Замкнена кімната

XXI

Сірий фургон, зовні без особливих прикмет, крім хіба номерних знаків. Чоловіки, що обслуговували цей фургон, були в комбінезонах десь такого кольору, як машина, і з їхнього вигляду ніхто б не впізнав, яку роботу вони виконували. Може, слюсарі, а може, робітники якоїсь комунальної служби. Це останнє припущення було слушне.

Скоро шоста, і якщо за найближчі п'ятнадцять хвилин: не станеться нічого надзвичайного, їхній робочий день скінчиться, вони поїдуть додому, годинку присвятять дітям, — а потім засядуть до телевізора, втішатимуться його начебто змістовною, а насправді пустопорожньою програмою.

Мартін Бек не застав нікого в будинку на Тулегатан, зате спіймав двох чоловіків із сірого фургона. Вони сиділи біля свого «фольксвагена» й пили пиво. Від фургона доходив їдкий сморід дезинфекції і ще інший дух, якого не могла перебороти ніяка хімія на світі.

Задні дверці фургона були відчинені, бо його звичайно намагалися провітрювати, як тільки випадала нагода.

Ці два чоловіки виконували особливу й дуже важливу роботу в своєму прекрасному місті. Їхнім щоденним обов'язком було перевозити самогубців та інших малошановних громадян із домашнього оточення в таке, яке їм більше пасувало.

Дехто — наприклад, пожежники, поліція, деякі репортери й інші втаємничені особи — відразу впізнавав цю сіру машину й розумів, про. що йдеться, коли вона з'являлася на вулиці. Але для більшості людей це був звичайний собі фургон, власне, таке враження він і мав справляти. Навіщо навівати на людей смуток і страх, коли вони й так досить залякані й пригнічені.

Як і багато інших людей, що їм доводиться виконувати не вельми приємну роботу, ці двоє чоловіків ставились до своїх обов'язків дуже спокійно й зовсім не драматизували своєї ролі в механізмі так званого суспільства добробуту. Про свої справи вони переважно розмовляли тільки між собою, бо давно переконалися, що іншим дуже неприємно було слухати про таке, а надто як збиралося товариство за чаркою або їхні дружини запрошували когось на чашку кави.

Із поліцією вони зустрічалися щодня, але переважно з рядовими службовцями. Тому їм трохи лестило, що ними зацікавився комісар і навіть сам прийшов сюди.

Говіркіший із них витер рота зворотним боком долоні і сказав:

— Як не пам'ятати. На Бертсгатан, правда?

— Так.

— Хоч прізвище нічого мені не промовляє. Як його звали? Столь?

— Сверд.

— Нічого мені не промовляє. Ми прізвищами не цікавимось.

— Розумію.

— Та ще була неділя, а в неділю в нас повні руки роботи.

— А патрульного, якого я назвав, ви не пам'ятаєте? Кеннета Квастму?

— Ні. Мені до прізвищ байдуже. Але пам'ятаю, що лягавий там стояв, наглядав за нами.

— Це коли ви забирали тіло?

— Еге, коли забирали, — кивнув головою чоловік. — Ми ще вирішили, що він із грубошкірих.

— Цебто як?

— Є два типи лягавих. Такі, що їм вивертає кишки, й такі, що хоч би що. А той навіть носа не затуляв.

— Отже, він весь час стояв там?

— Ну так, я ж кажу. Мабуть, стежив, чи ми сумлінно виконуємо свою роботу.

Його товариш пирхнув і ковтнув пива.

— Ще одне запитання, останнє.

— Катайте.

— Коли ви підіймали тіло, то нічого під ним не помітили? Нічого там не лежало?

— А що там могло лежати?

— Скажімо, автоматичний пістолет або револьвер.

— Пістолет або револьвер? — водій фургона засміявся. — А чим вони відрізняються?

— У револьвері барабан рухомий і обертається, коли стріляєш із нього.

— Ага, це така пукавка, як у ковбоїв?

— Така самісінька. Але річ не в тім, мені-важливо знати, чи взагалі під трупом лежала якась зброя.

— Бачите, комісаре, той клієнт був не вельми свіжий.

— Як це?

— А так, пролежав близько двох місяців… Мартін Бек кивнув головою.

— Ми його підняли на поліетилен, і, поки я склеював краї, Арне змітав черв'яків з підлоги. Ми їх зсипаємо в торбину з якоюсь гидотою, від неї вони відразу скручуються.

— Так?

— І якби Арне трапилась пукавка, він напевне помітив би її. Правда?

Арне кивнув головою і знову пирхнув, але захлинувся пивом і закашлявся.

— Певне, що помітив би, — сказав він.

— Отже, там нічого не було?

— Нічогісінько. Крім того, в кімнаті стояв поліцай і не зводив з нас погляду. Він, до речі, залишився ще, коли ми поклали клієнта в цинковий ящик і пішли. Правда, Арне?

— Як по писаному, — відповів той.

— Ви твердо певні цього?

— Проклят буду. Під тим клієнтом не було нічого, крім добірних ціномія мортуорум.

— А це що таке?

— Трупні черв'яки.

— Отже, ви певні цього?

— Щоб я з цього місця не зійшов.

— Дякую вам, — сказав Мартін Бек. І пішов.

Після цього чоловіки в комбінезонах перемовилися ще кількома словами.

— Добре ти йому втер носа, — сказав Арне.

— Чим?

— Своєю грекою. А то ті тузи гадають, що решта всі тільки й здатні на те, щоб возити затхлих мертвяків.

Задзвонив телефон. Арне взяв трубку, щось буркнув і поклав її назад.

— Бісова душа, — вилаявся він. — Знов вішальник.

— Що вдієш, — зітхнув його колега. — Таке життя.

— Я найдужче не люблю вішальників. А що ти торочиш про життя?

— Пусте. Сідай, треба їхати.

Тепер Мартінові Беку здавалося, що він знає майже все, що можна було дізнатися про ту дивну смерть на Бергсгатан. Принаймні з'ясував докладно, що вже зробила поліція. Залишалася ще одна важлива справа — знайти висновок балістичної експертизи, якщо її взагалі зроблено.

Про самого Сверда він і досі знав дуже мало, хоч дещо встиг зробити, щоб зібрати про нього відомості.

Та бурхлива середа для Мартіна Бека була відносно вбога на події. Він нічого не. чув про банкових грабіжників і про невдачу спецгрупи. У вівторок, після огляду квартири Сверда, він зайшов спершу до кримінальної поліції на Кунгсгольмсгатан, але там усі були заморочені своїми справами, ніхто не мав часу на нього. Потім він подався в управління поліції. І відразу почув поголоски, які спершу здалися йому смішними. Але, добре зваживши їх, він засмутився.

Здається, його хочуть підвищити.

На яку посаду?

Начальника управління? Члена колегії? А може, заступника начальника управління з питань побуту й гігієни?

Байдуже, яке це має значення. Мабуть, просто порожня балаканина, висмоктані з пальця коридорні плітки.

Комісаром поліції він став не так давно, 1967 року, отож не було ніяких підстав знов підвищувати його. Принаймні не раніше, як через чотири-п'ять років. Це зрозуміло не тільки йому, адже кожен працівник державної установи добре ознайомлений зі шкалою ставок та порядком пересування по службовій драбині, і кожен ревниво зважує свої та чужі шанси.

Звідки ж тоді взялися ці чутки?

Повинні бути для цього якісь причини. Але які?

Подумавши, Мартін Бек вирішив, що може бути тільки двоє пояснень — або те, або те.

Перше: його хочуть зіпхнути з посади керівника групи розслідування вбивств, так хочуть, що ладні підштовхнути вгору по бюрократичній драбині, — адже це був найкращий спосіб спекатися небажаних або надто вже нездарних службовців. А проте в це важко повірити. Звичайно, в центральному управлінні поліції він має ворогів, та навряд чи вони вважають його небезпечним. До того ж на його місце належало тоді призначити Кольберга, що, з погляду вищого начальства, було б не кращим варіантом.

Тому залишалася друга причина, на жаль, багато принизливіша і для нього самого, і для керівництва.

П'ятнадцять місяців тому Мартін Бек мало не попрощався з життям. Він був єдиний у сучасній історії шведської поліції вищий службовець, що дістав кулю від так званого злочинця. Це були сенсаційна подія, і поведінку Мартіна Бека цілком незаслужено змальовували як героїзм. Із зрозумілих причин поліції дуже бракувало героїв, тому й заслуги Мартіна Бека в тій драмі, яка, проте, закінчилася більш-менш щасливо, надмірно перебільшували.

Отже, тепер поліція мала свого героя. А як же його відзначити? Медаль він уже отримав раніше, залишалося хіба що підвищити його на службі.

Сам Мартін Бек мав доволі часу, щоб як слід обміркувати події того злощасного дня у квітні 1971 року, і давно вже переконався, що вів себе хибно не тільки з морального, але й професійного погляду. І він був свідомий того, що такого самого висновку дійшло раніше за нього багато його колег.

Він дістав кулю з дурного розуму.

І ось тепер за такі заслуги його хочуть призначити на вищу й відповідальнішу посаду.

Мартін Бек думав про це цілий вечір у вівторок, та коли другого ранку опинився в своєму кабінеті на Вестберзі, то відразу ж заглибився у справу Сверда. Сидячи самотою біля свого столу, він безсторонньо, але з невблаганною систематичністю почав опрацьовувати зібрані матеріали.

Інколи він ловив себе на думці, що тепер — та, мабуть, і надалі — така робота найбільше йому відповідатиме і самому вести справу, давніми своїми методами, без стороннього обтяжливого втручання.

У душі він і далі відчував якусь тугу, невідомо за чим. Може, за справжнім захопленням роботою? Він завжди був схильний усамітнюватись, а тепер, здавалося, взагалі почав перетворюватись на відлюдника, не прагнув ні з ким спілкуватися, не намагався вирватись із порожнечі, яка його оточила.

Ще, бува, стане слухняним роботом, що функціонує ніби під ковпаком із невидимого скла!

Справа, яку він тепер обмірковував, з професійного погляду не викликала в нього ніякого сумніву. Він або розплутає її, або ні. Відсоток розплутаних справ у його групі був високий, значною мірою тому, що часто траплялися прості випадки, спіймані довго не опирались і визнавали себе винними.

Крім того, група розслідування вбивств була непогано забезпечена технікою. Краща, ніж у неї, техніка була тільки в службі державної безпеки, саме існування якої, властиво, не мало сенсу, бо вона весь час лише провадила облік комуністів і вперто відвертала очі від різноманітних фашистських організацій, а щоб зовсім не сидіти без діла, вигадувала якісь політичні злочини та уявну загрозу безпеці країни. Тому й наслідки їхньої роботи були сміховинні. Проте служба безпеки була тактичним резервом, готовим виступити проти небажаних ідейних течій, і не важко було уявити собі обставини, за яких її діяльність стане далеко не сміховинною.

Звичайно, бували невдачі і в групи розслідування вбивств, слідство заходило в глухий кут, і на полицю архіву лягала невикрита справа. Інколи злочинець був навіть відомий, але він уперто не визнавав своєї вини, а доказів проти нього бракувало. Часто так виходить, що чим примітивніше насильство, тим мізерніші докази.

Остання невдача Мартіна Бека могла правити за типовий приклад цього. Один літній чоловік у Лапландії зарубав сокирою свою таку саму немолоду вже дружину. Причина була та, що він давно вже мав зв'язок із трохи молодшаю ключницею і йому набридло слухати докори ревнивої дружини. Вбивця відніс труп у дровітню, а що це сталося взимку й був лютий мороз, то він десь аж через два місяці прилаштував на санки двері, поклав на них небіжку й доправив до найближчого села за двадцять кілометрів від свого хутора. Там він просто заявив, що дружина впала і вдарилась головою об плиту, а через мороз не можна було привезти її раніше. Всі в селі знали, що це брехня, але чоловік стояв на своєму, так само як і ключниця, а місцеві поліцаї, оглядаючи місце злочину, через своє невміння знищили всі сліди. Потім вони звернулися по допомогу в центр, і Мартін Бек два тижні просидів у сміховинному готелі, поки здався і поїхав додому. Вдень він допитував убивцю, а ввечері сидів у готельному ресторані й слухав, як місцеві жителі хихотять у нього поза спиною.

А взагалі в нього рідко бували невдачі.

Випадок із Свердом був складніший, такого Мартінові Беку ще. не траплялося в його практиці. Це начебто мало б запалити його, проте він був байдужий до загадок і брався до них, як до кожної звичайної справи.

Наслідки тієї роботи, яку він виконав у середу, сидячи біля столу в своєму кабінеті, Також були мізерні.

Відомості про покійного, добуті із звичайних джерел, виявилися недостатніми, щоб на них можна було щось будувати.

У карній картотеці прізвища Карла Сверда не було, а це означало, що його ніколи не притягали до суду. Та хіба мало злочинців примудряються уникати кари? Вже не кажучи про те, що закони самі собою завжди захищають сумнівні Інтереси певних суспільних класів і різних прогалин для злочинів у них вистачає.

Довідка з адміністративного контролю виявилась чистою, отже, Сверд не був алкоголіком. Бо міська влада пильно стежить за тим, скільки спиртних напоїв споживають такі люди, як Сверд. У Швеції, коли п'ють вищі класи, це звуть «помірним уживанням спиртних напоїв», а коли п'ють прості люди їх відразу зараховують до алкоголіків, яким потрібні нагляд І лікування. І залишають без нагляду й лікування.

Сверд ціле своє життя працював вантажником, останнє місце його роботи-транспортне агентство.

У нього почала боліти спина — звичайна хвороба для його фаху, — і в п'ятдесят шість років він отримав інвалідність.

Після цього він, мабуть, перебивався як міг на пенсію, інакше кажучи, перейшов до тієї категорії людей, для добра якої на полицях крамниць стоїть так багато банок із собачою та котячою їжею.

До речі, з їжі в буфеті Сверда тільки й знайдено, що неповну банку із написом «Няв».

Оце й усе, що з'ясував за середу Мартін Бек.

І ще кілька фактів, що не мали ніякого значення.

Сверд народився в Стокгольмі, його батьки померли в сорокових роках, він не був одружений і нікому не платив аліментів.

Не звертався по допомогу для бідних. У фірмі, де він востаннє працював, його ніхто не пам'ятав.

Лікар, який видавав посвідчення про інвалідність, знайшов у своїх паперах запис про те, що пацієнт непридатний до фізичної праці й надто старий, щоб перекваліфіковуватися. Та й сам Сверд сказав лікареві, що не має більше бажання працювати, оскільки не бачить у своїй роботі ніякого глузду.

Може, з'ясовувати, хто вбив Сверда й навіщо, також немає глузду?

Оскільки спосіб убивства здавався зовсім незрозумілим, то, мабуть, варто було спершу знайти убивцю, а вже в нього спитати, як усе сталося.

Отже, був уже, четвер, і день хилився до вечора. Десь через годину після розмови із обслугою смердючого фургона Мартін Бек знов подався до будинку на Тулегатан.

Власне, його робочий день скінчився, але йому не хотілося йти додому.

Він знов піднявся на третій поверх і почекав кілька секунд, щоб відсапатися.

За цей час він роздивився довгасту емальовану табличку на дверях. Біле тло й зелені літери: РЕЯ НІЛЬСЕН.

Електричного дзвінка не було, але з надвірка звисав шнурок.

Мартін Бек смикнув за шнурок і почекав.

Дзеленькнув дзвоник, проте ніхто не озвався.

Будинок був старий, і крізь ребристі шибки в дверях пробивалося світло з передпокою. Отже, дома хтось був, бо коли він приходив удень, там не світилося.

Перечекавши трохи, Мартін Бек знов смикнув за шнурок. Тепер після дзвінка почулася швидка хода, і за товстим нерівним склом з'явилась людська постать.

За довгі роки служби Мартін Бек навчився швидко складати думку про людину, з якою йому доводилось мати справу, або, кажучи фаховою мовою, реєструвати її прикмети.

Жінці, що відчинила йому двері, з вигляду було років тридцять п'ять, проте йому чогось здалося, що вона трохи. старша.

На зріст невисока, десь метр п'ятдесят вісім, міцної статури, але справляє враження швидше гнучкої і зграбної, ніж вайлуватої і дебелої.

Риси обличчя вольові, не зовсім правильні, безкомпромісні блакитні очі дивляться пильно і твердо, як у людини, що вміє оборонити себе й те, що вона вважає слушним.

Волосся рівне, біляве, коротко підстрижене, а тепер ще й мокре й скуйовджене. Мартін Бек відчув приємний запах якогось рослинного шампуню.

Вбрана вона була в теніску і старі джинси, блідий колір яких свідчив, що вони вже десятки разів побували в пральній машині. Видно, теніску вона щойно надягла, бо на грудях і на плечах проступили великі мокрі плями.

Далі: плечі досить широкі, стегна вузькі, шия коротка, засмаглі руки вкриті густим, ясним пушком. Ступня мала, пальці рівні, як у тих, хто любить носити сандалі, сабо чи взагалі ходить босий.

Мартін Бек, похопившись, що розглядає її ноги так професійно й уважно, як звик розглядати сліди крові і трупні плями, звів очі на її обличчя.

Тепер вона дивилась на нього запитально, ледь насупивши брови.

— Я мила голову, — сказала вона.

Голос був хрипкий або від застуди, або від куріння, а може, такий від природи.

Він кивнув головою.

— Я гукала «Заходьте!». Навіть двічі. Двері не замкнені. Коли я вдома, то звичайно не замикаю дверей. Хіба як хочу відпочити. Ви не чули, як я гукала?

— Ні. Ви Рея Нільсен?

— Так. А ви з поліції?

Мартін Бек був дуже спостережливий і кмітливий, але тепер відчув, що зустрів людину, яка набагато переважала його в цьому. За кілька секунд вона все в ньому розіклала по поличках, до того ж її погляд свідчив, що вона вже має про нього, свою думку. А яку, він ще не знав.

Звичайно, її здогад можна було пояснити й тим, що вона чекала відвідин поліції, але щось не скидалося на те.

Мартін Бек сягнув рукою по посвідчення, проте вона зупинила його:

— З мене досить, як ви скажете своє прізвище. І чого ви, в біса, стоїте? Заходьте. У вас, мабуть, є якась справа. А розмовляти через поріг ні вам, ні мені не хочеться.

Мартін Бек знітився ледь-ледь, але й таке з ним рідко бувало.

Жінка швидко обернулась і пішла поперед нього до квартири. Він. зразу не зміг визначити, яка квартира завбільшки і як розпланована. Але видно було, що кімнати охайно обставлені старими й різними за формою і стилем меблями.

Пришпилені до стін дитячі малюнки свідчили, що вона мешкає з якоюсь родиною. Крім тих малюнків, на стінах були картини, графіка, старі фотографії в довгастих рамах, а також плакати й вирізки з газет, кілька з портретами Леніна й Мао, але більшість не політичних. Багато книжок, і не тільки на полицях, чимала добірка платівок, стереопрогравач, дві старі і, видно, часто вживані друкарські машинки, купи газет і стоси паперів, здебільшого скріплені докупи ротопринтні копії, схожі на поліційні рапорти. З цього Мартін Бек зробив висновок, що то якісь конспекти, певне, вона десь учиться.

Він пішов за нею повз другу кімнату, мабуть, дитячу, але там було так прибрано, ліжка стояли так рівненько застелені, що її мешканці навряд чи сиділи тепер удома.

Таки правда, тепер літо, більшість дітей забезпечених батьків перебуває в селі, далеко від отруйного повітря та інших безглуздих досягнень міста.

— Господиня глянула на. нього через плече вже не так прискіпливо й спитала:

— Нічого, як ми побалакаємо в кухні? Чи вас таке не влаштовує?

Голос не привітний, але й не сердитий.

— Можна й у кухні.

— Тоді сідайте.

Вони зайшли до кухні, і Мартін Бек сів біля великого круглого столу. Там стояло шість різних стільців яскравих кольорів і можна було б поставити ще стільки.

— Почекайте хвилинку, — мовила господиня.

В її рухах відчувалась якась нервовість, — але, мабуть, це в неї така неспокійна вдача, подумав Мартін Бек. Під плитою стояли червоні сабо. Вона всунула в. них ноги й вийшла, лунко постукуючи дерев’яними підошвами. Він чув, як вона чимось заторохтіла, а коли після цього загув електричний мотор, сказала:

— Ви ще себе не назвали.

— Бек. Мартін Бек.

— Отже, ви працюєте в поліції?

— Так.

— В якій саме?

— У карному розшуку.

— Платня за двадцять п'ятою категорією?

— За двадцять сьомою.

— Ого! Нічогенько.

— Не найгірше.

— А який ранг?

— Комісар.

Мотор гудів далі. Цей звук був йому знайомий з колишніх часів, і він скоро збагнув, що робила господиня: сушила волосся пилосмоком.

— Рея, — відрекомендувалась вона. — Та ви й самі знаєте. І на дверях написано.

Кухня, як звичайно в старих будинках, була велика. Крім столу, біля якого можна було посадовити багато людей, вистачало не тільки місця на газову плиту й зливальницю, а й на холодильник, морозильник, на машину для миття посуду, і ще не було тісно. На полиці вгорі, над машиною для миття посуду, стояли горщики і каструлі, а під полицею на гвіздках висіли різні дарунки природи; в'язочки полину й чебрецю, грона горобини, сушені опеньки та сморжі і три довгих вінки часнику. Не таке це все було й потрібне до кухні, але пахло воно приємно. Зразу видно, що тут орудує добра господиня. Зрештою, на полинові й горобині добре настоювати горілку, чебрець і-гарна приправа до горохової юшки, хоч сам Мартін Бек волів майоран, коли його шлунок ще перетравлював цю шведську присмаку. Гриби — завжди чудова річ, коли знаєш, як їх приготувати. А от часник явно висів для декорації, бо його було стільки, що вистачило нормальному споживачеві на ціле життя.

Господиня вернулась до кухні, розчісуючи волосся, й перехопила його погляд.

— Це проти відьом.

— Що, часник?

— Так. Ви не ходите в кіно? Там про відьом знають геть усе.

Замість мокрої теніски вона одягла якусь блакитнувату одежину без рукавів, схожу на спідню сорочку. Мартін Бек помітив, що волосся під пахвами в неї русяве, груди маленькі, можна навіть не носити ліфчика. Вона його й не мала на собі, і крізь тонку тканину видніли темні пипки.

— Отже, поліцай. Комісар карного розшуку. — Наморщивши чоло, вона глянула йому просто у вічі. — Я не сподівалася, що службовці з платнею за двадцять сьомою категорією особисто відвідують клієнтів.

— Загалом-то не відвідують, — погодився Мартін Бек.

Вона сіла до столу, але відразу схопилася, нервово покусуючи кісточки пальців.

Мартін Бек вирішив, що пора переходити до справи.

— Наскільки я вас зрозумів, ви не вельми полюбляєте поліцію, — почав він.

Вона ковзнула по ньому поглядом.

— Так, мені від неї ніколи не було жодної користі. І не тільки мені. Зате я знаю людей, яким вона завдала багато клопоту, навіть страждань.

— Тоді я постараюся не вельми обтяжували вас, пані Нільсен.

— Рея, — поправила вона. — Мене всі так звуть.

— Коли я не помилився, це ваш будинок?

— Мій. Отримала в спадок кілька років тому. Але тут поліції нічого шукати. Нема ні перепродувачів наркотиків, ні гральних закладів, навіть повій і злодіїв. — Вона перевела дух і додала — Хіба що трішки підривної діяльності. Ворохобні думки. Але ж ви не з політичної поліції.

— Ви певні, що ні?

Вона раптом щиро засміялася приємним, заразливим сміхом.

— Я не зовсім дурна.

«Ні, що правда, те правда», — подумав Мартін Бек, а вголос сказав:

— Так, ви вгадали. Я маю справу майже з самими насильствами. Навмисними й ненавмисними вбивствами.

— Тут ні того, ні того нема. За останні три роки навіть не було бійки. Правда, взимку хтось виламав двері на горище й забрав різний мотлох. Довелося звернутись у поліцію, страхові компанії вимагають цього. Звісно, з поліції ніхто не прийшов, не мали часу, та відшкодування я однаково одержала. Головне, дотримати формальностей.

Вона почухала потилицю:

— Ну, то чого тобі треба?

— Побалакати про одного пожильця.

— Одного з моїх?

Вона насупилась, наголосивши на слові «моїх», ніби така можливість вразила й занепокоїла її.

— Не з теперішніх, — сказав Мартін Бек.

— Цього року тільки один вибрався.

— Сверд.

— Справді, був такий. Він вибрався весною. А що з ним сталося?

— Нема живого.

— Його вбили?

— Застрілили.

— Хто?

— Може, самогубство. Але ми цього не певні.

— А не можна нам розмовляти не так офіційно?

— Будь ласка. Але як? Мені також перейти на «ти»?

Вона похитала головою й мовила:

— Не люблю офіційного тону. Він наганяє нудьгу. Хоч можу бути дуже коректною, якщо треба. Можу пококетувати, причепуритися, підвести очі й нафарбувати губи.

Мартін Бек ледь розгубився.

— Хочеш чаю? — раптом спитала вона. — Добра штука — чай.

Він залюбки випив би, але відповів:

— Нащо такий клопіт. Не треба.

— Дурниці, — сказала вона. — Який там клопіт. Стривай, я приготую і щось попоїсти. Гарячий бутерброд буде якраз до речі.

Мартін Бек відчув, що й бутерброд охоче з'їв би, і не встиг він відмовитись, як вона повела далі:

— Щонайбільше десять хвилин. Я завжди щось готую. Це так просто. І корисно. Чому не зробити собі приємність. Коли на душі важко, приготую щось смачненьке. Запарю чаю, підсмажу хліба, а тоді й побалакати можна.

Мабуть, краще й не відмовлятись, однаково нічого не допоможе. Мартін Бек відчув у ній наполегливість і силу волі, перед якою неможна встояти.

— Дякую, — покірно сказав він.

А господиня вже поралася біля плити. Щоправда, зчиняла забагато гуркоту, але робила все спритно й швидко.

Такої вправності він ніколи не бачив, принаймні в Швеції. За сім хвилин вона встигла приготувати шість скибок підсмаженого хліба з тертим сиром та шматочками помідора і закип'ятити великий чайник окропу. Поки вона мовчки поралась, Мартін Бек намагався визначити, скільки їй усе-таки років.

— Тридцять сім, — сказала вона, коли вже сіла до столу.

Мартін Бек отетерів і не зміг приховати цього.

— Як ти вгадала… — почав він.

— А що, справді вгадала? — перебила вона його. — Тепер їж.

Бутерброди були дуже смачні.

— Я вічно голодна, — пояснила Рея! — Їм по десять або й по дванадцять разів на день.

Той, хто їсть по десять чи дванадцять разів на день, звичайно має клопіт із вагою.

— І нітрохи не гладшаю, — сказала вона. — Хоч яке це має значення. Плюс-мінус кілька кілограмів нікого не міняє. Принаймні не міняє мене. Правда, якщо я не попоїм, то роблюся кусючою.

Вона вм'яла три бутерброди. Мартін Бек з'їв один, повагався і взяв другий.

— Ти, бачу, можеш щось сказати про Сверда, — мовив він.

— Так, можу.

Вони розуміли одне одного з півслова. І чомусь це їх не дивувало. Здавалося, що так і має бути.

— Він мав якісь химери? — спитав Мартін Бек.

— Атож, — відповіла Рея. — Дуже чудний чоловік. Я його не розуміла і була навіть рада, коли він вибрався. А що все-таки з ним сталося?

— Його знайшли у квартирі вісімнадцятого червня. Пролежав мертвий щонайменше півтора місяця. А може, й довше. Мабуть, два…

Рея зіщулилась.

— А хай йому дідько. Краще не розповідай подробиці. Я надто вразлива, щоб слухати всілякі страхи. Потім мені вони сняться.

Мартін Бек хотів сказати, що й не думав змальовувати все те. Але збагнув, що це зайве. А вона вже повела далі:

— Одне мені ясно.

— Що?

— У моєму будинку такого ніколи не сталося б.

— Чому?

— Тому, що я б цього не допустила.

Вона підперла долонею підборіддя, простягнувши вказівний і середній пальці обабіч носа. Ніс у неї був досить великий, руки дужі, нігті коротко обрізані. Так вона просиділа з хвилину, суворо дивлячись на Мартіна Бека.

Потім раптом устала й почала мацати рукою на полиці, поки знайшла сірники й сигарети. Тоді закурила й глибоко затяглася.

Погасивши недокурену сигарету, вона з'їла четвертий бутерброд, сперлась ліктями на коліна й похилила голову. Нарешті підвела очі на Мартіна Бека і сказала:

— Може б, я й не вберегла його від смерті. Але він не пролежав би два місяці. Навіть двох днів.

«Напевне ні», — подумки погодився з нею Мартін Бек.

— Власники квартир на винайм у нас — остання сволота, — повела вона далі. — Що вдієш, наш лад сприяє визискувачам.

Мартін Бек прикусив спідню губу. Він не любив ділитися своїми політичними поглядами і взагалі уникав розмов з політичним ухилом.

— Що, не треба політики? — спитала вона. — Гаразд, не будемо зачіпати її. Але так вийшло, що я стала власницею квартир на винайм. Чисто випадково — спадок. Зрештою, будинок непоганий, але що тут було, коли я сюди перебралася! Щуряча нора. Мій батечко, мабуть, за останніх десять років не поміняв жодної перегорілої лампочки і не вставив жодної розбитої шибки. Сам він мешкав далеко звідси і дбав тільки про одне: збирав квартплатню і викидав на вулицю квартирантів, що не могли вчасно заплатити. Потім він зробив із будинку гуртожиток і почав винаймати ліжка чужоземним робітникам і тим, що не мали де дітися. І дер з них шкуру. Що вдієш, треба ж їм було десь мешкати. Майже в усіх будинках такі здирники.

Мартін Бек почув, що хтось зайшов до квартири, проте Рея навіть не обернулася.

У дверях кухні з'явилася дівчина в робочому халаті і з вузликом у руці.

— Добрий вечір, — привіталась вона. — Можна мені скористатися пральною машиною?

— Звичайно, можна.

Дівчина не звертала уваги на Мартіна Бека, але Рея сказала:

— Ви ж не знайомі? Це… нагадай, як тебе звати.

Мартін Бек підвівся і потис дівчині руку.

— Мартін, — сказав він.

— Інгела, — відрекомендувалась дівчина;

— Вона тільки-но переїхала сюди, — пояснила Рея. — В ту саму квартиру, де мешкав Сверд. — Вона обернулась до дівчини: — Як тобі квартира, подобається?

— На всі сто. Тільки туалет сьогодні знов коверзує.

— А хай, йому грець. Завтра ж уранці подзвоню слюсареві.

— Решта все добре. Слухай…

— Що?

— Я не маю порошку.

— Візьми за ванною.

— І грошами й не пахне.

— Нічого. Більше як на півкрони тобі не треба буде. А тих півкрони відробиш мені. Замкнеш колись під'їзд або ще якось станеш у пригоді.

— Дякую.

Дівчина зникла у ванній. Рея запалила нову сигарету.

— От тобі й загадка. Свердова квартира добра. Я відремонтувала її два роки тому. І платив він тільки вісімдесят крон на місяць. А однаково вибрався.

— Чому?

— Не знаю.

— Ви полаялись?

— Ні. Я ніколи не лаюся з пожильцями. Чого лаятись? Звичайно, всі мають свої химери. Але це навіть цікаво.

Мартін Бек промовчав. Він відчував, що з нього спадає напруження. До того ж він уже переконався, що їй навідних запитань не потрібно.

— Найдивніше те, що Сверд поставив на двері чотири замки. І це в будинку, де пожильці замикаються тільки тоді, коли хочуть, щоб їх не турбували. А як зібрався переїздити, то відкрутив усі ланцюжки й засуви і забрав з собою. Надійно був захищений, незгірше за теперішніх дівчаток.

— Це ти в переносному значенні?

— Так. У сексуальному. Стовпи нашого громадянства жахаються, що підлітки, а надто дівчата, починають рано статеве життя.

Мартін Бек засміявся.

Він здивувався сам собі. Але що було, те було — він справді засміявся.

— Ми говорили про Свердові двері.

— Ага. А ти, виявляється, вмієш сміятись. Нізащо б не повірила. Я думала, що ти давно вже відвик.

— Може, я просто нині не в гуморі.

Невдалий жарт. На її виду майнула тінь розчарування. Адже вона не помилилась. І знає про це. То навіщо грати в піжмурки?

— Вибач, — сказав він.

— Звичайно, закохалась я аж у шістнадцять. Але в наш час усе було інакше. Тоді казали: навіщо плодити злидарів. Чи, може, це було ще раніше? А тепер людей лякає інше — що буде завтра. Десь допущено великої помилки.

Вона погасила сигарету й діловито сказала:

— Я надто балакуча. Завжди. І це ще тільки одна з моїх вад. Хоч, мабуть, це не найгірше. Як по-твоєму, балакучість дуже погана риса?

Він похитав головою.

— Рея почухала потилицю і спитала:

— А що, Сверд і там понаставляв замків?

— Так.

Вона тріпнула головою і поскидала з ніг сабо. Тоді вперлась п'ятами в підлогу і звела докупи великі пальці.

— Цього я вже ніяк не розумію. Мабуть, якась манія. Я часом навіть починала непокоїтися. Адже в мене є запасні ключі до кожних дверей. Бо в будинку багато старих. Ану ж хтось захворіє і потрібна буде допомога. Якось треба дістатись до квартири. Проте ніякий запасний ключ не допоможе, коли людина так забарикадується. А Сверд також був уже немолодий.

Рівне гудіння пральної машини у ванній змінилось деренчанням, і Рея гукнула:

— Допомогти тобі, Інгело?

— Так… мабуть, я сама нічого не вдію.

Вона вийшла на хвилину, а вернувшись, сказала:

— Тепер усе гаразд. До речі, якщо йдеться про вік, то ми з тобою майже однолітки.

Мартін Бек усміхнувся. Він звик, що йому ніхто не давав п'ятдесяти років, а щонайбільше сорок п'ять.

— Правда, не такий уже той Сверд був і старий, — повела далі Рея. — Але слабовитий. Мабуть, якась небезпечна хвороба, бо він вважав, що довго не проживе, Якраз перед тим, як переїхати, він лягав у лікарню на обстеження. Що йому там сказали, не знаю. Та лежав він в онкологічній клініці, а це, мені здається, нічого доброго не віщує. Мартін Бек насторожився: це була важлива новина. Але тієї миті знов рипнули вхідні двері і хтось голосно гукнув:

— Реє!

— Я тут! У кухні.

Зайшов якийсь чоловік. Побачивши Мартіна Бека, він завагався, проте господиня відразу підсунула йому ногою стільця і сказала:

— Сідай.

Чоловік був молодий, років двадцяти п'яти, середній на зріст звичайної статури. Довгасте обличчя, русявий чуб, сірі очі й рівні зуби. На ньому була картата сорочка, вельветові штани й сандалі. В руках він тримав пляшку червоного вина.

— Ось, узяв дорогою, — сказав він.

— А я думала сьогодні обмежитись самим чаєм, — сказала Рея. — Ну гаразд, давай чарки. Чотири. У ванній пере Інгела.

Вона нахилилась і почухала зверху ступню. Тоді сказала:

— Однієї пляшки на чотирьох замало. Але в мене дещо є. Візьми в буфеті, з лівого боку. Штопор лежить у верхній шухляді ліворуч від зливальниці.

Чоловік дістав усе, що вона звеліла. Видно було, що він звик слухатись. Коли він нарешті сів, Рея сказала:

— Ви, мабуть, ніколи не зустрічались. Мартін… Кент…

— Радий познайомитись, — сказав Кент.

— Я також, — відповів Мартін Бек.

Вони потиснули один одному руку.

Рея налила в чарки вина й гукнула своїм хрипким голосом:

— Інгело, коли скінчиш прання, тут на тебе чекає вино! — Тоді стурбовано глянула на чоловіка в картатій сорочці й мовила: — Ти, якийсь пригнічений. Що сталося? Знов не пощастило?

Кент ковтнув вина і затулив руками обличчя.

— Куди мені приткнутися? — спитав він.

— І досі без роботи?

— Так, і ніякої надії. Сидить людина з дипломом, і ніде нема вільного місця. Та й біс його знає, чи коли буде.

Він нахилився вперед, хотів узяти Рею за руну, але вона невдоволено відсмикнула її.

— Сьогодні мені сяйнула відчайдушна думка, — повів далі він. — Я хотів би знати, що ти скажеш.

— Катай, послухаєм, яка думка.

— А може, мені поступити в поліційне училище? Вони там усіх беруть, навіть не дуже грамотних. Їм бракує людей, і я зі своєю освітою можу розраховувати на підвищення, як тільки навчуся бити злочинців по пиці.

— А тобі так хочеться бити людей?

— Ти ж знаєш, що ні. Але я можу зробити там щось корисне… Головне звикнути, а тоді можна було б дещо змінити в поліції зсередини.

— Між іншим, поліція б'є по пиці не найбільших злочинців, — сказала Рея. — А як ти думаєш утримувати Стіну й дітей, поки вчитимешся?

— Можна взяти позику. Я сьогодні вже дізнавався, коли брав бланки для вступу. Ось вони, я хотів би, щоб ти поглянула на проспект і сказала свою думку. Ніхто краще за тебе мені не порадить.

Він витяг кілька бланків та проспект і поклав усе на стіл.

— Чи ти вважаєш, що це божевільна ідея?

— Та не дуже мудра. До того ж мені здається, що поліцію не цікавлять люди, які вміють думати і хочуть змінити її зсередини. А анкета в тебе чиста? З політичного погляду?

— Один час я був у «Кларте», і це все. Але вони тепер беруть кожного, крім тих, що входять до лівих організацій. Явних комуністів.

Вона хвилину подумала, потім ковтнула вина й здвигнула плечима:.

— Ну що ж, спробуй. Наче безглуздий задум, але, може, буде й цікаво.

— Боюся тільки…

Чоловік надпив чарку, цокнувшись із Мартіном Беком, який теж ковтнув вина, але поки що тільки трішечки.

— Боїшся чого? — все ще невдоволеним голосом спитала Рея.

— Чи я витримаю — ось у чім річ.

Рея раптом усміхнулася й хитро глянула на Марина Бека.

— А ти спитай Мартіна. Він у цьому ділі спец.

Чоловік здивувався й недовірливо спитав:

— Ти справді щось у цьому тямиш?

— Трохи. Це правда, що поліції дуже потрібні добрі сили. І в проспекті правду написано, що служба багатогранна, з різними спеціальностями. Якщо когось, наприклад, цікавлять вертольоти, чи механіка, чи організаційні проблеми, чи коні…

Рея вдарила долонею по столу так, що аж чарки підстрибнули.

— Не верзи дурниць, — сердито сказала вона. — Відповідай чесно, хай тобі чорт.

На свій подив, Мартін Бек відповів:

— Можна витримати кілька років, коли маєш терпіння щодня спілкуватися в бовдурами і згоден бути за попихач в зарозумілих начальників, кар'єристів чи просто ідіотів. Головне, не мати власних поглядів. Тоді є велика надія, що й сам станеш таким, як вони.

— Видно, що ти не любиш поліції, — розчаровано сказав Кент. — Не вірю, що там так погано. Багато хто ставиться до поліції упереджено. А ти що скажеш, Реє?

Вона засміялась, і, мабуть, щиро. Потім сказала:

— Спробуй. Може, з тебе вийде добрий поліцай. Адже тобі більше нічого не світить. А тут і конкуренція невелика.

— Ти допоможеш мені заповнити бланки?

— Давай ручку.

Мартін Бек мав ручку в нагрудній кишені і відразу ж дав їй.

Рея підперла голову рукою і, зосередивши всю увагу на бланку, заходилась писати.

— Це буде чернетка, — сказала вона. — Потім передрукуєш усе на машинці. Можеш узяти мою.

Дівчина, яку звали Інгела, скінчила прання, зайшла до кухні й підсіла до столу. Говорила вона найбільше про ціни на продукти й про те, що на деяких із них, наприклад на молочних, ставлять завтрашню дату. Певне, вона працювала в крамниці самообслуговування.

Дзеленькнув дзвоник, відчинилися вхідні двері, і хтось зачовгав ногами в коридорі. До кухні зайшла стара жінка.

— У мене погано працює телевізор, — сказала вона.

— Якщо це через антену, то я попрошу Еріксона, щоб завтра перевірив її. А ні, то полагодимо апарат. Що зробиш, він уже давній. А мої друзі придбали собі новий, то ми тим часом можемо позичити. Їхній старий. Завтра я все влаштую.

— Я сьогодні пекла хліб і ось принесла вам свіженький буханець.

— О дякую, щиро дякую. А за телевізор не хвилюйтеся, все буде гаразд.

Рея швидко скінчила заповнювати бланки, віддала їх чоловікові у картатій сорочці і знов звернула пильний погляд на Мартіна Бека.

— Бачиш, господар будинку повинен про все потурбуватися, — сказала вона. — Повинен, але не всі так думають.

Більшість ухиляються від своїх обов'язків і тільки й дивляться, на чому б ще виграти. А це свинство. Я намагаюся зробити все, щоб квартирантам було зручно і щоб вони ладнали між собою. Квартири всі відремонтувала, але зовні обновити будинок не маю за віщо. Не хочеться підвищувати платню, а скоро осінь, таки доведеться, нічого не удієш. Треба докласти багато праці, коли хочеш, щоб будинок був гарний. Адже я несу відповідальність перед квартирантами.

Мартінові Беку було на диво приємно на душі. Він не хотів нікуди йти з цієї кухні. До того ж він трохи розімлів від вина. Адже п'ятнадцять місяців не куштував його.

— Отуди к бісу, я й забула, що ми балакали про Сверда.

— Він мав у себе щось коштовне?

— Нічого не мав. Два стільці, стіл і ліжко. Брудний килимок і найнеобхідніше начиння. З одягу — тільки те, що на ньому. Не знаю, нащо йому були ті засуди. Схибнутий чоловік, не інакше. Уникав усіх людей. Зі мною, звичайно, розмовляв, але тільки тоді, як було конче потрібно.

— У мене складається враження, що він був дуже бідний.

Рея задумалась. Потім налила вина, трохи ковтнула і сказала:

— А я зовсім не певна. Страхітливо скупий — це правда. Звичайно, за квартиру він завжди платив, але щоразу бурчав. Через вісімдесят крон на місяць! І, наскільки мені відомо, купував собі тільки собачий харч. Ні, що я кажу, — котячий. Він не пив. І взагалі не мав ніяких витрат. Тож навіть на пенсію міг би собі взяти часом шматок ковбаси. Звичайно, багато старих сидять на собачих харчах, але вони переважно більше платять за квартиру, та й мають більше потреб, часом дозволяють собі закропити душу пляшкою десертного вина. А Сверд не мав навіть приймача. Я читала в курсі психології про людей, які їли лушпиння з картоплі, ходили в лахмітті, а в матраці ховали зашитими сотні тисяч крон. Це відоме явище. Психічна вада, не пам'ятаю тільки, як називається..

— Але в Свердовому матраці грошей не було.

— І це переселення. Вчинок не на його вдачу. Нова квартира була напевне дорожча, та й на переїзд довелося потрусити кишенею. Щось тут не так.

Мартін Бек допив своє вино. Хоч як йому хотілося посидіти ще з цими людьми, треба було йти. Йому було тепер, над чим помізкувати.

— Мені пора. Дякую. Всього найкращого.

— А я хотіла приготувати макарони з м'ясною підливою. Чудова штука, коли сама робиш підливу. Посидь.

— Ні, я мушу йти.

Вона провела його босоніж. Коли вони проходили повз дитячу, Мартін глянув у той бік.

— Так, — пояснила Рея, — діти в селі. Я розлучена. — Вона замовкла, тоді додала: — Ти також, правда?

— Правда.

Біля дверей вона сказала:

— Всього найкращого, приходь ще. Вдень у мене літні курси, але після шостої я завжди вдома.

Вона помовчала, а тоді додала, хитрувато глянувши на нього:

— Побалакаємо про Сверда.

Згори сходами спускався гладкий чоловік у хатніх капцях, м'ятих сірих штанах і з червоно-жовто-синім значком FNL[2] на сорочці.

— Реє, на горищі перегоріла лампочка, — сказав він.

— Візьми нову в комірчині, — відповіла господиня. — Вистачить сімдесята п'ять ват.

Вона знов звернулася до Мартіна Бека:

— Не йди. Адже тобі хочеться залишитись.

— Ні, треба йти. Дякую за чай, за бутерброди й за вино..

З виразу її обличчя видно було, що вона хотіла затримати його. Хоча б з допомогою макаронів з підливою. Та потім передумала.

— Ну що ж, бувай здоров.

— Бувай і ти.

Жодне з них не сказало «до побачення». Поки він добрався додому, вже зовсім стемніло. Він думав про Сверда. І про Рею.

Йому було багато легше на серці. Так легко йому давно вже не було, хоч він ще не усвідомлював чому.