Замкнена кімната

XXX

Справу Маурітсона розглядали в стокгольмському суді. Його оскаржували у вбивстві, збройному пограбуванні банку, продажу наркотиків та інших порушеннях права.

Він усе заперечував. На всі запитання відповідав, що нічого не знає, що поліція вибрала його жертовним козлом і сама сфабрикувала докази.

Бульдозер Ульсон був у своїй стихії і весь час напосідався на підсудного. В ході слідства прокурор навіть, змінив формулювання «ненавмисне вбивство» на «зумисне».

Після триденного засідання суд склав вирок.

Маурітсона засуджено на довічну примусову працю за вбивство Гордона й пограбування банку на Горнсгатан. Крім того, його визнано винним у багатьох інших злочинах, між іншим і в співучасті у нападах зграї Мурена.

А звинувачення у вбивстві Карла Едвіна Сверда суд відхилив. Адвокат, що під час розгляду перших питань був якийсь ніби сонний, тут раптом пожвавішав і розкритикував речові докази. Між іншим, він навіть організував нову експертизу, яка визнала наслідки балістичного дослідження сумнівними, справедливо вказавши, що гільза надто постраждала, щоб її з цілковитою певністю можна було прив'язати до Маурітсонового пістолета.

Свідчення Мартіна Бека визнали не досить обгрунтованими, а в його версії знайшли багато прогалин.

Звичайно, з погляду так званої справедливості це не мало великої ваги. Не було різниці, чи судити Маурітсона за одне, чи за двоє вбивств. Адже довічне ув'язнення — найвища кара у шведському законодавстві.

Маурітсон вислухав вирок, криво посміхаючись. І взагалі під час суду він поводився трохи дивно.

Коли голова суду спитав, чи винний зрозумів вирок, Маурітсон похитав головою.

— В принципі вас визнали винним у пограбуванні банку на Горнсгатан і вбивстві пана Гордона. Проте суд не визнав вас винним у вбивстві Карла Едвіна Сверда. За все разом ви засуджені на довічне ув'язнення і сидітимете в камері попереднього ув'язнення, поки вирок набере чинності.

Коли Маурітсона виводили з судової зали, він сміявся. Люди, які бачили це, вважали, що тільки запеклий злочинець, зовсім нездатний покаятись, міг виявити таку неповагу до права й суду.

Моніта сиділа в затіненому кутку готельної альтанки, тримаючи на колінах підручник італійської мови.

Мона гралася з однією із своїх нових товаришок у бамбуковому гайку готельного парку. Дівчата сиділи на помереженій сонячним промінням землі між гінкими стеблинами бамбука, і, слухаючи їхні дзвінкі голоси, Моніта дивувалась, як легко можуть порозумітися діти, навіть якщо вони розмовляють зовсім різними мовами. А втім, Мона вже знала чимало слів, і Моніта була певна, що дочка навчиться чужої мови куди швидше за неї; сама вона почала вже сумніватися, чи взагалі її вивчить.

У готелі їй вистачало мізерного запасу англійських та німецьких слів, але Моніта хотіла спілкуватися не тільки з обслугою готелю. Тому й почала вивчати італійську мову, яка здавалася їй легшою за словенську і якою тим часом можна було послуговуватися в цьому маленькому містечку біля італійського кордону.

Було страшенно гаряче, вона геть розімліла, хоч сиділа в затінку і п'ятнадцять хвилин тому вчетверте від сьогоднішнього ранку полоскалась під душем. Вона згорнула книжку і сховала її в сумку, що стояла біля неї.

По вулиці й на набережній перед готельним парком прогулювалися вбрані по-літньому туристи. Серед них було багато шведів. Занадто багато, думала Моніта. В юрмі легко було впізнати тутешніх мешканців: їхня хода була вільніша, — певніша, кожне з них кудись поспішало, щось несло — кошики з яйцями чи овочами, темні хлібини з пекарні, рибальське спорядження, дітей. Щойно повз неї пройшов чоловік, що ніс на голові зарізане порося. До того ж, літні люди майже всі були одягнені в чорне. Моніта гукнула дочку, яка підскоком прибігла до неї.

— Я хочу прогулятися, — сказала Моніта. — Тільки до будинку Розети й назад. Ти підеш зі мною?

— А мені конче йти? — спитала Мона.

— Ні, звичайно. Залишайся тут. Я скоро повернуся. Моніта пішла вгору схилом, що здіймався за готелем. До будинку Розети було п'ятнадцять хвилин ходи від готелю. Його я далі так називали, хоч Розета померла п'ять років тому й тепер він належав її трьом синам, які давно вже мешкали в містечку.

З найстаршим із них Моніта познайомилася першого ж тижня: він тримав пивничку в порту, і його дочка дуже заприязнилася з Моною. Тепер Моніта знала вже всю його родину, але розмовляти могла тільки з ним, бо він був моряком і непогано володів англійською мовою. Моніта раділа, що так швидко знайшла собі друзів у містечку, а ще дужче її тішило, що можна буде зайняти будинок Розети, коли американець, який там мешкає, поїде восени додому. Оскільки його нікому не обіцяно до другого літа, Моніта зможе там прожити цілу зиму.

Будинок був побілений, просторий, зручний, стояв у садку, і з нього відкривався казковий краєвид.

А поки що Моніта ходила туди посидіти в садку й погомоніти з американцем, відставним офіцером, що приїхав сюди писати мемуари.

Деручись нагору стрімким схилом, вона по думки знов повернулася до тих подій, що привели її сюди. Всі ці три тижні вона не переставала дивуватись, як просто й швидко все сталося, тільки-но вона зважилась на той вчинок. Щоправда, її мучила думка, що до своєї мети вона дійшла ціною людського життя, проте вона сподівалася, що час зітре тяжку згадку, хоч безсонними ночами у голові в неї і досі відлунював той фатальний постріл.

Знахідка в кухонній шафці Філіппа Маурітсона стала ніби спонукою до дії. Власне, Моніта зважилась уже тоді, в його кухні, коли взяла в руки пістолет. Потім два з половиною місяці вона обмірковувала план і набиралась відваги. Десять тижнів ні про що більше не могла думати.

І коли нарешті приступила до здійснення свого плану, їй здалося, що вона передбачила всі можливі ситуації, а надто в банковій залі.

От тільки не врахувала того, що на неї може хтось кинутись. Вона нічого не тямила в зброї, не ознайомилась докладніше з пістолетом, маючи намір тільки полякати ним банкових службовців, і зовсім. не сподівалася, що він так просто вистрілить.

Коли той чоловік кинувся до неї, вона стиснула пістолет мимоволі, і звук пострілу був для самої неї несподіванкою. Побачивши, як чоловік упав, вона збагнула, що сталося, й страшенно перелякалась. Її ніби спаралізувало, і вона й досі дивується, як після такого струсу змогла довести свій задум до кінця.

Доїхавши на метро додому, Моніта сховала гроші у валізку з доччиним вбранням, яка вже була спакована.

Подальші її вчинки навряд чи були обдумані.

Вона переодяглася в сукню, взула сандалі й поїхала на таксі на Армфельтсгатан. Це не було передбачено планом, але їй раптом здалося, що Маурітсон також винен: у смерті того чоловіка в банку, і вона вирішила покласти пістолет туди, де його знайшла. Проте, вже зайшовши до кухні, вона відчула, що це безглузда думка, її пойняв страх, і вона чимдуж утекла звідти. Внизу вона помітила відчинені навстіж двері підвалу, спустилася туди й хотіла зайти в збірник сміттєпровода, щоб кинути зелену брезентову сумку в мішок із сміттям, коли почула голоси сміттярів, які саме працювали там. Вона побігла далі в підвал, опинилася в якомусь приміщенні зі старими речами, помітила в кутку дерев'яний ящик і засунула в нього свою сумку. Дочекавшись, поки сміттярі хряснули дверима й пішли, вона квапливо залишила той будинок. А другого ранку залишила й Швецію. Моніта завжди мріяла побачити Венецію і менше як через добу після пограбування банку була вже там разом з Моною. Проте затрималась у ній тільки на два дні — було сутужно з готелем, та ще й стояла страшна спека і з каналів здіймався просто нестерпний сморід. Краще приїхати сюди ще раз, коли трохи спаде хвиля туристів. Вони поїхали поїздом до Трієста, а звідти в Югославію, в маленьке істрійське містечко, де й зупинились.

Чорна нейлонова торбина з вісімдесятьма сімома тисячами шведських крон лежала в одній із валізок, що стояли в шафі її готельного номера. Моніта не раз уже думала, що треба знайти для грошей надійне місце. Треба колись вибратися в Трієст і покласти їх у банк.

Американця не виявилося вдома, проте Моніта зайшла в садок, сіла на траву, спершись спиною об дерево, й задивилась на Адріатичне море.

Повітря було дивовижно прозоре, чітко вимальовувалась лінія обрію, і білий катер неподалік берега.

Прибережні скелі, білий пляж і мінлива блакить води вабили до себе в цю полудневу жару. Зараз вона зійде туди і скупається.

Начальник центрального управління викликав члена колегії Стіга Мальма до свого великого світлого наріжного кабінету в найстарішому будинку поліції. На малиновому, килимі яснів чотирикутник сонячного світла, а крізь зачинені вікна долинав приглушений гуркіт з майданчика, де прокладали нову лінію метро.

Мова йшла про Мартіна Бека.

— Ти зустрічався з ним частіше за мене, і коли він одужував після поранення, і протягом цих двох тижнів, що він вийшов на роботу, — сказав начальник центрального управління. — Як він, по-твоєму?

— Я не знаю, що ти маєш на думці, — відповів Мальм. — Стан його здоров'я?.

— Нехай його фізичний стан визначають лікарі. Мені здається, що він цілком одужав. Мене більше цікавить, яке враження справила на тебе його психіка.

Мальм пригладив свої добре доглянуті кучері.

— Гм… Що тобі сказати…

Він замовк, і начальник центрального управління, трохи почекавши, роздратовано мовив:

— Я не вимагаю від тебе глибокого психіатричного аналізу. Просто хотів знати, яке враження він справляє на тебе тепер.

— Я не так часто його бачу, — ухильно відповів Мальм.

— Але частіше за мене, — сказав начальник центрального управління. — Він такий, як і був?

— Тобто, як був до поранення? Ні, мабуть, не так. Але він довго хворів, давно не працював, отже, потрібен якийсь час, щоб знов увійти в роботу.

— А в який бік він, по-твоєму, змінився?

Мальм запитально глянув на свого шефа.

— Принаймні не в кращий. Адже він був трохи дивакуватий і неприступний. І дуже свавільний.

Начальник центрального управління наморщив лоба.

— Ти так вважаєш? Мабуть, це правда, але раніше він досягав добрих наслідків у роботі. Чи, по-твоєму, він тепер ще свавільніший?

— Важко сказати… Він ще тільки два тижні працює…

— У мене таке враження, що він став якийсь неуважний, — сказав начальник центрального управління. — Нема вже тієї спритності. Взяти хоча б його останню справу, той смертельний випадок на Бергсгатан.

— Так, — погодився Мальм, — ту справу він проводив погано.

— Просто скандально, — підхопив начальник центрального управління. — Навіть більше: яку висунув заплутану версію! Дякувати богу, тією справою не зацікавилася преса. Але все може бути, так і чекай, що якісь чутки підуть. І навряд чи. це буде корисно для нас, а тим паче для Бека.

— Так, я не знаю, що й думати, — погодився Мальм. — Деякі докази буквально висмоктані з пальця. І те, що винний начебто сам зізнався… Я просто розгублений.

Начальник підвівся, підійшов до вікна, що виходило на Агнегатан і будинок міської управи навпроти. Постоявши кілька хвилин, він повернувсь на місце, вперся долонями в стіл і, розглядаючи свої нігті, сказав:

— Я багато думав про це. Сам знаєш, що Бек непокоїть мене, адже ми хотіли призначити його начальником управління…

Він помовчав. Мальм уважно слухав.

— Я дійшов ось якого висновку, — повів далі начальник центрального управління. — Коли зважити, як Бек вів справу того Скельда…

— Сверда, — поправив його Мальм.

— Що? Так, Сверда. Ну от, із Бекової поведінки видно, що він ще не зовсім у своїй колії, чи як по-твоєму?

— По-моєму, схоже, що він взагалі з'їхав з глузду.

— Ну, аж до цього, будемо сподіватися, ще не дійшло. Але якесь зрушення в його психіці є, і тому я вважаю, що треба почекати, подивитися, чи це щось поважне, чи лише тимчасові наслідки його хвороби.

Він ледь підняв долоні над столом і знов опустив їх.

— Одне слово… поки що я вважав би ризикованим рекомендувати його на посаду начальника управління. Нехай ще попрацює на своєму місці, а там побачимо. Адже це була ще тільки наша пропозиція, на колегію ми її не ставили, тож я пропоную тим часом відкласти її. У мене є інші, кращі кандидатури, а Бекові не конче знати, що його висували, отже, й не буде кривдно. То як?

— Я вважаю, що це мудра ухвала, — відповів Мальм.

Начальник центрального управління підвівся й відчинив двері. Мальм негайно схопився з місця.

— І мені здається, що це мудра ухвала, — погодився начальник центрального управління.

Коли чутка про те, що підвищення скасовують, години через дві докотилася до Мартіна Бека, він чи не вперше в житті погодився з начальником центрального управління.

Ухвала й справді була на диво мудра.

Філіпп Труфаст Маурітсон ходив по камері. Він не міг усидіти на місці, у голові в нього вирували думки. Щоправда, помалу вони спростилися до кількох запитань.

Що все-таки сталося?

Як воно могло статися?

Маурітсон надаремне шукав відповіді.

Чергові наглядачі вже доповідали про нього в'язничному психіатрові. На тому тижні вони хотіли звернутися й до священика.

Маурітсон все вимагав якихось пояснень, а хто краще за священика вміє пояснювати. От і нехай спробує.

В'язень тихо лежав у темряві. Спати він не міг.

Він думав.

Що все-таки сталося, хай йому біс?

Як воно могло статися?

Хтось та повинен знати відповідь.

Хто?