Зміїне молоко

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

На головній площі Арканара стоїть пам’ятник, відлитий з чудової іруканської бронзи. Пам’ятник зображує чоловіка в довгополому одязі й з мудрим, добрим, усерозміючим обличчям.

Голова чоловіка при цьому знаходиться й зовсім не на плечах, а тримає він її, як військовий кашкет, на згині ліктя лівої руки, правою рукою благословляючи городян, що прогулюються площею, в яскравому святковому одязі. Правою ж ногою чоловік топче бридку потворку з двома мечами в коротких лапках і гіпертрофованими геніталіями, що є вірною ознакою нечистого.

Зображує пам’ятник невинно убієнного Ребу-мученика, а той, кого топчуть, зображує проклятої пам’яті дона Румату Есторського, чиї злочини обурили навіть мешканців пекла, що вивергнуло його, мешканці якого були вимушені забрати свого побратима, що зарвався, назад у пітьму. За традицією в день весілля до пам’ятника приходять молодята — попросити у святого мученика більше діточок і поплювати на потворку.

Стереофото, що зображувало площу з пам’ятником, висіло в кабінеті голови КОМКОН-1 Жана-Клода Володарського з метою нагадати Прогресорам, які відвідували кабінет, про невдячність їхньої роботи. Сам Жан-Клод Володарський, розмістивши свої сто двадцять кілограмів у спокійному кріслі й розпушивши вуса, був сповнений тихого, спокійного, але стійкого обурення.

— Чи не здається вам, шановний друже Каммерер, що ваше відомство починає брати на себе невластиві йому функції?

Максим дивився на екран сонними, нічого не розуміючими очима. З часів Великого Одкровення ніяких надзвичайних подій практично не було, а була така вже люта рутина, що лишається тільки самим влаштовувати змови й викривати їх у міру можливості. Максиму вже не раз траплялося засинати прямо за робочим столом, що викликало до життя серед молодших співробітників масу жартів найгіршого штибу.

— Не здається, шановний Жане-Клоде, — сказав він нарешті. — Хотілося б мені, для розваги, хоч трохи пофункціонувати, але на жаль…

— Я вже звертався до центру БВІ, — сказав Жан-Клод. — Вони посилають до вас, оскільки закривати й секретити можете тільки ви.

— Йому ж дана влада зв’язувати й розв’язувати, — меланхолійно пробурмотів Максим. — Ну що там у вас?

— Ніби не знаєте? — вуса Жана-Клода піднялися вгору й по них, здається, навіть побігли невеликі сині іскри. — На БВІ закрито доступ до інформації по Ґіґанді. До всієї інформації — розумієте?

— Розумію, — сказав Максим, нічого не розуміючи.

З перших днів появи самого інституту Прогресорів їх діяльність завжди була на видноті й під контролем. Діти в інтернатах гралися в рейд барона Пампи по іруканських тилах, жінки обговорювали чергові наряди прекрасної герцогині Соанської, чоловіки розмірковували про те, як можна вразити прославленого фехтувальника при Есторському дворі, дона Мао, лівим мечем на четвертому випаді.

Прогресорство було в моді. Потім барон Пампа помер від старості у своєму родовому замку Бау, герцогиню Соанську перестали рятувати від повноти всі кравецькі хитрощі, а незрівнянного дона Мао без усяких випадів зарізав у мерзенній корчмі якийсь везучий обідранець. Прогресорство стало такою ж звичною справою, як випас китових табунів.

Потім якомусь розумникові в Раді спало на думку засекретити Прогресорство в принципі. Про всяк випадок. Принаймні, Каммерер, переглядаючи протоколи тих років, ніяких серйозних резонів не знайшов, але лікарі й учителі, завжди представлені в Раді переважною більшістю, заборону охоче наклали через свою традиційну консервативність. В результаті на Саракші з’явився абсолютно непередбачуваний Мак Сим, почав активно крушити щелепи та вежі протибалістичного захисту. А в Раді з’явився абсолютно розлючений Сікорський, і все повернулося до звичного порядку. Відтоді ніяких спроб у цьому роді не робилося, і вся інформація знову стала загальнодоступною — за винятком випадків, що стосуються таємниці особи. Деяким Прогресорам не хотілося, щоб оточення знало про їхню професію. Але фронтові зведення з Ґіґанди, схему міграції племен на Саулі або щось такого роду міг отримати будь-який школяр — з дозволу Вчителя, звичайно.

— Вона що, пароль вимагає? — спитав Максим, щоб запитати хоча б що-небудь.

— Та який пароль! — махнув товстою лапою Володарський. — Маємо теми й під паролем, чисто службові, але річ не в цьому. БВІ поводиться так, ніби ніякої Ґіґанди не існує в принципі.

— Гаразд, — сказав Максим. — Зараз розберуся. Будь на зв’язку.

Він вимкнув екран і тільки зараз дозволив собі облитися холодним потом. Втрутитися в діяльність БВІ було неможливо за визначенням — система сама себе контролювала, ремонтувала та профілактувала. Вона існувала разом із людством, але й окремо від нього. Це був вірний, надійний, непідкупний і всезнаючий секретар кожного мешканця Землі. Ні, явно цей товстий диявол (Максим з жалем подумав про власні зайві кілограми) щось переплутав і запанікував.

Він розвернув крісло до пульта БВІ і набрав: «ҐІҐАНДА».

«Зараз, — думав він. — Зараз я тебе, панікера, розпоряджуся поставити до найближчої стінки. Щоб служба медом не здавалася…»

На екрані БВІ виникло: «ВІДОМОСТЕЙ НЕМАЄ».

Тут Максим згадав, що Ґіґанда — це самоназва, а першовідкривач зареєстрував її як Ареойю.

БВІ відповіла, що таки так, є планета з такою назвою в системі зірки ЕН 01175, та от біда — не водиться на цій планеті нічого живого, окрім трьох видів лишайників.

Фальсифікація — це було вже серйозно. Ніхто з землян, включно з обслуговуючим персоналом БВІ, не міг увійти до системи настільки глибоко, щоб замінити одні відомості іншими.

Максим почухав потилицю й викликав розділ «ПРОГРЕСОРСТВО».

Явилося прогресорство в усій силі й славі своїй, і значилися охопленими цим вищим заходом любові й гуманізму й Арканар, і Надія, й Саракш, і Саула, і навіть Ковчег із його самотнім жителем, але Ґіґанди не було. Не було планети, на єдиному населеному континенті якої йшла нескінченна, затяжна війна, планети, в яку Прогресори вбухали силу-силенну праці, коштів, своїх життів, нарешті, не було такої планети, не було, не було…

Максим відкинувся на спинку крісла, долічив до ста, потім обережно, одним пальцем, набрав: «МАРШАЛ НАҐОН-ҐІҐ».

Ця особа давно й міцно увійшла до історії військового мистецтва, оскільки поряд із маршалом досить блідо виглядали й Чингисхан, і Наполеон, і навіть Жуков Георгій Костянтинович міг би служити у пана маршала у кращому разі ординарцем — настільки Наґон-Ґіґ перевершував їх у майстерності, розрахунку й жорстокості. За п’ятнадцять років його маршальства крихітне бунтівне Алайське герцогство за рахунок імперії Карґон удесятеро збільшило свою територію, кожного разу непохитно зміцнюючи рубежі. У імперців з’явилася вже примітивна вогнепальна зброя, але маршала це ніскільки не бентежило, він велів кувати подвійні кіраси й пер собі вперед, вішаючи імперських полководців і прихильно милуючи найбільш мужніх солдатів супротивника. Розвідка в маршала була поставлена чудово, провіанту завжди було вдосталь, бойовий дух дивізій постійно підтримувався знаменитими військовими оркестрами, що виконували марші, які стали популярними навіть на Землі внаслідок найвищої музичної культури, і, якби тодішній Алайський герцог, позаздривши військовій славі Наґон-Ґіґа, не отруїв його на черговому переможному бенкеті, то від імперії Карґон залишився б один спогад. Якщо вдаватися до земних аналогій, маршал являв собою щось середнє між Валленштейном і Суворовим, до того ж із Олександром Васильовичем його ріднила пристрасть до військових афоризмів, багато з яких було взято на озброєння Прогресорами.

Попри все це, на екрані з’явилося: «ВІДОМОСТЕЙ НЕМАЄ».

— Нічого, — сказав Максим і насилу всміхнувся. — Перевантажилася наша системочка, втомилася вона обслуговувати людство, що розлінилося… Зараз вона відпочине, системочка наша, і перестане наша системочка штуки викидати…

Поворкувавши таким чином кілька хвилин, Каммерер тремтячими руками викликав розділ «МАРШАЛИ», але й там не знайшов бажаного Наґон-Ґіґа. Впродовж якогось часу він тупо вивчав бойову біографію Кім Ір Сена, після чого накинувся на клавіатуру й почав набирати усі відомі йому персоналії Ґіґанди, так само як і топоніми, гідроніми та інше.

БВІ на все відповідала: «ВІДОМОСТЕЙ НЕМАЄ».

«ГЕРЦОГ АЛАЙСЬКИЙ», — у черговий раз набрав Максим.

Замість сакраментальної відмови на екрані з’явилася кривава розчепірена п’ятірня у колі, по колу ж ішов напис кострубатими буквами: «ВІДІЙДИ, СМЕРДЕ!»

Це були фамільний герб і девіз герцогів Алайських.