Зміїне молоко

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

— Так, — сказала Ася Глумова. Відколи її чоловік подався в людени, вона майже безвилазно сиділа у багатоквартирній вежі — чекала. — Так. З’являвся одного разу.

«До тебе буду прилітать, і колисати ніжні мрії, і на твої шовкові вії сни чарівливі навівать…»^[1] — пригадав Максим старі вірші. — Демони хрінові, вільні сини ефіру… Зрадники, — подумав він і мало не сказав це вголос.

— І що в них новенького? — спитав він.

— У них новеньке від старенького не відрізниш, — сказала Ася. — У них і часи переплуталися. У нього тільки одне людське почуття й залишилося — туга. Музику він слухав і мовчав. Баха й Спенсера.

— Асенько, — сказав Максим. — Я розумію, що вам усе це дуже боляче, але все-таки спробуйте мені допомогти. Спробуйте допомогти усім нам…

— Постараюся, — мляво сказала вона.

— Це стосується часів його прогресорства. Коли Тойво повернувся з Ґіґанди, він нічого не розповідав такого… Ну, може, проговорився випадково… Щодо Мандрівців?

— Він тільки про Мандрівців і говорив, — відповіла вона й знизала худими плечима. — Потім… Здається, у нього там жінка була. Я не знаю, просто відчуваю. І, здається, дуже ця жінка його тривожила. Про щось вона здогадалася, ось він звідти й спурхнув. Але це всього лише мої жіночі припущення, сімдесят сім дум… Головне, я вчасно пішов, говорив він. Уже й не знаю, що там за красуня… Господи, та краще нехай би в нього на кожній планеті по десятку жінок було, ніж так…

— Вибачте, Асю, — сказав Каммерер. — Я завжди лізу до людей у недоречну хвилину…

— Ні, я завжди рада бачити вас, Максиме. І Горбовського рада бачити. З ним поговориш, і ніби аж заспокоїшся… ненадовго…

— Дякую, Асю, — сказав Каммерер. — Коли що — я для вас завжди на місці.

— Коли б хоч щось… — сказала Ася Глумова, вимикаючи зв’язок.

Нічого нового Максим не дізнався. Жінка на Ґіґанді. Що може знати проста карґонська жінка про Мандрівців? Чи жінка була непроста?

Горбовський, згадав він. Ходу немає — ходи з бубни…

На подив Максима, старого не виявилося на звичайному його місці, в «Будинку Леоніда», а виявився старий, з подачі його робота-секретаря, аж у місті Атонові, де йому робити було начебто нічого, та й лікарі з великим незадоволенням сприймали повідомлення про те, що людина такого поважного віку продовжує користуватися кабінами Нуль-Т.

Леонід Андрійович сидів на лавці в парку, і був Леонід Андрійович обліплений діточками у віці років до п’яти, і розповідав він діточкам щось шалено цікаве, не порівняти з максимовими проблемами…

— Надумав, нарешті, — сварливо сказав Горбовський. — Усе, бісенята, вільні, далі буде…

Бісенята сумовитою зграйкою помчали вздовж алеї.

— Леоніде Андрійовичу, — сказав Максим. — У нас знову не слава богу…

— Я вже в курсі, — сказав Горбовський. — З великим задоволенням вислухаю вашу, Максиме, концепцію. Просто-таки з величезною насолодою вислухаю, бо знаю її наперед, і заздалегідь вергаю під ноги, як принц Адольф кумирних богів…

Ображатися на Горбовського не слід було по цілому ряду міркувань. По-перше, безглуздо, по-друге… теж безглуздо.

— Леоніде Андрійовичу, — сказав Максим, здригаючись. — У вас що, своя особиста розвідка?

— У моєму віці, Великий Маку, ніякої розвідки вже не треба. Так само як і читання думок на відстані. Слухаю концепцію.

Ніякої особливої концепції Каммерер не мав, але й мовчати не годилося.

— Я вважаю, — почав він, — що сили, які умовно йменуються Мандрівцями, пропонують нам згорнути всю прогресорську діяльність. Ризикну припустити, що натомість вони припинять всіляку діяльність у нас. Інакше вони погрожують вивести з ладу всю інформаційну мережу Землі і, можливо, Периферії. Навіть не можливо, а напевно.

Горбовський задоволено кивав головою.

— КОМКОН-2 пропонує різко обмежити доступ до БВІ приватним особам, узяти під контроль усю інформацію по прогресорству й помалу готувати повну евакуацію з Ґіґанди.

— Для чого ж тільки з Ґіґанди? — підняв брови Горбовський. — Тим більше, пам’ятається, що милий Корній Янович повідомляв про великі успіхи…

— Зв’язку з Ґіґандою вже немає, і ми не знаємо, що там відбувається. Може, Мандрівці з’явилися там відкрито, може, Мандрівці перетворили планету на Чорну Діру. Усе може бути.

— Знаєте що, Максиме, — сказав Горбовський. — Ви, звісно, неперевершений розвідник, конспіратор і таке інше. Але інколи не можете зіставити два кричущі факти, щоб зробити більш-менш грамотний висновок.

— А саме? — знову не образився Каммерер.

— Ще місяць тому промайнуло скромне повідомлення, що в лабораторії полімерів Джанет Круліковської під Кейптауном вдалося синтезувати речовину, яку за властивостями своїми не відрізниш від нашого коханого янтарина.

— Н-ну… — невпевнено сказав Максим.

— Бублики гну, — ласкаво й з великим терпінням парирував Горбовський. — А хто, по-вашому, винайшов янтарин?

— Звісно, Мандрівці.

— Розумаха. Якщо Мандрівці винайшли янтарин, отже… Ну, Максиме, напружтеся! Коли я тільки-но викладав усю цю історію діточкам, вони зміркували куди швидше.

— Ви хочете сказати…

— Атож! Тільки не мені б це говорити, а комусь із КОМКОНу-2, після чого закрити тему Мандрівців раз і назавжди. Так, любий друже, і людени — ми, і Мандрівці — ми, і, сильно побоююся, ті діти на Ковчезі — теж ми, тільки які недозволенно порозумнішали. Уся історія з Мандрівцями вже описана в літературі, причому в дитячій.

Тільки там це називається «Пошуки Слонопотама». Бідні ми ведмедики, бідні ми поросята, — ми йшли по власних слідах. Те, що ми цих слідів поки ще не залишили, ні про що не говорить…

— Леоніде Андрійовичу, — сказав Каммерер. — Ну не можна ж за нинішнього стану науки серйозно говорити про циклічність Часу…

— Не можна, згоден — але доведеться, доки ви не вигадаєте легкотравнішу гіпотезу. До речі, впродовж тисячоліть люди вірили, що час циклічний — і нічого, і руки не опускали, піраміди он і досі стоять…

В цьому був він увесь — Горбовський Леонід Андрійович, прославлений пілот, Слідопит і мудрець. Еталоном незрозумілості за традицією прийнято було вважати знаменитого кіборга Камілла, але й Камілла Горбовський, траплялося, ставив у безвихідь…

— Тут і вся історія з «підкидьками» виглядає інакше, — продовжував Горбовський. — Розумні нащадки послали безглуздим предкам посилочку — звісно, з метою утримати предків від якоїсь чергової дурості. Справа не вигоріла — знову ж таки через дурість нашу й боягузтво.

Бог хитрий, але не зловмисний. І навіть через багато тисяч років ніякій надлюдині в голову не прийде відправити своєму пращурові пекельну машинку. Сподіваюся, ви знаєте хоча б, що таке пекельна машинка?

— Знаю, — відповів Максим. — У нас у підпіллі на Саракші їх дуже навіть непогано робили.

— Можливо, що посилочка ця, — сказав Горбовський, — і призначена була для того, щоб перервати часовий цикл… У Рудольфа просто не вистачило витримки. Доброти у Рудольфа не вистачило.

— Інформації в Рудольфа не вистачило, — сказав Максим. — А взагалі я в усьому винен. Міг же зупинити Абалкіна, вухами прохляпав…

— Ось тоді й почали виявлятися людени, — сказав Горбовський. — Як іще одна спроба вийти за межі циклу.

— Леоніде Андрійовичу, шановний, — сказав Максим. — Усе це дуже цікаво й варте найширшого обговорення. Але я ж не філософ, я простий оперативник. Мені не таємниці Світобудови осягати належить, а реагувати на явну небезпеку. А я відчуваю, що наші люди на Ґіґанді в небезпеці. Більш того, в небезпеці усе людство, якщо почалися збої в БВІ…

— Гаразд, — несподівано погодився Горбовський. — Поговоримо про Ґіґанду. Коли ви робили запити в БВІ, вам нічого не здалося дивним?

— Там усе мені здалося дивним, — знизав плечима Максим. — Ґіґанди немає, нічого немає. Та ще герб герцога Алайского до чогось приплели…

— Отож, — сказав Горбовський, встаючи. — «Відомостей немає» — це від машини. А герб Його Алайської Високості з образливим девізом — це, як говорив один тямущий безумець, «людське, занадто людське». Для чого я, по-вашому, покинувши свою обитель скорботи й постелю хвороби, розважаю діточок у місті Атонові?

— Для чого? — тупо повторив Каммерер.

— А для того, — сказав Горбовський, і довге, темне обличчя його просяяло, — що збираюся я відвідати «Будинок Корнія», і прошу вас, найоперативніший мій, супроводжувати мене, старого, щоб не отримати мені, старому, в лоб. Чи по лобі, що, по суті, єдино.