Золоті Ворота

Цвітуть каштани

В моїм саду,

І я, мов п’яний,

Іду, бреду…

Небесне поле —

Мій диво-сад,

На видноколі

Каштани в ряд.

Свічки вогнисті

Внизу, вгорі,

Дає намисто

Зоря — зорі.

Ті намистини

Плетуть вінки

У Сад Єдиний —

Віки, віки…

Ідіть до мене,

Мої брати,

У даль шалену

Тут є мости —

Мости любові,

Мости пісень.

Щоб знову й знову

Горів цей день…

Щоб вічним Паном

Весна цвіла.

Мої каштани

Щоб зберегла…

Що сильніш — мале, а чи велике?

Що могутніш — предмет чи слова?

Куля убиває чоловіка,

А від слова серце ожива…

Як же розібрати ті мережі,

Що важніше — день чи темна ніч?

Все єдино в зорянім безмежжі:

Слово — річ, і всі предмети — річ.

З речі-слова

вийшла річ-Людина,

Зоресвіт — і духу океан.

У руках Людини і зернина,

І космічний всеосяжний лан…

Десь на кручі — далеко, далеко —

Хатка мила…

В ній моя доля-лелека

Квітку згубила.

Пелюстки обриває негода:

Любить — не любить!

Що чекає ту юну вроду —

Щастя, згуба?

Дві маленькі мої лелітки —

Жовта й синя,

Дві самотні, тремтливі квітки

На бадилині…

Десь пішло їхнє щастя бідне

До циганів —

Волохате, старезне, рідне,

Все в тумані…

Чи було воно, чи приснилось?

Хто ж те мовить?

Хто поможе здобути сили

І любові?..

Ви до Сонця прагніть, молітесь,

Лиш до Сонця!

Може, вернеться щастя квітам

Під віконце…