Золоті Ворота

Чорні ліри — то в’язниці галактичні,

В них титани ще з правіку у тюрмі.

І панують там закони фантастичні,

Самознищують себе вони самі…

Там пряме усе закручується круто,

Сили руху вічно бачать дивний сон,

Там на променя навішується путо,

Вільні кванти попалають у полон.

І кружляють в нескінченній каруселі,

Час і простір спресувавши в моноліт,

В тій прачорній пересиченій оселі

Мить одна ковта мільйони літ.

Галактична стогне жадібно корова

І вимахує рогами поміж зір,

Молоко її, замішане із кров’ю,

Доять, цідять хижі пальці чорних дір…

Відкриваю вічі на світанні,

Ніби приступаю до роботи…

Наче білка, мчуся безнастанно

В колі повсякденної турботи.

Я приймаю ношу цього світу

На свою чутливість та мінливість,

Мої нерви, мов казкові віти,

Відчувають всю його примхливість.

І нема для світу ні закону,

Ані смислу, ані рамок міри, —

Всі ті речі — наші забобони,

Наші страхи і жадоба віри…

Боїмось ми просто зрозуміти,

Що і люди й зорі у Безмежжі —

Лиш самотні чудодійні Діти

На пустельнім серця узбережжі,

Що усі диктатори та війни,

І насилля, муки і жадання —

Лише спроби — дикі, безнадійні

Осягнуть небачене Кохання.

Те Кохання — до Самого Себе,

Бо нікого в Світі більш немає —

Ні на зорях у далекім небі,

Ні в химернім потойбічнім Раї…

Всюди ми, усюди — наші муки,

Наші спроби вийти в Небувалість,

І тремтячі від безсилля руки —

Від безсилля осягнути сталість.

Породили ми себе в химеру

З Цілості — Єдиної, Святої,

І пішли в періоди та ери

На стежки розвою і розбою.

Розгубили ми себе в Хаосі,

Світлі шати дарували тіням,

Лиш надію змучену ще досі

Віддаєм грядущим поколінням…

Зупинімось, зупинімось, Браття,

Пробудімось з вічного шукання,

Хай осяє Зоряне Багаття

Ще з Правіку Суджене Повстання!

І тоді Світило Праблакитне,

Всі сонця зібравши в себе, встане,

І тоді пустеля непривітна

Затріпоче цвітом полум’яним.

І тоді побачить Дух Людини,

Що в Ньому — Всесвітня Праоснова,

Що усі низини і глибини —

То пелюстки нашої Любові!