Зміїне молоко

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

…І піднімаю я нещасну свою довбешку, і дивлюся, куди цей старий шкарбан у скельцях показує, а там — отці-дракони — висить на рояльній струні Бійцівський Кіт у повному бойовому. Язик майже до поясу вивалився, а очі вже шипучі мухи повиїдали.

Знати я його, звісно, не знав, лички ж бо першого курсу. Коли його до нас у Школу взяли, я вже щосили геройствував у гирлі Аріхади. Але щоб тут, у столиці, хтось на Кота наважився руку підняти…

— Самі бачите, юначе — цивільне населення озвіріло, ловить солдатів і влаштовує самосуд. Тож ви замість мундирчика надіньте щось інше, чи хоча б і цей халат згори накиньте…

— Ну вже ні, пане військлікарю, — кажу. — Форму з мене тільки з мертвого знімуть. Гуманісти хрінові, демократи… Уряд національної довіри… Котеня задушили й радіють…

— Давайте ящики розвантажувати, — метушиться мій доктор.

— Зараз, пане військлікарю. Не квапте мене, — кажу, — а то я дуже квапитися почну, й біда станеться.

Шоферюга такі справи почув, лізе з кабіни, а з ним битися все одно що з рядовим Драмбою, будь ти Бійцівський Кіт, будь ти сам дракон Ґуґу. У нього пика ширша за колісний ковпак.

— Почекайте, — кажу. — Люди ви чи не люди?

Дістаю ніж, підстрибую, однією рукою чіпляюся за піддашок перед входом, другою перерізую струну й устигаю підхопити задушене Котеня. Ніж йому при цьому ще в бік увійшов — пробач, брате хоробрий, тобі нині байдуже.

Відніс його на клумбу. Важкий він був, як усі мертвяки. Але я там, у Корнія, здорово погладшав. Либонь, у самого герцогського синочка на столі такого не бувало, що я там їв… Тільки до чого це при покійнику згадувати?

Тягали ми ці ящики, тягали — потім виходжу я на шпитальний ґанок з лопатою, щоб бідолаху цього зарити. Богадільників, звісно, тепер удень із вогнем не знайдеш.

Земля м’яка. Та скільки я її, землі цієї, за війну перекидав!

Мабуть, купа вийшла б вища за шпиталь.

Бував я вже в цьому шпиталі. Мене там від дистрофії лікували, а дистрофія, доповім я вам, це така штука: підеш у сортир, а тебе віддача від струменя на стінку кидає.

Темніє. Скоро зірки з’являться. Сонце земне, либонь, теж випнеться, тільки мені його не розрізнити серед інших. Ось наше сонце я з Землі бачив, Корній показував. Зірка як зірка, не подумаєш, що рідна…

Ех, зірка моя рідна, столиця дорога, Айда-Алай, Серце Алаю… Що ж із тобою вчинили! У бухті танкери горять, Пагорб Полеглих Ангелів, здається, дощенту снарядами знесли, Браґґівка наша відважна, розбійна, теж у вогні, а герцогський палац… Краще не бачити зараз його тому, хто раніше бачив…

І, головне, хто все це натворив? Свої ж і натворили. Та візьми столицю… щурожери — й то, мабуть, такого не було б. Щурожери будівлі й барахло бережуть через жадібність свою та лінь, і якщо вже куди ввійдуть, то назад ні за що не вийдуть, так і залишаться жити. Командир-щурожер швидше роту марно покладе, ніж хоча б одне скельце розіб’ється. Та й чого йому людей жаліти, коли щурожерихи заразом по десятку народжують із злочинною метою створити демографічний тиск? Правда-правда, в «Бойовому листку» писали. І не писака який-небудь, а відомий письменник Ляґґа, той самий, що епопею «Алайські зорі» створив у священному творчому екстазі, живим залишуся — треба буде прочитати, дуже, кажуть, душевна книжка…

Але недовго мені довелося мрії мріяти — підкочує до шпиталю машина, і не просто машина, а спецвегікуль служби безпеки. Вона на кшталт бронеходу, тільки маленька. І навіть башточка на даху обертається.

Ясна річ. Хтось зі шпитальної обслуги в ім’я ідей миру й гуманізму дзенькнув і доповів, що, мовляв, живий Бійцівський Кіт, кривавий наймит кривавого герцога, прикинувся санітаром, страхаючись суворого, але справедливого народного гніву…

Вилазять із машини двоє. Їх у нас яйцерізами звуть — самі розумієте, за ефективні методи слідства. Ось на них, яйцерізів, ніхто не полює, вони всякій владі потрібні, а якщо це й не кадрові яйцерізи, а їхні звільнені підслідні — так іще гірше. Шинелі чорні, до каблуків, а замість військових картузів — зелені ковпаки на кшталт тих, що інсурґенти під час Першого Алайского Повстання носили. Традиції зберігають, зміїне молоко!

Один схожий на солону рибу, яку тільки-но з банки вийняли, а другий — на рибу ж, і теж солону, але у банці залишену, через що їй, кістлявій, прикро.

— Ступай сюди, котяра, — кличе один. — Поговорити треба.

— Аж ніяк, панове, — відповідаю. — Прикомандирований до шпиталю, знаходжуся в розпорядженні бойового лікаря пана Маґґа…

Тут мій доктор, немов би почувши, що про нього мова, зі шпиталю виходить.

— У чому справа? — питає. Голос у нього тихий, але переконливий. Мене ж ось переконав вантажівку з багнюки виштовхувати.

Щоправда, переконав-то більше шоферюга, але все ж…

— Агов, дідуню, — кличе другий яйцеріз. — Тупай сюди, руки з кишень вийми…

Зміїне молоко! У мого дідка звання, прирівняне до майорського загальновійськового, а ці, либонь, не вище за сержанта. Але підходить дідок, і руки з кишень вийняв.

— Документи ваші попрошу, — каже лікар. І навіть руку простягає.

— Ич, документи йому! — зрадів яйцеріз.

А другий мого лікаря навіть не ударив. Він просто зняв з нього окуляри, впустив і роздавив чоботом.

Ах ти ж, тварино витрішкувата, думаю. Дідусь мій сто разів під смертю ходив, поки вакцину цю віз, щоб ти, гадюченя, від проносу не врізав дуба…

Отож, лопата моя в руках немов навпіл розірвалася: держаком одному в діафрагму, а штихом — другому в кадик. Тільки перестарався я трошки — забув, як погладшав на корнієвих харчах.

Зніс яйцерізу голову, немов легендарний Блакитний Кат зраднику-маркізу. Та й перший, треба думати, не жилець.

Позаду шум якийсь чую, гуркіт. Озираюся — зміїне молоко! У спецмашині ж третій був, водій. Він уже, либонь, башточку на мене встиг розвернути, а у башточці великокаліберний кулемет-двадцятка, патрони в нього величиною з чоловічий причиндал острівного дикуна у бойовому стані, і коли потрапляє така штука в людину, мало хорошого від неї залишається…

Тільки не вистрілить уже водій-яйцеріз, бо лежить його спецвегікуль на боці, і жерло кулеметне тільки дарма асфальт колупає.

А з-за машини виходить люб’язний мій шоферюга й руки від бруду обтрушує. Все-таки недаремно в авточастини беруть цих дітей із південного узбережжя, та інакше й не можна: дороги в нас самі знаєте які, в основному пердючим паром долати доводиться…

Підбігає пан військлікар: як ви могли, як ви могли, це нелюдяно… Мовчи, дідусю, кажу, бо водій там, у себе всередині, зараз по рації зі своїми зв’язується, і скоро буде тут яйцерізів стільки, скільки ти в житті мікробів не бачив у свій мікроскоп. А спецвегікуль машина серйозна, міцна, її не всяка граната візьме, та й не маємо ми ніякої гранати, хіба що шоферюга твій розламає яйцерізний екіпаж голими руками, як сват весільний пиріг.

Шоферюга ж краще придумав — заткнув вихлопну трубу дрантям, а яйцеріз з переляку мотора не заглушив і скоро посинів увесь.

— Відходити треба, пане військлікарю, — кажу. — Напевно встиг він своїх викликати.

Він, звісно, запротестував — лікарський обов’язок, Присяга Здоров’я Нації, але шоферюга гаркнув: «Та що з ним розмовляти, зараз-за!», згріб свого прямого начальника в оберемок, побіг до своєї вантажівки й запхнув дідка в кабіну.

Я теж яйцерізів чекати не став, влаштувався третім з краю, щоб пан військлікар, чого доброго, не вискочив свій обов’язок виконувати. Шоферюга дав по газах, і полетіли ми по вищербленому асфальту так, що вельми любо. Тільки от куди летіти, думаю, на всіх дорогах блок-пости, нас і зупиняти ніхто не буде, а вліплять нам бронебійний снаряд у бік, та й край.

— Рулюй, — кажу, — у Браґґівку. Там зараз усе горить синім полум’ям, але підвальчик хоч би там який ми собі знайдемо.

Ліхтарі в місті не горять — ніколи панам гуманістам такими дрібницями займатися, треба панам гуманістам святу помсту творити, хлопчаків у військовій формі відловлювати…

А це в них поставлено на славу: ось уже й сирени завили з усіх боків, ось уже й тривогу оголошено. На повному ходу пролітаємо площу Ображеної Невинності — там нам услід хтось стріляти почав, але несерйозно, з поліцейського пістолета. Ось уже й Зелений Театр, але тільки не зелений він тепер, а чорний, і тут утечі нашій настає кінець.

— Паливо вийшло, — каже шоферюга. — Як ми до шпиталю дотягли — не збагну.

— Треба йти в міський магістрат, — оклигав наш костоправ, — усе пояснити, організувати вакцинацію…

— Вони вам, пане військлікарю, організують, — відповідаю. — Вони нас самоперше розстріляють, а потім розбиратися почнуть, кого розстріляли й за що. Зброя цивільним у руки потрапила — страшна річ.

— Мабуть, ви маєте рацію, — зажурився мій дідусь.

Вилізли ми з вантажівки й озирнулися. До Браґґівки ще тупати й тупати. Розвалин, щоб відсидітися, поблизу немає, бо й будинків ніяких тут не було — паркова зона. Але дерева в основному взимку на розпал пустили, одні пеньки стирчать. Яйцерізи над усім містом освітлювальні ракети вивішують, ніби така вже я важлива персона.

Автомат мій саморобний водій іще коли в кущі викинув. У пана військлікаря за статутом має бути особистий десятизарядний «фельдмаршал», але, боюся, кобура в пана військлікаря набита проносним та блювотним. Щоб пацієнта, значить, із двох кінців несло. Шоферюга, значить, яйцерізів по одному хапатиме, а я їх пігулками напихати стану для пониження бойового духу…

І чую я якийсь шум у кінці колишньої алеї. Тільки-но зібрався я лікаря з шоферюгою на землю покласти й сам лягти, а вже пізно.

Підлітає до нас довжелезний чорний «ураган» — не інакше, в герцогському гаражі конфіскований. Сирена не працює, і фари не горять. А я навіть лопату свою смертоносну прихопити не здогадався.

Гаразд, думаю, якщо вони відразу стрільбу не відкриють, одного-двох я з собою прихопити встигну, та й шоферюга дурно помирати не стане, не та порода…

Від’їжджають дверці убік. Одна людина сидить в «урагані». Зате яка. Я його раніше лише на знімках у спецжурналах бачив.

Одноокий Лис сидить за кермом, начальник контррозвідки Його Алайської Високості.

— Здоров, курсанте, — каже. — Як би дощик нині не зібрався…

І після цих слів свідомість мою покинув Бійцівський Кіт Ґаґ, відважний курсант, хлопець хороший, але дурнуватий, і знову я став самим собою — полковником контррозвідки Ґіґоном, спадковим герцогом Алайським.