Замкнена кімната

XXV

У п'ятницю сьомого липня Гунвальд Ларсон устав дуже рано. Звичайно, не з сонцем — це вже було б занадто. Адже того дня сонце з'явилось над стокгольмським обрієм за одинадцять хвилин до третьої.

До пів на сьому він устиг прийняти душ, поснідати й одягтися, а ще за півгодини стояв уже на східцях того самого типового будиночка на Сонгарвеген у Солентунь в якому чотири дні тому побував Ейнар Ренн.

Тієї п'ятниці заповідалось багато подій: по-перше, мала відбутися нова зустріч Маурітсона з Бульдозером Ульсоном, і, видно з усього, не така приязна, як раніше. А по-друге, може, пощастить нарешті спопасти Мальмстрема й Мурена і розладнати їхню велику операцію.

Та поки спецгрупа візьметься до праці, Гунвальд Ларсон хотів з'ясувати невеличку загадку, яка цілий тиждень муляла його. В загальних подіях це була дрібничка, просто порошинка. Але він хотів її скинути з голови, а крім того, хотів довести самому собі, що розмірковував слушно і прийшов до правильних висновків.

Стен Шегрен не вставав разом із сонцем. Довелося довго чекати, поки він відчинив, позіхаючи і плутаючись у довгому купальному халаті.

Гунвальд Ларсон відразу приступив до справи.

— Ви збрехали поліції, — спокійно сказав він.

— Я збрехав?

— Минулого тижня ви двічі змалювали прикмети грабіжника банку, начебто схожого на жінку. Крім, того, докладно змалювали машину, «рено-шістнадцять», якою грабіжник немовби втік, і двох спільників, що були в тій машині.

— Правильно.

— У понеділок ви слово в слово повторили те саме старшому, слідчому, який приїздив сюди побалакати з вами.

— І це правильно.

— Правильно й те, що майже всі ваші слова — чистісінька брехня.

— Я змалював ту біляву особу так, як бачив її.

— Авжеж, тому що інші свідки також бачили її. І ви ще враховували те, що в нас може виявитись кіноплівка з кінокамери в банку.

— Але я все-таки думаю, що то була жінка.

— Чому?

— Не знаю. Адже можна чуттям угадати жінку.

— А от цього разу чуття зрадило вас. Та я прийшов не тому. Я хочу, щоб ви підтвердили, що Історія з машиною і двома чоловіками — ваша вигадка.

— А навіщо вам це?

— Мої мотиви вас не стосуються. Тим паче, що вони особисті.

Із Шегрена відразу злетів сон. Він пильно подивився на, Гунвальда Ларсона і спроквола мовив:

— Наскільки мені відомо, неповне чи хибне свідчення не вважають злочином, якщо його не дано під присягою.

— Цілком правильно.

— У такому разі я не бачу сенсу в нашій розмові.

— Зате я бачу. Я хочу з'ясувати одну справу. Скажімо, я дійшов якогось висновку й хочу знати, чи він правильний.

— І що це за висновок?

— Що ви морочили поліції голову не з корисливих міркувань.

— У нашому суспільстві досить таких, що дбають тільки про свою користь.

— Але ти не дбаєш про свою користь?

— Принаймні намагаюся не дбати. Мало хто мене розуміє. Наприклад, дружина не розуміла. Тому я тепер сам.

— Ти вважаєш, що грабувати банки добре й що поліція — природний ворог народу?

— Десь так вважаю. Тільки в тебе це виходить надто спрощено.

— Пограбувати банк і вбити директора спортивної школи — аж ніяк не політична акція.

— У цьому випадку — ні. Але треба враховувати й ідейні мотиви. А також історичну перспективу. Часом пограбування банку викликане політичними причинами. Наприклад, під час революції в Ірландії. Але воно може бути й неусвідомленим протестом.

— Ти хочеш сказати, що злочинців можна вважати такими собі бунтівниками?

— Що ж, це непогана думка, — відповів Шегрен. — Але навіть провідні соціалісти. Її відкидають. Ти читаєш Артура Лундквіста?

— Ні.

Гунвальд Ларсон волів читати Жюля Регіса і таких, як він, авторів: Саме тепер він перечитував С. А. Дюсе. Зрештою, це справи не стосувалось, його літературні смаки диктувало бажання розвіятись, а не потреба, самоосвіти.

— Лундквіст отримав міжнародну Ленінську премію, — повів далі Шегрен. — У збірці під назвою «Людина соціалізму» він пише приблизно таке, цитую з пам'яті: «Часом доходить до того, що явних злочинців змальовують носіями свідомого протесту проти несправедливості, мало не революціонерами… В соціалістичній державі таке неможливе».

— А далі? — спитав Гунвальд Ларсон.

— Кінець цитати, — відповів Шегрен. — А я вважаю, що він міркує примітивно. По-перше, не обов’язково бути ідейно свідомим, щоб збунтуватися проти несправедливості. А по-друге, щодо соціалістичних країн, то тут у нього взагалі нема логіки. З якої речі люди грабуватимуть самих себе?

Гунвальд Ларсон довго мовчав, Нарешті спитав:

— Отже, ніякого «рено-шістнадцять» не було?

— Не було.

— І не було неприродно блідого водія в білій тенісці та вбраного в чорне хлопця, схожого на Гарпо Маркса?

— Не було.

Гунвальд Ларсон кивнув головою, думаючи про своє. Потім сказав:

— Річ у тім, що грабіжник, здається, попався. І він далеко не стихійний революціонер, а нікчемна п'явка, що присмокталась до капіталізму, жила перепродуванням порнографії та наркотиків і думала тільки про свої прибутки, більше ні про що. Лише про себе. І відразу почала продавати своїх спільників, намагаючись урятувати свою шкуру.

Шегрен здвигнув плечима.

— Таких теж багато. Та однаково, той, хто грабує банк, по-своєму… як би тобі сказати… горопаха. Розумієш?

— Розумію, чому ж ні.

— А взагалі, як ти можеш так думати?

— А ти сам збагни як, — відповів Гунвальд Ларсон. — Спробуй поставити себе на моє місце.

— То якого біса ти опинився в поліції? — спитав Шегрен.

— Випадковість. Власне, я моряк. До того ж це було давно, коли багато що здавалось інакшим. Але це до нашої справи не стосується. Я з’ясував те, що мені було потрібне.

— Отже, все?

— Атож, бувай..

— Бувай, — відповів Шегрен.

Він був зовсім спантеличений. Але Гунвальд Ларсон не бачив виразу його обличчя, бо вже пішов. І не чув його останніх слів:

— А однаково я певен, що то була дівка.

Тієї самої ранньої пори в Єнчепінгу, в будинку на Пільгатан, пані Свея Маурітсон поралася вже в кухні — пекла на сніданок булочки з цинамоном, щоб зробити приємність своєму блудному синові, який повернувся додому. Вона й гадки не мала, якими словами цієї хвилини величають її сина в типовому будиночку за триста кілометрів від Єнчепінга. Та коли б почула, що її, любого синочка називають п'явкою, блюзнір дістав би качалкою по голові.

Ранкову тишу розітнув різкий дзвоник біля дверей. Пані Маурітсон поставила на ослін деко з викачаними булочками, витерла руки об фартух і подріботіла до передпокою, човгаючи стоптаними капцями. Старовинний годинник показував ще тільки пів на восьму, й вона занепокоєно глянула на зачинені двері спальні.

Там спав її хлопчик. Вона постелила йому на канапі у вітальні, — проте годинник не давав йому спати, тому серед ночі він збудив її, і вони помінялися місцями. Сердешний геть виснажився від праці, йому треба як слід відіспатися. А їй, глухій, мов пень, годинник не заважав.

Перед дверима стояло двоє високих чоловіків.

Пані Маурітсон не все почула, що вони казали, — але зрозуміла, що їм треба конче поговорити з її сином.

Даремне вона намагалась пояснити їм, що ще дуже рано, мовляв, нехай прийдуть пізніше, коли син виспиться.

Гості були невблаганні, казали, що в них дуже важлива справа, і кінець кінцем вона неохоче пішла до спальні й обережно збудила сина. Він підвів голову, глянув на свого годинника, що стояв на нічному столику, і обурено крикнув:

— Чи ви здуріли? Будите мене серед ночі! Я ж сказав, що мені треба виспатись.

— Тебе хочуть бачити якихось два чоловіки, — з винуватою міною сказала мати.

— Що? — зойкнув Маурітсон і схопився з ліжка. — Гадаю, ви їх не впустили?

Він подумав, що це Мальмстрем і Мурен пронюхали, де він сховався, і прийшли поквитатися з ним за зраду.

Мати похитала головою. Вона вражено дивилася, як син хапливо надяг костюм просто на піжаму, потім забігав по кімнаті, збираючи порозкидані речі й засовуючи їх у валізку.

— Що сталося? — несміливо спитала вона.

Син зачинив валізку, схопив матір за плече й засичав:

— Спровадьте їх! Скажіть, що мене нема! Що я поїхав до Австралії чи ще кудись!

Мати не почула, що він каже, але згадала, що її слуховий апарат залишився з ночі на нічному столику. Поки вона закладала його на вуха, Маурітсон підкрався до дверей і почав наслухати. Жодного звуку. Мабуть, стоять, наготувавши свої пістолети.

Мати підійшла до нього й пошепки спитала:

— Що сталося, Філіппе? Що то за люди?

— Спровадьте їх. Скажіть, що я виїхав за кордон.

— Але ж я вже сказала, що ти тут. Я не знала, що ти не хочеш зустрічатися з ними.

Маурітсон застебнув піджак і взяв валізку.

— Ти вже йдеш? — розчаровано спитала мати. — А я печу булочки. З цинамоном, такі, як ти любиш.

Він рвучко обернувся до неї:

— Які там булочки, коли…

Він замовк і нашорошив вуха. З передпокою долинули якісь невиразні звуки. Вони вже йдуть по нього. А може, застрілять на місці. Обливаючись холодним потом, він розпачливо озирався по кімнаті. Сьомий поверх, у вікно не вискочиш, а вихід зі спальні тільки в передпокій, де на нього чекають Мальмстрем і Мурен.

Він кинувся до матері, що розгублено стояла коло ліжка.

— Підіть до них. Скажіть, що я зараз вийду. Заведіть їх, до кухні, пригостіть булочками. Швидше! Ну, гайда!

Він підштовхнув її до дверей, а сам притулився спиною до стіни. Коли мати вийшла й зачинила за собою двері, він припав до них вухом. Він почув голоси, а за мить важкі кроки, що лунали дедалі ближче. Вони не пішли до кухні, а спинилися перед його дверима. І тоді Маурітсон раптом збагнув, що означає вислів «волосся стало сторч».

Тиша. Потім щось брязнуло, мабуть, у пістолет закладають патрони. Хтось кашлянув, у двері вимогливо постукали, і незнайомий голос сказав:

— Виходьте, Маурітсоне. Кримінальна поліція!

Маурітсон розчахнув двері і, аж застогнавши з полегкості, просто впав в обійми інспектора Гегфлюгта із єнчепінзької кримінальної поліції, який тримав напоготові наручники.

Через півгодини Маурітсон уже сидів у стокгольмському літаку з великим пакунком булочок на колінах. Йому вдалося переконати Гегфлюгта, що він не думає тікати, і наручників на нього не надягли. Він наминав булочки, дивився крізь ілюмінатор на залитий сонцем Естер'єтланд і, незважаючи ні на що, був задоволений життям.

Час від часу він простягав пакунок з булочками своєму охоронцеві, проте інспектор Гегфлюгт уперто хитав головою: його вхитувало в літаку, і тепер до горла йому підступала нудота.

Літак сів точно за розкладом о дев'ятій двадцять п'ять на аеродромі Бромма, а через двадцять хвилин Маурітсон знов опинився в будинку поліції на Кунгсгольмені. Ідучи туди в машині, він почав стурбовано розмірковувати, що міг знов затіяти Бульдозер, і почуття полегкості після крижаного страху вранці поступово змінилося тривогою.

Бульдозер Ульсон нетерпляче очікував на Маурітсона разом із вибраними зі спецгрупи Ренном та Гунвальдом Ларсоном. Решта під керівництвом Кольберга готували призначену на другу половину дня операцію проти зграї Мурена, бо справа була складна і, звичайно, вимагала чіткої організації.

Коли Бульдозерові сказали про знахідку в бомбосховищі, він мало не збожеволів з радощів і цілу ніч не міг заснути, так хвилювався. Нарешті він дочекався великого дня: Маурітсон, можна сказати, вже в його руках, Мурен та його спільники також потраплять у пастку, коли прийдуть по свою велику здобич. Якщо навіть не цієї п'ятниці, то другої напевне. А сьогоднішня підготовка тоді стане корисною генеральною репетицією. А потім, як Мурен і вся його ватага опиниться під замком, він скоро добереться й до Вернера Руса.

Рожеві мрії Бульдозера перебив телефонний дзвінок. Він схопив трубку і через три секунди вигукнув:

— Мерщій його сюди!

Він кинув трубку, плеснув у долоні і жваво сказав:

— Панове, він зараз буде тут. Ви готові?

Гунвальд Ларсон щось буркнув, а Ренн відповів знехотя:

— Еге.

Він добре знав, що йому і Гунвальдові Ларсону призначена роль глядачів. Бульдозер страх як любив виступати перед публікою, а сьогодні в нього бенефіс. Він був не тільки виконавець головної ролі, а й режисер, і разів із п'ятнадцять пересунув стільці інших дійових осіб, поки вони його вдовольнили. Він усівся на чільному місці, в кріслі за письмовим столом, Гунвальда Ларсона посадовив у кутку біля вікна, Ренна — праворуч від столу, а стілець для Маурітсона поставив навпроти себе, але далеченько від столу.

Гунвальд Ларсон колупав у зубах зламаним сірником і понурим поглядом міряв літнє вбрання Бульдозера веселих тонів: гірчичного кольору костюм, сорочку в блакитну й білу смужку і краватку з зеленими ромашками на рожевому тлі.

У двері постукали, й до кабінету ввели Маурітсона.

У нього вже й так було неспокійно на душі, а тепер він зовсім занепав духом, коли побачив у Бульдозеровій кімнаті знайомі обличчя. Їхні міни не віщували нічого доброго.

Той високий білявий поліцай — Ларсон чи як там його звати, — здається, заповзявся на нього з першого ж таки дня, а другий, з червоним носом, — завжди такий понурий, але що й Бульдозер, який був привітний, мов різдвяний гном, коли вони бачились востаннє, тепер дивився на нього вовком, — це вже гірше.

Маурітсон сів на стілець, на який йому показали, оглянувсь і привітався:

— Добрий день.

Ніхто до нього не озвався, і він повів далі:

— У документі, який ви мені дали, пане прокуроре, нічого не сказано, що мені не можна виїздити з міста. І взагалі, настільки я розумію, в нас не було такої домовленості.

Бульдозер звів брови, і Маурітсон квапливо додав:

— Але, звичайно, я до ваших послуг, коли можу чимось допомогти.

Бульдозер нахилився вперед, поклав руки на стіл і сплів пальці. Хвилину він мовчки дивився на Маурітсона, тоді, почав скрадливим голосом:

— Он що, пан Маурітсон до наших послуг. Вельми люб'язно з вашого боку, але нам більше не треба ваших послуг. Ні, тепер наша черга зробити вам послугу. Адже ви були з нами не зовсім щирі, правда? Нам здавалося, що вас через це мучить сумління, тому й узяли на себе клопіт улаштувати цю приємну зустріч, щоб ви, пане Маурітсон, спокійно, без поспіху скинули цей тягар зі своєї душі.

Маурітсон розгублено глянув на Бульдозера.

— Я не розумію… — почав він.

— Не розумієте? Може, взагалі не відчуваєте потреби скинути тягар з душі?

— Я… я не розумію, який тягар.

— Он як. Ну, а коли я вам натякну, що йдеться про минулу п'ятницю?

— Про минулу п'ятницю?

Маурітсон неспокійно забігав очима й засовався на стільці. Він глянув на Бульдозера, на Ренна, тоді знов на Бульдозера, зустрівся з холодним поглядом блакитних, як порцеляна, очей Гунвальда Ларсона і врешті похилив голову. Ніхто не озвався, аж поки Бульдозер знов почав:

— Так, про минулу п'ятницю. Невже ви так швидко забули, що робили того дня? Дев'яносто тисяч крон — не дрібничка. Чи як ви гадаєте, пане Маурітсон?

— Які ще дев'яносто тисяч? Я нічого не знаю.

Голос у Маурітсона став трохи бадьоріший, тому Бульдозер повів далі вже не таким скрадливим тоном, як досі:

— Отже, ви не знаєте, про що йдеться?

Маурітсон похитав головою:

— Ні, не знаю.

— Може, мені висловлюватись ясніше? Ви цього хочете?

— Так, будь ласка, — покірно мовив Маурітсон. Гунвальд Ларсон випростався й сердито сказав:

— Годі блазнювати! Ти дуже добре знаєш, у чім річ!

— Авжеж, знає, — добродушно сказав Бульдозер. — Пан Маурітсон тільки хоче показати нам, як він уміє викручуватись. Адже годиться трохи покомизитись. А може, він такий несміливий, що йому важко знайти потрібні слова?

— Коли він продавав своїх спільників, то йому слів не бракувало, — сердито мовив Гунвальд Ларсон.

— Нічого, зараз побачимо, — сказав Бульдозер. Він подався вперед і пронизав Маурітсона очима: — Отже, ти хочеш, щоб я висловився ясніше? Гаразд, скажу ясніше. Ми добре знаємо, що, ти минулої п'ятниці пограбував банк на Горнсгатан, і дарма тобі відмагатися, ми маємо докази. Вже саме пограбування — тяжкий злочин, проте, на жаль, на ньому не скінчилося, отже, ти вгруз по самі вуха. Звичайно, ти можеш сказати, що на тебе напали й що ти не хотів нікого вбивати, але факт залишається фактом, мертвого не воскресити.

Маурітсон зблід, на лобі в нього заблищали крапельки поту. Він розтулив рота, хотів щось сказати, та Бульдозер перебив йому:

— Думаю, ти розумієш, що на твоєму місці викручуватись немає сенсу. Найкраще для тебе — не відмагатися. Тепер тобі ясно?

Маурітсон похитав головою, хапаючи ротом повітря, і нарешті видушив із себе:

— Я… я не знаю… про що ви говорите. Бульдозер підвівся й почав ходити по кабінету.

— Ось що, голубе, я безмежно терплячий, але не зношу, коли людина дурна як пень.

Його тон свідчив, що навіть у безмежної терплячості є край.

Маурітсон усе хитав головою, і Бульдозер, походжаючи з урочистою міною по кабінеті, повів далі:

— Мені здається, я висловився досить ясно, проте можу ще раз сказати: ми знаємо, що ти був у банку на Горнсгатан, що ти вбив клієнта того банку й що тобі пощастило прихопити з собою дев'яносто тисяч крон. Все це нам відомо, і тобі нема сенсу відмагатися. Навпаки. Якщо ти перестанеш викручуватись і признаєшся, то це тобі врахують, звичайно, до певної міри. Отже, найкраще буде, коли ти розкажеш поліції, як усе відбувалося. Потім — де ти сховав гроші, як і куди подався з місця злочину і хто твої спільники. Ну, тепер тобі ясно?

Бульдозер скінчив прогулюватись і знову сів до столу. Він відкинувся на спинку крісла й подивився спершу на Ренна, а тоді на Гунвальда Ларсона, ніби чекав від них оплесків. Ренн просто слухав зі скептичною міною на обличчі, а Гунвальд Ларсон колупав пальцем у носі і взагалі не слухав. Бульдозер, сподіваючись від них захвату цим взірцево стислим і психологічно виваженим монологом, розчаровано подумав: «Перли перед свиньми» — і знов обвернувся до Маурітсона, який дивився на нього спантеличено й водночас злякано.

— Але я нічого цього не робив! — палко сказав він. — Яке пограбування банку? Я нічого не знаю!

— Досить теревенити. Чув, що я сказав: ми маємо докази.

— Які докази? Я не грабував ніякого банку і нікого не вбив. Безглуздя якесь.

Гунвальд Ларсон підвівся, зітхнув і став біля вікна.

— Нема чого з ним панькатися, — кинув він через плече. — Загороди йому в пику, то зразу все згадає.

Бульдозер спинив його рукою:

— Почекай трохи, Гунвальде.

Він сперся ліктями на стіл, поклав підборіддя на долоні і співчутливо глянув на Маурітсона:

— Ну, то як?

Маурітсон розвів руки:

— Ну не робив я цього! Слово честі! Присягаюся!

На обличчі в Бульдозера й далі світилося співчуття. Зненацька він нахилився й висунув спідню шухляду столу.

— Ага, присягаєшся… А однаково я залишаю за собою право сумніватись.

Він випростався, кинув на стіл зелену сумку й переможно глянув на Маурітсона. Той приголомшено витріщив очі на сумку.

— Так, так, Маурітсоне, тут у нас є все. — Бульдозер витяг із сумки речі й розклав їх рядком на столі. — Перука, сорочка, окуляри, капелюх і нарешті найголовніше — пістолет. Що ти тепер скажеш?

Маурітсон спершу спантеличено дивився на речі, що з'являлися на столі, потім раптом вираз обличчя його змінився, і він завмер, білий, мов стіна.

— Що це… що це таке? — спитав він.

Голос у нього зірвався, він відкашлявся і ще раз запитав те саме.

Бульдозер глянув на нього втомлено і звернувся до Ренна:

— Ейнаре, глянь, будь ласка, чи прийшли свідки. — Еге, — мовив той і вийшов.

Він повернувся через кілька хвилин, спинився в дверях і сказав:

— Ну.

Бульдозер схопився з місця.

— Чудово! Зараз перевіримо!

Ренн знов вийшов. Бульдозер поскладав речі назад у сумку і сказав:

— Що ж, Маурітсоне, ходімо в другий кабінет і влаштуймо невеличкий показ-моделей. Ти підеш із нами, Гунвальде?

Він кинувся до дверей із сумкою в руках. Гунвальд Ларсон подався за ним, безцеремонно підштовхуючи перед собою Маурітсона.

Кабінет, до якого вони зайшли, був аж у кінці коридора. Він не дуже відрізнявся від інших службових приміщень. Письмовий стіл, стільці, шафи з паперами, столик для друкарської машинки. На стіні дзеркало. З суміжної кімнати те дзеркало правило за віконце — крізь нього можна було побачити усе, що робиться в кабінеті, до якого зайшли Маурітсон з Бульдозером і Гунвальдом — Ларсоном.

Ейнар Ренн стояв біля віконця й дивився, як Бульдозер допомагав Маурітсонові надягти блакитну сорочку й русяву перуку, як він подавав йому капелюх і темні окуляри. Маурітсон підійшов до дзеркала і вражено глянув на своє відображення в ньому. Він дивився просто у вічі Реннові, тому аж стало ніяково, хоч він і знав, що його не видно. Окуляри й капелюх також виявились якраз до міри Маурітсонові.

Ренн вийшов і запросив першого свідка — касирку з банку на Горнсгатан. Маурітсон стояв посеред кімнати — із сумкою через плече, а коли Бульдозер сказав йому щось, почав походжати з кутка в куток.

Касирка глянула на нього у віконце, перевела погляд на Ренна й кивнула головою.

— Придивіться як слід, — сказав Ренн.

— Звичайно, це вона. Нема ніякого сумніву. Може, тоді вона була у вужчих штанях, а решта все те саме.

— Ви цілком певні?

— О так. На сто відсотків. Другим був бухгалтер банку.

— Це вона, — заявив він, тільки глянувши на Маурітсона.

— Добре придивіться, — сказав Ренн. — Щоб не було ніякої помилки.

Бухгалтер хвилину спостерігав, як Маурітсон ходить по кімнаті.

— Вона, я її впізнаю. Та сама хода, постать, волосся… Так, я певен. — Він помовчав і додав — Шкода, така гарна дівчина.

Решту часу до обіду Бульдозер присвятив Маурітсонові. Була вже майже перша, коли він урвав допит, так і не домігшись визнання. Він не мав сумніву, що Маурітсон скоро перестане опиратися, хоч, зрештою, і так було досить доказів. Маурітсонові дозволили подзвонити адвокатові, а тоді відвели його в камеру попереднього слідства.

Загалом Бульдозер був задоволений ранком, і, похапцем проковтнувши в їдальні рибу з картоплею, він з новим запалом узявся до другого свого завдання — ув'язнення зграї Мурена.

Кольберг не марнував часу і зосередив великі сили у двох головних місцях операції: на Русенлундсгатан і в околицях банку.

Мобільні загони дістали наказ триматися поблизу цих двох місць, але так, щоб не привертати до себе уваги. Навіть на підступах до них влаштовано моторизовані засідки на той випадок, якщо грабіжникам усе-таки пощастить утекти з приміщення банку.

В управлінні поліції на Кунгсгольмені не було на подвір'ї жодного мотоцикла, гараж стояв порожній, весь транспорт розмістили у тактично важливих пунктах міста.

Сам Бульдозер у ті критичні хвилини мав сидіти в управлінні поліції, стежити по радіо за ходом подій і приймати грабіжників, коли їх почнуть привозити.

Члени спецгрупи розмістилися в самому банку і навколо нього — всі, крім Ренна, якому доручено патрулювати на Русенлундсгатан.

О другій годині Бульдозера повезли сірою «вольво-амазон» перевіряти пости. В околицях Русенлундсгатан, мабуть, трохи впадав в око надмір поліційних машин, проте біля банку не було помітно засідки. Цілком задоволений тим, що він побачив, Бульдозер повернувся на Кунгсгольмсгатан чекати вирішальної хвилини.

Ось уже друга година сорок п'ять, а на Русенлундсгатан спокійно. Нічого не сталося й через хвилину біля будинку поліції. А після того, як о чотирнадцятій п'ятдесят не надійшло ніяких тривожних сигналів із банку, стало ясно, що грабунок призначений не на цю п'ятницю.

Про всяк випадок Бульдозер почекав ще до половини четвертої, тоді наказав припинити акцію, яку можна було вважати добре проведеною репетицією.

Він скликав спецгрупу, щоб обміркувати й проаналізувати операцію і вирішити, які деталі треба виправити й краще підготувати, адже на це в них був ще цілий тиждень. Присутні одностайно визнали, що все відбувалось так, як передбачав план.

Учасники операції діяли злагоджено.

Усі дотримувались графіка.

Належної хвилини кожен був на своєму місці.

Тільки день виявився не той, але через тиждень усе доведеться повторити якомога чіткіше й ефективніше.

Аби тільки не підвели Мальмстрем і Мурен.

Тієї п'ятниці сталося те, чого найбільше боялися. Начальникові центрального управління поліції раптом здалося, що хтось хоче закидати яйцями посла Сполучених Штатів. Може, й не яйцями, а помідорами, і не посла, а посольство. Або не закидати, а підпалити всіяний зірками прапор.

Таємна поліція нервувалася. Вона жила у вигаданому світі, де роїлися небезпечні комуністи, анархісти-терористи й хулігани, які намагалися підірвати суспільний лад тим, що протестували проти обмеженого продажу спиртних напоїв і отруєння міського середовища. Широку інформацію про лівих активістів таємна поліція отримувала від усташів та інших фашистських організацій, з якими вона віддавна залюбки співпрацювала.

Начальник центрального управління поліції нервувався ще дужче. Бо він знав те, про що не пронюхала навіть таємна поліція. У Скандінавії з'явився Рональд Рейган. Цей не вельми популярний губернатор із США уже прибув до Данії і поснідав, з королевою. Цілком можливо, що йому забагнеться навідатись і до Швеції, і немає ніякої гарантії, що його візит пощастить зберегти в таємниці. Тому й чергова демонстрація прихильників В'єтнаму ввечері тієї п'ятниці виявилась дуже недоречною. Десятки тисяч шведів були обурені бомбардуванням гребель і беззахисних сіл Північного В'єтнаму, який американці задля престижу заповзялися повернути в кам'яну добу, і натовпи людей зібралися на Гакбергет, щоб ухвалити резолюцію. Звідти демонстранти мали намір пройти до американського посольства й висловити свій протест черговому біля входу.

До цього не можна було допустити. Становище було скрутне, тим більше, що начальник міської поліції мав вихідний, а начальник відділу охорони порядку взагалі був у відпустці.

Тисячі порушників спокою зібралися поблизу найсвятішої будівлі міста — скляних палат американського посольства. В такому становищі начальник центрального управління поліції здобувся на історичне рішення: він особисто подбає, щоб демонстрація відбулася мирно, особисто відверне демонстрантів у безпечне місце, далі від посольства. Таким безпечним місцем він вважав парк Гумлегорден у центрі міста. Нехай прочитають там свою прокляту резолюцію і розійдуться.

Демонстранти були мирні й не опиралися. Похід рушив по Карлавеген у північному напрямку. Для нагляду за порядком мобілізовано всі сили поліції, які можна було вивільнити від інших обов'язків. Серед мобілізованих виявивсь і Гунвальд Ларсон, який, із вертольота дивився на довгу колону демонстрантів, що йшли з гаслами і прапорами. Він добре бачив, що зараз станеться, але нічого не міг удіяти. Та й, зрештою, не мав бажання втручатися.

На розі Карлавеген і Стурегатан колона, яку провадив сам начальник центрального управління поліції, зустрілася з натовпом уболівальників футболу, що поверталися зі стадіону, трохи розпалені вином, а трохи роздратовані поганою грою. Те, що було потім, скидалося на відступ наполеонівських військ з-під Ватерлоо або на візит папи римського до Єрусалима. Хвилин через три озброєна кийками поліція вже гамселила і уболівальників футболу, і прихильників миру. На приголомшених людей натискали мотоциклісти й коні. Демонстранти й уболівальники футболу почали лупцювати одні одних, не знаючи, за що. Нарешті поліцаї в уніформі під гарячу руку заходились молотити й своїх колег, убраних у цивільне. Самого начальника центрального управління поліції довелося визволяти вертольотом.

Щоправда, не тим, де сидів Гунвальд Ларсон. Уже через кілька хвилин Ларсон наказав механікові:

— Лети, хай йому біс. Лети куди завгодно, аби тільки далі від цього місця.

Близько сотні людей заарештовано, кілька сотень дістали травми. І ніхто з них не знав, за що.

А начальник центрального управління поліції, як завжди наказав:

— Щоб не було ніякого розголосу!