Зміїне молоко

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

«Будинок Корнія» аж ніяк не нагадував «Будинку Леоніда» — та це й не будинок, по суті, був, а цілий комплекс будівель і приміщень, що включав спортивні зали, арсенал, лазарет, інформаційний центр, не кажучи вже про знаменитий корнієвий музей, в якому бути я не був, а чути чув.

Вести флаєр я не міг, позаяк голова нічого не тямила.

Леонід Андрійович, примовляючи щось подібне до «ви, нинішні, — ану ж бо!», витіснив мене з водійського місця й згадав давнину так уже міцно, що я почав побоюватися за його життя. За своє, до речі, теж. Внизу пропливали, часом стаючи набік, золоті пшеничні поля.

Зате на підльоті до «Будинку Корнія» великий пілот вимкнув і без того не дуже шумний двигун і спланерував зовсім не на призначений майданчик, а майже за півкілометра від будинку, мало не в кущі.

— Ви вмієте повзати по-пластунському, Максиме? — сказав він. — Мені б дуже не хотілося тривожити мешканців будинку.

— Повзати по-пластунському я вмію, — доповів я. — Але вам не рекомендую. Що ж до мешканців будинку, то їх усіх, наскільки я зрозумів, свистали нагору — на чолі з господарем.

І тут я згадав, що Корній Янович Яшмаа — один із «підкидьків», значок «ельбрус», якщо не помиляюся. Ні, не помиляюся.

Ну, от вам іще один збіг…

— Навряд чи він нас чекає, — сказав Горбовський, — але підстрахувався напевно. Уявіть собі, Максиме, що нам належить пробратися у штаб-квартиру хонтійської, скажімо, розвідки, не потривоживши й не пошкодивши вартових, тим паче, що живих вартових і нема. Двері, припустимо, заблоковані на пароль. Усі двері. Ось креслення будинку, — він протягнув мені табличку. — Ваші дії?

Будинок, повторюю, був незнайомий, зате всі блоки стандартні — Корній Яшмаа не любив надмірностей. Я якийсь час вивчав креслення, потім повернув його Горбовському.

— Поки бачу тільки один шлях, — сказав я. — Припустимо, всі входи справді заблоковано. У дворі з боку сліпої стіни є люк — система циркуляції басейну. На жаль, цей басейн не в спортзалі, а в музеї. Ви, випадково, не знаєте, кого Яшмаа поселив у басейні, Леоніде Андрійовичу?

— Випадково знаю, — сказав Леонід Андрійович. — Іхтіомаммала поселив. Цього іхтіомаммала йому покійний Поль Гнідих заповів.

Дуже сподіваюся, що бідна тварина переживе й нас з вами. Не зашкодьте йому, Максе, дуже вас прошу.

— Як би він мені не зашкодив, — пробурчав я. Іхтіомаммал, як це випливає з назви, був рибоподібним ссавцем із планети Яйла, розміром був з хорошу косатку, мав густий волосяний покрив і безліч зубів. Найприємнішим у цій худобині було те, що вона ніколи не спала, а увесь час кружляла й кружляла уздовж стін своєї в’язниці. А якщо ж Корній Янович ще й забув її погодувати перед відльотом…

— Слухаюся, шефе, — сказав я. — Радий старатися, шефе. Не обминіть своєю милістю численних вдів і сиріт… Припустимо, я виліз живим із басейну. З руками, з ногами. Далі що?

— Далі? — Леонід Андрійович замислився. — Далі, голубчику, абсолютно безшумно, немов у тій же хонтійській охранці, ви проникаєте в кабінет господаря. Там за пультом має сидіти чоловічок. З ним треба поводитися ще бережніше, ніж із іхтіомаммалом…

— Христом Богом, Леоніде Андрійовичу, — сказав я. — Не боюся я плисти й потонути не боюся. Але йому, іхтіомаммалу-то, що? У нього глотка ширша за енергопоглинач. Ось він і глитне мене, немов зернятко. Та що воно за чоловічок?

— От маєш, — здивувався Леонід Андрійович. — Старий знає, а молодий оперативник не здогадується. Адже в Корнія Яновича жили двоє аборигенів Ґіґанди. Один збунтувався, просився додому, а інший був хлопчик розумний, вчененький, він і залишився в будинку науки осягати… Тільки запам’ятай, що цей хлопчик може виявитися не таким уже хлопчиком, а оперативником як і ти, так що не розслабляйся.

— Це що, значить, КОМКОН-1 сваволить?

— Там дізнаєшся, хто сваволить. Але дивися, щоб усі залишилися живими. Сам же казав, що загроза людству… Ступайте, голубчику, а я поваляюся тут на травичці…

От тобі й добрий Леонід Андрійович, думав я, скадаючи одяг. І себе бережи, і звірюку не займай, і справу зроби… З іншого боку, чи не занадто я засидівся по кабінетах? Але будь ти хоч чемпіон, стрімкішим за іхтіомаммала не станеш… Що ж він, на смерть мене посилає? Ніколи я у воді ні на кого не полював, хоча яке, до біса, полювання… Массаракш, він що, з глузду з’їхав?

До будівель я підібрався по можливості непомітно. Трава була високою. Люк, щоправда, теж знаходився під кодом, але код був стандартний. Я деякий час повисів над чорною водою, дочекався, коли потік змінить напрям і пірнув. Мене понесло вперед, і треба було якось пригальмовувати, щоб не викинуло прямо на середину басейну. Нарешті попереду замаячила світла пляма.

Ніякого іхтіомаммала за її межами я не бачив, та й бачити не міг, позаяк волоски на цій звірюці, наскільки я пам’ятаю, мали відповідний коефіцієнт заломлення, що дуже допомагало іхтіомаммалу в життєвій боротьбі.

На виході з труби я розчепірився, немов казковий герой, якого Баба-яга пхала в піч. Тепер слід було дочекатися нової зміни потоку, і якраз у проміжку був шанс вискочити.

Массаракш, я ж уявлення не маю, яка відстань до борту басейну! Ну, Горбовський, ну, благодійнику… І Корній добрий, міг би опудалом цілком обійтися…

Нарешті вода припинила на мить рух свій, я подумки зробив арканарский знак, відганяючий нечисть, відштовхнувся щосили й пішов угору. І зараз же нездоланна сила стиснула мої ребра й потягнула, потягнула…

Іхтіомаммал здогадливий був, стрибнув за мною, але недострибнув з півметра, розчаровано клацнув зубами й почав описувати звичні кола по басейну. А я продовжував висіти в повітрі, схоплений блискучими маніпуляторами триметрового домашнього робота. Маніпулятори неквапливо втягувалися, водночас опускаючи мене на підлогу.

— Рядовий Драмба, — неголосно повідомив робот. — Виконую завдання людини Леоніда, охороняю людину Максима…

Ой, Леоніде Андрійовичу, як ти мене вмив, думав я. Хоча все розрахував правильно — і з роботом зв’язався, і мене у відповідний настрій привів. Тепер піду усіх брати й хапати…

— Тихше, рядовий Драмбо, — сказав я. — Хто у будинку живий?

— У будинку жива людина Данґ один, — сказав робот. — Сервомеханізмів у будинку…

— Не треба про сервомеханізми, — сказав я. — Де людина Данґ і що він робить?

— Людина Данґ працює за пультом у кабінеті людини Корнія, — сказав робот. — Має усі допуски…

— Ось що, — сказав я. — Людина Данґ хвора й може сам собі нашкодити. Треба увійти до кабінету, взяти людину Данґа — от як ти мене нещодавно з басейну виймав — і потримати в повітрі аж до особливого розпорядження.

Рядовий Драмба викотився в коридор, я за ним, залишаючи мокрі сліди. Стало холоднувато. Взагалі якось безглуздо заарештовувати людину в голому вигляді. Тобто ні, якщо вона в голому вигляді, дуже навіть зручно, але якщо навпаки…

…Коли робот вкотився до кабінету, той, хто сидів за пультом, навіть не обернувся. По екрану пливли різноманітні значки, здебільшого мені незрозумілі. Коли Драмба схопив його й розгорнув на мене, я побачив, що чоловік цей молодий, досить-таки худий і має на рідкість пронизливий погляд.

Мені хотілося сказати що-небудь гарне, книжне, на кшталт «Треба вміти програвати, полковнику Шмультке!». На Саракші в молоді роки я любив похизуватися подібною сентенцією. Але зараз переді мною був якийсь інший ворог. Небезпечніший, ніж уся розвідка Острівної Імперії, ніж екіпаж Білої Субмарини. Ніж навіть Рудольф Сікорський — коли я знав його ще на прізвисько Мандрівець. Небезпечний тим, що наважився самостійно вийти проти цілої планети — в багато разів сильніший і могутніший, ніж його власна…

— Ну що? — я посміхнувся. — Отже, «Відійди, смерд»?

Зараз він зробить пальцями який-небудь пас і зникне. Але він не зник, а сказав абсолютно спокійно:

— Вірус запущено, пане Каммерере. Ваші фахівці вже дуже давно не стикалися з чимось подібним. І зупинити цей вірус можу тільки я. Тому розмовлятимемо на моїх умовах. Ви згодні?

— Зараз сюди прийде одна людина… — почав я.

— Та я вже тут, — відгукнувся з кутка Леонід Андрійович. Він погойдувався в гамаці. — Ну, голубчику, накоїли ви тут штук, просто й не знаю, з чого розпочати… Ледве вмовив Корнія Яновича вирушити на Ґіґанду, щоб побалакати з вами детальніше.

— Шефе, — сказав я хонтійською. — Ви що, відправили Корнія туди, знаючи, що тут…

— Саме так, — хонтійською ж відповів він. — Але полетів туди Корній не з порожніми руками, вибачте за ненавмисний каламбур.

Я зрозумів, з чим туди полетів Корній, і похолов.