Амністія для Хакера

XVIII. Полювання (продовження)

Він ледь помітно кивнув, і двері розлетілися від удару двох потужних тіл. Юрба у плямистих камуфляжних костюмах зі страшним шумом увалилася до квартири. Стиснувшись усередині, майор чекав криків, пістолетних пострілів та автоматних черг. Тільки б не це…

Усе стихло. Що там? Невже знову трупи? Чиї цього разу?

Кобища увійшов до квартири. Трупів не було. Ніхто не лежав на підлозі, притиснутий дужими хлопцями у бронежилетах. У квартирі взагалі не було майже нічого. Голі стіни, порожні шафи, стіл, що розгублено застиг у кутку. Все. Але чому тоді вони стоять мовчки, наче бовдури? Чому обличчя Можейка та Сердюка висловлюють…

Єдиною річчю у кімнаті, яка могла привернути увагу, був клаптик білого паперу на столі. Кобища підійшов і нахилився придивляючись. На папірці простим олівцем було надряпано:

Майор зовні байдуже мізинцем відштовхнув папірець і вийшов з квартири.

Сигаретний дим залазив, здавалося, у найвіддаленіші куточки грудей, але звичного полегшення не приносив. Кобища самотньо сидів біля під’їзду на краєчку лавки й палив, згадуючи теплий чайник, що стояв на газовій плиті, та клапоть білого паперу з дурнуватим написом. Перше означало, що вони спізнилися лише на якусь годину, а може, й менше. Друге — що ті, кого вони шукають, сюди вже не повернуться. Якби Величко зі звісткою про таксиста повернувся трохи раніше, якби швидше опитували дівуль з «Нічного діаманта», якби швидше знайшли цю адресу… Якби ж то…

Та потерпаючи від цих невтішних думок, Кобища не знав ще одного — що на під’їзді до будинку на тротуарі «голосував» чоловік, який тяг важку валізу, і що водій їхньої машини не звернув на нього жодної уваги. Майор, який сидів усередині з хлопцями зі спецназу, не міг цього знати, як і того, ким був отой «голосувальник». Інакше взагалі б… Хоч волосся рви на голові.

Спецназ від’їхав, а натомість з’явилося ще одне авто з мигавкою. З пасажирського місця вибрався молодий чоловік, надзвичайно худий, високий, з загостреними рисами обличчя, в окулярах у тонкій металевій оправі. Його манера ходити, далеко розставляючи «циркулі», з одного боку, здавалася незграбною, з другого, — випромінювала надзвичайну енергійність. Пробігаючи повз лавку, він побачив майора й зупинився.

— Здравія желаю… — Він подав руку. — Що тут?

— Працюємо на об’єкті… — сухо промовив майор.

— Я загалом у курсі справ… Маю пряму вказівку від…

— Знаю, — перебив Кобища. — Все знаю. Прошу дуже — квартира на третьому поверсі, побачите. Там наші експерти працюють…

— А ви…

— Я зараз підійду… Ви підіймайтеся, будь ласка!

Ніяково знизавши плечима, новоприбулий у цивільному пірнув у під’їзд.

Карповича практично ніхто не мав за свого. Закінчивши факультет кібернетики у Києві, в закладі, який не мав військової кафедри, призваний до армії, він потрапив у внутрішні війська у званні рядового, де на відповідній стадії армійські чиновники зуміли розгледіти його таланти, і рядовий Карпович замість того, щоб у своєму не наймолодшому віці опановувати по повній програмі ази дідівщини, опинився у штабі військової частини, підпорядкованої МВС. А згодом управління внутрішніх справ у особі генерала Панасюка, який добре знався з командиром частини, отримало цього комп’ютерного генія неофіційно «у тимчасове користування». У такій організації, як управління внутрішніх справ, завжди існують комп’ютерні проблеми, і Карпович вирішував їх миттєво. Там, у «рідній» частині, його підвищили відразу до сержанта, хоча, власне, він цим взагалі не переймався. За кілька місяців розробив програми для складання всілякої звітності, модернізував комп’ютерну мережу управління. Він міг працювати день і ніч, не відмовляючи нікому. Начальники відділів у майорських погонах зверталися до нього на «ви» й віталися за руку, проте своїм не вважали. Майор знав, що Карпович на прізвисько Птеродактиль — ас у своїй справі. Але навіщо він тут потрібен?

У квартирі кипіла робота. Кожен займався своїм.

— Відбитки зняли, — відрапортував дактилоскопіст, — можемо їхати.

Карпович з Приходьком колупалися в розетці. Пластмасовий її корпус уже лежав у поліетиленовому пакеті, а вони витягали ще й середину.

— Вас не токне? — запитав майор.

— Вже зробили, — відповів експерт, розглядаючи під лупою від’єднане «нутро". — Так, я цілком згоден… Забираємо.

— Що знайшли?

— Ну, кажіть, Анатолію… — підштовхнув Приходько Птеродактиля. — Ваша знахідка.

— Це, звичайно, попередні міркування, — швидко, по діловому почав програміст, — але схоже, що у цьому приміщенні працювали на комп’ютері.

— Звідки ви взяли? — запитав Кобища.

— Для підключення комп’ютера до мережі потрібні інші розетки, ніж ті, що стоять у наших квартирах, бо штепселі в них більші. Усі цивілізовані користувачі купують відповідні перехідники. В принципі можна під’єднати і так, якщо добряче натиснути. Потім витягнути штепсель із розетки надзвичайно важко. Тут розетку мало не з м’ясом видерто. До того ж на корпусі — ось Андрій Петрович підтвердить — сліди цього нестандартного штепселя. Внутрішні латунні частини розетки також пошкоджено — гнізда наче розігнуті.

— А що, ніякі інші електроприлади не мають подібних штепселів? — похмуро запитав Кобища.

— Ну чому, мають, — посміхнувся Карпович. — Я ж кажу, це лише припущення…

— Є ще якісь докази?

— Тільки це, — розвів руками Карпович, вказуючи на аркуш паперу з автографом кілера. — Хакер — це людина, яка повинна працювати на комп’ютері.

— Ну, цього, мабуть, замало, — Кобища замислився. — Але версію будемо проробляти. Де Величко? Ти ще тут? Іди підключайся до Можейка. Працюйте зі свідками. Основне зараз — з’ясувати, хто бачив чоловіка з фоторобота та Наталію Косовську, які виходили з будинку. Хто бачив чоловіка та жінку, які б несли… — Кобища знову повернувся до програміста. — Як це найзручніше було б транспортувати?

— Ну, один чоловік легко може перенести цілий комп’ютер, якщо запхати просто по частинах до валізи. Якщо тягати в упаковці, то, звичайно, незручно. Якщо ж він має портативний варіант комп’ютера — ноутбук, то це зовсім невеликий кейс. Узагалі, у нас тут виникли деякі ідеї з приводу цього… — Карпович озирнувся на Величка.

Але тут до помешкання увірвався Сердюк, радісно трусячи над головою якимось картоном.

— Ось! — горлав він. — Просто на сусідньому смітнику! Стоїть, як кінь! Диви!

Він простягнув одну картонку Карповичу. На ній було зображено монітор. Увесь картон, змоклий від дощу, він кинув просто на підлогу. Карпович відкинув непотрібні частини упаковки і витяг із купи дві, оглядаючи написи та символи на них.

— Де ти це знайшов? — запитав Кобища.

— Я ж кажу, біля сусіднього будинку на смітнику…

— Бігом у цей будинок. Бери хлопців. Хто з мешканців викидав найближчими днями упаковку від комп’ютера? Ну!

Сердюк вислизнув із квартири, а Кобища сів і витягнув нову сигарету.

— Ми можемо встановити, де купили цей апарат? — звернувся майор до програміста.

— Можливо… Упаковка виглядає новою, хоча місцями й зім’ята. Внутрішня поверхня… Ще пахне!

— Тоді зробимо так. Завтра ви з Сердюком зранку берете фоторобот, фото Косовської та їдете по торгових точках, фірмах… Ми мусимо встановити, де, коли і хто купив його, якщо, звісно, цей апарат не стоїть зараз у якійсь квартирі сусіднього будинку. Ну, цим зараз займається Сердюк. У вас є інші міркування?

— Поки що немає, — відповів Карпович.

— Чудово. Тоді завтра займетеся цим. А сьогодні… Поїдемо додому разом.

Стрілка годинника зайшла за північ. Обабіч дороги бігли вогні великого міста. Авто швидко їхало освітленими вулицями.

У кишені запищав мобільний. Телефонував дактилоскопіст.

— Олексію Івановичу? Павлюк на зв’язку!

— Що там?

— Ну що, як ми й домовлялися — перше враження… Ті самі відбитки, що й у квартирі Косовської.

— Їх двоє?

— Ну… — завагався той, — двоє не двоє… Можливо, троє… Взагалі, визначити кількість людей, які залишили відбитки, складно. Важко стверджувати напевно, скільком людям вони належать. Я б сказав, мінімум — двом, максимум — трьом. Але, безперечно, всі ті самі відбитки, що ми зняли у квартирі Косовської. Очевидно, Косовська і ваш кілер.

— Наш, — виправив його майор. — Наш кілер.

— Нехай так, — погодився дактилоскопіст. — Усе. Решта завтра. Повір мені, там не буде нічого іншого! Ага! Як я забув! Відбитки вже не ділять територію. Розкидані по всій квартирі. Так що «совет да любовь».

— Ось так… — слідчий сховав мобільний і подивився на Карповича. — І що ви могли б сказати з цього приводу? Як фахівець?

— Що конкретно вас цікавить? — обережно уточнив Карпович.

— Ну, хоча б що все це може означати? На біса йому комп’ютер, що вік з ним робить, яке відношення можуть мати комп’ютерні справи до низки вбивств і пограбувань? А! — Він згадав наче найголовніше: — Він що, дійсно може бути хакером? Я розумію, що необізнаний у цій галузі…

Карпович посміхнувся самим кутиком рота.

— Кажете, хакер… Ну, хакер повинен принаймні працювати в інтернеті, мати якийсь доступ до комп’ютерних систем, які збирається зламувати. Квартира Наталії Косовської не мала підключення до інтернету, принаймні швидкісного, ця квартира — також. Ось вам відповідь. Перебуваючи у цих двох місцях, він нічого не зламував. Хіба…

— Що «хіба»?

— …Робив це через мобільний телефон. Дороге задоволення. А так — іди до будь-якого інтернет-клубу і там займайся хакерством. Так, до речі, найчастіше і роблять — безпечніше.

— Що ж він міг робити з комп’ютером?

— Ну, міг працювати з інформацією, яка має певну цінність, так би мовити, у закритому інформаційному просторі. Якщо припустити, що у квартирі Косовської він знайшов дискети, або компакт-диск, або знятий з іншого комп’ютера вінчестер, що містить ту чи іншу інформацію, то все може виглядати доволі елементарно — він знайомиться з цією інформацією і вибирає потрібну або думає, як її використати.

— Тоді він, по суті, ніякий не хакер!

— Ну звичайно… — знову посміхнувся Карпович.

— І що ми можемо вигадати, з вашої точки зору?

— Ну що… — замислився той. — Встановити магазин, де куплено комп’ютер, украй необхідно. Кожна машина має свій ідентифікаційний код. Ми мусимо її ідентифікувати. Ми не можемо зараз знати, про що йдеться, але, безперечно, існує така можливість, що цей… — він затнувся, — … «хакер» вийде в інтернет. Тоді шансів зловити його, ідентифікувавши машину, стане більше.

— Як зловити?

— Ну, це вже, як то кажуть, не мої проблеми.

— Гм… — Майор тільки почухав потилицю. — І все таки… Що може бути на тих дискетах або, як ви кажете… браунінгу? Ну, ви ж спец!

— На вінчестері, — посміхнувся Карпович. — Будь-яка інформація. Тому сформулюйте своє питання таким чином: «Яка інформація може мати велику цінність?» І шукайте відповідь.

Наступного дня мобільний у кишені майора пищав із самісінького ранку, не даючи подумати й дратуючи до нестями. Але о дванадцятій двадцять він запищав так, що Кобища кинув усе й помчав через півміста на вулицю Монастирську.

Трохи наляканий молодик сидів у темній службовій кімнаті в компанії Сердюка та Карповича.

— Розповідай, — коротко наказав Кобища, гупаючись у звільнене Сердюком крісло. — Тільки я тебе прошу, дорогенький, усе докладно, не забудь нічого.

— Ну що… Прийшов він два тижні тому, сказав, що хоче купити комп’ютер, сам не знав який. Я питав, для чого йому, він не сказав нічого путнього, мовляв, хоче навчитися працювати на ньому. Він взагалі у цьому без найменшого поняття. Узяв третій «Пентіум»… Мені двадцятку дав за консультацію. Я ось тут йому елементарні речі пояснював — як увімкнути, як вимкнути… А! Книжку в мене купив — посібник з «Віндовс»… Ну ось наче і все.

— Ти ж кажеш, ще приходив! — нагадав Сердюк.

— Так, приходив. За чотири дні. Навчився деяких елементарних речей, виникли нові запитання, ну, словом, як і мало бути… А потім дзвонив, питав по телефону, як деякі програми запускати.

— Хто, звідки — не казав?

Кобища засипав його запитаннями, які билися, наче об глуху стіну.

— А-а… — раптом згадав хлопець. — Цікавила його одна програмка… Відновлює стерту інформацію. Навіть серед ночі подзвонив мені.

— Але найбільше, Олег каже, його цікавили саме дискети, — втрутився Карпович.

— Отже, дискети… — пробурмотів Кобища.

— Так, судячи з усього, він шукав на них якусь знищену раніше інформацію.

— Ти все в нього з’ясував? — запитав майор в Карповича.

— Ніби все, — відповів той. — У разі чого є телефон.

— Дійсно, є телефон, — погодився Кобища. — Не виключено, він тут більше не з’явиться. Скоріш за все, так і буде. А якщо з’явиться… — Він глянув молодикові в очі. — Як вас звати? Олег? Від сьогодні у вашому магазині працюватиме двоє наших людей. Гадаю, ви розумієте для чого. Один із них буде охоронцем на дверях, замість того, який стоїть у вас зараз. Другий — також придумаємо щось. А ваше завдання — поводитися цілком природно і не викликати підозри своїм переляканим виглядом, як зараз. Боятися, повірте, немає чого. Просто цього типа ми мусимо зловити. Це зрозуміло?

Тому залишалося тільки кивати головою.

— Якщо ж він якимось чином вийде на вас поза роботою — ось номери телефонів. Це мій мобільний. Це робочий. Ви зрозуміли? Не бійтеся, ще раз кажу. Брати його біля вас ми не будемо. Лише слідкуватимемо. Ось так. Гадаю, ви розумієте, що від чіткості та правильності ваших вчинків залежить і ваше майбутнє. А заразом пригадайте ще — про що говорили, можливо, щось привернуло увагу. Будь-яка дрібниця може виявитись корисною.

Кобища підвівся, щоб іти, а Олег смикнувся був за ним, ніби щось пригадав.

— Що, ну? — запитально глянув на нього майор. — Згадав щось?

— Та так… — ніяково знизав плечима той. — Дурня… Він ще пожартував, що хакером хоче стати, коли я запитав, навіщо йому комп’ютер.

— Хакером, кажеш? — Кобища запхав руки у кишені й багатозначно подивився на колег. — Ти, Олежку, ще позгадуй. Серйозно. Це тобі здається, що дурня, а насправді…

— Ну що? — відразу ж накинувся майор на Карповича, щойно вони сіли в авто.

— Людина, яка починає з азів.

— Х-хакер… — зневажливо пробурмотів Кобища. — Точно?

— Поза всякими сумнівами.

— І що це означає?

— Схоже на те, що він заволодів цінною інформацією, якою не знає, як скористатися, і намагається вирішити проблему самотужки, щоб не ділитися прибутками…

— Принаймні такий висновок напрошується, — погодився майор. — Чорти б забрали… Він вислизнув. У самісіньких руках був! Уже вдруге! Тепер, якщо не станеться ще чогось… Борю!

Сердюк, який їхав на передньому сидінні, обернувся до шефа.

— У нас збільшилася слідча група. Шеф зранку роздобрився… Схоже, справа наша збирається посісти місце хіта сезону. Ти від сьогодні займатимешся квартирами. Він поміняв житло. Шукай, де хочеш. Усі агентства, усі об’яви на стовпах, словом, усі варіанти…

— А якщо він купив квартиру?

— Ну, купив… Купити проблематичніше… Можливо, доведеться розробляти й таку версію. Принаймні досі виключно наймав. Отже, шукатимемо там.

Сердюк засвистів і взявся за голову.

— Слухай, що кажу! У твоїй групі буде четверо, крім тебе. Шукаєш господарів і — фоторобота під ніс. Так із кожним. Гадаю, зайве тобі нагадувати, якщо вийдеш на них, без мене та спецназу — ні ногою. Знаєш, із ким маємо справу.

Майор знову обернувся до Карповича. Той, здавалося, витав невідомо де. Але це лише здавалося.

— Гм… Може, ще про щось цікаве говорили з тим молодиком? Як його? Маліцький, згадав…

— Ну, дещо корисне є. Нам пощастило: Олег Маліцький сам програмував цю машину. Він таке практикує. Інсталює відповідні програми. Піратство чистої води. А кожен програміст, висловлюючись по-простому, якось називає своє дитя. Це вже, як то кажуть, залежить від багатства його фантазії.

— А для чого? — не зрозумів Кобища.

— Для того, щоб мати змогу працювати в інтернеті. Ну, з вас же питають паспортні дані, коли ви записуєтеся до бібліотеки? А інтернет — це також свого роду бібліотека, тільки досконаліша. І той, хто лізе туди копирсатися, повинен принаймні назвати своє ім’я.

— І… як же, цікаво, звуть цей шановний апарат?

— Армагеддон 000111 DX.

— Весело… — підсумував майор. — У найкращих сучасних традиціях… Армагеддон, значить… А про господаря свого він нам, виходить, нічого не розповість. Так?

— Прямим текстом, можливо, й не розповість… — погодився Карпович. — Але засоби, щоб витягти цього піонера з хащів віртуального світу сюди, до нас, повірте, існують.

— Ну, гадаю, зловити там новачка для такого монстра, як ви, не становитиме проблеми… — їдко посміхнувся Кобища.

— Я чув, у своїй царині ви також вважаєте його дилетантом, проте…

Він не договорив. Можливо, тому, що вважав неетичним, щоб сержант, навіть той, що давно забув, у якому він званні, так розмовляв із майором.