Збірник«Неправильний» погляд на війну

Чуб, Гонта, Бульба.

Тарас Бульба-Боровець попри те, що помер своєю смертю і в поважному для українського політичного діяча ХХ століття 73-річному віці, є постаттю глибоко трагічною.

Він був палким українським патріотом, сказати б, патріотом стихійним, бо університети його полягали в роботі каменяра і відсидці в сумнозвісній польській Березі Картузькій. Він був так само стихійним демократом. Через те не міг терпіти надто вождистських, на його думку, бандерівців.

Саме Тарасові Бульбі-Боровцеві, очевидно, належить честь формування перших боєздатних загонів української партизанки часів Другої Світової, що вступили у відверту боротьбу з німецькими загарбниками.

А от чи має він підстави претендувати на роль єдиного фундатора УПА? Питання досі залишається відкритим. Адже спогади Бульби-Боровця надто суб’єктивні; це видно бодай з тих фрагментів, які пролунали щойно. Адже і білоруська національна партизанка була тоді надто кволою порівняно з радянською партизанкою в тій таки Білорусі, і говорити про цілий антиокупантський кордон від Прибалтики до Полісся теж можна було лишень видаючи бажане за дійсне.

Однак безперечно одне. Тарас Бульба-Боровець був таки справді причетний до формування феномену УПА, хоч і бачив він її, очевидно, дещо відмінною від того, якою вона стала пізніше. Хоч, з іншого боку, і його опоненти бандерівці саме, очевидно, від Бульби-Боровця запозичили багато що з тактики масового партизанського руху, змінивши свої погляди попередні на необхідність масового загальнонаціонального зриву.

Тарас Боровець (псевдоніми Тарас Бульба, Чуб, Ґонта) народився під Костополем на Волині 1908 року. Працював каменярем. У роки польської окупації Західної України проводив пропагандистську роботу на Поліссі. Декілька разів був заарештований польськими спецслужбами. В 1934-35 роках був в’язнем концтабору Береза Картузька.

У червні 1940 року еміграційний уряд Української Народної Республіки відрядив Тараса Бульбу-Боровця на Полісся для організації там повстанського руху. Через рік, у перший тиждень німецько-радянської війни, на Поліссі під командуванням Боровця діяло 3 тисячі вояків.

У взаємодії з підрозділами Білоруської національної самооборони військо Боровця вело бої із загонами червоних партизан та з радянськими частинами, що залишилися на Поліссі і Волині після відступу Червоної армії. У серпні це військо, яке тоді контролювало територію між Олевськом і Сарнами, в. селі Немовичі оголосило себе “Поліською Січчю”.

Проте вже 15 листопада Боровець на вимогу німецької влади розпорядився розформувати “Поліську Січ”, а невдовзі на її основі створив Українську Повстанську Армію. Ось, як він згадує про той період: “Багнисто-лісові терени Полісся німецькі армії не форсували, а обійшли. Тому, коли Київ та Смоленськ були в німецьких руках, в Пінську, Мозирі, Сарнах та Коростені сиділи по бункерах „Лінії Сталіна” цілі дивізії росіян. Частина з них, по відрізанні від своїх баз постачання та командування, розбіглась хто куди, а частина ярих російських комунарів рішила репрезентувати та боронити „радвладу” з честю до останнього патрона.

Хоч це були наші запеклі вороги, але вони примусили нас їх дуже високо цінити та шанувати, як не абиякого противника. Маючи в бункерах величезні запаси зброї, вогнеприпасів і т. п., вони згодом рішили не тільки оборонятися, але перейти до протинаступу.

Почалося „закріплювання радвлади” на місцях, де не було німецьких гарнізонів та карання „зрадників”, тобто всіх українців.

Почали палити цілі села й міста. Цілі райони й області „бездержавного” Полісся вкриває загальна луна полум”я та ліс шибениць змасакрованих по-варварськи жертв нового московсько-большевицького терору.

Німців це не болить. Вони шаленим темпом пруть на Москву та Харків. Не на їх землі війна. Не їх шкоди та втрати. Не їх трагедія.

„Поліська Січ”, завдяки відповідній пропаганді, виступає не як десятитисячна босонога Гвардія, а як „Велика Армія Тараса Бульби під командою генералів Армії УНР”. Вона розбиває несподіваними наскоками большевиків. Захоплює їх опірні пункти в бункерах. Очищує ціле Полісся від „радвлади”. Заводить на просторі Пінськ-Коростень зразковий лад і порядок. Допомагає населенню організувати свою власну адміністрацію. Відбудовується господарство і школи. В листопаді 1941 р. на очищене від російської диверсії Полісся приходить армія нового ката України – Коха. Ґестапо ліквідує нашу адміністрацію. Приходять банди „генераль- та гебітс-комісарів”, „ляндвіртів” і т.п. Команди „СД” та „СС” з місця починають поголовну „ліквідацію” жидів, „комуністів” та „націоналістів”, тобто всіх активних українців… Починається нова реорганізація. Підготовка нових планів боротьби з новим ворогом.Весною 1942 р. УПА починає сміливими несподіваними наскоками малих груп безоглядно громити „героїв” Коха не тільки на Поліссі. УПА не дає гестапівцям спати спокійно на заграбованих українських пуховиках в Пінську, Мозирі, Житомирі, Шепетівці, Вінниці, Проскурові та Києві одночасно. Відділи виростають з-під землі та западаються в землю по кожній операції. Ґестапо шаленіє… Ще зимою 1941 р. УПА заключила братерство зброї з славною білоруською національною партизанкою. Білоруси в”яжуться з Прибалтикою. Сам по собі монтується антиокупантський революційний блок поневолених націй. Літом 1942 р. від Чорного моря аж до Балтики починають щоденно летіти в повітря цілі гітлерівські „комісаріяти”, „ляндвіртамти”, залізничні мости, цілі ешелони та автоколони.

Літом того ж 1942 р. силами УПА починає живо цікавитись Москва. Пропонує „братні” переговори, присилаючи літаком з Москви уповноважену спецделегацію в складі підполковника Лукіна та капітана Брежньова.

Під осінь того ж 1942 року попросив „води” й сам „непереможний” Берлін. Кох за посередництвом підполковника СС, доктора Пюца та рівенського гебітскомісара доктора Бера пропонує Головній Команді УПА „дружні” переговори.

Виграваючи Москву проти Берліна і навпаки, УПА як чинник вільної та абсолютно ні від кого незалежної української національно-державної політики переводить як з Москвою, так і з Берліном офіційно переговори. Від одних і других „лісова дипломатія” вимагає визнати негайно на ділі, а не на словах українську абсолютно суверенну державу. Всі переговори розбиваються об цю вимогу”.

У липні 43-го року частина підрозділів УПА була об’єднана із збройними загонами бандерівської гілки Організації Українських Націоналістів в єдине військо, яке теж назвали УПА.

Боровець не погодився приєднатися з рештою свого війська до керованої бандерівцями армії і, щоб уникнути плутанини, перейменував “УПА-“Поліську Січ” на “Українську Народно-Революційну Армію”.

У листопаді Тарас Бульба-Боровець розпочав переговори з представниками німецького командування про передачу його війську зброї для боротьби проти Радянської армії, що наступала на Полісся. Проте 26 листопада під час переговорів нацисти заарештували Боровця і відправили його до концтабору Заксенгаузен.