Збірник«Неправильний» погляд на війну

Штрафбат

Штрафбати і загороджувальні загони не були винаходами Другої світової. Їх широко використовували більшовики вже в 1917-1921 роках, обґрунтовуючи це революційною необхідністю. «…Революционер, который не хочет лицемерить, не может отказаться от смертной казни, не было ни одной революции и эпохи гражданской войны, в которых бы не было расстрелов», – стверджував 1917-го вождь більшовиків Владімір Лєнін.

Загроза страти могла змусити солдатів іти на смерть і виконувати накази командування, вважав керманич більшовицькими військами, нарком військових і морських справ Лєв Троцкій. «Нельзя вести массы людей на смерть, не имея в арсенале командования смертной казни. До тех пор, пока, гордые своей техникой, злые бесхвостые обезьяны, именуемые людьми, будут строить армии и воевать, командование будет ставить солдат между возможной смертью впереди и неизбежной смертью позади», – йшлося в його мемуарах, які побачили світ під назвою «Моя жизнь» – майже

як «Моя боротьба» Адольфа Гітлера.

Розстріли, штрафні підрозділи і загороджувальні загони мали забезпечити дисципліну і стійкість Червоної армії, а їхня організація вважалася одним із найважливіших завдань командирів і комісарів. «Каждое крупное воинское соединение должно иметь за своей спиной хотя бы тонкую, но прочную и надежную сетку заградительных отрядов, – йшлося в одному з більшовицьких наказів часів радянсько-польської війни 1920-го. -Легкость и безнаказанность дезертирства способны разъесть самую лучшую часть. Молодой солдат, пытающийся вырваться из огня, в который попал впервые, должен встретить твердую руку, которая властно возвратит его назад с предупреждением о суровой каре всем нарушителям боевого долга. Удирающий шкурник должен наткнуться на револьвер или напороться на штык…»

Під час Другої світової штрафників кидали на прорив «непроривних» ліній оборони, розвідки боєм і відволікання десантів, розмінування мінних полів і виявлення вогневих точок ворога, форсування водних перешкод без жодних плавзасобів.

«Ці підрозділи були вигідні командуванню. З одного боку, їхнє існування давало змогу хоча б якось підтримувати дисципліну. А з іншого – з допомогою штрафників і за рахунок «дешевої» солдатської сили можна було перевірити правильність прийнятого рішення, – стверджував колишній командир взводу 322-ї окремої штрафної роти Михайло Ключко. – Наприклад, перед командиром ставилося завдання захопити той чи інший рубіж. Як дізнатися, які сили сконцентрував там противник? Тож віддавався наказ командирові штрафроти: взводом або двома, а іноді й ротою провести вночі розвідку боєм. Матиме рота втрати чи

ні – це нікого не хвилювало…»

«Життя простого солдата, за великим рахунком, на фронті не цінувалося, а в штрафбатах тим паче, бо нас і за людей не вважали, – згадував 1989 року полковник у відставці Максим Воронков (влітку 1943-го командував відділенням взводу розвідників 128-го піхотного полку, а згодом – рядовий штрафбату). – А як інакше розуміти ставлення вищого військового керівництва, яке кидало нас на ворога, що за чисельністю переважав, бувало, у 8-10 разів? Воно знало, що ми всі загинемо, але свідомо відправляло на неминучу смерть: гітлерівці, відкривши вогонь по штрафниках, демасковували своївогневі позиції, по яких згодом завдавала удару наша артилерія. Звісно, після них втрати військ були меншими, але чи не надто дорогою ціною це досягалося?»

Безумство штрафників викликало шок у німецьких солдатів. «Великі щільні маси людей прямували пліч-о-пліч мінними полями, які ми щойно виставили, – писав у листі додому один німецький солдат. – Люди в цивільному і бійці штрафбатів рухалися вперед, як автомати. Щілини в їхніх рядах з’являлися лише тоді, коли кого-небудь убивало або ранило вибухом міни. Здавалося, ці люди не відчувають ані страху, ані вагань. Ми помітили, що тих, хто падав, пристрілювала невелика група комісарів чи офіцерів, яка йшла за наступаючими. Невідомо, що скоїли ці люди, чому з ними так поводяться».

Окуповані «зрадники»

1943-го в Україну повернулися радянські війська. На «визволених» територіяхвідновили роботу польові військкомати, які силою мобілізували всіх чоловіків, здатних тримати зброю. Фактично відбувалися облави по хатах. Мобілізовували навіть 16-17-річних хлопців. Офіцери на око визначали, кому скільки років, не перевіряючи документів і не слухаючи матерів, які намагалися довести зі сльозами й благаннями, що їхнім дітям немає ще 18 і що вони не здатні до військової служби, тим більше відразу йти в бій.

Співробітники військкоматів і командування військових частин, що визволяли Лівобережну Україну, сприймали мобілізованих як зрадників, адже вони були під німецькою окупацією. «Ми, що перебували на окупованій території, працювали на ворога, були в очах радянської влади наближені до штрафників. Тобто нас одразу без підготовки, слабко озброєними, як попало вдягненими кидали на другорядні напрямки просто як масу. Більшість скоро гинули. «Невелика потеря!» – вважало радянське керівництво», – оповідав своєму синові Дмитрові Ткаченку його батько Михайло 1923 року народження, який під час війни врятувався від вивезення до Німеччини, але в жовтні 1943-го був мобілізований до Червоної армії.

«Усіх мучить думка про нелюдські, небачені страждання народу. Розповідають, що в Україні починають уже готуватися до мобілізації шістнадцятилітніх, що в бої гонять погано навчених, що на них дивляться як на штрафників і нікому їх не жалко, нікому…» – занотував 16 грудня 1943 року у своєму щоденнику Олександр Довженко.

Збереглися окремі свідчення, що до штрафних підрозділів гнали чоловіче населення цілих сіл тільки за те, що вони жили якийсь час під окупантами. «Коли восени 1943-го знову явилися совєти, то незабаром із нашого села Булаївки загребли до війська практично всіх чоловіків призовного віку, – переповідає у спогадах для сайта «Українська правда» слова старшої сестри своєї бабусі Валерій Семиволос. – Гребли всіх: і кволих, і хворих, і немічних. Із усього того призову з війни повернувся лише один чолов’яга, котрий і розповів, як полягли булаївці. Усіх їх як таких, що побували в окупації під німцям, дорівнявши до ворогів народу, відправили до штрафбату. Штрафбат той весь до цурки був почавлений у першому ж бою траками німецьких танків, що намагалися пробитися з Корсунь-Шевченківського котла. Озброїли штрафбатівців лише перед самим боєм, видавши одну гвинтівку на десятьох і дозволивши хильнути по чарчині, під дулами кулеметів загороджувальних загонів, сформованих переважно узбеками та іншими середньоазіатами, погнали на вірну загибель».

Не навчених і не озброєних хлопців командування кидало в жорстокі бої, на штурм укріплених німецьких позицій. Часто перший бій ставав для них останнім. «Не забуду, поки житиму, одну атаку взимку сорок третього, – згадував учасник війни письменник Анатолій Дімаров. – Німець засів за цегляними мурами металургійного комбінату, понад водосховищем, і полковник та його комісар не придумали нічого кращого, як кинути в атаку кількасот новобранців, котрих не встигли ще й обмундирувати і як слід озброїти. Вони висипали на лід водосховища величезним натовпом, і німці, підпустивши їх майже впритул, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною від трупів».