Золоті Ворота

Мене в полі породив

Синьоокий Зоре-Див.

І Земля, неначе Мати,

Стала хлопця колихати…

І приснилося мені:

Іде легінь на коні —

На козацькому коні

В малиновім жупані…

І побачив козачина,

Що в житах якась дитина —

Голомозе, голе, босе,

У віночку із колосся,

У волошковім роздоллі,

В українськім диво-полі,

В диво-полі, у три-полі,

У одвічнім терно-колі…

Здивувався той козак:

Що за дивний долі знак?

Чи відьомська ця дитина

Чи із неба — янголина?

Погадав не більше миті,

Взяв мене у тому житі

Та й закутав у жупан…

І поїхав я, мов пан,

На козацькому коні

В запорозькім жупані.

Край дороги біля клена

Хлопця стріла наречена.

Він мене їй подає

І словами виграє:

— Ось тобі, крім чоловіка,

Ще й забава невелика,

Подарунок Зоре-дива,

Буде доля в нас щаслива!

Засміялася дівчина,

Що така в них с дитина.

Цілувала, милувала,

У любистку обмивала…

Пересидів я тоді

У лелечому гнізді,

Доки гралося весілля,

Святкували новосілля…

І рішили мама й тато

Мене людям показати…

…Покотились буйні літа

Наді мною, понад світом,

Над роками, над думками,

Над казковими стежками…

Все частіше мені сниться,

Що лежу я у пшениці,

Що я бавлюсь серед жита,

Тільки зорями покритий,

В диво-полі, у три-полі,

У одвічнім терно-колі.

Це було чи не було?

Часом спогад замело…

Чи відьомська я дитина.

Чи із Неба — Янголина?!.