Якби хтось мав нагоду порівняти сили поліційної спецгрупи і ватаги банкових грабіжників, він переконався б, Що вони багато в чому рівні. Спецгрупа була чудово устаткована технічними засобами, зате грабіжники мали вели кий рухомий капітал, і їм належала ініціатива.
Із Мальмстрема й Мурена були б, мабуть, добрі поліцаї, якби хтось. переконав їх присвятити себе цьому сумнівному фахові. Фізичні дані в них були блискучі, та й інтелект не з найгірших.
За своє життя вони нічого більше не робили, крім злочинів, і тепер, коли одному з них минуло тридцять три, а другому тридцять п'ять, їх, безсумнівно, можна було назвати фахівцями високої кваліфікації. Та оскільки їхню працю далеко не всі вважають почесною, вони набули собі ще й іншого, фаху. В паспортах, посвідченнях водія та інших документах вони називали себе один інженером, а другий директором. Вибір непоганий, коли врахувати, що країна просто кишіла інженерами й директорами. Всі їхні папери, звичайно, були фальшиві й видані на інші прізвища, але, на перший погляд і на другий, прискіпливіший, не викликали сумніву. Паспорти, наприклад, уже не раз витримали іспит на прикордонних пунктах у Швеції і в інших країнах.
Та й зовні панове Мальмстрем і Мурен мали пристойний вигляд. Симпатичні відверті обличчя, що до того ж пашіли здоров'ям. Чотири місяці волі змінили їх на краще. Обидва дуже засмагли. Мальмстрем завів собі бороду, а Мурен — вуса й бакени.
І засмагали вони не як звичайні туристи десь на Мальйорці чи на Канарських островах, а три тижні пробули в Східній Африці, влаштували собі так зване фотосафарі. Там вони добре відпочили, а тоді ще їздили в справах; один раз до Італії — поповнити своє спорядження, а другий до Франкфурте — найняти путящих асистентів.
У себе вдома вони відносно легко потрусили кілька банків і пограбували ще двох приватних дисконтерів, які, щоб, не привертати до себе уваги податкових інспекторів, не заявляли в поліцію.
Ця діяльність дала їм чималий прибуток, але й кошти на неї пішли великі, а найближчим часом на них чекали ще більші витрати.
Проте величина дивідендів прямо пропорційна укладеному капіталові, принаймні цього їх навчило суспільство «змішаної економіки», а мета, яку вони поставили перед собою, була досить велика.
Мальмстрем і Мурен працювали задля ідеї, не вельми нової, але це нітрохи не позбавляло її принадності.
Вони хотіли ще раз як слід попрацювати, а тоді піти на спочинок.
Нарешті здійснити справді грандіозну операцію.
Приготування до неї були майже закінчені, фінансова проблема розв'язана, а план докладно опрацьований.
Вони ще тільки не знали, де й коли, зате знали головне: як.
Мета вже мріла перед їхніми очима.
Хоч Мальмстрем і Мурен, як уже мовилось, були фахівці з неабияким досвідом, до справжніх верховод злочинного світу вони ще не доросли.
Верховоди ніколи не провалюються.
Вони не грабують банків. Вони сидять по своїх конторах та канцеляріях і тільки натискають на кнопки. Вони не ризикують. Не важаться на священних корів суспільства, а легалізовано привласнюють гроші, здерті з рядових громадян.
Вони багатіють на всьому, отруюють природу й людей, а тоді лікують їх нікудишніми ліками. Навмисне занедбують цілі квартали, потім руйнують їх і будують нові будинки, про які з самого початку відомо, що вони гірші за зруйновані й незручніші для житла.
Та головне, що верховоди ніколи не попадаються.
Натомість Мальмстрем і Мурен попадались, ніби на них заповзялася лиха доля. Але тепер вони нарешті збагнули свою помилку: вони розкидались на дрібниці.
— Знаєш, про що я думав під душем? — спитав Мальмстрем.
Він щойно вийшов з ванної і саме дбайливо стелив на підлозі купальне простирадло. Другим простирадлом він обгорнувся навколо стегон, а трете накинув на плечі.
Мальмстрем був хворобливо охайний. Сьогодні зранку він уже вчетверте хлюпався під душем.
— Знаю, — відповів Мурен. — Про дівок.
— А як ти вгадав?
Мурен сидів біля вікна в шортах і білій сорочці й крізь морський бінокль милувався Стокгольмом.
Квартира, де вони переховувалися, містилась у багатоповерховому будинку на Данвікскліпан, і з вікна в них відкривався справді непоганий краєвид.
— Не можна змішувати дівок і роботу, — сказав Мурен. — Сам переконався, до чого це доводить.
— Я нічого не змішую, — ображено заперечив Мальмстрем. — Вже навіть подумати не можна.
— Чого ж, думай, — великодушно погодився Мурен. Він провів біноклем білий пароплав, що плив у напрямку затоки Стремен.
— Ти ба, та це ж Норшер, — сказав він. — І досі живий!
— Хто живий?
— Це тебе не цікавить. А ти про яких дівок думав?
— Про тих з Найробі. Гарячі кобили, еге? Я завжди казав, що негритоси — щось особливе.
— Негри, — поправив його Мурен. — А в цьому випадку — негритянки. Які ще негритоси?
Мальмстрем покропив дезодорантом під пахвами та в інших місцях.
— Не присікуйся, — сказав він.
— Крім того, нічого особливого в них немає. Якщо тобі так здалося, то, виходить, ти надто довго постив.
— Може, й так, — відповів Мальмстрем. — До речі, твоя була дуже волохата на лобку?
— Так, здається, дуже. І волосся шорстке, неприємне, мов щітка.
— А губи?
— Чорні, — відповів Мурен. — Ледь відвислі.
— Моя, пригадую, казала, що вона метреса. Чи мадреса. Я не помиляюсь?
— Тобто офіціантка. Твоя англійська мова, мабуть, була трохи рипуча. І вона вирішила, що ти машиніст.
— Може, принаймні була палка. А твоя?
— Операторка лічильної машини.
— Гм…
Мальмстрем витяг спідню білизну й шкарпетки, роздер поліетиленові пакети й почав одягатися.
— Так ти на труси прогайнуєш увесь свій маєток, — зауважив Мурен. — Дуже дивне захоплення, їй-богу.
— Авжеж, ціни страх як ростуть.
— Інфляція, — сказав Мурен. — І винні ми самі.
— Як це, в біса, винні? Ми стільки місяців просиділи під замком..
— Ми викидаємо на вітер купи грошей. Злодії — страшні марнотратники.
— Про тебе цього не скажеш.
— Ні, але я рідкісний виняток. Зрештою, я трачу багато на їжу.
— Ти такий скупий, що навіть шкодував грошей на дівок в Африці. Це через тебе ми три дні яловіли, поки не натрапили на дармових.
— Я був ощадливий не тільки з економічних міркувань, — сказав Мурен. — І аж ніяк не тому, що боявся викликати інфляцію в Кенії. Але взагалі-то я вважаю, що гроші втрачають свою вартість там, де порядкують злодії. Якщо вже комусь треба сидіти в Кумлі, то це нашому урядові.
— Гм.
— І тим, що орудують у компаніях. До речі, мені трапився в одній книжці цікавий приклад того, як може виникнути інфляція.
— І як?
— Коли англійці в жовтні, дев'ятсот вісімнадцятого року захопили Дамаск, вони удерлися в державний банк і забрали собі всю готівку. Але солдати не розуміли вартості тамтешніх грошей. Один австрійський кавалерист дав півмільйона якомусь хлопчині, який потримав його коня, поки він мочився.
— А що, коли кінь мочиться, його неодмінно треба тримати?
— Ціни виросли у сто разів, через кілька годин згорток туалетного паперу вже коштував тисячу тамтешніх крон.
— Невже в Австралії був папір для гузна? Уже в той час?
Мурен зітхнув. Інколи йому здавалося, що він і сам подурнішає, коли розмовлятиме тільки з Мальмстремом.
— Дамаск — місто в Аравії, — понуро пояснив він. — А ще точніше — в Сірії.
— Ти диви.
Мальмстрем нарешті одягся і тепер розглядав себе в дзеркалі. Щось мурмочучи під ніс, він розпушив бороду й сердито струсив пальцем непомітну для звичайних людей порошинку з модного піджака.
Потім розстелив на підлозі ще двоє купальних простирадл, підійшов до шафи, дістав з неї свою зброю, порозкладав її на простирадлах і приніс ганчірки та банку пасти для чищення.
Мурен неуважно ковзнув поглядом по цьому арсеналі і спитав:
— Скільки разів ти вже її чистив? Вона ж нова, майже що з фабрики.
— У всьому треба мати лад, — відповів Мальмстрем. — Зброя — це тобі не іграшки.
Можна було подумати, що вони готуються до війни, принаймні до державного перевороту. На простирадлах лежало два пістолети, револьвер, два автомати і три дробовики з укороченими дулами.
Автомати були звичайного шведського військового взірця, а решта зброї — з чужоземним тавром.
Пістолети були великого калібру — дев'ятиміліметровий іспанський парабелум «файрберд» і автоматичний «лама IX-А» сорок п'ятого калібру, револьвер «астра кадікс» сорок п'ятого калібру і один дробовик «маріца», також іспанський. Решта два були з інших місць Європейського континенту: бельгійський «континенталь супра де люкс» і австрійський «ферлах» з романтичним написом «Forever Yours»[1]. Мальмстрем вичистив пістолети і взяв бельгійський дробовик.
— Тому, хто обрізав цю рушницю, варто було б самому вгатити заряд дробу в сопло, — буркнув він.
— Може, вона дісталася йому не тим шляхом, що нам.
— Га? Не розчовпав.
— Я хочу сказати, що, може, він здобув її нечесним способом, — поважно пояснив Мурен. — Ану ж він її вкрав. — Він знов приклав до очей бінокля і за якусь хвилю додав: — Справді-таки, Стокгольм імпозантне місто. Слово честі.
— Як це?
— Але милуватися ним треба з відстані. Навіть добре, що ми рідко буваєм надворі.
— Ти боїшся, щоб тебе не обікрали в метро?
— Ще гіршого. Наприклад, щоб мені хтось не вгородив стилета в спину. Або не вдарив обухом по голові. Або щоб я не потрапив під копито схарапуджених поліційних коней, їй-богу, мені шкода людей.
— Яких це людей? Мурен махнув рукою.
— Тих, що там унизу. Уяви собі, що ти висотуєш із себе жили, щоб сплатити черговий внесок за машину чи за дачу, а тим часом твої діти отруюються наркотиками. Якщо твоя жінка вийде надвір після шостої — чекай, що її зґвалтують. Та й сам ти спершу добре подумаєш, перше ніж виберешся на вечірню.
— На яку вечірню?
Це я просто для прикладу. Маєш у кишені більше, як десятку, — тебе пограбують. А коли в тебе менше — гицлі штрикнуть тебе ножем зі злості за свою невдачу. Я недавно читав у газеті, що поліцаї вже бояться ходити по одному. На вулиці їх можна побачити, дедалі рідше, тому так важко підтримувати лад. Десь таке. І це написав хтось із вищих урядовців міністерства юстиції. Атож, добре буде виїхати звідси і більше ніколи не повертатися.
— І ніколи більше не бачити рідного Бея, — сумно сказав Мальмстрем.
— А хай тобі грець із твоєю вульгарною чужоземщиною, — обурився Мурен, тоді розважно додав: — До речі, з Кумли також не видно твоєї рідної затоки.
— Там хоч по телевізору її часом побачиш.
— Ох, не нагадуй мені того страхітливого напарника з камери, — похмуро мовив Мурен.
Він підвівся, відчинив вікно, простяг руки, висунув голову й вигукнув:
— Слухайте, ви, внизу! — Тоді пояснив: — Як сказав Ліндон Джонсон, коли звертався до своїх виборців із вертольота.
— Хто?
У двері подзвонили домовленим способом, і вони замовкли, уважно прислухаючись.
— Наче Маурітсон. — Мурен подивився на годинника. — І навіть не спізнився.
— Не довіряю я цьому пронозі, — сказав Мальмстрем. — Краще не ризикувати.
Він зарядив один з автоматів, подав його Муренові, а сам узяв «астру» й підійшов до дверей. Тримаючи револьвер у лівій руці, оскільки був шульгою, він правою зняв з дверей кілька ланцюжків. Мурен стояв метрів за два позад нього.
Мальмстрем рвучко відчинив двері. Гість був готовий до такої зустрічі.
— Здорові були, — сказав він, боязко поглядаючи на револьвер.
— Привіт, — відповів Мальмстрем.
— Заходь, заходь, вітаю тебе, зоре ясна, — втішився Мурен.
Гість ніс в обох руках повно торбин і пакунків. Складаючи їх у кімнаті, він зміряв оком зброю на простирадлі.
— Що, плануєте переворот? — спитав він.
— Ми ціле своє життя його плануємо, — відповів Мурен. — Тільки тепер ситуація несприятлива. Приніс раків?
— Які раки четвертого липня?
— А за що ж ми тобі платимо? — погрозливо мовив Мальмстрем.
— Ото ж бо, за що? — підхопив Мурен. — Я також не розумію, чому ти не постачаєш нам те, що ми тобі замовляємо?
— Повинна ж бути якась межа, — сказав Маурітсон. — Я вас забезпечив усім, хай вам біс, — квартирами, машинами, паспортами і квитками. Але раків! У липні навіть король не має раків.
— Король не має, — погодився Мурен. — Але ти гадаєш, що робить наш прем'єр, головний профспілковий бос та інші верховоди? Мабуть, сидять і напихаються раками. Ні, такого виправдання ми не приймаємо.
— І вашого одеколону також нема, — швидко додав Маурітсон. — Я обігав усе місто, мов обшпарений щур, та він уже кілька років як зник з продажу.
Мальмстрем спохмурнів.
— Решту я приніс. А ось пошта. — Маурітсон простяг Муренові брунатний конверт без адресата, і той незворушно сховав його до задньої кишені.
Маурітсон не був схожий на своїх хлібодавців — нижчий, ніж середнього зросту, тендітної будови, гладенько поголений, русявий, з коротко підстриженим чубом. На вигляд йому було років сорок. Більшість людей, а особливо жінки, вважали його приємним чоловіком. Убирався й поводився він скромно, взагалі ніщо в ньому не впадало в око. Одне слово, він належав до типу дуже розповсюджених людей, яких важко запам'ятати. Це йому було на користь, він давно вже не сидів у в'язниці, його не шукали й не стежили за ним.
Він промишляв у трьох різних галузях, однаково прибуткових: наркотики, порнографія й дефіцитні товари. Справу свою він знав досконало, був енергійний і систематичний.
Завдяки дивній поблажливості законодавства в Швеції можна було цілком легально виготовляти й продавати яку завгодно порнографію, і в необмеженій кількості. І майже необмежена кількість її була потрібна Маурітсонові для експорту.
Здебільшого вона йшла в Італію та Іспанію і давала йому чималий зиск. Ввозив він головним чином амфетамін і морфій, але брав замовлення й на інші товари, наприклад, на зброю.
Серед його кола Маурітсона вважали за людину, що може роздобути все на світі. Казали навіть, буцімто йому пощастило ввезти контрабандою двох слонів, якими йому один арабський шейх заплатив за двох молоденьких невинних фінок і коробку презервативів. До того ж дівчата були не зовсім невинні, а слони — білі. Щоправда, історія ця була вигадана.
— Нові кобури теж приніс? — запитав Мальмстрем.
— Так, лежать унизу в торбі з продуктами. Я б тільки хетів знати, чим вас не влаштовують попередні.
— Непотріб, — сказав Мальмстрем.
— Хоч викинь, — підтвердив Мурен. — Звідки ти їх узяв?
— З головної поліційної комори. А ці нові — італійські.
— Це вже краще, — сказав Мальмстрем.
— Будуть ще якісь замовлення?
— Так, ось тобі список.
Маурітсон похапцем перебіг його очима, мурмочучи собі під ніс:
— Десяток трусів, п'ятнадцять пар нейлонових шкарпеток, шість сітчастих майок, півкілограма кав'яру, чотири гумові маски, дві коробки патронів десятого калібру, шість пар гумових рукавиць, сир, банка маринованої цибулі, пиво, ганчірки, астролябія… що це, в біса, таке?
— Інструмент, яким вимірюють висоту зірок — пояснив Мурен. — Обдзвони антикварні крамниці.
— Гаразд, постараюсь…
— Так, постарайся, — сказав Мальмстрем.
— Більше нічого не треба?
Мурен похитав головою, але. Мальмстрем наморщив лоба, подумав і сказав:
— Дезодорант для Віт.
— Який саме?
— Найдорожчий.
— Гаразд. А як з дівчатами?
Обидва промовчали, і Маурітсон збагнув, що вони вагаються.
— Можу привести на всякий смак. А то сидите тут невилазно кожен вечір, скоро зовсім кров загусне. Дві моторні дівчини швидко допоможуть вам поліпшити обмін речовин.
— У мене з обміном речовин усе гаразд, — сказав Мурен. — До того ж твої дами, здається мені, ненадійні. Дякую, обійдуся без них.
— Чого, я можу знайти й тупих, які радо…
— Це для мене особиста образа, — сказав Мурен. — Ні, і ще раз ні.
Мальмстрем ще вагався.
— Хто…
— Що?
— Та твоя так звана асистентка наче… Маурітсон замахав руками.
— Моніта? Вона не для вас. Не на ваш смак. Нічого особливого в ній немає, звичайнісінька дівчина. В мене вимоги до жінок прості. Одне слово, вона нормальна, як усі.
— Що. ж, коли так, — розчаровано сказав Мальмстрем.
— А крім того, її тепер нема. В неї є сестра, до якої вона часом їздить.
— Годі про це, — сказав Мурен. — На все своя пора, настане час…
— Який час? — спитав Мальмстрем.
— Коли ми знов зможемо самі вибирати собі дівчат і пристойним способом задовольняти свої пристрасті. Оголошую засідання закритим. Зустрінемось завтра в цей самий час.
— О'кей, — сказав Маурітсон. — Випустіть мене.
— Ще одне.
— Що таке?
— Як тебе тепер називати?
— Як завжди: Ленарт Гольм.
— Часом би щось сталось і треба було негайно тебе знайти, то де нам шукати?
— Ви знаєте адресу.
— Я й далі чекаю на раків. Маурітсон здвигнув плечима й вийшов.
— Наволоч, — сказав Мальмстрем.
— Як це? Ти ганиш нашого доброго товариша?
— Від нього тхне потом, — осудливо мовив Мальмстрем.
— Маурітсон негідник, — сказав Мурен. — Мені не подобаються його вчинки. Певна річ, не те, що він залагоджує наші доручення. Але продавати наркотики школярам і порнографічні картки неписьменним католикам… Це… це ганьба.
— Я йому не вірю, — сказав Мальмстрем.
Мурен витяг з кишені брунатний конверт і пильно оглянув його.
— Ти маєш слушність, друже. Він корисна людина, але покластись на нього не можна. Дивись, він знов розклеював конверт. Цікаво, як він його розклеює. Мабуть, якось парою. Делікатна робота. Якби Рус не вигадав цієї штуки з підкладанням волосини, ми б і не помітили. Негарно, дуже негарно. А ми ж йому стільки платимо. І чого його вічно все цікавить?
— Він з біса практичний, у цьому вся причина, — сказав Мальмстрем.
— Можливо.
— Скільки він загріб, відколи ми з ним зв'язалися?
— Десь тисяч п'ять. Але й видатки в нього великі. Зброя, машини, роз'їзди й таке інше. До того ж він іде на певний ризик.
— Який там у дідька ризик, — обурився Мальмстрем. — Адже ніхто, крім Руса, не знає, що він зв'язаний з нами.
— І ще та жінка, як її звати, наче пароплав.
— Як він намагався накинути мені ту свою прояву, — обурено сказав Мальмстрем. — А вона ж, видно, добре одоробло, та ще миється не щодня.
— Об'єктивно ти не цілком справедливий, — заперечив Мурен. — Фактум ест, що він сам змалював, яка вона.
— Ест?
— А щодо гігієни, то ти міг би спершу зробити їй дезинфекцію.
— Хіба що.
Мурен витяг з конверта три аркушики й розіклав їх перед собою на столі.
— Еврика! — вигукнув він.
— Що?
— Те, на що ми чекали, голубе. Ходи глянь.
— Зараз, тільки спершу сходжу під душ, — сказав Мальмстрем і зник у ванній.
Він повернувся через десять хвилин. Мурен задоволено потирав руки.
— Ну, що там? — спитав Мальмстрем.
— Здається, все так, як повинно бути. Ось план. Чудовий. А ось докладно вирахуваний час. Усе продумане до найменших подробиць.
— А що чути про Гаузера й Гофа?
— Завтра прибудуть. На, читай.
Мальмстрем узяв листа.
Мурен раптом зареготав.
— Якого ти біса шкіриш зуби?
— Смішний код. Наприклад: «У Жана довгі вуса». Знаєш, звідки взяті ці слова і що вони там означали?
— Не маю уявлення.
— Ну, байдуже.
— Стривай, два з половиною — це мільйони?
— Безперечно.
— Чистого прибутку?
— Саме так. Кошти ми вже покрили. — Але двадцять відсотків візьме Рус?
— Так. Нам із тобою припаде по мільйонові.
— Той проноза Маурітсон міг щось. у цьому вкмітити?
— Дещо міг. Наприклад, коли. — Ай справді, коли?
— У п'ятницю, о чотирнадцятій сорок п'ять. Але не сказано, котрої п'ятниці.
— Зате названі вулиці, — сказав Мальмстрем.
— Чхати нам на Маурітсона, — заспокоїв його Мурен. — Бачиш, що тут унизу написано?
— Бачу.
— А що це означає, пам'ятаєш?
— Пам'ятаю, — сказав Мальмстрем. — Звичайно, пам'ятаю. Це зовсім інша справа.
— Отож-бо, — підтвердив Мурен. — Ох, як мені хочеться раків, хай йому чорт!