Збірник«Неправильний» погляд на війну

Облогу Львова німці зняли тільки 20 вересня за особистим розпорядженням Гітлера. Причому «непереможним» німецьким військам наказували не відступити, а «звільнити» місто.

Як свідчать трофейні польські документи, відразу після зайняття колишніх німецьких позицій Червоною армією із лав захисників Львова розпочалось «масове дезертирство вояків руської (маються на увазі українці – В. Ш.) національності». А вже 22 вересня було досягнуто домовленості про добровільну здачу зброї польськими військами, за якою офіцерам гарантувались «особиста свобода», «недоторканість особистого майна» і навіть право на від’їзд до зарубіжних країн «з дозволу місцевих властей і згоди дипломатичних представництв цих держав».

Більше пощастило рядовим солдатам української та білоруської національностей, яких згідно з розпорядженням наркома оборони СРСР N 75928 від 23 вересня 1939 р. спочатку просто відпускали додому. Та вже через два дні з подачі Мехліса з’явився секретний наказ N 034, за яким військовополонених направляли до спецтаборів НКВС. Їхніми в’язнями, згідно з офіційними даними, лише за період з 25 вересня по 7 жовтня стали 125 803 військовополонені, із яких 40 769 згодом відпустили, а 43 054 уродженці Західної Польщі передали німецькій стороні. Крім того, вже у 1939-1940 рр. з приєднаних до СРСР західних територій України і Білорусі було примусово депортовано у віддалені райони «нової радянської батьківщини» 292 513 осіб із числа «соціально ворожих елементів».

Отож не дивно, що коли у «золотому вересні» 1939 року на західноукраїнських землях місцеве населення не лише радісно зустрічало Червону армію хлібом-сіллю, але навіть створювало так звані «загони самооборони», які зі зброєю в руках допомагали визволителям, то вже невдовзі ставлення до нової влади почало кардинально змінюватись

Перед війною радянське суспільство зовсім не представляло єдиний конгломерат, як про це “трубила” офіційна пропаганда.

Було вже чимала кількість людей, які сприйняли ідеї соціальної рівності, було досить численне молоде покоління, що пройшло школу творчого соціалізму на Магнітці, Турксиб, Дніпрогесі, Московському метро, ??що запам’ятали їх особистий, відзначений державою вклад. Вже був конгломерат людей, відданих Справі. Одні з них виходили з віковічного вищого селянського менталітету: “Помирати збираєшся, а урожай збери”.

Було й немало таких, які люто ненавиділи владу Рад; частина колишнього панівного шару, що залишився в країні: розкуркулені селяни, розкозаченні козаки, неправедно репресовані, відторгнені від суспільного життя віруючі. Тому багатьом недругам, як із-за кордону, так і зсередини, здавалося, що один невеликий поштовх – і країна розпадеться, розсиплеться на ворогуючі групи.

Особливу надію на слабкість східного сусіда плекав Гітлер. Його розвідка, агенти, багато російських емігрантів “шептали” про розколоте Радянське суспільство. Крім власної військової потужності Гітлер розраховував на внутрішню опозицію, на сепаратистські сили, на підкуп і залякування. Але ці надії Гітлера не виправдалися. І це теж був феномен Великої Вітчизняної війни.

Дивно, але такі різні радянські люди у ці суворі, військові дні згуртувалися. І те що було характерним для “русичів”: перед обличчям великої, смертельної зовнішньої небезпеки згуртуватися, стало основополагаючим для всього інтернаціонального євро-азійського радянського люду.

Трагедія 22 червня, найжорстокіша з воєн, спонукала до глибин народної свідомості, викликала новий підхід до Слова, народної мови, до пам’яті. Саме тому, Йосип Сталін, який навчався в православній семінарії, вловив нову світоглядну суть війни та звернувся до народу з неможливими раніше словами: “Брати і сестри! ” А закінчив словами, які колись були сказані в храмі народними поводирями: “Наше діло праве! Ворог буде розбитий! Перемога буде за нами!”

До перемоги було, правда, ще дуже і дуже далеко, попереду були дороги відступу, мільйони жертв, спалених міст і сіл. Однак ці прості слова стали істинною і породили у бійця-трудівника тилу самовідданість, убезпечували від паніки, від безсилля, зневіри, хоча причин для всього цього було достатньо.

Так, у червні-липні 1941 року по Червоної Армії та радянській країні було завдано удар жорстокої сили. За оцінками зарубіжних військових фахівців, опір Росії очікувалося недовгим. Британська розвідка була переконана, що війна триватиме не більше трьох-шести тижнів. Начальник імперського генштабу Д. Ділл додав: “від шести до семи тижнів”. Міністр США Г. Стімпсон вважав, що “з руськими буде покінчено мінімум за один, максимум за два місяці”.

Історики війни звертають увагу на поразки, на відступ, на масову загибель і здачу в полон солдатів Червоної Армії на початку війни. Здавалося, впоратися з таким переможним ворогом неможливо. Але ж були такі герої, які воювали на смерть і знищували ворога. Мало хто знає, що вже 22 червня радянські льотчики збили 200 німецьких літаків і скоїли 10 таранів.

Через 25 хвилин після початку війни лейтенант Іван Іванов таранив “Хейнкель-111? у районі міста Дубно. Посмертно йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу.

І саме головне, що увійшло в життя всієї країни в 1941 році, – великий поворот до Віри, до Бога, до душі. Церква проявила себе в ці грізні дні як духовний поводир народу, з перших годин знайшла точні і вірні слова, звернені до співвітчизників. Адже їй не треба було підшукувати ці слова і заклики – вони йшли з Євангелія, з храму, з історії Русі. 22 червня 1941 за церковним календарем – День всіх святих. У церквах відслужили літургію. І ось війна! Як тільки прозвучав виступ наркома закордонних справ В.М. Молотова, цервка стала розсилати послання приблизно такого змісту: “… фашистські розбійники напали на нашу батьківщину. Зневажаючи всякі договори і обіцянки, вони раптово обрушилися на нас, і ось кров мирних громадян вже зрошує рідну землю. Повторюються часи Батия, німецьких лицарів, Карла шведського, Наполеона. Жалюгідні нащадки ворогів православного християнства хочуть ще раз спробувати поставити народ наш на коліна перед неправдою, голим насильством, примусити його пожертвувати благом і цілістю батьківщини, кровними заповітами любові до своєї Батьківщини. Але не вперше доводиться руському народу витримувати такі випробування. З Божого допомогою і цього разу він розвіє фашистську ворожу силу. Наші предки не падали духом і при гіршому становищі, тому що молилися не про особисту небезпеку і вигоди, а про священний свій обов’язок перед Батьківщиною і з вірою виходили переможцями “…

Приголомшуючими для агітпропу з’явилися слова: “Згадаймо святих вождів російського народу і простих православних воїнів, безвісні імена яких російський народ увічнив у своїх славних билинах про богатиря Іллю Муромця, Добриню Микитича та Альошу Поповича, які розбили вщент Солов’я-розбійника… Саме нам потрібно в цю страшну і тривожну годину пам’ятати заповідь Христову: “Більше сіючи любові нічтоже імати, та хто душу свою покладе за друзів своїх”. Душу свою покладе не тільки той, хто буде убитий на полі бою за свій народ і його благо, а й кожен, хто жертвує собою або вигодою заради Батьківщини!… Церква Христова благословляє всіх православних на захист священних кордонів нашої Батьківщини. Господь нам дарує перемогу!”.

Ось так Церква в перші години війни сказала те, про що, Сталін наважився виголосити лише 3 липня, 1941 року – на одинадцятий день, коли вже палали українські міста і села. Проголосила те, про що спочатку несміливо, а потім більш рішуче заявляла радянська пропаганда. Адже ще не з’явилися ні листівки, ні плакати, що закликають до боротьби. Бойовий агітпроп ще у роздумах дивився на свої колишні гасла про класову солідарність і єднання пролетарів усіх країн, а церква вже визначила обличчя ворога, вказала на витоки майбутньої перемоги, на переростання народної війни в священну.

Перед лицем національної небезпеки церква закликала до національного єднання, до боротьби з загарбниками, агресорами, окупантами. У всіх православних храмах всього Радянського Союзу молилися про перемогу російського народу. І сотні тисяч православних людей осмілювався і стояли на смерть, чекаючи порятунку від Господа…

Мало кому відомо, що саме Церква у своїх літургіях на самому початку війниі зверталася до вірників таким “Словом”:”Патріотизм руських відомий всьому світу. Він носить особливий характер найглибшої, палкої любові до своєї батьківщини. Цю любов можна порівняти тільки з любов’ю до матері, з самою ніжною турботою про неї. Здається, жодною мовою поруч зі словом “батьківщина” не поставлено слово “мати”, як у нас. Ми говоримо не просто батьківщина, але мати-батьківщина, і як багато глибокого сенсу в цьому поєднанні двох найдорожчих для людини слів! “Руський” нескінченно прив’язаний до своєї Батьківщини, яка для нього дорожче всіх країн світу “.

Ось як! Гнана і гноблена Православна Церква допомагала своєму запеклому ворогу – Радянській владі, бо була переконана, що тільки Радянський Союз врятує Руську Церкву і слов”янську цивілізацію.