Збірник«Неправильний» погляд на війну

ПАРТИЗАНИ

Виявляється, що й партизанська збройна боротьба не повинна була суперечити міжнародним законам з питань ведення війни. Коли партизанський рух не підкоряється цим законам, то партизани позбавляються їх захисту. Законність партизанських дій визнається лише за таких неодмінних умов: повинна бути особа (командир), відповідальна за дії партизанів; всі партизани повинні мати на своєму одязі чіткий пізнавальний знак своєї належності (зірку, кольорову смужку тощо); кожний партизан має відкрито носити свою зброю; всі партизани мають дотримуватись законів і звичаїв війни.*

І як би там не було, кожна війна у всіх її проявах, включаючи й партизанський рух, є страшною небезпекою для цивільного населення і ніякі закони не в змозі запобігти, на жаль, загибелі невинних людей. Звідси випливає; теза про те, що партизанська боротьба провокувала німців на розправу з місцевими жителями, цілком німецького походження. Вона набула поширення як під час війни, так і після її закінчення з метою виправдати у очах світової громадськості небачені звірства нацистських окупантів не тільки в СРСР, але й у всій Європі. Не менш дивно читати і твердження окремих дослідників, що в Україні “більшість цивільного населення гинула під час двобою німців з партизанами”. Поголовне нищення цивільного населення на окупованих нацистами землях України не було результатом партизанського руху, законність якого не викликає сумнівів. Причина жорсткості гітлерівців випливала з політики і намірів вищого нацистського керівництва. Адже на нараді 16 липня 1941 р. А. Гітлер цинічно заявив, що партизанська війна, котра ймовірно спалахне у тилу німців на окупованій території, надасть “можливість знищити все, що піднімається проти нас”. Наведені вище слова фюрера слід трактувати й так, що якби не було партизанської війни, то довелося б німцям самим її “організувати”.

Звісно, закони пишуть не ті хто воює. І зазвичай пишуться ці закони, щоб їх виконавці порушували. Партизани всяк і повсюдно не дотримувались прийнятих законів і звичаїв війни. Вони, де тільки могли розстрілювали військовополонений, що категорично було заборонено міжнародною конвенцією.

Хоч історія і засвідчує, що штучно привнесений партизанський рух ніколи не має перспектив розвитку і завжди приречений на невдачу, в Україні все було навпаки. Не дивлячись на каральні акції нацистів, полум’я народної боротьби набувало у часі все більших розмірів. Саме тому 28 червня 1942 р. командувач групою армій “Південь” видав директиву “Про втихомирення в Україні”, де наголошував, що “залишається чинним наказ фюрера: за кожного вбитого німця вбивати десятки росіян”, і підкреслював, що “найжорстокіші заходи є найдійовішими” Однак незважаючи ні на що Партизанський більшовицький рух не припинився, а стрімко ширився на всіх теренах Західної України. Окупаційній фашистській владі не вдалося його ліквідувати. Навпаки, він охоплює нові терени. Саме в червні він перекинувся вже і на терени Галичини (Радехів, Рава-Руська, Броди, Сокаль)”.

Ось як розповідає про звірства фашистів і умови ведення партизанської війни на окупованій поліській землі В. А Бегма у своїх спогадах ” Шлях нескорених”:

” Зима 1941-1942 років видалась лютою і затяжною. Лише наприкінці квітня сонце почало з”їдати сніговий покрив.

Одного квітневого дня на наш Кролевецький партизанський загін почали наступ карателі. Колгоспники села Голубівка, в якому ми стояли, створили загін самооборони…

Німці викотили гармати і почали гатити прямою наводкою. Із села бігли діти, жінки. До лісу гнали корів, свиней. Вереск, галас, плач. Це була гнітюча картина. Єдиний місток запрудили люди, тварини, вози… Село палало. Фашистські звірі стріляли селян, дітей. Всюди стояв стогін і плач… Ось в напівтемному льоху лежить убита жінка, груди її оголені, а біля неї борсається дівчинка. У неї скривавлене обличчя, червоні од крові рученята. І мале поранене. А далі, в кутку, сестричка- вона не плаче вже, а лише стогне і злякано водить оченятами… Тут і там димлять недогорілі головешки, стирчить димар, на купі глини- майже дотла згорілі тіла жінки і двох дітей…”

Або ж такий епізод, що підтверджує поняття- радянські партизани були невід”ємною військовою регулярною структурою Червоної Армії і характеризує їхні відносини з поляками і націоналістами:

“Усередині хата побілена, підлога помита. Лави з недавно виструганих дощок ще пахли хвоєю. На стіні портрет Леніна… Почалося в тилу ворога історичне засідання членів підпільного ЦК КП/б/ України і командирів дев”яти найбільших українських з”єднань.На цій нараді обговорювалися практичні заходи по виконанню літнього плану партизанських дій у зв”язку з уже розробленим Ставкою Верховного Головнокомандування стратегічним планом на час весняно літньої компанії 1943 року… Виступає Дем”ян Коротченко- секретар ЦК КП /б/ України. Він зупинився на завданнях партизанських загонів і дав всебічний аналіз поточного моменту…

– Зупинюся на кількох моментах політичного порядку… Поляки і націоналісти. Немало випадків, коли поляки шукають захисту в наших партизанських загонах. Головне ж для нас- розвиток радянського партизанського руху. На ваші питання, як бути з націоналістами, Центральний Комітет дав чітку відповідь. У нашому ставленні до українських націоналістичних “партизанських” загонів ми повинні завжди пам”ятати і розрізняти: по перше, що керівники українських буржуазних націоналістів- це німецькі агенти, вороги українського народу, і, друге, що деяка частина рядових учасників цих загонів щиро йшла боротися з німецькими загарбниками, але їх обдурили націоналісти… Виходячи з цього, ЦК поставив перед партизанськими загонами України такі завдання: по- перше, всіма засобами викривати керівників формувань буржуазних націоналістів як ворогів українського народу, фашистських агентів; по-друге не вступати в контакт з цими загонами; по-третє не вести збройних бойових операцій проти цих загонів, якщо вони не нападають на радянські партизанські загони, пам”ятаючи, що головним завданням є розгром фашистської Німеччини і вигнання окупантів з радянської території…”

Не знаю, чи можна називати партизанськими з”єднання, на чолі яких стояли генерали і полковники?

“Генерал Строкач у своєму виступі говорив, що група УШПР задоволена перевіркою, хоча у нас є чимало недоліків Він говорив, що Український штаб партизанського руху вже має зв”язок з 200-ми загонами у Сумській. Чернігівській, Київській, Житомирській, Ровенській, Кам”янець- Подільській, Полтавській областях…

– Штаб ставить перед партизанськими загонами завдання паралізувати комунікації ворога. Вам буде поставлено завдання виводити з ладу залізницю. Отже, кожен загін повинен відповідати за окрему залізничну вітку і діяти самостійно…”

В боях за визволення Ровенщини й Волині брали участь партизанські з”єднання генерал-майорів Олександра Сабурова, Михайла Наумова і Петра Вершигори, з”єднання І вана Артюхова, диверсійний загін полковника Героя Радянського Союзу Дмитра Медвєдєва…

Пізніше ми дізналися, що партизанські з”єднання сковували в Ровенській області понад тридцять тисяч нимців, що майже шість ворожих дивізій так і не прибули на фронт. Отже партизани справді були другим фронтом для рідної Червоної Армії” – переконаний колишній секретар підпільного Ровенського обкому КП/б/У, начальник обласного штабу партизанського руху, командир з”єднання генерал-майор В.А. Бегма.