Зміїне молоко

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Доповідь я мав детальну й ґрунтовну. Я креслив графіки, складав списки, малював схеми й мапи. Час від часу Одноокий Лис вмикав у мені Ґаґа й розпитував про те, що Бійцівський Кіт бачив у будинку Корнія Яшмаа, з ким зустрічався та яких розмов був слухачем. Знову ставши полковником Ґіґоном, я слухав записи оповідань Ґаґа й у котрий раз дивувався, що у нас з ним абсолютно різні голоси. Таки добра ця система — двоє в одному. Котяру, як видно, приймали за повного телепня (повним-бо телепнем він якраз не був), і обговорювали при ньому абсолютно серйозні речі, сенс яких міг зрозуміти лише полковник Ґіґон.

Ось пан Корній відкриває Ґаґу очі на скотинячу суть правлячої алайської династії, ось він показує йому рапорти земних агентів… Багатьох із них ми вже засікли, але ще парочка імен не завадить. Брати треба всіх, усіх до одного. Тільки їх же й в Імперії повно-повнісінько, генерале, ось у мене й на Імперію список, але як ми їх отам шукатимемо?

— Не турбуйтеся, ваша високосте, — сказав Одноокий Лис і запалив смердючу самокрутку. — З проблеми вторгнення ми давно й успішно співпрацюємо з імперською службою безпеки. Вам я цього, даруйте, не повідомляв.

У мене перехопило горло. Тоді як дві держави кілька років люто шматували одна одну, їхні розвідки, виявляється… Та ще й без мого відома… Я хотів тут же викликати розстрільну команду, але передумав. І невідомо ще, кому підкоряється нині розстрільна команда. Тому я сказав лише:

— Гаразд, пане генерале. І давайте так: до коронації я для вас ніяка не високість, а полковник Ґіґон, підлеглий вам по службі. Так нам обом буде легше.

Справді, стало легше. Ми перекидали один одному через стіл листочки з іменами та зводили їх у систему.

— Баруґґа, сержант військово-архівної служби, він же Семенков Густав Адольфович…

— Реєстратор мерії Ґінґа, він же Михельсон Карл Іванович…

— Пані Ґіон, дружина коменданта палацу — ого! — вона ж Ольга Сергіївна Кулько… Ну, ці в мене завжди під рукою.

— Полковник шифрувальної служби Креґґ, він же Ігор Степанович Шелдон…

— Старший наставник школи Стерв’ятників Ґенуґ, він же Віктор Жанович Пшездецький…

Багато, багато їх було — тих, що звали себе прогресорами.

Нам з генералом подали чай з бісквітами, ми поглинали їжу, не бачачи її, і все розкладали й розкладали на величезному генеральському столі прокляті картки. Усе це були, судячи з розповідей Ґаґа й рідкісних моїх зустрічей у будинку Корнія, прекрасні, чудові люди, які щиро бажали добра нещасній Ґіґанді, які проробили для досягнення цього добра величезну роботу, часто брудну, часто криваву, часто невдячну й безмірно небезпечну — знали б вони, звісно, усе до кінця. Шкода було їх, але…

Мені прийшла раптом в голову навіжена, неможлива думка.

— Ваша високоповажносте, чи немає в розпорядженні нашого… вірніше, наших відомств відомостей про людей зі шкірою зовсім чорного кольору?

Одноокий Лис подивився на мене з подивом, і навіть, здається, наліпка на порожній очній ямці витріщилася.

— Чорного? А чому не помаранчевого? А втім…

Він ляснув пальцями, і звідкілясь нізвідки виник його референт, який не мав ні лиця, ні віку. Генерал прошепотів йому щось на вухо, і, не встигли ми розкласти черговий десяток карток, виник знову й доповів, що так, на головному острові Архіпелагу Тюрю у племені Безсонних Уночі займається відправленнями язичницького культу якийь Ауео на прізвисько Чорний Відьмак, і відьмак цей, за відомостями етнографів, чорний, як совість тирана.

— Етнографи, треба ж, — гмикнув генерал. — Я думав, вони всі в армії…

— Послати туди когось можна? — спитав я.

— Не забувайте, полковнику, що ми в підпіллі. Втім… Та ті ж етнографи. Вони ж у нас і про здоров’я тубільців піклуються, та й не вони навіть, а Його Алайська Високість…

— Не можна його там залишати, — сказав я. — Хоч один залишиться, такого натворить! Особливо цей, Вольдемар Мбонга. Він, генерале, знаєте…

— Поки ще не знаю, — сказав Одноокий Лис, заповнюючи картку. — Візьмемо звичайним порядком.

Я раптом уявив собі, як Вольдемар Мбонга висаджується з «привида» десь у нас у Смердючих Джерелах, бреде по путівцю й запитує у зустрінутої старої, як пройти у столицю. І чує у відповідь: столиця ж недалеко, та тільки я, синку, скільки років в Алайскому герцогстві живу, а негра жодного разу не бачила…

Потім нам подавали обід чи вечерю — вікон-бо в підземеллях не буває. І лише тоді я наважився поставити своє запитання.

— Ваша високоповажносте, — сказав я. — Як загинув мій батько?

Одноокий Лис витер губи серветкою, зітхнув і розповів як.

Він не опускав ніяких подробиць, як і належить розвідникові. Він розповідав не синові, він інформував співробітника. Монотонним голосом, як по папірцю. Називаючи усі речі своїми іменами або медичними термінами. Розповідь вийшла довгою, як і агонія герцога Алайского.

Я відкинувся на спинку крісла й закрив очі. Ми ніколи не були особливо близькими з батьком — він займався полюванням, політикою та війною, не схвалював мого безладного читання й занять живописом, заборонив зустрічатися з молодою баронесою Треґґ, а коли заборона була порушена, запхнув мене в розвідшколу й громовим своїм голосом наказав Одноокому в разі чого просто мене розстріляти, за що пан генерал не лише не понесе відповідальності, але навіть отримає нагороду… А якщо ж юний герцог знаходитиметься у привілейованих по відношенню до інших курсантів умовах, то розстріляний буде якраз сам пан генерал…

— Так, — сказав я. — А мама?

— Герцогиня вижила, — відповів генерал, і, присягаюся, око його зволожилося. — Але вам краще її не бачити. В усякому разі — поки що. Лікар, якого ви притягнули з собою, — справжня знахідка…

Он, значить, як. Панове прогресори, якщо опиняться біля мене на співбесіді, стануть, звісно, заперечувати всяку свою причетність до перевороту, або ж заявлять, вони цього не хотіли, це народ, доведений до відчаю століттями голоду, експлуатації й війни сам піднявся в пориві гніву й замучив своїх мучителів. А вони тільки збирали тут інформацію… Зміїне молоко, та кому на Землі потрібна інформація про Ґіґанду? Кому там так уже хочеться знати про епідемії, багнетні атаки, спалені села та зруйновані міста? Десятку психів на кшалт Корнія? І брешуть вони, навіть самі собі брешуть, що не втручаються, не можуть вони не втручатися, натура в них така… Гаразд, коли цей… як його… уряд національної довіри (чи народної єдності?) буде повішено на площі Ображеної Невинності, ми оголосимо народу, що спустилися на Ґіґанду з неба, як писалося в пістрявих книжках, які серйозні люди й за книжки не вважали, спустилися з неба хитрі й злі завойовники з метою поневолити вільний народ Ґіґанди, або поїдати наших немовлят, або провадити над нами нелюдяні досліди, або вивозити наші природні багатства, або… ну та є фахівці, придумають щось. Тут потрібна велика брехня, бо правда занадто жахлива.

А мама завжди хотіла бачити мене освіченим государем на зразок прадіда мого, герцога Іннґа, покровителем мистецтв, вона підсовувала мені старовинні яскраві альбоми, часто водила в палацову галерею й пояснювала алегоричний сенс полотен Ураґґа й гравюр Ґрінґа, влітку ми зазвичай об’їжджали старовинні замки, і в кожного замка була своя історія, своя легенда…

— Полковнику, вечерю закінчено, — нагадав Одноокий Лис.

Отже, це була вечеря. На моє питання, звідки тут, під землею, з’явилися такі великі й зручні зали, хто й коли обладнав тут гаражі, майстерні, шпиталі, хто накопичив таку кількість зброї й військової техніки, генерал відповів, що почав усю цю затію його попередник, Чорний Грім, і тримав усе в таємниці навіть від правлячого дому, а потім таємницю цю передав наступникові. «Доводилося й мені мовчати, хлопчику, — казав Одноокий Лис. — Бойова техніка числиться списаною або загиблою в бою, зброя й припаси… Ну, зізнався б я, що тут відбувається, зараз же попав би під трибунал. Усе до останнього патрона — фронту, говорив герцог, до останньої банки тушкованого м’яса…». І правим виявився старий хитрун, бо сховище Його Алайської Величності нині було зайнято — уряд народної довіри (чи національної єдності?) ховався там зараз чи то від народу, чи то від нації в цілому. Я з великим здивуванням дізнався, що до уряду цього ввійшов заступник міністра оборони, старший мажордом палацу, молодший конюший, бібліотекар, якийсь солдат і двоє заклепників із Бронемашинного. На якого біса там заклепники, адже вони глухі, подумав я. Втім, якщо врахувати, що старшого мажордома звуть Андрій Яшмаа… Андрій Корнійович Яшмаа… До нього добратися буде важко. Але необхідно. До нього — в першу чергу.

Мабуть, доведеться його просто вбити, відразу й несподівано, без нашої медичної комедії. Не повірять, та й не допустять до нього чужого лікаря наші ж холуї… Так, чи їздив наш мажордом у відпустку? Напевно так. А куди їздив? Зрозуміло, на Землю. А де жив на Землі? Ну, звичайно ж, у Корнія Яшмаа. Чи міг його Ґаґ там бачити? Тобто навпаки, чи міг він бачити Ґаґа? Корній мене, тобто Ґаґа, усім показував.

Бачив, відповів Ґаґ Одноокому Лисові. Бачив, ваша високоповажносте, от як вас зараз. Він іще з татком, паном Корнієм, тобто, сперечався. Чого, каже, матір мучиш? У сім’ї в них незгода, а чого, питається, ділити, коли на Землі всього навалом? З жиру бісяться, ваша…

Лис гидливо заткнув Ґаґа й стали ми думати, як підібратися до Андрія Корнійовича.

— І все-таки він нам потрібен живий, — сказав Лис. — Адже Яшмаа, як я зрозумів, курирує саме Ґіґанду?

— Буде він у нас, — сказав я. — Буде живий. Тільки поїду я сам.

— Ваша високосте, — сказав Лис. — Ви не маєте права ризикувати…

— Полковник Ґіґон, — сказав я. — На завдання поїде полковник Ґіґон. А якщо справа зірветься, то й герцог Алайський нікому не знадобиться.