Загублений світ

Глава VI Мене називали карою Божою

Лорд Джон Рокстон звернув на Віго-стріт, і, минаючи один облуплений під’їзд за іншим, ми заглибилися в Олбені, у цей знаменитий аристократичний мурашник. Укінці довгого темного коридору мій новий знайомий штовхнув двері і повернув вимикач. Лампи з яскравими абажурами осяяли величезну кімнату рубіновим світлом. Озирнувшись з порога, я відразу відчув тут атмосферу витонченого комфорту, добірності і разом з тим мужності. Кімната свідчила про те, що в ній точиться безперестанна боротьба між вишуканістю смаку її багатого хазяїна і його ж таки холостяцькою безладністю. Підлога була вистелена пухнастими шкірами і вигадливими килимами всіх кольорів веселки, вивезеними, ймовірно, з яких-небудь східних базарів. На стінах висіли картини і гравюри, цінність яких була зрозуміла навіть мені, незважаючи на мою недосвідченість. Фотографії боксерів, балерин і скакових коней мирно співіснували з полотнами чуттєвого Фрагонара[29], батальними сценами Жірарде і мрійливим Тернером[30]. Але серед цієї розкоші минулого й інших речей, які жваво нагадували мені про те, що лорд Джон Рокстон — один із славнозвісних мисливців і спортсменів наших днів, два схрещених весла над каміном — темно-синє і червоне — говорили про колишні захоплення веслувальним спортом в Оксфорді, а рапіри і боксерські рукавички, які висіли тут же, свідчили, що їхній хазяїн збирав лаври й у цих галузях. Усю кімнату, подібно архітектурному фризу, оперізували голови великих звірів, звезені сюди з усіх кінців світу, а перлиною цієї чудової колекції була голова рідкісного білого носорога з гордовито випнутою губою.

Посередині кімнати на пухнастому червоному килимі стояв чорний із золотими інкрустаціями стіл епохи Людовика XV — чудова антикварна річ, по-блюзнірському поцяткована слідами від келихів і опіками від сигарних недопалків. На столі стояла срібна таця із приладдям курця і яскраво начищений поставець із пляшками. Мовчазний хазяїн зараз же налив у два високі келихи і додав у них содової води із сифона. Повівши рукою у бік крісла, він поставив мій келих на столик і простягнув мені довгу глянсувату сигару. Потім сів навпроти і спрямував на мене пильний погляд своїх дивних очей, що мерехтіли, немов крижане гірське озеро.

Крізь тонку завісу сигарного диму я придивлявся до його обличчя, знайомого мені з багатьох фотографій, — ніс з горбочком, худі, запалі щоки, темно-руде волосся, що вже рідіє на маківці, закручені шнурочком вуса, маленька, але задерикувата еспаньйолка. У ньому було щось від Наполеона III, і від Дон Кіхота, і від типового англійського джентльмена — любителя спорту, собак і коней. Сонце і вітер загартували до червоного його шкіру. Волохаті, низько навислі брови надавали і без того холодним очам майже лютого виразу, а зборознене зморшками чоло тільки збільшувало цю лютість погляду. Тілом він був сухорлявий, але міцний, а що стосується невтомності і фізичної витривалості, то не раз було доведено, що в Англії суперників щодо цього в нього мало. Незважаючи на свої шість з гаком футів, він здавався людиною середнього зросту — причиною цьому була невелика сутулість.

Такий був знаменитий лорд Джон Рокстон, і зараз він уважно розглядав мене, пожовуючи сигару, і жодним словом не порушував тривалої ніякової мовчанки.

— Ну, — сказав він нарешті, — відступати нам тепер не можна, милий юначе. Так, ми з вами стрибнули кудись на відчай душі. Але ж коли ви входили до залу, у вас, напевно, і в думках нічого подібного не було?

— Мені таке і не ввижалося.

— Отож. Мені теж не ввижалося. А тепер ми з вами загрузли в цій історії по вуха. Господи Боже, адже я всього три тижні як повернувся з Уганди, встиг зняти котедж у Шотландії, підписав контракт і все таке інше. Ну й справи! Ваші плани, напевно, теж пішли шкереберть?

— Та ні, таке вже в мене ремесло: адже я журналіст, працюю в «Дейлі-газетт».

— Так, звичайно. Ви ж сказали про це. До речі, тут є одна справа… Ви не відмовитеся допомогти?

— Із задоволенням.

— Але справа ризикована… Подумайте, перш ніж погоджуватися.

— А в чому ризик?

— Я поведу вас до Біллінгера, от у чому ризик. Ви про нього чули?

— Ні.

— Змилуйтеся, юначе, на якому ви світлі знаходитеся? Сер Джон Біллінгер — наш кращий жокей. На рівній доріжці я ще можу з ним помірятися силами, але в скачці з перешкодами він наді мною відразу візьме гору. Ну отож, ні для кого не секрет, що, як тільки в Біллінгера кінчається тренування, він починає пити гірку. Це в нього називається «вирівнювати лінію». У вівторок він допився до білої гарячки і звідтоді безчинствує. Його кімната саме над моєю. Лікарі кажуть, що якщо бідолаху не погодувати хоча б примусово, то все пропало. Слуги цього джентльмена оголосили страйк, бо він лежить у ліжку із зарядженим револьвером і нахваляється всадити всі шість куль у першого, хто до нього поткнеться. Треба сказати, що Джон узагалі людина нелагідна і до того ж стріляє влучно, але ж не можна допустити, щоб жокей, який узяв Великий національний приз, гинув такою безславною смертю! Як ви на це дивитеся?

— А до чого ви думаєте вдатися? — запитав я.

— Найкраще насісти на нього вдвох. Можливо, він зараз спить. У гіршому випадку одного з нас буде поранено, зате інший встигне з ним впоратися. Якщо нам удасться зв’язати йому руки чохлом з дивана, а потім швидко викликати телефоном лікаря зі шлунковим зондом, він, голубчик, розкішно в нас повечеряє.

Коли на людину раптом ні сіло ні впало звалюється таке завдання, радіти тут не доводиться. Я не вважаю себе великим сміливцем. Все нове, незвідане малюється мені заздалегідь набагато страшнішим, ніж буває в дійсності. Така вже властивість чисто ірландської палкої уяви. З іншого боку, мене завжди лякала думка, як би не накликати на себе ганебного обвинувачення в боягузтві, тому що мені з малих років вселяли жах перед ним. Смію думати, що якщо хто-небудь засумнівався б у моїй хоробрості, я міг би кинутися в прірву, але спонукала б мене до цього не хоробрість, а гордість і острах набути слави боягуза. Тому, хоч я і здригався подумки, уявляючи собі збожеволілу з перепою істоту в кімнаті нагорі, все-таки в мене вистачило самовладання, щоб виразити свою згоду найзневажливішим тоном, на який я тільки був здатний. Лорд Рокстон почав було розписувати небезпеку майбутнього завдання, але це тільки вивело мене з терпіння.

— Словами справі не зарадиш, — сказав я. — Ходімо.

Я встав, він піднявся слідом за мною. Потім, коротко розсміявшись, тицьнув мене кулаком у груди і посадив назад у крісло.

— Добре, юначе… ви визнані придатним. Я з подивом втупився в нього.

— Сьогодні вранці я сам був у Джона Біллінгера. Він прострелив мені всього лише кімоно — слава Богові, руки тряслися! Але ми все-таки надягли на нього гамівну сорочку, і через кілька днів старий буде в повному порядку. Ви на мене не сердитеся, голубчику? Строго між нами: ця експедиція в Південну Америку — справа дуже серйозна, і мені хочеться мати такого супутника, на якого можна покластися, як на кам’яну гору. Тому я влаштував вам легкий іспит і мушу сказати, що ви з честю вийшли із цього становища. Ви ж розумієте, нам доведеться розраховувати тільки на самих себе, бо цьому старому Саммерлі з перших же кроків знадобиться нянька. До речі, ви не той Мелоун, що гратиме в ірландській команді на першість з регбі?

— Так, але, ймовірно, запасним.

— Тож-то мені здалося, начебто я вас десь бачив. Ваша зустріч з річмондцями — краща гра за весь сезон!

Я намагаюся не пропускати жодного змагання з регбі — адже це найбільш мужній вид спорту. Однак я запросив вас зовсім не для того, щоб розмовляти з вами про регбі. Займемося справами. Осьде, на першій сторінці «Таймсу», розклад пароплавних рейсів. Пароплав до Пари[31] відходить у середу, і якщо ви з професором устигнете зібратися, ми цим пароплавом і поїдемо. Ну, згодні? Добре, я з ним про все поговорю. А як у вас справи зі спорядженням?

— Про це подбає моя газета.

— Стріляти ви вмієте?

— Приблизно як середній стрілець територіальних військ.

— Тільки й усього? Боже мій! У вас, молоді, це вважається останньою справою. Всі ви бджоли без жала. Таким свого вулика не відстояти! От згадаєте моє слово: наскочить хто-небудь до вас за медом, гарні ви тоді будете! Ні, у Південній Америці зі зброєю треба поводитися вміло, бо, якщо наш друг професор не ошуканець і не божевільний, на нас чекає щось досить цікаве. Яка у вас рушниця?

Лорд Рокстон підійшов до дубової шафи, розчинив дверцята, і я побачив за ними рушничні стволи, що поблискували металом, вишикувані в ряд, наче органні трубки.

— Зараз подивимося, що я можу пожертвувати вам зі свого арсеналу, — сказав лорд Рокстон.

Він почав виймати одну за одною чудові рушниці, відкривав їх, клацав затворами і, ласкаво погладжуючи, наче ніжна мати своїх немовлят, ставив на місце.

— Ось «бленд». З нього я уклав он того велетня. — Він глянув на голову білого носорога. — Аби я був на десять кроків ближче, цей звір поповнив би мною свою колекцію.

На кулю вся моя надія,

Захист слабкому вона.

Сподіваюся, ви добре знаєте Гордона? Це поет, що оспівує коня, гвинтівку і тих, хто вміє поводитися і з першим і з другим. От ще одна корисна штучка — телескопічний приціл, подвійний ежектор, прекрасне наведення. Три роки тому мені довелося виступити з цією гвинтівкою проти перуанських рабовласників. У тих місцях мене називали карою Божою, хоча ви не знайдете мого імені в жодній Синій книзі. Бувають часи, голубчику, коли кожний з нас зобов’язаний стати на захист людських прав і справедливості, щоб не втратити поваги до самого себе. От чому я вів там щось на зразок війни на свій страх і ризик. Сам її оголосив, сам воював, сам довів її до кінця. Кожний карб — це убитий мною мерзотник. Дивіться, ціла драбинка! Найбільша мітка зроблена після того, як я пристрілив в одній із заплав ріки Путумайо Педро Лопеса, найбільшого з рабовласників… А ось це вам підійде.

Він вийняв із шафи прекрасну гвинтівку, оздоблену сріблом.

— Приціл абсолютно точний, магазин на п’ять патронів. Можете сміливо довірити їй своє життя.

Лорд Рокстон простягнув гвинтівку мені і закрив шафу.

— До речі, — продовжував він, знову сідаючи в крісло, — що ви знаєте про цього професора Челленджера?

— Я його побачив сьогодні вперше в житті.

— Я теж. Правда дивно, що ми з вами вирушаємо в подорож, покладаючись на слова зовсім невідомої нам людини? Він, здається, досить нахабний суб’єкт і не користується любов’ю у своїх побратимів по науці. Чому ви ним зацікавилися?

Я розповів коротенько про події сьогоднішнього ранку. Лорд Рокстон уважно мене вислухав, потім приніс карту Південної Америки і розклав її на столі.

— Челленджер говорить правду, найчистішу правду, — серйозно сказав він. — І я, зауважте, підтвердив це не навмання. Південна Америка — моя улюблена країна, і якщо, скажімо, проїхати її з кінця в кінець, від Дарьєнської затоки до Вогненної Землі, то нічого більш величного і більш пишного не знайдеш на всій земній кулі. Цю країну мало знають, а яке її чекає майбутнє, про це ніхто і не здогадується. Я об’їздив Південну Америку вздовж і впоперек, у періоди посухи двічі побував у тих місцях, де в мене зав’язалася війна з рабовласниками, про яку я вам вже розповідав. І мені дійсно доводилося чути там легенди на подібні теми. Це усього лише індіанські перекази, але за ними, безперечно, щось криється. Чим ближче пізнаєш Південну Америку, друже мій, тим більше починаєш вірити, що в цій країні все можливо, абсолютно все! Люди пересуваються там вузькими річками, а за ними починається повна невідомість. Осьде, на плоскогір’ї Мато-Гроссо, — він показав сигарою місце на карті, — або в цьому кутку, де сходяться границі трьох держав, мене ніщо не здивує. Як сказав сьогодні Челленджер, Амазонка зрошує площу в п’ятдесят тисяч квадратних миль, що поросли тропічним лісом, — площу, майже рівну всій Європі. Не залишаючи бразильських джунглів, ми з вами могли б знаходитися один від одного на відстані, що відокремлює Шотландію від Константинополя. Людина тільки подекуди змогла пробратися крізь цю хащу і протоптати в ній стежини. А що буває в періоди дощів? Рівень води в Амазонці піднімається щонайменше на сорок футів і перетворює все навкруги в непролазну драговину. У такій країні тільки й варто чекати всяких чудес і таємниць. І чому б нам не розгадати їх? А крім усього іншого, — дивне обличчя лорда Рокстона опромінилося задоволеною посмішкою, — там на кожному кроці доведеться ризикувати життям, а мені як спортсменові нічого іншого і не потрібно. Я наче старий м’яч для гольфа — біла фарба з мене давно стерлася, так що тепер життя може розпоряджатися мною як завгодно, подряпин не залишиться. А ризик, милий юначе, додає нашому існуванню особливої гостроти. Тільки тоді й варто жити. Ми занадто вже розпестилися, потьмяніли, звикли до упорядкованості. Ні, дайте мені гвинтівку в руки, безмежний простір і неосяжну широчінь обрію, і я кинуся на пошуки того, що варто шукати. Чого тільки я не випробовував у своєму житті — і воював, і брав участь у стрибках, і літав на аероплані, але полювання на чудовиськ, що можуть приснитися тільки після важкої вечері, — це для мене зовсім нове відчуття! — Він весело розсміявся, смакуючи те, що його чекало попереду.

Може, я занадто захопився описом свого нового знайомого, але нам з ним доведеться провести багато днів разом, і тому мені хочеться передати своє перше враження про цю людину з усіма особливостями її характеру, мови і мислення. Тільки необхідність везти до редакції звіт про засідання і змусила мене залишити товариство лорда Рокстона. Коли я ішов від нього, він сидів у кріслі, залитий червонуватим світлом лампи, змащував затвор своєї улюбленої гвинтівки і неголосно посміювався, роздумуючи про ті пригоди, що нам готувала доля. І я перейнявся твердою впевненістю, що якщо на нас чекають небезпеки, то більш холоднокровного і більш відважного супутника, ніж лорд Рокстон, мені не знайти в усій Англії.

Як не стомили мене надзвичайні події цього дня, все-таки я довго сидів з редактором відділу «Останні новини» Мак-Ардлом, роз’яснюючи йому всі обставини справи, про які він вважав за необхідне завтра ж довести до відома нашого патрона, сера Джорджа Бомонта. Ми умовилися, що я надсилатиму докладні звіти про всі свої пригоди у формі листів до Мак-Ардла і що вони будуть друкуватися в газеті або відразу ж у міру їх надходження, або потім — залежно від санкції професора Челленджера, тому що ми ще не знали, які будуть умови, на яких він погодиться дати нам відомості, необхідні для подорожі в Невідому країну. У відповідь на запит телефоном ми не почули від професора нічого іншого, крім лютих нападок на пресу, але потім він все-таки сказав, що якщо його сповістять про день і годину нашого від’їзду, він доставить на пароплав ті інструкції, що вважає потрібними. Наш другий запит залишився зовсім без відповіді, якщо не вважати жалібного белькотіння місіс Челленджер, яка благала нас не чіплятися більше до її чоловіка, тому що він і без того розгніваний понад усяку міру. Третя спроба, зроблена того ж дня, була припинена оглушливим тріском, і незабаром слідом за тим центральна станція повідомила нас, що в професора Челленджера розбита слухавка. Після цього ми вже не пробували говорити з ним.

А тепер, мої терплячі читачі, я припиняю свою бесіду з вами. Відтепер (якщо тільки продовження цієї розповіді коли-небудь дійде до вас) ви дізнаватиметеся про мої подальші пригоди тільки через газету. Я вручу редакторові звіт про події, що послужили поштовхом до однієї з найчудовіших експедицій, які знає світ, і якщо мені не судитиметься повернутися до Англії, ви зрозумієте, як все це вийшло.

Я дописую свій звіт у салоні пароплава «Франциск». Лоцман забере його із собою і передасть на збереження містерові Мак-Ардлу. На завершення, поки я ще не закрив записну книжку, дозвольте мені начеркати ще одну картину — картину, що залишиться зі мною як останній спогад про батьківщину.

Пізня весна, вогкий туманний ранок; сіється холодний, дрібний дощ. Набережною крокують три фігури в глянсуватих макінтошах. Вони прямують до сходнів великого пароплава, на якому вже піднято синій прапор. Перед ними носій везе візок, навантажений валізами, портпледами і гвинтівками в чохлах. Довготелесий, сумовитий професор Саммерлі йде, волочачи ноги і похнюпивши голову, як людина, що гірко кається у зробленому. Лорд Джон Рокстон у мисливському кепі і кашне крокує бадьоро, і його живе тонке обличчя сяє від щастя. Що стосується мене, то я анітрохи не сумніваюся, що усім виглядом виражаю радість: адже передвід’їздна метушня і гіркота прощання залишилися позаду.

Ми вже зовсім близько від пароплава, і раптом позаду лунає чийсь голос. Це професор Челленджер, що обіцяв провести нас. Він біжить за нами, важко відсапуючись, весь червоний і страшенно сердитий.

— Ні, дякую вам, — говорить професор. — Не маю ні найменшого бажання лізти на пароплав. Мені треба сказати вам кілька слів, а це можна зробити й тут. Не уявляйте, будь ласка, що ви зробили мені послугу своєю поїздкою. Мені це глибоко байдуже, і я жодною мірою не вважаю себе зобов’язаним вам. Істина залишається істиною, і всі ті розслідування, що ви збираєтеся робити, ніяк на неї не вплинуть і зможуть лише розпалити пристрасті невігласів. Необхідні вам відомості і мої інструкції знаходяться ось у цьому запечатаному конверті. Ви розкриєте його лише тоді, коли приїдете в місто Манаос на Амазонці, але не раніше того дня і години, що зазначені на конверті. Ви мене зрозуміли? Покладаюся на вашу порядність і сподіваюся, що всі мої умови будуть дотримані точно. Містере Мелоун, я не маю наміру накладати заборону на ваші кореспонденції, оскільки метою вашої подорожі є висвітлення фактичного боку справи. Жадаю від вас тільки одного: не вказуйте точно, куди ви їдете, і не дозволяйте опубліковувати звіт про експедицію до вашого повернення. Прощайте, сер! Вам вдалося трохи пом’якшити моє ставлення до тієї огидної професії, представником якої, до нещастя, є і ви самі. Прощавайте, лорде Джоне! Наскільки мені відомо, наука для вас — книга за сімома печатками. Але полюванням у тих місцях ви залишитеся задоволені. Не сумніваюся, що згодом у «Мисливцях» з’явиться ваша замітка про те, як ви підстрелили диморфодона[32]. Прощавайте і ви, професоре Саммерлі. Якщо у вас ще не вичерпалися здібності до самовдосконалення, у чому, відверто кажучи, я сумніваюся, то ви повернетеся до Лондона значно розумнішим.

Він круто повернувся, по хвилині я побачив з палуби його присадкувату фігуру, що пробиралася крізь юрбу до потяга.

Ми вже вийшли в Ла-Манш. Лунає останній дзвоник, який оповіщає про те, що настав час здавати листи. Зараз ми розпрощаємося з лоцманом.

А тепер «уперед, корабель, пливи вперед!» То ж нехай зберігає Бог усіх нас — і тих, хто залишився на березі, і тих, хто сподівається на щасливе повернення додому.