Збірник«Неправильний» погляд на війну

Таких,як Власов були мільйони

Останнім часом все частіше доводиться чути й читати про “непомірно високою” ціну, заплачену радянським народом за перемогу у Великій Вітчизняній війні, про масштаби втрат, штрафбати і загороджувальні загони. Про те, що народ наш – не переможець, а жертва. Окремо обговорюється тема масового переходу громадян СРСР на бік ворога.А. Бунич пише: “На тисячокілометрових фронтах мільйони офіцерів і солдатів піднесли предметний урок злочинному режиму, почавши з відкриттям бойових дій масовий перехід на бік противника”. І. Чубайс в “Московському комсомольці” виступив з черговим коментарем, присвяченим Дню Перемоги: “Так, Сталін переміг, причому не стільки у Великій Вітчизняній війні, а й у війні громадянській, що проходила одночасно. Вперше в одинадцятивіковий історії Росії в ході війни декілька мільйонів чоловік, а не якийсь самотній Власов, взялися за зброю, щоб воювати з власною владою. У цю третю силу входили і росіяни, і представники всіх народів, що проживають на території СРСР. Партизанське опір більшовизму закінчився не в 1945 році, а на початку 50 -х, причому проходив він не тільки в Балтії і на Україні, а й в “исконно русских областях” “.

Але якщо взяти, скажімо, історію Росії, до якої звертається І. Чубайс без належних для того підстав, то на час нашестя Батия на Русь звичайною справою були криваві розбірки між князями, а потім здача один одного завойовникам, перехід на службу до них разом з військом.

А хіба боярство, козацтво, стрільці не присягали то польському королю, то Лжедмитрію? Пізніше, у розпал Північної війни Петра I, коли війська Карла XII вторглися в межі Росії, донські козаки на чолі з К. Булавіним завдали по ній удар з тилу, захопили столицю Війська Донського Черкеськ, Царицин, обложили Саратов, наблизилися до Тамбова і Пензі.

На сторону шведів разом із запорожцями переходить гетьман Лівобережної України І. Мазепа. Пізніше він зі своїми загонами – вже на боці турків, кримських татар.

Учасник Булавінського виступу отаман І. Некрасов також прийшов на службу до кримського хана, а потім, воюючи на боці Османської імперії, некрасівці грабували російські землі, захоплювали і продавали в рабство своїх братів по православній вірі.

А під час війни з Наполеоном у Віленській, Гродненській, Мінській губерніях князь Р. Гедройц збирає двадцятитисячне військо, яке перейшло в стан тодішнього Євросоюзу, а місцеві православні батюшки за приписом голови Могилевської єпархії Варлаама приймають присягу на вірність Бонапарту і влаштовують молебні за нього. До того ж було чимало таких, хто поряд із завойовниками взявся приватизувати все, що завгодно, включаючи панські будинки в Москві, тимчасово залишені господарями.

Натхненні ідеями, принесеними на евроштиках, московські ентузіасти створили в столиці окупаційну адміністрацію, до якої увійшли купці-старообрядці, чиновники, викладачі навчальних закладів.

У наступній, Кримській війні інтервентам активно допомагали кримські татари, що по звірячому знущались і грабували слов”янський люд.

Звичайно, ні за характером, ні за масштабами, ні за тяжкістю випробувань всі колишні війни,не можна порівняти з Великою Вітчизняною. Ніколи ще наша країна не ставила під рушницю 34,4 млн. чоловік. Ніколи ще їй не доводилося залишати ворогу територію з населенням в 80 мільйонів чоловік. Якщо ж говорити про колабораціонізм, то історики, які вивчали тему, називають півтора мільйона осіб, в числі яких служили в національних формуваннях, в козацьких дивізіях, в бойових, спеціальних та допоміжних частинах противника, нарешті, в поліції, де росіяни в центральних областях СРСР, окупованих ворогом, становили 300 тисяч.

Це немало. Але знову ж таки з чим порівнювати. Що вважати “нормою”? Якщо біблійний сюжет про Христа, зданому одним з дванадцяти найвідданіших учнів – апостолів (що становить вісім відсотків), то наша армія і народ виглядають більш ніж гідно. Якщо з іншими країнами Європи часів Другої світової війни, наприклад, з Францією, яка не знала ні масових конфіскацій, ні репресій, ні колективізації, то треба врахувати, що із шести мільйонів чоловік, які служили у збройних силах країни, практично все військо, якщо не здалися самі, то були здані вермахту, після чого до мільйона французів билося на боці Гітлера на фронтах Європи, в тому числі проти нас, і в африканському корпусі Роммеля.

Уточнень вимагає і твердження про масовий добровільний перехід наших громадян на бік ворога. Умови, в яких опинилися мільйони полонених, були такими, що часто вступ до колабораціоністських формуваннь був єдиною можливістю врятуватися від голодної смерті в концтаборі. При цьому багато хто розраховував, отримавши зброю, перейти до своїх. І переходили до партизанів не тільки поодинці, а й великими групами, разом зі зброєю. Прикладів достатньо, у тому числі з практики так званих національних легіонів: татарських, вірменських, грузинських і т. д. запідозрені німецьким командуванням в готовності перейти на бік Червоної Армії, ці частини терміново переформовувалися або переводилися на Захід, а й там, перебивши німецьких командирів, їх бійці переходили на бік французьких, югославських, італійських партизан.

Навіть багато литовців, в симпатіях до більшовизму не помічених, ховалися від “добровільного” призову в лісах, за що їх родичі піддавалися репресіям аж до розстрілів. Від “добровільної” служби у військах СС ухилялося і більшість офіцерів довоєнної латвійської армії, про що не зайве пам’ятати як нинішнім апологетам колишніх нацистських доблестей в країнах Балтії, так і московським памфлетиста.

І не про масові переходах наших воїнів з перших же днів війни на сторону ворога свідчать німецькі генерали, а про зовсім інше.

“Слід зазначити завзятість окремих руських з’єднань у бою. Мали місце випадки, коли гарнізони дотів підривали себе разом з дотами, не бажаючи здаватися в полон”. Це запис із щоденника начальника генерального штабу сухопутних військ вермахту генерал-полковника Ф. Гальдера, зроблений на другий день війни.

17 вересня 1941 командування 39-го корпусу вермахту направило Гітлеру пам’ятну записку про можливість підриву більшовицького опору зсередини. У ній зазначено: “Попередній хід східної кампанії показав, що більшовицький опір і жорстокість перевершив всі очікування. Ніхто не повинен припускати, що війна призведе до революції в Радянському Союзі”.

Шеф політичної розвідки В. Шелленберг пише щось просто парадоксальне. Час від часу він зустрічався, що називається, за чаркою чаю з двома колишніми службовцями РККА: полковником і єфрейтором. Обидва потрапили в полон під Вязьмою, пройшли вербування в таборі, навчання в розвідувально-диверсійної структурі “Цепелін”, де їм цілком довіряли. Але як тільки мова заходила про війну, обидва говорили: “Ви її програєте”.

А як відчували себе тисячі рядових, що пішли служити ворогу? Взяти тих же поліцейських, в рядах яких народ був різний: просто відморозки, шкурники з номенклатурної обслуги, але більше було людей, збитих з пантелику, розгублених і вичікуючих, чия візьме. “Ми знаємо, що народ нас ненавидить, що він чекає приходу Червоної Армії. Так давайте поспішати жити, пийте, гуляйте, насолоджуйтеся життям сьогодні, оскільки завтра нам все одно повідривають голови “- сказав на одному з гулянні сільський голова.

Із зрадниками, захопленими в бою, партизани і справді розправлялися нещадно. Не шкодували їх і армійські частини, які вступали в черговий місто чи село. Тому ті ховалися, чекаючи смершівців. Зрештою, краще законні кілька років в шахті або на лісоповалі, ніж страшна і ганебна смерть. Але універсальний вихід – у партизани. Вважається, що кожен п’ятий з них так і зробив.

От,такі то справи.