокі проблеми ховалися за моїми словами. Я обіцяю тримати себе в руках. Хто знає, можливо, моя стриманість приведе до кращих результатів.

— А мені можна прийти туди? — поспішив я запитати.

— Звичайно… звичайно ж, можна, — радо відповів професор. Люб’язність цієї людини була майже так само приголомшлива, як і брутальність. Чого варта була сама його добросерда посмішка! Очей майже не стало видно, а щоки зашарілись, перетворившись на два рум’яні яблучка, підперті знизу чорною бородою.

— Обов’язково приходьте. Мені буде приємно знати, що в мене є принаймні один союзник у залі, хоч і досить безпомічний і недосвідчений у питаннях науки. Народу збереться, мабуть, багато, тому що Уолдрон користується великою популярністю, незважаючи на те, що він дурисвіт найчистішої води. Отож, містере Мелоуне, я приділив вам набагато більше часу, ніж збирався. Окрема особистість не може заволодівати тим, що належить усьому людству. Буду радий побачити вас сьогодні ввечері на лекції. А поки що дозвольте вам нагадати, що матеріал, з яким я вас ознайомив, жодною мірою не підлягає розголосу.

— Але містер Мак-Ардл… це наш редактор… вимагатиме від мене звіту про бесіду з вами.

— Скажіть йому перше, що спаде на думку. Між іншим, можете натякнути, що якщо він посилатиме до мене кого-небудь ще, я з’явлюся до нього сам, озброївшись гарним батогом. В усьому іншому покладаюся на вас: жодного слова в пресі! Так, прекрасно. Отже, о восьмій тридцять — у Зоологічному інституті.

Він помахав мені на прощання рукою. Я побачив востаннє його рум’яні щоки, хвилясту синювато-чорну бороду, очі, що горіли запальним вогнем, і вийшов з кімнати.