Зміїне молоко

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Дорога у столицю виявилася несподівано довгою — тоді, вночі, на чорному «урагані» вони доїхали до сховища куди швидше. Дощ скінчився ще за північ, асфальт просох, і тільки в неглибоких вирвах поблискувала вода, а що творилося в глибоких, те там і творилося.

Виїзд зі сховища — герцог вирішив, що воно з повним правом носить назву «Наріянґґа», що означає «лисяча нора» — був замаскований за всіма правилами військового мистецтва, ба навіть більше. За кермом санітарної машини — старенької, побитої осколками, сидів Ґуґу — так герцог прозвав свого шофера. Ґіґон раз у раз поглядав на його перев’язану голову й посміхався — аж надто зухвалою й нездійсненною була уся затія. У фургоні санітарки сиділи й лежали поранені, числом десять, і стояв у фургоні мерзотний гангренозний запах, і бинти були всі в крові.

— Не сунуться, — сказав Ґуґу. Руки його були у білих нитяних рукавичках. — Зараз усі зарази бояться, себе бережуть. Кому хочеться війну пройти, вціліти, а потім дристати, доки мізки з дупи не полізуть… Даруйте, ваша високосте.

— Знову високість? — гаркнув герцог. — Нас із твоєю високістю перший же патруль пов’яже, і сто разів буде правий, зміїне молоко! Уґоґ мене звуть, санітар Уґоґ, і зараз не я твій начальник, а ти мій!

Він знову грав роль Бійцівського Кота, але цього разу сам — адже кодове слово було відоме тільки Одноокому, а з тим хіба мало що може статися за цей час? Все-таки чоловік у літах, битий, неодноразово поранений… То що ж, потім до кінця життя в Бійцівських Котах ходити? Та й недовго цю роль грати, але грати вже доведеться на совість…

— Не збагну, котяра, — сказав Ґуґу, виконуючи наказ герцога, — як ми цю війну програли.

— Тобі видніше, — сказав герцог. — Мене тут не було, я по лазаретах валявся, по санаторіях відпочивав.

— Зведення, головне, сприятливі, — продовжував шофер. — Ну, а зведенням у нас мало хто вірить, але от і хлопці, яких із передової до нас направляли, теж розповідали, що, мовляв, перейшли в контрнаступ, вибили щурожерів із Червоних Млинів, загнали в ліси й там усіх попалили. Кажуть, генерала Дриґґу зі штрафного табору звільнили, ось він усе це й очолив. І десантна бригада з Архіпелагу самовільно прибула — не хочемо, кажуть, синьодупих охороняти, коли батьки-матері в небезпеці. Старий герцог збирався було кожного десятого розстріляти за порушення Статуту, але потім тільки рукою махнув і наказав видати по пляшці на рило зі своїх льохів. На аеродромі тоді ще одна ціла смуга залишалася — ось вони й полетіли. Спустилися щурожерам у тил, розгромили авіабазу, іще щось там… Отож, усі мають щасливий вигляд, мріють про вторгнення в Карґон — і тут на тобі! Говорить радіостанція військово-революційного комітету! Династію скинуто, кривавий герцог… — він покосився на полковника Ґіґона, — ну, взагалі, скинуто династію.

— І всі погодилися? Я маю на увазі там, на фронті?

— Так у щурожерів те ж саме сталося! Вони фронт відкрили, а йти в Карґон уже ні палива немає, ні машин, а головне — сил більше нема, воювати ж нема за кого. Генерал Дриґґу застрілився — я, каже, за якусь іншу країну воював. Ну, а як ворога не стало, тут старі рахунки почалися, стали потроху офіцерам грубіянити, а потім і різати. Тут іще міські у військах крутяться, підбивають — повернути зброю, значить, проти своїх же гнобителів. Ех, якби щурожери не підвели, ми б і досі звитяжно воювали!

— Подобається воювати, чи що? Ти ж санітар.

— Мовчи, котяра! Знаєш, скільки я вашого брата на спині перетягав? Може, дивізію, може, більше.

— Мовчу, — квапливо сказав герцог. — Звідки ж міські взялися?

— Міські? Чи то не знаєш — з міста. Як це в них називається… Союз боротьби якийсь. Когось із кимось. Не даремно у нас в селі міських увесь час б’ють. Навіть збирачів податків увесь час били. Податок платили, а збирачів били. Їм, які до нас у село приїжджали, начальство навіть приплачувало за ризик… Про це окрема казка-легенда є, нібито при вашому… тобто молодого герцога прадідові це усе почалося. Збирачі повернуться в місто — скаржаться. Ну, пришлють карателів, перепорють усе село, а наступного року — та ж історія. Набридло це старому герцогові Інґґу, сам завітав. Ви що, сучі діти, каже, моїх слуг кривдите? Я ж спалю ваші хати, от уже потанцюєте! І виходить до нього тодішній староста й каже так тужливо: «Ваша Алайська Високосте, ну не любимо ми міських!». Тоді обійняв його старий герцог і каже, що, мовляв, алайським селянином міцна земля наша, бийте їх скільки влізе, тільки податі вчасно платіть…

— А з якої радості їх слухати стали? — спитав Ґіґон, пропустивши повз вуха всю цю вкрай цікаву історію.

— А кого більше слухати? Звісно з ваших ніхто й не приїхав, — шофер осікся.

— Нікому було приїжджати, — сказав герцог. — Вони тут владу ділили.

— От капость, — сказав шофер. — Ти диви — увесь бетон знесли, як же ми поїдемо? І коли встигли, кому тепер бомбити?

Справді, попереду замість хай поганого, вибитого й розкришеного бетону, тягнулася смуга твані, в якому потонув навіть гравій подушки. На перших же метрах машина заревіла, ґрунтовно, до маточини, зарившись у рідку дорогу.

Герцог покірно взявся за ручку дверець, але Ґуґу заревів:

— Сиди, зараза, без тебе обійдемося, бери баранку — ваги ж у тобі проти моєї…

Й сам виліз і заволав:

— Агов, небіжчички, вилазь — у землю лягатимемо!

Було чутно, як у фургоні завозилися легко- й важкопоранені. Крекчучи й стогнучи, вони з дивовижною легкістю й спритністю виштовхнули вантажівку, почали тягати з узбіч колоди, камені, уламки бетону й підкладати їх під колеса. Герцог тільки головою мотав та встигав вирулювати, куди треба.

Сонце піднялося вже досить високо. По обидві сторони дороги тягнувся ліс, і всі верхівки в усіх дерев були зрізані на одній висоті, немов велетенська бритва просвистала в повітрі. Герцог спробував прикинути, що ж за бойові дії тут велися — і не визначив. Зате визначив, що попереду біліє якась будова.

— Ґуґу, — перекриваючи рев мотора сказав він. — Здається, блок-пост попереду…

— Зараза, — сказав шофер. — Знов самому доведеться… Агов, небіжчички, нумо назад у труну!

Поранені охоче полізли у фургон, від чого машина ґрунтовно осіла.

Так, під рев мотора й Ґуґу, вони абияк дісталися до вагончика, пофарбованого білим, і довго ще чекали, коли звідти зволить вийти якесь начальство.

— Вони, стерви, дорогу й розорили — щоб до них на швидкості не підскочили та не перестріляли, — сказав Ґуґу. Бинти на його голові були густо заляпані грязюкою, та й рукавички на руках уже не були білими.

— Ну й безглуздо, — сказав герцог. — Ми б уже сто разів їх обійшли й тепленькими взяли.

— Стратег, — шанобливо сказав Ґуґу. — Чисто тобі маршал Наґон-Ґіґ.

З вагончика ставно, почухуючи всі місця, вийшов чоловік у солдатській формі, типовий дикобраз. Розмірами дикобраз не поступався шоферові, але весь був якийсь рихлий, білястий і ніби навіть цвілий. Цвіллю від нього й несло.

— Папери давай! — зажадав він.

— Навіщо тобі папери? Ти ж неписьменний, — сказав герцог, але папери подав. Дикобраз зробив грамотне обличчя й довго вивчав документ, ворушачи губами.

— Що у фургоні? Зброя? Наркотики? Баби?

— Баби, баби, — сказав герцог. — Йди потрахайся.

Дикобраз обійшов машину, брязнув дверцями фургона й повернувся на подив швидко.

— Та ви з глузду з’їхали! Ви ж їх не довезете! Краще давайте їх тут пристрелимо, щоб не мучилися…

— Добрий який, — сказав Ґуґу. — А хіба у вас у столиці не знають, що доктор Маґґа придумав ліки від усіх хвороб?

— Від усіх? — не повірив дикобраз.

— Від усіх, — підтвердив Ґуґу. — Окрім дурості твоєї.

— Зміїне молоко! А сам ти хто такий? Морду замотав, щоб утікача аристократа не впізнали?

Ґуґу заревів іще сильніш за те, як ревів, виштовхуючи машину. Він ревів про те, як тричі горів у бронеході тоді як пани дикобрази відсиджувалися в окопах, про моральне обличчя панів дикобразів, про деякі особливості інтимного життя панів дикобразів, про поведінку дружин панів дикобразів під час війни, про найблагородніше походження дітей панів дикобразів, про те, як пани дикобрази…

— Ой, добре… — сказав дикобраз, заслухавшись. — Штатській людині й не зрозуміти, як добре. Еге ж, аристократи так не можуть, один генерал Дриґґа міг, за це вони його й знищили, сволоти…

В цей час двері вагончика знову розчинилися, звідти показалася хитлява фігура, в чорній шинелі й зеленому ковпаку.

— Ох, яйцеріз мій очуняв, — з острахом сказав дикобраз. — До мене яйцеріза приставили для вірності, ось я його й пою всю дорогу, щоб не доніс… Випити щось маєте? Не собі прошу, вам же краще…

Герцог з жалем дістав із бардачка фляжку й протягнув дикобразові.

— Є, є в них! — радісно заволав дикобраз у бік вагончика.

І додав нишком: — Ви проїжджайте швидше від гріха, а то він тут з похмілля у мене чоловік п’ять розстріляв…

Ґуґу не треба було довго вмовляти.

— А чого ж ми його не вбили? — зі здивуванням спитав він, коли блок-пост залишився позаду.

— Ми ж не яйцерізи, — сказав герцог.

— Яйцерізи, не яйцерізи, а тільки вони в мене, коли лад наводити станемо, цю доріжку язиками вилизуватимуть.

— А ти віриш, що станемо лад наводити? — спитав герцог.

— Возив би я тебе інакше, котяро! — відповів Ґуґу й сунув у рот дорогу сигарету з особистих запасів герцога Алайского.

Скоро внизу, в долині, показалася й столиця. Дим слався над нею, дим від численних пожеж, і не всі з них міг погасити дощ. Сіра долоня диму злегка прикрила руїни герцогського палацу, громаду торгового центру, згорілі сади, шестигранник міністерства оборони, підірваний міст через Іді-Алай, історичний музей, побудований безумним архітектором у вигляді древньої усипальні, стадіон бойових мистецтв на триста тисяч глядачів, старовинний театр, який за звичкою називали Імператорським, заводський район, звідки в основному й піднімалися клуби диму, і страшно було навіть уявити, що може горіти, скажімо, на фабриці синтетичного палива, позаяк компоненти були всуціль токсичні — а над усім цим стирчав із димного покривала зігнутий цвях Радіовежі.

Вони проїхали останній рубіж оборони — рубіж, який так і не знадобився, зате комусь дуже знадобилося привести його в повну непридатність. Тут і там валялися зірвані вибухом боєзапасу башти вритих у землю бронеходів, ковпаки дотів, виготовлені з армованого бетону, були розколоті ударами страхітливої сили, немов вийшов із моря пацифіст зростом до неба й почав виконувати свою давню мрію.

Може, це й на краще, подумав герцог, принаймні, в’їзд вільний, якщо тільки, звісно, наші далекі друзі не привезли сюди щось посерйозніше… Хоча не повинні б, це проти їхніх принципів.

На блок-постах їх зупиняли ще двічі, але першого разу Ґуґу знову провів словесну артпідготовку, і допомогло, а вдруге бородатий яйцеріз, цілком грамотний, став дуже пильно придивлятися до герцога, але тут один із поранених у фургоні видав такий тужливий передсмертний крик, що пройняло навіть яйцеріза.

Вони доїхали до умовленого місця. Ґуґу загнав машину у двір.

Схоже, що мешканці покинули цей район, і зрозуміло — район був аристократичний, престижний. Усе тут уже на десять рядів розграбували, а чого поцупити не змогли — розбили. Посеред двору стояла колишня скульптура Морської Діви роботи самого Труґґа. Від скульптури залишилися одні ласти на постаменті. Герцог бував раніше в цьому будинку.

Їх зустрів колишній капрал палацової варти, немолодий і неголений чолов’яга з підбитим оком. Герцога він, звісно, впізнав, незважаючи на стрижену голову й брудно-зелений халат санітара, але виду не подав, бо виду подавати було не можна, тільки зітхнув глибоко й викотив із-за рогу мотоцикл «Стрибунець», що колись належав хазяйському синові. Герцог і мотоцикл упізнав. Не новий, але шикарний, з усіма хромованими причиндалами й вельми потужний. Якраз на таких зараз і каталися обідранці.

— Влаштовуйтеся, — сказав герцог шоферові, і той випустив поранену знуджену братію з фургона. Братія вишикувалася в шеренгу по зросту, хоча зріст у всіх був приблизно один, що відповідає стандарту особистої гвардії герцогів Алайських. — Чекайте мене до вечора. Якщо не повернуся… — він подумав і продовжив: — Отже, не повернуся. Тоді капрал виводить вас із міста на власний розсуд.

Він іще раз оглянув Ґуґу, оцінив свою роботу. Здалеку зійде.

Та й зблизька зійде, адже часу приглядатися не буде. Не має бути.

Містом вешталися якісь саморобні патрулі, іноді зі страху стріляли по вікнах, в яких їм увижалися снайпери старого режиму. На Квітному кільці його зупинив патруль справжній — двоє поліцейських і яйцеріз на спецмашині.

— Уґоґ, — прочитав у герцоговому документі яйцеріз. — Це де ж такі імена дають — Уґоґ? У каральних загонах, мабуть?

— У школі молодших лікарів, — спокійно відповів полковник Ґіґон. — Тут же написано.

— Ти диви! — сплеснув руками яйцеріз. Він був, точно, не кадровий, а сидів усе життя в якій-небудь пивничці та чекав, чи не поставить добра людина кухлик. — Хоч кого візьми — то санітар, то двірник, то перукар. Тільки захисників кривавого режиму не знайдеш. Поїдемо в дільницю, там розберемося…

Видно було, що поліцейським, як і дикобразові, соромно водитися з подібним типом — поліцейські не потрапили на фронт через похилий вік.

— Ви ж бачите — це донесення від самого доктора Маґґа самому віце-прем’єрові, — терпляче пояснював герцог. — Рапорт про епідемічний стан, пане… еее…

— Панів нині нема! — похвалився яйцеріз. — Саме слово це скасовано…

— Як же один до одного звертатися? — не витримавши, спитав герцог.

Яйцеріз глибоко замислився.

— Ну, не знаю, — заявив він. — Будемо, мабуть, говорити «чоловік», «жінка» і так далі… Як накажуть, так і звертатимемося! — несподівано почервонів він. — Злізай з мотоцикла, марш у машину!

— Чоловіче Тиґґо, — звернувся до нього один із поліцейських. — Ну цих санітарів куди подалі. Мало чого він у себе в лікарні нахапався? Тут, на вільному повітрі, бацил обдуває, але в замкненому просторі кабіни…

Яйцеріз несподівано зблід — чи то від учених слів, чи то від чогось іншого. Він затиснув ніс пальцями, повернув герцогові документи, став люто плювати на долоні й ніби мити їх слиною. Вусатий поліцейський підморгнув герцогові й гаркнув:

— Чого став, клістирна трубка? Пробку на дорозі створити хочеш? Проїжджай!

Що характерно, на «клістирну трубку» його високість ніскільки не образився.

Жителі в основному сиділи по домах — у кого були дома, а тинялися вулицями, окрім патрулів, якісь підозрілі п’яні компанії з клунками. Іноді така компанія мчалася в розкішному відкритому автомобілі — патрулі стріляли вслід, але більше для острашки. Так, справжніх солдатів тут вішали, а грабіжникам жилося привільно…

Ось, мстиво думав герцог Ґіґон, отримуйте, що хотіли. Ви вважали, що добрі алайці, скинувши ненависний гніт, негайно братимуться за вивчення наук і витончення мистецтв. Але куди ж пан Яшмаа-молодший дивиться? І взагалі, якщо ви прогресори — так прогресуйте, зміїне молоко! Чого ви чекаєте? Поки ми усі тут один одного перегриземо або передохнемо від зарази?

Він промчав повз Імператорський театр — тепер у ньому засідали Народні збори, тобто цілком дилетантська трупа.

Краєм ока він устиг помітити, що над вежею, яка вінчає театр, розвівається прапор, що ображає своїм забарвленням навіть найневимогливіший смак.

Так, подумав герцог, добре, що в них більше немає цього… Сікорського. Той би напевно викурив Лиса з його нори та взяв заступником. На пару вони б почистили столицю не гірше за нічні водометні машини. Ґіґон згадав холодний погляд на стереознімку в будинку Корнія й здригнувся. І відразу ж подумав про Данґа — як він там один, чи протримається, чи виконає задумане чи доведеться блефувати?

Якщо не прилетить Каммерер, казав Данґ, якщо мені вдасться відвернути Каммерера на себе, то план цілком здійснимий. Виконаємо навіть тепер, після перевороту.

Герцог проїжджав приблизно в тому ж місці, де всю їхню компанію підібрав чорний «ураган». За парковою зоною починалася зона, що охороняється, бункер номер один, сховище для найяснішої сім’ї та її оточення.

Йому й у дитинстві не подобалося це місце.