Побоювання лорда Джона Рокстона виправдалися: укуси чудовиськ, що напали на нас, були отруйними. Наступного ранку після нашої першої пригоди на плато в мене й у Саммерлі почалися сильні болі й остуда, а в Челленджера так розпухнуло коліно, що він ледь міг ступити на хвору ногу. Тому ми провели весь день у таборі, намагаючись у міру сил допомагати лордові Джону, що займався зміцненням колючої огорожі — нашого єдиного захисту від ворогів. Пам’ятаю, мене від самого ранку переслідувало тоді дивне відчуття: мені весь час здавалося, що за нами уважно стежать, але хто і звідки, цього я не міг сказати.
Я не стерпів і поділився своїми побоюваннями з Челленджером, що не забарився приписати їх розумовому розладу, нібито викликаному моїм пропасним станом. Як би там не було, але я раз у раз продовжував озиратися на всі боки, готуючись побачити щось і нічого не бачачи, крім темної купи гілок, з яких була складена наша колюча огорожа, та похмурих склепінь зелені, що вінчала стовбури величезних дерев. І все-таки впевненість, що якийсь недоброзичливий спостерігач ховається за два кроки від нас, не тільки не залишала мене, але ставала все сильнішою і сильнішою. Я пригадав марновірний страх індіанців перед грізним Курупурі, що ховається в лісовій глушині, і вже був готовий повірити, що цей злий дух позбавляє спокою тих сміливців, які вторгаються в найсвятіше місце його священної обителі.
Цієї ночі — нашої третьої ночі у Країні Мепл-Уайта — одна подія справила на нас дуже тяжке враження і змусила зайвий раз подякувати лорду Джонові, що не пошкодував зусиль, аби зміцнити Форт Челленджера. Ми спали біля згасаючого багаття, як раптом нас розбудило, вірніше буквально підняло на ноги, шалене ревіння і верещання. Я не знаю, з чим можна порівняти ці лементи, що лунали десь зовсім поруч з нашим табором, — мені не доводилося чути нічого страшнішого. Вони роздирали повітря, наче гудок потяга, не маючи ні чистоти, ні чіткості цього звуку. Ми затисли вуха, намагаючись не чути густого вібруючого гуркоту, сповненого безмежного жаху і страждання. Нерви не витримували такого напруження. Я весь вкрився холодним потом, серце завмерло в мене в грудях. Здавалося, усі прикрощі життя, усі його незліченні страждання — все, у чому воно може обвинуватити небеса, злилося воєдино в цьому болісному лементі. І, немов акомпануючи крикам, від яких аж дзвеніло у вухах, немов відтіняючи їх, там же рокотав чийсь переривчастий, низький сміх, чиєсь радісне гортанне гарчання. Цей страшний дует тривав хвилини три-чотири; він переполошив усіх птахів, що спали на деревах, і так само раптово стих. Ми довго мовчали, вражені почутим. Потім лорд Джон підкинув хмизу в багаття. Червонуваті відблиски вогню освітили напружені обличчя моїх товаришів і заграли в листі над нашою головою.
— Що це було? — пошепки запитав я.
— Вранці довідаємося, — сказав лорд Джон. — Це десь зовсім близько, не далі тієї прогалини.
— Ми удостоїлися честі підслухати здалеку доісторичну трагедію, що розігралася в очеретах, коло лагуни юрського періоду, коли великий ящір прикінчував у твані свого слабшого побратима! — виголосив Челленджер з надзвичайною навіть для нього урочистістю. — Так, людина багато виграла з’явившись на Землі трохи пізніше. На світанку всесвіту їй довелося б зустрітися з такими чудовиськами, що не злякалися б ні її мужності, ні її винахідливості. Хіба допомогли б їй стріли, праща і спис при зіткненні з тими силами, що розгулялися сьогодні вночі? Навіть сучасна гвинтівка не дасть вам переваги при зустрічі з таким чудовиськом.
— Проте я ставлю на свого милого дружка, — сказав лорд Джон, погладжуючи дуло «експреса». — Але не заперечую, в цього страховиська були чималі шанси на перемогу.
Саммерлі підняв руку.
— Тсс! — прошепотів він. — Мені щось почулося.
Мертву тишу порушив глухий, мірний тупіт. Якась тварина продиралася хащами, обережно ступаючи важкими лапами. Вона повільно обійшла наш форт і зупинилася поруч входу. Ми почули її свистячий подих. Тільки легка огорожа відокремлювала нас від цього нічного чудовиська. Ми схопилися за гвинтівки, а лорд Джон, витягши кущ з колючої огорожі, проробив у ній щось на зразок амбразури.
— Боже мій! — шепнув він. — Я, здається, бачу його!
Я заглянув в амбразуру поверх плеча лорда Джона. Так! Правильно! У густій тіні під деревом виднілася тінь ще густіша. Дика міць і лютість почувалися в цьому припалому до землі первісному звірові. Зростом він був не вищий за коня, але його важкі обриси говорили про надзвичайну силу. Тільки в надпотужного організму міг бути такий подих — наповнений, рівний, як у парового котла. Чудовисько ворухнулося, і я побачив його страшні очі, що блиснули зеленим вогнем. І відразу почув шерех — воно повільно рушило вперед.
— Зараз стрибне! — сказав я і звів курок.
— Не стріляйте! — шепнув лорд Джон. — Хіба можна стріляти в таку тиху ніч? Звук віднесе на кілька миль. Прибережіть це наостанок.
— Якщо воно перескочить через огорожу, ми пропали, — сказав Саммерлі з нервовим смішком.
— Перескочити ми йому не дамо! — крикнув лорд Джон. — Але стріляйте тільки в зовсім крайньому випадку. Може, я і так з ним впораюся. Треба спробувати. Важко уявити собі більш сміливий учинок, ніж той, який зробив лорд Джон. Він нахилився над багаттям, вихопив з вогню палаючу гілку й в одну мить прослизнув крізь вузький отвір, пророблений в огорожі. Чудовисько з грізним гарчанням рушило вперед. Не вагаючись жодної миті, лорд Джон швидко і легко підбіг до нього і тицьнув палаючою гілкою просто в його морду. Переді мною усього лиш на секунду промайнула огидна маска гігантської жаби — бородавчаста, наче поїдена проказою шкіра і величезний рот, весь у крові. І відразу слідом у кущах почувся тріск, і наш страшний гість зник у лісовій хащі.
— Я так і думав, що він злякається вогню, — зі сміхом сказав лорд Джон, повернувшись за огорожу і жбурнувши гілку в багаття.
— Ви ризикували життям! — хором скрикнули ми.
— А що мені залишалося робити? Якщо б це чудовисько опинилося серед нас, ми б уклали одне одного в перестрілці. Стріляти через огорожу теж не мало сенсу: тоді воно напевно перескочило б сюди, а така стрілянина видала б нас з головою, і більше нічого. Загалом, по-моєму, ми легко відбулися. Але що це за звір?
Наші вчені мужі нерішуче перезирнулися.
— Я не беруся скільки-небудь точно визначити цю істоту, — сказав Саммерлі, розпалюючи люльку біля багаття.
— Така обережність властива людям з істинно науковим складом мислення. — Челленджер зійшов до комплімента! — Я теж обмежуся лише загальним твердженням, що сьогодні вночі ми зіткнулися з одним із видів м’ясоїдного динозавра. Про можливість їхнього існування на плато ви вже від мене чули.
— Адже про багато доісторичних видів до нас не дійшло жодних відомостей, — сказав Саммерлі. — З нашого боку було б необачно думати, що ми зможемо назвати кожну живу істоту, яка нам зустрінеться тут.
— Ви цілком маєте рацію. Наші можливості обмежуються дуже приблизною класифікацією. Почекаємо до завтра, там буде видніше, а поки що давайте-но краще повернемося до перерваного сну.
— Але за умови, що один з нас залишиться чергувати, — рішуче сказав лорд Джон. — У такій країні жарти погані, друзі. Надалі пропоную встановити нічні чергування, по дві години за зміну.
— Тоді першим вартовим буду я, мені саме хочеться допалити люльку, — сказав професор Саммерлі.
І з цього часу ми ніколи не лягали спати без охорони.
Вранці причина шалених лементів, що розбудили нас, роз’яснилася. Прогалина, де ми бачили ігуанодонів, стала ареною справжнього бойовиська. Дивлячись на ці калюжі крові і величезні шматки м’яса, розкидані по зеленій траві, можна було припустити, що тут полягло чимало звірів, але при ближчому розгляді всі ці рештки виявилися частиною туші одного ігуанодона, роздертого на клаптики іншим звіром, якщо не більшим, то напевно лютішим.
Обидва професори поринули в наукову суперечку, ретельно оглядаючи кожний шматок, що мав мітки безжалісних іклів і величезних пазурів.
— Робити зараз які-небудь висновки передчасно, — сказав професор Челленджер, дивлячись на шматок білуватого м’яса, що лежав у нього на колінах. — Судячи з деяких даних, нападаючим був тигр із шаблеподібними іклами[46]. Кістяки таких тигрів знаходять серед конгломератів[47] у печерах, але звір, якого ми бачили на власні очі, набагато більший і схожий скоріше на плазуна. Я особисто схильний думати, що це був аллозавр.
— Або мегалозавр, — сказав Саммерлі.
— Може бути. Тобто, будь-який з великих хижих динозаврів[48]. Серед них трапляються найстрашніші чудовиська, що коли-небудь опоганювали нашу земну кулю або служили прикрасою музеїв. — Челленджер зареготав над власним дотепом. Володіючи досить примітивним почуттям гумору, він радів кожному своєму жартові, навіть найгрубішому.
— Чим менше ми шумітимемо, тим краще! — різко осадив його лорд Джон. — Звідки нам знати, хто тут вештається поблизу? Якщо цей молодчик надумає повернутися сюди снідати і наскочить на нас, тоді буде не до сміху. До речі, що це за пляма?
На лускатій тьмяно-чорній шкірі ігуанодона трохи вище від плеча ясно виступала темна наліпка, схожа кольором на асфальтову. Ніхто з нас не міг визначити цю пляму, хоч Саммерлі згадав, що два дні тому він бачив таку ж саму на одному з молодих ігуанодонів. Челленджер сидів надутий і зберігав багатозначне мовчання, виражаючи всім своїм виглядом: от знаю, та не скажу! Лордові Джонові не залишалося нічого іншого, як звернутися з тим самим питанням безпосередньо до нього.
— Якщо ваша милість дозволить мені відкрити рота, я буду щасливий висловити свою думку, — уїдливо проговорив Челленджер. — Мені вперше в житті доводиться вислуховувати такі нотації. Я не підозрював, що без вашого дозволу не можна навіть посміятися з найневиннішого жарту.
І тільки після того, як лорд Джон приніс свої вибачення нашому вразливому другу, той зволив змінити гнів на милість. Коли ж хвилювання його остаточно вляглося, він став на стовбур дерева, що впало, і звернувся до нас з довгою і, як завжди, надзвичайно урочистою промовою, начебто перед ним була не наша маленька Група з трьох осіб, а тисячна аудиторія, яка очікує від професора дорогоцінних відомостей.
— Що стосується вищезгаданої плями, — почав Челленджер, — то я схильний приєднатися до думки мого друга і колеги професора Саммерлі, який твердить, що це асфальт. Країна Мепл-Уайта явно вулканічного походження, асфальт же, як відомо, належить до глибинних утворень і, безперечно, існує тут у рідкому стані, отже він міг виявитися на шкірі ігуанодонів. Утім, зараз перед нами стоїть інше питання, набагато важливіше: яким чином тут можуть існувати м’ясоїдні хижаки, один із яких відвідав цю прогалину і залишив на ній такі страшні сліди? Ми знаємо, що за своїми розмірами плато не більше середнього графства в Англії. На цьому замкнутому з усіх боків просторі протягом багатьох століть живуть деякі види, що давно зникли з лиця землі. Здавалося б — для мене це не підлягає сумніву — м’ясоїдні тварини, безперешкодно розмножуючись, мали б давно знищити надані їм природою запаси їжі й унаслідок цього або вимерти з голоду, або перейти з м’яса на який-небудь інший корм. Як бачимо, ні того, ні іншого не сталося. Отже, залишається припустити, що обмеження числа цих лютих хижаків, без чого немислима рівновага в природі, досягається тут якимись іншими способами. Які ці способи і як вони застосовуються — ось одна з багатьох найцікавіших проблем, що чекають свого розв’язання. Я дозволю собі висловити надію, що нам ще трапиться випадок спостерігати м’ясоїдних динозаврів з більш короткої дистанції.
— А я дозволю собі висловити надію, що такого випадку нам не трапиться, — сказав я.
У відповідь на це професор підняв брови, як шкільний учитель, що почув недоречне зауваження бешкетного учня.
— Може, професору Саммерлі завгодно висловити свої міркування щодо цього питання? — запропонував він.
І обидва вчених злетіли до гірських висот науки, у розрідженій атмосфері яких тільки і можна було обговорювати такі проблеми, як зв’язок між боротьбою за існування і зниженням народжуваності при неухильному зменшенні кормів.
Того ранку ми вирушили на схід від струмка, щоб не виходити знову до болота з птеродактилями, і нанесли невелику частину плато на карту. З цього боку підлісок у хащі був такий густий, що нам доводилося буквально продиратися крізь нього.
Дотепер я розповідав тільки про жахи Країни Мепл-Уайта, але це несправедливо стосовно неї, тому що всі ми того ранку бродили серед чудесних квітів, головним чином двох відтінків — білого і жовтого. За словами Челленджера і Саммерлі, первісна гама цими двома фарбами й обмежується. У багатьох місцях земля була суцільно вкрита квітами, і наші ноги до щиколоток занурювалися в цей чудовий м’який килим, що поширював навколо такі сильні і солодкі пахощі, від яких паморочилася голова. Усюди дзижчали бджоли, зовсім такі ж, як у нас в Англії. Гілки дерев низько згиналися під вагою плодів, почасти відомих нам, почасти зовсім незнайомих. Ми вибирали ті, що надклювали птахи і, не боячись отруїтися, вносили приємну розмаїтість у своє меню. У цій частині джунглів усюди бігли стежки, прокладені дикими звірами, а болотисті низини були поцятковані безліччю слідів; серед них траплялися і сліди ігуанодонів. В одній з лісових прогалин паслася невелика череда цих велетнів, і лорд Джон роздивився у бінокль, що в них теж є асфальтові плями на тілі, хоч і не там, де в роздертого ігуанодона. Як пояснити це дивне явище, ніхто з нас не знав.
Дорогою нам раз у раз зустрічалися дрібні тварини — дикобраз, лускатий мурахоїд, рябий кабан з довгими, закрученими догори іклами. Якось раз у просвіті між деревами ми побачили вдалині зелений схил пагорба, по якому швидко біг вгору якийсь великий звір сірувато-коричневої масті. Він промайнув так стрімко, що ми не встигли роздивитися його. Але якщо це був олень, як твердив лорд Джон, то розмірами він не поступався тим велетенським лосям, кістяки яких дотепер ще знаходять у болотах моєї рідної Ірландії.
Після загадкового гостя, що відвідав нас уночі, ми почали з побоюванням повертатися до себе в табір. Однак більше нічого такого не сталося. Того вечора в нас зав’язалася гаряча суперечка про плани на майбутнє. Викладу її докладно, тому що вона вплинула на наш подальший спосіб дій і допомогла нам за кілька днів ознайомитися з Країною Мепл-Уайта набагато краще, ніж це можна було зробити за довгі тижні.
Обговорення відкрив Саммерлі. Він ще з ранку був чимось незадоволений, і коли лорд Джон заговорив про плани на завтрашній день, професор не витримав і скипів.
— І сьогодні, і завтра, і післязавтра нам треба шукати вихід з цієї мишоловки, — сказав він. — Ви всі сушите собі голову, як би пробратися в глиб країни, а по-моєму, нам треба думати тільки про те, як би вибратися звідси.
— Я не очікував, сер, що людина науки може впасти настільки низько! — загудів Челленджер, погладжуючи свою пишну бороду. — Ви потрапили в країну, повну таких спокус для допитливого натураліста, рівних яким немає і не було звідтоді, як існує світ! І ви пропонуєте залишити цей заповідник, пропонуєте нам обмежитися лише поверховим знайомством з ним і з його мешканцями! Я дивуюся вам, професоре Саммерлі!
— Не забувайте, будь ласка, — сердито заговорив той, — що в Лондоні на мене чекає велика група студентів, залишених на піклування мого досить безглуздого асистента. У мене трохи інше становище, ніж у вас, професоре Челленджере, тому що, наскільки мені відомо, вам ніхто і ніколи не доручав такої відповідальної роботи, як навчання молоді.
— Цілком правильно, — погодився Челленджер. — Навіщо завантажувати дрібницями розум, здатний на творчі шукання? По-моєму, це блюзнірство! От чому я завжди найрішучішим чином відмовляюся від подібних пропозицій.
— Від яких же це? — з уїдливою посмішкою довідався Саммерлі.
Але тут лорд Джон поспішив перевести розмову на іншу тему.
— Мушу вам сказати, — почав він, — що я вважаю просто ганьбою повертатися до Лондона, не ознайомившись як слід з цією країною.
— А в мене не вистачить духу переступити поріг редакції і поткнутися на очі нашому старому Мак-Ардлові, — вставив я. (Ви не будете сердитися, сер?) — Він мені не вибачить, якщо я знехтую таким матеріалом. Але, по-моєму, ці суперечки зайві: адже ми при всьому бажанні не можемо спуститися вниз.
— Примітивний здоровий глузд якоюсь мірою компенсує нашому юному другові нестачу розумового розвитку, — сказав Челленджер. — Нам, зрозуміло, байдуже до його нікчемних професійних інтересів, але що правда, то правда: ми не можемо спуститися вниз, отже, немає чого даремно витрачати сили на безглузді суперечки.
— А по-моєму, все, що ви задумали, буде теж безглуздою витратою сил, — пробурчав Саммерлі, не виймаючи люльки з рота. — Дозвольте вам нагадати, що ми приїхали сюди з цілком певною метою, поставленою перед нами науковими зборами Лондонського Зоологічного інституту. Мета ця — перевірити твердження професора Челленджера. Мушу сказати, що ми вже цілком можемо підтвердити їхню правильність. Отже, місія наша виконана. Що ж стосується детального вивчення плато і його мешканців, то це величезне завдання буде під силу тільки великій, спеціально спорядженій експедиції. Якщо ми візьмемося за це самі, тоді хто ж доставить в Англію здобуті нами відомості, що є цінним внеском у науку? Професор Челленджер знайшов спосіб піднятися на це зовні неприступне плато. Давайте ж попросимо його ще раз пустити в хід властиву йому винахідливість і повернути нас у той світ, звідки ми прийшли.
Доводи Саммерлі здавалися мені найвищою мірою розумними. Челленджер, і той замислився, зметикувавши, що йому не вдасться викрити своїх ворогів, якщо підтвердження його правоти не дійде до тих, хто сумнівався в ній.
— Проблема спуску з плато на перший погляд здається нерозв’язною, — сказав він, — але я не сумніваюся, що людський інтелект знайде вихід і з цього становища. Шановний колега, очевидно, має рацію: нам не слід затягувати своє перебування в Країні Мепл-Уайта, настав час подумати про те, як повернутися додому. Однак я рішуче відмовляюся залишити плато доти, поки ми не обстежимо його і не складемо хоч якої-небудь карти.
Професор Саммерлі нетерпляче пирхнув.
— У нас пішло цілих два дні на розвідку, — сказав він, — і це майже нічого не дало. Ми, як і раніше, не маємо жодного уявлення про топографію плато. З’ясувалося тільки одне: країна Мепл-Уайта вкрита густими лісами. Але ж на докладніше обстеження знадобляться місяці! Інша справа, якщо тут була б яка-небудь височина. Однак плато має ухил до центра, значить скільки б ми не заходили всередину, його загальний вигляд однаково перед нами не відкриється.
І тут на мене найшло натхнення. Я випадково зупинився поглядом на величезному вузлуватому дереві гінкго, що простягало над нами свої могутні віти. Такого могутнього стовбура не було в жодного з інших дерев, отже, воно мало бути найвищим. Якщо плато дійсно піднімається по краях, то чому б цьому гігантові не послужити нам спостережною вишкою для огляду всієї Країни Мепл-Уайта? Я ще хлоп’ям славився своїм мистецтвом лазити по деревах. Мої супутники краще за мене здираються по скелях, але тут їм зі мною не зрівнятися. Тільки б поставити ногу на нижню гілку, а все інше дрібниці — доберуся і до верхівки!
Моя ідея була прийнята захоплено.
— Наш юний друг здатний робити акробатичні трюки, немислимі для людей з більш масивною й водночас більш показною поставою, — сказав Челленджер, і його щоки надулися двома рум’яними яблучками. — Я вітаю таке рішення.
— Юначе, та ви просто ґеніальні! — вигукнув лорд Джон, ляснувши мене по спині. — Не розумію, як це нам раніше не спало на думку! До заходу сонця залишилася яка-небудь година, але ви ще встигнете накидати план місцевості, хоча б найприблизніший. Лізьте туди просто з блокнотом. Зараз ми підставимо під дерево три ящики один на один, і я як-небудь підсаджу вас.
Лорд Джон виліз на ящики і почав обережно допомагати мені, але тут у справу втрутився Челленджер. Він підбіг до нас і буквально підкинув мене вгору одним рухом своєї могутньої долоні. Я схопився за товстий сук і, перебираючи ногами по стовбуру, спочатку підтягся до половини тулуба, а потім став на сук колінами. Три нижні гілки послужили мені сходинками, інші, тонші, теж полегшили підйом, і я так швидко піднявся по них догори, що незабаром земля зовсім сховалася в мене з очей.
Час від часу траплялися затримки, довелося навіть підніматися ліаною футів десять завдовжки, але в цілому все йшло добре, і мені вже здавалося, що густий бас Челленджера незабаром зовсім перестане долинати сюди. Але дерево було велетенської висоти; я вдивлявся в зелене листя в себе над головою і не помічав, щоб воно починало хоч скільки-небудь рідіти.
Незабаром на моєму шляху зустрілася гілка, на якій сидів щільний зелений клубок — імовірно, яка-небудь паразитична рослина. Я витягнув шию, намагаючись заглянути за нього, і, вражений тим, що зненацька постало перед моїми очима, ледве не звалився з дерева.
На мене дивилося чиєсь лице — які-небудь два фути відокремлювали нас одне від одного. Істота, якій воно належало, ховалася за зеленим клубком і висунула з-за нього голову одночасно зі мною. Обличчя було людське, у будь-якому разі скоріше людське, ніж мавпяче. Довге, білясте, все в прищах, приплющений ніс, масивна нижня щелепа, на підборідді і вилицях — тверда щетина, зовсім як бакенбарди.
Чудовисько вищирило пащу і загарчало, наче вивергаючи прокльони на мою адресу, і я побачив гострі, загнуті донизу собачі ікла. Люті очі під навислими бровами метнули на мене погляд, сповнений ненависті і погрози, і миттєво змертвіли від безмежного страху. Чудовисько каменем кинулося вниз. Почувся голосний тріск гілок, що ламалися, рудий волосатий, як у свині, тулуб на секунду промайнув у мене перед очима і зник у вихорі збуреного листя.
— У чому справа? — почувся знизу голос лорда Рокстона. — Що трапилося?
— Ви бачили? — крикнув я, весь тремтячи від хвилювання і міцно тримаючись обома руками за сук.
— Чули якийсь шум, подумали, що ви оступилися. А в чому все-таки справа?
Раптова поява цієї дивної людиноподібної мавпи так схвилювала мене, що я вже хотів спуститися з дерева і розповісти про те, що трапилося, моїм супутникам. Але до вершини залишалося зовсім небагато, і мені було соромно повертатися вниз, не виконавши узятого на себе завдання.
Тому я зробив довгу зупинку, віддихався і поліз далі. Одного разу якось нога моя ступила на підгнилий сук, і я утримався тільки на руках, але в цілому підйом був неважкий. Помалу листя почало рідшати, в лице мені повіяло вітром, а це означало, що гінкго вже піднялося над сусідніми деревами.
Але я ліз все вище і вище, твердо вирішивши не дивитися по боках доти, поки не доберуся до самої верхівки. Нарешті, гілки почали гнутися під моєю вагою. Тоді я вибрав надійну розвилку, сів зручніше і глянув униз на дивну панораму таємничої країни, в яку нас занесла доля.
Сонце вже спустилося до самої лінії обрію, але вечір був такий ясний і тихий, що плато, яке розкинулося піді мною, виднілося від краю до краю. Воно являло собою овал миль тридцять у довжину, двадцять — у ширину і мало форму неглибокої лійки, тому що поверхня його йшла під ухил до центра, де було досить велике озеро. По берегах цього прекрасного озера ріс густий очерет, крізь зеленувату воду подекуди проступали жовті піщані обмілини, що відсвічували золотом у м’яких променях сонця. На обмілинах виднілася безліч якихось чорних предметів. Для алігаторів вони були занадто великі, для човнів — занадто довгі. Я роздивився у бінокль, що це живі істоти, але які, так і не здогадався.
З того боку плато, де був наш табір, лісисті схили, порізані подекуди прогалинами, тяглися миль на шість у напрямку до центрального озера. Майже біля самого дерева я розрізнив прогалину ігуанодонів, а далі, серед дерев, що рідіють, виднівся прохід до болота птеродактилів. Зате по той бік озера вигляд плато різко мінявся. Там піднімалися такі ж червонуваті базальтові скелі, які ми бачили знизу, з рівнини. Ця гряда була футів двісті заввишки, і біля її підніжжя ріс ліс. У нижній частині червонуватих скель, трохи вище від землі, я роздивився в бінокль ряд темних отворів — очевидно, входи в печери. В одній з цих печер щось біліло, але що саме, мені так і не вдалося розібрати.
Я скінчив свою роботу тільки після заходу сонця, коли вже нічого не було видно, і спустився до товаришів, що з нетерпінням очікували мене під деревом. От коли я став героєм дня! Цей задум належав мені, і я сам його виконав. От вона, мапа, що збереже нам місяць часу і позбавить від необхідності блукати наосліп Невідомою країною. Пішов обмін урочистими рукостисканнями. Але, перш ніж показувати товаришам мапу, треба було розповісти їм про мою зустріч з людиноподібною мавпою.
— Вона була там увесь час, — сказав я.
— Звідки ви це знаєте? — запитав лорд Джон.
— Мене не залишало відчуття, що за нами стежать чиїсь злі очі. Пам’ятаєте, професоре Челленджере? Я говорив вам про це.
— Дійсно, щось подібне я чув. Наш юний друг має ту вразливість, що характерна для представників кельтської раси.
— Теорія телепатії…[49] — почав було Саммерлі, набиваючи люльку.
— Це надто складна проблема, не будемо обговорювати її зараз, — рішуче перервав його Челленджер. — Скажіть краще от що, — звернувся він до мене з величним виглядом, наче єпископ, що екзаменує учня церковної школи, — ви не помітили, чи може ця істота притиснути великий палець до долоні?
— От вже чого не помітив, того не помітив.
— Хвіст у неї є?
— Немає.
— Задні кінцівки хватальні?
— Цілком імовірно, інакше вона не змогла б так швидко скакати з гілки на гілку.
— Якщо пам’ять мені не зраджує, у Південній Америці налічується до тридцяти шести видів мавп… професоре Саммерлі, прошу вас утриматися від зауважень… але людиноподібних серед них немає. Тепер не підлягає сумніву, що тут вони водяться, але це якийсь інший різновид, а не ті волосаті горили, що зустрічаються тільки в Африці і на Сході. (У мене мало не зірвалося з язика, що родичів цих горилоподібних я бачив і в Кенсингтоні.) Для тутешнього різновиду характерна наявність рослинності на обличчі і білий колір шкіри, останнє ж пояснюється тим, що ці мавпи живуть на деревах, серед густого листя. Перед нами постає питання: до кого ж більше наближається тутешній різновид — до мавпи чи до людини. В останньому випадку вона, очевидно, являє собою те, що зветься в просторіччі «відсутньою ланкою». Наш обов’язок — негайно приступити до розв’язання цієї проблеми…
— Заперечую! — різко обірвав його Саммерлі, — Тепер, коли в нас є мапа — а цим ми зобов’язані кмітливості й енергійному способу дій містера Мелоуна (я змушений навести його слова), — наш єдиний обов’язок — вжити всіх заходів, щоб негайно ж вибратися здоровими і неушкодженими з цього жахливого місця.
— Блага цивілізації не дають вам спати! — простогнав Челленджер.
— Так, сер! І найбільшим благом цивілізації я вважаю чорнило, сер! Ми повинні відзвітуватися в усьому, що бачили тут, а подальшим дослідженням нехай займаються інші. Ви ж самі з цим погодилися до того, як містер Мелоун показав нам свою мапу.
— Добре, — сказав Челленджер. — Мені теж відразу полегшає, коли я буду остаточно впевнений, що результати експедиції дійдуть до відома наших друзів. Але поки що я не уявляю, як нам звідси вибратися. Утім, Джорджеві Едуардові Челленджеру ще не доводилося стикатися з проблемами, що були б не під силу його винахідливому розуму, і він обіцяє вам завтра ж зайнятися цим питанням упритул.
Суперечка між ними скінчилася. І того ж вечора при світлі багаття і єдиної свічі ми накреслили за моїм начерком першу мапу Загубленого світу. Деталі, ледве намічені мною з верхівки дерева, були занесені на відповідні місця. Олівець Челленджера затримався над великою білою плямою, що зображувала озеро.
— Як же ми його назвемо? — запитав він.
— Чому б вам не скористатися з нагоди увічнити своє ім’я? — із звичайною уїдливістю сказав Саммерлі.
— Я впевнений, сер, що в потомства знайдуться вагоміші підстави, щоб запам’ятати Челленджера. І ці підстави спиратимуться на його особисті заслуги, — суворо відповів професор. — Кожний невіглас може нав’язати своє ім’я якій-небудь ріці чи гірській вершині. Мені таких монументів не потрібно.
Саммерлі криво посміхнувся, готуючись до нового випаду, але лорд Джон поспішив перервати сперечальників.
— Милий юначе, охрестити озеро повинні ви, — сказав він. — Ви перший його побачили, і якщо вам схочеться проставити на мапі «озеро Мелоун», суперечити вам ніхто не буде.
— Звичайно, звичайно! Нехай наш юний друг дасть назву озеру, — підтримав його Челленджер.
— У такому разі, — сказав я і сам відчув, що червонію, — нехай воно зветься озером Гледіс.
— А вам не здається, що «Центральне» дасть більш ясне поняття про його місце розташування? — запитав Саммерлі.
— Ні, нехай буде озеро Гледіс.
Челленджер кинув на мене співчутливий погляд і з жартівливим докором похитав головою.
— Ох, молодість, молодість! — сказав він. — Ну що ж, Гледіс так Гледіс!