Амністія для Хакера

XXII. Облога

Наталя стояла у ванній, відкрутивши кран на повну і підставивши обидві руки під струмінь теплої води. Вона притулилась коліньми до краю ванни, трохи нахилилась і завмерла насолоджуючись.

Двері не були зачинені, тому Борис легко штовхнув їх і побачив цю картину.

— Подобається?

— Ага… — просто відповіла вона, не обертаючись, і додала: — Я найбільше люблю тепло. Мені варто лише трохи змерзнути, як починаються неприємності — кашлі, шмаркання…

— Як же ти рятувалася на базарі?

— А як тут врятуєшся? Понадягаю все, що тільки можливо, стаю як колобок і ледве лізу… Але все одно не помагає.

Усе це вона говорила, не змінюючи пози. Оця його маленька господиня, яка кілька днів тому врятувала його від смерті. А вчора, коли вони вже збиралися виходити з флігеля, ходила з півгодини з ганчіркою, обтираючи всі поверхні, де могли залишитися відбитки пальців. Ні, з нею не занудьгуєш. Попри всю свою тендітність, Наталя була зараз начальником його служби безпеки.

— Ну, тепер відігрієшся, — сказав Борис. — Надворі погода осіння, та й за календарем уже час. Так що насолоджуйся.

Він підійшов ближче і легенько взяв її за стан там, де стикувалися лише тоненькі блузка та спідниця. Власне дихання відразу почастішало.

— A-а… що це означає? — після секундної паузи запитала вона.

— Пробач, якщо тобі не подобається, я відійду…

— Ну-у… — завагалася вона, — я б не сказала, що зовсім не подобається, просто…

— Що — просто?

— Просто я злякалася, що ви знову візьметеся за свої штучки…

— Які це штучки? — не зрозумів Борис.

— Садистські. Ви ж у нас жорстокий садист… Чоловіків ще трохи жалієте — просто дірявите зі своєї страшної «пушки», а от жінок доводите до напівбожевільного стану і кидаєте мучитися на цілу ніч… Ви мусите над кимось знущатися… Он навіть розумну машину вже домучуєте… У мене, між іншим, до ранку потім живіт болів. Не знала, куди подітися…

Він не знайшов, що відповісти, а Наталя, яку підстьобнуло його розгублене мовчання, не намагаючись звільнитися і граючись із водою, вела далі:

— То що, вирішили ще раз повторити цю забаву?

— Ні, — нарешті отямився Борис. — Сьогодні я б не відмовився і від справжнього сексу, якщо ти ще не передумала, звичайно…

Добре, що вона стояла до нього спиною. Його поступово охоплювала знайома гаряча хвиля. Схотілося нахилитися і торкнутися обличчям її волосся. Але, ніби відчувши це, Наталя миттєво обернулася. Її очі широко розплющились, а обличчя висловлювало — він не зрозумів — удаваний чи справжній подив.

— Що?! Секс? Напевно, ви таки купили ту річ?

— Купив… — червоніючи, відповів Борис.

Зовсім близько гарненьке личко буквально пашіло емоціями.

— І як? — запитала вона. — Грошей вистачило?

Наталя з убивчою безпосередністю дивилася йому просто в очі.

— Вистачило, — відповів Борис, розуміючи, що час, напевно, відпустити її та вийти геть, поки ще не пізно.

— А дорого? — продовжувала вона. — Скільки коштує?

— Копійки… — намагаючись демонструвати повну недбалість, сказав Борис.

— А що, ви завжди на собі економите? — не вгавала Наталя. — Я чула, що є й дорогі…

Вона стояла майже впритул до нього, опустивши руки і дивлячись йому в обличчя, на диво дзвінко та впевнено вимовляючи слова:

— Але, я гадаю, вам личитиме будь-який. Хіба ні? Ну, ви ж продемонструєте мені обновку? Вам будь-що до лиця…

Борис розвернувся і вийшов із ванної, відчуваючи, що образа душить його зсередини, дивуючись болючості цього відчуття. У грудях пекло, муляло й перехоплювало подих. І невідомо що заважало усвідомити справжню причину цього.

Зайшовши до кімнати, Борис причинив за собою двері й механічно почав витягати з сумки комп’ютер. Апарат не хотів витягатися, чіпляючись за краї сумки, частини його розташовувалися на столі вкрай незручно. Штекери не відразу потрапляли у гнізда. Він продовжував робити це повільно та вперто і нарешті ввімкнув машину.

М’яке, ледь відчутне, але об’ємне гудіння комп’ютера, здавалося, якось заспокоювало, вгамовувало болючі емоції, але про якусь роботу не могло бути й мови. Тим більше що він зневірився в результативності власних зусиль. Тому просто нахилився до столу й підпер обличчя руками.

Двері позаду рипнули. Наталя увійшла й сіла поруч.

— Чого тобі?

— Я… Я надто захопилася, — сказала вона, — і образила вас. Я бачила. Я хотіла тільки трішки зробити вам неприємно, а вийшло… Пробачте…

— Пусте, — відповів Борис. — Я тобі вчора ще гірше зробив.

— Ви не бажали цього, а я свідомо… Я бачила… зразу ж побачила, що вам боляче стало від моїх слів.

— Ну… хто чим уміє… — зауважив Борис. — Принаймні все справедливо. Тепер моя черга до ранку мучитися.

— Справді?.. — цей подив звучав непідробно. — І що, ви мені не пробачите?

— Пробачу, — сказав він. — Хвилин за двадцять. А поки що йди, подивися телевізор. Ти ж найбільше жалкувала про його відсутність. Тепер він є…

— Добре, — погодилася вона. — А ви точно пробачите?

— Точно.

— Дякую, — сказала вона. — Я більше так не буду. А… що це за квартира?

— Мого товариша, — сказав Борис. — Колись ми разом по закордонах їздили. Він зараз працює в Португалії. Поїхав мінімум на півроку. Учора мені несподівано спав на думку такий варіант. Я розшукав його по телефону й домовився. Варіант абсолютно безпечний, навіть з точки зору твоїх побоювань. Нікому не спаде на думку шукати нас тут.

— І… довго ми тут будемо?

— Гадаю, ні, — сказав Борис. — До речі, на цю тему я хотів поговорити.

— Давайте зараз, — запропонувала Наталя, вмощуючись біля нього.

— Гаразд, — погодився він. — Гадаю, моя місія підходить до завершення. Тому я вже думав над тим, як подбати про тебе. У принципі конкретний план є. Не знаю, можливо, в тебе є якісь інші міркування з приводу цього, давай обговоримо. Я принаймні уявляю собі так…

Вираз її обличчя змінився. Тепер Борис побачив на ньому очікування чогось невідомого, навіть побоювання. Вона хвилювалася, думаючи про те, що зараз почує.

— Так от, — вів далі Борис, — проблема виглядає таким чином: відсутність житла — раз, засобів до існування — два, невизначений соціальний статус — три.

— Останнього зовсім не зрозуміла… — зауважила Наталя.

— Тебе ж розшукують! — пояснив Борис. — У квартирі два трупи, забула?

— І мене шукатимуть за підозрою у вбивстві?!

— Принаймні підозрюючи, що тобі відомо, хто це зробив. А якщо навіть уявити, що ті, хто посилав двох головорізів, кинулися їх шукати і, знайшовши там, тихенько забрали, — це проблеми не вирішує. Тоді тебе шукатиме не міліція, а вони самі. І невідомо, що гірше. Адже їм ці дискети вкрай потрібні.

— То віддати їм!

— Кому їм? — скипів Борис. — Повісиш оголошення? Слухай, ми вирішуємо серйозні справи, то давай серйозно. Добре?

— Добре… — погодилася вона.

— Так от, перші дві проблеми вирішуються досить легко. Квартиру ми купуємо в будь-якому місті України, бажано якомога більшому і чимдалі звідси. Гроші є, тільки поїхати й купити. Лишиться і тобі на перший час, поки вирішиш, чим далі займатимешся. А от третє… Гадаю, щоб зовсім загубитись, потрібне нове прізвище, паспорт, усе як належить. Найлегший варіант — можу запропонувати тобі своє, оскільки воно поки що ніде не фігурує. Робиться елементарно. Оформляється шлюб — не тут, звичайно, десь в іншому місті, там, де за гроші це зроблять тихо і мирно. Є колега, який може допомогти. Старе, дівоче прізвище, як відомо, у новому паспорті не вказується. От і все. Щоправда, на це потрібен певний час. Та й певний ризик все-таки є. Можливо, краще зробити фальшивий паспорт.

— Фальшивий?!

— Саме так. Він від справжнього нічим не відрізняється, хіба що провести експертизу. А цього ніхто не робить, особливо якщо ти живеш тихо і не пхаєш носа, куди не слід.

— А де ви його візьмете? — не зрозуміла Наталя.

— Є люди, які такі речі організовують. І наші, й закордонні паспорти. Знаю їх ще по своїх закордонах. А де вони беруть — хто їх знає… Хтось заробляє і в такий спосіб.

— А якщо викриють?

— Хто викриє? — здивувався Борис. — Люди з такими паспортами через кордони регулярно їздять, митниці проходять — і нічого. А ти хіба до бібліотеки підеш записатися. Залишаєшся з житлом у новому місті та з новим прізвищем. Практично починаєш життя спочатку. Років за два забудеш і старе прізвище, й це місто.

— А ви… збираєтеся мене кидати? — після паузи запитала вона, не дивлячись на нього.

— Ну… якби ти все про мене знала, — скрушно мовив Борис, — то сама б мене покинула. Можливо, навіть пішла б просто зараз не знати куди. Так що не варто це так називати. То як мій план? На його виконання потрібно близько місяця. І починати слід чимскоріше. Я вже вирішив. Завтра замовляю паспорт. Усе це кидаю к бісовій матері, їдемо. Тобі залишилося тільки обрати місто.

— А що будете робити ви? — знову запитала вона. — Після того, як влаштуєте мене?

— Ну, це вже залиш, будь ласка, мені. До того ж спілкування зі мною — річ небезпечна.

— Не така вже й небезпечна…

— Слухай і не говори. Небезпечна. Завершити його якнайшвидше — у твоїх інтересах.

— І я… що, ніколи більше вас не побачу?

Після цих слів Наталя дозволила собі зиркнути на нього.

— Обіцяю тобі, — сказав Борис. — Стосовно цього можеш не сумніватися.

Вона повільно підвелася і пішла з кімнати.

— То я не почув відповіді! — крикнув Борис їй навздогін. — Ми починаємо виконання цього плану? Скажи хоч…

— Що мені казати? — якимось чужим голосом відповіла вона. — Ви ж усе вирішили за мене…

Двері зачинилися.

Дискети лежали розсипані на столі перед монітором, а він сидів, підперши рукою голову. У сусідній кімнаті працював телевізор. Наталя клацала дистанційкою, змінюючи канали. Це тривало цілий день. Він уявляв її у кріслі перед екраном, вкриту простирадлом, із сумом в очах. Як усе заплуталося! Їхні стосунки набули того небажаного відтінку, на який він аж ніяк не розраховував і якого віднедавна почав боятися. Хоча, напевно, тепер уже боятися пізно. Ніяк не бажаючи завести події в таке русло, він усе-таки це зробив. Відчув прихильність до жінки, яка сиділа зараз перед телевізором у сусідній кімнаті. Зробив те, що тепер страшенно заважатиме. Тому потрібно завершити все якнайшвидше. Якби знати, що тут без нього нічого не станеться, то поїхав би сам, уже завтра, у те місто, не знати ще яке. Купив би квартиру, можливо, навіть підготував оформлення фальшивого паспорта. Цей процес можна прискорити, адже гроші роблять усе. Чи одразу взяти її з собою?

У кімнаті скрикнули. Тихо, він ледве почув. І все. Більше ніякого руху, ніяких звуків, крім телевізора. А потім її голос:

— Ідіть сюди! Швидше! Ідіть сюди!

Борис заскочив до кімнати і першої миті не зрозумів, у чім справа. А потім…

Інша Наталя дивилася на нього з екрана. Трохи повніша і безтурботніша, ніж ця, що сиділа зараз у кріслі, підібгавши ноги. Монотонний голос без найменших емоцій повідомляв, що Наталія Косовська зникла за невідомих обставин такого-то числа, і всіх, кому відомо місце її знаходження, просив повідомити за вказаними телефонами, серед яких фігурував і традиційний 02. Потім повідомили, що вона може бути разом із невідомим, якого розшукують за підозрою в кількох убивствах, озброєним і небезпечним. А далі на екрані з’явилося щось таке… Як йому здалося, це був витвір п’яного художника-нездари. На Бориса дивилося неприємне обличчя з бородою, а поруч інше, чимось схоже на перше, але без бороди. Таку мазанину можна було створити лише з однією метою — образити його. «Невже в мене дійсно такі брови?» — подумалося мимоволі. А голос за кадром уже розповідав про схильність невідомого до всіляких комп’ютерних забав і попереджав фахівців відповідного профілю про можливу небезпеку. Борис автоматично присів на бильце крісла, в якому зіщулилася Наталя, і сперся рукою на спинку, намагаючись вловити кожне слово диктора.

Он як воно обернулося. Тепер здійснити задумане буде важче. Набагато важче.