Замкнена кімната

XXIV

Жінка на ім'я Моніта зустріла Філіппа Труфаста Маурітсона аж через три роки від того літнього дня, коли її сфотографували на причалі Мея у шхерах біля Стокгольма.

То було останнє літо її шестирічного, подружнього життя з Петером: восени він познайомився з іншою жінкою і відразу після різдва кинув Моніту з п'ятирічною дочкою Моною. На його бажання вона подала в суд заяву про термінове розлучення з приводу зради; Петер квапивсь одружитися з новою жінкою, що була вже на п'ятому місяці вагітності, коли йому нарешті оформили розлучення. Моніті залишилася двокімнатна квартира в Гекаренгені, і Петер не висловлював ніяких претензій на дитину. Він навіть відмовився від права регулярно зустрічатися з дочкою; потім виявилося, що він утримався і від обов'язку платити за дочку гроші..

Розлучення погіршило не тільки матеріальне становище Моніти — найбільше її зажурило в цій прикрій історії те, що довелося кинути тільки-но почате навчання.

Вона давно відчула, як її зв'язує брак освіти, хоч не здобула її і не з своєї вини, оскільки ніколи не мала можливості вчитися. далі чи принаймні здобути якийсь фах. Після обов'язкових дев'яти класів вона вирішила на рік відкласти підручники, а тоді вступити до гімназії. Наприкінці того року вона зустріла Петера, вийшла за нього заміж, і думки про навчання довелось відсунути надалі. Через рік народилась дочка. Петер пішов на вечірні курси, і аж тоді, як він їх скінчив, за рік до розлучення, настала її черга. Коли Петер залишив її, про навчання довелось забути, адже няньки в дитини не було, і якби вона навіть знайшла її, то не мала б чим платити.

Коли народилась дочка, перші два роки Моніта сиділа з нею вдома. Та як тільки пощастило прилаштувати дитину до приватної няньки, що гляділа її вдень, вона знов пішла на роботу. Раніше, тобто після школи і майже до самих пологів, вона працювала в різних місцях, за неповних два роки встигла побути і секретаркою в канцелярії, і касиркою в крамниці самообслуговування, і продавщицею, і пакувальницею на фабриці, і офіціанткою. Неспокійна з натури, вона негайно кидала роботу, як їй набридало або хотілося якоїсь зміни.

Та коли після дворічної вимушеної перерви Моніта знов почала шукати роботу, виявилося, що з місцями стало скрутніше і нема вже великого вибору. Без фаху й корисних знайомств вона могла влаштуватись тільки на якусь низькооплачувану й нецікаву роботу. Нелегко було змінити місце, як воно тобі набридало. Щоправда, відколи Моніта почала вчитись і знов з'явилась надія на краще, легше стало витримувати вбивчу одноманітність конвейєра.

Три роки Моніта працювала на хіміко-технологічній фабриці в південній околиці Стокгольма, але після розлучення, коли вона залишилась сама з дочкою і довелося перейти на скорочений робочий день з меншою платнею, вона раптом відчула себе ніби спійманою в пастку. З відчаю Моніта звільнилася з фабрики, хоч і не уявляла, що буде далі.

Безробіття зростало, навіть досвідчені фахівці і люди з вищою освітою не мали де приткнутися або змагалися за низькооплачувані місця, що зовсім не відповідали їхній кваліфікації.

Якийсь час Моніта перебивалась на мізерну допомогу безробітним, і на душі в неї ставало дедалі тяжче. День у день треба було думати, як розтягти свої кошти, комірне, їжа й одяг для Мони забирали все, що їй щастило роздобути. Собі вона не купувала одягу, кинула курити, а купа несплачених рахунків однаково збільшувалась. Кінець кінцем, поборовши гордощі, вона попросила допомоги в Петера — як-не-як, а він мав ділити з нею видатки на Мону. Петер сказав, що мусить думати про свою родину, але дав їй п'ятсот крон, якими вона негайно сплатила частину боргів.

Якщо не рахувати трьох тижнів тимчасової праці на комутаторі і двох тижнів на сортуванні хліба в одній великій пекарні, Моніта, власне, цілу осінь тисяча дев'ятсот сімдесятого року тинялася без діла. Загалом таке життя її влаштовувало б. Адже приємно довше поспати вранці, цілий день бути з Моною. Якби не грошова скрута, вона б не вельми клопоталась роботою/Бажання вчитися поступово також пригасло: навіщо гаяти час і силу, залазити в борги, коли єдина винагорода за це — нічого не варта посвідка і усвідомлення, що ти набула якихось знань. До. того ж Моніта почала здогадуватися, що високого заробітку і кращого місця праці ще не досить, щоб відчувати задоволення від участі в суспільному виробництві.

Перед різдвом вона разом з Моною поїхала до старшої сестри в Осло. Батьки її загинули в автомобільній катастрофі п'ять років тому, крім сестри, в Моніти не лишилось близьких родичів, і відтоді в них стало звичкою святкувати різдво разом. Щоб купити квиток, Моніта заклала в ломбард обручки своїх батьків і ще якісь дрібнички, отримані в спадок. В Осло вона прожила два тижні, погладшала на три кілограми і повернулась такою жвавою і веселою, якою давно вже не була.

У лютому тисяча дев'ятсот сімдесят першого року Моніті сповнилось двадцять п'ять.

Відколи Петер кинув її, минув рік, а їй здавалося, що за цей час вона змінилася дужче, ніж за всі роки свого подружнього життя. Вона стала досвідченіша, впевненіша в собі, і це було добре. Та водночас вона стала черствіша, розчараваніша й озлобленіша, що її менше тішило.

І дуже її гнітила самота.

Як самітна мати шестирічної дитини, що вимагала постійного догляду, живучи у великому будинку з квартирами на винайм, де кожен ніби замикався в своїй оболонці, без роботи і без грошей, вона не мала ніякої можливості вирватися з ізоляції.

Колишні її друзі і знайомі поволі перестали відвідувати її, вона рідко виходила, бо не хотіла залишати дитину саму, та й не дуже розважишся, коли в тебе немає за що. Зразу після її розлучення друзі ще приходили до неї, але Гекаренген — далека околиця, не завжди їм хотілося їхати. До того ж Моніта часто була пригнічена, зажурена і, мабуть, так сковувала своїх гостей, що вони не мали бажання підтримувати з нею стосунки.

Вона ходила з дочкою гуляти, набирала в бібліотеці паки книжок і читала їх тихими самітними годинами, коли Мона спала. Телефон її рідко озивався, сама вона не мала кому дзвонити, і коли врешті його відімкнули через несплачені рахунки, Моніта навіть не помітила цього. У своїй квартирі вона була ніби у в'язниці, але поволі її ув'язнення стало для неї немов запорукою, безпеки, а життя за її вбогими сумними стінами почало здаватись чужим і нереальним.

Ночами, коли Моніта сновигала без мети з кімнати в кухню й назад, надто втомлена, щоб читати, й надто знервована, щоб заснути, — їй інколи здавалося, що вона зараз збожеволіє. Тільки ледь-ледь податися, і божевілля порве останні перепони.

Часто вона думала про самогубство, безнадія і страх інколи налягали. таким тягарем, що тільки дитина утримувала її від останнього кроку.

Доччине майбутнє дуже хвилювало Моніту, бувало, вона аж плакала з журби і безсилля. Вона хотіла, щоб Мона росла в спокійних, людських умовах, оточена турботою і теплом, а не в середовищі, де гонитва за владою, грошима і соціальним престижем роблять людей ворогами, де слова «купувати» і «мати» не стали синонімами щастя. Хотіла, щоб дочка могла розвинутися в особистість, а не застигла в одному з вічок, приготованих для неї суспільством. Хотіла, щоб її дитина зазнала радості від праці і спілкування, жила в безпеці й поважала себе.

Моніта вважала, що має чисто людське право бажати своїй дитині найпростіших передумов людського існування, але знала, що її бажання не можуть здійснитися, поки. вона живе у Швеції.

А звідки взяти гроші, щоб виїхати? її відчай і смуток оберталися в покірність долі й байдужість.

Повернувшись додому з Осло, Моніта вирішила опанувати себе і щось робити.

Щоб мати самій більшу волю і щоб Мона не росла без товариства, вона вже вкотре звернулася в дитячий садок неподалік від дому. І диво дивне — там виявилось вільне місце, й дочку відразу прийняли.

Після цього вона без особливого запалу почала шукати роботу за оголошенням.

І весь. час думала про одне: де взяти грошей? Щоб грунтовно змінити своє життя, їх треба було багато. Моніта вирішила будь-що виїхати зі Швеції, їй ставало дедалі незатишніше тут, вона почала ненавидіти суспільство, яке пишалося своїм добробутом, коли насправді в ньому розкошувала тільки жменя привілейованих, а більшості залишався один привілей — крутити маховик, який рухав увесь механізм.

Подумки Моніта зважувала різні способи роздобути грошей, але так і не знайшла жодного.

Наскладати грошей чесною працею? Нереально. Досі того, що в неї залишалося після сплати податку, вистачало тільки на квартиру та їжу.

Виграти в тоталізаторі? Мало надії. А проте щотижня вона заповнювала бланки спортивного лото, щоб хоч на щось сподіватися.

Не було в неї нікого, хто б міг залишити їй великий спадок.

Де знайти смертельно хворого мільйонера, що попросив би її руки і врізав дуба: шлюбної ночі?

Декотрі дівчата — вона сама знала одну таку — заробляли силу грошей проституцією. Тепер не треба навіть виходити на панель, назви себе «моделлю», відкрий ательє або піди працювати в «інститут масажу» чи якийсь елегантний «секс-клуб». Але сама думка про таке була їй гидка.

Залишалося десь украсти гроші — але як і де? Та й не, вийде в неї нічого, надто вона чесна.

Тим часом треба було принаймні спробувати влаштуватись на добру роботу.

І раптом їй із цим пощастило. Її взяли офіціанткою в один відомий і людний ресторан у діловому центрі Стокгольма. Недовгий робочий день у зручний час, і можна сподіватися на пристойні чайові.

Серед тих, хто любив ходити до цього ресторану, був Філіпл Труфаст Маурітсон. Якось до Монітиного столика сів невисокий ошатний чоловік з ординарним обличчям і замовив свинячі хрящі З тушкованою бруквою. Розраховуючись, він сказав їй якийсь жартівливий комплімент, проте великого враження на Моніту не справив.

Щоправда, й Моніта не вельми його зацікавила, принаймні того разу.

Вона була непомітна на вигляд, про, що сама давно знала, бо люди, які бачили-її раз чи два, потім рідко її впізнавали. В неї було темне волосся, блакитно-сірі очі, рівні здорові зуби, правильні риси обличчя. Середній зріст — метр шістдесят п'ять, нормальна статура, вага — шістдесят кілограмів.

Декотрі чоловіки вважали, що вона вродлива але доходили. такого висновку аж тоді, як ближче знайомилися з нею.

Коли Маурітсон протягом тижня втретє сів до Монітиного столика, вона впізнала його й подумала, що він замовить вишкварки зі. смаженою картоплею (того дня в меню стояла ця селянська страва). А минулого разу він їв млинці.

Він справді замовив вишкварки й молоко, а як вона принесла їх, глянув на неї і спитав:

— А ви, певне, тут недавно?

Моніта кивнула головою. Він не вперше озивався до неї, та вона звикла почувати себе непомітною, І халатик офіціантки не додавав їй привабливості.

Коли Моніта принесла йому рахунок, він розщедрився на чайові і сказав:

— Думаю, що вам тут сподобається, як і мені. І їжа тут смачна, тож бережіть свою фігуру.

Він по-дружньому підморгнув їй і пішов.

Наступними тижнями Моніта переконалася, що невисокий ошатний чоловік, який завжди замовляє селянські страви і, крім молока, нічого не п'є, навмисне вибирає один з її столиків. Стане біля дверей, роздивиться, де вона обслуговує, і сідає там: Його увага трохи лестила їй, хоч і здавалась дивною.

Сама Моніта вважала, що з неї погана офіціантка, вона не вміла надягати маски ввічливості перед нетерплячими вередливими відвідувачами і на їхню лайку відповідала гострим словом. Крім того, заклопотана своїми думками, вона часто була неуважна й забудькувата. Але вона була дужа, працювала швидко, вправно і до тих, хто, на її думку, заслуговував цього, ставилася привітно, проте не загравала й не кокетувала з ними, як декотрі інші дівчата.

Маурітсон щоразу перемовлявся з нею кількома словами, і поступово вона почала дивитись на нього як на свого знайомого. Їй подобалась його трохи старомодна чемність, хоч вона не узгоджувалася з його поглядами на різні події і речі, які він часом їй стисло викладав.

Моніта не була захоплена своєю роботою, але вважала її непоганою, до того ж вона приходила додому раніше, ніж закривали садок, і встигала забрати Мону. Вона вже не почувала себе такою безнадійно самітною, проте й далі хапалася за мрію, що колись зможе переїхати до якоїсь країни, де їй буде легше.

У Мони з'явилися товаришки, І вранці вона просто бігла в дитячий садок. Найкраща її товаришка мешкала в тому самому будинку, й Моніта познайомилася з її батьками — молодим приємним подружжям. Вони домовилися, що доглядатимуть одне одному дітей, якщо комусь потрібний буде вільний вечір. Монина товаришка ночувала в них багато разів, а Мона спала в неї двічі, хоч Моніта не могла придумати на той час нічого, кращого, як піти в кіно у центрі міста. Це принаймні давало їй почуття волі, а згодом знайомство з сусідами їй навіть пригодилося.

Якось у квітні, — Моніта вже працювала в ресторані третій місяць, — коли вона стояла вільна і, як звичайно, думала про своє, склавши руки під фартушком, Маурітсон покликав її від свого столика. Вона підійшла, кивнула головою на тарілку з гороховою юшкою, яку він їв, і спитала:

— Недобра?

— Чудова, як завжди, — відповів Маурітсон. — Але мені ось що спало на думку. Я тут сиджу день у день і наїдаюся, а ви все на ногах, усе працюєте. От я й хочу спитати: можна вас запросити в якийсь інший ресторан і чимось пригостити? Для різноманітності. Звичайно, ввечері, коли ви вільні. Скажімо, завтра?

Моніта вагалась недовго. Вона давно вже склала собі думку про Маурітсона: чоловік чесний, порядний, не любить пити, правда, трохи кумедний, але приємний; і боятися його немає підстав. До того ж вона давно сподівалась таких запросин і вже вирішила, що відповість. Тому й сказала:

— А що, можна піти.

Просидівши в п'ятницю вечір у ресторані з Маурітсоном, Моніта тільки в двох пунктах змінила свою думку про нього: він був не зовсім непитущий і, мабуть, не такий уже й порядний. А втім, через це він не став їй менше подобатися, їй навіть було з ним цікаво.

Тієї весни вони кілька разів ходили в ресторан, і Моніта лагідно, але рішуче відхиляла його спроби запросити її ввечері на склянку грогу й не приводила його до себе.

На початку літа він кудись зник, а в липні вона сама отримала двотижневу відпустку й поїхала до сестри в Норвегію.

Першого ж дня після відпустки вона побачила Маурітсона за своїм столиком, а ввечері вони зустрілися. Цього разу Моніта поїхала з ним на Армфельтсгатан, уперше залишилася з ним ночувати, і він не розчарував її в ліжку.

Обоє вони були вдоволені тим, як складалися їхні стосунки. Маурітсон не накидався їй, і вони зустрічались тільки тоді, коли вона сама хотіла — раз чи двічі на тиждень. Він ставився до неї уважно, тактовно, і їм було добре разом.

Моніта, своєю чергою, також була делікатна. Маурітсон, наприклад, уникав розмов про те, що він робить і звідки бере гроші. І хоч її цікавило це, вона ні про що не допитувалась. Адже вона сама не хотіла, щоб він надто втручався в її життя, насамперед оберігала від нього Мону, тому й не вдавалася в його справи. Вона його не ревнувала, він її також — чи здогадувався, що в неї, крім нього, нема ніяких коханців, чи просто не надавав цьому ваги. І про минуле життя ніколи її не питав.

Восени вони дедалі рідше ходили кудись, а більше сиділи в нього — приготують щось смачне, трохи вип'ють і рано лягають у ліжко.

Час від часу Маурітсон виїздив у справах, але ніколи не розповідав, куди й чого. Моніта була не така дурна і швидко збагнула, що він робить щось протизаконне. Та І оскільки Маурітсон їй подобався і здавався з натури: чесним; вона не могла припустити, що його вчинки — звичайнісінькі злочини. Якщо навіть він привласнює чуже то не краде, а просто відбирає в багатих, щоб допомогти убогим, як Робін Гуд. У кожному разі не торгує, наприклад, білими рабинями й не продає дітям наркотиків. Сподіваючись підбити Маурітсона на. відвертість, вона при нагоді натякала йому, що не бачить нічого аморального в незаконних діях, спрямованих проти лихварів, спекулянтів чи взагалі проти суспільства експлуататорів.

Перед різдвом Маурітсон змушений був трохи втаємничити Моніту у свою діяльність. Різдво і для злочинців — гаряча пора, із захланності він боявся щось проґавити й набрав стільки доручень, що просто не міг упоратися з ними сам: Бо як можна фізично встигнути другого дня різдва в Гамбург для дуже складної ділової операції, що вимагала його особистої присутності, і того самого дня доправити замовлення на аеродром Форнебю в Осло? Оскільки Моніта збиралася на свята до сестри, він не втримався від спокуси й попросив її бути його заступницею і гінцем. Доручення було не складне, але саму процедуру передавання пакунка обставлено такими хитрими запобіжними заходами, що безглуздо було б запевняти її, ніби йдеться про звичайний різдвяний подарунок. Маурітсон дав їй докладні інструкції і, знаючи її думку про наркотики, сказав, що в пакунку фальшиві бланки для махінацій з поштовими переказами.

Моніта не відмовилась допомогти йому і передала пакунок без будь-яких ускладнень. Він оплатив їй дорогу, та ще й додав кілька сотень крон за послугу.

Здавалося, так легко зароблені гроші, та ще й тоді, коли на них була скрута, мали б заохотити Моніту до подальших послуг Маурітсонові. Але, подумавши, вона вирішила обережніше ставитись до його доручень.

Звичайно, гроші їй потрібні, але якщо вона ризикує опинитись у в'язниці, то принаймні повинна знати за що. Моніта пошкодувала, що не перевірила пакунок, у неї виникла підозра, що Маурітсон її обдурив. І вона вирішила надалі не виступати в ролі його посланця. Їй не хотілось носити з собою таємничі пакунки, в яких могло бути що завгодно від опіуму до бомби з годинниковим механізмом..

Видно, Маурітсон інтуїтивно вгадав її думки, бо більше не просив допомогти йому, Він не змінив свого ставлення до неї, але Моніта почала відкривати в ньому такі риси, яких раніше не помічала, Вона переконалася, що він їй бреше, та ще й без будь-якої потреби, бо вона ніколи не питала його, що він робить, коли на певний час зникає, і ніколи не намагалася загнати його в тісний кут. Почала вона також здогадуватися, що він не шляхетний грабіжник багатіїв і добродій злидарів, а швидше дрібний шахрай, який за гроші зробить усе що завгодно.

Після Нового року їхні зустрічі порідшали, не тільки тому, що Моніта почала його краще бачити, а більше через Маурітсонові ненастанні роз'їзди.

Моніта не вважала, що набридла йому, бо кожен вільний вечір він намагався пробути з нею. Одного разу на початку березня до Маурітсона при ній навідались гості, якісь Мальмстрем і Мурен. Вони були трохи молодші за Маурітсона і, видно, завітали в справах. Їй ті гості сподобались, особливо один, але більше вони не приходили.

Зима тисяча дев'ятсот сімдесят другого року для Моніти виявилась тяжкою. Ресторан, де вона працювала, перейшов до іншого господаря, той зробив із нього бар, розгубив давніх клієнтів, а нових не здобув. Кінець кінцем він звільнив усю обслугу, а приміщення переобладнав на залу з гральними автоматами. Моніта знов лишилась без роботи і почувала себе ще самітнішою, бо Мона будні проводила в дитячому садку, а в неділю і в свята гралася з товаришками.

Моніта лютувала на себе за те, що не могла порвати з Маурітсоном. А втім, лютувала тільки тоді, як його не було, бо разом із ним їй було добре. Моніті лестила його закоханість. До того ж, крім Мони, він був єдиний, хто начебто потребував її.

Нудячись без роботи, Моніта часом заходила вдень на квартиру Маурітсона, коли знала, що його нема вдома. Вона любила посидіти там самотою, почитати, послухати платівку чи просто походити по кімнатах серед його речей, до яких ніяк не могла звикнути, хоч бачила їх не раз. Крім кількох книжок і деяких платівок, у Маурітсона не було нічого, що б Моніті хотілося мати у своїй квартирі, а проте їй чомусь тут подобалось.

Маурітсон не давав Моніті ключа. Вона сама замовила собі такий самий, коли він якось залишив його в неї. Це було єдине втручання в його незалежність, і спершу Моніту мучило сумління..

Вона завжди пильнувала, щоб не залишалось ніяких слідів її відвідин, і приходила туди тільки тоді, коли знала, що він десь поїхав. Цікаво, що б він сказав, якби довідався про її візити? Звичайно, вона часом нишпорила в його речах, проте не знаходила там і нічого особливо злочинного. Ключа вона зробила собі не для того, щоб стежити за ним, а просто хотіла мати таємничий куточок, де можна було б сховатися. Звичайно, її ніхто не шукав, ніхто не цікавився, де вона, але їй подобалось почувати себе недосяжною і незалежною, бо це нагадувало їй часи дитинства, коли, граючися з дітьми в піжмурки, щастило сховатися так, що ніхто не міг її знайти. Якби вона попросила, Маурітсон, мабуть, і сам дав би їй ключа, але тоді пропав би чар таємниці.

Якось у середині квітня, коли Моніті було надто тяжко на серці, вона подалася на Армфельтсгатан. Посидить у найбридкішому і найзручнішому Маурітсоновому кріслі, послухає платівку з музикою Вівальді, і, може, до неї знов повернеться те незвичайне почуття спокою і недосяжності.

Маурітсон поїхав до Іспанії і мав повернутися аж завтра.

Моніта повісила плащ і сумку в передпокої, взяла з. собою сигарети, сірники й зайшла до вітальні. Все, як завжди, — прибрано й поскладано. Маурітсон прибирав сам квартиру. На початку їхнього знайомства вона якось спитала його, чому він не найме когось для такої роботи. Він відповів, що йому подобається прибирати і шкода дарувати це задоволення комусь іншому.

Поклавши сигарети в сірники на широке бильце крісла, вона пішла до другої кімнати і ввімкнула програвач. Вона вибрала «Пори року» і під перші звуки «Весни» принесла з кухні блюдечко. Потім, сіла підібгавши ноги, в крісло й поставила блюдечко також на бильце.

Моніта думала про Маурітсона, про те, який у них убогий роман. Вони знайомі вже рік, а їхні взаємини не поглибились, не зміцніли за цей час, а швидше навпаки. Вона навіть не могла згадати, про що вони розмовляли, зустрівшись, — мабуть, тому, що балакали про дурниці. Сидячи в його улюбленому кріслі й дивлячись на полицю з безглуздими тарілками й вазочками, вона подумала, що Маурітсон, власне, — дуже кумедна постать, і всоте запитала себе, чому й досі не кинула його і не завела собі справжнього чоловіка.

Моніта закурила, пустила тоненьку цівку диму до стелі й вирішила викинути з голови того нікчему, щоб остаточно не зіпсувати собі настрою.

Вона вмостилася зручніше й заплющила очі, намагаючись ні про що не думати й легенько помахуючи рукою з сигаретою в такт музиці. Зненацька посеред ларго рука зачепила блюдце, воно впало на підлогу й розбилося.

— От бісова душа! — вилаялась Моніта.

Вона встала, пішла до кухні, відчинила дверці під зливальницею і сягнула рукою по віника, який звичайно стояв там праворуч біля, мішка на сміття. Віника на місці не було. Моніта присіла, навпочіпки, й зазирнула в шафку. Віник лежав долі, і, дістаючи його, вона помітила за мішком на сміття портфель. Старий, витертий портфель, якого вона, раніше ніколи не бачила. Певне, Маурітсон поклав його туди, щоб винести вниз на. смітник, бо він не влазив у сміттєпровід.

І раптом вона помітила, що портфель обмотаний міцною мотузкою, зав'язаною кількома вузлами.

Моніта витягла його на середину кухні. Важкий…

Портфель її зацікавив, і вона почала обережно розв'язувати вузли, намагаючись запам'ятати, як вони були зав'язані. Потім розмотала мотузку й відкрила портфель.

Він був набитий камінням і чорними шиферними плитками — десь зовсім недавно вона бачила такі.

Моніта насупила брови, підвелася й кинула недопалок у зливальницю, вражено дивлячись на портфель.

Навіщо Маурітсон набив його камінням, обмотав мотузкою й поклав у шафку?

Вона уважніше оглянула портфель. Справжня шкіра, мабуть, новим він був дуже гарний і дорого коштував. Вона заглянула під накривку — прізвища власника не було. І ще її здивувало те, що хтось обрізав гострим ножем чи лезом усі чотири ріжки портфеля, і то недавно, бо зрізи були зовсім свіжі.

Раптом вона здогадалася, що Маурітсон надумав зробити з портфелем. Ну звичайно, хотів утопити його в морі! Ну, може, не в морі, то в затоці. Але навіщо?

Моніта нахилилась і почала витягати з портфеля шиферні плитки. І поки складала в купку на підлозі, то згадала, де їх бачила. Внизу в під'їзді, біля тих дверей, що виходять на подвір'я. Видно, ними мали мостити подвір'я, і він там їх набрав.

Біля самого дна пальці її торкнулися чогось гладенького й твердого. Вона витягла його з портфеля і завмерла, тримаючи в руці. І в її голові почала набирати чітких форм думка, що давно вже підсвідомо визрівала там.

А що, може, це й був вихід, може, в цьому блискучому металі втілена її воля, про яку вона так давно мріє.

Пістолет був завдовжки близько двадцяти сантиметрів, мав широке дуло і важке руків'я. На блискучій синюватій поверхні над запобіжником була вибита марка: «Лама».

Моніта зважила його в руці. Важкий. Вона вийшла до передпокою і сховала пістолет у сумку. Тоді повернулась до кухні, склала плитки назад у портфель, обмотала його мотузкою, намагаючись зав'язати її так, як вона була зав'язана, і поставила портфель туди, де він стояв.

Потім узяла віник, позмітала у вітальні черепки, винесла в коридор і висипала в сміттєпровід. Повернувшись, вона вимкнула програвач, поклала на місце платівку, знов зайшла до кухні, забрала із зливальниці недопалок, укинула його в унітаз і спустила воду. Далі надягла пальто, застебнула сумку, перевісила її через плече і наостанці ще раз оглянула квартиру, перевіряючи, чи все стоїть так, як було. Вона помацала, чи ключ є. в кишені, захряснула двері й побігла сходами вниз.

Прийде додому і все обміркує докладно.