Опівдні на площу привезли армійські кухні, люди покидали кирки й лопати та вишикувалися в довгі черги, гримлячи блискучими металевими судками й казанками. Палацовий гвардієць, що стеріг натовп, у хвацько заламаному береті, що стояв, розставивши ноги, на даху трансформаторної будки, теж дозволив собі сісти.
Автомат, утім, він тримав під рукою.
— Ні, панове, я всього чекав, тільки не цього. Я вважав, що почнуться масові страти, потім ми шукатимемо своє майно…
— А я вважаю, що гер… що Його Алайська Високість абсолютно правий. Хочеш жерти — будь люб’язний попрацювати.
— Але чому всіх? Чому я, почесний член колегії адвокатів, маю махати киркою й тягати ці уламки?
— Ось що я вам скажу, панове: герцога підмінено.
— Що за маячня? Звідки ви взяли? Я неодноразово був у палаці на прийомах і прекрасно пам’ятаю молодого Ґіґона.
— Отож-то що пам’ятаєш… А мені шуряк розповідав, у нього двоюрідний брат у Бійцівських Котах служив. Герцога Ґіґона отруїли карґонські агенти. Старий герцог, звісно, погорював, але без спадкоємця ж не можна, особливо в такий час. От і відшукали серед Бійцівських Котів хлопчину, як дві краплі води…
— Звичайно, і став ваш хлопчина говорити трьома мовами, бездоганно їздити верхи й так далі…
— Але, панове, коли ж почнуть розстрілювати це бидло? Коли ми зможемо повернутися до своїх осель?
— Краще дякуйте, пане адвокате, що ми тут працюємо, в центрі. Бунтівників, узятих зі зброєю в руках, відправили за річку, гасити пожежі на заводах, а без респіратора там усе одно вірна смерть…
— А я так думаю: хоч ці хлопці й шахраї були, а все ж таки епідемію зупинили.
— Та киньте ви, не було ніякої епідемії…
— Що ти несеш, чотириокий: не було, не було… Як же не було, коли я три доби з товчка не злізав?
— Не було епідемії. Була брудна вода, зіпсовані консерви…
— Ви ще скажіть — руки не мили…
— А от я що ще скажу — це все синьодупі нам влаштували. Вони ж геть усі чаклуни. Їм на техніку нашу плювати, і на науки також. Молодий герцог, як веремія у столиці почалася, утік на літаку на Архіпелаг…
— Так його ж, по-вашому, отруїли!
— Це його по-шуряку отруїли, а по-моєму, втік. І авієтку його збили щурожери з десантного катера. І потрапив він на маленький такий острівець, де карли живуть. А карлики ці, слід вам знати, навіть серед дикунів дикунами вважаються. І отам-то він і заприятелював з одним ворожбитом із цих карликів, наобіцяв йому повний міх. Ворожбит там у себе поворожив — і відновилася в герцогстві законна влада… Ви тільки дочекайтеся, коли музика скінчиться, і самі ворожбу почуєте…
— Просто соромно слухати, що ви верзете. Як же, по-вашому, в Імперії все обернулося? Він що, ваш карлик, і Карґон зачарував?
— Ну, не увесь Карґон, а принцесу їхню — точно.
— Панове, панове, подібні чутки гірші за розруху. Мир із Карґоном готувався вже давно, я маю знайомого кур’єра в міністерстві закордонних справ. А тепер ніякого герцогства Алайского не буде, буде після їх одруження Алайська Імперія Карґон…
— Спритно! Щоб, виходить, і щурожерам не прикро було…
— Хто цю принцесу бачив?
— Та в уранішніх газетах знімок був. Дивно: щурожериха, а все при ній.
— А ви, панове, чули про іноземних агентів? Про людей з Туманного Материка?
— Ви ж ніби культурна людина, ніхто не живе на Туманному Материку.
— Та ні, живуть, тільки під землею. І, виявляється, весь цей час вони нам шкодили. Вони й нацькували один на одного нас із Карґоном…
— Ну, з Карґоном, припустимо, ми триста років воювали…
Люди розмовляли голосно, намагаючись перекричати радіорупори.
З рупорів для підтримки бадьорості духу лилася маршова музика — класичні марші звучали впереміш із сучасними — «Броня міцна, і бистрі бронеходи», «Артилеристи, герцог дав наказ» і, зрозуміло, «Багряною загравою палає небокрай».
Несподівано марші замовкли, і стало чутно лише, як стукають ложки. Потім радіорупор прокашлявся й заговорив незнайомою мовою:
— Корнію Яновичу Яшмаа! Його Алайська Високість герцог Ґіґон чекає вас у своїй заміській резиденції для переговорів про долю заручників. Вам буде забезпечено безперешкодний вхід і вихід. Корнію Яновичу Яшмаа…
— Ну, що я вам говорив? Самі чуєте — синій карлик ворожить кожну годину, щоб у всьому був молодому герцогові успіх…
Молодий герцог спав у ці дні щонайбільше по дві години на добу. Він сидів за батьківським бюро з гнутими ніжками, перебираючи папери, підписуючи накладні й накази про зняття й призначення. Час від часу в кабінеті з’являвся Одноокий Лис, підкладав нові розстрільні списки, і на кожному герцог незмінно ставив резолюцію: «На відновлювальні роботи».
— Але ж, ваша високосте…
— Занадто мало залишилося алайців, пане генерале, занадто мало, Карґон асимілює нас за два покоління… І навіть спадкоємець мій уже не буде чистокровним алайцем… Як справи на мосту?
— Склепали ще дві ферми, але головний інженер каже, що про великовантажний транспорт поки не може бути й мови…
— Можна подумати, що міст відновлюють для того, щоб по ньому каталися на легких ландо! Передайте інженерові, що особисто для нього я зроблю виняток і розстріляю.
— Слухаюся, ваша високосте.
— Простежте самі, щоб якийсь ідіот не вистрілив у пана Яшмаа.
— Фото роздано всім постам, ваша високосте. Узятий під варту флотський екіпаж — той самий, який… Які будуть розпорядження?
— У промисловий район, на пожежі…
— Але ж саме вони…
— На пожежі… Де ж Яшмаа, зміїне молоко?
— Я вже доповідав, що посадку «привида» зафіксували три години тому.
— Отці-дракони, він що, рачки сюди лізе? Генерале, йдіть і чекайте його біля входу. Повна лояльність — пам’ятайте, що вони запросто можуть знищити всю Ґіґанду…
— Ну, ми-то, припустимо, міцно взяли їх за кадик…
— А проте, люди є люди… Ідіть, генерале.
— Слухаюся, ваша високосте.
Герцог залишився один і обвів запаленими очима батьківський кабінет. Заміську резиденцію, зрозуміло, ґрунтовно пограбували, хіба що не спалили. У кабінет стягнули залишки меблів, накинувши на порізані крісла й дивани чохли з мішковини, щоб не так соромно було. Калюжу крові на килимі абияк замили, але все одно залишалася рожевувата пляма. Мабуть, пани бунтівники провадили тут свої дізнання. Герцог згадав, як розірвалася граната в ложі з комітетниками і яким покірним зробився відразу зал, як виходили по одному на сцену короткочасні господарі життя й присягали йому на вічну вірність… Що, втім, не звільняло від відновлювальних робіт…
— Ваша Алайська Високосте!
Герцог посміхнувся. У дверях стояв Бійцівський Кіт у новенькому обмундируванні й дивився на герцога сяючими від захоплення очима («Це ж наш Ґаґ! Ми ж з ним в окопах, під бомбами…»).
— Ваша Алайська Високосте! Його ясновельможність веліли передати, що людина, яку ви чекаєте, прибула.
— Чудово, Котеня! Веди його сюди, та не здумай грубіянити, не здумай хапати за рукав — цей дядечко так тебе прикладе… «Проходьте, будьте люб’язні» — усе як годиться, зрозумів?
— Так точно, Ваша Алайська Високосте!
Корній Янович Яшмаа продовжував залишатися Прогресором до нутра кісток. Він не дозволив собі показатися на вулицях столиці в земному териленовому комбінезоні — добув десь офіційний костюм для прийомів, поверх якого недбало накинув довгополу чорну шинель яйцеріза. Але здалека було видно, що він не алаєць, бо алайці зараз ходили горблячись та озираючись, недобре поблискуючи один на одного оченятами.
— Доброго здоров’я, Корнію Яновичу, — сказав герцог російською. — Проходьте, сідайте. Не сюди, тут пружина вилізла, а розмова у нас буде довга…
Корній сказав:
— Здоров був, Бійцівський Коте. Відколи це ти герцогом зробився?
І з розмаху рухнув у вказане крісло.
— Я завжди був герцогом, Корнію Яновичу. А ви навіть не здогадалися провести глибоке ментоскопіювання, хоча й до цього ми були готові… А втім, яка потреба напівбогам порпатися в пам’яті якогось солдатика? Сподіваюся, ви все зрозуміли?
— Не все, — сказав Корній. — Далеко не усе.
— Операція готувалася довго, Корнію Яновичу, майже половину мого життя. Вельмишановний пане Яшмаа, перебуваючи у вашому гостиннійшому будинку, я не гаяв марно часу. У ті дні, коли ви надовго покидали вашу резиденцію, мій напарник, ваш любий Данґ, за допомогою особливого коду будив у мені полковника алайської контррозвідки, і я з головою занурювався в океан інформації, яку мені люб’язно надавав БВІ.
Яшмаа нічого не сказав, тільки дивився на герцога світлими прозорими очима.
— Звісно, я й не намагався осягнути все, — продовжував герцог. Він піднявся з-за бюро й почав ходити по кімнаті, поскрипуючи високими десантними черевиками. — В основному мене цікавило прогресорство й Прогресори. Історія, методи, імена. Зміїне молоко, пане Корнію! — він несподівано зупинився й викинув руку в бік крісла. — За кого ж ви нас уважали? Якщо вже неосвічений дон Реба здогадався про… скажімо так, не зовсім звичайне походження Румати Есторского, невже контррозвідка країни, яка століттями вела війну, не засікла б ваших людей? Цей номер з успіхом пройшов у вас на Саракші з його своєрідною теорією світобудови, але на Ґіґанді гіпотеза про населеність інших світів існує вже п’ятсот років! А легенди про те, що людина впала на поверхню Ґіґанди з небес — і того довше!
— Це преамбула? — ввічливо поцікавився Корній.
— Це пиздець! — гаркнув герцог. — Усьому вашому прогресорству й всесиллю. Даруйте, пане Корнію, що я так прямо, по-солдатському, але, справді, ви мене виводите з себе своєю показною байдужістю.
Отже, п’ятнадцять років тому ми вперше зареєстрували приземлення вашого «привида». Нам дуже пощастило, ми навіть зняли його на кіноплівку. До речі, ми знаємо, що в момент приземлення «привид» на якийсь час стає беззахисним, і будь-яке хлопченя з ручним ракетометом… Але ми не поспішали. Після першої, на диво невдалої спроби заарештувати вашу людину, ми ці спроби негайно припинили й обмежувалися тільки стеженням. Кваліфікованим стеженням, пане Корнію! Без «топтунів» і підслуховуючих пристроїв!
— Невдала спроба — це Павло Прохоров? — хрипко спитав Корній.
— Цілком правильно. Він же великий винахідник і володар автомобільної імперії Ґран Ґуґ. Ви покірно проковтнули нашу офіційну версію про загибель його особистої яхти під час шторму, а тіло було настільки знівечене об прибережні скелі, що впізнати його не було ніякої змоги, до того ж сім’я поквапилася з кремацією — з нашої, зрозуміло, подачі.
— Жалко Пашу, — сказав Корній. — Для нас це була велика втрата.
— А нам, думаєте, не жаль було? Адже Ґран Ґуґ тоді фактично врятував герцогство від неминучої поразки, саме його дизельні вантажівки дозволили здійснити швидке перекидання військ… Зате ми переконалися, що фізичні можливості землянина, та ще підготовленого, набагато перевершують такі у звичайного мешканця Ґіґанди. І не сіпалися, а готували свою операцію «Підкидьок»…
— Отже, вам і ця історія відома, — кивнув Корній.
— Авжеж. У БВІ не було секретів від Данґа. Погодитеся, що наш майор геніальний. Отже, під час операції «Підкидьок» загинули десять наших агентів, багатьом з яких я й нігтя був не вартий. І лише у двох випадках ви клюнули. Ми поставили на вашу людяність — і не помилилися. Ви притягнули двох маленьких, вмираючих дракончиків у своє гніздо, а дракончики виросли… І зовсім не було потреби мені — тобто Ґаґу — бити бідолаху майора, це вже він сам придумав для більшої переконливості, але ви й так нічого не підозрювали. Дикуни з дикої планети, які постійно вбивають один одного — от як ви про нас думали…
— Я слухаю, слухаю, — сказав Корній.
— Між тим дикуни — я маю на увазі алайців — і вижили ж бо завдяки розвідці й контррозвідці. Ще при моєму прадідові було перейнято в тубільців Архіпелагу ментальний прийом, нині відомий як «два в одному». Інакше Імперія давно роздавила б нас. Але ми заздалегідь знали їх оперативні плани й успішно підкидали їхній агентурі дезінформацію. Шановний пане Корнію! Ви, Прогресори, лише гралися в розвідників, тоді як для нас це був спосіб існування. Єдино можливий спосіб. Тому не дивуйтеся й не ображайтеся, що вас переграли. Ми не могли не переграти вас…
— Я вас зрозумів, — сказав Корній. — В яких умовах знаходяться заручники і як вам удалося…
— О, це було досить просто. Оскільки наша служба мала в розпорядженні вже повні списки ваших людей, ми організували так звану епідемію й провели так звану вакцинацію… Я прихопив у лазареті у вашого люб’язного доктора упаковку снодійного, і наші фахівці зуміли його синтезувати… Ви багато чого не знаєте про нас, друже Корнію. Отже, заручники. Усі вони, у тому числі й ваш син, знаходяться в доброму здоров’ї. Поки що. І здоров’я це цілком і повністю залежить від того, чи домовимося ми з вами. Шукати їх не намагайтеся — аварійні передавачі, вибачте, вилучено. Нашим хірургам, звісно, далеко до ваших, але чималий військовий досвід…
Залишилися, звісно, невеликі шрами. Втім, ніхто навіть не прокинувся. Місце досить затишне, але втекти звідти не можна. Спроба втечі, так само як і спроба звільнення, призведуть до негайного вибуху. І навіть не пробуйте ваших гіпнотичних штучок, оскільки все організовано за Правилом Мертвої Руки. Знаєте — сидить солдатик, тримає кнопку… До того ж, родовід солдатика простежений до п’ятого коліна…
— Знаю, — кивнув Корній. — Далі.
— А далі — ще цікавіше. Котеня! — крикнув герцог.
У дверях виник нещодавній запальний курсант.
— Я, Ваша Алайська Високосте!
— Вина панам дипломатам, найкращого вина з Аріхади — і чогось закусити, тільки не консервів. Консерви в мене ось уже де… Так і передай старшому кравчому, слово в слово — кращого вина з Аріхади, а то знову підсуне кислятину, пацюк тиловий…
— Слухаюся, Ваша Алайська Високосте! Тут мені з села мої посилку передали… Якщо не погребуєте…
— Потім розрахуємося, курсанте, за герцогом не пропаде…
— Вміло ви з ними поводитеся, — сказав Корній.
— А що ж ви хочете? Для людини є природною потреба в кумирі, хай то інша людина чи навіть теорія. Курсант поклоняється мені, ви поклоняєтеся гуманізму…
— А ви? — спитав Корній. — Чому ви поклоняєтеся?
— Я, — сказав герцог Алайський, — від цієї потреби звільнений. Втім, тижнів за два почну поклонятися майбутній герцогині, точніше, імператриці. Я ж, пане Корнію, й сам в імператори зібрався, а там такий титул, що натщесерце й не вимовиш…
— Усе жартуєте, — сказав Корній.
— Сумувати треба не мені, — відповів задумливо герцог.
Несподівано швидко повернувся курсант із тацею. Він не лише встиг злітати в льох за вином, але й накраяв тонкими скибочками ніжне копчене м’ясо, а іншу закуску розіклав не гірше, ніж у ресторані.
Герцог розлив зеленаве вино у високі келихи, подав один Корнію.
— За благополучне закінчення справи! — вигукнув він.
— Непогане вино, — сказав Корній. — Та що я — чудове вино! Неодмінно треба буде взяти рецепт…
— Усьому свій час, — герцог поставив свій келих на бюро. — Отже, заручники — це лише частина операції. Ґіґандська, так би мовити, філія.
Перейдемо до другої частини. Зараз на Землі майор Данґ, той самий хворий здихля, якого ви так великодушно підібрали в руїнах, на повну силу господарює в системі БВІ. Поки він лише натякнув вашому керівництву про свої можливості. Але якщо в умовлену годину ви мене з ним не з’єднаєте, почнуться справжні неприємності. Порушення технологічних процесів, пожежі, вибухи. Ваші структури досить крихкі, друже Корнію, особливо якщо підійти до них з ломом…
— Навіщо вам це? — спитав Корній. Обличчя його залишалося спокійним, тільки очі гарячково заблищали.
— Та хоч би для того, щоб земляни зрозуміли, нарешті, що життя насправді грубе й жорстоке. Хоча неприємності на цьому не кінчаються. Майор Данґ задумав оприлюднити деяку інформацію, яка неприємно вразить не лише землян, але й ваших союзників на Тагорі. Особливо на Тагорі. Зміїне молоко, ось би де я хотів побувати!
— Так, — сказав Корній і пожував скибочку м’яса. — От, значить, як.
— Значить, ось так, — підтвердив герцог. — Але це лише на випадок, якщо заручники надумаються принести себе в жертву в ім’я інтересів рідної планети.
— Отже, шантаж. — сказав Корній.
— Шантаж, — сказав герцог. — Власною персоною. А що накажете робити маленькій людині, коли в її дім вдираються озброєні громила? Терпіти, пристосовуватися, щоб вибрати відповідний момент…
— Що ж ви зажадаєте в обмін?
— Капітуляцію, — сказав герцог. — Повну й беззастережну. І, відповідно, репарації та контрибуції. Анексій, правда, не буде — далеченько доведеться ганяти експедиційний корпус. Я тут список приготував — нам потрібні польові синтезатори, будівельна техніка, медикаменти, багато чого треба, ми розорені…
— Ви прекрасно знаєте, ваша високосте, що заборонено вивозити земні технології на планети, охоплені прогресорством. Крім того, колосальний психологічний і культурний шок…
— А ось це вже, — герцог знову наповнив келихи, — не ваша турбота. Якщо чесно сказати, і ми, і Саракш, і особливо Арканар — усього лише ваші іграшки. Ігрові кімнати. Забава для справжніх чоловіків. Можливість побігати, постріляти, поконспірувати. Дати волю інстинктам. Земля для вас занадто нудна, от найнеспокійніші й записуються в Прогресори, як записувалися наші стародавні пересичені предки в Чорний Легіон… Усе це вже було, друже Корнію, і в нас, і у вас, адже ми єдині за природою. Гадаю, що й походження ми спільного, хоча ваші вчені й бояться зізнатися в цьому… Тож, шок.
Якщо прилітають розумні дядечки й привозять усілякі хитрі машинки пополам із ідеалами — тоді, звісно, потрясіння основ, криза культури, психологічний крах. Інша справа, коли ці самі дядечки, що зазнали поразки в чесній боротьбі, — якщо тільки розвідку можна назвати чесним ремеслом — починають виплачувати переможцям данину. Тоді — урочистість, тріумф, загальний ентузіазм і нечуваний підйом. В результаті й ваші цілі будуть досягнуті, і ми не програємо…
— Це неможливо, — сказав Корній. — Рада на це ніколи не погодиться… Знаєте, чим це може скінчитися для вас? Жителі Ґіґанди сядуть нам на шию й просто звиродніють, як тубільці Архіпелагу.
— Врешті-решт, друже Корнію, ви можете забезпечити кожен механізм, присланий сюди, блоком самознищення, щоб наші розумники не почали в них колупатися. Нам би пережити кілька найтяжчих років…
— А потім сподобається, — сказав Корній. — Це як наркотик.
— Моє слово може бути для вас гарантією?
— Ні, — сказав Корній. — Ви смертні. Причому смерть може прийти від найближчого родича… Занадто велика спокуса.
— У мене не залишилося родичів, — сказав герцог. — Вашими стараннями.
— Жителі колишньої імперії не потерплять, щоб контроль над нашою допомогою був виключно алайським. І все почнеться знову, тільки на більш високому рівні.
— Виходу немає, — сказав герцог. — Ми знали, на що йдемо. Тепер і ви знаєте. Ми дозволимо існування земного посольства на Ґіґанді. Населенню оголосимо, що це посланці Туманного Материка — все одно ніхто до пуття не знає, що там відбувається. І минеться. Тоталітарна держава, знаєте, має свої переваги… Та й чим, по совісті сказати, відрізняються наші колосальні картотеки від вашого БВІ? Тільки швидкістю операцій, але ми нікуди й не квапимося…
— До речі, герцогу, — сказав Корній. — А чому ви й напарник ваш Данґ у такі молоді літа ходите в таких чинах?
— Ну, це вже просто, — сказав герцог. — Це й на Землі бувало. Як там сказано у вашого класика? «Матінка була ще мною черевата, як мене вже було записано…»
— «…у Семенівський полк сержантом», — продовжив Корній. — Браво. Чудова пам’ять. Ну так слухайте, сержанте. Я говоритиму не від імені своєї планети, а особисто від себе. Ви вважаєте, що схопили нас за горло…
— За кадик, — уточнив герцог.
— Хай так. Ми, звісно, можемо ліквідувати Ґіґанду — для цього досить підігнати на її орбіту енергетичний пристрій…
— Ви ніколи цього не зробите, — сказав герцог. — Інакше б ми й не затівали.
— Цілком вірно. Але я — особисто я — можу влаштувати вам долю гіршу. Страшнішу, бо невизначену. Я сам боюся того, що хочу зробити, але зроблю. Раз уже ви в курсі справи «підкидьків», то маєте знати імена фігурантів… Думаю, що покійний Сікорський мене б зрозумів.
— Таким ви мені більше подобаєтеся, — сказав герцог. — Нарешті. Довго я цього чекав. Die Erde über alles, друже Корнію?
— Так. — сказав Корній. — Die Erde über alles. Ви були гідним супротивником, герцогу, але Земля не може програвати. Інакше вся Галактика полетить собаці під хвіст.
— Ви безумець, — герцог зблід. — Краще вже справді розпорошіть нас на атоми… Ні, ви не маєте права, це не по-людському…
— Атож, — сказав Корній Яшмаа. Він піднявся з крісла, рухом плеча скинув шинель і різким ривком лівої руки обірвав правий рукав костюма разом із рукавом сорочки. На загорілій шкірі біля згину ліктя темніла невелика пляма. Ліва рука Корнія витягнула з кишені довгастий футляр.
— Корнію Яновичу, — сказав герцог. — Зупиніться. Заручники були відпущені в ту саму мить, як ви переступили поріг цієї кімнати. «Вино з Аріхади» — це був пароль…
Але Корній, здавалося, не чув його, як не чув нікого кілька років тому Прогресор Лев Абалкін, що увірвався до підвалу Музею позаземних культур. Тільки пістолета в руках герцога Алайского не було.
У передпокої почулася якась метушня.
— Котеня, пропусти його! — крикнув герцог, не обертаючись. Він дивився, як худі пальці Корнія витягають із футляра світле кружальце, як повільно-повільно наближаються до ліктя правої руки…
— Корнію!!! — в голосі того, хто ввійшов, було мало людського.
Пістолет у руці Максима Каммерера ходив ходором. — Не сміти! На підлогу, Корнію! Кинь! Негайно!
Корній обернувся до дверей.
— Я надто довго чекав, Максе, — сказав він. — Але ж не даремно. Льова й Рудольф померли, вірно?
Герцог скористався паузою й став поміж ними. Він навіть схопив Корнія за праву руку, хоча прекрасно розумів, що тому не становитиме великих труднощів миттєво звільнитися.
— Панове, панове, — гарячково заговорив він. — Панове, не можна. Каммерере, приберіть зброю. Корнію Яновичу, киньте цю мерзоту… Усі ми люди, і ви не кращі за нас, ми слабкі, підлі, боязкі, жорстокі, але ми все-таки люди…
Ліва рука Корнія опала, світле кружальце покотилося по килиму, й увесь Корній Яшмаа теж опустився на килим, шанобливо підтримуваний Його Алайською Високістю.
— Що з ним? — спитав Каммерер, опускаючи пістолет.
— Спить, — сказав герцог і підняв кружальце. — Мистецтво підсипати дещо в келих супротивника я засвоїв іще на першому курсі. Заберіть цю штуку й сховайте чимдалі… Хоча, може, надійніше було б зберігати «детонатори» на Ґіґанді, в сейфі якогось маленького приватного банку. Земляни занадто цікаві й нестримані.
— Ми подумаємо про це, — сказав Максим. — А поки що, ваша високосте, допоможіть мені покласти Корнія на диван.
— Як там мій Данґ? — спитав герцог, коли вони впоралися з обм’яклим тілом.
— Сидить у Раді й торгується, — знизав плечима Каммерер.
Герцог задоволено покивав головою.
— Прекрасно. Вважаю, у вашій Раді сидять розсудливі люди.
— Більше ніж, — відгукнувся Максим. — Ви справді звільнили заручників?
— Години через дві їх привезуть, — стомлено сказав герцог. — По суті, я блефував, оскільки важко смертному підняти руку на напівбога… А ви справді могли вистрілити?
— Не знаю, — сказав Максим. — Мабуть, так.
— Ну що ж, тепер обговорюватимемо умови з вами?
— Та чув я всю вашу розмову, — махнув рукою Каммерер. — Гадаю, в Раді знайдуть розумний вихід. Раз уже так склалося.
У кабінет розґвинченою ходою увійшов Бійцівський Кіт. Вигляд він мав найнещасніший.
— Ваша Алайська Високосте, — заскімлив він, — я хотів до них застосувати «подвійну скобу», а вони вивернулися й мене об підлогу приклали…
— Тебе викликали, Котеня? — різко поцікавився герцог.
— Аж ніяк, та тільки я…
— Тож іди собі в казарму… Ні, спочатку принеси ще вина.
— Зі снодійним? — спитав Каммерер.
— Та ні, яке вже тепер снодійне, — сказав герцог. — То що ж виходить? Ми з вас збили пиху, ви з нас… Присягаюся, коли він дістав цей проклятий детонатор, я ледь не наклав у штани.
— Аналогічно, — зітхнув Максим.
— Знаєте що, друже Каммерере, — сказав герцог, повторно випроваджуючи жестом курсанта, що притягнув нову пляшку, — а чи не провести нам із вашим КОМКОНом-2 превентивну операцію? Звісно, коли ми покінчимо з нагальними справами. Все-таки, погодьтеся, алайська розвідка таки чогось варта.
— Погоджуюся, — сказав Максим, — хоча й не розумію, яку таку операцію ми могли б провести спільно, і проти кого, головне?
— Ви мене дивуєте, друже Каммерере, — сказав герцог, ретельно протираючи келихи серветкою. — Звісно, проти ваших улюблених Мандрівців. Поки вони не почали мандрувати по Ґіґанді. Річ у тому, що в мене ще на Землі з’явилися деякі міркування з цього приводу. Ви прогледіли, проґавили такі факти, що в мене волосся стало диба! Ось що означає відсутність постійної практики! Брати ми їх поки не будемо, а людину свою підкинемо… Я навіть знаю, де й коли… І кого…
Каммерер похлинувся вином.
— Ну ти, брате, й зухвалець, — сказав він. — Хоч і герцог.
Його Алайська Високість розвів руками й зробив блазенський реверанс.
© ВРЕМЯ УЧЕНИКОВ: Антология. — М.: АСТ; СПб: Terra Fantastica, 1997. — 606 с. — (Серия: Миры братьев Стругацких).
© HOCHLANDER, переклад з російської, 2017.