XXXIX. Розв’язка
Це був звичайний, нічим не примітний день початку осені. Сонце давно заспокоїлося і світило з небес наче просто так, для годиться, нікому не докучаючи набридлими за літо гарячими променями. На газонах під деревами з’явилися поки що нечисленні жовті листочки — перші провісники негоди, яка почнеться ось-ось і затягнеться надовго. Місто прокидалося, готуючись увійти у звичний щоденний ритм. Місто, нещодавно розбурхане сенсаційними подіями та перебільшеними чутками, що виникали навколо них. Вони періодично заспокоювалися, вщухали, а за деякий час вибухали з новою силою, збурюючи людей. Останній сплеск виявився надзвичайно гучним, та й від нього резонанс усе-таки помалу йшов на спад.
Але безпосередні учасники, керуючись, щоправда, кожен своїми міркуваннями, відчували, що справжня розв’язка ще попереду, а тому перебували в напруженому очікуванні. Ніхто з них не плекав особливих надій стосовно фіналу цієї історії, усі вони вважали себе далекими від ілюзій щодо власної долі в ній. Та жоден із них не підозрював, що останній тур того, що відбувалося упродовж кількох місяців, почнеться саме цього тихого осіннього ранку і завершиться задовго до настання темряви, що фінал виявиться настільки неочікуваним, драматичним і кривавим.
Наталка прокинулася о сьомій. Сон зник якось відразу, наче його й не було, хоча зазвичай він випускав її зі своїх цупких обіймів надзвичайно важко. Вона прокинулася з важким, неприємним, уже готовим, сформованим передчуттям, яке склалося ще раніше і прокинулося одночасно з нею.
Борис уже не спав. Сидів на кухні, підперши голову рукою, вдягнутий у свою незмінну куртку, застібнуту під саму шию. Зверху був накинутий плащ із загорнутими полами та піднятим коміром. Сон також облишив його відразу і ще раніше. Чомусь було зимно, навіть трохи лихоманило. Напевно, тому на плиті світилася блакитним полум’ям запалена конфорка. Навпроти нього, трохи ближче до стіни, стояла велика спортивна сумка, застібнута на всі блискавки. По її обрисах неважко було здогадатися, що там усередині.
— О… — тільки й промовила Наталя. — Ти вже зібрався…
— Не міг спати, — сказав Борис. — Прокинувся, а сну немає. От і збирався, адже все одно треба…
— Добре, коли знаєш, що тобі треба, — зауважила вона. — До того ж скільки там тих зборів… Головне — всю зброю зібрано. Одне в сумці, друге під пахвою. Мандрівний лицар готовий вирушити назустріч новим перемогам…
— Я тебе прошу…
— Тут він уже переміг усіх, кого тільки можливо… — відчужено провадила вона, не звертаючи уваги на його спроби. — І великих поганих хлопців, і маленьку простакувату дівчинку. Тому в цьому місті йому більше робити нічого.
— Наталю, для чого знову? Для чого знову починати те, про що стільки говорено вчора? Я ж казав тобі…
— Ну, звичайно! — гірко зітхнула вона. — Ти казав… Але те, що ти казав, знаходиться поза межами розуміння обмеженої істоти, вихопленої десь із базарних рядів…
Борис підвівся і взяв з підлоги сумку. Тоді ще раз глянув на неї. Обличчя Наталки виглядало блідим, змученим. Але найбільше його вразили очі. Тон, яким вона говорила зараз, яскраво відображав її емоції та почуття, а от очі… В них наче щось погасло.
— І що, ми навіть… ти навіть не вип’єш чаю перед тим, як іти?
— Чаю… Твого чаю я хотів би ще раз випити, — сказав Борис. — Якщо є така можливість.
Голос його при цьому помітно здригнувся. Вона вийшла, а Борис поставив сумку на місце і знову присів на табурет, зітхнувши глибоко й нетерпляче. Сам для себе. Він знав, що найближчі півгодини в усьому його житті будуть найважчими. Далі все піде легше. Тільки б перебути їх. Це можна порівняти з авто, в якого саме на узвишші скінчилося пальне. Потрібно лише зрушити його з місця. А далі воно покотиться, тільки б стало сил зрушити.
Вона з’явилася швидко, вже охайно зачесана, з помадою на губах. Халатик змінили спідниця з блузкою. Біля коліна її знову невідомо звідки з’явилася подряпина. Наталка швидко підійшла до столика, відкрила заварний чайник, всипала чай. Рухи її пальців були такими само швидкими, як завжди, але їм бракувало точності, тому, напевно, чаю всипалося більше, ніж належить, а фарфорова накривка дзенькнула голосніше, ніж зазвичай. Він це помітив. Чай заварювався, а вони мовчали, дивлячись у різні боки. Лише Борис кидав іноді на неї нерішучі короткі погляди.
Потім вони так само мовчки пили, думаючи кожен про своє. Нарешті обидві чашки спорожніли.
— Гарний був чай, — сказав Борис. — Як ніколи. Дякую тобі.
— Як вдалося…
Він підвівся, беручи сумку. Наталка навіть не поворухнулася. Борис підійшов і став над нею.
— Там, у кімнаті, — сказав він, — зверху, просто на шафі, лежить конверт. Там гроші, документи та лист. У ньому все, що я не зумів пояснити тобі на словах, на що духу не вистачило. Навіть не знаю чому, але… Ну гаразд…
Борис відчував, як гостро забракло словникового запасу. Раніше цього не траплялося.
— Словом, не читай цього сьогодні, добре? Повір мені, так буде краще. Нехай лежить. Відкрий його завтра, а ще краще — післязавтра. Таке моє прохання. Побачиш, так буде краще. Повір мені, будь ласка, і зроби так. Тільки не викидай його. Прочитай обов’язково. Ну, все…
Борис нагнувся і притулився обличчям до її щоки та шиї, вухом відчув доторк волосся, знову вдихнувши знайомий запах, від якого нестерпно защеміло в горлі.
— Дякую тобі за все і… пробач… Бажаю тобі щастя.
Із зусиллям розігнувся, підхопив сумку і рушив коридором до вхідних дверей. Так хотілося озирнутися! Але він не зробив цього. Адже його розгальмоване авто вже почало котитися.
Двері тихо зачинилися.
Цього дня Олексій Кобища з’явився в управлінні задовго до початку робочого дня. При всьому бажанні він не міг би пояснити навіть собі, що пригнало його сюди такої години. Просто вдома важко було знайти собі місце.
Незважаючи на власну поінформованість щодо подій, які відбулися в управлінні та поза його межами і попри які йому вдалося, на свій же подив, залишитися практично неушкодженим, Кобища не тішив себе ілюзіями, що все скінчилося. Що той, кого тепер уже всі називали не інакше як Хакером, домігшись свого, зник назавжди. Інтуїція підказувала йому, що це не так. І не обіцянка Хакера побачитись переконувала його в цьому, хоча він не схильний був вважати її такою собі бравадою зухвалого злочинця. Більше того, відчуття, що знайома «Беретта» з глушником стрілятиме принаймні ще раз, виявилося вкрай нав’язливим, і майор облишив усі надії спекатися його. Слідство у справі Ромазана, звичайно, офіційно не було закрите, але тепер уже й він сам підозрював — фактично скінчилося. Відчуваючи непотрібність будь-яких спроб оживити його, як і цілковиту власну неспроможність зробити це, Кобища являв собою втілену несамовитість. Наче той поранений ніндзя, цілковито виведений з ладу, не в змозі завдати вже нікому жодної шкоди, він ще якось вимахував мечем, розуміючи, що мусить битися, оскільки досі не мертвий.
Відкривши справу, він знову почав усе спочатку, перегортаючи протоколи, свідчення та висновки експертиз. У когось іншого сам вигляд цих до болю знайомих документів, напевно, вже викликав би якийсь нервовий тик. За цією роботою і застав його Можейко, увійшовши до кабінету за двадцять до дев’ятої. Кобища лише кивнув головою на знак вітання — ледь помітно. Обличчя його було бліде, вилиці виступали на ньому різко, як ніколи.
У попільничці вже валялися два недопалки. Капітан Можейко розумів, що в такій ситуації, можливо, краще було б і не вітатися взагалі.
О пів на одинадцяту Можейка покликали до кабінету шефа. Кобища довго мовчав, допалюючи сигарету, а потім запитав:
— Ти був відповідальним за збір речових доказів на квартирі Косовської?
— Я начебто… — невпевнено відповів капітан у передчутті чогось неприємного.
— Тут фігурує коробка із залишками таблеток — щось на кшталт анальгіну…
— Ну, ви ж самі Зав’ялову дзвонили, питали! — нагадав Можейко.
— На експертизу давали? — коротко і похмуро вів своєї майор.
— Так… ви ж…
— Я питаю, на експертизу давали?
Найдоцільніше було казати «так» або «ні».
— Ні… Здається… Чесно, не пам’ятаю. Зараз уточню!
— Де вони?
— Напевно, там… Квартира опечатана…
— Півгодини тобі туди-назад. Коробку сюди.
Не відповівши, Можейко зник за дверима.
Уже тоді, коли зачинялися вхідні двері і в їхньому отворі зникала темна пляма його плаща, Наталя зрозуміла, що грубий конверт без марки не лежатиме на полиці шафи впродовж тижня. Незважаючи на розпач, образу та сльози, що буквально душили її, вона вже тоді знала точно, що відкриє листа сьогодні, зараз, хай там що казав той, хто його написав. Безперечно, це його останнє знущання з неї. Останнє знущання цього божевільного, цього пришелепуватого шукача пригод.
Він і справді кілер. Шойно він убив її. Вона мимоволі іронічно посміхнулася. Дійсно, саме кілер був винен у тому, що її життя несподівано скінчилося.
Похмурий день висів у вікні якоюсь важкою сірою мрякою. Увімкнувши настільну лампу, вона повернулася на своє крісло з конвертом і швидко та зовні байдуже розірвала його по краєчку. Товщина складених аркушів викликала криву посмішку. Очевидно, той, хто писав, силкувався виправдатися перед нею. Скільки часу витратив…
Вона зітхнула, як і належить, коли починаєш те, від чого неможливо відмовитися, і почала читати.
Кохана Наталю! Дорога моя маленька господине та подруго!
З деякого часу не раз доводилося мені уявляти наше прощання, і воно малювалося мені зовсім інакше. На жаль, насправді все було не так.
Якщо ти читаєш листа, як я і просив, за день-два, то це означає, що ми справді більше не побачимося. Швидше за все, мене взагалі вже немає серед живих. Наші з тобою стосунки за нетривалий час зайшли в таке русло, що просто зникнути, не попрощавшись, я не міг. Гадаю, цей лист буде найкращим способом щось тобі пояснити, розлучитися так, щоб ти не згадувала мене, як найжахливіше, що сталося у твоєму житті. Я ж завжди пам'ятатиму тебе, як найкраще з усього, що трапилося в моєму.
Вчинити якось інакше я не міг, оскільки все було вирішено без моєї волі ще задовго до нашої зустрічі. Те, що ти прочитаєш, якщо, звичайно, вистачить терпіння, мені хотілося розповісти тобі давно. Але що б це змінило? Хіба що зіпсувало б наші останні дні разом.
Уяви собі картину: гарне сонячне подвір'я у тихому районі міста. Там граються діти. Відчиняється вікно і одного з них — Віталика — кличе мама. Він біжить нагору, збуджений та щасливий. Там уже накрито стіл, і сім'я сідає обідати. Батько куйовдить йому волосся, і хлопчикові це дуже подобається. Йому обіцяно прогулянку до зоопарку, але перед тим він повинен вивчити урок з музики. Він іде до сусідньої кімнати і відкриває кришку інструмента. Тепер він робить це щодня і навіть із задоволенням. Так було завжди. Так завжди й буде — в цьому він переконаний.
Тому його дитяча свідомість не може змиритися з тим, що починає відбуватися невдовзі. Мати, яка раніше завжди посміхалася, стає похмурою, а інколи плаче і тоді пригортає його до себе. Батько більше не куйовдить його волосся. Він злий та знервований, і Віталик часто відчуває це на собі, хоча нічим не завинив. Батьки часто говорять між собою про якісь незрозумілі речі й майже не розмовляють із ним. Йому не купують більше подарунків і нікуди не водять. Потім стаються ще більш дивні зміни, від яких тягне якимось жахливим холодом. Із квартири чомусь починають зникати меблі. Залишаються лише старі стільці та стіл, який давно вже збиралися викинути. Немає ні гарних ваз, що стояли у серванті, ні кількох килимів, знайомих здавна, ні великого годинника з маятником, що висів над дверима. І дуже дивно виглядає нове чорне піаніно на тлі голої стіни. Одного разу його батько, нагадавши, що Віталику вже час займатися, сів поруч, дуже близько, і слухав його невмілі вправи, легенько поклавши руку йому на плече. Такого не траплялося давно, і здивований хлопчик, глянувши на батька, побачив, як у його очах щось блиснуло. У це важко було повірити — він збирався плакати.
А одного разу в їхньому помешканні з'явився невисокий огрядний чоловічок, лисуватий, з черевцем. Він тримав у руці капелюха. Віталика вигнали до сусідньої кімнати і наказали зачинити двері, але він устиг добре роздивитися гостя. Припавши вухом до дверей, він слухав і намагався зрозуміти. Йшлося про гроші, шість тисяч. Потім він зумів ще й підглянути у щілину та побачив, як батьки запевняють того, що у домі залишилися тільки голі стіни, ніби він сам не бачить! Батько так намагався пояснити, що в них більше нічого немає! «А ти напружся» — сказав той, із капелюхом, поплескавши його по плечі. Віталик сам не розумів, чому тоді так злякався. Напевне, тому, що злякалися його батьки. Такого ще йому бачити не доводилося.
А наступного дня з квартири винесли фортепіано. Не завжди хотілося йому сідати і вправлятися, коли надходила відповідна година. Але коли інструмент виносили, він забився в найдальший куток, щоб нічого не бачити й не чути. Чимдалі частіше його батько починав поводитися дуже дивно. На кухонному столі траплялися пляшки від того, що п'ють дорослі виключно по святах. І ще одна подія, пов'язана з цим неприємним, яскраво запам'яталася йому. Він спав і прокинувся невідомо чому. Просто стало страшно. Тим паче, на кухні чулися якісь крики. Він боявся побачити щось лихе, однак наважився підкрастися. На столі стояла пляшка. Мама плакала і про щось благала батька. А той… Віталик добре пам'ятав день, коли старший хлопець Сашко, який жив по сусідству, відібрав і пробив його нового м'яча, знущаючись із нього. Нічого неможливо було зробити — той був старший і дужчий. Увесь у сльозах, прибігши додому, Віталик тупотів ногами і кричав, що вб'є його. Ніякі заспокоєння не діяли. Він плакав і кричав, що все одно його вб'є. Те саме відбувалося зараз із його дорослим батьком. Тільки той бив кулаком по столі. Він кричав, що все одно сяде, то хоч уб'є того гада. Він грозився і махав кулаком, а мати все плакала і благала. І ще він постійно називав незнайоме прізвище — Ромазан, доводячи матері, що знає тепер, де той живе: десь біля магазину «Юний технік». Там колись вони бували разом з батьком. Залізши назад до ліжка він довго плакав, поки сон не зморив його.
А далі життя перетворилося на щось сумне та сіре. Наче хтось опустив завісу. Навряд чи той, кого ти знаєш як Бориса, може пригадати з наступних кількох років свого життя щось не те що яскраве — взагалі хоч що-небудь. Мама померла, коли він уже став підлітком. Батько… Той, кого ти знаєш як Бориса, не любить цього згадувати, щоб не спаплюжити світлої дитячої згадки про того, ще Віталикового, батька. Загалом, сумна історія, суть якої, гадаю, ти зрозуміла.
Ти думаєш, той, хто пізніше перетворився на Бориса, з часів ранньої юності виношував плани помсти за вкрадене дитинство? Ні в якому разі. Події, про які я тобі розповів, взагалі випали з пам'яті, буду тепер казати, моєї. Ніколи я навіть не мав згадки про це. Життя обтесало, мені вдалося знайти в ньому сяке-таке місце. Навіть отримати освіту. А потім… Поїздки по закордонах, добування грошей, речей, бажання отримати від життя максимум соку та задоволення. Мені навіть подобалося, як я живу. Це було вдруге в моєму житті, коли мені все подобалося, і я вдруге увірував у те, що все так і відбуватиметься далі.
Але невдовзі ця впевненість вдруге розлетілася на друзки. Одного разу з власної дурості, як іноді буває, я застудився. Спочатку дивився на хворобу крізь пальці, а потім прихопило серйозніше. Температура трималася дуже довго. Мені порадили обстежитися в онкологічному диспансері. Хворим цього не кажуть, їх дурять аж до самої смерті, хоча насправді всі там про себе все знають. Мені ж не довелося здогадуватися: до рук випадково потрапила картка, з якої я й довідався про таке захворювання, як гострий лейкоз. Уяви мій стан, коли я дізнався, що це за хвороба! Це краще не згадувати.
З шоку мене вивела одна добра людина — лікар, який мене вів. Бажаючи чітко знати свою перспективу, я в буквальному розумінні притис його до стіни. Можливо, він зрозумів, що існують люди, яким це знати необхідно, і наважився зробити для мене виняток. Так я дізнався, що більшість пацієнтів із моїм діагнозом помирає протягом року. І ще тоді вирішив, що не чекатиму, поки життя почне поступово мене залишати.
На могилі батьків я не був кілька років, і якби цього не сталося, напевно, довго ще б не спромігся туди потрапити. Там я все і згадав… Напевно, власне безсилля виявилося основним винуватцем того, що захотілося хоча б грюкнути на прощання дверима. Упродовж наступних кількох тижнів я майже молився за те, щоб ця людина виявилася ще живою. І мої молитви було почуто. Я навіть упізнав його. Дитяча пам'ять надзвичайно гостра. Я дістав зброю і тренувався нею володіти. Місяць пішов на те, щоб організувати та обставити все так, щоб отримати таке жадане усвідомлення прощального ВЧИНКУ.
Сталося все приблизно так, як я уявляв, от тільки ефект виявився значно слабшим за сподівання. Можливо, це також посприяло тому, що діставшись додому, я не пустив собі відразу кулю в скроню, як розраховував. Прийнявши, очевидно, мене за когось іншого, твій дядько намагався відкупитися спочатку грошима, а потім віддав таємницю, за яку, як він думав, його збираються вбити. Якби я знав тоді, що мої плани дещо зміняться, то не натиснув би на спуск так швидко. Він усе-таки зрозумів, хто я такий, і витримка зрадила мене.
Отож, такої сатисфакції мені виявилося недостатньо. Думка, що, можливо, зруйнувавши до кінця задуми вже мертвого, я отримаю щось більше, мені почала імпонувати, тим паче, що вона якось відсувала у відомих межах і мій власний кінець. Ще встигнеться, думав я.
Далі ти все знаєш. Із тієї скупої інформації, що я отримав від нього, вдалося вийти на тебе, потім його схованку, потім розкрити її вміст і сутність. Тепер уже ефект від зробленого перевершив усі мої сподівання. Мені вдалося зруйнувати все його «господарство». Більше того, я зумів стати Хакером — людиною, яка поставила з ніг на голову, розворушила все це смердюче кубло, докорінно змінила свій статус, у тому числі, у власних очах. Все-таки друга частина моєї програми робилася в ім'я справедливості. Про якийсь більший прощальний «феєрверк» годі було й мріяти. Ось так. Я мав би всі підстави бути цілком задоволеним, принаймні, у світлі своїх останніх бажань, якби не одна обставина.
Надзвичайно важко йти з життя, коли кохаєш. Але все сталося поза моєю волею. Я був надто заклопотаний іншими проблемами, щоб тверезо усвідомити те, що почало відбуватися між нами, і вчасно схаменутись. Тепер уже пізно. Як кажуть, маємо те, що маємо. Якщо бути відвертим, стосовно себе я не жалкую. Доля все-таки останньої миті зглянулася наді мною і подарувала таку втіху. Те, що між нами відбувалося, я пам'ятатиму до останнього в усіх подробицях. Для тебе, безперечно, було б краще уникнути цього нещасливого роману. Мені шкода, що мимоволі став винуватцем твоїх страждань, сліз, сумних думок та майбутніх проблем. Заспокоюю себе лише тим, що ти ще дуже молода, життя твоє тільки починається і доля, на яку заслуговуєш, ще знайде тебе. Я вірю в це, інакше цей тягар на сумлінні був би зовсім нестерпний.
Не знаю, що ще міг би тобі сказати. Ось пишу і свідомо відтягаю мить коли мушу говорити про найболючіше. Досі звучить у моїх вухах твоє останнє запитання: «А що ж робити мені?». Залишити дитину в двадцять років, самій — означає змінити все своє наступне життя, можливо, не на краще. Позбутися ж першої вагітності — означає ризикнути здоров'ям і, можливо, не мати більше дітей. Якби тільки я міг жити, то це питання навіть не постало б. А так приймати рішення доведеться тобі самій. Роби так, як вважатимеш за краще.
Ось і все. Пробач і прощавай.
Усе пливло в неї перед очима, по щоках котилися сльози. Цей лист не міг бути брехнею. Вигадати таке неможливо. Це не останнє його знущання з неї. Це знущання долі, невідомо з якої причини безжальної та немилосердної.
Ще якихось півгодини тому, до того, як прочитала листа, Наталя вважала, що гіршої ситуації бути не може. А зараз… Вона кидалася по квартирі, не знаючи, куди себе подіти і що діяти. Він ще живий і саме тепер, можливо… Вона не знала, де і коли це станеться. Де і коли той, кого вона ладна вже була ненавидіти, стомлено присяде, витягне з-під пахви тьмяно-блискучий металевий предмет, який завжди жахав її. А можливо, він уже витяг його і саме зараз наважується. Що має відчувати людина в таку мить?!
А раптом ще є час… Якби ж вона тільки змогла його побачити! Десь же він повинен бути зараз? Де? Куди міг піти? Куди?! Куди поніс він комп’ютер? Просто викинути? Тоді його вже немає серед живих. Куди, в яке місце могла піти людина у свої останні хвилини? Він зробив усе, що планував. Куди ще йому йти?
Наталя несподівано швидко почала вдягатися, хоча й не знала, навіщо. Речі випадали з рук. Потім сіла на канапу і сховала голову в подушці. І раптом підхопилася знову. А що як… Він міг востаннє піти на могилу батьків! Чому ні? Адже починав оце все в пам’ять про них! Він міг наостанок піти туди! О Господи… Але де? У місті два кладовища, вони величезні. На якому?
Вона знову смикнулася до шафи, де лежав конверт. Паспорт. Її новий паспорт, у якому стояло прізвище Нечай. Отже, це прізвище і його батьків, якщо… якщо він не обдурив. Ні, він не міг обдурити. Міг просто не дати свого прізвища з побоювання, що його таки вирахують по смерті і тоді може постраждати вона. Наталя схопила ключа й рушила до виходу, та раптово зупинилася. Ця річ згадалася несподівано. Компакт-диск у коробочці. Так охайно збираючись, Борис, очевидно, все-таки забув його. Безперечно, забув! Отже, він може повернутися, коли згадає. Повернеться, а її нема…
Вона скинула куртку й сіла. А якщо не повернеться? Якщо це неважливо? Якщо він забрав усе це взагалі, щоб викинути, щоб воно не терлося тут, у чужій квартирі? Що робити? О Господи… Тоді він викине свій комп’ютер, а потім… Від цього «потім» хотілося зірватися й бігти не знати куди.
Думка, що він може піти на кладовище, стала нав’язливою. А інша — що похопиться за забутою річчю, взагалі зводила з розуму. Що діяти? Треба щось робити, але що?
Що?!
Її неспрямована жага дії була б ще сильнішою, якби Наталя могла знати, що той, за зустріч із ким вона ладна була віддати все, ще справді живий. Разом з тим її розгубленість та відчай зросли б іще сильніше, якби знала, що саме на могилу батьків у свої останні години він іти не збирався, як, до речі, і не планував більше використовувати забутий компакт із копією невидимки.
Ця установа стояла серед численних клумб та дерев. Перед корпусом навіть збудували фонтан, який ніколи не працював. Незважаючи на яскравий пейзаж, установа справляла похмуре враження, принаймні на жителів міста. Адже більшості з них було відомо про контингент хворих, які лікувалися тут.
Об одинадцятій до головного входу підійшов молодий ще чоловік з чорнявим густим волоссям «гривкою» у світлій куртці, поверх якої був накинутий темний плащ. Через плече він ніс величезну спортивну сумку. Схоже було, що сумка важка і він стомився. Але вираз його худого, похмурого та блідого обличчя, вкритого ледь помітними дрібними крапельками поту, викликав підозру, що змучився він не від цієї ноші.
Не заходячи до реєстратури, чоловік піднявся на другий поверх, потім покружляв коридорами, іншими сходами спустився на перший. Знову пройшов коридором і постукав у одні двері, а не отримавши відповіді — у другі. Пробравшись із громіздкою валізою між одвірками, увійшов до приміщення.
Той, хто сидів там, був у звичайному одязі, без медичного халата. На столах купами лежали папери, якісь теки та картки.
— О… Віталій… — Він озирнувся, впізнав відвідувача. — Давно не бачилися. Як справи?
— Так собі, — відповів той. — Можна до вас?
— Заходь. Я взагалі другий день у відпустці… Ніяк не можу дати ради документації, щоб лишити на когось. Тут чорт ногу зломить… За день до відпустки вже хворими не займався, навмисне, щоб оце впорядкувати. Та де там!
— Ну, мене ж приймете? — якось без особливого зацікавлення запитав той, хто, очевидно, більше звик до імені Борис.
— Куди ж подінуся? — стомлено озвався лікар.
— Назаре Григоровичу, — почав той, — по-перше, я хотів би подякувати вам за увагу та розуміння, виявлені до мене. Гадаю, коли б я як пацієнт натрапив на когось іншого…
— Ну, це вже зовсім зайве! — перебив лікар. — Та й потім, що це за тон, що за настрій?!
— Назаре Григоровичу… — Борис проковтнув, збираючись-таки завершити почате. — Все одно я мушу доказати, що хочу. Так от. Найбільше я вдячний вам, що ви свідомо пішли на те, що вважається у вас порушенням, і відкрили мені всі перспективи, які не є… Гадаю, це правильно. Людина заслуговує на те, щоб знати, скільки їй залишилося. Ніхто не має права її дурити.
Лікар тепер слухав мовчки, похмуро дивлячись на свого пацієнта.
— Назаре Григоровичу, — вів далі той, — Існує традиція, що вдячні пацієнти часом роблять своїм лікарям подарунки. Сподіваюся, ви мене не образите і приймете мій.
Борис посунув до нього сумку.
— Що це? — здивовано промовив той.
— Це комп’ютер. Гарний потужний комп’ютер.
— Ви з глузду з’їхали?! — У лікаря очі полізли на лоба. — Це надто дорогий подарунок, якщо вже на те пішло!
— Виявляється, на цьому світі взагалі все надто дороге, — сказав Борис. — А мені він більше не потрібен. Не турбуйтеся! — Він підняв руку, перериваючи можливі заперечення. — Не з тієї причини, що час збиратися туди. Просто я вже награвся.
Він підвівся і під здивованим поглядом лікаря заніс сумку в сусіднє приміщення, двері до якого відчинялися просто з кабінету.
— Не зрозумів, — ніяково промовив лікар. — Ти що, для цього приходив?
— Для цього також, — відповів Борис. — Але в основному…
— Та кажи! Що, виникли якісь проблеми? Чому ти не починаєш з них?
— Я… — Борис затнувся. — Я… навіть не знаю, як почати… — він знову сів на свій стілець, охопив голову руками. — Я розумію, ви скажете, що я з глузду з’їхав…
Борис відчув, що йому не стане духу розпочати розмову на цю тему, хоч задля неї він і наважився на цей, уже останній, візит сюди. Він зробив рух, щоб підвестися.
— Віталію… Я тебе не впізнаю! Так не годиться! — Лікар підсунувся до нього й зазирнув у вічі. — Ти завжди вмів… Словом, не піддаватися. Говори, в чім справа. Що, тобі швидко гіршає?
— Та до повного здоров’я далеко, але й катастрофи ще начебто нема…
— От бачиш! Ти чудово тримаєшся! Закінчимо основний курс, а там буде видно…
— Справа не в тому… — перебив Борис. — Лікарю… У мене змінилися обставини…
— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів той.
— Я… не можу зараз померти…
Щось середнє між здивуванням та розгубленістю, між обуренням та ніяковістю проступило на обличчі лікаря. Напевно, він пожалкував, що наважився свого часу зробити для цього пацієнта такий кричущий, такий фатальний виняток. Очі, що дивилися на нього з-під густих брів, так молили, так благали, наче це він сам був його хворобою, шукали хоча б якогось найменшого сліду надії на його обличчі. Такі ситуації в його багаторічній практиці траплялися безліч разів, але той, хто завжди сприймав їх як належне, зараз, здавалося, мав відверто розгублений, безпорадний вигляд. Напевно, тому, що в усіх інших випадках він міг заявити: «Ну навіщо так, шановний! Не перебільшуйте! Справи не такі вже й кепські, ви скоро видужаєте…». З цим пацієнтом перспективи відбрехатися не існувало. Тому, напевно, лікар ніяково засовався на стільці, а потім відвів погляд і заходив по кабінету, думаючи, що сказати. Але той не дав почати.
— Я дійсно зараз не можу… Ну вигадайте щось! Ну, не може ж так бути! Є, кажуть, усілякі нетрадиційні методи… А за кордоном? Я читав, пересаджують кістковий мозок… Можливо, ви гадаєте, що на заваді гроші? Я заплачу будь-які гроші… Скажіть що-небудь! Ну повірте! Я справді не можу зараз померти! Не маю права!
Той мовчав якусь хвилину, а потім сумно промовив:
— Я жалкуватиму, що не повівся з тобою, як належить… Як із усіма… Не знаю, що тобі порадити. Мені принаймні таке невідомо. Спитай когось іншого…
— Кого? Кого я спитаю?! Ви головний спец у цій галузі! На цілу область! Хто знає краще за вас? Кого мені питати?!
Лікар на це лише розпачливо знизав плечима.
— Ну не може ж бути, щоб не існувало зовсім ніякого виходу?! Зрозумійте мене…
— Я розумію, — після паузи відповів лікар, важко зітхнувши. — Розумію… Я розумію взагалі всіх хворих. І за кожного, повір, болить серце. Але…
Він безсило розвів руками. Борис нахилився і сховав обличчя в долонях. Тиша стояла кілька хвилин.
— Лікарю, — мовив нарешті Борис. — Назаре Григоровичу… А вислухати ви мене можете? Просто вислухати? У вас знайдеться для цього трохи часу?
Тепер уже його голос відверто тремтів, пальці стискали голову, занурившись у волосся, яке вже встигло відрости, а обличчя так і залишалося схованим у долоні.
— Це я можу, — відповів лікар. — Звичайно.
Він знову опустився на стілець навпроти свого пацієнта, спираючись ліктями на коліна, а виголеним підборіддям — на худі пальці, міцно стиснуті в кулаки. Тепер його обличчя висловлювало якусь прикрість. На столах стосами лежали папери, а він був змушений цілу годину слухати те, що належало б вислуховувати священику.
Можейко увійшов до кабінету у своїй звичній жвавій манері, проте в його рухах не відчувалося знайомої енергійності та натхнення. Кобища побачив це відразу й зрозумів, що якісь його поки невиразні підозри щодо проколів близькі до того, щоб виправдатися. Взявши до рук поставлену на стіл пластмасову коробочку, він відкрив її і висипав кілька таблеток, а потім і решту на стіл.
— …Твою ж мать… з помічниками…
Це було сказано спокійно і водночас розпачливо. По столі розкотилися таблетки двох видів — кругленькі блискучі, жовтавого кольору та рожеві довгасті з вибитими кількома літерами, якщо придивитися. Вигляд ліків красномовно свідчив про те, що принаймні один із препаратів, які містилися у коробочці, був не тим, що позначалося на етикетці.
Можейко мовчки дивився у стіл, знаючи, що зараз почує.
— Миттю до фармакоуправління, — крізь зуби видихнув майор. — Відразу телефонуєш сюди по мобільному. Не їдеш, а телефонуєш! Міг би й дорогою сюди це зробити…
Можейко мовчки вийшов за двері, а майора знову обсіли докучливі думки. Арешт Хакера як комп’ютерного злодія з огляду на обставини втратив актуальність. Затримання ж його як кілера, який тримав у страху місто, також уже не мало того сенсу, того значення, що спершу. Адже всі його жертви виявились кримінальними елементами різного ґатунку. Таким чином, низку вбивств, скоєних безпосередньо ним, можна було розглядати як свого роду кримінальні розбірки і з чистим сумлінням не лізти зі шкіри задля їх розкриття. Але… Попри все, існував ще один нюанс. Напевно, Кобища просто не бажав сам собі зізнатися, відкрити очі на факт, що той, кого називали Хакером і хто, незважаючи на обидві згадані обставини, все-таки цілком вписувався в рамки такого поняття, як злочинець, упродовж усього слідства тільки й робив, що товк його, Кобищу, носом у багно, а всі, хто був поруч, за цим спостерігали. Слідчий уперто не бажав розглянути вкрай неприємний варіант: можливо, саме це змушує його робити ще одне зусилля в надії на успіх.
Скільки потрібно чекати? Що там: відразу скажуть, що це за ліки, чи доведеться мучитися, поки з ними робитимуть якісь процедури? А може, припущення, що звідси потягнеться ще одна нитка до Хакера, — одна з його багатьох помилок у цій справі? До того ж десять проти одного, майор це розумів, що цього хлопця давно вже немає в місті.
Хай там як, Кобища впав на своє місце і схопив трубку телефону.
— Сердюк? Ти? Добре.
Обличчя майора, здавалося, ожило.
— Де ти? Зрозуміло. Розшукай Величка і будь напоготові, щоб я знайшов тебе в будь-який час. Нічого, поки що нічого. Але все можливо. Так, Можейко зі мною… Що?! Спецназ? Ми вже третій місяць зі спецназом їздимо… Сьогодні ти будеш за спецназ…
Трубка лягла на апарат. Останні дві фрази за критичного підходу навіть із власного боку могли свідчити про те, що майор явно перепрацював, а скоріше просто вже не вірив у можливість такої жаданої зустрічі з кілером на прізвисько Хакер.
Вони сиділи в тій частині кабінету, що виходила на підсобку, перед комп’ютером. Тепер уже Борис відчував приплив жару. Вилоги його плаща були розкинуті, а комір куртки розстібнутий. Його пальці ще раз натисли клавіші. Екран блимав, видавав нову інформацію. Лікар сидів поруч перед монітором, охопивши рукою підборіддя і трохи схиливши голову.
— Ось так, лікарю, — сказав Борис. — Чи могли ви подумати, що все це закрутив один із ваших пацієнтів? Усе це мені вдалося зробити перед тим, як піти. Тепер кінець. Хакер виконав свою місію. Час забиратися з арени.
Лікар мовчав, вражений почутим, і не знав, що сказати.
— Ви б знали, Назаре Григоровичу, скільки я передумав, уявляючи, як скінчиться моє життя! Але в найхимерніших фантазіях не вдалося б передбачити, що до фінішу доведеться пройти такий шлях.
Замислено провівши рукою по краю монітора, торкнувшись клавіш, Борис вибив одним пальцем кілька літер і криво та гірко посміхнувся. В кутику екрана з’явився напис:
Виглядав він жалобно.
— І я б, повірте, пішов, — продовжував Борис, — тихо та цілком умиротворено. Якби не та обставина, про яку я вам казав. Це… — голос його здригнувся, — це надзвичайно важко… Коли я вперше усвідомив, що жити залишилося недовго, здавалося, важчого вже бути не може. Насправді виявилося не так. Відчуття, що ти повинен залишити власну дитину, навіть не побачивши її, що вона ростиме, позбавлена твоєї допомоги, твого захисту… І що нічого неможливо зробити…
Голос пацієнта виразно тремтів. Обличчя було бліде, навколо очей позначилися темні кола. Він не міг знайти місця рукам, які щойно досить вправно бігали по клавіатурі комп’ютера.
— Назаре Григоровичу…
Лікар уже стояв, відвернувшись, дивлячись у вікно.
— Назаре Григоровичу… Що-небудь… Хоч кілька років… Ну, щоб… щоб вона хоч трохи зміцніла, стала на ноги… Я вас благаю…
Так, ніби він сам був його хворобою.
— Так… — Лікар змученим рухом пройшовся долонями по обличчю. — Якщо вислуховувати подібне від кожного пацієнта, надовго мене не стане… Як живуть священики?
— Назаре Григоровичу…
— Шкода, що я не палю. А… що, зброя ця і зараз при тобі?
— Так, — відповів Борис, важко переводячи подих.
Відвівши полу розстібнутої куртки, він витяг з кобури пістолет, обертаючи у руці. Глушника на стволі не було. Повільним рухом він поклав зброю на край столу, поруч із клавіатурою.
Мобільний, що лежав на столі перед майором, який нерухомо сперся на лікті, нарешті подав сигнал. Це був Можейко.
— Кажи…
— Ну що, Івановичу… — нерішуче почав капітан, — жоден із препаратів не є отим триганом, від якого коробка. Обидва застосовуються при онкозахворюваннях. Судячи з даної комбінації, як мені пояснили, найбільш імовірно — при злоякісних захворюваннях крові, лейкозі наприклад… Казали, більш докладно належить…
— Я знаю, що належить, — перебив Кобища. — За двадцять хвилин, — він зиркнув на годинник, — зустріч перед корпусом обласного онкодиспансеру.
Можейко намагався ще щось промовити, але апарат його шефа вже опускався до кишені. Кобищу почало лихоманити. Він знав: справи, такі, як ця, безнадійно зависають. І тільки завдяки випадку деякі з них розкриваються. Можливо, саме тепер станеться диво, і забудькуватість вилізе боком цьому комп’ютерному камікадзе. Тепер, після повідомлення Можейка, все нарешті ставало на місця. Ось чому стиль Хакера вражав неповторністю, нагадуючи одночасно то професіонала, то дилетанта. Розкутість! Ось. Нарешті Кобища знайшов слово, яке характеризувало його якнайкраще. Хакер діяв розкуто, його ніщо не стримувало, ніщо не лякало. Саме це при ретроспективному погляді було провідною рисою його стилю. Цьому хлопцеві, за великим рахунком, нічого не світило. Очевидно, він знав про свою хворобу, і до певного часу рятувався оцими препаратами. І наважився на такий крутий жест, на гру, в яку, можливо, грав уперше і востаннє, без шансів на перемогу, просто для задоволення.
Майор тільки похитав головою, прилаштовуючи шкіряну кобуру на місце, яке давно стало забутим. Складалося враження, що вона заважала під лівою пахвою.
А вигляд пістолета у власній руці здався якимось незвичним, підсилюючи його невпевненість та хвилювання. Тому майор поквапився-таки запхати його чимшвидше під пахву й вийшов за двері, замкнувши кабінет. Стрілки його годинника наближалися до дванадцятої.
Пістолет Хакера лежав поруч із комп’ютером, виблискуючи матовими гранями, а сам він завмер, наче в прострації. Здавалося, він опанував себе, зрозумівши нарешті всю абсурдність свого останнього сплеску емоцій. Рука його невпевнено торкнулася зброї.
Двері кабінету розчинилися, і хтось покликав:
— Назаре Григоровичу! Ви є?
Це примусило його швидко сховати пістолет.
— Так… — лікар, наче опритомнівши, вийшов з підсобки до кабінету. — Що?
— Головний дзвонив, вас терміново хоче.
— Таж я нібито вже у відпустці…
— Але ж ви тут! Казав — негайно.
— Добре, йду…
Двері за жінкою, що передала повідомлення, зачинилися.
— Мене головний кличе… — Він знову присів на стільчик навпроти Бориса. — Віталію, я… ти дочекаєшся мене?
— Так, — відповів Борис.
— Точно?
— Точно.
— Знаєш що? Давай покладемо його ось сюди, — лікар показав на шухляду столу із замочком, — і замкнемо. Тимчасово…
— Ні, — відповів Борис. — Не хвилюйтеся, я не зроблю цього тут. Тим більше ви ще не відповіли остаточно на моє запитання. Поки не скажете, я не зроблю цього взагалі.
— А потім?
— А потім зроблю. Якщо ваша відповідь…
— Ти розумієш, що верзеш?! Ти пропонуєш мені прямо штовхнути тебе до самогубства!
— Самогубство, — відповів Борис, — це по відношенню до того, хто мав би жити, а взяв і застрелився. Тому до мого прикладу цей термін не підходить. Так що не карайте себе. У моїй смерті винні ви не будете. Навпаки, ви подарували мені можливість розпорядитися рештою життя, своїм часом так, як я вважав за потрібне. За це я поважаю вас найбільше за всіх людей. Те, що я прийшов сьогодні діставати вас таким… Просто вияв слабкості. Тимчасова слабкість… Ви мусите розуміти…
— І все-таки давай його сховаємо, ну, тимчасово…
— Ні, — вперся Борис. — Це віднедавна мій найбільший друг. Він виручав мене не один раз. Виручить і востаннє. Так що буде зі мною постійно.
Промовляючи це, він справді не мав жодних сумнівів, куди спрямує свою зброю востаннє. Але перебуваючи у вирі останніх подій, переслідуючи, щоправда, зовсім іншу мету, пацієнт гематолога не замислювався над тим, що в дійсності підсвідомо перетворюється на Хакера — холоднокровного вбивцю, людину, яка протиставила себе суспільству. Тому навіть попри таку впевненість важко було передбачити, як діятиме ця людина в ситуації, коли зброю наводять на неї, примушуючи здатися.
— Я не довго, — сказав лікар. — Ти справді нікуди не подінешся?
— Справді — відповів Борис. — Чекатиму, скільки треба.
Головний лікар онкодиспансеру вирішував якісь питання з чотирма відвідувачами. Йшлося про щось незвичайне — це він визначив одразу, відчувши атмосферу в кабінеті.
— Це наш головний гематолог Палійчук Назар Григорович, — головний лікар вказав йому на стілець. — Назаре Григоровичу, знаю, що ви вже у відпустці, але краще за вас тут ніхто не допоможе. Справа така. Це працівники нашого обласного управління внутрішніх справ. Майор Кобища веде слідство у гучній справі, про яку всі ми чули. Будь ласка, Олексію Івановичу…
Головний зробив запрошуючий жест.
— Дякую. Назаре Григоровичу, — почав Кобища, — йдеться про ту саму справу. Ведеться розшук злочинця, фоторобот якого неодноразово демонструвався по телебаченню. Зараз відкрилися нові факти. У місцях його перебування знайдено залишки медичних препаратів. Існує припущення, що він онкохворий, можливо, — ось ми з головним лікарем радилися — в нього захворювання крові. Ми розраховуємо на вашу допомогу. Якщо це житель нашого міста, то, можливо, він лікується або лікувався саме тут. Можливо, з вашою допомогою нам вдасться вийти на нього…
Кобища простяг лікареві кілька аркушів.
— Ось це різні варіанти його фоторобота. Гляньте, будь ласка, ще раз. Можливо, ви його відразу впізнаєте?
— Він приймав… — головний назвав два препарати. — Очевидно, це якийсь різновид лейкозу… Так, Назаре Григоровичу?
— По ідеї так… — промовив той, розглядаючи картки.
— Ми ж можемо переглянути картотеку всіх гематологічних хворих, — вів далі головний, — хто там за віком підходить. Та ви й у обличчя, гадаю, більшість із них пам’ятаєте…
— Ну що? — запитав Кобища. — Впізнаєте когось?
Цього ніхто б не помітив, але погляд слідчого, ковзнувши по Палійчуку, наче позначив його і тепер продовжував сканувати, хоч майор начебто й не дивився зараз на нього. Проте міліцейський спец ловив кожен рух міміки лікаря, і ніщо не могло сховатися від цього безпомилкового аналізатора. Кожен у такій ситуації завжди був для нього підозрюваним.
— Важко сказати… — невпевнено промовив Палійчук. — Вони, ці ваші фотороботи, як на мене, навіть між собою не дуже схожі. Це ж одна людина?
— Так, одна. Складені за свідченнями різних очевидців — тих, хто з ним зустрічався.
— І… залишилися живі? Гм…
Двоє, котрі мовчки сиділи за майором, спідлоба зиркнули на лікаря, що дозволив собі цей сарказм.
— В принципі прикидки є, — сказав Палійчук, повертаючи фотороботи. — Мені потрібно зазирнути до картотеки. Вона в нас віднедавна комп’ютеризована, так що це не займе багато часу.
— Фото, звичайно, там немає? — уточнив Кобища.
— Звичайно, немає. Але… Практично з усіма хворими я особисто бачився, консультував їх і повинен би згадати практично кожного. Та й потім, вік, стать, препарати, якими вони лікуються… Все це, я гадаю, істотно зменшить коло пошуку.
— То що, ходімо? — запитав майор.
Палійчук підвівся. Головний сипав люб’язностями, випроводжаючи несподіваних гостей із кабінету.
— Назаре Григоровичу, якщо які затримки, телефонуйте сюди, я на місці! — гукнув він навздогін.
У оргметодкабінеті, куди вони ввійшли, якраз наближалася обідня перерва. Працювали тут виключно жінки. Зараз вони готували чай, каву, нарізували хліб. Кобища завагався на порозі.
— Ви, власне, можете зачекати у вестибюлі, — запропонував Палійчук, — якраз обідають дівчата…
— Так, звичайно… — погодився майор. — Тільки прохання: можна роздрукувати оцю вашу картотеку? Так щоб були дані на всіх хворих, хоча б основні.
— Можна, — відповів лікар. — Дівчата перекусять і роздрукують списки. Сам я цього не зроблю, ви розумієте…
Кобища лише кивнув.
— А я тим часом пробіжуся очима по списках своїх гематологічних.
Четверо детективів, зачинивши двері, розсілися у кріслах порожнього вестибюля. Побажавши жінкам смачного, Палійчук увійшов до невеличкої кімнати, де світилося екранами два монітори.
— Назаре Григоровичу, вам допомогти щось? — крикнула з кабінету одна з працівниць.
— Ні, дякую, — відповів лікар. — Поки що нічого. Пізніше.
Сівши перед комп’ютером, він сперся ліктями на стіл і затулив долонями обличчя. Він не знав про спрямований на нього «сканер» майора кримінального відділу. Та зайве говорити, що гематолог упізнав людину, зображену на фотороботі. Свого унікального пацієнта.
Питання, яке він, за примхою долі, мав вирішити просто зараз, було надто складне.
Хакер сидів у підсобці кабінету, де його залишив лікар, у тій самій позі і терпляче чекав. Обличчя його, ще недавно таке жваве та емоційне, було тепер цілковито позбавлене міміки. Погляд прикипів до однієї точки. Долоні спокійно лежали на колінах, нерухомо завмерли пальці.
Про що думала ця людина у свої останні години? Про те, як відчуватиметься у руці руків’я зброї, спрямованої проти себе? Наскільки тугою виявиться пружина спускового гачка? Тугішою, ніж завжди, чи навпаки? Чи встигне мозок зафіксувати настання смерті, чи буде ще здатний аналізувати, щоб усвідомити незворотність того, що сталося?
Можливо. Можливо, ці хаотичні думки і проскакували у його свідомості. Періодично, на якусь мить. Тоді, коли ця свідомість вислизала з цупкого полону образу жінки, яка була зараз надзвичайно далеко.
Він здригнувся, коли вхідні двері рипнули. Хтось заходив до кабінету. Рука сіпнулася за вилогу плаща, але залишилася на півдорозі, лише торкнувшись теплого металу. Той, хто відчинив двері, постояв там якусь мить, а потім нерішуче запитав:
— Назаре Григоровичу, ви є?
Не отримавши відповіді, невідомий зачинив двері.
Прийнявши звичну позу, він знову опустив голову.
— Назаре Григоровичу, вам нічого на потрібно? Ходіть з нами на чай!
— Дякую, не хочу.
Він знову провів долонями по обличчю і посунув до себе клавіатуру одного з комп’ютерів. Здавалося, він прийняв рішення. Якийсь рух міміки свідчив про те, що він ніби хотів відігнати думки, які заважали його виконанню. Пальці невпевнено заходили по клавіатурі, часом помиляючись, про що знову-таки свідчили здригання його міцно стиснутих губів, і тоді він виправляв їх, просуваючись поступово вперед. За стіною дзенькали чашки, ложки, час від часу лунав сміх.
Палійчук увімкнув принтер і вставив аркуш паперу, натиснув кілька клавіш. Машина почала друк. Аркуш поволі виповзав із неї, укритий рівними рядками тексту. Вставивши новий аркуш, він продовжив процедуру.
Обід у оргвідділі закінчувався. Вийшовши з комп’ютерної, Палійчук попрямував до виходу.
— Назаре Григоровичу! — гукнула до нього старша працівниця. — Ви хотіли щось роздрукувати? Головний дзвонив — якісь списки хворих…
— Уже не потрібно, — відповів він, виходячи за двері та прямуючи до крісел, де сиділи Можейко з Сердюком та Величком. Побачивши його, Кобища припинив курсувати навколо своїх підлеглих і обернувся до лікаря. Прикра інтуїція, яка була з ним і зараз, порушувала впорядкованість думок. Вона ще не наважувалася на весь голос крикнути «зараз!», але давала зрозуміти, що той, хто зовсім недавно зухвало обіцяв останню зустріч, десь тут. Дуже близько. Але відгонячи свою вірну помічницю, майор не здогадувався, що це «близько» слід розуміти буквально.
Двері відчинилися, і хтось увійшов до кабінету. Судячи з човгання черевиків по підлозі, це був його лікар.
— Віталію, ти тут? — запитав він звідти.
— Тут, — відповів Борис, відкидаючись на спинку стільця.
Палійчук увійшов і сів навпроти.
— Є варіанти, за яких тобі можна допомогти, — сказав він, швидко глянувши на пацієнта.
— Як… — Борис болісно ковтнув, намагаючись зазирнути у вічі лікареві, ніби звідти можливо було витягти, що той збирався йому сказати. — Як… Т-так… Ви ж казали… Що я… маю робити? Що від мене вимагається?
Але лікар чомусь принципово не збирався дивитися на свого пацієнта. Даремно Борис силкувався перехопити погляд того, хто був зараз для нього більш ніж Богом. Шокований почутим, він не міг помітити, що у цьому схованому погляді наче щось вимкнулося, померло. Звідти вже нікому й нічого витягти б не вдалося.
— Назаре Григоровичу, ви… правду кажете? Що вимагається від мене? Скажіть лише…
Руки Бориса стисли стілець, дихання дедалі частішало. На завжди блідому обличчі почали проступати червоні плями.
— Насамперед віддати мені зброю, — спокійно піднявши очі, промовив Палійчук.
— А… До чого тут зброя? — Борис тепер уже зовсім не ладен був щось збагнути. — Яке це має… Навіщо ви… Ви… дурите мене? Ви гадаєте, якщо заберете його, то я не…
— Ти прийшов до мене по життя, — жорстко перебив лікар, — і казав, що згоден на будь-які умови. Ось моя умова. Даєш?
Він поклав руку на стіл поруч із клавіатурою, долонею догори. Погляд Бориса стрибав по стінах, наче відбиваючись рикошетом від очей лікаря, що стали скляними і, як йому здалося, неживими, непрониклими. Його свідомість відмовлялася щось розуміти. Навіщо йому пістолет? Яке відношення може мати зброя, схована під пахвою, до його відчайдушного і цілком абсурдного прохання?!
— Віддаєш чи ні? — перепитав Палійчук, не даючи часу на роздуми. — Ще трохи — і буде пізно…
Не тямлячи, що робить, Борис тремтячою рукою витяг пістолет з-під пахви і поклав на його руку. Шухляда столу відсунулася, і зброя лягла туди. Наче щось згадавши, Борис витяг з кишені глушник і поклав на стіл, а поруч — шкіряну кобуру. Усе це також опинилося в шухляді. Хакер закляк на місці, заворожено дивлячись на того, хто щойно роззброїв його, зробив беззахисним, дозволив будь-кому брати його практично голіруч.
Таксист, машина якого припаркувалася біля входу на старе кладовище, знудьговано крутив верньєр приймача. Зелений сотенний папірець уже зо дві години лежав у його кишені. Його пасажирка не була схожа на таку, що мала б розкидатися стодоларовими банкнотами. Вона надзвичайно поспішала, була дуже схвильована, не сказати б більшого. Взагалі — сама не своя. Вийшла і зникла. Звеліла чекати. Таксист зітхнув.
Тим часом дівчина, яку він привіз, швидко йшла між хрестами, шукаючи очима постать у темному плащі. Час від часу вона сповільнювала крок, вдивляючись у ряди поміж могил, так, наче той, кого вона шукала, міг не сидіти — лежати між ними. При думці про це обличчя її змінювалося, а плечі починали здригатися, і це заважало пошукам.
А кладовище займало величезну територію.
— Ну що? — запитав Можейко, звертаючись невідомо до кого. — Чому всі мовчать? Івановичу, мені він не подобається. Особливо тепер. Якась поведінка підозріла. Ви що, не бачите?
— І я б так сказав, — погодився Сердюк. — Він начебто змінився, якийсь не такий вийшов.
— Наче мішком вдарений, — підтвердив Величко.
— Івановичу, скільки разів проколювалися! Ходімо! Їй-богу щось крутить!
Кобища ще якусь мить розмірковував, та раптом зірвався і майже побіг коридором туди, де зник лікар Палійчук. Колеги кинулися за ним. Вони бігли, минаючи лабіринти коридорів, але тут наче всі повимирали. Нарешті трапилася жінка у зеленкуватому лікарняному костюмі.
— Де гематолог ваш? Палійчук? Де його кабінет?
Злякано відсахнувшись, вона, затинаючись, пояснила їм дорогу до сусіднього крила. Вони побігли. Тільки тепер Кобища відчув, як шалено калатає серце. Вискочивши на другий поверх, вони знову спустилися на перший. Ще кілька людей у лікарняному одязі здивовано провели їх поглядами. Ось вони, двері.
— Де Палійчука кабінет?
Ще одна пані здригнулася, бачачи чотирьох чималих збуджених чолов’яг, і показала ще далі в глиб коридорних катакомб.
Опустивши руку до кишені халата, лікар дістав білий конверт і простяг йому. Борис узяв автоматично. Все відбувалося наче в якомусь незбагненному сні. Голова його втратила здатність мислити, а рухи були механічні й запізнілі. Палійчук підійшов до вікна й відчинив його. Холодний осінній вітер увірвався до приміщення та зашелестів паперами, зриваючи їх зі столу. Запаморочення посилилося, викликаючи навіть легку нудоту. Пожовкла, спалена сонцем трава стирчала купками навколо поодиноких беріз.
— Іди, — сказав він.
— Куди? — насилу промовив Борис.
— Подалі звідси. І ніколи не повертайся. Не загуби конверт. Там… — він дозволив собі ще раз поглянути на Бориса зовсім чужими очима, — …твоє життя. Те, яке ти випросив.
Той лише лупав очима, намагаючись-таки усвідомити цю повну нісенітницю, яку верзла людина, котру він звик завжди вважати розумною, освіченою та тверезою. Чомусь надзвичайно важко було прийняти думку, що потрібно ставити ногу на це біле, блискуче, недавно пофарбоване підвіконня. Але йому запхали до рук порожню сумку і підштовхнули вперед. Надворі перед корпусом нікого не було. Далеко, за парком, їздили машини, доносячи сюди відфільтрований кущами та деревами монотонний звук автотраси. Голова крутилася, як ніколи. Серце калатало, відлунюючи якимось далеким гупанням у скронях. Вилізши на підвіконня, мало не скинувши вазон, він зробив крок уперед.
Розпачливо кивнувши головою, як завжди, коли доводилося уздріти кричущий непорядок, Палійчук узяв з полиці маску й витер підвіконня, на якому відбився такий недоречний тут слід підошви. Потім сів за стіл і невідомо для чого тією ж маскою задумливо почав витирати комп’ютер — але ж на нього ніхто не ставав ногами…
Можейко добіг перший, смикнув двері. Вони виявилися замкненими. Він засмикав сильніше. Підбігли колеги. На звук відчинилися сусідні двері, і якась жінка в халаті здивовано запитала:
— Навіщо ви двері ламаєте? Ви що?
Кобища тицьнув їй під ніс посвідчення.
— Міліція, кримінальний відділ. Де ваш лікар Палійчук?
— Е-е… — розгубилася вона, — так… щойно, здається, заходив до кабінету…
Можейко загупав кулаком у двері.
— Назаре Григоровичу, відчиніть!
— Вибивай, — скомандував майор.
Лікарка широко розплющила очі та затулила рота долонею, коли двоє здорових хлопців розбіглися від протилежної стіни й гупнули у широкі добротні двері. Відстань для розгону виявилась замалою, і з першого разу не вийшло. Вони розігналися вдруге. Двері не витримали, і всі четверо ввірвалися до кабінету.
Там не було нікого. Прочинені двері до підсобки. Мертва тиша. А в коридорі першого поверху поступово збиралися люди. І цієї миті за прочиненими дверима почувся якийсь рух. Наче щось посунулося. Саме таке враження викликав цей звук — не свідчення присутності когось по той бік стіни, а її далекі й запізнілі наслідки. Але тепер навіть Кобища розстібнув гудзик плаща й потягся до «Макарова».
Сердюк з Можейком миттю зайняли місця обабіч дверей до підсобки й притислися до стін. Ось вони майже одночасно заскочили туди. За ними Величко. Щось гримнуло. Тиша.
Він лежав грудьми на столі, незручно розкинувши ноги між ніжками стільця. Клавіатура та екран комп’ютера були забризкані кров’ю, яка розпливалася калюжкою з-під простреленої наскрізь голови. Ліва рука звисала додолу, права лежала на столі, торкаючись пальцями ручки пістолета, зануреного в цю ж саму калюжку. На ствол «Беретти» було нагвинчено глушник. Екран комп’ютера світився, від чого жахливі темно-червоні бризки на ньому набували дивовижних відтінків. У правому нижньому кутку монітора, частково заплямований стікаючими бризками, жирним чорним шрифтом застиг напис:
Кобища мовчки присів на друге крісло, що стояло у підсобці. Пістолет у його руці заважав припалити сигарету, і майор нарешті зрозумів, що потрібно сховати його. Це був фініш. Хакер мав рацію, говорячи, що вони ще побачаться. Навіть якби вони й не вирахували його насамкінець. Однаково — кого ще, як не його, Кобищу, викликали б до трупа, біля якого лежить «Беретта» з нагвинченим глушником? От тільки побачитися і зловити — дійсно різні речі.
Кілька надзвичайно глибоких затяжок, і він промовив невідомо до кого захриплим раптом голосом:
— Викликай експертів.
Запискотів мобільний Сердюка. Ніхто з працівників диспансеру, яких збиралося у коридорі дедалі більше, не наважувався зазирнути до кабінету.
Він брів, не розбираючи дороги, галасливими вулицями, потім прохідними, досить занедбаними дворами, потім алеями парку. Люди, які траплялися на шляху, щось тягли у валізах, палили, розмовляючи між собою, вигулювали собак. Він бачив їх усіх, проте жоден із них, як і кути будинків, вітрини, автомобілі, не закарбовувався навіть на якусь мить у його пам’яті, проходячи транзитом. Ноги час від часу запліталися, і він, аби не впасти, змушений був повертатися у цей світ, знаходячи очима носки власних черевиків і вказуючи їм дорогу.
Лавки, розставлені вздовж набережної річечки, що протікала через цю частину парку, виглядали зовсім убого. Їхні бетонні частини полущилися, дерев’яні підгнили та поламалися. Проте на них завжди хтось сидів. На одну з таких лавок опустився й він. Тіло почувалося надзвичайно кепсько. Нестерпна кволість. Починало морозити. Думки взагалі перетворилися на суцільний хаос.
Права рука його за останніх кілька місяців звикла займати положення у правій кишені плаща. Ось і зараз вона була там, напевно, за звичкою, адже торкатися там тепер уже не було чого. Холодний вітер приніс від річки запах води та намулу. Запах, який якимось дивом зберігся у цьому царстві бетону, заліза та пластмас, що на кілометри розкинулося навсібіч. Загорнувши лівою рукою вилоги куртки та плаща, Борис витяг правицю з кишені. У ній був білий конверт. Кути зім’ялися. Мабуть, там було лише кілька папірців, та конверт відтягував руку донизу, ніби важив не менше за «Беретту», яка донедавна традиційно займала цю кишеню. Зволікати далі було неможливо. Намагаючись не пошкодити вмісту, тремтячими пальцями він надірвав конверт. Там знаходився складений учетверо папір із роздрукованим на комп’ютері документом. Три слова на складеному вчетверо аркуші відразу кидалися у вічі. У грудях щось стислося, коли він прочитав видрукуваний жирним шрифтом заголовок:
і нижче приписка трохи меншими літерами:
Після цього надзвичайно важко виявилося переключитися на дрібні рядки самого тексту. Серце гупало десь дуже глибоко в тілі, яке, здавалося, зараз було зовсім позбавлене ваги. Борис на кілька секунд заплющив очі й перевів подих. І нарешті почав читати.
Дорогий Віталію! Ніколи б не подумав, що мені доведеться говорити з тобою про це. Але людина взагалі рідко сподівається на те, що в дійсності може її підстерігати. Ти знаєш це зі свого прикладу. Так сталося і зі мною. Тому не дивуйся, якщо лист мій здасться тобі чимось знайомим. Я щойно прийняв рішення і тепер надто обмежений у часі для того, щоб імпровізувати. Тому дозволю собі скористатися твоїм надбанням.
Тож і ти уяви собі картину — гарний сонячний будинок у тихому районі міста. У дворі граються діти. Одну з дівчат — Оленку кличуть додому. Вся сім'я сідає до столу. Настрій радісний, як той привітний день. Батько дбайливо поправляє дівчинці косу. Вона вже у шостому класі. Мати її дуже гарна. Вона посміхається, пораючись біля столу. Батька дівчинки звуть Назаром. У них гарна й щаслива сім'я. Тому їх не надто бентежать зміни, які почали відбуватися навколо — перебудова, зникнення товарів у магазинах, стрибки цін та затримки зарплатні. Тим більше, що сам він відомий у місті лікарі, досвідчений фахівець у своїй галузі. Вони крутяться, як можуть, намагаючись утримати свій матеріальний стан і дружина його, яку, до речі, звуть Іриною, готується до поїздки за кордон разом зі своїми співробітниками — замовляється автобус із метою поторгувати на базарі в Польщі. Заняття, до якого багато хто вдавався того часу.
Потрапивши за кордон уперше, Ірина повертається «не такою». Напевно, вона якоюсь мірою шокована побаченим. Це повинно минути. Але чомусь не минає. Непомітно змінюється атмосфера в сім'ї. Змінюються й подружні взаємини. Взагалі, те, що відбувається впродовж майже двох років, у Назара викликає розгубленість. Далі — гірше. Всі зусилля, яких він докладає для виправлення ситуації, марні. З жінкою, яку він кохає над усе, матір'ю його дитини щось діється. Справа йде до розлучення, якому він опирається до останнього.
Причина катастрофи виявилася найбанальнішою. Одного разу зателефонували доброзичливці з її роботи і відкрили йому очі. Та тільки зробили це надто пізно. Хоча, можливо, це й не мало значення. Назар побачив його лише один раз. Це був молодий чоловік. Так, нічого особливого — непотріб, звиклий швендяти по закордонах. Ще тоді, під час першого перебування Ірини в Польщі, зустрівшися з нею випадково, за неповний тиждень він устиг зробити все. Вона не була з ним щаслива. Знищивши все, що в неї було, він, звісно, не міг нічого дати їй натомість.
Дорогий Віталію, мені важко передати свої почуття. Спочатку це була розгубленість. Потім хотілося знищити цю погань. Потім, пішовши ва-банк, я намагався ще раз усе вирішити з дружиною. Але це вже була не та жінка, з якою можна говорити. Скінчилося судом, на якому я не зміг стриматися. Результат — я втратив можливість бачити власну дитину, яку також любив понад усе. Далі події розвивалися ще банальніше — горілка… Не буду про це. Як ти казав, щоб не спаплюжити світлої пам'яті про того, ще «старого» Назара.
А ось далі… Я також захворів, як здавалося спочатку, через власну дурість. Хвороба затяглася. Я досить швидко зрозумів, що це означає — все-таки фахівець із досвідом… Діагноз — «гострий лейкоз». І якщо зухвалий молодик, звиклий товктися по базарах та митницях ще може тішити себе якимись надіями, ілюзіями, то досвідчений лікар-гематолог цього задоволення позбавлений.
До речі, про молодика. Дорогий Віталію, ти гадаєш, після того, як він поламав моє життя, я почав виношувати плани помсти? Нічого подібного. Нічого такого мені на думку не спадало. Причина та сама, що і в тебе. По-перше, мораль, природна законослухняність не припускали навіть думки про таку річ, як убивство. По-друге, біль притупився. Мені навіть якимось чином вдалося не впасти остаточно, я зачепився якось у цьому житті, і ось… Словом, усе, що ти там говориш про перший шок, потім роздуми про сенс життя, бажання грюкнути на прощання дверима — все це дійсне і для мого прикладу. Так воно приблизно й відбувалося. Збираючись залишити цей світ, я не міг змиритися з думкою, що та погань, яка саме і заслуговувала б на таку долю, житиме, а йти з життя доведеться мені. Ця думка робила останні місяці мого життя просто-таки нестерпними. Тепер я знав, чим займатимуся впродовж відпущеного хворобою часу.
Відтоді, інтенсивно лікуючись, я розраховував дочекатися його чергового повернення з-за кордону. Мій стан був близький до божевілля. Дожити! Лише дожити якось, не померти до його повернення! Зациклившись на цьому, я продовжував виношувати плани і всього вигаданого мені здавалося недостатньо. Я не міг просто взяти і вбити його, так само, як і піти з цього світу без нього. Найнявши кімнату в будинку, де він жив, із вікнами на його під'їзд, я чатував, як мисливець, упродовж багатьох днів. І тут мені просто пощастило. Почалася зима. Він повернувся застудженим і кілька тижнів лікувався в дільничній поліклініці. Напевно, ця негідь добряче перемерзла десь у дорозі або по базарах, заробляючи «зелені» для своїх розваг. Щоразу, побачивши його, я збігав униз і йшов за ним. У тебе ніколи не з'являлося відчуття, наче тобі свердлять спину? Цього я вже ніколи не знатиму. Лікування, очевидно, просувалося мляво, і він кожні два-три дні відвідував поліклініку. Одного разу в мене від несподіваної думки навіть затремтіло всередині. А що, як існує свого роду вища справедливість? Адже я також довго вважав своє нездужання затяжним протіканням банальної застуди… Але справедливість, як ти знаєш, сама не встановлюється. І я вирішив їй допомогти. Маючи знання та знайомих інших лікувальних установах, здійснити це виявилося простіше, ніж я сподівався. Напевно, молоденька лікарка, побачивши бланк із фіктивним аналізом крові, що надійшов з лабораторії, мало не вигукнула щось на зразок: «Я ж думаю — щось тут не так! Он чому воно так мляво лікується!» І виписала пацієнтові направлення до онкодиспансеру. Так воно було? Звісно. Казала, напевно, — не хвилюйтеся, це проста формальність, нічого в вас немає… Саме так. А в диспансері з таким аналізом — прямісінько до мене. Адже це мій профіль. Час зайвий раз здивуватися, як маленький папірець іноді вирішує долю людини.
Відтоді він опинився повністю в моїх руках. Будь хто, потрапивши сюди на обстеження, стає підозріливим. Спробуйте переконати людину, яка потрапила до онкології, що в неї немає раку! Дуже важко. А тут ще й через мою «халатність» йому до рук потрапляє історія хвороби. Гострий лейкоз. Це вирок. Мушу віддати йому належне — хлопець виявився надзвичайно рішучим: думав, він мене задушить, притиснувши в ординаторській якось наприкінці робочого дня. Хотів усе знати. Коли і як, наче я не лікар, а провидець… А далі був шок, такий, яку мене. Не буду приховувати, я з задоволенням спостерігав розвиток його стану. Насправді не хворий, він, проте, прямував до тієї останньої межі разом зі мною. Ми наче йшли нога в ногу. Я старанно лікував його за всіма існуючими канонами. Знаючи все, він все-таки вірив, що можливо, вдасться видряпатися. Так, принаймні, мені здавалося. Хоча, можливо, я помиляюся. Тобі краще знати. Прийом протипухлинних препаратів у високих дозах викликав у нього цілком закономірну анемію. Від цього крутилася голова, він скаржився на кволість, нудоту, запаморочення, сприймаючи це як прогресування страшної хвороби. Його консультували наш професор та інші фахівці, не знаходячи, звичайно, ознак злоякісного захворювання, і всі заспокоювали, що він здоровий, що немає в нього ніякого лейкозу і його треба виписувати — лише підлікувати анемію. Ну, звичайно! Адже там усіх так заспокоюють. Той, хто потрапляє туди, відразу дізнається про цю кухню від сусідів по палаті. Одного разу він навіть у пориві відчаю дременув з власної ініціативи до Києва, до онкоцентру! Аналізи здав. Звісно, там йому сказали те саме. Їдьте, мовляв, за місцем проживання та лікуйте вашу анемію. Після цього він ще більше занепав духом.
Я спостерігав оце його просування до фінішу, в який він увірував повною мірою, і гадав, що все про нього знаю, не підозрюючи, що мій пацієнт, а водночас і жертва, у своїй гонитві за сенсом життя, яка, очевидно, притаманна багатьом, кому доводиться заздалегідь побачити останній рубіж, таємно від мене перетворився на кілера з оригінальним прізвиськом, за кілька місяців поставивши на вуха все місто.
Та разом із цим наближався й мій власний фініш. Надходила та мить, коли я мав лише трохи підштовхнути його, щоб потім уже спокійно піти самому. І, дивна річ, мене чимдалі починали гризти надокучливі сумніви. Свідомістю я бажав одного, а якимось глибоким нутром почав відчувати інше. Це, очевидно, і було те роздвоєння, яке іноді відбувається з людьми у критичних ситуаціях. Відтягувати останній крок далі не було куди, а сумніви мучили дедалі сильніше. Я б сказав, це вже були не просто сумніви, а муки морального плану. Я навіть спромігся на доволі дивний як на мене вчинок — завітав до церкви. Навіть не пам'ятаю, коли бував там востаннє. Церква була незвичайна. Втім, священик, з яким я двічі спілкувався, судячи з усього, — людина надзвичайно порядна і вболіває за те, що робить. Нам так і не довелося порозумітися. Він ніяк не хотів визнати законність бажання знищити погань, яка скривдила мене, і щиро намагався зрушити чашу терезів на твою користь. Гадаю, я його дуже засмутив. Не знаю, як вирішив би я цю дилему, але ти несподівано прийшов сам. Прийшов благати мене про помилування. Можливо, благання самі по собі ні до чого б не призвели, тільки б підігріли мене. Але тобі вдалося розтлумачити мені, що від твоєї страти постраждають інші, ні в чому не винні люди — те, про що попереджав і священик. Щоправда, як на мене, це схоже на ситуацію, коли ворог, ідучи в наступ, штовхає поперед себе жінок та дітей. Ти поставив перед собою жінку, про яку розповідав, та її майбутню, ще не народжену дитину.
Що ж, у будь-якому разі забирай своє життя. Ти вимолив амністію. Покарання не відбудеться. Дякуй за це двом людям — своїй ще не народженій дитині та пастирю Дмитрові. Не знаю, напевно, йому все-таки вдалося вплинути на мене якимось чином, оскільки я, ще вчора бажаючи стратити тебе, сьогодні рятую. Ні, я не маю на увазі цю амністію. Зараз, коли я друкую її, у коридорі сидять оперативники з відділу вбивств. Вони прийшли по тебе. Доля, наче за іронією, дарує мені ще один шанс знищити тебе, від якого я відмовляюся. Тому вони отримають лише мій труп разом із твоїм комп'ютером та зброєю, на яких: будуть лише мої відбитки пальців. Отже, з твого дозволу, Хакером тепер буду я.
Коли ти читатимеш цього листа, мене вже не буде. Дилему нарешті вирішено. Звісно, твій «грюк дверима» вийшов гучнішим. Твій прощальний вчинок крутіший та видовищніший. А я… Я наостанок лише спромігся-таки подарувати життя хоча б одному пацієнтові, адже решта завжди благополучно помирали. Що ж, кожному своє, і більше я не хочу залишатися тут ні години. Адже відтепер це вже не життя, а розкладання тіла за тверезої свідомості. Це для мене занадто. Остання моя воля — зустрінься з тим чоловіком і розкажи йому, що я так і не здійснив задуманого. Його можна знайти в лютеранській церкві Христа Спасителя, що по вулиці Промисловій. Цей будинок важко сплутати з іншими. Поговори з ним. Нехай пом'яне мене в своїх молитвах, чи проклене — це залишаю на його розсуд.
Ось такі дива трапляються на світі. За кілька хвилин до смерті я просто спілкуюся з людиною, яка занапастила мене, яку я щиро бажав знищити, і навіть знаходжу в цьому полегшення, моральну втіху. Один із двох приречених на смерть людей у останні свої дні обрав зло, помсту. Другий — добро, прощення. П’ятдесят на п'ятдесят. Отож, Віталію, питання про сенс життя залишається відкритим. Не знаю, чи потребуєш ти цього, але я пробачаю тебе. Просити ж пробачення в тебе за цю невеличку екскурсію до останньої межі, гадаю, зайве. Адже ти завдяки цьому спромігся зробити те, без чого, в свою чергу, не мав права помирати, причому, ще задовго до справжнього власного кінця. Залишається тільки жити. Цінуй його, це життя. Цінуй життя тих, хто тебе оточує. Дорожчого за нього немає нічого у світі.
Підпису не було.
Борис відвів аркуші від очей, зробив якийсь незрозумілий, невизначений рух і почав читати знову. Він наче їв очима рівні друковані рядки і ніяк не міг наїстися, адже вони чомусь не давали відчуття насичення. Прочитав удруге все до кінця, а за мить почав знову. Якщо спершу лист читався неквапно, підряд від першої до останньої сторінки, то тепер його очі бігали по сторінках розгублено та знервовано. Погляд ніби лихоманило. Він кидав текст, не дочитавши до кінця, й починав знову. Потім, наче схаменувшись, перескакував уперед і шаленим темпом гнав до останнього абзацу. Далі все починалося спочатку. Здавалося, це триватиме вічно. Але темрява поступово опустилася на місто, непомітно зловила очі.
Борис сховав до кишені аркуші й, хитаючись, підвівся з лавки. А потім щільніше загорнув поли плаща і рушив до виходу з парку, де вже давно засвітилися вогні міста.
Майор Кобища стояв перед дзеркалом, розглядаючи свої червоні, оточені зморшками очі. Чомусь зараз уперше це викликало у нього такий подив. Раніше він ніколи не думав, що має стільки зморщок під очима й вони такі глибокі. Горло саднило від курива. Давно потрібно кидати. Вийшов із туалету, відчинив двері власного кабінету. Можейко сидів на стільці, спираючись на його стіл.
— Івановичу, може, ішли б уже? День таки дурний був…
— Іди, давно вже час. Я все це поскладаю і також… Приходько ще обіцяв телефонувати.
— Стосовно чого?
— Стосовно всього. Та й Зав’ялов. Та й справу хочеться закрити остаточно. Вона мені вже… — він провів ребром долоні по шиї, — ось де.
— Усім нам, — сказав Можейко. — Хоча вам, звичайно, найбільше.
— Я розчулений тим, що ви це розумієте… — не приховуючи роздратування, промовив Кобища.
— Я абсолютно щиро! — скинувся Можейко.
— Вікторе… — скривився майор, — іди вже, я тебе прошу. Відпочивай. У будь-якій іншій ситуації сьогоднішній день їй-богу вартий того, щоб піти зараз і добряче вмазати, але за таких розкладів…
— А що? — підтримав капітан. — Чим вам розклади не подобаються? Ну звичайно, я б також не відмовився, щоб він зараз сидів у КПЗ живий і здо… гм… Але все й так терпимо. Так що… Давайте! Зараз дзвоню, повертаю хлопців, і кудись завалимося. Ми ставимо!
— Ні, — відрізав Кобища, — не хочеться. Не той настрій. І взагалі…
Телефон лише раз устиг дзеленькнути, й трубка опинилася біля вуха майора.
— Так!.. Еге… — Він слухав кілька хвилин, а потім запитав: — І це можна приймати як остаточний варіант? Ну, бувай. Дякую…
— Що там у Приходька? — спитав Віктор.
— Це Зав’ялов. — Кобища витяг із пачки останню сигарету, наче роздумав курити, хотів був укинути її до шухляди, а потім таки клацнув запальничкою. — Розтин закінчено.
— І що?
— Нічого. Про дірку в голові нічого цікавого. Це безпосередня причина смерті. Окрім цього, в загиблого кінцева стадія гострого лейкозу. Ще досліджуватимуться мікропрепарати, але він не сумнівається. Казав, що от-от помер би й без кулі. До речі, про хворобу його на роботі не знали…
— А ви кажете… — промовив Можейко.
— Нічого я не кажу, — відповів майор. — Справу закриваємо. Усе грає. Просто він буде мені ще довго маритися. Ти гадаєш, я вибитий із колії тим, що він усе-таки вислизнув, образно кажучи, й цього разу? Ні-і… — Кобища заперечливо похитав пальцем. — У даному випадку не це основне. Не це, так би мовити, привід до розпачу. Ну, повиносили б ми за ним зо два тижні горщик у ізоляторі, а там би він однаково «вислизнув». На той світ… Тут інше. Ти мене вбий, я не можу розкласти всі факти у цій справі, зв’язати все докупи. Хоча б собі пояснити, хто він у цій катавасії… Розумієш? Як дістався до цих дискет? Що має до Ромазана? Яким чином вліз у це? Де Наталія Косовська? Яка її роль? Звідки Ромазанові скарби? Усе чортзна-як! Хто тепер нам усе це розповість? Ось чому прибила мене така розв’язка.
— Розумію, — погодився Можейко. — Але не крайте себе. Він би однаково нічого не розповів. Це я гарантую. І ніхто нам не допоможе. Після розлучення він п’ять років жив сам. Ні з ким не спілкувався. Ніхто про нього нічого сказати не може. Так і творив свої справи. А спільники якщо й були, то самі не об’являться. Та й потім…
— Що потім?
— Ну, це ж не Агата Крісті, щоб наприкінці усі крапки над «і»… — Посмішка, яку він при цьому намагався начепити на обличчя, виглядала доволі дурнуватою.
— Знаєш що? — зірвався Кобища. — Іди вже… Ну, я тебе прошу, йди! Дай спокійно зібратися й піти додому! А взагалі-то… Знаєш, це тобі наука буде. Ото береш завтра Сердюка, Величка, відшукуєте фотографії Палійчука і печете по всіх свідках, які бачили хакера. О! А ти як думав? По мийщиках, дівках із магазину… Словом, усіх підряд!
У Можейка від цих слів «відпала» щелепа.
— Навіщо, Івановичу… Ви жартуєте… І так же ясно… — І додав, побачивши заперечливий рух пальця шефа: — А навіть би уявити, що не впізнають, — однаково ж нічого це вже не змінить. Навіщо?
— Я ж кажу — для науки, — відрубав Кобища. — Щоб удруге такими розумними не були! Агата Крісті…
Зітхнувши, Можейко підвівся.
— Івановичу, а може, ще передумаєте?
— Не передумаю. Печи до жінки та дітей. І так удома ніколи не буваєте… Ч-чорт… ось, що він мав на увазі…
— Про що ви? — не зрозумів Можейко.
— Так, ні про що. Казав цей розумник по телефону, що ми з ним обов’язково зустрінемось, але зустріч не принесе мені задоволення. Ще б пак! Він давно збирався застрелитися зі своєї «Беретти». Аякже! Знав, що смертник. До самогубства давно був готовий. Звичайно, кого б іще викликали на такий труп на тлі останніх подій? Мене. От і зустріч. А задоволення…
— Гуморист… — зауважив Віктор. — І гумор його чорний.
Двері за капітаном зачинилися. Кобища довго сидів із заплющеними очима, закинувши голову назад. Потім розім’яв шию, відсунув стільця, склав документи і поліз до шафи по плащ.
По обидва боки від вулиці вже спалахнули ліхтарі. Він сунув похмуро, ледь нахилившись уперед, ніби в груди бив сильний вітер. Вийшовши з управління, Кобища намагався відключитися і не думати про те, чим займався впродовж дня, проте думки його чомусь самі лягли у певне русло, і він вирішив не пручатися.
«Беретта», яка зараз лежала серед речових доказів, стріляла шість разів, тобто всюди, де була стрілянина, окрім квартири Олега Маліцького та старої, яку всі називали тіткою Вірою. Там стріляла якась інша «Беретта», навмисно крізь грубезну сковороду, якою затулили нещасну жінку, щоб спотворити кулю. «Подарувавши» на прощання свій пістолет, Хакер дозволив їм встановити це. Щойно відповідний протокол було представлено експертом Андрієм Приходьком. А в кабінеті гематолога місцевого онкодиспансеру дійсно лежав пістолет Хакера. Дактилоскопіст Костянтин Павлюк також увесь цей час не сидів склавши руки. Відбитки пальців загиблого виявилися єдиними, знайденими на рукоятці «Беретти». Ті ж самі відбитки вкривали клавіатуру та інші частини комп’ютера. Вони ж, нехай разом з іншими, фігурували і в квартирі Наталії Косовської, і в тій, другій, на вулиці Богдана Хмельницького, куди вони тоді лише трішки не встигли. Цим фактам також відповідали численні протоколи. Щоправда, там було знайдено й інші відбитки. Чиї? Можливо, його спільника — того, хто ввімкнув комп’ютери на маслозаводі в Білоденичах і в результаті дістався «третім», утікаючи від них через заводську стіну. Проте останнє можна лише припустити.
Найлегше цього дня було Карповичу, якого майор поза очі тепер і сам називав не інакше, як Птеродактилем. Його терміново привезли в управління з військової частини, у якій той опинився відразу по загибелі генерала Панасюка. На тому, щоб знову задіяти Карповича, наполіг Ігор, програміст СБУ, який завершував «віртуальний» бік цієї справи. Комп’ютер Хакера вже був тут, на шостому поверсі. За дві години Птеродактиль повністю втратив інтерес до цієї машини. Це дійсно був сумнозвісний «Армагеддон (004) 000111 DX», як охрестив його винахідливий, але не надто обережний програміст Олег Маліцький. На комп’ютері було встановлений «голий» дев’яносто восьмий «Віндовс». Крім того, машина не містила більше ніякої інформації. Усі файли було знищено.
Врешті-решт, замикав цю когорту судмедексперт Георгій Зав’ялов, який щойно встановив у загиблого наявність хвороби, проти якої застосовувалися знайдені ще кілька місяців тому ліки. На коробці з якими були знову ж таки його, Палійчукові, відбитки.
Існували, крім того, й свідки, чиєю думкою також не варто було нехтувати. Так, колеги загиблого, які дійсно не здогадувалися про наявність у нього захворювання, підтвердили, що протягом останніх півроку він надто часто брав відпустки, профспілкові, в рахунок наступного року, а також за власний кошт, а тому нерідко на роботі був відсутній. За свідченнями його колег, одним із його захоплень, принаймні раніше, був комп’ютер та робота в інтернеті. Щоправда, про кваліфікацію його як хакера ніхто нічого сказати не міг.
Кобища спіймавв себе на думці, що підсвідомо ще раз перевіряє докази того, що лікар Палійчук Назар Григорович і Хакер — одна особа, хоча офіційно давно вже з цим погодився. Докази дійсно були неспростовні, й до хисткого місця цієї версії з натяжкою можна було віднести лише його «багатоликий» фоторобот, складений за свідченням переляканих дітей, не надто уважних зарозумілих молодиків та двох дівок, які бачили його у тьмяному світлі магазину лише кілька хвилин. Вони дійсно відрізнялися між собою, та й на оригінал, відверто кажучи, були схожі надзвичайно мало — лише худорлявістю та, можливо, якоюсь мірою бровами. Звісно, фоторобот, намальований за участю дітей, виявився більш «геройським», а за участю дам із нічного магазину більш «нещасним», та це мало свої цілком зрозумілі причини. Навряд чи хтось інший на його місці поставився б до цієї неув’язки серйозно.
Лише зараз Кобища трохи розслабився. Свіжий вітерець залазив під плащ, приводив тіло до тями, відволікав від тяжких думок. Усе-таки це був вірний хід — відмовитись від пиятики та пройтися містом. Колись давно, ще студентом університету, він полюбляв ходити на заняття саме цими вулицями. Усі їздили тролейбусами, а він ішов пішки від самого гуртожитку. Це було далеко, але така прогулянка зранку давала заряд бадьорості, а ввечері після занять — відпочинок та розслаблення. Внизу, вздовж річки простягався парк, який від тих далеких часів не зазнав особливих перетворень. Але повітря в цій частині міста завжди було свіжіше.
Кволість та втома на підході до тролейбусної зупинки відчувалися особливо гостро. Щойно від’їхало маршрутне таксі, й він зупинився. Напевне, прогулянки досить. Схотілося чимшвидше потрапити додому. Відпочивати. Щастя, що не всі справи такі нервові та виснажливі. Якщо зараз над’їде тролейбус, то від повного, хай навіть тимчасового, спокою його відділятимуть якихось двадцять хвилин.
Чоловік, що наближався до зупинки, чомусь відразу привернув його увагу. Він наче виринув із темряви з боку парку. Довгий, щільно загорнутий плащ, волосся, доволі коротке, зачесане на проділ. Над зупинкою світився потужний ліхтар, кидаючи різкі тіні на худорляве обличчя того, хто надійшов. Він повернувся боком до майора, обличчям до проїжджої частини. Кобища зрозумів, чому несподівано стислося його серце. Саме так у його уяві мусив виглядати той, кого називали Хакером. Праву руку незнайомець тримав у глибокій кишені плаща.
Кобища болісно ковтнув. Нав’язливі думки. Вісім з половиною годин тому Хакер скористався своєю зброєю востаннє, пустив кулю собі в голову. У цьому не сумнівався ніхто. Тоді чому цей чоловік тримає руку в правій кишені? Що це вже — параноя? Що, тепер у кожному другому йому ввижатиметься той, хто упродовж кількох місяців знущався зі слідства?! Хай там як, а рука майора сама потяглася за вилогу плаща, де якимось дивом залишився реманент, котрий він надягав надзвичайно рідко. Зовсім затурканий, півгодини тому він зійшов на два поверхи і лише тоді згадав, що варто було б відчепити кобуру разом із «Макаровим», яка вже півдня муляла бік. Але повертатися не хотілось. Пальці торкнулися металу, потім розстібнули защіпку. Навряд чи він зараз міг сам собі пояснити, що відбувається.
Незнайомець стояв спокійно, притулившись плечем до стіни будки і, як здавалося збоку, заплющивши очі. Поза його висловлювала втому. В магазині, за словами тих самих двох дівок, його поза також свідчила про втому. Попри це, пістолет, судячи з усього, завжди блискавично опинявся в його руці, а сам він, навіть стомлений, завжди встигав вистрілити першим і зникнути звідти, де на нього чигала небезпека.
Кобища ще раз ковтнув, відділився від стовпа, пройшов до проїжджої частини, ніби виглядаючи тролейбус. Ні, незнайомець не заплющував очей. Вони спокійно дивилися з-під густих брів. Погляди їхні зустрілись лише на мить, а майорові здалося, що є у виразі обличчя незнайомця щось демонічне, ніби від Мефістофеля. І ще йому здалося, що погляд цей якимось чином зреагував. Долоні спітніли. Що за маячня! Хіба це причина, щоб прискіпуватися на зупинці до незнайомої людини? Та й під яким приводом? Попросити документи, яких, до речі, перехожий мати при собі не зобов’язаний. Чи поставити провокаційне запитання, наприклад: «Ви хакер?» Буде непорозуміння. А що як незнайомець повернеться і вистрілить у нього, навіть не витягаючи руки з кишені, крізь тканину плаща? Можливо, з тієї, другої «Беретти»… Ніхто не почує пострілу, а він, підігнувши ноги, впаде на асфальт. За мить незнайомець опиниться далеко, а завтра всі кричатимуть щось на кшталт: «Хакер помер, хай живе Хакер!» То що ж, наставивши ствол йому в спину, примусити витягти руки з кишень? Ото буде посміховище — на все управління чи й ширше.
Кобища стояв за його спиною, приліпившись поглядом до неї. Маячня… У нього, як сказав би Сердюк, «дашок їде». Адже Хакера кілька годин тому в буквальному розумінні порізали на шматки, вишукуючи оту хворобу і ще казна-що…
Постать попереду ворухнулася, плече незнайомця перестало підпирати стіну. До зупинки під’їжджав тролейбус. І раптом незнайомець озирнувся, напевно, відчув, нарешті, спиною його погляд. Це сталося швидко, але майорові здавалося, що все відбувається наче на кіноплівці, яку зумисне повільно прокручують. Напевно, тому, що його власні рухи та реакція виявилися важкими та сповільненими. Рука Кобищі запізніло потяглася під розстібнутий верхній ґудзик плаща, і пальці встигли обійняти залізо в той час, коли незнайомець майже повністю розвернувся до нього. Засичав тролейбус, відчиняючи двері. Він не встигав! Зараз цей вистрілить просто крізь кишеню, а його власна зброя не готова до застосування! Рука незнайомця, який, обертаючись до нього, водночас робив крок уперед, до тролейбуса, так само сповільнено вилізла з кишені плаща, тягнучи за собою… білий, трохи зібганий папір. Їхні очі зустрілися ще раз. Змірявши його підозріливим та не дуже привітним поглядом, чоловік зробив другий крок, взявся за поруччя, зайшов до тролейбуса, номер маршруту якого мав би влаштувати й майора. Однак той спромігся лише на те, щоб переступити на місці. З тим самим звуком двері зачинилися. З наростаючим гудінням тролейбус рушив від брівки, тьмяними вогнями зблиснув у темряві й зник.
Борис стояв, обійнявши рукою поруччя і запхавши її знову до кишені, стискав там амністію, що не мала підпису й призначалася начебто й не йому. Думки його були далеко, а пальці міцно стискали документ, який, незважаючи на назву, не мав ніякої юридичної сили, але, попри, це був найважливішим.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги