Загублений світ

Глава VII Завтра ми йдемо в невідомість

Я не буду утруднювати тих, до кого дійде ця розповідь, описом нашого переїзду на комфортабельному океанському пароплаві, не буду говорити про тиждень, проведений в Парі (обмежуся тільки подякою компанії «Перейра-да-Пінта», що зробила нам таку неоціненну допомогу при закупівлі спорядження), і лише коротко згадаю про нашу подорож вгору широкою, мутною, ледачою Амазонкою — подорож, здійснену на судні, що майже не поступалося розмірами тому, на якому ми перетнули Атлантичний океан.

Після багатьох днів шляху наша група висадилася в місті Манаос, за Обідосською протокою.

Там нам вдалося уникнути досить сумнівних принадностей місцевого готелю завдяки люб’язності агента британсько-бразильської торговельної компанії, містера Шортмена. Ми прожили в його гостинній гасієнді[33] до терміну, зазначеного на конверті, що дав нам професор Челленджер. Перш ніж приступити до опису несподіваних подій цього дня, мені хотілося б трохи докладніше познайомити Вас із моїми товаришами і тими людьми, яких ми завербували в Південній Америці для обслуговування нашої експедиції. Я пишу з повною відвертістю і покладаюся на властивий вам такт, містере Мак-Ардле, тому що до опублікування цей матеріал пройде через ваші руки.

Наукові заслуги професора Саммерлі занадто добре відомі, про них немає потреби розводитися. Він виявився набагато пристосованішим до такої важкої експедиції, ніж можна було припустити з першого погляду. Його худе, жилаве тіло не знає втоми, а суха, глузлива і часом просто неприязна манера залишається незмінною за будь-яких обставин. Незважаючи на свої шістдесят п’ять років, він жодного разу не поскаржився на труднощі, з якими нам часто доводилося стикатися. Спочатку я боявся, що професор Саммерлі виявиться тяжким тягарем для нас, але, як з’ясувалося з подальшого, його витривалість нітрохи не поступається моїй. Саммерлі — людина жовчна і великий скептик. Він не вважає за потрібне ховати свою тверду впевненість, що Челленджер — дурисвіт найчистішої води і що наша божевільна, небезпечна витівка не принесе нам нічого, крім розчарування в Південній Америці і глузувань в Англії. Професор Саммерлі не переставав повторювати нам це всю дорогу від Саутгемптона до Манаоса, корчив презирливі гримаси і трусив своєю ріденькою цапиною борідкою.

Коли ми висадилися, його трохи втішили пишнота і багатство світу пернатих і комах Південної Америки, бо він відданий науці всією душею. Тепер професор Саммерлі з раннього ранку носиться лісом з мисливською рушницею і сачком для метеликів, а вечорами препарує здобуті екземпляри. З властивих йому дивин відзначу повсякчасну недбалість туалету, повну байдужість до своєї зовнішності, крайню неуважність і пристрасть до короткої пінкової люльки, яку він майже не виймає з рота. Молодим професор брав участь у кількох наукових експедиціях (був, наприклад, з Робертсоном в Австралії), і тому кочове життя йому не в новину.

У лорда Джона Рокстона є дещо спільне з професором Саммерлі, але, власне кажучи, вони протилежні один одному. Хоча лорд Джон років на двадцять молодший, тіло в нього таке ж сухорляве і кістляве. Я, пам’ятаю, докладно описав його зовнішність у тій частині мого оповідання, що залишилася в Лондоні. Він дуже охайний, стежить за собою, одягнений звичайно в біле, носить високі коричневі черевики на шнурівці і голиться щонайменше раз у день. Як майже всяка людина дії, лорд Джон небагатослівний і часто замислюється, але на звернені до нього питання відповідає негайно ж і охоче бере участь у загальній бесіді, присмачуючи її уривчастими жартівливими репліками. Його знання різних країн, і особливо Південної Америки просто вражає своєю широтою, а що стосується нашої експедиції, то він усім серцем вірить у її доцільність, не бентежачись глузуваннями професора Саммерлі. Голос у лорда Рокстона м’який, манери спокійні, але його мерехтливі блакитні очі свідчать про те, що власник цих очей здатний шаленіти і приймати нещадні рішення, а його звичайна стриманість тільки підкреслює, наскільки небезпечною може бути ця людина в хвилини гніву. Він не любить розводитися про свої поїздки в Бразилію і Перу, і тому мені й на думку не спадало, що його поява так схвилює тубільців, які населяють береги Амазонки. Ці люди бачать у ньому поборника своїх прав і надійного захисника. Навколо подвигів Рудоволосого Вождя, як його тут називають, вже склалися легенди, але з мене було досить і фактів, про які я помалу дізнавався — вони були разючі самі по собі.

Так, наприклад, з’ясувалося, що кілька років тому лорд Джон опинився на «нічийній землі», існування якої пояснюється неточністю кордонів між Перу, Бразилією і Колумбією. На цьому величезному просторі в достатку виростає каучукове дерево, що завдало тубільцям, як і на Конго, не менше зла, ніж підневільна праця на дарьєнських срібних рудниках за часів панування іспанців. Купка негідників-метисів заволоділа всією цією областю, озброїла тих індіанців, що погодилися їх підтримувати, а інших перетворила на рабів і, погрожуючи нелюдськими катуваннями, змушувала рубати каучукові дерева і сплавляти їх униз річкою до Пари.

Лорд Джон Рокстон спробував було заступитися за нещасних, але, крім погроз і образ, нічого не домігся. Тоді він за всіма правилами оголосив війну ватажкові рабовласників, якомусь Педро Лопесу, зібрав рабів-втікачів, озброїв їх і почав воєнні дії, що закінчилися тим, що нелюд-метис загинув від його кулі, а очолювана ним система рабства була знищена.

Не дивно, що ця рудоволоса людина з оксамитовим голосом і невимушеними манерами завоювала загальну увагу на берегах великої південноамериканської ріки. Втім, почуття, що він збуджував, були, як і слід очікувати, різні, бо тубільці відчували до нього вдячність, а їхні колишні поневолювачі — ненависть. Кілька місяців, проведених у Бразилії, не минули для лорда Рокстона без користі: він вільно опанував місцеву говірку, що складається на одну третину з португальських слів і на дві третини з індіанських.

Я вже згадував, що лорд Джон Рокстон буквально марив Південною Америкою. Він захоплювався, говорячи про неї, і його захоплення було заразливе, бо навіть у такого невігласа, як я, прокинувся інтерес до цієї країни. Як би мені хотілося передати принадність його розповідей, у яких точне знання так тісно перепліталося з грою палкої фантазії, що навіть професор Саммерлі уважно слухав їх і скептична посмішка поступово збігала з його худої, довгої фізіономії! Лорд Джон розповідав нам історію величної ріки — Амазонки. Вона була досліджена ще першими завойовниками, що пропливли нею від одного кінця материка до іншого, і все-таки дотепер ховала багато таємниць за своєю вузькою і вічно мінливою береговою лінією.

— Що там, на тому боці? — вигукував лорд Джон, показуючи на північ. — Драговини і непрохідні джунглі. Хто знає, що в них таїться? А там, південніше? Болотисті зарості, де ще не ступала нога білої людини. Невідоме оточує нас з усіх боків. Хто може знати напевно, чого варто чекати за цією вузькою прибережною лінією? Чи можна ручатися, що старий Челленджер казав неправду?

Професор Саммерлі розцінював такі слова як прямий виклик; вперта усмішка знову з’являлася на його обличчі, він іронічно похитував головою, пускав клуби диму з люльки і жодним словом не порушував ворожої мовчанки.

Але досить говорити про моїх двох білих супутників; їхній характер і вади, так само як і мої власні, виявляться з подальшого. Розповім краще про людей, що, можливо, відіграватимуть важливу роль у прийдешніх подіях.

Почнемо з велетня-негра на ім’я Самбо. Цей чорний геркулес, працьовитий, як кінь, наділений приблизно таким самим інтелектом. Ми найняли його в Парі за рекомендацією пароплавної компанії, на судах якої він навчився абияк розмовляти англійською.

Там же, у Парі, ми завербували двох метисів, що сплавляли в місто червоне дерево з верхів’їв Амазонки. їх звати Гомес і Мануель. Обидва вони смагляві, бородаті і люті на вигляд, а їхній спритності і силі могла б позаздрити навіть пантера. Гомес і Мануель провели все своє життя в тій верхній частині басейну Амазонки, що ми мали досліджувати, і ця обставина спонукала лорда Джона взяти їх. У одного з метисів, Гомеса, є ще та позитивна якість, що він прекрасно говорить англійською мовою. Ці люди погодилися прислужувати нам — куховарити, веслувати і взагалі робити все, що від них буде потрібно, за платню в п’ятнадцять доларів на місяць. Крім них, ми найняли трьох болівійських індіанців племені мойо, представники якого відомі серед інших прирічкових племен як мистецькі рибалки і веслярі. Старшого з них ми так і назвали Мойо, а двоє інших дістали імена Хосе і Фердинанд. Отже, троє білих, двоє метисів, один негр і троє індіанців — ось склад нашої маленької експедиції, що чекала в Манаосі на подальші інструкції, аби вирушити в путь і виконати покладене на неї таке незвичайне завдання.

Нарешті, минув томливий тиждень, і настали довгоочікуваний день і година. Уявіть собі напівтемну вітальню гасієнди Сант-Ігнасіо, розташованої за дві милі від міста Манаос. За спущеними завісами сліпуче сяяло сонце, що відливало міддю, тіні від пальм чорніли на світлі так само чітко, як і самі пальми. Не було ні найменшого вітерцю, у повітрі стояло безугавне дзижчання комах, і в цей тропічний багатооктавний хор входив і густий бас бджіл і пронизливий фальцет москітів. За верандою починався невеликий, обнесений кактусовою огорожею, сад із квітучими кущами, над якими, спалахуючи, як жаринки на сонці, пурхали великі блакитні метелики і крихітні колібрі.

Ми сиділи за очеретяним столом, а на ньому лежав запечатаний конверт, на якому нерівним почерком професора Челленджера було надряпане таке:

«Інструкція лордові Джонові Рокстону і його супутникам. Розкрити в місті Манаос 15 липня рівно о 12 годині дня».

Лорд Джон поклав годинник на стіл поруч із собою.

— Ще сім хвилин, — сказав він. Дідуган досить пунктуальний. Професор Саммерлі криво посміхнувся і простягнув до конверта свою худу руку.

— По-моєму, байдуже, коли розкрити, зараз або через сім хвилин, — сказав він, — Це те ж саме шарлатанство і кривляння, якими, на жаль, уславився автор листа.

— Ні, вже якщо грати, то за всіма правилами, — заперечив лорд Джон. — Парадом командує старий Челленджер, і нас занесло сюди з його милості. З нашого боку буде просто непристойно, якщо ми не виконаємо його розпоряджень точно.

— Казна-що! — розсердився професор. — Мене й у Лондоні це обурювало, а чим далі, тим стає все гірше і гірше! Я не знаю, що міститься в цьому конверті, але якщо в ньому немає зовсім точного маршруту, я не втримаюся, сяду на перший пароплав і постараюся захопити «Болівію» у Парі. Зрештою в мене знайдеться робота важливіша, ніж викривати марення якогось маніяка. Ну, Рокстоне, тепер вже час.

— Так, час сплив, — сказав лорд Джон. — Можете давати сигнал.

Він розкрив конверт перочинним ножем, вийняв звідти складений навпіл лист паперу, обережно розправив його і поклав на стіл. Папір був зовсім чистий. Лорд Джон перевернув аркуш іншим боком. Там теж нічого не було. Ми розгублено перезиралися і мовчали, але тишу, що запала, перервав презирливий сміх професора Саммерлі.

— Це ж щиросерде визнання! — вигукнув він. — Що вам ще потрібно? Людина сама підтвердила власне шахрайство. Нам залишається тільки повернутися додому і назвати його привселюдно нахабним ошуканцем, чим він і є насправді.

— Симпатичне чорнило! — вирвалося в мене.

— Навряд чи, — відповів лорд Рокстон, піднімаючи папір на світло. — Ні, дорогий юначе, нема чого себе обманювати. Ручаюся чим завгодно, що на цьому аркушику нічого не було написано.

— Дозволите ввійти? — прогудів чийсь голос з веранди.

І раптом в освітленому квадраті дверей з’явилася присадкувата фігура. Цей голос! Ця непомірна ширина плечей! Ми дружно скрикнули і посхоплювалися з місць, коли перед нами — у безглуздому дитячому солом’яному капелюсі з кольоровою стрічечкою, у парусинових черевиках, носи яких він при кожному кроці вивертав у боки, — виріс сам Челленджер. Він зупинився на яскравому світлі, засунув руки в кишені куртки, випнув уперед свою розкішну ассірійську бороду і спрямував на нас зухвалий погляд з-під напівопущених повік.

— Все-таки спізнився на кілька хвилин, — сказав він, виймаючи з кишені годинника. — Вручаючи вам цей конверт, я, признатися, не розраховував, що ви розкриєте його, тому що від самого початку вирішив приєднатися до вас раніше зазначеної години. Винуватцями цієї прикрої затримки є однаковою мірою дурень лоцман і мілина, що недоречно попалася. Боюся, що я волею-неволею надав моєму колезі професорові Саммерлі прекрасний привід полихословити.

— Мушу вам зауважити, сер, — строгим тоном сказав лорд Джон, — що ваш приїзд трохи полегшує неприємне становище, що утворилося, тому що ми вже вирішили, що наша експедиція підійшла до передчасного кінця. Проте я відмовляюся розуміти, що вас змусило пуститися на такі дивні жарти.

Замість відповіді професор Челленджер підійшов до столу, привітався за руку зі мною і з лордом Джоном, відважив образливо ввічливий уклін професорові Саммерлі і сів у плетене крісло, що рипнуло і аж ходором заходило під його вагою.

— У вас все готово, щоб вирушити в путь? — запитав він.

— Можна виїхати хоч завтра.

— Так і зробимо. Тепер вам не знадобиться ніяких карт, ніяких указівок — я сам буду вашим провідником, цінуйте це! Я від самого початку вирішив очолити експедицію, і ви переконаєтеся, що жодна, навіть найдетальніша, карта не замінить вам мого досвіду, мого керівництва. Що ж стосується цієї безневинної хитрості з конвертом, то якщо б я ознайомив вас заздалегідь із своїми планами, мені довелося б відбиватися від ваших настійних прохань їхати сюди всім разом.

— Від мене ви б цього не дочекалися, сер! — із запалом скрикнув професор Саммерлі. — Хіба лиш, якщо б на всьому Атлантичному океані не знайшлося іншого пароплава!

Челленджер тільки махнув у його бік волосатою лапищею.

— Здоровий глузд підкаже вам, що я керувався правильними міркуваннями. Мені потрібно було зберегти за собою свободу дій, для того щоб з’явитися тут тієї миті, коли моя присутність виявиться необхідною. Ця мить настала. Тепер ваша доля в надійних руках. Ви доберетеся до місця. Відтепер керувати експедицією буду я. Прошу вас закінчити за сьогоднішній день усі приготування, щоб завтра рано вранці ми могли знятися з місця. Мій час дорогоцінний, ваш теж, хоч і меншою мірою. Тому пропоную якомога швидше подолати весь шлях, а наприкінці його я покажу вам те, заради чого ви сюди приїхали.

Лорд Джон Рокстон вже кілька днів тому зафрахтував великий паровий катер «Есмеральда», на якому ми мали вирушити вгору Амазонкою. Пора року не мала значення при відправці нашої експедиції, тому що температура тут тримається в межах двадцяти п’яти — тридцяти градусів і взимку і влітку. Інша справа період дощів: він протриває з грудня по травень, і вода в річці поступово піднімається, досягаючи сорока футів понад звичайний рівень. Амазонка виходить з берегів, заливає величезні простори, перетворюючи великий район у суцільні драговини, якими якщо піти пішки, то загрузнеш, а на човні не проїдеш через мілководдя. До червня вода починає спадати, а в жовтні або листопаді рівень її досягає нижчої точки. Відправлення нашої експедиції збігалося саме з цим періодом, коли велична ріка з усіма її притоками тримається більш-менш у берегах.

Плин в Амазонці досить повільний, тому що ухил її русла не перевищує восьми дюймів на милю. Навряд чи є на світі ріка, зручніша для навігації. Переважні вітри тут південно-східні, і до кордону Перу вітрильні судна добираються швидко, а звідти йдуть униз за течією. Що ж стосується нашої «Есмеральди», то хід її завдяки прекрасній машинній частині не залежав від ледачої ріки, і ми рухалися з такою швидкістю, начебто це була не Амазонка, а стоячий ставок.

Перші три дні наш катер тримав курс на північний захід, вгору за течією. Хоч гирло Амазонки знаходиться від цих місць на відстані декількох тисяч миль, вона настільки широка тут, що із середини ріки обидва береги здаються ледь помітною лінією десь коло обрію. На четвертий день після нашого відплиття з Манаоса ми повернули в одну із приток, що в гирлі майже не поступалася шириною самій Амазонці, але незабаром почала швидко звужуватися. Минуло ще два дні, і ми підійшли до якогось індіанського селища, де професор запропонував нам висадитися, а «Есмеральду» відправив назад у Манаос. Незабаром почнуться пороги, пояснив він, і катерові тут робити нема чого. По секрету ж додав, що ми наблизилися до порогу Невідомої країни і, отже, чим менше народу знатиме про нашу таємницю, тим краще. З цією ж метою він узяв з кожного з нас слово честі, що ми не опублікуємо і не розголосимо точних відомостей про географічне розташування того місця, куди направляється експедиція, а всіх слуг змусив урочисто заприсягтися в дотриманні таємниці. Все це змушує мене до відомої стриманості у викладі подій, і я попереджаю читачів, що на тих картах або кресленнях, які, можливо, доведеться прикласти до мого оповідання, буде правильне тільки взаємне розташування окремих місць, але не координати їх, і, отже, користуватися цими даними для того, щоб проникнути в Невідому країну, не рекомендується. Чим би не керувався професор Челленджер, настільки ревно оберігаючи свою таємницю, ми не могли не підкоритися йому, тому що він дійсно був здатний скоріше зірвати експедицію, ніж хоч на йоту відступити від поставлених нам умов.

Другого серпня ми простилися з «Есмеральдою», тим самим розірвавши останню ланку, що зв’язувала нас зі світом. За чотири дні, що минули звідтоді, професор найняв в індіанців два великі човни, настільки легкі (вони були зроблені зі звіриних шкір, натягнутих на бамбуковий каркас), що в разі потреби ми могли б перетягати їх на руках. У ці човни було завантажено все наше спорядження, а як додаткових веслярів ми найняли ще двох індіанців, на ім’я Іпету й Атака, здається, тих самих, які супроводжували професора Челленджера під час його першої подорожі. Обидва вони, очевидно, не тямили себе від жаху, коли їм запропонували знову податися в ті краї, але в побуті індіанців вождь досі користується патріархальною владою, і якщо яка-небудь угода йому вигідна, його одноплемінникам розмірковувати не доводиться.

Отже, завтра ми їдемо в Невідоме. Першу свою кореспонденцію я відправлю із зустрічним човном, і можливо, для тих, хто цікавиться нашою долею, ця звісточка про нас буде останньою. Я посилаю її на ваше ім’я, дорогий містере Мак-Ардле, як ми й умовилися. Скорочуйте, правте мої листи, словом, робіть з ними все, що знайдете за потрібне, — покладаюся на властивий вам такт.

Судячи з вельми впевненого вигляду нашого проводиря, він збирається довести свою правоту на ділі і я, всупереч завзятому скептицизму професора Саммерлі не сумніваюся, що ми дійсно напередодні величезних і разючих подій.