Збірник«Неправильний» погляд на війну

“Власовці!” найкращими були у каральних акціях

На початку нинішнього третього тисячоліття з проханням про повернення «доброго імені» генерала Власова, який добровільно перейшов в роки війни на бік фашистської Німеччини, до російської прокуратури звернулося рух «За веру и Оттечество». Однак військова колегія Верховного суду РФ, переглянувши кримінальну справу Власова та його спільників, визнала їх законно засудженими за зраду Батьківщині і які не підлягають реабілітації…

Наше знання схоже на кулю – чим більше ми пізнаємо, тим більше у появляється точок дотику з невідомим. Ось і щодо Великої Вітчизняної… Здавалося б, скільки вже сказано-переказано, читано-перечитано про події тих трагічних років! Але «білі плями» історії раз у раз спливають з таємних глибин. І знову потрібно шукати відповіді на складні питання минулого, щоб не повторити помилок у майбутньому…

У військовому архіві Потсдама зберігаються штабні та оперативні документи ОКХ – командування сухопутними силами і установ СС і СД. Документи свідчать: першими до складу «східних військ» (іменувалися «тубільними», а пізніше – «добровольчими») у липні 1941-го увійшли литовські, латиські й естонські охоронні батальйони. А в кінці року почалося формування російських, українських, кавказьких, туркестанських та інших батальйонів. За штатом військового часу в кожному з них має бути близько 1000 чоловік. Але у всіх цих батальйонах значилося лише по 400 – 500. Крім того, у кожному було «німецьке ядро» – 50 – 60 кадрових військовослужбовців. У документах вермахту, до речі, зазначалося, що краще всього оне воїнство виявляло себе у каральних акціях, коли «воювати» доводилося з беззбройним населенням – дітьми, жінками. Битв з партизанами, а тим більше з регулярними частинами Червоної Армії “тубільці” уникали.

Загалом, слід підкреслити: ні серед військовополонених, ні серед «східних робітників» не спостерігалося «бурхливого потоку» добровольців, спраглих послужити біснуватому фюреру. На службу до фашистів пішло лише близько трьох відсотків від усієї кількості захоплених в полон.

Ім’я генерала Власова, який здався в полон в липні 1942 року, вже стало загальним для визначення зрадників всіх порід і мастей. «Запеклий

негідник, пропалений зрадник, німецький шпигун – ось хто такий Власов. «Смерть знехтуваному зраднику і агенту людожера Гітлера!» – Йшлося в листівках, які розповсюджуються Головне політичне управління в 1942 – 1945-му роках.

Але чомусь Андрій Власов до початку війни досить непогано піднімався по службовій драбині, ставши до сорока років генералом і орденоносцем. До чого ж хитрий і недовірливий був Сталін, а Власову вірив. Не випадково, коли виникла критична ситуація на Волховському фронті, він доручив Власову командування 2-ї ударної армії. А до того останній командував (і досить успішно) 20-ю армією, що вела бої під Москвою. До речі, 13 грудня 1941 газета «Известия» помістила фотографії генералів, що відзначилися – Жукова, Рокосовського, Говорова та Власова…

Згодом вже, так би мовити, освоївши політичну роль, він говорив: «Хіба не було б злочином проливати ще більше крові? Хіба не більшовизм, зокрема, Сталін – головні вороги російського народу?… Там, у лісах і болотах, я остаточно прийшов до висновку, що мій обов”язок підняти російський народ на боротьбу з більшовицькою владою за створення нової Росії».

Обставини взяття в полон Власова описав перекладач 38-го німецького корпусу зондерфюрер Клаус Пельхау: «По дорозі Власов запитав, чи повинен, на думку німців, генерал у його становищі застрелитися. На що капітан Шверднер відповів, що для генерала, який боровся до останньої хвилини, полон не є ганьбою».

Просто генерал дуже хотів жити, але, зрозуміло, не за колючим дротом концтабору. Якщо йому дадуть можливість створити армію з російських військовополонених і визнають російський уряд у вигнанні, заявив Власов командувачу 18-ї німецької армії Ліндеманн, то, звичайно, він готовий співпрацювати з вермахтом.

І Власова направили в особливий табір під Вінницею, де на той час вже перебували генерали П. Понеделін, М. Потапов, Д. Карбишев, Н. Кирилов, а також Яків Джугашвілі…

До того часу, коли Власов опинився в полоні, військова удача знову стала хилитися вбік німців. Розгром Червоної Армії декому здавався неминучим. Проте досвід підказував генералу: незважаючи на гучні обіцянки Гітлера, війна затяглася і німцям ніяк не обійтися без «п’ятої колони».

Але такий підхід годився лише для тих, хто не розумів, що, по фашистським планам, СРСР як держава повинна була зникнути з політичної карти. Для Гітлера СРСР був схожий з чумою, здатної заразити весь світ і його фатерлянду. Він твердив: «Що буде з російськими або чехами, мене абсолютно не цікавить. Якщо десять тисяч російських баб здохнуть, копаючи протитанковий рів, то це цікавить мене лише в сенсі того, чи закінчений цей рів, потрібний Німеччині, чи ні».

Деякі високопоставлені службовці вермахту, МЗС, абверу намагалися, правда, переконати фюрера пом’якшити лінію, відмовитися від пропаганди про «недолюдей», поліпшити становище полонених, не терзати цивільне населення… Нічого не допомагало. Гітлер вперто стояв на своєму, і будь-яке згадування про створення «Російської визвольної армії» (РОА) викликало у нього жар. І все ж, як не дивно, наполегливі спроби створити РОА відбувалися за спиною Гітлера.

Ті, хто вирішив вступити до лав цього “визвольного” воїнства, дізнавалися про Власова насамперед з листівок. Їх у величезній кількості скидали з літаків у тилу Червоної Армії. Текст був дуже примітивний. А нижче в рамочці – напис «Пропуск», де говорилося: «Пропуск дійсний для необмеженого числа командирів, бійців і політпрацівників РСЧА, переходять на бік німецьких збройних сил, їх союзників». Переходити можна було і без пропуску: достатньо лише підняти руки і крикнути: «Сталін капут!» або «Багнети в землю!»

Мало-помалу, але вже до кінця 42-го – початку 43-го року на Вікторіяштрассе в Берліні, де влаштувався Власов зі своїм штабом в особі Малишкіна, Желенкова, Трухіна, стали надходити відомості про бажаючих вступити до РОА. Під Берліном в терміновому порядку були організовані дві школи «добровольців». Зовні все виглядало непогано: курсантів розміщували в казармах, одягали в німецьку форму з нашивкою «РОА» на правому рукаві, а під нею – трибарвним прапором у мініатюрі, на кашкеті – кокарда царської армії. Проводилися заняття з військової та політичної підготовки, двічі на тиждень виходили газети «Доброволець» і «Зоря» (загальним накладом 120 тисяч примірників).

Власов приймав паради, виступав з лекціями, написав листа типу «Чому я вступив на шлях боротьби з більшовизмом». З ним встановили контакти фельдмаршал Кейтель, міністр пропаганди Геббельс, рейхсфюрер Гіммлер. Але сам Власов радіти не поспішав, адже через жорстку позицію Гітлера він продовжував залишатися генералом без армії, усвідомлюючи, що міцно взятий в грубі лещата нацистів. А тому став страшно зловживати алкоголем…

Духівник штабу РОА протоієрей Кисельов згадував: «У Берліні в ходу був жарт про справжнє значення букв на рукаві. Одні розшифровували їх так: «Росіяни, які ошукали Адольфа». Інші читали протилежне: «Росіяни, ошукані Адольфом». Власов, швидше за все, вважав більш близьким до істини друге прочитання.

Позицію Гітлера по відношенню до РОА не змінило навіть поразка на Курській дузі. Більш того, він навіть мав намір роззброїти «нацформування», які діяли на сході, підозрюючи їх в ненадійності, але потім прийняв рішення перекинути їх на захід. Власов був у розпачі – його плани і надії валилися. Він скаржився полковнику Гелену: «Я спалив всі мости, що пов’язували мене з батьківщиною. Я пожертвував своєю сім’єю. Я виступив з німцями проти Сталіна. Особисто для мене поразка загрожує смертю». «Час не настав, – відповідав Гелен. «Ну що ж, – говорив Власов,-тоді зіграємо в преферанс».

Тільки у вересні 44-го, коли становище гітлерівських військ на сході стало критичним, найближче оточення фюрера в спішному порядку зважилося на створення військово-політичної «російської опозиції» сталінського режиму. Гіммлер заявив Власову: «Ось вам дві дивізії, чин генерал-полковника плюс ряд умов: боротьба з більшовизмом – раз, Росія в межах до 1939 року – два, відмова від Криму – три, козакам – власний уряд – чотири…».

Власов пожвавився. Проте під «його прапори»всього зібралося не більше 30 тисяч, які відчували наближення кінця. Власов і командир дивізії РОА Буняченко все-таки намагалися «маневрувати», не поспішали вступати в бій з радянськими військами, вважаючи за краще здатися в полон американцям. Навіть пропонували свою допомогу керівникам антифашистського повстання в Празі на початку травня 45-го, сподіваючись, що потім це їм зарахується. Не зарахували…

2 серпня 1946 в «Правді» було опубліковано повідомлення Військової колегії Верховного Суду СРСР про засудження Власова та його спільників – Малишкіна, Жиленкова, Трухіна, Закутного, Благовіщенського, Меандровиго, Мальцева, Буняченко, Звєрєва, Шатова і Корбукова до смертної кари. У цей же день у Москві на Луб’янці вирок привели у виконання.